МІСЦЕ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА У НАЦІОНАЛЬНІЙ ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ

Конституційне право посідає основоположне місце у національ­ній правовій системі. Це пов’язано з тим, що конституція як прояв установчої влади народу визначає статус органів держави та міс­цевого самоврядування, гарантії прав людини й основоположних свобод.

1. Етимологія терміну конституція. Розвиток конституційного права тісно пов’язаний із еволюцією такого суспільного явища як конституція. Термін «конституція» застосовували ще у Древньому Римі як акти імператора, які встановлювали правові приписи. Вра­ховуючи, що Римське право спочатку формувалося юрисконсульта­ми та преторами і мало по суті прецедентний характер, цей термін набирав особливого значення. Omniaopiniojuris, загальноприйнята думка юристів поступово замінюється правотворчою практикою у період Принципату та Домінанту у різних актах, серед яких особли­ве місце посідали constitutio. Constitutio перекладається з латини як установлення, інколи ще під цим терміном розуміють устрій. Таким чином, легітимувалася верховна влада імператора приймати право­ві акти як акти суверена.

Отже, основним призначенням юридичної конструкції Rem publicum constituere було забезпечення легітимності, права верховен­ства правителя встановлювати правові норми. Римські імператори використовували свою суверенну владу для розширення можливос­тей кодифікувати право, зокрема у вигляді Corpus iuris civilis. Термін конституція дійшов до сучасних часів завдяки канонічному праву та практиці прийняття установчих актів міст-держав¹. ^[1]

Лише після раціонального пояснення природи права, зокрема, у природно-правовому вченні термін конституція набуває значен­ня установлення певного типу правління. Поступово під впливом поглядів Просвітництва, тобто ідей про раціональне управління суспільством освіченим правителем, виникає концепція обмеження влади суверена, оскільки він повинен спиратися на волю народу.

2. Конституція, соціальний порядок і правопорядок. Отже, в основі конституційного права лежить така організації публічної влади, яка б не допускала в своїй діяльності свавільного втручання у приватне життя особи. Базові основи життєдіяльності індивіда у державно організованому суспільстві стають об’єктом уваги кон­ституційного права. Отже, метою конституційного права є визна­чення правових гарантій допустимості втручання публічної влади у приватне життя особи та відповідної організації публічної влади, заснованої на повазі до прав і свобод людини (індивіда). Для того, щоб обмежити свавільне втручання публічної влади у життя індиві­да необхідні певні гарантії. Конституція передбачає, що правління спирається на волю народу, який здатен ефективно контролювати діяльність уряду. Доступ до посад в уряді здійснюється на легітим­ній основі - за допомогою періодичних виборів. Формою прийнят­тя рішень є принцип мажоритарності, тобто воля більшості. При цьому більшість повинна поважати думку меншості, гарантувати можливість вільно її висловлювати та проводити публічні дебати з приводу передбачуваних наслідків таких рішень. Важливою скла­довою конституції є поділ влади^[2].

Таким чином встановлюються засади обмеженого правління. Таке правління іманентно передбачає вільну волю та ініціативність індивідів і соціальних груп, від сім’ї до церкви, профспілок-до реалі­зації своїх інтересів. Гарантією зважування різноманітних інтересів, що виникають у суспільстві, стає судовий контроль за діяльністю органів публічної влади.

У свою чергу, в традиційних суспільствах діяльність індивідів і соціальних груп спрямовано на визначення загального інтересу та його забезпечення. Правитель покликаний неухильно керуватися етичними нормами з метою досягнення гармонії у суспільстві.

Сьогодні конституційне право виступає як система основополож­них цінностей та цілей розвитку політичних інститутів і публічної влади. До основних конституційних цінностей можна віднести гід­ність і свободу людини, права людини й основоположні свободи, об­межене правління, поділ влади, децентралізацію влади, політичну, економічну, ідеологічну багатоманітність тощо. Гідність людини як соціальної істоти передбачає неприпустимість вчинення щодо неї свавільних дій з боку влади. Людина самостійно вступає у відносини з іншими людьми на засадах рівності. У випадку, якщо у відносинах між його учасниками спостерігається непропорційність, неекві- валентність, виникає необхідність владного втручання, оскільки існує небезпека нормального здійснення основоположних свобод людини. Слабший тоді потребує захисту від сильнішого. З цією ме­тою і засновується публічна влада, яка дбає про суспільний інтерес. Суспільний інтерес є вищий від державного.

Публічна влада як посередник у соціальних конфліктах та регу­лятор відносин покликана забезпечити людську гідність і свободу у всіх проявах. Відповідно у приватної особи виникають підстави вимагати від публічної влади захисту свого суб’єктивного права від неправомірного втручання з боку третіх осіб.

