Суб’єкти конфліктного посередництва. Поняття ПРО КОНСЕНСУС

8.8.1. Суб’єкти конфліктного медіаторингу (посередництва)

Самостійним напрямом регуляції конфліктів може бу­ти посередництво третьої сторони. У західній теорії цей напрям зветься конфліктним медіаторингом.

У соціальних конфліктах великого масштабу, що мають вели­ке політичне звучання, третейським суддею можуть грати держа­ва або кожна з її урядових організацій.

СТОРОНИ, ЩО БЕРУТЬ УЧАСТЬ У КОНФЛІКТІ, ЯК ПРАВИЛО, ОХОЧЕ ЙДУТЬ НАЗУСТРІЧ ПОДІБНИМ ОРГАНІЗАЦІЯМ З ЦІЛОГО РЯДУ ПРИЧИН:

По-перше, урядові заклади мають у своєму розпорядженні матеріальні бла­га, що мають велике значення в житті людей, і цільове використання цих благ може істотно впливати на плин конфлікту аж до його істотного обме­ження або повного припинення

По-друге, державні організації мають законні можливості застосовувати на­сильство: економічні санкції, політичне переслідування, адміністративний вплив або навіть збройну силу, чи смертну кару

По-третє, уряд концентрує в своїх руках переважну частку соціальної інфо­рмації. Об’єктивно він виявляється набагато краще інформованим про фак­тичний стан справ, що стали причиною соціального конфлікту, і може ефек­тивно розпорядитися цією інформацією, призиваючи сторони конфлікту до мирного обговорення хвилюючих їх проблем, тим більше що засоби масової інформації переважно теж державні

По-четверте, крім компетентності, третейські можливості уряду спираються на міцні традиції авторитету законної влади, традиції слухняності й громад­ської покори

По-п’яте, уряд скрізь визнається необхідним інститутом, підпорядкування якому розглядається як цілком нормальне явище й не викликає потаєних по­чуттів помсти й реваншу, як це буває у випадку змушеної покори перемож­цеві, що виявився більш сильним і щасливим у даному протистоянні

Посередницькі функції в конфлікті можуть виконувати не тільки урядові, а й будь-які інші установи, організації або окремі особи.

Посередник може виступати як неофіційний учасник процесу, рекомендації й рішення якого не носять обов’язкового характеру для сторін, що беруть участь у конфлікті. Але й у цьому випадку посередницькі зусилля можуть допомогти досягти угоди. Статус третьої сторони може мати й інший, наприклад офіційний, харак­тер. У цьому випадку доречно говорити про арбітраж, причому мова може йти про два його різновиди: коли запрошення його необхідне, а виконання його рішень не обов’язкове або, навпаки, коли звертатися до нього не обов’язкове, але у випадку запро­шення, підпорядкування йому необхідне.

Певний інтерес являє досвід США, де посередницька діяльність у вирішенні конфліктів давно стала однієї з найважливіших функцій державної влади. З першої половини минулого сторіччя в ролі регу­ляторів соціальних конфліктів тут виступали державні відомства — Національне управління із трудових відносин і Федеральна служба посередництва й примирення. За 50 років роботи на рахунку ФСПП більше 511 тис. вирішених конфліктів.

8.8.2. Поняття про консенсус

Конфлікт і консенсус — дві важливі характеристики будь-якої правової системи. По суті, юридична політика почина­ється там, де є конфлікти.

Одне з найважливіших завдань правознавства — вивчення ін­ститутів і процедур як засобів вирішення конфліктів, так і мето­дів збереження й реформування політичної й правової систем.

Теоретична думка й практика виявилися непідготовленими до розгляду цих питань, до пошуку механізмів прийняття суспільно значимих рішень із позицій консенсусу, тобто такого підходу, що ґрунтувався б на стабільній згоді, досягнутій усіма сторонами, зацікавленими у вирішенні конфліктів.

Консенсус — принцип колегіального рішення, принцип, зворотний праву вето. Вето означає право одного з учасників обговорення законодавчого або іншого акту заборонити ухвален­ня рішення.

Тривале трактування права й закону тільки як вираження волі панівного класу призводило до ігнорування всього спектра інте­ресів націй, класів, різних соціальних прошарків і груп, різного роду меншостей і, нарешті, особистості. Придушення цих інтере­сів і глибинних соціальних потреб формувало конформізм і роз­двоєння правової свідомості. Підривався принцип легітимності влади, її добровільна й вільна, а не примусова основа. Блокувала­ся ефективність усієї законодавчої сфери цивільного суспільства, оскільки ігнорувалися важливість узгодження й відповідності прийняття закону консенсусу його виконання.

У цих умовах підривався й принцип верховенства закону, оскільки його дотримання припускає визнання закону первин­ним, загальнозначущим способом регулювання суспільних від­носин, вираженням демократичного змісту правового статусу особистості, умов її соціального захисту.

Розуміння закону як юридичного консенсусу інтересів відкри­ває шляхи стабілізації й розвитку соціальних відносин.

Зміцнення принципів правової держави відбувається при без­умовному верховенстві демократично прийнятого закону й рів­ності всіх перед законом. Раз він прийнятий, отже, визнані пріо­ритети, цінності, режими діяльності, які встановлюються зако­ном. Це можна розглядати і як свого роду самозобов’язання всіх учасників правових відносин додержуватися духу й змісту зако­ну. Тим самим забезпечується соціальна солідарність і соціальне співробітництво на всіх рівнях суспільної структури.

