Значення дедуктивних і не дедуктивних умовиводів для юридичної практики.
В юридичній практиці щироко використовуються різні логічні засоби. Але особливе місце серед них належить саме умовиводам, які специфічно відображають причинно-наслідкові зв'язки, звязки співіснуючих властивостей, а також відношення між фактами у часі та просторі.
Тому будь-яка подія в якості об'єкта пізнання має вигляд певної сукупності пов'язаних між собою фактів. Через те для установлення істини у справі необхідно асамперед виявити і зібрати факти, які мають до неї відношення, перевірити їх щодо істинності. Це дозволить мисленно реконструювати саму подію і, відповідно, дати їй юридичну оцінку.В юридичній практиці постійно доводиться із одних істинних суджень виводити інші, спростовувати хибні судження або невірно побудовані умовиводи. Як показує практика, правильно умовиводи дозволяють у певних випадках розкрити злочин, образно говорячи, "не покидаючи крісла". В цьому контексті хрестоматійним є оповідання Агати Крісті "Зникнення містера Девенхейма", в якому детектив Еркюль Пуаро на спір розкрив злочин. Умовою такого спору було те, що розкриття злочину повинно відбутися з використанням відомих всім фактів, але без виїзду на місце події. Пуаро правильно побудував умовивід, і не виходячи з власного помешкання, блискуче виграв парі.
Щодо умовних силогізмів, то вони теж видіграють важливу роль в юридичній практиці. Це пояснюється тим, що такі силогізми є однією з логічних форм перевірки того, як саме відбулася подія чи дійсно вона відбулася так, як стверджують очевидці. Більшим засновком у них береться умовне судження, яке відображає зв'язок фактів, що співставляються. Через те маємо припушення того, що при існуванні факту А обов'язково повинен існувати і факт В. Менший засновок береться у формі судження, що відображає результаті проведення певних слідчих дій (огляд, обшук, вилучення, експертиза тощо), і яке спрямоване на виявлення наслідків, які логічно виводяться з виявлених фактів.
Тому у випадку встановлення, що у названому більшому засновку наслідок (факт В) існує, висновок буде мати або достовірний, або ймовірний характер. Достовірний висновок умовиводу будемо мати тільки у тих випадках, коли більший засновок буде еквівалентним і одиничним умовним судженням. Ймовірний висновок отримаємо у тому випадку, коли більший висновок буде звичайним (не виділяючим) умовним судженням. Ймовірніший характер висновку випливає із загального положення категоричного силогізму, згідно якого від існування наслідку не можна прийти до достовірного висновку про існування даної основи. Адже у цьому випадку не виключається те, що наслідок може бути викликаний іншими причинами, про яких не знали очевидці або не захотіли з тих чи інших причин повідомити скажімо слідству. Тому наявність фактів (слідів) може буде основою лише для ймовірного висновку. До достовірного наслідку можна прийти лише у тому випадку, коли більшим засновком умовного умовиводу є еквівалентне або одиничне умовне судження. У випадку, коли наслідок, який повинен бути виведений з наведеного факту, на практиці відсутній, то на основі правил заперечного модусу умовно-категоричного силогізму робиться достовірний висновок, що дана подія в дійсності не мала місця. Наприклад, після пожежі на продовольчому складі завідуючий його громадянин А. заявив слідчому про те, що пожежа знищила, зокрема 25 тонн цукру. У слідчого виникла потреба перевірити, чи дійсно даний склад міг вмістити таку кількість цукру. Він припустив, виходячи з параметрів самого складу, що там така кількість цукру фізично не могла вміститися. Проведена експертиза показала, що у складі можна було зберігати не більше 15 тонн цукру. А тому слідчий прийшов до висновку, що на складі систематично здійснювалася кража цукру і його підпал був здійснено з метою приховання цього факту напередодні відомчої ревізії.В юридичній практиці використовується така форма умовиводу як аналогія закону і аналогія права. Це пояснюється тим, що законодавчо непередбаченими виявилися деякі злочинні дії, зокрема у сфері незаконного підприємництва, в банківських операціях з цінними паперами, з персональними комп'ютерами, Інтернетом тощо.
Зрозуміло, що передбачити виникнення нових видів правопорушень не завжди можливо. Тому в законодавстві може скластися відсутність необхідних юридичних законів, які регулюють ці правовідносини. Для виходу з такої ситуації суду дозволяється у певних випадках використовувати аналогію, оскільки у праві існує інститут аналогій, що означає схожість життєвих ситуацій і правових норм. Є два методи заповнення пропусків - аналогія закону і аналогія права.Аналогія в логіці, аналогія закону і аналогія права схожі. Аналогія в логіці є висновок про приналежність предмету певної ознаки на основі схожості в істотних ознаках з іншим предметом. А аналогія закону є це також перенесення, але не властивостей предмету, а норм і правових принципів на неврегульований законом випадків.
Аналогією права є поширення загальних принципів права на випадки, котрі не передбачені певною формою права. Її суд застосовує тоді, коли для вирішення конкретних спірних відносин відсутній закон, але є закон, що регулює схожі відносини. Тому для вирішення такої проблеми за відсутності закону суд виходить зі змісту законодавства та таких загальних принципів, як справедливість, гуманізм, рівність перед законом і ін. принципів, закріплених в Конституції України і юридичних законах.
Сама аналогія права за своєю логічною структурою є висновком за аналогією та дедуктивним виводом. Її великим засновком береться те чи інше загальне положення права, а меншим - конкретний випадок, непередбачений діючою нормою права, але потребуючого правового врегулювання. Остаточний висновок постає як висновок про вирішення конкретної ситуації на засадах загального принципу права.
Аналогією закону є поширення норми права, встановленої для одного виду відносин, на інші, не передбачені законами відносин, але подібні з тими, які врегульовані даною нормою права.
За логічною структурою аналогія закону є не дедуктивним умовиводом (як аналогія права), а висновком за аналогією у дійсному розумінні цього слова. Тому аналогія закону в логічному контексті є умовиводом за аналогією.
В цьому випадку, на підставі схожості цих випадків у ряді інших істотних ознак, переносять ознаку з випадку передбаченого законом на інший непередбачений законом випадок.Зрозуміло, що аналогія закону і аналогія права є засобом ліквідації допущениих прогалин у праві. Їх наявність зумовлюється перш за все тим, що будь-яке законодавство не може повною мірою передбачити виникнення тих моментів суспільного життя, що потребують правового регламентування. Тому інститут аналогій має обмежене застосування в праві. Зокрема, в області кримінального права аналогія закону і аналогія права не допускаються, оскільки кримінальне законодавство виходить з принципу, по якому злочином не може вважатися діяння, не передбачене законом. Це зафіксовано у кримінальному кодексі України (ст. 3), де вказується, що " застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено". У інших галузях права (цивільне і цивільно-процесуальне) застосування аналогії прямо закріплене. У зв'язку з постійним вдосконаленням і розвитком законодавства застосування права аналогічно стає рідкісним виключенням навіть для тих галузей права, де воно в принципі допускається.