Логіка як наука про правильне мислення.

Загальновідомо, що від інших живих істот людина відрізняється насамперед умінням мислити. Сам процес мислення постає вищою формою пізнання індивідом навколишнього світу і ефективним знаряддям його перетворення.

Сучасна людина, як відомо, по своїй суті переважно раціональна, тобто у своїй діяльності вона насамперед виходить із закономірностей, які домінують у навколишньому середовищі. Тому в її повсякденному лексиконі слово “логіка” звучить досить часто. Через те до оцінки дій тієї чи іншої людини часто вживаються слова “логіка”, “говорив логічно”, “поступив не логічно” тощо. При цьому в це слово різні люди нерідко вкладають різний зміст, неоднозначне значення. Як свідчить практика слово “логіка” може означати і здатність особистості відображати навколишній світ за допомогою процесу мислення, і науку, предметом вивчення якої є закони та форми (структури) людського мислення, і об’єктивну закономірність розвитку існуючих речей і явищ (“логіка подій”, “логіка судового рішення”, “логіка історії”, “логіка дослідження” тощо), і обґрунтованість, послідовність та несуперечливість у судженнях людини стосовно речей та явищ дійсності (“у цього адвоката неперевершена логіка захисту”, “відповідь підозрюваного була не логічною”), і, на кінець, відповідну послідовність дій людини у певних ситуаціях (“у цій ситуації дії правоохоронця були логічними”).

Вважається, що уперше термін “логіка” використав у своїй праці “Про логічне, або про правила” відомий давньогрецький філософ Демокрит (бл. 460-370 рр.) Українською мовою слово “логіка” можна перекласти як “слово”, “думка”, “розум”, “закономірність” тощо.

Загалом, етимологічне значення слова “логіка” не вичерпує всього змісту логіки, оскільки воно може бути застосованим як до сфери матеріальної дійсності, так і до сфери мислення.

Очевидно, що логіка насамперед пов’язана з мисленням індивіда, яке і є об’єктом її дослідження. При цьому варто зазначити, що нинішня наука тільки підходить до розуміння самого фізіологічного механізму діяльності вищої нервової діяльності людини, яке лежить в основі процесу мислення. Те, що мислення одночасно досліджують і філософія, і логіка, і фізіологія вищої нервової діяльності, і психологія, і кібернетика, і педагогіка, і соціоніка тощо, вже само по собі свідчить про багатогранність, багатоаспектність цього явища. Зрозуміло, що кожна із названих наук вивчає людське мислення тільки у власному аспекті дослідження. Наприклад, об’єктом дослідження такої науки як фізіологія вищої нервової діяльності є процес мислення людини в контексті тих матеріальних процесів, які становлять його фізіологічну основу. Тому ця наука безпосередньо вивчає фізіологію процесів збудження і гальмування, що відбуваються в людському мозку як органі мислення. А стосовно об’єкта психології, то ним постає психічна діяльність індивіда, яка розглядається в контексті функції мозку, що полягає у відображені ним об’єктивної дійсності і регуляції взаємовідносин живої істоти з навколишнім середовищем. Іншими словами, вона досліджує мислення з боку його спонукальних мотивів, виявляє індивідуальні особливості мислення. Щодо кібернетики, то її цікавлять ті аспекти мислення, які пов'язані з швидкою і ефективною обробкою інформації за допомогою ЕОМ, а також взаємозв'язок мислення і мови (природної і штучної), методи і прийоми програмування, проблеми математичного забезпечення ЕОМ і ряд інших. Педагогіка, у свою чергу, вивчає мислення в якості процесу пізнання під час навчання і виховання підростаючого покоління.

Логіка те ж має свою специфіку у вивчені процесу мислення людини. Вона полягає в тому, що мислення досліджується в якості дієвого засобу пізнання людиною навколишнього світу, тих його форм і законів, в яких відбувається відображення оточуючого середовища у свідомості особистості.

