ГЕНЕЗИС ТА ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ Й ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД

Історично складно визначити, коли були чітко сформульована концепція прав людини. У країнах Сходу (Китай, Вавилон, Єгипет), як і в античних Греції та Римі, власне концепції прав людини не іс­нувало.

Виникнення концепції прав людини. Ідея захисту гідності людини поступово виникала у суспільстві із усвідомленням само­стійності та відповідальності людської особистості, її здатності ви­значати бажаний варіант поведінки, який би узгоджувався із ін­тересами інших людей і був забезпечений юридичними засобами. У власному розумінні права людини базуються на демократичній традиції Древньої Греції, в якій гарантувалося громадянам грець­ких міст-держав можливість брати участь у громадських справах. Поступово ця ідея запозичується у гарантіях участі знаті та інших панівних верств впливати на прийняття владних рішень у серед­ньовічній Європі. Зокрема, це вилилося у Magna Charta Libertarum (1215, Англія), Золотій буллі (1265, Угорщина). Такі акти визначили тенденцію розширення прав людської особистості на більш широке коло людей.

У період Середньовіччя такий порядок трансформується у ста­нову структуру суспільства, статус людини вже зумовлений її пра­вовими зв’язками із певною корпорацією. Це проявлялося навіть у тому, що кожен провідний стан (феодали, купці, духовенство) мав свою юрисдикцію. Виникнення ідеї прав людини є досягненням європейської інтелектуальної традиції. Так, на виникнення західної концепції вплинули античні ідеї про демократичний устрій суспіль­ства та концепція свободи волі індивіда, яка була обґрунтована в християнській етиці. Теологічні підходи про свободу волі людини та розподіл життя людини на світську і духовну сферу вплинули на виникнення концепції природних прав людини. Концепція при­родних прав людини за своєю сутністю є ліберальною.

Покоління прав людини. У становленні та розвитку прав люди­ни прийнято виділяти три хвилі або покоління прав людини. Перша хвиля лежить в основі зародження конституціоналізму У перших конституційних актах фіксувалися ліберальні права людини, які стосувалися її особистого та політичного статусу Насамперед були визнані право на гідність, свободу людини та її особисту недотор­канність, а також відповідні процесуальні гарантії (habeas corpus, недоторканність житла тощо). У політичній сфері визнавалося сво­бода совісті та віросповідання, слова і друку, виборче право.

У першій половині XX століття, як правило у країнах «соціаліс­тичного табору», з’являються права соціально-економічного ха­рактеру, які за своєю природою є програмними положеннями, а не керівництвом до конкретних юридично значущих дій. У краї­нах Західної Європи та Північної Америки визнається у цій якості принцип соціальної держави (концепція «держави благоденства» у країнах загального права). Певними конституційними гарантіями забезпечуються окремі культурні права-доступ до освіти, право на доступ до досягнення науки і культури, право на інформацію, гарантії захисту результатів творчої та інтелектуальної діяльності тощо.

У силу виникнення глобальних проблем у другій половині XX століття починають визнаватися права третього покоління, які за своєю природою є колективними. До них належать право націй на самовизначення, національно-культурні права, право на безпечне довкілля тощо. У цей період з’являється низка міжнародно-правових актів у галузі прав людини, які засновують більш-менш ефективні системи захисту прав людини.

Сучасні концепції прав людини. Сьогодні у світі можна ви­різнити кілька підходів щодо розуміння правового статусу особи: західний, марксистський, мусульманський та традиційний.

Західна концепція прав людини сьогодні поділяється власне на дві основні течії - ліберальну та соціальну. Згідно з ліберальною концеп­цією допускається мінімальне втручання держави у приватне життя індивіда.

Згідно з ліберальною концепцією основною цінністю у суспіль­стві визнається свобода та гідність людини. Необхідною умовою забезпечення гідності людини є розвинене громадянське суспіль­ство, тобто спільнота, яка побудована на засадах самоорганізації і саморегулювання та зазнає мінімального втручання з боку держа­ви. Права людини не даруються державою, а повинні визнаватися і гарантуватися нею. Закріплення переліку, «каталогу» основних прав у конституції лише визначає обов’язок держави захищати їх у випадку порушення та легітимні межі державного втручання у їх здійснення. Таке «позитивне» закріплення лише сумовою, гарантією правової визначеності статусу індивіда, що розглядається сьогодні як фундаментальний принцип-гарантія статусу особи.

У ході еволюції ліберальна концепція трансформується у соціаль­ну концепцію прав людини. Розвиток положень концепції прав про гарантії гідності особистості набувають зобов’язуючого характеру з урахуванням засад вирівнювальної справедливості. Згідно з кон­цепцією соціальної держави або «держави благоденства», державні інститути не можуть залишатися осторонь вирішення гострих со­ціальних проблем - здійснення соціального захисту на випадок без­робіття, старості, втрати працездатності тощо. У країнах Заходу не прийнято закріплювати нормативно права соціально-економічного характеру, достатньо конституційного застереження принципу соці­альної держави, з якого випливають відповідні позитивні обов’язків держави.

