Особливості предмета філософії науки
Сьогодні можна з упевненістю сказати, що жодна сфера духовної діяльності людини не зробила такого істотного і динамічного впливу на суспільство, як наука. І у світогляді, і в світі речей ми маємо справу з наслідками її розвитку.
З багатьма з них ми настільки зрослися, що вже не схильні їх помічати або тим більше бачити в них особливі досягнення. Більше того, ми сьогодні ми вже фактично забули роботи таких видатних засновників природознавства минулого сторіччя, як О. Гумбольдт, М. Фарадей, Дж. Максвелл або Ч. Дарвін, А. Ейнштейн, Н. Бор, В. Гейзенберг та ін., хоча вони майже наші сучасники. Наука повністю спрямована в майбутнє. Всі визначні вчені приречені на те, що отримані ними результати та ідеї будуть трансформовані та виражені іншою мовою, адже індивідуалізм не властивий науці. Незважаючи на те, що соціальна пам'ять зберігає в імена великих учених, однак їх досягнення вже підпорядковані одній великій справі - розвитку науки. Багато визначний ідей після їх публікації починають жити самостійним життям, вони вже не належать їх засновнику, оскільки він не здатний їх контролювати.Разом з тим, наука нерідко виявляється об'єктом запеклої критики, оскільки саме її досягнення породили практично усі глобальні проблеми людства. Наскільки конструктивна ця критика сьогодні говорити дуже складно, адже безглуздо звинувачувати науку в тому, що суспільство далеко не завжди здатне використовувати її результати собі на благо.
Зважаючи на суспільне значення науки, вона у наш час вона опинилася під перехресною увагою відразу декількох дисциплін, включаючи історію, соціологію, економіку, психологію, наукознавство. Філософія науки займає тут особливе місце. Наука багатоаспектна і багатогранна, але перш за все вона є виробництвом знань. Наука не існує без знання так само як автомобілебудування не існує без автомобіля. Відтак, можна цікавитися історією наукових установ, соціологією і психологією наукових колективів, але саме виробництво знань робить науку наукою.
І саме з цієї точки зору ми надалі до неї підходитимемо. Філософія науки намагається відповісти на наступні основні питання: що таке наукове знання, як воно влаштоване, які принципи його організації і функціонування, що є наука як виробництво знань, які закономірності формування і розвитку наукових дисциплін, чим вони відрізняються один від одного і як взаємодіють? Безперечно, це далеко не повний перелік, але він дає зразкове уявлення про те, що насамперед цікавить філософію науки.Облік цієї проблематики дозволяє уточнити розуміння її предмету. Предметом філософії науки є загальні закономірності і тенденції наукового пізнання як особливої діяльності спрямованої на виробництво наукових знань, що узяті в їх історичному розвитку і розглянуті в історично змінному соціокультурному контексті.
Сучасна філософія науки розглядає наукове пізнання як соціокультурний феномен. І одним з важливих її завдань є дослідження того, як історично міняються способи формування нового наукового знання і які механізми дії соціокультурних чинників на цей процес.
Щоб виявити загальні закономірності розвитку наукового пізнання, філософія науки повинна спиратися на матеріал історії різних конкретних наук. Вона виробляє певні гіпотези і моделі розвитку знання, перевіряючи їх на відповідному історичному матеріалі. Все це обумовлює тісний зв'язок філософії науки з історико-науковими дослідженнями. Адже навіть тоді, коли методолог вивчає природознавчі тексти, він не стає при цьому дослідником фізичних тіл чи елементарних частинок. Філософа науки цікавить науковий пошук, «алгоритм відкриття», динаміка розвитку наукового знання, методи дослідницької діяльності. Філософія науки постає як рефлексія над наукою, виявляє мінливість і глибину методологічних засад і розширює межі самої раціональності. Спираючись на дослівну інтерпретацію виразу «філософія науки», можна зробити висновок, що воно означає любов до мудрості науки. Якщо основна мета науки - отримання істини, то в межах філософії науки ведеться обговорення питання про те, як можливе досягнення істини.