Щодо самого процесу мислення, то воно, з філософського кута зору, є властивістю високоорганізованої матерії – мозку, вищою формою прояву його рефлекторної, аналітико-синтетичної діяльності, пов’язаної з існуванням і діяльністю у людини другої сигнальної системи. На практиці мислення постає процесом опосередкованого й узагальненого відображення свідомістю людини предметів і явищ об’єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв’язках та відношеннях. Маючи безпосереднім джерелом чуттєві дані (відчуття, сприйняття, уявлення), мислення має здатність виходити за межі живого споглядання дійсності. Завдяки цьому воно може уяснити сутність предметів та явищ і на цій основи теоретично формулювати їх закономірності, прогнозувати основні тенденції подальшого розвитку природи і суспільства. Тому мислення має велике значення для процесу практичного засвоєння людством навколишнього світу.

Наші уявлення про оточуюче середовище, думки і почуття мають матеріальну, чуттєво сприйману форму – мову. Вона здатна інформацію з особистого надбання зробити надбанням інших людей. Завдяки мові свідомість формується і розвивається як суспільне явище, як духовний продукт життя суспільства. Мова, виступаючи засобом взаємного спілкування людей, обміну досвідом, знанням, почуттями, ідеями, тим самим зв'язує людей не тільки певної соціальної групи і не тільки певного покоління, а й різних поколінь.

У світі, за підрахунками вчених, існує близько трьох тисяч мов. За їх допомогою здійснюється накопичення та передача різноманітної інформації, при цьому кожна з мов має власну особливу структуру і систему значення слів.

Сама мова уособлює певну систему засобів спілкування. Вона може бути усною, писемною і внутрішньою (про себе). За допомогою мови здійснюється перехід від живого споглядання дійсності, від чуттєвого пізнання до узагальненого, абстрактного мислення.

Свідомість і мова нерозривно пов’язані між собою. Це пояснюється тим, що по-перше, розвиваючись на основі знання, тобто свідомого відображення явищ об'єктивного світу у людському мозку, свідомість не може існувати без “матеріалізованої” у словах мови. По-друге, нерозривний зв'язок свідомості і мови виявляється у тому, що з самого початку свого існування мова служить засобом передачі соціальної інформації, засобом спілкування людей. Тільки завдяки мові людська думка через слово стає надбанням інших людей. По-третє, мова є не тільки важливим засобом взаємного спілкування між людьми, засобом передачі соціальної інформації, але й знаряддям їх мислення. Сама думка формується у формі системі словесних образів у свідомості людини. Тому чіткість, однозначність мислення особистості перебуває у прямій залежності від того, наскільки однозначно виявлений у мові зміст тієї чи іншої думки. Тому в природі абсолютно “чистих” від мови думок бути не може, оскільки вони без неї у свідомості людини не можуть навіть виникнути.

Нерозривний зв'язок мови та свідомості виявляється також і в тому, що завдяки мові людство може накопичувати і зберігати результати власної практичної діяльності, У цьому випадку мова постає основним знаряддям соціальної пам'яті людства, оскільки у друкованому, письмовому вигляді передає соціально-значиму інформацію від одного покоління до іншого. Тому кожне наступне покоління починає свою діяльність не з чистого листка, а з використання всієї сукупність знань своїх попередників, які часто вже “уречевлені” у наявних засобах знаряддя.

Правда, необхідно зазначити, стосовно співвідношення свідомості та мови є і протилежні точки зору. Зокрема, деякі представники семантичного напряму у філософії виходять з того, що мова щодо свідомості є зовнішнім явищем. Мова, стверджують вони, є просто системою символів, що не має нічого спільного з об'єктивною дійсністю. Зрозуміло, що такий розрив мови і свідомості, з одного боку, зумовлює абсолютизацію процесу мислення, яке у цьому випадку втрачає матеріальну основу свого існування.

Причину виникнення такого підходу потрібно шукати в тому, що саме поняття мови, як і мислення, має багатоплановий характер. Так, її можна розглядати як в широкому, так і у вузькому значеннях. У першому випадку під мовою розуміється певна знакова система разом з її інтерпретацією або системою значень, які постають засобом людського спілкування, розумової діяльності, шляхом вираження самосвідомості особистості, слугують процесу передачі інформації від покоління до покоління та її адекватного збереження. Щодо вузького розуміння мови (природна мова, звичайна мова), то її розуміють як систему дискретних звукових сигналів (знаків) разом з їх значеннями, які є головним засобом спілкування в межах окремих етнічних спільностей і формою реального існування свідомості не лише особистості, а й соціуму.

