ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Подібної думки притримувався російський мислитель М. Бер- дяєв, що держава є необхідним атрибутом громадянського сус­пільства: «Держава - це об’єктивна, природна та історична ре­альність, яка не може бути ні створена, ні зламаначерез людське свавілля»?. Таким чином, концепція громадянського суспільства є тісно пов’язаною із концепцією демократії, тобто юридичних форм, засобів та способів участі громадян в управлінні публічними справами, за допомогою чого забезпечується автономний статус структурних елементів громадянського суспільства.

Громадянське суспільство у сучасному його розумінні являє со­бою необхідний та раціональний спосіб співіснування людей, за­снований на розумі та свободі^{[291] [292]. Його можна розглядати також як суспільство, в якому існують розвинуті економічні, культурні, право­ві, політичні відносини між індивідами, які не є опосередкованими державою. У найбільш абстрактному розумінні громадянське сус­пільство можна трактувати як сукупність інститутів, члени яких головним чином беруть участь у складній системі недержавної ді­яльності - у сфері економічного виробництва і культури, сімейно­му житті і добровільних асоціацій - і які таким чином зберігають і перетворюють свою ідентичність, здійснюючи всі види тиску або контролю по відношенню до інститутів державної влади11.}

Поняття громадянського суспільства. Розвинене громадян­ське суспільство володіє таким ступенем автономії і незалежнос­ті від держави, який гарантує безпеку індивіда від зловживання, пов’язаного із недобросовісним використанням державної влади. Кожен член громадянського суспільства являє собою насамперед суб’єкт права, а лише потім громадянина держави, і саме тому гро­мадянське суспільство захищає права людини, тоді як з державою пов’язані права громадянина.

Сформоване громадянське суспільство не терпить насилля з боку держави та існує в рамках свободи громадянських інтересів. У ньому проходять процеси соціальної саморегуляції, що дозволяє розглядати його як саморегулююче суспільство. Громадянським суспільствам, де склалася розвинута демократія, характерна від­критість.

Концепція «відкритого суспільства», запропонованого К. Поп- пером, передбачає відкритий характер організації суспільства, де кожна людина є вільною у своїй поведінці і зобов’язана приймати самостійні рішення. Відкритому суспільству притаманна егалітар­на справедливість, віра у людський розум; воно гарантує людям свободу і безпеку, панування права, яке ґрунтується на засадах гу­манності, справедливості та раціональності. Вільне демократичне суспільство не є досконалим, але в історії людства ще нічого кращого не відкрили, атому: «якщо ми бажаємо залишатися людьми, то пе­ред нами лише один шлях - шлях у відкрите суспільство. Ми повинні продовжувати рухатися у невідомість, невизначеність і загрозу, ви­користовуючи розум, щоб планувати, наскільки це можливо, нашу безпеку й водночас нашу свободу»^[293].

Таким чином, ступінь втручання держави у життя громадянсько­го суспільства як самоорганізуючу систему повинен бути мінімаль­ним, оскільки соціальна інженерія завжди носить спекулятивний характер. Це стало основною причиною формування тоталітарних суспільств, процесів одержавлення суспільства, їх тотального по­глинання державою, що кінець кінцем призвело до їх саморуйнації. На це вказують ряд дослідників. Як зазначає Н. Еліас, з точки зору еволюції людської цивілізації, цей процес «являє собою зміну по­ведінки та відчуття людей у чітко визначеному напрямку.. - така трансформація протікала зовсім не за планом, але все ж в ній спо­стерігався певний порядок»^[294]. За допомогою цього саморегулюючого механізму у суспільстві «переплетіння окремих людських планів і дій здатне викликати до життя трансформації та утворення, які не планувалися ні однією людиною.

Саме з цих причин у літературі з конституційного права зазна­чається, що установча влада відмовляє у визначенні формальних рамок розвитку структур громадянського суспільства, оскільки це веде до тотальних форм державного контролю за суспільством та його одержавлення^[296].