Вона намагається вирішити проблему того, що є істина і чим саме істина дорожча за всі суспільні переконання. Людство, обмежене чотиривимірним просторово-часовим простором, в особі учених не втрачає віру в можливість осягнення істини нескінченного універсуму. А з того, що людство має бути гідне істини, витікає великий етичний і гуманістичний пафос цієї дисципліни.Філософія науки завжди зверталася до аналізу структури динаміки знання конкретних наукових дисциплін. Але разом з тим вона орієнтована на порівняння різних наукових дисциплін, на виявлення загальних закономірностей їх розвитку. Як не можна вимагати від біолога, щоб він обмежив себе вивченням одного організму або одного виду організмів, так не можна і філософію науки позбавити її емпіричної бази і можливості порівнянь і зіставлень.
Довгий час у філософії науки як зразок для дослідження структури і динаміки пізнання вибиралася математика. Проте тут відсутній яскраво виражений шар емпіричних знань, і тому, аналізуючи математичні тексти, важко виявити ті особливості будови і функціонування теорії, які пов'язані з її стосу нками до емпіричного базису. От чому філософія науки, особливо з кінця XIX сторіччя, все більше орієнтується на аналіз природничонаукового знання, яке містить різноманіття різних видів теорій і розвинений емпіричний базис.
Уявлення і моделі динаміки науки, вироблені на цьому історичному матеріалі, можуть зажадати коректування при перенесенні на інші науки. Але розвиток пізнання саме так і відбувається: уявлення, вироблені і апробовані на одному матеріалі, потім переносяться на іншу область і видозмінюються, якщо буде виявлено їх невідповідність новому матеріалу.
Часто можна зустріти твердження, що уявлення про розвиток знань при аналізі природних наук не можна переносити на область соціального пізнання.
Підставою для таких заборон служить проведене ще в XIX столітті розрізнення наук про природу і наук про дух. Але при цьому необхідно усвідомлювати те, що пізнання в соціально-гуманітарних науках і науках про природу має загальні риси саме тому, що це наукове пізнання.
Їх відмінність корениться в специфіці наочної області. У соціально- гу манітарних науках предмет включає людину, її свідомість і часто виступає як текст, що має людський сенс. Фіксація такого предмету і його вивчення вимагають особливих методів і пізнавальних процедур. Проте при всій складності предмету соціально-гуманітарних наук установка на об'єктивне його вивчення і пошук законів є обов'язковою характеристикою наукового підходу. Ця обставина не завжди береться до уваги прихильниками «абсолютної 26специфіки» гуманітарного і соціально-історичного знання. Його зіставлення з природничими наукам проводиться часом некоректно. Гуманітарне знання трактується гранично широко: у нього включають філософські есе, публіцистику, художню критику, художню літературу тощо. Але коректна постановка проблеми має бути іншою. Вона вимагає чіткого розрізнення понять «соціально-гуманітарне знання» і «наукове соціально- гуманітарне знання». Перше включає результати наукового дослідження, але не зводиться до них, оскільки припускає також інші, позанаукові форми творчості. Друге ж обмежується тільки рамками наукового дослідження. Зрозуміло, це дослідження не ізольоване від інших сфер культури, взаємодіє з ними, але це не підстава для ототожнення науки з іншими, хоча і близько дотичними з нею формами людської творчості.
Якщо виходити із зіставлення наук про суспільство і людину, з одного боку, і наук про природу - з іншою, то потрібно визнати наявність в їх пізнавальних процедурах як загального, так і специфічного змісту. Але методологічні схеми, розвинені в одній області, можуть схоплювати деякі загальні риси будови і динаміки пізнання в іншій області, і тоді методологія цілком може розвивати свої концепції так, як це робиться в будь-якій іншій сфері наукового пізнання, у тому числі і соціально-гуманітарних науках. Вона може переносити моделі, розроблені в одній сфері пізнання, на іншу і потім коректувати їх, адаптуючи до специфіки нового предмету.
При цьому слід враховувати щонайменше дві обставини.
