Тема 17. ЗНАЧЕННЯ СИЛОГІЗМУ ДЛЯ ЛОГІКИ І НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

Не зважаючи на історію розвитку логіки як науки, що нараховує більш ніж два тисячоліття, ряд логіків уважа­ють, що логіка і зокрема теорія дедуктивного умовиводу до теперішнього часу залишається в стані, який викликає ряд принципових питань і заперечень.

Теорія дедуктивних умовиводів у традиційній логіці стосується тільки силогістичних умовиводів, а отже, си­логістичний умовивід розглядають лише як єдину форму дедуктивного умовиводу. Природно, що тут слід брати до уваги ще й умовні й розділові умовиводи.

Аристотель Стагірит створив теорію категоричного силогізму, яка загалом представлялася стрункою і все­осяжною. Він уважав силогізм знаряддям достовірного пізнання, тобто за Аристотелем, тільки те пізнання слід визнавати істинно науковим пізнанням, яке можна по­дати у формі силогізму. Такий погляд Аристотеля зумов­лювався тим, що, на його думку, поняття знаходяться в речах або утілюються в одиничні речі. Силогізм же є зна­ряддям достовірного пізнання тому, що процес силогізації приводить до з’єднання понять. Сутність наших наукових побудов полягає в тому, щоб відшукати середнє поняття, тобто те поняття, завдяки якому здійснюється процес си- логізації. Результатом цього є відомий зв’язок понять, який показує зв’язок реальних речей тому, що відношен­ня між поняттями в нашій думці відповідає відношенням 155

між поняттями, що існують реально. Отже, з формально­го, існуючого в нашій думці, ми можемо пізнавати реаль­не, існуюче в природі. Саме тому розкриття цього зв’язку понять мало таку велику ціну в очах Аристотеля і його послідовників у давнину і в середні віки. Вони були пере­конані, що силогізм є головним знаряддям для відкрит­тя наукових істин, для розвитку науки. Тому в середньо­вічній науці і філософії силогізм відігравав таку важливу роль.

У той же час, на підставі висловів Аристотеля, які ми знаходимо в «Органоні», видно, що йому були відомі фор­ми умовного умовиводу. Оскільки вони не вписувалися в структуру створеної ним теорії категоричного силогіз­му, він залишив їх поза розглядом. З аристотелевої теорії умовиводів випали також і загальновидільні судження. Такого роду судження характеризуються відмітною озна­кою, - словом «тільки». Для прикладу наведемо суджен­ня «тільки ртуть є рідким металом», «тільки в Радян­ському Союзі побудований соціалізм», «тільки людина є тваринною, що виготовляє знаряддя праці», «тільки США є країною справжньої демократії», «тільки долар є світовою валютою» і таке інше. Зрозуміло, що в загаль- новидільному судженні у предикаті стверджується про весь клас предметів і вони - загальні судження. Але в них виражено більше знання, ніж у звичайних загальних. Та­ким чином, загальновидільне судження відрізняється від загального судження тим, що воно стверджує наявність або відсутність ознаки, зв’язку, відношення тільки у ви­діленому класі предметів. Якщо ж увести загальновиділь- ні судження в класичну теорію умовиводу, доведеться від­мовитися від правил першої і другої фігур категоричного силогізму.

Не менш складним для традиційної логіки є й при­йняття до розгляду загальновиключних суджень. Загаль- новиключне судження також є загальним судженням. У структурі цього судження також присутнє поняття «усе», але від звичайного загального судження загальновиключ- не відрізняється тим, що з цього «всього» виключається частина, якій не властива ознака, властива «усім». Таки­ми є судження «усі абітурієнти, що успішно пройшли зо­внішню атестацію, окрім інвалідів, повинні брати участь у конкурсі», «усі метали, окрім ртуті, - тверді тіла». А за­галом судження цього типу також не відповідають прин­ципам традиційної логіки.

Найцікавіше полягає в тому, що ці, так звані неси- логістичні умовиводи є, можливо, найціннішими в піз­навальному відношенні. Хоча саме ними, на думку ряду логіків і вчених, головно й рухається вперед наука.