У випадку, коли громадянське суспільство знаходиться на стадії розвитку відкритого суспільства, іншими словами, інформаційного суспільства, якому притаманні тісні зворотні зв’язки із державою, зникає стан різкого його протистояння із державою. Тому межі між державою та громадським суспільством не можуть бути чітко проведе­ними. Держава усвідомлює свою відповідальність перед суспільством і стає ніби його слугою, в якості якого вона забезпечує дотримання правових норм, ефективність управління без елементів спекулятив­ного планування, забезпечує соціальні блага та потреби.

З цього приводу відомий російський правознавець Ю. Тихонравов пише: «Влада є необхідною умовою права, без якого саме існування права неможливе. Право ніяк не може обійтись без влади, однак влада цілком може обійтись без права, оскільки вона може вира­жатися і в чистому свавіллі, з яким право зовсім несумісне». На його думку, це зумовлює необхідність встановлення стабільних правил, які не можуть зводитися лише до певних команд суверена, а також відповідати загальноприйнятим у суспільстві цінностям^[297].

Німецький правознавець Р. Циппеліус вважає, що людська спіль­нота стає скоординованою «не на підставі природних законів або суто психічних механізмів, а завдяки тому, що вони [люди] свої дії узгоджують з нормативними зразками поведінки: спільнота утво­рюється як структура змістовно зорієнтованих вчинків». Він же, з іншого боку, людську спільноту трактує у правовому відношенні, як «суто нормативну», оскільки люди свої вчинки співмірюють з прави­лами, фактичне здійснення яких «приводить у дію певний норма­тивний порядок і надає існування певній державній спільноті»^[298].

На думку Г. Кельзена, суспільство є нормативним порядком люд­ської поведінки, а суспільний порядок складає система норм, «єд­ність яких установлюється тим, що всі вони мають спільну основу чинності, а основою чинності нормативного устрою є... та засадни- ча норма, з якої виводиться й чинність усіх норм, що належать до цього устрою»^[299]. Оскільки у соціумі правові норми повинні відпові­дати основній, засадничій нормі, на думку Г. Кельзена, знімається питання про легітимність держави і права, і, відповідно, держава і право є тотожними соціальними явищами, наділеними примусовою силою. Він так і не розкриває сутності змісту «основної норми», за допомогою якої обґрунтовується примусова сила держави і права. Питання про природу влади у державно організованому суспільстві у Г. Кельзена залишається відкритим або його концепція є чисто утилітарною, спрямованою на обґрунтування філігранної «чистої» теорії юридичної техніки, іншими словами - аналітичної юриспру­денції^[300], а не соціальної природи права і держави.

Отже, громадянське суспільство складає саморегулюючу систему, яка у взаємовідносинах із державою становить сукупність рівноправних та вільних громадян, їх добровіль­них об’єднань, які знаходяться у відносинах конкуренції та солідарності поза безпосереднім впливом держави, яка через механізм правового регулювання опосередковано забезпечує рамки самореалізації інтересів громадян, їх об’єднань та підтримку його інфраструктури.

Структура громадянського суспільства. Вітчизняний вчений В. Селіванов^[301] виокремлює наступні риси громадянського суспіль­ства як певної історично-політичної спадщини людської інтелек­туальної думки: а) свобода та ініціативність особи, які спрямовані на задоволення розумних потреб членів суспільства без шкоди його загальним інтересам: визнання невід’ємних індивідуальних прав людини і громадянського стану Людина одночасно є приватною особою і громадянином: б) розвиток суспільних відносин у відпо­відності з фундаментальним принципом, згідно з яким людина по­винна завжди розглядатися як мета і ніколи як засіб; в) ліквідація відчуженості людини стосовно соціально-економічних структур і політичних інститутів, реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей: г) послідовний захист прав і свобод людини і громадянина, де громадянське суспільство може діяти як сила, не­залежна від держави: д) власність як основа ініціативної, творчої підприємницької діяльності: е) духовність життя суспільства, в осно­ві якого визнання гуманістичних і демократичних, за своєю суттю загальнолюдських цінностей: є) існування середнього класу як со­ціальної бази громадянського суспільства: ж) відсутність жорсткої регламентації з боку держави приватного життя членів суспільства, існування розвиненої соціальної інфраструктури, яка гарантує за­доволення різноманітних інтересів груп і верств населення: з) ак­тивна участь у суспільному життя недержавних організацій, само­врядних людських спільнот: наявність розвинених соціальних рухів і організацій, які намагаються підтримати своє існування й досягти корпоративних цілей: і) визнання і матеріалізація ідеї верховенства права, поділ права на приватне і публічне.

