Галицько-Волинське князівство і монгольські улуси у ХІІІ ст.[1445]

Стосунки Галицько-Волинського князівства з Золотою Ордою та монголь­ськими улусами через брак джерел досліджені фрагментарно і значною мірою залишаються дискусійними. Останнім часом в цьому напрямку спостерігаються певні спроби нової оцінки подій та нового підходу до окремих джерел^[1446].

У 1238 р. завершилася боротьба за Галицьку спадщину, яка тривала від загибе­лі Романа Мстиславича під Завихвостом 19 червня 1205 р. Його син Данило Рома­нович зумів нарешті відновити Галицько-Волинське князівство. Зимою 1239/1240 р. галицько-волинський князь став і київським князем. Але вже пізньою осінню 1238 р. на Русь вторгнулися монголи, очолені внуком Чингіз-хана — Бату. До літа 1241 р. монголи здобули і розорили послідовно Рязанську, Володимиро-Суздальську, Новгородську, Чернігівську, Київську і Галицько-Волинську землі та вторгнулися в Центральну Європу. І лише смерть каана Монголії Угедая, звістка про яку змусила Гуюка та інших огланів (царевичів Чингізидів) покинути з своїми ордами військо Бату і відійти на схід, щоб взяти участь у боротьбі за престол великого каана^[1447], зу­пинила наступ монголів на берегах Адріатичного моря. Бату відійшов на Волгу в середину завойованої території, де були добрі умови для кочового господарства і у 1243 р. почав формування свого великого улусу — держави, яка входила до складу Монгольської імперії і в Європі стала називатися Золотою ордою.

Як і всі монгольські великі і малі улуси, Золота Орда ділилася на дві частини: правий і лівий фланги (улус Джучі, напевно, був так розділений ще при житті са­мого Джучі чи у 1227 р.). Ці частини отримали назви Синьої і Білої Орд (Кок-Орди і Ак-Орди), тобто східної (правий фланг) та західної (лівий фланг) орд. Правий фланг з центром на правобережжі Сир-Дар'ї і містами Сигнак та Отрар отримав брат Бату — Орду, лівий фланг, напевно, — наступний брат Берке.

Великі улуси-князівства, які ввійшли до складу Ак-Орди і Кок-Орди, отрима­ли Чингізиди — переважно близька родина Бату. Берке отримав тоді Північний Кавказ, інший брат Шейбан — межиріччя Іртиша і Обі. Старший син Бату Сартак отримав правобережжя нижньої течії Волги^[1448].

Більшість дослідників вважають, що п'ять улусів охоплювали Північне і Західне Причорномор'я. Пониззя Дунаю і межиріччя Пруту і Дністра отримав, можливо, брат Бату — Бувал, бо пізніше цей улус був центром володінь його внука знаме­нитого Ногая. Межиріччя Дніпра та Дністра дісталося Коренці (Куремсі). В Бакоті сидів його баскак, а болохівські князі стали його прямими васалами. Лівобережжя отримав зять Бату — Мауці (Могуцій). Його васалами стали чернігівські князі. Пра­вобережжя Дону було віддано Картану, одруженого з сестрою Бату. П'ятий улус охоплював Крим^[1449]. Не виключено однак, що перші три улуси насправді складали один велетенський улус, який належав Мауці. М. Сафаргалієв вважав, що Бувал це спотворення імені Мувал, тобто цей царевич був тотожним Мауці і отримав від Бату улус у складі всього Причорномор'я аж до Дунаю. Цей улус потім перейшов до його сина Татара та внука Ногая. А Коренца був просто темником і еміром Мау- ці, адже не випадково темник Бурундай, який змінив пізніше Коренцу, був еміром Ногая^[1450]. Крім того, ніде немає натяку, що Коренца був Чингізидом, а всі великі улу­си були роздані саме Чингізидам.

Папський дипломат Плано де Карпіні згадує Мауці у переліку монгольських вождів^[1451]. П. Рикін досить переконливо ототожнив цього Мауці (Moucy) з Муджі Яя, який за Рашид ад-Діном був другим сином Чагатая^[1452]. Мауці — син Чагатая, звичай­но, більше підходив на зятя Бату. Заперечення Я. Пилипчука, який звернув увагу на суперництво Чагатая та Джучі, а також Бурі з Бату^[1453], не відкидають такої можли­вості. Той же Бурі був одним з кращих полководців у війську Бату. Виконавши своє зобов'язання, тобто надавши потужний улус Джагатаїду, Джучиди були вправі очі­кувати подібної поведінки Хулагуїдів. Але, зрозуміло, що ця проблема залишаєть­ся дискусійною.

Як Чингізид, через якого відбулося пов'язання гілки Джучі з гілкою Чагатая, Мауці (Могучій) міг отримати в улус все Причорномор'я від азовських берегів до гирла Дністра або, навіть, Дунаю. Як сюзерен цих територій Мауці міг вимагати пізніше у Данила Романовича Галич.

Зимою 1240-1241 рр. основні монгольські сили пройшли через Волинь. Карти­на руїни і слідів опору, яку побачили галицько-волинські князі, повернувшись до краю (вони не ризикнули вступити в битву з монголами і кожне місто оборонялося самотужки), була жахливою. Біля Берестя неможливо було вийти на поле через сморід від розкладання непохованих трупів. У Володимирі не зосталося жодного живого. Церква св. Богородиці та інші церкви були наповнені трупами^[1454]. Лише Холм, який вистояв перед завойовниками, залишався незруйнованим.

Відразу ж Романовичі вдалися до відновлення свого сюзеренітету над галицько- волинськими землями^[1455]. Монголи не могли залишити без уваги такий розвиток по­дій, тому зимою 1242-1243 рр., повертаючись з Угорщини, ординці зачепили Га­лицьке Пониззя. Напевно, що це було відповіддю на каральні походи галицького війська проти болохівських князів, які визнали ординську зверхність^[1456]. Зимою 1243­1244 рр. ординці вислали на Волинь, яка вже повністю перебувала під контролем Романовичів, е значніші сили, які очолювали “два богатирѣ...