Марксистська концепція ґрунтується на верховенстві соціально- економічних прав та провідній ролі держави у забезпечення прав людини. На практиці це означає свавільне втручання держави у приватну сферу особи та масові порушення прав людини. За такої системи інтереси держави, колективу ставляться вище від інтер­есів особи.

Сьогодні в Україні відчуваються ще впливи марксистської кон­цепції прав людини. Зокрема, часто права людини трактуються позитивістськи. Тобто суди переважно схильні захищати лише ті права, які закріплені в законодавстві. Існують істотні труднощі застосування положень міжнародно-правових актів у галузі прав людини в силу слабкої обізнаності суддів із нормами та загальновиз­наними принципами міжнародного права, а також прецеденти ого права міжнародних судових установ, зокрема Європейського Суду з прав людини. Також існують істотні проблеми невизначеності критеріїв правового змісту законів, які можуть обмежувати певні основні права і свободи.

Мусульманська концепція прав людини носить персональний характер, що пояснюється приналежності особи до релігійної гро­мади-умми. Так, ліванський правознавець М. Афіфій зазначає, що особиста свобода подарована людям Аллахом і така свобода індивіда обмежується свободою колективу Індивіду гарантується свобода поведінки, насамперед в особистій сфері, пов’язаній із власністю, шлюбом тощо. Свобода думки повинна бути заснована на достовір­них фактах, що не носять характеру припущення або утопії, а при­носять користь людям. Відповідно Загальна ісламська декларація прав людини заснована на шаріаті. Декларація, закріплюючи стан­дартний перелік прав і свобод, ставить їх реалізацію у залежність від норм шаріату. Згідно зі ст. 24 Декларації всі закріплені в ній права і свободи обмежуються нормами шаріату, який є єдиним джерелом для тлумачення та роз’яснення положень цього документу.

У звичаєвому праві правовий статус особи може залежати від її приналежності до певного колективу (племені, роду), хоча офіційно діють норми загальнодержавні. Таким чином, традиційна концепція прав людини також має персональний характер. Поведінка особи регулюється подвійно - законодавством у її відносинах з державою та нормами звичаєвого права у громаді.

Основні сучасні тенденції розвитку прав людини. Сьогодні розвиток інституту основних прав і свобод іде шляхом зближення його концепцій, відбувається своєрідна конвергенція людських прав. Це зумовлено необхідністю поважати наявну культуру тих чи інших цивілізацій, а з іншого боку, глобалізація зумовлює знаходження спільних цінностей не залежно від типу людської цивілізації. На думку авторитетного вітчизняного вченого проф. П. Рабіновича, до сучасних тенденцій розвитку прав людини належать:

1) усе ширше запровадження у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним і головним суб’єктом невід’ємних прав, які мають соціальну природу (соціально-природний характер);

2) поширення принципу правової рівності на все більше коло лю­дей;

3) збільшення «каталогу» цих прав (як наслідок збагачення, зрос­тання потреб їхніх носіїв), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості здійснення деяких прав;

4) зростання кількості країн, які допускають наддержавний(між- народний) контроль за станом дотримання в них прав людини^[173].

Права людини визнаються сьогодні надпозитивними цінностя­ми, які складають фундамент конституціоналізму і сучасних кон­ституцій. Саме права людини виступають головним критерієм при перевірці конституційними судами нормативно-правових актів на предмет їх конституційності. Власне без надійних гарантій прав лю­дини й основоположних свобод сучасна конституція є немислимою. Методологічною основою визначення змісту прав людини є людська гідність, яка є багатогранною і проявляє свої грані у різноманіт­них сферах життя індивіда. Тому перелік, «каталог» прав людини й основоположних свобод є невичерпним.

Відповідно сьогодні посилюється горизонтальний ефект консти­туцій, згідно з яким фундаментальні права людини визначають зміст поточного законодавства, неприпустимість свавільного за­стосування законодавства, що призводить до посягання сутнісного змісту фундаментального права людини.

З цією метою спостерігається тенденція поширення інституту конституційної скарги або аналогічних інститутів (зокрема, атраго) як конституційного механізму забезпечення прямої дії прав люди­ни, зв’язаності держави правом.

Система національних інститутів захисту прав людини допо­внюється наднаціональними інститутами захисту прав людини. Зокрема, Україною як членом Ради Європи визнано юрисдикцію Європейського Суду з прав людини. Також актуальним є питан­ня визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду ООН, оскільки визнання Конституційним Судом Римського статуту не­конституційним у частині того, що, на думку Суду, цей інститут є наднаціональним, отримав неоднозначну оцінку як в середовищі вітчизняного юридичного співтовариства, так і міжнародного.