Таким чином, громадянське суспільство існує відносно відосо­блено від політичної та економічної систем суспільства, по відно­шенню до них воно виступає основним резервуаром ресурсів для їх динамічного розвитку На основі цього можна виділити наступні структурні елементи громадянського суспільства: а) сукупність до­бровільно сформованих первинних елементів самоврядних спільнот людей (сім’я, асоціації, господарські товариства, інші громадські об’єднання): б) сукупність недержавних, неполітичних суспільних відносин: в) сукупність сфер виробничого і приватного життя лю­дей, їх звичаї, традиції: г) сфера самоврядування вільних індивідів

та їх об’єднань, захищена правом від можливого втручання з боку держави.

Ступінь зрілості та розвиненості громадянського суспільства, як не дивно, свідчить про силу держави, оскільки саме через фінансові та організаційні структури громадянського суспільства держава черпає резерви для свого подальшого розвитку, трансформації свого апарату управління, зміни напрямів впливу на економічні та полі­тичні структури. Без розвиненого громадянського суспільства рано чи пізно держава втрачає внутрішні резерви для саморозвитку, що веде до її розкладу та саморуйнації, як це відбулося нещодавно із Радянським Союзом.

Відповідно існують певні межі здійснення публічної влади, які зумовлені процесами, що відбуваються у суспільстві, та функціо­нуванням інститутів громадянського суспільства. Держава володіє обмеженими можливостями впливу на суспільні процеси. Кінець кінцем держава не є всесильною - ефективна держава завжди спи­рається на громадські інститути, які служать джерелом її розвитку та можливої модернізації. Організовуючий вплив держави на сус­пільство можливий виключно у рамках права, яке виконує функцію соціального контролю людської поведінки. Звідси випливає висно­вок про неприпустимість свавільного втручання у приватне життя індивіда. По відношенню до соціальних груп держава повинна по­важати існуючі корпоративні норми, що склалися серед суспільних інститутів. Однак організація самих інститутів повинна відповідати вимогам права. У цьому відношенні держава володіє правом втру­чання з метою недопущення виникнення недемократичних, авто­ритарних чи тоталітарних структур у суспільстві.

На це і спрямована конституційна заборона (ст. 37), згідно з якою можуть бути визнані неконституційними та розпущеними у судово­му порядку організації, цілі або дії яких суперечать конституційним цінностям і принципам. Зокрема, забороняється утворення та ді­яльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконного захоплення державної влади, пропаганди війни, на­сильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворож­нечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення.

Таким чином, основу конституювання інститутів громадянського суспільства складають гарантії їх самоорганізації, рольової авто- 424

номії та змагальності, права приватної власності та економічної свободи, виходячи із пріоритету основних прав і свобод, зв’язаності втручання публічної влади основними правами і свободами. На від­міну від публічної влади, громадянське суспільство володіє високим ступенем самоорганізації. Ступінь втручання держави з мотивів публічних інтересів у функціонування інститутів громадянського суспільства повинен переслідувати легітимну, суспільно корисну мету, бути пропорційним з урахуванням балансу приватних і пу­блічних інтересів, балансу свободи та примусу у конституційних правовідносинах.

Оскільки інституційну основу громадянського суспільства скла­дають такі суспільні утворення як сім’я, спілки та неурядові органі­зації, церква та релігійні громади, конституція не може відмовляти у їх конституюванні та визнання природної сфери їх функціонування. Навпаки, конституційне регулювання засад громадянського сус­пільства має за мету упорядкування та стабілізацію конституційних правовідносин, встановлення стабільної основи для функціонуван­ня публічно-владних інститутів.

