Держава (Платон)

Учасники діалогу: СОКРАТ, ГЛАВКОН, ПОЛЕМАРХ, ФРАСІМАХ, АДІМАНТ, КЕФАЛ

Книга шоста

XIII.

- Аж ніяк.

- Тож коли філософ спілкується з чимось божественним і впорядкованим, він, наскільки це можливо для людини, сам стає впорядкованим і божественним. А звести наклеп можна на кого завгодно.

- То правда.

- Однак, якби філософ, - сказав я, - був змушений спробувати внести до громадського й приватного побуту людей, зокрема до їхніх звичаїв і характерів, щось із того, що, на його думку, вкрай необхідне, щоб вдосконалюватись не лише самому; як ти гадаєш, чи був би з нього непоганий творець розсудливості, справедливості й загалом громадянської доброчесності?

- Навіть дуже непоганий, - сказав він.

- Тож якщо більшість людей зрозуміє, що ми говоримо про нього правду, то що, вони стануть криво дивитися на філософів і не віритимуть нашим словам, що ніколи й ні за яких обставин не зазнати щастя державі, якщо її не змалюють художники з божого взірця?

- Як тільки вони зрозуміють це, то вже не кривитимуться, - відповів він. - Але про яке малювання ти ведеш мову?

- Приступаючи до держави й до характерів людей, немов до картини, вони спершу повинні були б очистити основу, а це не така вже й легка річ. Бо ж, як ти знаєш, вони вже тим відрізнялись би від усіх інших, що не хотіли б чіпати ні окремих осіб, ні держави в цілому, і жоден з них не взявся б за встановлення законів, поки не отримав би для них чистої основи або поки сам її не очистив би.

- Слушно, - зазначив він.

- Правда ж, після цього вони накидали б схему державного устрою?

- Чому ж ні?

- А потім, гадаю, займаючись цією справою, вони часто б звертали пильну увагу на дві речі: на те, що вже за своєю природою справедливе, гарне, розсудливе й тому подібне, а також на те, який же вигляд має усе це в людях. Змішуючи й поєднуючи першоелементи людськості, що зустрічаються в різних осіб, вони створили б прообраз людини, позначений тією особливістю, яку ще Гомер назвав богорівною і богоподібною і яка, попри все, ще властива людям.

- Слушно, - сказав він.

- І я думаю, щось би вони були змушені стерти, інше наново домальовувати, поки, наскільки це можливо, не надали б людським звичаям і характерам вигляду, милого для богів.

- Це вийшла б чудова картина! - вигукнув він.

- А чи ми, - запитав я, - не переконали б якось тих, хто тісним натовпом посунув би проти нас, що саме таким є художник державних устроїв - той, якого ми тоді перед ними хвалили, а вони гнівалися, що ми йому довірили державу? І чи тепер, чуючи це, вони хоч трохи полагіднішали б?

- Звичайно, - сказав він, - якщо тільки мають розум.

- А які в них могли би бути заперечення? Наприклад, те, що філософи палкі прихильники правди й буття?

- Це було б нерозумно, - зауважив він.

- Чи, може, те, що їхня природа, яку ми розглянули, не споріднена з тим, що найкраще?

- Не це.

- А яке ж? Якщо вже не ця, то яка інша натура, якби їй дісталось відповідне застосування, була б повністю досконалою й філософською? Чи ми радше сказали б це про ті, які вже відкинули?

- Ясно, що ні.

- Тож чи вони все ще гнівалися б, коли б ми й далі наполягали, що поки рід філософів не стане володарем у державі, а державний устрій, який ми змалювали словами, не набере реальних обрисів, доти ні для держави, ні для її громадян не буде спокою від нещасть.

- Напевно, - сказав він, - вони гнівалися б уже менше. - Якщо ти не заперечуєш, - продовжував я, - то погодьмося, /197/ що вони не лише менше гнівалися б, а й відчутно злагідніли б і піддалися б нашому переконуванню, нехай навіть не з якоїсь іншої причини, а тільки із соромливості?

- Авжеж, не заперечую, - мовив він.

XIV. - Отже, припустимо, - вів я далі, - ми їх у цьому переконали. Але ж хто почне заперечувати, що не існує випадків, коли нащадки царів або правителів виявляють природні здібності до філософії?

- Ніхто не заперечуватиме, - відповів він.

- А чи міг би хтось стверджувати, що обдаровані такими здібностями неодмінно повинні зіпсуватися? Що врятуватися їм нелегко - це ми й самі визнаємо. Але щоб за всі часи жодному з них ніколи не вдалось уникнути цієї долі - хіба ж на це можна пристати?

- Нізащо.

- Тим часом достатньо прийти хоч одному такому, як належить, і стати на чолі держави, - продовжував я, - і він запровадить усе, чому люди тепер не вірять.

- Так, і одного було б достатньо, - мовив він.

- Адже коли правитель, - додав я, - буде встановлювати ті закони й визначати ті заняття, які ми розглядали, то цілком імовірно, що й громадяни охоче почнуть їх дотримуватись.

- Це цілком імовірно, - погодився він.

- А хіба те, що ми вважаємо слушним, для інших мусить видаватись чимось дивним і неможливим?

- Гадаю, ні, - відказав він.

- А що наш помисел найкращий, якщо тільки здійсненний, то, вважаю, раніше ми вже достатньо розглянули.

- Звичайно, достатньо.

- А тепер ось що в нас випливає стосовно законодавства: найкраще, властиво те, про яке ми ведемо мову, якби тільки воно могло здійснитися, що є справою хоч і важкою, а все ж можливою.

- Так випливає в підсумку, - підтвердив він.