Розділ II Конституції України детально регулює інститут консти­туційних (основних) прав і свобод. Разом з тим у галузі прав людини важливе значення мають положення преамбули, статей 3,8,9, 19, 157 Конституції.

Поняття прав людини й основоположних свобод. Права лю­дини належать не окремому колу осіб, вони не визначають за кри­терієм приналежності індивіда до певного колективу громади; такі права притаманні будь-якій людині як соціальній істоті, наділеній природними властивостями.

Права людини й основоположні свободи складають фун­даментальну конституційну цінність; саме їх гарантії є змістом діяльності правової держави та критерієм легі- тимності дій органів держави. У демократичному суспільстві повинні бути гарантовані свобода вираження поглядів, свобода зі­брань, свобода утворення політичних партій та інших об’єднань. Демократичний устрій передбачає прийняття рішення більшістю, однак це не означає, що вони мають правовий, конституційний характер. Гарантією легітимності цих рішень є демократичність процедури їх прийняття, що передбачає вільну та відкриту дис­кусію, в якій інтереси людей можуть бути чітко виражені. Якщо влада непропорційно, надмірно посягає на фундаментальні права, це загрожує засадам демократичного суспільства. Тому конститу­ційною гарантією є судовий контроль правових актів на предмет їх відповідності конституції та правовим критеріям (принципу верхо­венства права).

Оскільки реалізація прав і свобод людини у суспільстві тісно пов’язана із індивідуальними та публічними інтересами, в сучасних умовах є недостатнім тільки визнання ідеї природних прав людини. Права людини певним чином повинні бути закріплені позитивно, що дає змогу чітко визначити межу втручання держави у їх реалі­зацію та, з іншого боку, визначити межу реалізації індивідом свого суб’єктивного права. Конкуренція позитивістського та природно- правового підходу конституційно-правового регулювання прав і свобод людини є відображенням сучасної тенденції розвитку даного інституту. На думку X. Лаутерпрахта, не зважаючи на високу роль природного права у становленні інституту прав і свобод людини, інститутів правового захисту особи, воно ніколи не може замінити позитивних законів^[174]. Таким чином, позитивне право знаходить свій ґрунт, наповнюється цінностями та основоположними ідеями, які набувають універсального характеру.

Конституційне регулювання інституту прав і свобод людини, в основі якого лежить юридизація фундаментальних прав і свобод, виражається у концепції основних прав і свобод. Певний спосіб ін- ституціоналізації прав і свобод людини у конституційному праві залежить від особливостей національної правової системи. Осо­бливістю вітчизняного типу інституціоналізації прав людини є те, що їх «каталог» згідно зі ст. 22 Конституції не є вичерпним і в процесі правотворення і правозастосування не допускається звуження їх змісту та обсягу Зокрема, конституційний «каталог» прав людини й основоположних свобод доповнюється положеннями міжнародно- правових актів, які належним чином трансформовані у вітчизняну правову систему У контексті міжнародного права багато що за­лежатиме від визнання адміністративними та судовими органами в якості основних тих прав, які складають міжнародне звичаєве право^[175]. Також не можна відкидувати можливості визнання в якості основних тих прав, що закріпленні у поточному законодавстві.

Тому у вітчизняній доктрині конституційного права необхідно звертати особливу увагу на організаційне та процедурне забез­печення прав людини й основоположних свобод. На нашу думку, у парадигму вітчизняної теорії конституційного права необхідно включити положення, які б розглядали як основу Конституції певну сукупність ідей та уявлень в якості основоположних конституцій­них цінностей, відповідно до яких би здійснювалася реалізація та інтерпретація Основного закону. Згідно з цими уявленнями права людини є сукупністю тих суб’єктивних публічних прав індивіда, що забезпечені конституційним механізмом як правового, так і соціально-правового захисту

Конституційний механізм забезпечення прав людини й осно­воположних свобод проявляється у функціонуванні певних орга­нізаційних і процесуальних інститутів правового захисту, які пе­ребувають у тісній діалектичній взаємозалежності. Таким чином, права людини у системі конституційного права становлять певну сукупність надпозитивних ідей та уявлень, які у механізмі консти­туційної юстиції реалізуються через формування основоположних принципів права. Надпозитивний характер фундаментальних прав людини прямо випливає із конституційного положення про їх не­вичерпний та невідчужуваний характер (ст. 22) та забороною ре­візувати Основний закон у бік обмеження «каталогу» та зниження рівня гарантій правового захисту прав людини (ст. 157). Водночас ефективне функціонування органів правосуддя залежить від орга­нізаційних та процесуальних механізмів забезпечення основних прав і свобод.

7.2.