Конституційні гарантії громадянського суспільства. Відпо­відно до фундаментальних засад Конституції України держава у сво­їй діяльності є зв’язаною основними правами і свободами, оскільки вони визначають зміст і спрямованість її діяльності. На державу покладається обов’язок утверджувати і забезпечувати права і сво­боди людини, що є основним критерієм її відповідальності у сенсі положень ст. З Основного закону Згідно з преамбулою Конституції установча влада визначила як фундаментальні цілі функціонуван­ня публічних та громадянських інститутів: а) забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її існування: б) зміцнення громадян­ської злагоди: в) розвиток та зміцнення демократичної, соціальної, правової держави. Відповідно до цих засад формування системи конституційного захисту інститутів громадянського суспільства.

Конституція України закладає основи економічного і майнового характеру, які є складовим елементом громадянського суспільства. Засади економічної свободи громадянського суспільства склада­ють: свобода вибору професії та виду професійної, економічної та громадської діяльності (статті 23, 43): свобода підприємницької ді­яльності (ст. 42); захист конкуренції у підприємницькій діяльності: обмеження монополізму на ринку: принцип соціально орієнтованої ринкової економіки (статті 1, 42). До конституційних засад грома­дянського суспільства майнового порядку належать: гарантії недо-

торканності права приватної власності (ст. 41); кола об’єктів пра­ва власності Українського народу (ст. 13); визначення соціальної функції власності (ст. 13, ч. 7 та ст. 41); рівність видів власності, суб’єктів власності принцип економічної багатоманітності (ст. 15); і господарювання (ст. 13); визнання землі як особливого об’єкта пра­ва власності (ст. 14); визначення порядку примусового вилучення (реквізиції) власності (ч. 5 ст. 41).

Система конституційного захисту інститутів громадянського суспільства зумовлена механізмом правового захисту конституції. У контексті системи правового захисту конституції забезпечен­ня діяльності інститутів громадянського суспільства зумовлений нормативно-правовими гарантіями їх функціонування, системою організаційно-правових і процедурних гарантій. Фундаменталь­ною основою конституційного захисту інститутів громадянського суспільства служить їх самоорганізація, змагальність та рольова автономія виходячи із верховенства основних прав і свобод. Прин­цип свободи у цьому контексті полягає у забезпеченні вільного роз­витку індивіда у суспільстві, де гарантується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Відповідно до цього можна сформулювати три основні напря­ми конституційно-правового захисту інститутів громадянського суспільства. Перший напрям - це нормативно-правовий, який втілюється у системі конституційних принципів, що визначають зміст і форми державного втручання у діяльність інститутів грома­дянського суспільства. До них можна віднести: а) принцип верхо­венства права і основних прав і свобод (ст. 3); б) гарантію місцевого самоврядування (ст. 7); в) визнання української мови як державної та гарантію вільного розвитку російської мови, мов національних менших або регіональних мов (ст. 10); г) баланс розвитку української нації та національних меншин (ст. 11); д) принцип природної моно­полії держави на управління землею, природними ресурсами тощо та принцип їх належності народу України (ч. 1 ст. 13); е) соціальну функцію власності (ч. З ст. 13); є) дозвільний принцип: дозволено все, що не заборонено законом (ч. 1 ст. 19); ж) гарантію права при­ватної власності (ст. 41).