За таких умов, маючи крім всього продовження конфлікту з Ольговичами, які і далі претендували на Галицьке князівство, Романовичі мусили шукати контактів з ханом Бату. Іншого виходу просто не було. Можна погодитися з добре обгрунтова­ним висновком М. Волощука, що диплом угорського короля Бели IV королівському сервієнтові Міклошу, синові Обуха із Суді, від 22.04.1244 р., є автентичним докумен­том^[1461]. З тексту цього документу випливає, що до квітня 1244 р. Данило Романович мав зустріч з "tatarorum principe"^[1462]. Навряд чи Данило Романович встиг би з'їзди в Орду на Волгу, як вважали деякі дослідники^[1463]. На це було часу, а між тим монголи далі Володави не пішли, а "воротишася"^[1464].

Співставивши літописні повідомлення з інформацією папського посла Плано де Карпіні, з врахуванням часу на подорож до Сараю та повернення назад, поль­ський історик М. Бартніцький прийшов до слушного висновку, щодо прибуття по­сла Мауці до Данила не пізніше як у першій половині липня 1245 р.^[1466], тобто до битви під Ярославом (яка відбулася 17 серпня 1245 р.). Слідом за В. Нагірним^[1467], я погоджуюся з цим висновком. О. Толочко датував поїздку Данила Романовича в Орду 1250 р.^[1468], більшість дослідників, слідом за М. Грушевським, — 1246 р^[1469]. Дани­ло Романович виїхав в Орду 26 жовтня 1245 р., в кінці осені 1245 р. князь перебував на шляху до Сараю^[1470].

Посилаючи свого посла до Данила з вимогою "Да и Галич”, Мауці, звичайно, не потребував погодження з Бату^[1471]. Улусбек мав право робити це без погоджен­ня з ханом. Раніше я був впевнений, що улусбека насторожила політика Данила, спрямована на повне відродження свого панування над всіма землями, які йому належали до Батиєвого походу 1240 р., включаючи Київ^[1472]. Можливо, що монголи справді були готові розділити Галицьку і Волинську землі, що більше відповідало їх політиці загалом^[1473].

Тому поїздку в ставку Батия, якій передували переговори про дозвіл на таку поїздку, була покликана або справді реальною загрозою втрати Галицької землі або все-таки спробою повернути собі Київ. Останнє після блискучої перемоги у 1245 р. під Ярославом над претендентом на галицький престол Ростиславом Михайло­вичем, якого підтримувала Угорщина (що було порушенням прав Бату як верхо­вного сюзерена), виглядає досить правдоподібно. Але "Данилови Романовичю князю бывшоу великоу шбладавшоу Роускою землею, Кыевомъ и Володимеромъ и Галичемь”^[1475] не вдалося отримати від монгольського владики ярлика на столицю. Не випадково князівський літописець записав: "ш злад чть Татарьскаи. Его шць бѣ црь в Роускои земли... снъ того не прид чти”^[1476].

Бату підтвердив Данилові володіння Волинською і Галицькою землями, але чітко дав зрозуміти, що монголи не бажають відродження Київської Русі навіть як васальної держави. Пізніше, надаючи ярлик на Київ Олександрові Невському, який цього добивався, він поставив старшим серед володимиро-суздальських князів його молодшого брата, підкресливши тим самим не тільки падіння значення Києва, але й ліквідацію імперії Київська Русь. Взагалі Бату поклав початок політики, орієнто­ваної на подальше роздроблення земель колишньої Київської Русі. З кожною із цих земель у монголів були свої стосунки, відмінні від інших. Старші з володимиро- суздальських і рязанських князів стали безпосередніми васалами хана. Очевидно у подібних стосунках мали перебувати сюзерени Смоленської землі та Великий Новгород, які не були завойовані, а піддалися добровільно. Переяславська земля була віддана ординцям, в околицях Переяслава була ставка Коренци. Чернігівські князі стали васалами Мауці, а дрібні князі з Київської землі разом з болохівськими князями — його васала Коренци. Васалами Мауці мали бути, напевно, і галицько- волинські князі. Турово-пінські князі, визнавши ординську зверхність, залишилися волинськими васалами. І тільки Полоцька земля, не піддавшись Орді, відкрила обі­йми для литовських династів, які опанували її головні престоли^[1477].

Саме з цього періоду розпочався різкий поворот у політиці Данила Романови­ча у сторону тісних контактів із Західною Європою в пошуках надійного союзника для боротьби з ординською зверхністю^[1478]. Тоді ж почалося гарячкове укріплення міст i остаточне перенесення столиці у Холм на західному кордоні. Одночасно вели­ся пошуки союзників проти Орди серед руських князів. У 1251 р. такий союз було скріплено шлюбом дочки Данила з володимиро-суздальським князем Андрієм Во­лодимировичем, який незабаром виступив проти ординців^[1479].

Данило Романович одним з перших князів зрозумів, що для цього необхідні негайні реформи по створенню сильної сучасної армії, здатної протистояти напас­никам. Наступні роки аж до самої його смерті були присвячені реалізації цієї про­блеми. По смерті батька військову реформу продовжив його син Лев. Джерела не дозволяють чітко розділити, що саме було запроваджено в часи короля Данила, а що при князі Леві.

Основою княжого війська була постійна кінна дружина, складена з професіо­налів, які за свою службу отримували бенефіції та земельні лени. Служба для них була спадковою. Починали її з "детських" та "отроків", стаючи "гридями" та "бо­ярами". Ускладнення озброєння та захисного обладунку вимагало постійного тре­нінгу та вдосконалення. Служба була важкою, але вона давала можливість зробити адміністративну і політичну кар'єру. Рядові дружинники нерідко ставали велики­ми боярами. Через всі стадії лицарської науки, починаючи від "детських", проходи­ли і самі князі. Так було скрізь і на Заході.

Дружинники були важкоозброєними кінними лицарями. Їх озброєння кошту­вало добре стадо корів. Через це чисельність княжої дружини була невеликою: за­лежно від розмірів і потуги князівства від кількох десятків до кількох сотень воїнів. Більші дружини ділилися на "стяги" (хорогви). Бойовий знак "стяг" давав орієнта­цію на полі бою бійцям одного підрозділу, що за однакового озброєння і доспіхів не було легким. Так у битві на р. Руті у 1151 р. кияни мало не вбили свого князя Ізяслава Мстиславича, прийнявши його за Ольговича. Той же князь Ізяслав Мстис­лавич у 1154 р. в битві під Теребовлею виставив захоплені галицькі стяги і галицькі дружинники, які поверталися після переслідування волинських полків, потрапили в руки киян.

