Різновиди групових ексцесів у перебігу конструктивної кон­фліктної взаємодії.

Спір - зіткнення думок, розбіжності у точках зору сторін спору (або опонентів: аргументатора і адресата; опонента і пропонента) з якогось питання, предмету; боротьба, при якій кожна із сторін від­стоює свою правоту.

До основних чинників, що впливають на характер спору та його перебіг відносять: мету, соціальну значущість предмету спору; кіль­кість учасників, форми проведення спору. За метою розрізняють такі види спорів: спір задля істини, для переконання кого-небудь, для пе­ремоги, спір задля суперечки.

Спір задля істини поділяють на діалектичний, аподиктичний, про­дуктивний і непродуктивний. Аристотель поділяв пізнання «діалек­тичні» і «аподиктичні» види. Перші він розглядав як «думку», отри­ману з досвіду, другі як достовірне знання.

Діалектичний спір - це мистецтво суперечки, спрямоване на вза­ємне обговорення проблеми з метою досягнення істини завдяки про­тиборству думок. Діалектичний спір заснований на майєвтиці Сокра- та - мистецтві допомоги народження думки і є необхідною формою інтелектуальної діяльності, притаманній мисленню, зайнятому вирі­шенням синтетичних завдань, загальнозначущих теорій і тим самим (за Е. Кантом) спрямованим на об'єктивність.

Науковій чи діловий спір базується на чітких принципах: попере­дньої підготовки до спору, поетапного просування до істини, пошани до опонента, аргументованої конструктивної критики, толерантності до інших точок зору, коректності полеміки.

Принцип попередньої підготовки до спору. Попередня підготовка спрямована на збір і осмислення інформації, моделювання найбільш вірогідного перебігу суперечки.

Принцип поетапного просування до істини складається з певної послідовності процедур:

- вступна інформація щодо проблеми, цілей і ситуації суперечки; аргументований виклад точки зору опонентами;

- опанування, критичні зауваження, сумніви з приводу наданих по­зицій:

- активне продовження дискусії, спору, пошук додаткових аргумен­тів і прихильників,

- звернення до громадськості узяти участь в спорі;

- контраргументація і зіставлення альтернатив.

- пошук варіантів вирішення проблеми, активний перегляд, аналіз і зіставлення можливих варіантів вирішення проблеми;

- пошук і узагальнення конструктивних, позитивних ідей, вислов­лених в процесі суперечки, виявлення точок зіткнення, зближення позиції, виробка взаємоприйнятних рішень;

- узагальнення результатів, констатація досягнутого;

- послідовний аналіз альтернатив, пошук декількох можливих під­ходів, способів вирішення проблеми і вибір найоптимального ва­ріанту.

Принцип поваги до особистості опонента припускає високу куль­туру спорів, дискусій, диспутів, справжню свободу думок, а для цьо­го, як мінімум, необхідна повага до особистості опонента.

Принцип аргументованої конструктивної критики полягає у ви­словлюванні не лише критичних зауважень і заперечень, але й у фор­мулюванні конструктивних пропозицій, нових підходів, альтернатив чи способів вирішення проблеми.

Принцип толерантності до інших точок зору. Думка опонента має право на існування, а процес пошуку істини повинний бути ко­ректний з обох боків.

Принцип коректності полеміки - один з основних принципів ве­дення спорів проголошує, що коректні дії і висловлювання опонента дають йому більше шансів на гідну перемогу.

У спорах обов'язковою умовою є використання аргументації як логіко-комунікативноїпроцедури. Для захисту своєї точки зору засто­совують пояснення, доводи, дедуктивну і індуктивну демонстрацію, аналогії, порівняння. Різновидами обґрунтування є доказ, спросту­вання, підтвердження, інтерпретація, пояснення, визначення.

Під поясненням розуміють уявну процедуру, що дозволяє вказати на причину деякого явища або розкрити його сутнісні характеристи­ки. У суперечці виключно важливу роль відіграють докази, які спира­ються на логічні зв'язки.

Доказ - обґрунтування істинності якого-небудь положення, що спирається на спостереження, статистичний матеріал, використовує посилання на типові випадки. Доказ у вузькому сенсі - вид обґрунту­вання, що встановлює істинність деякого положення на основі істин­ності інших положень дедуктивним шляхом.