Такі принципи повинні бути методологічною основою у ході діяль­ності органів влади з приводу втручання у сферу діяльності інсти­тутів громадянського суспільства, зокрема у законодавстві, при ухваленні судових рішень. У практиці Європейського Суду вироблені 426

критерії можливого державного втручання у формі закону (зако­нодавства). У справіМелоун проти Сполученого Королівства Євро­пейський Суд зазначив, що положення закону повинні відповідати таким вимогам: а) буди достатньо чітким, без розпливчатих та невизначених формулювань, таких як «може», «з подібною метою», «подібним чином»; б) містити перелік злочинів, розслідування яких може бути пов’язано із спостереженням та прослуховуванням, перелік повинен бути чітким і встановленим законом; в) не повинні надавати виконавчій владі необмежених дискреційних повнова­жень; г) забезпечувати індивіду належний захист від свавільного втручання.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України право власності визнається не лише як сукупність правомочностей воло­діння, користування і розпорядження власника, а також як уста­новлений порядок набуття об’єкта власності, «що виникає лише за наявності певних юридичних фактів та за умови формування правового статусу конкретного власника, надання йому юридично забезпеченої можливості діяти у передбачених законом межах». Суд визнає те, що власність виконує соціальну функцію, відповідно до якої вона «гарантує не лише права власників, а й зобов’язує», що у свою чергу зобов’язує законодавця приймати закони, «які встанов­люють конкретні норми використання власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб’єктів правовідносин^¹.

Другий напрям - це організаційно-правові засади діяльності інститутів громадянського суспільства, які визначають їх самоор­ганізацію, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну свободу від імперативного втручання з боку публічної влади. Обмеження вказаних сфер з боку держави повинно здійснюватися виключно на основі положень Конституції України у формі парламентського акта - Закону України, переслідувати суспільно корисну мету для забезпечення балансу індивідуальних, корпоративних та публічних інтересів.

Організаційно-правові засоби конституційного захисту інсти­тутів громадянського суспільства визначені через організаційні гарантії реалізації основних прав і свобод, які визначаються у роз­ділі II Конституції України. Відповідно до цих гарантій: а) церква і ^[302] релігійні організації відокремлені від держави, а школа- від церкви (ч. З ст. 35); б) рольова автономія інститутів громадянського суспіль­ства (ст. 36, ч. З ст. 37); в) свобода економічної діяльності (ч. 1 ст. 42, ч. 1-3 ст. 43); г) обмеження монополізму та захист економічної кон­куренції (ч. 2-4 ст. 42); д) державної підтримки недержавних установ соціального захисту, лікувальних закладів тощо; е) гарантія держав­ної охорони шлюбу, сім’ї, материнства і батьківства; є) доступність освіти та підтримка недержавних навчальних закладів (ст. 53).

Межі державного втручання у діяльність інститутів громадян­ського суспільства ставала вже предметом розгляду Конститу­ційного Суду України. Зокрема, Суд констатував, що у цивільно- правових відносинах держава діє не лише як суверенний суб’єкт, а, навпаки, держава може відмовитися від свого суверенітету відпо­відно до конституційної засади рівності усіх суб’єктів права влас­ності перед законом (ч. 4 ст 1Зф²: держава є зв’язаною обов’язком забезпечення соціальної спрямованості економіки «в інтересах як людини, так і суспільства^³ тощо.

У правових позиціях Конституційного Суду також відображали­ся питання забезпеченнярольової автономії інститутів громадян­ського суспільства. Так, при розгляді справи про свободу утворення профспілки Суд зазначив, що «не може бути обмежене ні законодав­ством, ні на практиці такими вимогами щодо реалізації названого права, які виключають можливість утворення професійної спілки як такої, якщо цих умов (вимог) об’єктивно не можна виконати»; далі визнається, що профспілка може існувати як добровільне об’єднання без набуття статусу юридичної особи і така «ще до реєстрації... є правоздатною... проте повного обсягу дієздатності профспілка набуває після її реєстрації як юридичної особи»^{[303] [304] [305].}

