Структуралізм і постструктуралізм як методологія сучасного соціо-гуманітарного знання
Сучасна комп'ютерна ера вимагає не тільки більш строгого аналізу форм думки і мови, чим переважно займалися неопозитівисти, але і таких цілісних утворень духовної діяльності як тексти, документи і т.п.
Для сучасної науково-технічної практики дуже важливим є питання про методологію структурування мовних виразів, текстів і питання «розуміння» текстів. Не випадково формування структуралізму і герменевтики проходило майже одночасно з формуванням кібернетики.Структуралізм - загальна назва ряду напрямків переважно в соціо-гуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних з виявленням і дослідженням структури системних об'єктів в лінгвістиці, літературознавстві, психології, теорії етнографії при переході цих наук від переважно описово-емпіричних до абстрактно-теоретичних досліджень.
Найбільше поширення структуралізм як напрямок досліджень в методології науки одержав у 60-ті роки XX століття у Франції, претендуючи на об'єктивність і наукову строгість
Клод Леві-Стросс
• виділення певної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність певної єдиної структури;
• розчленування об'єктів на елементарні частини;
• розкриття відношення між частинами та побудова загальної структури;
• виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці.
у противагу екзистенціалізму, що відкрито протиставляв себе науці і науковому методу. Основні представники
структуралізму К. Леві-Стросс (етнолог), Ж. Деріда (філософ і культуролог), М. Фуко (історія мистецтв), Ж. Лакан (психоаналіз), Р. Барт (літературознавець) та ін. У своїх дослідженнях вони намагалися
обґрунтувати гуманітарне знання як теоретичну науку. При цьому, наприклад, К. Леві-Стросс орієнтував гуманітарні науки на ідеал природничо-наукової строгості, на використання методів пізнання, які розроблені у природничих
науках.
Головний акцент структуралісти роблять на виявлення структури як сукупності прихованих відношень, інваріантних при певних перетвореннях, і залежних від неї системно надбаних властивостей. Така структура розглядається ними не просто як устрій якогось об'єкта, сполучення його частин і елементів, доступних безпосередньому спостереженню; вона виявляється силою абстракції. При цьому відбувається абстрагування від субстратної специфіки елементів тієї чи іншої системи. Вичленення знакового аспекту в мові, мистецтві, міфах і ін. дозволяє виявити абстрактні структури завдяки таким особливостям знакових систем як чітка дискретність їх елементів і відносна незалежність від специфіки їх субстрату (про що свідчить, наприклад, заміна звуків на букви тощо). Виявлена в такий спосіб структура піддається дослідженню методами формальної логіки і математики (теорії груп, теорії графів і т.п.), інформаційно-обчислювальної техніки.
Характерну рису структуралізму складає прагнення за свідомим маніпулюванням знаками, словами, символами знайти усвідомлювані глибинні структури, приховані механізми знакових систем («ментальні структури» К. Леві-Стросса, «дискурсивні формації» М. Фуко і т. ін.), що опосередковують відношення людської свідомості і світу. Ці неусвідомлювані структури, з погляду французьких структуралістів, не ірраціональні імпульси емпірично- біологічного характеру (З. Фрейд), вони логічні і раціональні і є не що інше, як прихований, несвідомий механізм знакових систем («символічна функція»). Так людина, що нормально володіє мовою, застосовує у своїй мові граматичні правила, не думаючи про них і навіть, можливо, не знаючи про їх існування. Структурний же метод дозволяє переходити від поверхневих, усвідомлюваних зв'язків до прихованих, неусвідомлюваних закономірностей.
К. Леві-Стросс намагається знайти такі «ментальні структури», які були б загальними для всіх культур і всіх людей, розвиваючи ідею над раціоналізму. На його думку, над раціоналізм - це гармонія чуттєвого і раціонального начал, втрачена сучасною європейською 82
цивілізацією, але збережена на рівні первісного міфологічного мислення.
Останнє, він розглядає як колективне несвідоме.Лінгвістичний структуралізм веде своє походження від ідей великого швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра (1857-1913) і його роботи «Курс загальної лінгвістики». У різних течіях лінгвістичного структуралізму, що розвилися після Ф. де Соссюра, виявлення прихованих структур мови здійснювалося різними шляхами і на різних рівнях абстракції. Загальною їхньою особливістю є методологічний примат відношень над елементами в системи. Дослідження детермінуючої ролі відношень привело навіть до створення нової науки фонології, що виділилася з колишньої фонетики як вчення про мовні звуки (роботи празької школи структуралізму).