XV. - Правда ж, після того, як ми ледве звели кінці з кінцями довкола цієї теми, то, мабуть, повинні приступити й до того, що зосталося, а саме - в який спосіб і за допомогою яких наук і занять у нас будуть виростати люди, які створюватимуть і оберігатимуть державний устрій, і в якому віці кожен з них має зайнятися своєю справою?

- Про це також потрібно сказати, - мовив він.

- Не надто розумно було з мого боку, - продовжував я, - що на початках я спробував оминути це важке питання про обзаведення дружинами, виховання дітей та призначення на високі /198/ посади урядовців - уже тоді я знав, з якою нехіттю зустрінуть мої слова і як то буде важко надати тому досконалого й приємного вигляду.

Ми говорили, якщо ти собі пригадуєш, що вони повинні всіляко виявляти любов до своєї держави, витримати випробування радощами й бідою, щоб було видно, що своїх поглядів вони не зречуться ні під тиском будь-яких труднощів, ні в мить страху, ні за жодних інших обставин. І коли хто проявить слабкість, того слід відкинути, а той, хто з кожного випробування вийде чистим, немов те золото, яке випробовують у вогні, того й слід ставити правителем і оточити його особливою шаною та не шкодувати для нього дарів і нагород як за життя, так і після смерті. Приблизно так тоді мовилось, коли наше розмірковування мимохіть торкнулося цього й відразу ж перескочило на інше, напевне з остраху розворушити те, що тепер перед нами постало.

- Що правда, то правда, - мовив він, - бо пригадую собі все як є.

- Тому я, друже, і вагався сказати те, на що ти тепер відважився, - продовжував я. - Тож нехай уже сміливо зійде з моїх уст те слово: за якнайпильніших охоронців слід використовувати філософів.

- Нехай же сміливо дзвенить воно! - вигукнув він.

- Але зваж, як правдоподібно небагато будемо їх мати. Адже вдача в них повинна бути такою, як ми розглянули, а тим часом її складники рідко трапляються, зібравшись разом. Здебільшого вони мають вигляд розкиданих уламків.

- Що ти маєш на увазі?

- Здібність до наук, добра пам'ять, меткий розум, проникливість і все інше, що йде за цим, як ти знаєш, доволі рідко народжують мужні, зі шляхетною поставою натури, які забажали б жити доброчесно, у спокої та поміркованості, скоріше навпаки, вроджена жвавість змушує таких людей кидатися у всі боки, і їхня внутрішня сила невідомо куди зникає.

- Твоя правда, - сказав він.

- Але якщо такі ось натури постійні в своїх уподобаннях, не схильні до легких змін, на вірність яких можна завжди покластися і які на війні не відають страху, то й на ниві пізнання вони виявляють такі ж свої якості: не піддатливі, жодна наука не має до них приступу, вони ніби перебувають у якомусь оторопінні, а коли доводиться над чимось таким піднатужитись, їх знемагає сон і позіхання.

- Це так, - підтвердив він.

- Але ж ми говорили, що охоронець повинен добре і вміло володіти і тими, й отими властивостями, а якщо він того не вміє, то не варто давати йому ані такого сильного і ґрунтовного виховання, ані різних почестей, ні влади.

- Це слушно, - погодився він.

- Чи тобі не здається, що така натура рідко зустрічається?

- Авжеж, рідко.

- Отже, необхідно випробовувати людину через труднощі, небезпеки й радощі, про що ми вже вели мову. А тепер до цього додамо й те, що тоді оминули: вправляти її потрібно і з допомогою багатьох наук, спостерігаючи, чи здатна вона сприймати найвищі знання, чи, може, пройметься острахом перед ними і відпаде - як то буває з людьми під час зовсім інших зусиль.

- Звичайно, за тим слід спостерігати, - сказав він. - Але які знання ти називаєш найважливішими?

XVI. - Напевно, ти пам'ятаєш, - відповів я, - що, проводячи визначення трьох видів душі 23, ми вели мову про справедливість, розсудливість, мужність і мудрість, визначивши, чим є кожна із них.

- Якби я не пам'ятав, - мовив він, - то не мав би права слухати все наступне.

- А те, що було сказано перед тим, ти пам'ятаєш?

- Що саме?

- Ми десь говорили, що, бажаючи найкраще розглянути ті властивості, варто було б обрати інший, більш довгий шлях, йдучи по якому, можна досягти тут повнішої ясності, хоча вже й те, що прозвучало раніше, здатне підвести до висновків, що випливають із попередніх засад. Ви ж тоді заявили, що того достатньо, і таким чином наша розмова на ту тему, як на мене, вийшла не досить чіткою і вичерпною. А якщо вона вам була до вподоби, то, може, про це самі й скажіть.

- Але ж мені, - відповів Адімант, - вона видалась до міри слушною, іншим - також.

- Але ж, любий мій друже, - сказав я, - міра в таких важливих речах, коли вона хоч трохи відривається від того, що є, вже не міра у повній мірі. Бо недосконале ні для чого не може бути жодною мірою. Проте інколи хтось думає, що і цього вже вистачає, а шукати глибше немає потреби.

- І якраз дуже багато піддається такому враженню через легковажність. /200/

- Однак менш за все цього повинен припускатися охоронець держави й закону.

- Безперечно, - погодився він.

- Отож, мій друже, - вів я далі, - він мусить іти довшим шляхом, мусить учитися і докладати до того не менше зусиль, ніж у гімнастичних вправах, інакше, як ми щойно говорили, він ніколи не осягне до кінця найважливішого і найбільш потрібного для нього знання.

- А хіба це не найважливіше, хіба є щось більш важливе від справедливості і всього того, що ми розглянули? - запитав він.