Але прийняте під впливом аристотелізму значення си­логізму як головного знаряддя для відкриття наукових іс­тин і для розвитку науки поставив під сумнів англійський філософ Френсіс Бекон. Він стверджував, що силогізм не може бути знаряддям наукового пізнання з таких причин. Силогізм складається з суджень, а судження складаються з понять, які є результатом узагальнення. Отже, поняття є те, на чому ґрунтується силогізм. Якщо поняття скла­даються неправильно, то й силогізм буде неправильний. Тому в науковому пізнанні найголовнішим є процес утво­рення понять. Унаслідок цього не силогізм є головним знаряддям пізнання, а індукція, за допомогою якої отри­мують поняття. Індукція, таким чином, є головним засо­бом наукового пізнання.

Можливо, найбільш аргументованими є заперечення проти силогізму, які були представлені англійським ло­гіком, одним із засновників позитивізму Джоном Стюар­том Міллем. Він був переконаний, що в силогізмі істот­ний недолік полягає в тому, що він не дає нічого нового. Силогізм ставить за мету довести висновок, визнавши за істинне більшу посилку. Але чи є достатньо підстав, щоб робити це останнє? Ні, тому що достовірність більшої по­силки вже припускає достовірність висновку, тобто ми не маємо права визнати достовірності більшої посилки, якщо ми не визнаємо достовірності висновку. Насправді, коли ми будуємо силогізм:

Усі люди смертні.

Сократ людина.

Отже, Сократ смертний,

то наш висновок «Сократ смертний» вже передбачається в судженні «всі люди смертні». Ми не можемо стверджу­вати, що «усі люди смертні» до тих пір, поки ми не пере­коналися, що кожна окрема людина смертна, у тому числі й Сократ. Отже, якщо ми в більшій посилці стверджуємо, що всі люди смертні, то це тому, що ми упевнені, що і Со­крат смертний. Якщо ж це так, то, виникає запитання, що ж ми доводимо за допомогою силогізму? Очевидно, що за допомогою силогізму ми можемо отримати у висновку тільки те судження, яке вже передбачається в більшій посилці.

Але, з іншого боку, на думку Мілля, беззаперечною є й та обставина, що в деяких випадках ми за допомогою силогізму отримуємо нові істини. Наприклад, якби хто- небудь запитав нас, чому ми знаємо, що герцог Веллінг­тон смертний, то ми, ймовірно, відповіли б: тому що всі люди такі. Отже, ми приходимо тут до пізнання істини, (поки) недоступної спостереженню, за допомогою умови­воду, який може бути представлений у наступному сило­гізмі:

Усі люди смертні.

Герцог Веллінгтон людина.

Отже, герцог Веллінгтон смертний.

Якщо ж шляхом силогізації ми можемо отримувати нові істини, то як цю обставину можна примирити з ви- щенаведеним твердженням Мілля, що в процесі сило­гізації ми у висновку не отримуємо нічого більше того, що міститься в більшій посилці? На думку Мілля, вихід з цієї суперечності полягає в наступному. Звичайно, не­правильно висловлюються, коли говорять, що в силогіз­мі висновок випливає із загального судження, неначебто висновок містився в більшій посилці; висновок випливає не із загального судження, а тільки згідно з загальним судженням. Щоб це зрозуміти, треба зазначити, що, згід­но з позицією Мілля, не існує висновку від загального до часткового. Дедуктивний умовивід є тільки видимістю. У дійсності існує тільки індуктивний умовивід, який є у двох формах, або 1) як висновок від часткового до загаль­ного, який і називається власне індукцією, або 2) як ви­сновок від часткових до часткових. Ми можемо виводити від часткових до часткових або прямо, або не прямо, за по­середництва загального положення. Цей другий випадок і є дедукцією.

Щоб зробити такий підхід достатньо вірогідним, Мілль прагне показати, що взагалі в процесі пізнання ми вельми часто вдаємося до умовиводу від часткового до частково­го.