Аналіз пізнавальних практик структуралізму дозволяє визначити основні категоріальні елементи його побудов: структура, мова, несвідоме. При цьому структура мови тлумачиться як приклад об'єктивних структур, абстрагованих від свідомості і переживань того, хто говорить, від специфіки конкретних мовних актів. Несвідоме розглядається як необхідна умова пізнання: воно є те, що знаходиться поза свідомістю, але дає доступ до свідомості.
Наслідком такої методологічної установки на об'єктивність є те, що людина, суб'єкт або взагалі виноситься за рамки дослідження структуралізму, або тлумачиться як щось залежне, похідне від функціонування об'єктивних структур. Ця структуралістична теза, названа тезою про «смерть людини», викликала різку критику.
Філософську специфіку структуралізму визначити нелегко. З одного боку, структуралізм містить критику опорних абстракцій раціоналістичної суб'єктивістики (наприклад, понять суб'єкта, самосвідомості, судження), з іншого - структуралізм розвиває раціоналістичні ідеї в новій пізнавальній і світоглядній ситуації. Розвитком своїх позицій та підходів структуралізм вплинув на пошуки об'єктивності і вивчення мови у феноменології, визначив вигляд сучасної герменевтики.
З кінця 60-х - початку 70-х років XX століття відбувається перехід до нового етапу розвитку структуралізму - постструктуралізму.
Знання позбавляється ореолу об'єктивності, тлумачиться як осередок соціальних і політичних сил, як втілення стратегій влади, примусів і спонукань. Акцент у дослідженнях структуралістів зміщується з аналізу об'єктивних нейтральних структур до аналізу всього того, що лежить поза структурою, що відноситься до її «зворотного боку».Постструктуралізм націлений на виявлення парадоксів і апорій, що виникають при спробі об'єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур, на подолання структуралістичного аісторизму і лінгвістичного редукціонізму, побудову нових моделей смислоутворення, створення нової практики «відкритого» читання, що долає аналітичні тлумачення. Основні представники постструктуралізму - М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж. Ліотар, Ж. Бодрійар та ін. Подібно до структуралізму, постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має загальної програми, існує лише певна спільність проблемного поля і підходів до проблем.
Одним з головних завдань постструктуралізму є критика західноєвропейської метафізики з її логоцентризмом, виявлення за всіма культурними продуктами і розумовими схемами мови влади і влади мови. Серед орієнтацій всередині постструктуралізму особливо важливі дві - з акцентом на політичну реальність: «все зрештою - політика» (Ж. Дельоз) і «немає нічого крім тексту» (Ж. Дерріда).
Одним з найбільш яскравих представників постструктуралізму вважається французький філософ Ж. Дерріда. Одна з його робіт «Про граматологію» (1967) стала програмною. Поставивши питання про вичерпаність ресурсів розуму в тих формах, у яких вони використовувалися провідними напрямками класичної і сучасної західної філософії, Ж. Дерріда вважає умовою подолання метафізики такий спосіб філософської роботи, як деконструкція. Суть деконструкції - у виявленні в текстах опорних понять і шару метафор, які вказують на само тотожність тексту, на сліди його перекликів з іншими текстами. Головне завдання деконструкції (операцій «розбивання» і «збирання») - показати значимість елементів позасистемних, маргінальних в будь-якого роду текстах, «роздражнити і виманити назовні конфліктуючі сили означення» (Б.
Джонсон).Особливого значення при цьому набуває контекст - система розмикається і «входить у контекст». Оскільки контекст може безмежно розширюватися, остільки залежне від контексту значення виявляється зовсім невизначеним. Під тиском контексту в тексті розмиваються межі «зовнішнього і внутрішнього». На противагу виключенню суб'єкта в структуралізмі постструктуралізм висуває тезу про «включеності» бажань суб'єкта в процес означення.
Постструктуралізм загострює питання про шляхи і долі філософії. Філософія усвідомлюється ним як конструктивна сила, що безпосередньо бере участь у формуванні нових культурних об'єктів, нових відношень між різними областями духовної і практичної діяльності. Її нова роль не може бути зрозуміла до кінця, поки не пережитий до кінця цей досвід. Невирішеним, але вкрай істотним для її долі залишається питання: чи можемо ми заперечити, проблематизувати розум інакше ніж у формах самого розуму? Чи можемо ми жертвувати розвиненою, концептуально проробленою думкою заради хиткої думки - без образів і понять, яка лише прагне народитися.