У ХІІІ ст. війська князів (як князів земель, так і удільних князів) складалися з власних дружин та "списів" — малих дружин васалів. "Спис" (початково "копье", "копие", "коріе" — польськ.) вперше відзначений літописом під 1153 р., згадується ще в XVI ст. (під 1500 р. вже як "списсы")^[1480]. Полк, який мав у своєму складі 900 "спи­сів", налічував більше 7 тис. бійців^[1481]. Враховуючи це, а також за аналогією з чисель­ністю "списів" у польських та німецьких землях, можна припускати, що ці підроз­діли налічували від 3 до 20 бійців. "Списи" бояр-васалів теж зводилися у "стяги", напевно за територіальним принципом.

Незначна чисельність княжої дружини і військ васалів, утримання яких кошту­вала досить дорого, що змушувало князів роздавати землі власного домену, при­водила до того, що під час усобиць князі зверталися до чорних клобуків (торків, берендеїв, коуїв, турпеїв і печенігів) або приводили половців. Монгольська навала зробила це неможливим.

Залишалася третя складова війська — земське ополчення. Земське ополчення складалося з вільного сільського населення (яке, судячи з окремих статей “Руської правди”, виконувало роль легкої кавалерії) та містичів, які виставляли піхоту. Очо­лював цю частину війська тисяцький, якому підпорядковувалися соцькі та десяцькі. Поділи міського населення за професійними ознаками на сотні та ряди відбивають цю архаїку міського ополчення. Але в міру розвитку військової техніки і ускладнен­ня озброєння, особливо захисних обладунків, роль такого ополчення почала змен­шуватися. Міська піхота стала використовуватися переважно для оборони самих міст. І легка кавалерія смердів без надійного захисного озброєння нічого не вартува­ла. Це озброєння коштувало дорого, було не під силу смердам його купити, а саме використання потребувало постійних навиків. Княжа скарбниця була неспромож­на забезпечити ополчення озброєнням^[1482].

Постійна дружина князя Данила Романовича та “списи” його васалів не на­лічували більше 3 тис. бійців. Правда, у 1241 р. печатник Кирило привів до князя Данила Романовича три тисячі піхотинців і триста вершників, але це, мабудь, було земське ополчення з усього Середнього Подністров'я. У 1231 р. при князі Данилу було всього 18 отроків. Белзький князь, враховуючи розміри свого уділу, міг мати 300-400 воїнів (з васалами без ополчення). Перемишльський князь — 600-800 вої­нів. Виучка і озброєння дружини було найкращим. “Списи” бояр у Галицькій землі княжому війську не уступали ні в чому. Загальна чисельність галицько-волинського війська з ополченням (при умові збору всіх князів разом з боярами) у часи Данила Романовича сягала до 30 тис. польової раті. Більше тоді не могла виставити жодна земля. Для боротьби з сусідніми польськими князями чи угорцями це було достат­ньо, але проти монголів, які могли зосередити в одному місці 60-120 тис. польового війська, цих сил було замало. До того ж не тільки окремі князі, але й бояри зі своїми “списами”, не слухали свого князя і не тільки не прибували до його війська, а не­рідко приєднувалися до ворожих військ.

Починаючи військову реформу, Данило Романович головну увагу звернув на підготовку індивідуальних бійців. У ХІІІ ст. швидкими темпами нарощувалося бро­нювання. З'явились високі стоячі коміри, кольчужні панчохи (нагавиці), збільши­лась довжина кольчуги. Вага її зросла з 5,5-6,5 до 10 кг. Одночасно почали вживатися “дощаті броні” — пластинчаті панцирі, в яких пластини при скріпленні находили одна на одну і цим самим подвоювали захист. При цьому, дякуючи випуклості пластин, вони пом'якшували силу удару. Розвиток цього виду панцирів привів до лусковидного панцира, котрий відрізнявся від пластинчатого однаковими розмі­рами лусок-пластин (6x4-6 см) і способом кріплення до шкіряної або полотняної основи шнурівкою з одного краю і 1-2 шарнірами-заклепками. Окремі елементи пластинчастих панцирів з'явилися на Русі значно раніше ніж у сусідів. Так, на­приклад, наручі-налокотники відомі на Заході тільки з ХІѴ ст., а на Дівич-горі, на зруйнованому монголами у 1240 р. городищі знайдено наруч, який складався з двох трубчатих, з'єднаних шарнірами частин, які закривалися на руці за допомогою двох ремінців і двох пряжок.

Монголи носили панцирі, так звані “хатагу дегел" та "чаргах", коли на м'які ма­теріали (шкіру, хутро, цупку тканину) кріпилися або одягалися сталеві пластини- нагрудники (“кюрче"), наплічники та інші елемнти. Типи таких панцирів були ефективними і порівняно дешевшими за європейські.

В домонгольський період коні не мали спеціального захисту. Данило Романо­вич першим ввів “личини" і шкіряні “кояри" для захисту коней, запозичивши їх від монголів. За Лева Даниловича захист коней став звичним. Шкіряні “кояри" по­вністю захищали круп коня, а “личини" — голову. Великий комплекс по переробці шкіри, знайдений у Львові, може бути одним із свідчень цієї гігантської роботи по переозброєнні війська, яка проводилася Левом Даниловичом^[1483].

Вражаючі успіхи монгольських лучників показали значення ручної стрілецької зброї. З'явилися самостріли-арбалети, які давали змогу досягнути більшої ефек­тивності при менших тренуваннях. Самостріл був вдосконаленим луком з тятивою і ложем посередині. Впираючись ногами в землю або в стремана, стрілець натягував руками тятиву, зчіплюючи її з зачепом (горіхом). Під час пострілу гачок (колін­чатий ричаг) виходив із заглиблення горіха, останній повертаючись (ранні горіхи не мали стрижня осі обертання), відпускав тятиву і зчеплений з нею болт (кова­ний багатогранний наконечник), який мав значно більшу пробивну силу ніж стрі­ла. В Ізяславі на руїнах 1240 р. знайдено найстаріший в Європі поясний гачок для натягування самостріла-арбалета. Судячи із численних знахідок арбалетних стріл експедиціію М. Ф. Рожка в Уричі, цей вид зброї при обороні галицьких фортець використовувався часто.