Логічний зв’язок тези з доказами визначається примусовою силою аргументації. Найбільшу примусову силу має дедуктивна аргумен­тація за якої теза з необхідністю витікає з доводів - її істинність га­рантована істинністю останніх. Меншу примусовість має індуктивна аргументація (коли теза загального змісту обґрунтована окремими випадками, прикладами) і посилання у формі аналогії, порівняння. Такі аргументації часто використовують для генерації сумнів, форму­вання нових тез і ідей. Обґрунтування розглядають як повне (напри­клад, при дедукції), або часткове (наприклад, при індукції).

Окремим випадком логічного доказу є спростування - мета яко­го - доказ помилковості певної тези. Підтвердження, навпаки, спря­моване на знаходження наслідків, емпірично встановлених фактів на основі певного припущення.

Інтерпретація - тлумачення сенсу явищ. Це також різновид об­ґрунтування. Визначення є розумовою операцією, яка дає можли­вість розкрити, уточнити або сформувати сенс висловлювань і, тим самим, забезпечує однакове для всіх розуміння смислу.

Щоб знайти вірне рішення опоненти зіставляють різні точки зору на ту або іншу проблему. Одні захищають певну думку і аналізують за­перечення, які можуть бути висунути проти цієї думки, або, навпаки, критикують її, щоб з'ясувати аргументи на її користь. У такій супе­речці ретельно підбираються і аналізуються доводи, зважено оціню­ються позиції і погляди протилежної сторони. Звичайно, така супе­речка можлива тільки між компетентними людьми, зацікавленими в її вирішенні.

Непродуктивний спір характеризується некритичним викорис­танням «фактів», узятих з міфів, стародавніх легенд і аналогічних джерел. Замість обґрунтованих фактів використовують тлумачення та «розповіді», «історії» того, як на думку автора, щось відбувалося чи відбувається - «пояснення через сценарій». Для таких суперечок притаманні «безпомилковість», і риторичні дебати.

Основний критерій істинності того чи іншого положення, відомий ще Юму і Канту - вимога співвідношення положення з досвідом. У ХХ столітті ця вимога отримала назву принципу верифікації: поняття або думка мають право на визнання, якщо емпірично перевірені.

К. Поппер вважає, що неважко отримати верифікацію, емпіричні підтвердження будь-якої вміло сконструйованої теорії. Але достовір­ні теорії повинні допускати ризиковані прогнози, тобто з них можна виводити факти і наслідки, реальне спостереження яких може спро­стувати теорію.

Аподиктичній спір слугує засобом для пошуку істини, перевірки думки, ідеї чи її обґрунтування. Він заснований на законах мислен­ня і правилах логічних висновків. Аристотель вважав, що знання про кожну окрему властивість повинне бути отримане з досвіду, а пере­конання в істотному повинно бути доведено за допомогою особливих логічних форм - силогізмів ^[11].

Доказовою базою цього спору є: міркування, аргументованість, переконливість. Міркування - ланцюжок висновків, викладених у логічній послідовності; аргументованість - логічна примусовість тези; переконливість. Переконливість - психологічне поняття, в основі якого лежить віра у правдивість висловлювань, пов'язана з емоціями слухачів. Аргументованість забезпечує збіг думок, пе­реконливість - збіг почуттів аудиторії.

Бездоганно аргументоване міркування називають доказовим. Його ознаки: визначеність понять; несуперечність думок; достат­ність підстав для затвердження тези. Проте, навіть логічна без­доганність міркування може здаватися непереконливою, якщо не зачіпає емоційний стан людини. В аподиктичній суперечці най­поширеніші такі помилки:

- Завищена оцінка поінформованості опонента;

- емоційна невідповідність опонентів і аудиторії;

- завищена оцінка власних можливостей;

- надмірна апеляція до розуму опонента у збиток переконливо­сті емоційного контексту.

У супереч деяким поширеним поглядам «істина» не обв'язко лежить «посередині». Гете з цього приводу сказав, що посереди­ні лежить проблема, а істина може бути де завгодно. Не завжди її можна знайти в спорі, всупереч іншій розповсюдженій точки зору.

Завданням спору може бути не перевірка істини, а переконан­ня опонента. Це так звана евристичний чи парламентський спір. Евристика у давній Греції розглядалася як вміння переконувати інших в необхідності жити й діяти згідно певних традицій та норм моралі. При цьому виділяють дві ситуації:

- глибоко переконаний опонент доводить іншому учаснику пра­вильність своєї точки зору;

- опонент, невпевнений у своїх позиціях, або із точку зору, від­мінною від займаної позиції переконує іншу сторону за служ­бовим статусом, за соціальними вимогами чи через певні об­ставини (табл.11).