По-перше, філософсько- методологічний аналіз науки незалежно від того, чи орієнтований він на природознавство чи на соціально-гуманітарні нау ки, сам належить до сфери історичного соціального пізнання. Навіть тоді, коли філософ і методолог має справу із спеціалізованими текстами природознавства, його предмет - це не фізичні поля, не елементарні частинки, не процеси розвитку організмів, а - наукове знання, його динаміка, методи дослідницької діяльності, узяті в їх історичному розвитку. Зрозуміло, що наукове знання і його динаміка є не природним, а соціальним процесом, феноменом людської культури, а тому його вивчення виступає особливим видом наук про дух.По-друге, необхідно враховувати, що жорстка демаркація між нау ками про природу і науками про дух мала свої підстави для науки в XIX сторіччі, але вона багато в чому втрачає силу стосовно науки останньої третини XX століття, оскільки загальна методологія їх дослідження в цей час тісно переплітається.
Загалом, аналізуючи проблематику філософії науки варто зазначити, що хронологічно вона змінювалася таким чином - перша третина XX ст. зайнята:
> побудовою цілісної наукової картини світу;
> дослідженням співвідношення детермінізму і причинності;
> вивченням динамічних і статистичних закономірностей.
Увагу привертають також і структурні компоненти наукового і дослідження: співвідношення логіки і інтуїції, індукції і дедукції, аналізу і синтезу, відкриття і обгрунтування, теорії і факту.
Друга третина XX століття зайнята аналізом проблеми емпіричного обгрунтування науки, з'ясуванням того, чи достатній для всієї будівлі науки фундамент виключно емпіричного дослідження, чи можна звести всі теоретичні терміни до емпіричних, як співвідноситься їх онтологічний та інструментальний сенс і в чому складнощі проблеми теоретичної навантаженості досвіду. Заявляють про себе складнощі процедур верифікації, фальсифікації, дедуктивно-номологічного пояснення. Пропонується також аналіз парадигми наукового знання, науково-дослідної програми, а також проблеми тематичного аналізу науки.
У останній третині XX століття обговорюється нове, розширене поняття наукової раціональності, загострюється конкуренція різних пояснювальних моделей розвитку наукового знання, спроб реконструкції логіки наукового пошуку. Нового змісту набувають критерії науковості, методологічні норми і понятійний апарат останньої, постнекласичної стадії розвитку науки. Виникає усвідомлене прагнення до історизації науки, висувається вимога співвідношення філософії науки з її історією, гостро встає проблема універсальності методів і процедур, які використовуються в рамках філософії науки. Чи 27
користується історик методами, що виробляються філософією науки, і що дає методологу історія науки, як співвідносяться історична і методологічна версії реконструкції розвитку науки. Ця проблематика повертає нас до вихідної позиції філософії науки, тобто до аналізу світоглядних і соціальних проблем, які супроводжують розвиток науки; знов знаходить силу питання про соціальну детермінацію наукового знання, актуальними виявляються проблеми гуманізації і гуманітаризації науки, її нейтральності.
Говорячи про співвідношення філософії науки з близькими їх галузями дослідження науки наукознавством і наукометрією, варто зазначити, що незважаючи на те, що іноді вони ототожнюються або ж розглядаються як щось дуже споріднене. Проте таке ототожнення неправомірне. Соціологія науки досліджує взаємини науки як соціального інституту з соціальною структурою суспільства, типологію поведінки учених в різних соціальних системах, взаємодію формальних, професійних і неформальних співтовариств учених, динаміку їх групової взаємодії та також конкретні соціокультурні умови розвитку науки в різних типах суспільного устрою.
Наукознавство вивчає загальні закономірності розвитку і функціонування науки, воно, як правило, мало-проблемне і тяжіє виключно до описового характеру. Наукознавство як спеціальна дисципліна сформувалося приблизно в 60-ті рр. XX століття. У найзагальнішому сенсі наукознавчі дослідження можна визначати як розробка теоретичних основ політичного і державного регулювання науки, вироблення рекомендацій по підвищенню ефективності наукової діяльності, принципів організації, планування і управління науковим дослідженням. Можна зіткнутися і з позицією, коли весь комплекс наук про науку називають наукознавством. Тоді наукознавству додається гранично широкий і загальний сенс і воно неминуче стає міждисциплінарним дослідженням, виступаючи як конгломерат дисциплін.