Щоб протистояти монголам, потрібно було працювати не тільки над озбро­єнням, але й над постійною бойовою підготовкою не лише дружини та боярських “списів", але й ополчення. Не маючи змоги виставити рівноцінне кінне озброєння, князь пішов на організацію лінійної піхоти, яка б не боялася кавалерійських атак та лучників. Для цього захисне озброєння піхотинців мусило включати достатньо сильне бронювання. Самі ополченці не могли б себе так забезпечити, тому їх озбро­єння відбувалося (зрештою подібно як і у монгольській армії) коштом князівської скарбниці. Але сама скарбниця в розореній державі не мала багато джерел попо­внення, тому перевага віддавалася більш дешевим монгольським зразкам. Тому у 1253 р. під час походу у Чехію галицько-волинські війська виявилися схожими на монголів. Така лінійна піхота мусила часто збиратися на тренування, причому за­трати на проведення цих заходів також мусив брати на себе княжий скарб. А це, в свою чергу, змусило князя вживати надзвичайні заходи для повернення до відання княжого скарбу соляних копалень (сіль була важливим предметом експорту), вда­тися до широкої практики заохочення німецьких колоністів, караїмів та вірмен в опустілі та новозасновані міста, надання їм привілеїв та дозволів на відкриття своїх храмів. Це були заходи потрібні, ефективність яких довела галицько-волинська пі­хота, витримавши у 1257 р. атаки важкої ординської кінноти під стінами Володими­ра. Мужність та стійкість такого піхотинця-ополченця, що був “простий чоловік”, зафіксована Галицько-Волинським літописом^[1484].

Насичуючи своє військо кінними та пішими стрільцями, князь став широко за­проваджувати метальну артилерію. Станкові каменемети-самостріли (на чотирьох опорах з дерев'яною станиною) могли метати камінь “в підйом людини” (бл. 50 кг) і запальні суміші. Ці каменемети зображені на мініатюрі Голіцинського Лицьвого зведення XVI ст., яка ілюструє облогу монголами Володимира на Клязмі. Візантій­ські та арабські каменемети мали прицільну дальність 80-120 м, китайські — 75­150 м. Для метання важчих каменів та запалювальної суміші використовувалися “пороки” — механічні парателли. Така машина була реконструйована і випробува­на А. Кірпічніковим та В. Абрамовим. ЇЇ вдосконалення привело до появи пороків пращового типу з противагами. Натяжні каменемети досягали 8 м висоти, важили до 5 т і метали каміння вагою більше ніж 60 кг. Обслуга такої машини налічува­ла 50-250 чол.^[1485]. Важка каменеметна артилерія використовувалася для руйнуван­ня стін, збиття заборол і запалення внутрішніх будов. Під час облоги руських міст монголи ставили 12-32 пороки, не залишаючи надій захисникам^[1486]. У Галицькій та Волинській землях добре знали про метальні машини і до монголів, про що свід­чать багаторядні лінії оборони, але під впливом ординців метальна артилерія стала повноцінним родом війська. Данило Романович першим застосував мобільні ме­тальні машини (монголи запозичили у тангутів невеликі катапульти, які встанов­лювалися у сідлах верблюдів і метали каміння завбільшки в кулак; ці катапульти могли повертатися навколо своєї осі^[1487]).

Монголи продемонстрували виняткову ефективність швидких маршів, вико­ристовуючи для цього 2-3 коні для вершника. Данило Романович зумів стати їх гідним суперником. Можливо також використувавали по кілька коней на воїна, перевозячи на конях також і піхоту. У 1244 р. його військо з обозом та метальними машинами за день подолало 60 км від Холму до Любліна^[1488].

Ці заходи завершилися відкритим викликом Золотій Орді у 1253 р., коли Да­нило Романович прийняв від римського папи Інокентія IV королівську корону. Як васал хана Золотої Орди він не мав права цього робити^[1489]. Такий акт міг означати тільки одне: повну відмову від ординської залежності. Причому титул, прийнятий Данилом Романовичем, “світлійшого короля Русі” — однозначно свідчив про пре­тензії на всю колишню Русь^[1490]. Бату був ханом (тобто королем) Золотої Орди і ва­салом каана (імператора) Монголії. Прийняття його васалом королівської корони від римського папи не тільки означало розрив васальних стосунків, а зрівнювало колишнього васала з його сюзереном^[1491]. Якби у Римі вирішили просто коронувати Данила Романовича галицькою короною, його іменували б “rex Galiciae" чи “rex Galiciae et Lodomeriae" як титулувався з 1206 р. Андрій ІІ^[1492].

Можна стверджувати, що Данило Романович добре володів інформацією про події в Орді. Час виступу було обрано вдало. Батий хворів, у 1255 р. він помер у віці лише 48 років. Передчуваючи смерть, він відправив сина Сартака у Каракорум до Менгу-каана. Зобов'язаний своїм престолом Батиєві, Менгу затвердив Сарта­ка як тільки-но прийшла звістка про смерть його батька. Але Сартак не доїхав до столиці, він помер від отрути у 1256 р. За цією загибеллю стояв Берке, який по смерті Орду був найстаршим серед Джучидів.^[1493] По смерті Сартака Менгу затвердив ханом Улакчі, доручивши Боракчин-хатун, вдові Батия, опікуватися сином до його повноліття. Але і цей юний хан помер у 1257 р. не без допомоги Берке.