Таблиця 11

Аналіз поведінки опонента в парламентських суперечках

У діалогічному спілкуванні спір ведуть ініціатор і опонент; у гру­пах - це прихильники позиції і опозиції. Опонентам перемога необ­хідна для самоствердження, тому їм важливий успіх в спорі, висока оцінка оточення, визнання своїх інтелектуальних здібностей, оратор­ських даних або просто бажання бути першим, тому прийоми і засо­би впливу у даному спорі досить жорсткі.

У суспільному житті зустрічається спір для слухачів, з метою при­вернути їх увагу до проблеми чи справити певне враження на них. Присутність слухачів впливає на опонентів. Часто такі ситуації ви­кликають два соціально-психологічні феномени: фасілітації - інгибі- ції^[12]. За наявністю слухачів опоненти враховують 'їх реакції, ретельно відбирають необхідні аргументи, частіше проявляють завзятість в думках, деколи зайву гарячковість.

Іншу модель суперечки - спір заради перемоги - у свій час в Старо­давній Греції репрезентували софісти. Вони вважали, що за допомо­гою мистецтва спору можна довести будь-яке хибне положення. Ме­тою софістичного спору виступає перемога задля перемоги, у тому числі за допомогою маніпулювання словами та поняттями, аналізу логічних помилок у міркуваннях опонентів для того, щоб виставити під час спору свого опонента у невигідному світлі; постановка питань, відповіді на які заганяють опонента у пастку; видавання неправиль­ної схеми міркування із порушеними законами логіки за правильну.

Аристотель назвав софізм «надуманим доказом», в якому обґрун­тованість висновку підпорядковується виключно суб'єктивному враженню, яке пов'язано з недостатністю або відсутністю логічного семантичного аналізу. А абсолютну на перший погляд логічність со­фістів, Аристотель вважав добре замаскованою помилкою - семіо­тичною (за рахунок метафоричної мови, омонімії, полісемії слів, які порушують однозначність думки і призводять до зміщення значень термінів) або логічної (підміна основної думки доказами, прийняття недостовірних посилів за істині, недотримання правил логічного вис­новку, використання заборонених правил).

Спір задля спору є свого роду є мистецтвом для мистецтва. Для таких опонентів байдуже, про що йде мова, з ким і навіщо суперечка. Якщо опонент заперечує будь-яке положення, вони обов'язково його захищають.

Опоненти отримують задоволення в процесі протиставлення про­тилежних думок, пошуку переконливих аргументів, формулюванні відповідних міркувань з метою обґрунтування положень чи 'їх. Вони цінують в суперечці своєрідну «гімнастику мислення», «гру інтелек­ту», підготовку до життєвих ситуацій, коли доводиться захищати свої погляди і спростовувати хибні думки чи міркування у процесі спілку­вання. Подібні спори часто зустрічаються серед молоді.

Внутрішній спір є наслідком, інтрапсихічних суперечностей, а становлення особистості у кінцевому підсумку є насамперед продук­том самокритичності. Навіть всеохоплюючий вплив зовнішніх чин­ників на людину (її погляди, мораль, естетичні смаки) не знайде від­гуку в свідомості, доки не стане внутрішнім чинником саморозвитку.

Критичне ставлення до пропонованих думок, до дійсності вияв­ляється у здатності людини час від часу піддавати сумніву свій спосіб життя, знання і навіть свої ідеали. Критичність дає змогу постійно звіряти свою картину світу із аналогічними картинами інших людей, практикою, об'єктивною дійсністю і вносити відповідні корективи. Людині часто доводиться вести внутрішню суперечку при вирішен­ні спірних питань. Та найбільшого напруження набуває боротьба її сумління з «Я», що виконує роль апологета (некритичного захисника) життєвої позиції, життєвого шляху людини, її прагматичних інтере­сів.

Існує класифікація спорів і за кількістю опонентів. За цією озна­кою виділяють:

- спір-монолог - людина сперечається сама з собою (внутрішній спір);

- спір-діалог, якщо участь беруть дві особи;

- спір-полілог - спір за участю декількох чи багатьох осіб. Полілог може бути масовим (всі присутні беруть участь в спорі) і груповим (спірні питання вирішує група осіб у присутності всіх учасників). Нижче наведені аргументація і контраргументація у різних фор­мах спорів (табл. 12).