- Так, є щось і більш важливе, - відповів я, - і його слід розглядати не в загальних обрисах, як це має місце зараз, а навпаки - у досконало вивершеному вигляді, не упускаючи в ньому ні найменшої риски. Чи це не смішно, у різних дріб’язкових справах викладатися повністю, щоб усе було якнайточніше і якнайчистіше, і не розуміти, що в найважливішому і чіткість повинна бути найвищою?

- Без сумніву! Твоя думка гідна поваги! - вигукнув він. - Але що ж це за найважливіше знання і що ти так називаєш? Чи ти думаєш, - запитав він, - тебе відпустять додому, не поцікавившись, що ж воно таке?

- Якраз цього я не дуже побоююсь, - сказав я у відповідь, - отож чекаю на твої запитання. Зрештою, ти вже не раз чув про нього, а зараз або просто забув, або навмисне хочеш знову завдати мені клопотів, повернувши проти мене. І це останнє, гадаю, більш правдоподібне. Про те, що найважливіше знання - це ідея добра 24, ти чув уже неодноразово, і що завдяки їй справедливість і все інше стають тим, що потрібне і корисне. Ти й зараз більш- менш певен, що саме про це я мав намір говорити, а, крім того, що цю ідею ми знаємо недостатньо. А коли не знаємо, то хоч би в усьому іншому ми були чудово обізнані, без неї, ти пересвідчишся, ніщо не піде нам на користь - подібно до того, якби ми здобули собі щось, а добра від того не було ніякого. Чи ти вважаєш, що головне - набути побільше майна, не замислюючись, чи добре воно? Або що думати можна про все що завгодно, тільки не про добре, тобто про прекрасне і про добре навіть не помишляти?

- Присягаю Зевсом, я так не вважаю! - вигукнув він. XVII. - Але ж ти знаєш, що більшість переконана, що добро -

це задоволення, а люди більш витончені називають його розумінням.

- Певно, що так.

- Знаєш, мій друже, і те, що, хто дотримується такого погляду, не в змозі пояснити, який зміст він вкладає у це розуміння, і, врешті-решт, змушений визнати, що воно стосується добра.

- Це таки смішно, - сказав він.

- Чому ж би ні? - підхопив я. - Якщо, закидаючи нам, що ми не знаємо добра, вони відразу ж розмовляють з нами, немов із тими, що з ним непогано обізнані. Бо ж кажуть, що добро є розумінням того, що добре, наче нам стане зрозуміло, що вони мають на думці, коли вимовлятимуть слово «добро».

- Свята правда, - мовив він.

- І що? Ті, що визначають добро як задоволення, менше помиляються, як інші? Чи, може, вони не змушені визнавати, що існують і погані задоволення?

- І навіть дуже погані.

- Отож, на мій погляд, їм випадає погодитись, що добро і зло - ніби одне і те ж. Хіба ні?

- А як же інакше?

Відтак зрозуміло, що з цим пов'язано багато великих суперечок.

- Авжеж.

- Правда? А невже не зрозуміло, що, коли йдеться про справедливе і прекрасне, багато людей вибрало б і те, що лише видається їм таким, хоча насправді воно ним не є, і поводилися б вони відповідним чином, хотіли б мати і висловлювали б про те свої погляди; що ж до добра, тут ще ніхто не вдовольнився набуттям добра вдаваного, а всі шукають справжнього, вдаваним же кожний нехтує.

- Безсумнівно, - сказав він.

- Отже, до добра поривається кожна душа і задля нього все звершує, передчуваючи, що щось таке є, але не знає його і неспроможна збагнути, у чому воно полягає. Вона не може ставитись до нього з такою непохитною вірою, як до всього іншого, тому зазнає невдачі навіть у тому, що могло б бути для неї корисним. Невже ми скажемо, що навіть ті найкращі у державі люди, яким ми все віддамо до рук, повинні мати заплющені очі на ту найбільшу і найважливішу річ?

- Нізащо! - відповів Адімант.

- Мені здається, - додав я, - що справедливе й прекрасне, якщо невідомо, в якому відношенні вони причетні до добра, не знайдуть для себе гідного охоронця в кому завгодно, хто не знатиме, що це, власне, і є добро і з якого погляду, Маю також передчуття, що без такого знання ніхто їх належно й не пізнає.

- Слушне передчуття, - сказав він.

- Отже, і державний устрій у нас буде досконало впорядкований лише тоді, коли його триматиме в руках охоронець, що розумітиметься на цьому?

XVIII. - Обов'язково, - мовив він. - Але ти сам, Сократе, називаєш добро знанням чи задоволенням? Чи ще чимось іншим?

- Ну, що ти за людина така! - вигукнув я. - По тобі ж віддавна добре видно, що тебе зовсім не задовольняє те, що інші про це думають.

- Сократе, - сказав він, - мені навіть видається, що не годиться вміти лише висловлювати чужі погляди, а свої власні - ні, особливо, коли хтось багато часу присвятив цій проблемі.

- Що-що? - здивувався я. - А годиться, на твою думку, щоб хтось, нічого не знаючи про певні речі, говорив про них так, немов добре з ними обізнаний?

- Ні в якому разі, мов добре обізнаний, - сказав він. - Тільки так, як думає, щоб висловив саме свої міркування.

- І що? - запитав я. - Хіба ти не зауважив, що міркування там, де немає знань, нічого не варті 28? Навіть найкращі думки й ті сліпі. Чи, на твій погляд, люди, у яких бувають правильні думки, що не ґрунтуються на розумінні, чимось відрізняються від сліпців, які йдуть правильною дорогою?

- Нічим не відрізняються, - відповів він.

- Може, волієш дивитися на те, що огидне, сліпе й криве, тоді як від інших можна дізнатися щось світле й гарне?