Скориставшись боротьбою за владу в Орді, король Данило приступив до ре­алізації своєї програми. Військо, очолене князем Левом Даниловичем, рушило в Пониззя, де старшина Милей в Бакоті визнав себе прямим або безпосереднім васа­лом ординців. Зимою 1253-1254 рр. волинська рать відбила наступ еміра Коренци (Куремси, Курумиші) на Кременець^[1494]. Протягом 1254-1256 рр. галицько-волинська рать штурмувала болохівські міста, князі яких залишалися ординськими васалами. Заповнена густою сіткою міст, Болохівська земля перетворилася на руїни. Весною 1256 р. Данило Романович став збирати сили для походу на Київ. Очікували під­ходу литовців та новогрудської раті Романа Даниловича: “прислаша Миндовгъ к Данилоу пришлю к тобѣ Романа и Новогородцѣ а бы пошелъ ко Возвдглю штоуда и къ Кыевоу. И срече срокъ во Възъвагла"^[1495].

Ординський емір Коренца, не отримуючи підмоги, мусив розраховувати тільки на себе. Зібравши всі сили, він наніс контрудар у відповідь. У листопаді 1657 р. емір несподівано з'явився під стінами Володимира, де піше ополчення витримало удар ординської кавалерії, що стало несподіванкою для монголів. Так само невдало за­кінчилася спроба здобуття Луцька. Захисники встигли розрушити міст, ординська метальна артилерія неправильно виставила машини і каміння полетіло в сторону ординців. Спроба перенацілити машину закінчилася її падінням. Лучани вважали, що їм допомогли святі заступники Іоанн Златоуст та Миколай Міррлікійський^[1496].

У 1258 р. Берке нарешті став ханом Золотої Орди. Почався перепис населен­ня у завойованих руських князівствах, для контролю за ними монголи призначали баскаків, темників, тисяцьких, сотників і десятників. Емір Коренца, який програв війну з Данилом Романовичем у 1254-1257 рр., був зміщений і замінений темником Бурундаєм. Це був один з кращих монгольських полководців, який відзначився ще у боях на Волзі у 1236 р. та в угорському поході 1241 року, а пізніше був соратником Ногая і загинув у 22.05.1289 р. на війні з Хулагідами в Азербайджані.

Отримавши значну допомогу, у 1258 р. "приде Боуранда со силою великою”^[1497]. Берке не мав намірів повторно завойовувати Галицько-Волинську землю. Бурундай оголосив через своїх послів ”идоу на Литвоу шже еси миренъ поиди со мною”^[1498]. Литва була союзником короля Данила, з її допомогою він воював проти Курем- си та його васалів — болохівських князів. Крім того Данило Романович прекрасно розумів, що Берке не подарує йому королівської корони та союзу з Римом. "Дани- лови же сѣдшоу с братом їсо снмї печалнымъ бывше гадахоутъ вѣдахоуть бо аще Данилъ поедеть и не боудеть с добромъ”^[1499]. Тому до Бурундая приєднався лише Василько Романович, але і той, побоюючись репресій, залишив дружину та сина з королем. Участь галицько-волинських військ у війні з Литвою вирішила долю князя Романа Даниловича, який тримав Новогрудське князівство. ". и Вышелгъ сна его Романа”^[1500]. У відповідь Данило розпочав бойові дії проти Войшелка. Його військо зосередилось поблизу Мельника. Ординці, які поверталися через ятвязькі землі, шукали Данила ("ита быста посла и прапаше гдѣ есть Данило”^[1501]). Очевидно, що Бурундай повинен був привезти Данила в ставку Берке.

Через рік на початку листопада 1259 р. "приде вѣсть... шже Боуронда идеть шканый проклдтын и печална бы брата ш томъ”^[1502]. Данило знову не ризикнув зустрі­тися з Бурундаєм, виславши на цю брата Василька Романовича, сина Лева Данило­вича та холмського єпископа Іоанна. На вимогу ординського еміра були зруйновані укріплення Володимира, Луцька, Крем'янця і Львова^[1503].

Бурундай повністю відновив ординське панування. Самого ж Данила ординці, очевидно, змістили. Бо після зустрічі з Бурундаєм біля Шумська Василько Рома­нович відіслав холмського єпископа до короля Данила. "и нача емоу повѣдати ш бывшее и шпалоу Боурандаевоу сказа емоу. Данилови же оубоившоусд побѣже в Ллхы, а из Ллховъ побѣже во Оугры”^[1504]. Залишивши галицькі та волинські міста безборонними (лише Холм не захотів руйнувати свої укріплення, а Бурундай не наважився його здобувати), ординський емір змусив Василька Романовича та Лева Даниловича (які, схоже, отримали відповідні ярлики на Галицьку та Волинську зем­лі) брати участь у пустошенні польських земель, що закінчилося здобуттям Сандо- мира^[1505] [47, 850-855]. А далі до кінця літа 1262 р. Василько Романович мусив воювати з литовцями.

Від кінця 1259 - початку 1260 р. і до осені 1262 р. король Данило щезає з сто­рінок Галицько-Волинського літопису. Цей період він провів у своїй останній емі­грації. Король Данило Романович знову знайшов притулок у товариша дитинства, давнього суперника і теперішнього свата — угорського короля Бели IV. 12 червня 1260 р. король Данило взяв участь у битві біля Крессенбрунна у Штірії, якою за­вершилася угорсько-чеська війна за Австрійську спадщину Бабенбергів. Лицарське військо, очолене штірійським маршалом Ульріхом фон Вільдоном, ще до підхо­ду військ короля Пшемисла ІІ Оттокара, розгромило армію короля Бели IV. В цій битві, як довідуємося з листа Пшемисла Оттокара II, "Danielem regem Russiae et filios eius et caeteros Ruthenorum ac Tataros"^[1506]. Українські історики І. Шараневич^[1507], М. Кордуба^[1508], та М. Грушевський^[1509] звернули увагу на дещо випадковий характер участі короля у цій битві. На той час галицький король вже не був зацікавлений у спадщині за Бабенбергами. М. Грушевський також зауважив помилку Длугоша, який приписав участь в цій битві ще Леву та Роману (на той час вже мертвому). За інформацією угорського джерелознавця Г. Венцеля, Данило в цій битві брав участь з власним військом^[1510]. Напевно король Данило виїхав в Угорщину через поль­ські землі з дружиною. В Угорщині для утримання двору та дружини він мусив дістати від Бели IV якийсь феод, служба з якого і зобов'язала його взяти участь у штірійській кампанії. Побіжним свідченням цього є згадка про татарський загін. Вже у 1253 р. після військових реформ Данила Романовича під час походу у Чехію галицько-волинські війська виявилися схожими на монголів. Напевно і у 1260 р. частина його війська, озброєного на ординський манер, була прийнята за татар. Самі ординці брати участь в цій битві не могли. Король Данило для них був емі­грантом, який втік від покарання.