Таблиця 12

Прийоми аргументації і контраргументації в різних видах спорів

Правила конструктивного спору. А. Петренко в своїй роботі «Безпека в комунікації ділової людини» приводить практичні реко­мендації з відстоювання своєї точки зору і техніці переконання опо­нента:

- оперуйте простими, ясними і точними поняттями;

- ведіть аргументацію коректно по відношенню до опонента;

- відкрито і відразу взнавайте правоту опонента, якщо він має рацію;

- використовуйте аргументи і поняття, які вже прийняті Вашим партнером;

- спочатку відповідайте на аргументи опонента, а вже потім наведіть свої власні;

- у будь-якій ситуації зберігайте ввічливість;

- враховуйте особистісні особливості опонента;

- спрямовуйте аргументацію на цілі і мотиви опонента;

- уникайте перерахування фактів і аргументів, необхідно показати їх переваги;

- використовуйте тільки зрозумілу партнеру термінологію;

- порівнюйте темп і насиченість своєї аргументації з особливостями сприймання інформації опонентом.

- пам'ятаєте, що надмірне «розжовування» ідеї, може викликати не­прийняття з боку опонента, у той час, як декілька яскравих при­кладів значно більш ефективні.

Використовуйте спеціальні прийоми аргументації:

1. Поступово, поетапно підводьте опонента до протилежної точки зору у продовж сумісного вирішення проблеми.

2. Поступово підводьте опонента до повної згоди: спочатку отримай­те від нього згоду по головним, принциповим питанням, а потім у необхідних деталях.

3. Поділіть аргументи опонента на правильні, сумнівні і помилкові та доведіть неспроможність його позиції.

4. Метод позитивних відповідей. Якщо опонент на три перші питан­ня відповів: «так...», те у подальшому йому буде набагато простіше погодитися і по істотним питанням.

5. Погоджуючись з точкою зору опонента, раптово спростуйте всі його докази за допомогою одного сильного аргументу. Цей метод особливо ефективний, якщо у опонента високий рівень агресії.

6. Умисно уповільніть темп мовлення при аргументації найбільш слабких місць у висловлюваннях опонента.

7. При взаємодії з інтелектуальним партнером вкажіть йому які на сильні, так і слабкі місця його позиції. Своєчасно робіть узагаль­нення і висновки.

8. Принцип «відчуження» допомагає виграти завдяки спостережен­ню ніби зі сторони за ходом суперечки, бачить і коректує свої не­доліки і помилки.

9. Намагайтеся подолання помилкових внутрішні установки, стани, для підвищення ефективності аргументації. Це може бути перео­цінка протилежної сторони, страх виглядати гірше, ніж ваш опо­нент, що ускладнює вільне викладання проблеми.

Психологічними бар'єрами можуть стати й певні позиції опонента. В психології ділової суперечки і спілкування вироблені рекомендації, як реагувати на неконструктивну поведінку опонента (див. табл.13).

Таблиця 13

Вплив на опонента під час ділової суперечки

Наприкінці нагадаємо слова Ф. Ларошфуко: «Думка наших ворогів про нас, як правило, ближче до істини, ніж наша особиста».

Дискусія - публічна суперечка, метою якої є з'ясування і зістав­лення різних точок зору, пошук, знаходження правильного рішення спірного питання. Дискусія часто ототожнюється з полемікою і спо­ром. Проте дослідники вважають, що на відміну від спорів, дискусія не веде до конфронтації. Основні ознаки дискусії пов'язані з орга­нізованістю, впорядкованістю, колективною діяльністю у процесі з'ясування істинності кожного положення. Дискусія орієнтована на всебічне обговорення предмету розбіжностей, а засобами дискусії слугують не думки, а обґрунтовані позиції. ЇЇ можна визначити як форму пізнавальної діяльності.

Дискусії притаманні:

- Така само структура як і в спорі. Але її суб'єкти представлені не ар- гументатором і адресатом, не опонентом і пропонентом, а партне­рами, колегами в колективному обговоренні спірного положення.

- Позиції сторін можуть бути не тільки взаємовиключними, але і взаємодоповнюючими одна одну.

- Метою обговорення виступає не спростування тези опонента, а встановлення істинності чи помилковості кожної (у тому числі і своєї) тези.