Третій напрям - це процесуальні засоби конституційного за­хисту інститутів громадянського суспільства, які опосередковують­ся у діяльності органів судової влади, наділеними повноваженнями вирішувати спори та здійснювати тлумачення правових норм. Від­повідно до Основного закону монополія по тлумаченню конститу­ційних норм належить Конституційному Суду України. Суди загаль­ної юрисдикції уповноважені лише належним чином застосовувати конституційні норми.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року суди загальної юрисдикції зобов'язані за­стосовувати положення Конституції як норми прямої дії. Можна вважати, що таку діяльність судів загальної юрисдикції не слід розглядати як посягання на прерогативи органу конституційної юстиції. Загальні суди зобов'язані застосувати норми Конститу­ції при здійсненні правосуддя і в цьому полягає їх функціональний зв'язок з Конституційним Судом. В даному аспекті суди загальної юрисдикції є включеними у конституційну юстицію, але водночас це не основна функція системи цих судів. Належна оцінка діяльнос­ті судів загальної юрисдикції як конструктивної можлива лише в тому випадку, коли такі їх функції здійснюються касаційною (ревізійною) інстанцією.

Право на судовий захист визнається основним, невідчужуваним правом індивіда, а тому суд не вправі відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушено або порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше утиснення прав і свобод^[306]; судовий захист визнається як різновид державного захисту основних прав і свобод, що передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя^[307].

На перехідному етапі розвитку українське суспільство повинно звільнитися від надмірної залежності державно-владних інститу­цій. Надумку Г. Берманау цьому процесі по різному відіграють свою роль економічні, політичні, релігійні чи власне правові фактори^[308]. Активна роль української держави повинна бути спрямована на реалізацію принципу правової соціальної держави, що полягатиме у створенні, підтримці та захистові необхідних безпечних еконо­мічних, політичних, юридичних і організаційних умов розвитку суспільства, що забезпечувало б сталий його розвиток. Державна організація публічної влади призначена виконувати необхідні та ко­рисні для усього суспільства соціальні функції - публічного виміру: забезпечувати політичну стабільність і громадську злагоду, правове регулювання економіки та підтримку підприємництва, сприяння розвитку освіти, науки, культури, охороні здоров’я, охороні довкілля, національну безпеку, міжнародне співробітництво тощо.

Держава повинна орієнтуватися у першу чергу на інтереси гро­мадянського суспільства. Конфронтація інтересів держави та гро­мадянського суспільства є показником неефективності державного управління і самого механізму держави. Серед механізмів поперед­ження та усунення конфліктів між державою та громадянським суспільством виступає політична сфера.

У міру ускладнення суспільних відносин державна політика стає органічним елементом суспільного життя. Вона перетворюється на суттєвий інструмент владного впливу на всі сфери соціальної вза­ємодії, відчуваючи своєю чергою вплив на собі інших соціальних чинників. Особливого ступеню політизації суспільство зазнає у пе­реломні, перехідні періоди свого розвитку, коли відбувається злам корінних принципів життя - зміна суспільного ладу, типів влади, форм власності, способів здійснення народного господарювання, коли трансформується культурно-духовна сфера нації, відбувається зміна політичної еліти^[309].

Таким чином, адекватна модель взаємодії держави та структур громадянського суспільства повинна забезпечуватися шляхом ре­алізації принципу демократичної соціальної правової держави. В умовах українського суспільства реалізація принципу соціальної держави є проблематичною, оскільки у правовій політиці ідея со­ціалізму перевантажена різного роду міфами догматичного харак­теру. На думку Дж. Кіна, догматизм соціалістичного розуміння на сучасному етапі характеризується^[310]: по-перше, крайньої невизначе- ними і неточними роздумами про теоретичні принципи і відповідні інституційні вимоги більш демократичного соціалізму: по-друге, у цивілізаційному процесі ідея соціалізму, на жаль, втілювалася у бю­рократичному обличчі, що дистанціювало державу від суспільства; по-третє, такий соціальний ізоляціонізм також був обумовлений догматизмом соціалістичної ідеї, оскільки багато соціальних те­чій (національні чи сексуальні меншини, антиглобалістський рух, рух хіпі тощо) розглядалися в якості маргінальних; по-четверте, внутрішня суперечливість між теорією та практикою ставлення до проблеми функціонування бюрократичного апарату держави, що по суті втілюється у його розгалуженій сітці.

11.2.