Берке послав свої сили на допомогу Хулагу для завоювання Ірану. Хулагу по­винен був за це віддати Джучидам Азербайджан. У 1260 р. ситуація в Монгольській імперії знову загострилася. Смерть Менгу-каана привела до боротьби за головний монгольський трон між Хубілаєм, братом Хулагу, та Арик-Бугою. Хулагу не тільки не віддав Джучидам частину завойованих земель, але й підступно отруїв огланів Кулі та Татара, обмовив і стратив Балакана^[1511]. Війна розпочалася у 1262 р. і тривала майже до кінця 60-х років ХІѴ ст. У 1263 р. ціною великих втрат на р. Курі хан Бер­ке наніс поразку Хулагу. За свідченням арабського історика Ібн Васила, стоячи над горами монгольських трупів, Берке сказав: "Якщо б ми діяли спільно, то завоювали б весь світ"^[1512]. У 1264 р. закінчилася війна між претендентами на головний монголь­ський трон. Великим каааном став Хубілай, який переніс столицю Монгольської імперії у Ханбалик (Пекін). Золота Орда, продовжуючи боротьбу проти Хулагу, по­чала відділятися від решти імперії.

Зміна ситуації в Орді, яка вимагала концентрації сил на сході, дозволила королєві Данилові повернутися з Угорщини. Восени 1262 р., розгромивши литов­ців, Василько Романович послав боярина Бориса Ізболка до короля в Угорщину. Данило Романович на той час перебував в Теличі^[1513] (біля Телицького перевалу у верхів'ях Попраду, нині с. Тиліч Криницкої гміни Новосандецького повіту у Поль­щі^[1514]). З тексту літопису видно, що король перебував за межами краю довший час: “король же бдше печалоуи ш братѣпо великоу и ш сновцѣ свонмь Володимерѣ зане молодъ бдше"^[1515]. Вже після повернення короля у кінці 1262 р. в Тернаві відбувся княжий снем за участю Данила і Василька Романовичів, Болеслава Встидливого, Лева і Шварна Даниловичів та Володимира Васильковича, на якому “положиша рддъ межи собою ш землю Роускоую и Ллдьскоу оутвердивъшесд крлмъ чтнымъ"^[1516]. Це означало остаточне повернення до влади, яку визнали всі його васали. З цього періоду і майже до 1265 р. Галицько-Волинська держава не визнавала ординської зверхності.

Король Данило Романович помер у 1264 р.^[1517]. Його поховали в Холмі, який був його столицею, у соборі св. Богородиці. Можна стверджувати, що король Данило помер не ординським васалом, а незалежним володарем, до кінця залишаючись вірним своїй політиці відродження незалежної Русі.

Один з найвидатніших діячів Золотої Орди улусбек Ногай був Чингізидом. Його дід Бувал, молодший брат Бату, син Джучі від наложниці Караджін-хатун, на­певно помер молодим, бо не згадується у подіях 1236-1241 рр.^[1518]. Відомий дослідник ординської історії М. Сафаргалієв вважав, що “Бувал" це спотворена передача імені “Мувал" і допускав тотожність цього царевича з Мауці (Могучієм)^[1519]. Виходило, що Ногай успадкував цей улус від батька і діда. Батько Ногая — Татар у 1257 р. був від­правлений на допомогу Хулагу, який завершував завоювання Ірану. Його отруїли за наказом Кулагу у 1262 р., після чого війська Джучидів через Дербент відійшли на Північний Кавказ^[1520]. Батько Ногая був близьким до Берке, чиї володіння за часів Ба- тия лежали на Північному Кавказі, тому навряд чи здогадка М. Сафаргалієва вірна. Тим більше, що Мауці був зятем Батия, а шлюби з дуже близькими родичами Чин- гізиди не практикували. По загибелі Татара хан Берке взяв Ногая під свою опіку.

Саме тому у 1262 р. Берке доручив Ногаю командувати авангардом у поході проти Хулагуїдів, розраховуючи, що той зробить все аби помститися за смерть батька. Ногай з 30 тис. війська вступив через Дербент у Ширван. Хулагу 20 серп­ня 1262 р. вислав у Ширван свій авангард на чолі з Ширамун-нойоном, а сам з Самагар-нойоном і Абатай-нойоном відійшов у Шемаху (17 жовтня - 14 листопа­да 1262). Ногай вдарив на Ширамуна і відкинув його. В середу підійшов Абатай з основними силами проти яких Ногай. не зміг вистояти i почав відступати до Дер­бента. Довідавшись про відступ Ногая, 20 листопада 1262 р. Хулагу покинув Ше­маху i з основними силами рушив за ним. 1 грудня 1262 р. військо Хулагу здобуло Дербент. Розбитий під Дербентом Ногай мусив утікати далі на північ. Ільхан, до якого 15 грудня 1262 р. прибули свіжі сили з Абака-огланом, послав колишніх емі­рів Бату досвідчених Ількай-нойона, Тудан-багадура та своїх нойонів Салджідая, Чагана, Буларгу i Дугуза оволодіти ставкою Берке. Вони переправилися через Те­рек, але застали тільки залишені без догляду юрти. 12 січня 1263 р. Берке дав битву на березі р. Терека. У цій битві зійшла зірка Ногая. Його удар був вирішальним. Ількай-нойон почав відступати i лід не витримав його воїнів. Абака-оглан просто втік. Берке з Ногаєм пройшли Дербент, а Хулагу втікав слідом за Абакою, прий­шовши в Тебріз 22 квітня 1263 р.

Берке залишив Ногая пильнувати за Хулагуїдами в Північному Азербайджані. А у 1264 р. Берке доручив Ногаю похід проти Візантії для визволення свого союз­ника султана Ізз ед-Діна. Похід вдався блискуче^[1521]. З цього походу почав складати­ся гігантський улус Ногая з центром у Ісакчі на Дунаї^[1522]. Схоже, що володіння на Нижньому Дунаї та Правобережжі Берке передав Ногаю за заслуги у війні проти Хулагуїдів.