Оскільки дедукція, за визначенням Мілля, є умови­водом від часткового до часткового за посередництва за­гального, то яка ж тоді роль загального положення в про­цесі силогізації? На це запитання Мілль відповідає таким чином. Коли ми формулюємо якесь загальне положення, то ми, як це легко зрозуміти, тільки в короткому вигляді, сумарно, виражаємо безліч спостережених нами фактів. Але в той самий момент, коли ми проводимо узагальнен­ня, усвідомлюємо, що ми набуваємо права застосовува­ти його до окремих випадків. Коли ми зі спостереження фактів смертності Віктора, Романа, Святослава, тобто зі спостереження окремих випадків, висловили загальне су­дження «усі люди смертні», то, висловлюючи це загальне судження, ми ніби говоримо собі, що це узагальнення ми маємо право застосовувати до всіх людей. Коли ми тепер за допомогою наведеного вище силогізму приходимо до висновку щодо смертності Сократа, то це є висновок від спостережених нами окремих випадків до часткового, але за посередництва загального положення «усі люди смерт­ні».

Так пояснює Мілль ту обставину, що дедукція, яка отримала своє оформлення в силогізмі, по суті є умовиво­дом від часткового до часткового, але тільки за посеред­ництва загального положення, причому посередництво цього загального положення зовсім не є важливим для до­сягнення більшої достовірності.

Зважаючи на своє бачення ситуації, Дж.С. Мілль при­водить два заперечення проти силогізму: 1) силогізм не містить нічого нового: він зводиться тільки до розкриття того, що вже міститься в наших загальних положеннях; 2) силогістичний процес є насправді умовивід від частко­вого до часткового.

Утім, і теорія Дж.С. Мілля має свої вади. Що дедукція, тобто умовивід від загального до часткового, має важливе значення, що без загального положення не можна було б зробити умовиводу, що введення загального положення має істотне значення, можна пояснити так. Коли ми, ро­блячи узагальнення на підставі спостереження смертності тільки деяких людей, висловлюємо судження: «усі люди смертні», то в процесі цього узагальнення ми виходимо далеко за межі того, що спостерігаємо. У нашому твер­дженні є переконання, що воно справедливе стосовно всіх людей, де б і коли б вони не існували. Властивість смерт­ності нам уявляється необхідною властивістю людини. Де б і коли б ми не зустріли істоту, яка має таку природу, що ми її маємо всі підстави назвати людиною, то такій істоті припишемо властивість смертності. У процесі силогізації ми застосовуємо загальне положення до окремого випад­ку, і саме це є суттєвим для силогізму. Істотною складо­вою частиною силогізму є менша посилка, яка показує, що саме даний частковий випадок підходить під загальне положення. Якщо ми робимо висновок, наприклад, що президент України В. А. Ющенко помре, то тільки на тій підставі, що ми за участі меншої посилки засвідчуємо, що він людина, а з цього виходить, що його необхідною влас­тивістю має бути смертність.

Таким чином, ясно, що суть силогізму полягає не в тому, що він повторює у висновку те, що вже було в біль­шій посилці, а в тому, що даний індивідуальний випадок

підводиться під загальне положення, а саме, що прези­дент України - людина. З цього ясно також, що у висно­вку силогізму завжди виходить щось нове, тому що, коли ми висловлюємо більшу посилку, то ми зовсім не маємо на увазі ні того індивіда, ні тих окремих випадків, про які говориться в меншій посилці.

Якщо ми візьмемо до уваги ту обставину, що для мож­ливості умовиводу необхідно, щоб у більшій посилці міс­тилося якраз загальне положення, яке вказує на те, що смертність необхідно пов’язана з природою людини, то для нас стане зрозумілим, що без цього ми не можемо стверджувати судження стосовно смертності тієї чи іншої людини. Звідси й постає явно 1) неспроможність позиції Мілля, згідно з якою дедукції власне не існує, а існує лише висновок від часткового до часткового і 2) неспроможність того положення, що силогізм не дає нічого нового.

Підводячи ж деякі підсумки сказаному в цьому розді­лі, зазначимо, що вчення традиційної логіки про катего­ричний силогізм стосується тільки одного виду умовиво­дів з числа багатьох форм дедуктивних умовиводів.

Запитання для повторення:

1. Чому Аристотель надавав перевагу силогізму?

2. Що таке загальновидільні судження?

3. Що таке загальновиключні судження?

4. Якого значення надавав силогізму Ф. Бекон?

5. Які заперечення щодо силогізму наводив Дж.С. Мілль?

6. Які недоліки притаманні теорії Мілля?