- Задля Зевса, Сократе, - заволав Главкон, - не обривай роздуму, наче ти дійшов до його кінця. Нам буде достатньо, коли ти розглянеш добро так само, як розглядав справедливість, розсудливість і все інше.

- Для мене, любий мій друже, - сказав я, - тим більше буде достатньо. Бо можу цьому не дати ради і коли спробую, то почуватимусь потім винним, а ви ще й посмієтеся. Але, любі мої, у чому полягає добро, це ми наразі облишимо. Бо мені видається, що при нашому розгоні ми не дійдемо до того, що я думаю з цього приводу. А ось про те, що я вважаю дитям цього добра, до того ж дуже подібним до нього, я охоче сказав би. Звісно, якщо у вас буде бажання слухати, а якщо ні, то облишім і це.

- Дуже прошу, говори, - мовив Главкон. - А борг віддаси іншим разом, розповівши уже про самого батька.

- Мені б дуже хотілось, - відповів я, - мати змогу повернути вам цей борг повністю і щоб ви його прийняли, а не лише відсотки від нього, як тепер. Тож поки візьміть хоч відсоток - те дитя від самого добра. Однак стережіться, щоб я мимоволі десь не ошукав вас, сплачуючи борг фальшивою монетою.

- Ми остерігатимемось, наскільки зможемо, - сказав він. - А ти продовжуй.

- Звичайно, спочатку порозумівшись із вами і пригадавши вам як те, що раніше говорив, так і те, що іноді неодноразово згадував.

- Що саме? - запитав він.

- Ми стверджуємо, що існує багато прекрасних і добрих речей, і кожну ми розрізняємо за допомогою визначення.

- Так, стверджуємо.

- І що є прекрасне саме по собі і добре саме по собі, і це стосується всього іншого, про яке ми тоді вели мову, визнаючи, що його багато. А що таке кожна окрема річ, ви вже визначаєте відповідно до єдиної ідеї, що є спільною для кожної речі.

- Це так.

- І ми кажемо, що ті речі можна бачити, але не пізнавати думкою, ідеї ж - пізнавати думкою, але не бачити.

- Безумовно!

- А за допомогою чого в нас ми бачимо те, що бачимо?

- За допомогою зору, - відповів він.

- Виходить, - вів я далі, - за допомогою слуху ми чуємо все, що можна чути, а за допомогою інших відчуттів відчуваємо все, що можна відчути?

- То й що?

- Чи ти замислювався над тим, наскільки дорогоцінна властивість, яку деміург створив у наших відчуттях - бачити й бути видимим для зору?

- Не надто, - признався він.

- Поглянь-но на це ще ось як. Чи існує і щось іншого роду, без чого слух не міг би чути, а голос не міг би звучати, і якби те третє сюди не долучалося, то як - ніщо б не чулося і не звучало?

- Ніякого третього непотрібно, - сказав він.

- Маю враження, - вів я далі, - що і для багатьох інших відчуттів, щоб не сказати про всіх, чогось подібного не вимагається. Чи ти міг би бодай одне якесь таке відчуття назвати?

- Ні, не міг би, - сказав Главкон.

- А здатність бачити і бути видимим - невже ти не помітив, що якраз тут без цього не обійтися?

- Як це?

- Який зір би не мали і які барви не лежали б на предметах, людина все одно нічого не побачить і не розрізнить, якщо спробує /204/ скористатися своїм зором, до якого не приєднається і щось третє, яке, власне, й призначене для цієї мети.

- І що, на твою думку, воно таке? - запитав він.

- Те, що ти називаєш світлом, - відповів я.

- Слушна думка, - сказав він.

- Отже, неабияке начало пов'язує між собою відчуття зору й здатність сприймати зором інших, вони поєднані вузликом, найшляхетнішим із тих, що тільки можуть бути, оскільки неможливо скласти ціну для світла.

- Що правда, то правда! - вигукнув він. - Йому й справді немає ціни.

XIX. - А кого із небесних богів ти можеш визнати його паном, чиє це світло прислуговується до того, що наш зір бачить якнайкраще, а предмети стають доступними для зору?

- Того, що й ти, - відповів він, - і всі інші також. Бо ж зрозуміло, що ти запитуєш про Геліоса.

- А в якому відношенні до цього бога перебуває за своєю природою людський зір?

- Як, у якому?

- Адже ні сам по собі, ні те, у чому він з'являється, що ми називаємо оком, зір не є сонцем?

- Ясно, що ні.

- Але з усіх наших органів відчуття цей, гадаю, найбільш подібний до сонця.

- Так, найбільше.

- Виходить, і ту свою здатність він черпає від сонця, вона ніби напливає на нього звідти.

- Авжеж.

- Тож правда, що сонце не є зором, воно лиш - причина зору, хоч сам зір його бачить?

- Це так, - погодився він.

- Саме тому, - сказав я, - ти й чуєш твердження, що сонце - дитя добра, його ж добро породило подібним до себе і тим, чим буде добро у сфері, доступній для осягнення розумом, стосовно самого розуму й того, що ним осягається, тим у сфері видимого є сонце стосовно зору і всього, що зір сприймає.

- Як це? - запитав він. - Поясни, будь ласка, детальніше.

- Ти знаєш, - продовжував я, - коли хтось спрямовує свої очі не на ті предмети, кольори яких залиті денним світлом, а на ті, що вже огорнуті вечірніми сутінками, то скільки не напружуй їх, вони все одно слабнуть і видаються заледве не сліпими, ніби й не було в них ніякого ясного і гострого зору.

- Авжеж, знаю, - відповів він.