В цьому поході як васал Ногая приймав участь болгарський цар Костянтин^[1523]. За Рубруком болгарський цар був ординським васалом ще у 1258 р., тобто ці зв'язки перейшли Ногаю у спадок. Імператор Михайло VIII кинув у Фракії свої деморалі­зовані війська і врятувався втечею на кораблі до Константинополя. Султана видав гарнізон фортеці Енос в гирлі Маріци. Слабка Візантія також стала васалом Ногая, який взяв за дружину дочку імператора Єфросинію^[1524].

Ще якийсь час Ногай в основному перебував на Північному Кавказі. 13 липня 1265 р. проти нього виступив оглан Юшумут, брат Абака-хана. Він переправився через Куру. Обидва війська зустрілися на р. Аксу. Битва була жорстокою. Загинув Кутлу-Бука, батько Тогачар-аки, одного з головних емірів Хулагу. Ногаю стріла ви­била око. Його військо відступило у Ширван. Тут до нього підійшов Берке з 30 сві­жими туменами. Абака відступив на другий берег Кури i наказав знищити мости. Берке з Ногаєм простояли 14 днів, але не змогли переправитися. У 1266 р. Абака наказав укріпити береги Кури валами i ровами.

Після смерті Берке Ногай зайнявся справами свого улусу. Він розширив свій вплив та почав проводити самостійну політику. У 1271, 1277 та 1278 рр. Ногай втор­гався в Болгарію, допомагаючи тестю — візантійському імператорові проти царя Костянтина. Його загони відчували себе господарями як у Болгарії так і у Візантії. До 1280 р. послушними вассалами Ногая стали всі три болгарські держави — Тир- новське царство, Відинське i Бранічевське князівства^[1525]. Болгарський цар Георгій І Тертер (1280-1292) спочатку змушений був видати свою дочку за сина Ногая — Джуке, а потім вислати свого сина і співправителя Тодора Святослава заложником у Ісакчі. У 1292 р. данником Ногая став і король Сербії, також приславши йому в заложники сина та великих бояр^[1526]. Візантія і далі знаходилася під впливом Ногая, а спроби ухилитися від цього впливу каралися походами на зразок походу 1297 р., в якому взяли участь болгарські війська. Ногай збирав податки і з Криму^[1527]. Пре­тендуючи на чільне місце у чорноморській торгівлі, він піддав руйнації генуезькі факторії у Криму в 1299 р. Можливо, що тут свою роль зіграли і вічні суперники Генуї венеціанці, які з 1294 р. встановили з Ногаєм приязні стосунки^[1528]. Чисельність його військо оцінювали у 30 туменів^[1529], тобто 300 тис.

З того часу Ногай почав провадити власну політику, мало звертаючи увагу на ханів Золотої Орди. Російський історик архімандрит Леонід взагалі вважав, що Но­гай у 1270 р. відділився від Золотої Орди, утворивши власну державу^[1530]. Йому про­бував заперечувати М. Сафаргалієв^[1531]. І, справді, на перший погляд Ногаю не було потреби утворювати окрему державу. Будучи фактично незалежним i найстаршим серед нащадків Джучі, він ставив на престол ханів, як колись Бату — каанів. Однак все ж залишилося надто багато свідчень щодо намагань Ногая відділитися від Зо­лотої Орди і створити власну державу^[1532]. Одним з головних доказів залишаються монети, які Ногай та його син Джуке карбували з 1285 по 1301 рр. Якщо історія з анонімними монетами з 1290-х рр., які карбувалися в Криму, виглядала ще сумнів­ною, і здогадку О. Маркова^[1533] пробував спростувати М. Веселовський^[1534], то атрибу- тація монет, карбованих в Ісакчі на Дунаї між 30 жовтня 1296 та 8 серпня 1301 р., є безсумнівною^[1535]. Більше того, з огляду на таку практику, яка стимулювала розвиток цього регіону, Токта та його брат Саси-Бука були змушені карбувати монети в Ісак- чі майже до 1312 р. Свої спроби Ногай не реалізував повністю напевно через скрите бажання все ж таки стати ханом Золотої Орди.

У цей час Галицько-Волинська держава переживала важкий етап своєї істо­рії. По смерті короля Данила його держава фактично розпалася. Брат Василько утримав Західну Волинь з Володимиром, яка потім перейшла до сина Володими­ра. Старший син Лев Данилович тримав Галицьке, Перемишльське і Белзьке кня­зівства. Мстислав Данилович — Східну Волинь з Луцьком, а Шварн Данилович — батьківську столицю Холм. Після загибелі литовського короля Міндовга Шварн Данилович на короткий час став великим князем литовським. Спроба Лева Дани­ловича, який приєднав володіння Шварна по його смерті у 1269 р., продовжити литовсько-галицьку унію закінчилася безрезультатно і привела до конфронтації обох сторін.

За таких умов Лев Данилович не став приймати королівського титулу (що було викликом Золотій Орді), а визнав себе васалом Ногая десь на початку 1270-х рр. З допомогою Ногая він почав втілювати політику розширення своїх володінь. У 1275 р. у відповідь на здобуття Дорогичина великим литовським князем Тройде- ном, галицький князь з допомогою ординських військ здійснив похід у Литву. При цьому Володимир Василькович та Мстислав Данилович отримали наказ Ногая ви­ступити у похід. У 1280 р., продовжуючи боротьбу за польський престол, Лев Да­нилович знову з ординцями ходив у похід в Польщу. У 1282 та 1285 рр. походи Лева Даниловича в Угорщину з військом Ногая також були здійснені більше в інтересах цього галицького князя ніж Ногая^[1536]. Десь у цей період до володінь Лева Данилови­ча була включена частина Закарпаття (жупа Берег і, можливо, Земплин)^[1537]. У 1280-х Ногай почав втручатися у справи удільних князів на Лівобережжі. Десь у цей період до володінь Лева Даниловича відійшла Київська земля та частина Переяславської^[1538]. Напевно, скоріше розраховуючи на реалізацію своїх планів у майбутньому, Ногай розглядав потужного галицького князя більше як союзника, на чию допомогу міг розраховувати, в тому числі і на Балканах та Дунаї.