Мову також можна розглядати в контексті природної мови, наукової мови та формалізованої мови. Саме природною мовою ми розмовляємо і нею висловлюємо свої думки. І хоч вона має досить багатий запас слів, але при цьому має і суттєву хибу - наявну багатозначність слів (полісемія), довгі та завеликі речення, нечіткі синтаксичні і семантичні правила. Зокрема, існують слова омоніми, які хоч і співпадають за звучанням, але принципово відрізняються за змістом. До прикладу, поняття “коса” має кілька різних значень. В одному випадку воно означає виступ берега у морі чи озері. В другому - знаряддя для косіння трави, а в третьому - дівочу косу. Зрозуміло, що різне тлумачення одного і того ж поняття може призвести до суттєвої помилки в процесі передачі та розуміння тієї чи іншої соціально-значимої інформації. Як свідчить історична практика, інколи така помилка мала фатальний наслідок як для окремих людей, так і певної спільноти. Звідси й нагальна потреба творення такої штучної мови, яка б виключала будь-яку багатозначність вживаних у спілкуванні слів.

Штучна або наукова мова певним чином таких недоліків позбавлена.

На засадах природних мов створені штучні мови науки. До них належать мови математики, символічної логіки, хімії, фізики, а також алгоритмічні мови програмування для ЕОМ, які отримали широке застосування в сучасних обчислювальних машинах і системах. Мовами програмування називаються знакові системи, вживані для опису процесів вирішення завдань на ЕОМ. В даний час посилюється тенденція розробки принципів “спілкування” людини з ЕОМ на природній мові, щоб можна було користуватися комп'ютерами без посередників-програмістів.

Зрозуміло, що надзвичайно велику роль відіграє мова у юридичній практиці, оскільки є засобом розробки, накопичення, зберігання та передачі юридичних знань. Одним з найважливіших напрямів оптимізації юридичної діяльності є свідомий підбір мовних засобів, які здатні чітко і точно виразити юридичну думку, зробити її максимально зрозумілою для широких верств населення.

До цього потрібно додати ще й те, що сама професія юриста зумовлена предметними особливостями і завданнями спілкування в юриспруденції і, відповідно, має свою специфічну юридичну мову. Так, при викладі науково-правової думки використовуються вироблені спеціально для сфери правотворчості мовні засоби, що вживаються переважно і виключно у певних галузях юриспруденції. Це дає підставу виокремлювати мову законодавства, теорії права, криміналістики, судової як самостійного виду літературної мови. Така мова обумовлена особливими соціальними завданнями, що стоять перед конкретною галуззю юридичних знань (теорією права, судовою експертизою), предметними завданнями та характеризується специфічними засобами відображення предметів, спеціальними композиційними і стилістичними засобами, особливим словарним (термінологічним, понятійним) складом для виразу думки законодавця або експерта.

Через те на сьогодні досить актуальною є проблема визначення самого поняття “юридична мова”. Хоч вона базується на нормах відповідної літературної мови, але має власне семантичне навантаження, своєрідну сукупність специфічних мовних засобів (лексичних, фразеологічних, граматичних, стилістичних) і являє собою окрему форму професійного спілкування.

Юридична мова як комплексне поняття охоплює декілька видів мови права: мову закону (або державна юридична мова), наукову юридичну мову, судову мову, мову публіциста-правознавця, адміністративно-правову мову, мову кримінального права, мову цивільного права, мову криміналістики, а також інші мови юридичної науки.

У правознавчій літературі юридичну мову ще називають загальноюридичною мовою та виділяють наступні види й різновиди: 1) спеціальна галузева юридична мова: адміністративно-правова, мова кримінального права, мова цивільного права, мова криміналістики, мова судової експертизи, інші мови окремих галузей юридичної науки; 2) стильова юридична: мова публіциста-правознавця, мова оратора-адвоката, мова ділових паперів; 3) юридична мова міжнародного спілкування; за функціональним призначенням; 4) наукова юридична мова; 5) судова юридична мова (Дет. див.: Богославська М. Юридична мова і мова судових експертиз // Право України. – 2008. - № 7. – С. 71-75).

Сучасні вчені-правознавці підкреслюють важливість розробки мовних питань в галузі юриспруденції та висувають вимоги щодо подальшого удосконалення стану української юридичної мови, підтримки використання національних юридичних термінологічних здобутків.|