- Але, знову ж таки, коли ті очі дивляться на те, що освітлює сонце, і виразно все бачать, це означає, що зір вони мають добрий.

- То й що?

- Уяви собі, щось подібне коїться і з душею. Коли вона поривається до речей, осяяних правдою і буттям, то сприймає їх, пізнає, і видно, що в неї є розум. Коли ж вона чіпляється до того, що розчиняється в мороці, тоді починає недобачати, переповнюється різноманітними гадками, які весь час змінюються то в один, то в інший бік, і виглядає так, наче їй забракло розуму.

- Все так і є, - погодився він.

- Отже, те, що надає істинності пізнаваним предметам, а людину, яка пізнає, наділяє силою пізнання, саме те й називай ідеєю добра, яка, запам’ятай собі, є причиною знання й істини, коли останню пізнають за допомогою розуму. І хоч і одне, і друге, тобто знання й істина, прекрасні, однак, якщо добро ти вважатимеш чимось іншим і ще кращим від них, ти не помилятимешся. Так як і там було правильно називати світло і зір подібними до сонця, але визнати їх за сонце було б неправильно, так само і тут: слушно вважати знання та істину подібними до добра, проте у визнанні чогось одного з них за добро не було б ніякої слушності, тому що добро належить ставити вище від усього.

- Якою ж незвичайною красою ти його наділяєш, якщо воно є джерелом пізнання та істини, а саме в тій красі їх обох перевершує! Бо ж, ясна річ, ти аж ніяк не маєш на увазі втіху!

- Побійся бога! - вигукнув я. - Краще ось яким чином приглянься до його образу.

- Яким?

- Визнай, що сонце, як мені видається, дарує всьому, що ми бачимо, не лише можливість стати видимим, а й зародження, ріст і живлення, хоч саме воно зародженням не є.

- Що ні, то ні.

- Визнай також і те, що пізнаваність предметів пізнання можлива лише завдяки добру і що воно є джерелом їхнього буття та існування, хоч саме добро насправді не є існуванням, воно понад усяке існування - щось найдостойніше і найсильніше з усього.

XX. Тут Главкон дуже смішно вигукнув:

- О Аполлоне! На яку ж це надлюдську і неймовірну височінь нас занесло!

- Ти сам винен, - сказав я, - бо змусив мене говорити про добро те, що думаю.

- Лиш не зупиняйся ні в якому разі, - мовив він. - Хіба що вже дуже не хочеш. І все ж знову розглянь принаймні цю подібність із сонцем. Чи не пропустив ти чогось?

- Та в мене тут не одне пропущено, - я на те.

- Не оминай навіть дріб’язку! - вигукнув він.

- Мені здається, - відповів я, - його тут аж надто багато. Але, наскільки це тепер можливо, надалі намагатимусь уже не робити жодних пропусків.

- Постарайся, будь ласка, - сказав він.

- Отож, уяви собі, - почав я, - що, як ми й говорили, є двоє володарів: один - над родом предметів, доступних осягненню розумом і в світі думки, а другий владарює над усім видимим - не хочу вживати слова «піднебесним», щоб тобі не здавалося, що я підігрую софістам. Чи ти можеш собі уявити ці два види: видимий і уявний?

- Можу.

- Отже, для порівняння візьми лінію, поділену на два нерівних відтинки, і кожен з них, що ніби світ видимий і світ уявний, так само розділи знову і будеш мати перед собою їхнє взаємне співвідношення. Тоді, завдяки більшій чи меншій виразності, один із відтинків світу видимого міститиме образи. Я називаю образами відкинуті тіні, потім відображення на воді й на твердих, гладких чи виблискуючих предметах і всі інші подібні відбиття, ти розумієш, про що я?

- Розумію.

- За другий відтинок видимого світу візьми все, що нас оточує, - живі істоти, всілякі рослини, а також цілу сукупність витворів людських рук, навіть ті, які ще потребують виготовлення.

- Беру, - сказав він.

- А чи зміг би ти визнати, - допитувався я, - таке розрізнення всього стосовно справжності й несправжності, як відношення того, що ми думаємо, до того, що ми знаємо, так і подібне відноситься до свого першообразу?

- Визнаю без застережень, - мовив він.

- А тепер задумайся над світом уявним. Яким чином його можна розділити?

- І яким?

- А таким, щоб один відтинок був той, у якому душа шукає серед припущень, послуговуючись образами предметів із частин, які в нас вийшли при поділі видимого світу, і тому вона змушена від засновків виходити не до початку, а до кінця. Що ж до другого відтинку, то тут душа простує від засновку до абсолютного початку, вона вже не користується образами, як це було перед цим, а долає свою дорогу лише з допомогою самих ідей.

- Щось я не так уже й багато зрозумів із того, що ти сказав, - мовив він.

- Скоро тобі все проясниться, - відповів я, - і буде це тим швидше, коли передусім я скажу ось що: гадаю, ти знаєш, що ті, які геометрією, рахунком і тому подібним бавляться, щоразу виходять з того, що таке парні й непарні числа, фігури, три види кутів та інше, близьке до цього. Це вони беруть за основу і зовсім не вважають за потрібне обґрунтовувати його ні для самих себе, ні для інших, адже кожному й так усе зрозуміло. Відштовхуючись від загальновідомих положень, вони переходять до наступного і так аж поки послідовно не дійдуть до того, що й було метою їхнього розгляду.

- Так, що-що, а це я знаю добре, - сказав він.