Ногай поставив на золотоординський престол недалекого Туде-Менгу (1282­1287), а коли останнього усунули царевичі на чолі з Телебугою, зіткнувся із спро­бами нового хана розпоряджатися улусбеком і його військом. Ногай двічі обдурив Телебугу в походах на Угорщину і Польщу. Двохтижнева облога Львова військом золотоординського хана у 1287 р. була реакцією Телебуги, якого обдурив Ногай під час походу в Угорщину, де ординські війська понесли страшні втрати при переході через гори^[1539]. Схоже, що на той час Лев Данилович залишався тим союзником Но- гая, який зіграв свою роль в ординських втратах у 1287 р.

Обидва, безперечно, програли від цих акцій. Лев Данилович і його брати зно­ву стали безпосередніми ординськими васалами. Під час вступу військ Телебуги у їх землі галицькі князі взагалі сподівалися на найгірше. Ногай також змушений був вислати свої війська у похід проти Хулагідів. У 1289-90 рр. разом з Тохтою він здійснив невдалий похід в Іран. В ході цього походу загинув знаменитий полково­дець емір Бурундай (28.03.1289). Бої були жорстокі. За Вассафом втрати Абака-хана у цих боях на Тереку сягали до 30 тис. Ногай також втратив немало своїх кращих військ. Не випадково, скинувши і видавши на жорстоку розправу Телебугу з його прихильниками, Ногай поспішив піти на мир з ільханом, скріпивши його у 1294 р. шлюбом дочки Абаки-хана зі своїм сином Турі.

У 1291 р. Ногай допоміг Тохті опанувати престол Золотої Орди. Як старший в родині Джучі, він прикинувся хворим і скликав царевичів на курултай. Коли туди прибули Телебуга і його прихильники, їх підступно схопили і видали Токті. Після цього Ногай і Токта шукали зближення, одночасно побоюючись один одного. За бажанням Токти дочка Ногая — Кабак була видана за Яйлага, який був сином тестя Тохти — Солджідай-гургена. Як свідчать джерела саме конфлікт, який стався через цей шлюб, послужив до вибуху війни між Ногаєм та ханом Токтою. Кабак була мусульманкою і її нова сім'я, яка дотримувалася традиційної релігії, не сприйняла. Хан не захотів покарати свого тестя і тоді Ногай розв'язав проти нього війну^[1540].

Посередником у конфлікті виступив ільхан Газан, але не зміг примирити су­перників. Звернення Ногая до довголітніх ворогів підірвало його авторитет серед золотоординських емірів. У 1298 р. Ногай розбив Тохту і став вимагати данини з Кафи, яка була конкурентом Акермана та Ісакчі у чорноморській торгівлі. Ногай послав у Кафу внука, але того напоїли і вбили. Тоді у 1299 р. він розгромив Кафу, Сарукерман, Кирк-Ер і Керч^[1541]. Постраждали також Судак та інші міста^[1542].

У 1299 р. хан Токта був розбитий і відступив до свої столиці. Але і від Ногая відступилися еміри Маджі, Сутан і Сангуй, головним чином через його прихиль­ність до ільханів. Хан же отримав допомогу від намісника Дербенту Тама-Токту, сина Балагі. Ногай відступив від р. Узі і вислав своїх синів проти емірів Токти. Еміри запропонували середньому Туке ханство, а коли він повірив, вони схопили його і ув'язнили. Старший син Джуке негайно розгромив їх, а голови начальників вислав тим, хто стеріг Туке. Тоді триста нукерів, які стерегли оглана, разом з полоняником втекли до нього.

Токта переправився через р. Узі і став на березі р. Берди у землях старовинного улусу Ногая. Джерела оцінюють його військо аж у 60 туменів, що, звичайно, неймо­вірно. У рядах цього війська були чернігівські та київські дружини (Токта посадив у Києві путивльських Ольговичів) і, можливо, війська з північних князівств. У війську Ногая також були руські воїни. Ними могли бути тільки союзні йому галичани, зацікавлені у продовженні усобиць в Орді. Старий Ногай прикинувся хворим, а Джуке послав розвідника розвідати дорогу вище Берди, щоби вдарити в тил. Але роз'їзди Токти захопили розвідника, військо хана рушило далі і несподівано вдари­ло на Ногая.

Вирішальна битва відбулася 15 вересня 1300 р. у низів'ях Південного Бугу чи Дністра у місцевості Куканлик (Куяльник?). Токта взяв чисельністю. Після пораз­ки сини Ногая з однією тисячею вершників втекли в сторону Галича. Сам Ногай з 17 вершниками в степу був настигнений погонею і смертельно поранений русичем. “Я — Ногай, веди мене до Тохти, який є ханом”. По дорозі він помер.

Старший син Ногая Джуке у 1300 р. після поразки у битві в Куканлику вбив брата Турі, який хотів піддатися Токті. Джуке хотів організувати оборону улусу, але еміри Дженека, Тунгус і Таз організували проти нього змову і змусили втікати у Тирново, де він був схоплений царем Тодором Святославом i з наказу Токти стра­чений. Молодший брат Джуке Турі, продовжив боротьбу проти Токти, вимагаючи пімсти за смерть брата i батька, але був розбитий i загинув у 1302 р. У цей пері­од, очевидно, загинули племінники Ногая: Кірді-Бука, Тудакан, Тіклубай, Тукудж, Басар і Куртук. Внук Ногая Кара-Кішек боровся за дідівський улус з Саси-Букою, братом Токти до своєї загибелі близько 1308 р.

Продовження боротьби нащадків Ногая не дозволило Токті скористатися пло­дами перемоги і знову підпорядкувати Галицько-Волинську державу. Пізніше він, як і його попередники був втягнений в боротьбу за Азербайджан. Майже відразу після загибелі Ногая помер і Лев Данилович, якому вдалося не без допомоги Но­гая відновити Галицько-Волинську державу. Прийняття його наступником Юрієм Львовичем королівського титулу і поява окремої Галицької митрополії свідчать, що ця держава вміло скористалася з боротьби за улус Ногая, звільнившись від ордин­ської опіки^[1543].