- Дискусія є формою обговорення проблеми, її завдання полягає у аналізі ситуацій і пошуку причин, прийнятті того чи іншого важли­вого висновку.

- Обговорення спірного положення пов'язане зі всебічним аналізом, колективною діяльністю, формуванням загальної думки.

- У процедурному відношенні дискусія організована і регламентована.

- Наочне поле обговорення в дискусії розвивається у процесі обміну думками в міру з'ясування предмету розбіжностей.

- На відміну від спору з його конфліктністю і антагоністичністю ду­мок, дискусія тяжіє до компромісу: знаходження загальних підстав, уточнення термінології; узагальнення методів і методик, формулю­вання загальних позицій.

Дискусія - це обмін думками за більш-менш визначеними прави­лами і процедурами і за участю всіх або деяких присутніх на зборах. При масовій дискусії всі її члени, за виключенням голови, знаходяться у рівноправному положенні. Питання обговорюється відповідно до регламенту і під керівництвом голови. Мета дискусії - знайти мож­ливе вирішення проблеми або обговорити існуючи точки зору на неї. Основні правила дискусії:

- всі відкрито висловлюють свої думки;

- всі точки зору поважаються, всі дотримуються позитивних ідей та стосунків;

- не дозволяється перебивати, виступати занадто довго та занадто часто;

- одночасно виступає лише одна особа;

- критика, незгода з ідеями опонента не повинна переадресовувати­ся на його особистість.

Культура мовлення у спорах, дискусіях. Важливим чинником є культура мовлення. Це в першу чергу стосується вимог до викори­стання необразливих, дипломатичних формулювань, вмінню вислов­лювати свою думку лаконічно, чітко, не допускати багатозначного трактування своїх висловлювань і позицій. Не допустимий перехід на силові методи ведення дискусії. Сила - це ще не вирішення проблеми, не наближення до розв'язання суперечки.

Диспут - це публічна суперечка з наукової або суспільно значу­щої проблеми у перебігу якої відбувається зіткнення позицій, думок з якого-небудь питання (проблеми). Взагалі диспут - вид діалогічної мови, публічна суперечка на злободенну, наукову, ділову або розмов­но-побутову тему. З приводу тієї чи іншої проблеми учасники диспуту висловлюють різні думки і міркування. Диспут спирається на оцінки, аргументацію, смислові зв'язки з реальним життям, особистій досвід, яким користуються учасники.

У диспуті є елементи монологу і діалогу. Діалогічні елементи дода­ють емоційне забарвлення диспуту, а монологічні служать для виразу його логічного змісту. Позитивним потенціалом диспутів є уміння доказово, аргументовано викладати свою точку зору, зберігати ви­тримку і спокій, сприймати критику, уважно, з повагою сприймати думку опонента. За організаційною структурою диспут є широко ва- рійованою формою обговорення: публічний захист тез, обговорення і захист соціальних проектів; захист бизнес-плані, програм тощо. На відміну від дискусії диспут не тільки з'ясовує підстави, але і затвер­джує позиції опонентів - останнє в диспуті часто має домінуюче зна­чення.

Одним з його варіантів є диспут в стилі ток-шоу на обрану тему у присутності аудиторії. Глядачі вступають в обговорення пізніше: вони висловлюють свою думку або задають питання учасникам дис­кусії. Ток-шоу дає можливість з'ясувати різні точки зору за даною те­мою, але для цього основні учасники обговорення повинні бути до­бре підготовлені. У всіх рівні умови - 3-5 хвилин. Ведучий повинен слідкувати, щоб учасники не відхилялись від заданої теми. Першими виступають основні опоненти, після чого ведучий запрошує аудито­рію прийняти участь у обговоренні. Композиція розмови має різні конфігурації, комбінується різним чином, одна форма змінюється ін­шою.

Класична структура диспуту складається з крупних риторичних аргументів. Їх класична послідовність: звернення, назва теми, опові­дання, опис, доказ, спростування, висновок.

Перша частина - звернення. Це аргумент від ведучого. Тут пере­конує сам образ оратора. Але образ оратора діє через звернену до ау­диторії промову. Зміст звернення - прохання вислухати виступи опо­нентів і висловити своє до них відношення.

Друга частина - позначення теми. Це теж важливий риторичний аргумент. Назва теми і її пояснення окреслюють смисловий центр ар­гументації. Навіть одна назва може налаштувати аудиторію негатив­но, оскільки тема - центр змісту.