- Правда? А коли вони ще й послуговуються видимими фігурами і ведуть про них мову, то мають на думці не їх, а ті, подобою яких вони є. І висновки їхні стосуються лише чотирикутника самого по собі та самої по собі його діагоналі, а не тієї діагоналі, яку, власне, вони накреслили. Так і в усьому іншому. Це ж можна сказати і про речі, які руками виконують і малюють: від них може падати тінь і з’являтися відображення на воді, але самі вони - лиш образи тих речей, яких ніхто не зуміє інакше побачити, як із допомогою думки.

- Твоя правда, - визнав він.

XXI. - Саме про цей вид мислених предметів я тоді й говорив, а також про те, що душа, пориваючись до нього, змушена опиратися на засновки, тому ніколи не осягає його початку, бо не може вийти з того, в чому перебуває, а отже й нездатна вознестися над припущеннями, вона лиш послуговується образними подобами, що віддзеркалюються у речах нижчих, сприймає їх за самі речі й особливо цінує в них більш-менш чітку виразність.

- Я розумію, - сказав він, - що ти говориш про те, що належить до геометрії та інших споріднених з нею наук.

- Тож зрозумій і той другий відтинок світу думки, до якого я відношу те, що наш розум сам осягає за допомогою діалектичної сили. Певні припущення, до яких він вдається, для нього не є ані висхідними, ані остаточними, вони для нього просто припущення, ніби щаблі під ногами, щоб іти до початку всього, що є вже аж ніяк не здогадним. Досягнувши його і дотримуючись усього, що й саме його дотримується, нерозривно з ним пов'язане, він приходить до висновку, не користуючись при цьому жоднимь споглядальним матеріалом, а лиш самими ідеями, осягаючи за їхньою допомогою їх самих і ними свій пошук увінчуючи.

- Розумію, - мовив він, - але, щоправда, не зовсім, мені здається, що ти маєш на думці складні речі. Передовсім хочеш довести, що те пізнання матеріального світу й світу уявного, яке здійснюється за допомогою діалектики, набагато ясніше від того, що дає розгляд за допомогою так званих наук, які опираються на припущення. І хоч при цьому дослідники тут також змушені осягати сферу уявного розсудливістю, а не відчуттями, але оскільки вони розглядають її, не дошукуючись першопочатку, а дотримуючись припущень, то, на твою думку, їм не під силу охопити її розумом, хоча, якщо збагнути її першопочаток, вона надається і для осягнення розумом. Розсудливістю ж, як на мене, ти називаєш ту властивість, якою володіють люди, які займаються геометрією, і подібні до них. Але про їхній розум ти не згадуєш, ніби розсудливість мала б стояти десь посередині між думкою і розумом.

- Ти чудово все зрозумів! - вигукнув я. - А тепер до цих чотирьох відтинків вибудуй співвідношення чотирьох станів, що зустрічаються у душі. Найвище - розум, за ним - розсудливість, третє місце відведи вірі, а останнє - мисленню образами і впорядкуй їх так само, як і попереднє, вважаючи, чим більше істини в тому чи іншому станові, тим він вірогідніший.

- Розумію, - сказав він, - і згоджуюся, і впорядковую їх так, як ти й кажеш.

Книга сьома

I. - Зробивши це, - сказав я, - уподібни, будь ласка, нашу людську природу з огляду на розумову культуру і її відсутність ось до якого стану... Уяви собі, що люди ніби перебувають у підземному, подібному до печери помешканні, до якого на всю ширину печери веде відкритий для світла вхід. Люди сидять тут ще з дитинства, мають скуті кайданами ноги й шию, тож рушитися з місця вони не можуть і дивляться лише просто себе, бо повернути голову їм не дозволяють кайдани. Згори і здалеку падає на них світло вогню, до якого вони обернені плечима, а між вогнем і кайданниками проходить вгорі дорога, паралельно до якої, уяви собі, вибудуваний невисокий мур, що нагадує перегородку, яку штукарі встановлюють перед глядачами і над якою показують своє мистецтво.

- Уявляю, - мовив Главкон.

- Тоді уяви собі, що уздовж цього муру люди носять всілякі витвори, тримаючи їх так, щоб вони були видні зверх огорожі: тут і статуї, і всілякі зображення інших живих істот, виконані з каменю і дерева. І, певна річ, що одні люди при цьому розмовляють, інші - мовчать.

- Дивний же ти малюєш образ і дивних кайданників! - вигукнув він.

- Подібних до нас, - сказав я. - Бо, передовсім, невже ти думаєш, що такі люди могли б бачити ще щось - своє чи чуже, окрім тіней, які кидає вогонь на протилежну стіну печери?

- Як вони можуть бачити щось інше, коли все життя ніхто з них голови не поверне?

- А якщо йдеться про речі, які проносять за муром? Хіба не так само?

- Та так.

- І якби вони могли розмовляти один з одним, то як, на твою думку, чи не були б вони впевнені, що назвами окреслюють саме те, що мають перед собою, що бачать?

- Безперечно.

- І що? А коли б у тій в'язниці від протилежної стіни ще й відлунювало все, що б не сказали люди за муром, тоді як? Чи в'язні пов'язували б ті звуки з кимось іще, окрім тіні, яка промайнула перед ними?

- Присягаю Зевсом, ні, - відповів він.

- У всякому випадку, - додав я, - вони сприймали б за істину не що інше, як тільки тіні певних предметів.

- Ясна річ, - погодився він.

- Приглянься-но, - продовжував я, - до їхнього визволення з кайданів та зцілення від нерозумності. Тобто, як би це виглядало, якби з ними цілком природно сталося щось подібне. Щоразу, коли б з когось знімали кайдани, змушували б раптом підвестись і повернути шиєю, пройтись, подивитись на світло, він робив би все це з великою мукою, у нього боляче миготіло б в очах, і він не міг би дивитися на предмети, тіні яких раніше бачив. Як гадаєш, що б він сказав, коли б хтось почав його запевняти, що тоді він спостерігав усілякі дрібниці, а тепер наблизився до буття і звернувся до правдивіших з існуючих речей, отже й бачить усе правильніше; та ще коли б йому показували предмети, які мерехтять перед ним, і змушували б відповідати на запитання: що то таке? Хіба тобі не здається, що це завдало б йому неабиякої муки і він подумав би, що те, що бачив перед цим, значно правдивіше від того, що йому показують тепер?