Сфера статистичного вивчення динаміки інформаційних масивів науки, потоків наукової інформації оформилася під назвою «наукометрія». Цікавість до вимірювання та інтерпретації даних, що відносяться до функціонування науки, виявляється разом з появою наукової статистики в другій половині ХІХ ст. Найбільш відомі в цій сфері роботи Ф. Гальтона та А. Декандоля, які досліджували зростання кількості наукових публікацій, учених, університетів тощо. Формування ж наукометрії як самостійної галузі знання відноситься до періоду Другої світової війни. В цей час, різко зросло зацікавлення наукою, а при вивченні окремих її параметрів були виявлені стійкі статистичні закономірності зростання і розподілу творчої продуктивності. Становленню наукометрії сприяли роботи Д. Бернала у Великобританії та Д. Прайса в США. Сутєво, що саме представники школи Д. Прайса обгрунтували застосування методів математичної статистики до аналізу потоку наукових публікацій, посилального апарату, зростання наукових кадрів, фінансових витрат.
Свого часу з цього приводу, дуже слушно висловлювався П. Копнін. Він переконаний, що наукознавство не може розглядатися як самостійна комплексна наука, оскільки кожна наука повинна мати деяку загальну теорію, єдиний метод, проблематику або щонайменше деякий набір загальних методів і проблем. Наукознавство, вважає П. Копнін, не має в своєму розпорядженні ніякої загальної теорії або набору теорій. Нерідко з поля зору наукознавства випадають власне філософські проблеми науки.
Типологія уявлень про природу філософії науки припускає розрізнення тієї або іншої орієнтації філософії науки, наприклад, вона може бути онтологічно орієнтованою (А. Уайтхед) або методологічно орієнтованою (критичний раціоналізм К. Поппера). Цілком очевидно, що в першому варіанті пріоритети дослідження належатимуть процедурам аналізу, узагальнення наукових знань з метою побудови єдиної картини світу, цілісного образу універсуму. У другому - головним стане дослідження різноманітних процедур наукового дослідження, наприклад, обгрунтуванню, ідеалізації, фальсифікації, а також аналізу змістовних передумов знання.
Іноді про філософію науки говорять в ширшому історико-філософському контексті з урахуванням поглядів різних дослідників, які займалися різноманітними аспектами дослідження науки. Таким чином можна говорити про позитиістську, неокантіанску чи 28
постпозитивістську філософію науки та філософію науки неореалізму тощо. Специфічними різновидами філософії науки постає сцієнтична і антисцієнтична версії філософії науки. Ці орієнтації по-різному оцінюють статус науки в культурному середовищі XX століття. Сцієнтична версія філософії науки намагається звільнити науку від властивих їй негативних недоліків, часто певним чином їх виправдати. Для неї також характерне прагнення провести демаркацію науки і метафізики, провести редукцію (зведення) якісно різних теоретичних структур до спільних емпіричній підстав, очистити науку від невластивих їх установок і орієнтирів.
В свою чергу, антісцієнтична версія філософії науки, представлена іменами К. Хюбнера, Т. Роззака, П. Фейерабенда, вимагає рівноправ'я науки і поза наукових способів бачення світу, критикує науку за те, що вона пригнічує інші форми суспільної свідомості, постає як відчужене мислення та джерело догматизму.
Таким чином, філософія науки не ставить своїм обов'язковим завданням чомусь вас учити у вашій власній області. Вона не формулює спеціально ніяких конкретних рецептів або розпоряджень, вона пояснює, описує, але не наказує. Звичайно, як вже наголошувалося, будь-який опис діяльності, у тому числі і діяльності ученого, можна розглядати і як розпорядження - «роби так само», але це може бути тільки побічним результатом філософії науки. Філософія науки у наш час подолала раніше властиві нею ілюзії в створенні універсального методу або системи методів, які могли б забезпечити успіх дослідження для всіх наук у всі часи. Вона виявила історичну мінливість не тільки конкретних методів науки, але і глибинних методологічних установок, що характеризують наукову раціональність. Сучасна філософія науки показала, що сама наукова раціональність історично розвивається і що домінуючі установки наукової свідомості можуть змінюватися залежно від типу досліджуваних об'єктів і під впливом змін в культурі, до яких нау ка вносить свій специфічний внесок.