Третя частина - оповідання: предмет промови викладається у ди­наміці, показуються його етапи, перебіг.

Четверта частина - опис, систематична картина предмету обго­ворення. Предмет розглядається як по частинах і їх співвідношенню, так і у цілому. Це завжди системний аналіз предмету.

П’ята центральна частина - доказ. Вона містить логічні докази, у яких застосовують різні види аргументації, приклади. Треба пам'ята­ти стародавній вислів, що докази не вислуховують, а зважують. Фор­ми доказу залежать від складу аудиторії і особливостей доведення та спростування, а також від переконань і настрою аудиторії.

Шоста частина - спростування, тобто доказ від осоружного.

Сьома частина - висновок. Це звернення до сердець слухачів і до їх емоцій.

Дебати є різновидом ділового спілкування і обговорення спірних положень, обміну думками в публічній формі (на зборах, засіданні, конференції тощо) з приводу положень або тез, виступи або повідом­ленні. Метою дебатів є з'ясування відношення учасників обговорення до загальних для них проблем. В основі дебатів лежить не лише конку­ренція ідей, поглядів, але також інтерактивність і зближення позицій.

У зв'язку з демократизацією суспільства останнім часом набули поширення дебати на політичні теми. В ході їх відбувається продуку­вання протилежних смислів, спроби змінити, заперечити, привлас­нити, спростувати, цілеспрямовано або хаотично вибудовувати ідеї.

Полеміка - суперечка, в якій є конфронтація, протистояння, проти­борство сторін, ідей і позицій. Полеміку можна визначити як бороть­бу принципово протилежних думок з метою захистити, відстояти свою точку зору і спростувати думку опонента з певних проблем. Полеміка виступає синтезом спору і дискусії та відрізняється від першого взаємо­дією опонента і пропонента, яка хоча і передбачається, але відбувається у неявній, позбавленій індивідуальності формі. Головним в цій формі ар­гументації слугує обговорення спірних положень. Взаємодія опонента і пропонента виступає необхідним фоном вирішення проблеми.

Учасники дискусії і диспуту зіставляють різні погляди, прагнуть прийти до єдиної думки, знайти загальне рішення, встановити істи­ну. Мета полеміки інша: відстояти власну позицію. Учасники стоять на принципових позиціях і вирішують соціально значущі питання, їх виступи націлені на руйнування перешкод ефективному науковому чи суспільному розвитку.

Існують певні класичні прийоми, що застосовують у полемічному спорі:

- Despicere (лат.: дивитися звисока) характеризує поведінку опонен­та, спрямовану на демонстрацію своєї інтелектуальної і моральної переваги;

- Termini (лат.: термінологія) полягає у використанні полемічних оборотів, які утворюють негативний образ опонента за допомо­гою прийомів перебільшення, надання негативного емоційного забарвлення його словам, навішування негативних ярликів.

- Caput canis (лат.: приписування негативної якості) - мистецтво вживати вислови, що формують негативний образ опонента.

- Non habet (лат.: констатувати відсутність) заперечення певних ха­рактеристик, якостей, форм поведінки, які не виявляються в поле­мічному спорі.

- Negare (лат.: заперечувати наявність) заперечення всього очевид­ного, що властиво опоненту;

- Imago (лат.: підміна) на основі попередніх прийомів формують не­гативний образ опонента і потім вигаданого супротивники знищують.

- Pugna (лат.: побиття) заснований на приписуванні опоненту або його концепції помилкового вислову, помилкового сенсу, після чого полеміка ведеться проти цього довільно узятого терміну, ви­слову, цей засіб використовують найчастіше у так званій «принци­повій» полеміки.

- Ulises (Одіссей) ухиляння від суті питання, завдяки цьому слабкі позиції атакуючого учасника маскуються;

- Testimonia (лат.: свідоцтва) - спростування тези опонента поси­ланням на думки, висловлювання авторитетних особистостей;

- Quousque (лат.: доки) спростування тези опонента посиланням на загальну відомість, поширеність або примітивність його тез;

- Impossibile (лат.: не допускати ) - відмова опонентові у крупиці ро­зуму і істини, не допущення, щоб супротивник хоч в чому-небудь був правий;

- Jubilare (лат.: торжествувати) - один з найбільш важливих прийо­мів полеміки полягає у тому, що поле бою завжди треба покидати з виглядом переможця.

4.2