- Авжеж, він так подумав би, - сказав Главкон.

II. - Правда? А якби його хтось змусив дивитись на саме світло, то хіба в нього не боліли б очі і хіба він не відвернувся б і не втік до тих предметів, на які може дивитись у повному переконанні, що саме вони набагато виразніші, ніж те, що йому показують?

- Це так, - мовив він.

- І якщо хтось, - вів я далі, - силоміць потягнув би його звідти по скелястій крутизні вгору і не відпускав би доти, поки не витягнув би на сонячне світло, то невже він не страждав би і не обурювався б таким насильством? А коли б він вийшов на світло, очі б його настільки були засліплені блиском, що йому не вдалося б розгледіти жодного з тих предметів, про справжність яких йому тепер кажуть?

- Щоб так відразу, то ні, - погодився він.

- Думаю, він мав би призвичаїтись, якщо вже мусив побачити все, що вгорі. І передовсім йому найлегше було б розпізнавати тіні, після цього - відображення на воді людей та всіляких предметів і лише потім - самі предмети; при цьому небесні тіла й саме небо йому було б легше оглядати вночі при світлі зір і Місяця, ніж за дня, дивлячись на Сонце і на його світло.

- Звичайно.

- І тільки наприкінці, гадаю, ця людина могла б дивитись просто на Сонце, а не на його відбиття у воді чи в якомусь іншому незвичному для нього середовищі, а знаючи місце, в якому Сонце перебуває, можна було б приглянутися і до його властивостей.

- Без сумніву, - сказав він.

- І аж тоді він дійшов би висновку, що це ж від Сонця залежить перебіг пір року і самих років, і що воно керує всім у світі видимому, і що саме від нього залежало все те, що вони раніше бачили в печері.

- Ясна річ, він до цього неминуче дійшов би, - погодився він.

- І що? Якби пригадав собі своє перше житло, і набуту там премудрість, і тодішніх товаришів по спільних кайданах, то хіба не вважав би за щастя ту зміну, яка сталася в його долі, і хіба не пройнявся б жалем до своїх друзів?

- Навіть дуже.

- І коли б там вони віддавали один одному шану й похвалу, а особливо нагороди тому, хто виявлявся найметкішим у спостереженні за предметами, які миготіли перед очима, і краще за інших запам’ятовував, які з них з’являлися спершу, які - пізніше, а які - одночасно, і, виходячи з того, з успіхом провіщав майбутнє, то, як ти гадаєш, чи затужив би він за колишніми спокусами й чи позаздрив би тим, кого кайданники осипають почестями і чий вплив визнають? Чи він почувався б так само, як і той, про кого говорить Гомер:

Краще уже батраком я на ниві чужій працював би, У бідняка, що й самому прожитку не досит, тобто радше згодився б терпіти будь-які незгоди, тільки б не повертатися до попередніх поглядів і не жити знову старим життям, як ті в’язні?

- Я також вважаю, - мовив Главкон, - він швидше відважиться потерпати від будь- яких негараздів, ніж повернутись до колишнього.

- Ще ось над чим поміркуй, - додав я. - Якби така людина знову зійшла вниз і сіла б на те саме місце, чи очі її не були б повні темряви від того, що раптово зникло сонячне світло?

- Безумовно, - відповів він.

- А якби їй довелося, розглядаючи тіні, знову змагатися з тими, хто не скидав кайданів, а тут зору майже ніякого, і щоб очі звиклися, потрібно не так уже й мало часу - то невже з такої людини не глузували б усі? І чи не говорили б про неї, що після сходження вгору вона повернулась із зіпсованим зором, а отже, височінь не варта того, щоб до неї прагнути? А коли б хтось спробував тих кайданників визволити і повести догори - хіба вони не забили б його тим, що потрапило б їм до рук 3?

- Звичайно, забили б, - сказав він.

III. - Так ось, любий мій Главконе, - продовжував я, - цей образ слід прикласти до всього, що було попередньо сказане: простір, який відкривається перед нашими очима, подібний до помешкання у в'язниці, а світло вогню у ньому - до сили сонця. Сходження ж догори й споглядання речей, що перебувають у високості, це піднесення душі до сфери, доступної для осягнення розумом. Допустивши це все, ти не помилишся щодо моєї заповітної думки, якщо вже прагнеш її почути. Правда, хіба лиш бог знає, слушна вона чи ні. Отже, мої особисті уявлення мають ось який вигляд: вершиною світу думки є ідея добра - розрізнити її дуже важко, але якщо комусь це вдається, той неодмінно дійде висновку, що саме вона - причина всього, що слушне й прекрасне. І саме від неї у світі видимому походять світло і його володар, а у світі уявному вона сама - володарка, народжує правду і розум, і до неї повинен бути звернений погляд того, хто хоче діяти розумно як у житті приватному, так і в громадському.

- Я цілком і повністю згоден з тобою, - сказав він, - наскільки це можливо.

- Тоді погодься зі мною і в тому, - продовжував я, - і не надто дивуйся, що ті, хто дійшли цього всього, не хочуть займатися тим, що й інші люди; а їхні душі постійно прагнуть висоти, що само собою зрозуміло, оскільки узгоджується із намальованою вище картиною.