поділу владних повноважень між її органами. Для того, щоб органи публічної влади діяли в правових рамках повинен існувати контроль над владою з боку народу Правовою гарантією є судовий контроль над правовими актами та діями органів публічної влади.

Нормативною основою правопорядку є конституція, яка засно­вує певний тип організації суспільства та інтеграції його інститу­тів з метою досягнення суспільного блага. Відповідно до загальних соціальних установок та цінностей, щодо яких в суспільстві існує загальна згода і їх здійснення приймається за природний порядок речей, формується конституційне право конкретної країни. Нор­мативне наповнення конституції залежить від панівної правової традиції, забезпечується через режим демократії, парламентаризму та конституційну юриспруденцію (діяльність органу конституційної юрисдикції).

Як набір певних норм конституційне право містить як норми, що мають конкретні приписи, так і норми, що визначають загальні правові засади втручання у приватне життя. Відповідно консти­туційне право має як вертикальну, так і горизонтальну структуру. Вертикальна структура конституційного права стосується власне конституційних приписів, горизонтальна - визначає сукупність принципів права (норм-принципів), що діють яку сфері публічного, так і приватного права.

Правова система суспільства поділяється на дві сфери - публічне і приватне право. Публічне право регулює відносини між органами влади та між публічною владою і людьми. Такі відносини є верти­кальними, оскільки вони передбачають підпорядкування особи тому, хто наділений владними повноваженнями. Владне повноваження означає, що на підставі закону орган влади видає розпорядження, які є обов’язковими до виконання.

3. Конституційне право і публічне право. У системі публічного права конституційне право встановлює баланс (співвідношення) загальних і корпоративних (групових) інтересів. Відносини підпо­рядкування між окремими індивідами, соціальними групами та публічною владою будуються на засадах вільної ініціативи, соці­альної диференціації, поділу влади та збалансованого правління. Правління більшості здійснюється при повазі інтересів меншості, якій гарантується вільна критика діяльності правлячої більшос­ті та вільне обговорення заходів політичного характеру. Влада 20

зв’язана правом і зобов’язана поважати конституційні цінності. Вона здійснює керівництво виключно на основі закону що гаранту­ється судовим контролем її дій. З метою забезпечення ефективного управління суспільними процесами публічна влада спирається на повноваження, визначені у конституції і законах, які приймаються більшістю демократичним шляхом при можливості меншості вільно обговорювати та критикувати передбачувані наслідки чинності цих правових актів. Тому приписи органів публічної влади мають імпе­ративний характер, що базується на презумпції законності актів органів публічної влади. У свою чергу гарантується право особи на оскарження правових актів органів публічної влади.

4. Конституційне право і приватне право. Приватне право визначає горизонтальні відносини між учасниками правовідно­син. Тут основним методом регулювання виступає договірний ме­ханізм. Тобто приватні особи можуть вільно домовлятися про умови конкретного правовідношення, зокрема стосовно купівлі товару чи оренди житла. Закон лише може встановлювати рамки умов певного договору, однак такий перелік є неповним. Наприклад, положення Цивільного кодексу (далі - ЦК) України не містять повного переліку цивільно-правових договорів, а також лише в загальних рисах ви­значають їх (договорів) істотні умови.

У приватноправовій сфері конституційне право визначає баланс публічних та індивідуальних інтересів.

5. Конституційне право та міжнародне право. Сьогодні зусил­ля окремих держав є недостатніми для вирішення низки проблем, що виникають у світовій спільноті. Такі проблеми, як стихійні лиха (засухи, епідемії, екологічні катастрофи), забруднення довкілля, військові конфлікти, масовий голод населення тощо стають про­блемою не лише окремих урядів, а проблемою світового масштабу Держава також не може ігнорувати вимоги міжнародної спільноти додержуватися мінімальних стандартів у галузі прав людини, що також є об’єктивним критерієм самообмеження суверенітету дер­жави. У зв’язку із цим виникає необхідність визначення механізму делегування суверенітету держав з метою їх вирішення та наді­лення представницьким мандатом національних органів влади у наднаціональних інституціях. Для забезпечення стабільності між­народного правопорядку є неприпустимою відмова держави від ви­конання своїх міжнародних зобов’язань з посиланням на недоліки організації та процедури здійснення влади.

Питання взаємовигідного міжнародного співробітництва стають де далі більш актуальним предметом конституційного регулювання. Зокрема, конституції визначають природу чинності загальновиз­наних норм і принципів міжнародного права у національній право­вій системі, механізм делегування частини суверенних державних повноважень наднаціональним інститутам. Конституції акценту­ють увагу на питання участі національних держав у міждержавних об’єднаннях та супранаціональній владі (SupranationalPower), форм співробітництва у рамках цих інституцій.

1.2.