8.8.3. Значення консенсусу

У літературі термін «консенсус» уживається щонаймен­ше в трьох значеннях: соціологічному, політичному і юридичному.

Соціальні групи, які виникли й діють у країні сьогодні, реалі­зують свої інтереси у відкритому й схованому протиборстві з ін­шими групами суспільства. Говорити про соціальну злагоду, не зачіпаючи соціальної структури нинішнього суспільства, не мо­жна. Тому що згода можлива за умови, якщо ворогуючі одна з одною соціальні групи будуть здатні корегувати свої інтереси й позиції заради підтримки соціального миру.

У політичній сфері консенсус розглядається як наявність де­яких базисних цінностей і норм, які розділяють всі основні соціа­льні групи. Це означає, насамперед, загальну згоду щодо процесу прийняття рішень, із чого виходить, що меншість заздалегідь го­това підкоритися рішенням перемігшої у відкритому політично­му суперництві більшості, бо остання готова забезпечити права меншостей на протест, критику й опозицію, і тим самим консен­сус трансформує владу в авторитет.

Загальновизнано, що метод консенсусу є в сучасних умовах єдино розумним способом досягнення рішення найбільш склад­них проблем і політичних конфліктів. Визнання загальної злаго­ди одним з основних принципів громадського життя формує нову сучасну свідомість громадян, якій далека упередженість і непри­миренність. Цивільна згода на основі консенсусу підсилює легі­тимний характер політичної системи, робить її більш стабільною, зміцнює взаємозв’язок із громадянським суспільством. Отже, консенсус як політичний термін означає спільність поглядів різ­них соціально-політичних груп на політичну ситуацію в країні й підходи до вирішення перспективних проблем.

У юридичному змісті консенсус — це метод опрацювання та прийняття рішень, актів, що спирається на два важливих принци­пи: підтримку рішення більшістю тих, хто бере участь у його прийнятті, й відсутність заперечень проти прийняття рішень з боку хоча б одного з учасників.

Отже, консенсус — це не одноголосність, тому що повного збігу позицій всіх учасників процесу ухвалення рішення тут не потрібно. Він припускає тільки відсутність прямих заперечень і цілком допускає нейтральну позицію (утримання від голосуван­ня) і навіть окремі застереження до рішення (якщо, звичайно, во­ни не підривають основу досягнутої угоди).

Консенсус не тільки сприяє прямому впливу суспільної думки на політико-юридичні процеси, а й формує саму суспільну думку. Оскільки для сучасного суспільства характерні, з одного боку, ди­ференціація, а з іншого — переплетення інтересів різних соціаль­них груп, обидва зазначених фактори при системі прийняття рі­шень на основі диктату більшості діють дестабілізуюче, викли­кають у суспільстві глибокі конфлікти, ведуть до формування край­ніх думок і створення протиборчих блоків.

8.8.4. Консенсус і конфлікт

Важливість консенсусу визначається й тим, що в його умовах, як правило, відбувається процес опрацювання механізмів улагоджування протиріч як через систему звичайної представни­цької демократії, заснованої на пріоритеті цивільних осіб, так і на основі демократії згоди, тобто принципів справедливого враху­вання колективних інтересів, особливо інтересів малих груп, що зберігають і відстоюють свою специфіку й відмітність. При цьо­му в основі завжди лежать загальнодемократичні принципи й права людини, які досягаються системою особливих заходів, со­ціальних програм, інакше кажучи, політикою плюралізму й куль­турної автономії, а в ряді випадків — поданням регіонального або общинного самоврядування.

У принципі консенсусу, безсумнівно, лежить найкращий спосіб прийняття рішень— хоча б тому, що тільки так проблема може бути вирішена остаточно. Якщо ж рішення відбиває тільки пози­цію більшості, надалі воно або зажадає примусового вирішення (що припускає постійну небезпеку його перегляду), або поступово одержить загальне схвалення («прихований консенсус»).

Перевага консенсуальних методів благотворно впливає на психологічний клімат у конкретній організації й суспільстві в ці­лому, тому що орієнтує не на конфронтацію й виявлення незгод­них, а на врахування інтересів усіх членів. Так запобігається роз­кол суспільства, знімаються підстави для звертання до силових методів, адже насильство звичайно буває викликане страхом за­лишитися в меншості й бути знищеним.

ВАДИ КОНСЕНСУАЛЬНОГО МЕТОДУ, ПОВ’ЯЗАНІ З РІВНЕМ ПОЛІТИЧНОЇ Й ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ

По-перше, необхідність багаторазових погоджень позицій використовується для затягування ухвалення рішення

По-друге, виникає небезпека прийняття неконкретних, розпливчастих рі­шень — по них простіше досягти консенсусу. Таким чином, підвищення ступеня погодженості рішення може іноді йти на шкоду його якості

Будь-яка консенсуальна процедура повинна виключати абсо­лютне домінування однієї зі сторін і забезпечувати використання об’єктивних критеріїв оцінки ситуації. Звичайно для цього звер­таються до послуг незацікавлених осіб — посередника, арбітра, судді. Однак треба мати на увазі, що суворо консенсуальною процедура може вважатися тільки в тому випадку, якщо рекоме­ндації «третіх осіб» не носять обов’язкового характеру, а лише допомагають учасникам конфлікту прийти до згоди. Найбільше ж розповсюджений спосіб вирішення юридичних конфліктів — судовий — не є консенсуальним.