- Так, звичайно, - погодився він.

- І що? Хіба подиву гідне, на твою думку, - продовжував я, - якщо хтось, повернувшись від божественних споглядань до людських марнот, нерозважно береться за справу й виглядає при тому смішно? Ще погано бачить і, поки призвичаїться до тутешньої темряви, уже змушений своїми виступами в судах чи в якихось інших місцях боротися за тіні справедливості чи за ті боввани, що відкидають ті тіні, і вести суперечку про ті речі йому доводиться так, як це сприймають люди, які ніколи не бачили суті справедливості.

- Це аж ніяк не дивно, - мовив він.

- Кожен, хто має розум, - вів я далі, - пригадав би, що існує двояке порушення зору, яке виникає із двох причин: коли потрапляють зі світла до темряви або коли із темряви виходять на світло. І якби знаття, що саме діється і з душею, то, коли-небудь побачивши її збентеженою і неспроможною щось розгледіти, ніхто не став би безглуздо сміятись, а радше б задумався, чи прийшла ця душа із світлішого життя і тепер підлягає затьмаренню, чи ж навпаки, від великої темряви діставшись до світлішого життя, вона вся виповнена яскравим сяйвом: такий її стан і таке життя можна вважати за щастя, а тій першій душі годилося б тільки поспівчувати. А коли б хто, глянувши на неї, хотів насміятись, то нехай він менше сміявся б над першою, ніж над тією, яка опустилась згори, зі світла.

- Ти говориш просто чудово! - вигукнув Главкон.

IV. - Якщо все це правда, - продовжував я, - то ось як ми повинні думати про ці речі: з освітою справа виглядає зовсім не так, як твердять деякі люди, коли кажуть, що як хтось не має в душі знання, вони готові його туди вкласти, так як вклали б у сліпі очі зір.

- Вони так і справді заявляють, - визнав він.

- Але ж теперішнє наше розмірковування, - вів я далі, - дає зрозуміти, що в душі кожної людини є така здатність, а також і знаряддя, яким людина послуговується при навчанні; так як око не може інакше, хіба разом з усім тілом повернутися від темряви до світла, так само всією душею треба відвернутися від світу явищ, які постають і гинуть у своєму становленні, аж доки ця здатність людини до пізнання не буде спроможною витримати споглядання буття і його найяскравішого складника, що саме його, власне, ми й називаємо добром. Чи не так?

- Так.

- Виходить, - сказав я, - якраз тут і годилося б явити своєрідне мистецтво - навернення 6: яким чином якнайлегше і з якнайбільшими наслідками розвернути людину в інший бік. Але це зовсім не означає, що треба прищепити їй зір, він у неї вже є, тільки неправильно скерований, і людина дивиться не туди, куди потрібно. Ось тут і належить дати лад.

- Здається, так, - не заперечив він.

- І потім, деякі так звані позитивні властивості душі, очевидно, дуже подібні до таких самих властивостей тіла: бо й насправді спочатку вони відсутні в людині зовсім, а згодом їх можна набути вправами й призвичаюванням. Однак властивість пізнання всього, здається, має в собі щось божественне, і те «щось» ніколи не губить своєї сили, лишень залежно від скерованості буває то придатним і корисним, то непридатним і навіть шкідливим. Чи ти не звернув уваги на тих, кого називають поганими людьми, але - розумними, як проникливо їхня душа бачить і як швидко розпізнає те, біля чого заходжується. Такі люди мають непоганий зір, але він змушений скорятися поганим нахилам, отож чим проникливіше вони бачать, тим більше роблять зла?

- Звичайно, - відповів він.

- Проте, - не відступав я, - якби таку натуру ще з дитячих літ узяти в руки та пообтинати те, що притаманне їй з народження і яке, немов свинцеві тягарці, тягне її до ненажерливості та інших подібних утіх і спрямовує погляд душі донизу, то, позбувшись цього всього, душа б навернулася до правди, і тоді завдяки тій же здатності ті ж самі люди могли б бачити там усе так само проникливо, як вони бачать наскрізь те, на що тепер спрямований їхній погляд.

- Авжеж, так, - мовив він.

- І що? Хіба природно і неминуче не випливає з нашої розмови, що ані люди неосвічені, без належного досвіду в поводженні з правдою, ніколи не будуть як слід керувати державою, ані ті, хто все життя без обмежень займається наукою, - перші тому, що не мають у своєму житті єдиної мети, на яку була б скерована вся їхня діяльність, що б вони не робили як в особистому, так і в громадському житті, а другі через те, що добровільно не візьмуть на себе жодного тягаря, оскільки вважають, що вже за життя переселились на Острови Блаженних.

- Це правда, - мовив він.

- Нашим же обов’язком, - вів я далі, - як засновників держави, є змусити людей, обдарованих найкращими здібностями, до здобуття тієї науки, яку десь раніше ми називали найвищою, тобто до набуття вміння бачити добро і здійматися до нього; але коли вони здолають шлях і достатньо на нього надивляться, ми не дамо їм дозволу на те, що сьогодні їм дозволено.

- На що саме?

- Щоб там, на вершині, вони лишились назавжди, - відповів я, - і не виявляли жодного бажання зійти знову вниз до тих в’язнів 9, аби розділити з ними їхні нелегкі клопоти й приймати від них почесті, незважаючи на те, чи багато вони важать, чи ні.

- Добре, - сказав він, - але таким чином чи не завдамо ми їм кривди і чи не будемо винні, що вони житимуть гірше, ніж могли б?

Платон Держава [Електронний ресурс] / Платон // Ізборнік ; [Пер. з давньогр. Д.

Коваль]. - К.: Основи, 2000. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/plato/plat.htm