Історія однієї фрески

У 1651 р., під час національно-визвольної війни ук­раїнського народу проти польської шляхти під прово­дом Богдана Хмельницького, Київ захопило польсько- литовське військо Януша Радзивілла.

У Києві А. ван Вестерфельд зробив близько півтора десятка малюнків місцевих старожитностей. Віддаючи данину часу, він мав потяг до зображення романтичних руїн, які були у Києві ще від часів Батия. Верхній Київ ще тільки починав відбудовуватися, а все життя міста було зосереджено на Подолі.

А. ван Вестерфельд двічі замалював руїни головних Золотих воріт, Києво-Печерську лавру, цілий ряд руїн храмів, розташованих у верхньому місті. Та найбільшу увагу він присвятив Софійському собору. Серед його малюнків важливі для нас: зустріч Радзивілла біля со­бору; саркофаг Ярослава Мудрого; стародавня фрескова композиція, що зображувала князя — фундатора собору з моделлю Софії в руках і його сім’ю — княгиню, синів і дочок.

Софійський собор у Києві. Портрет сім’ї Ярослава Мудрого. Малю­нок А. ван Вестерфельда.

Незабаром польсько-литовські війська були вигнані Києва, і доля малюнків А. ван Вестерфельда так і за лишилась би невідомою, якби не... Та про це пізніше.

У 40-х роках XIX ст. у Софії Київській випадково знайшли старовинні фрески. В одному з південних боко­вих вівтарів на склепінні відпав шматочок штукатурки з олійним живописом, під яким виявилася фреска XI ст. До цього про стародавні фрески було забуто, оскільки стіни собору на початку XVIII ст.

Відкриття фресок у Софійському соборі справило велике враження на громадськість. Було вирішено пов­ністю їх відкрити. Для проведення цих робіт був ство­рений спеціальний комітет, а керівництво і нагляд за живописною частиною доручили Ф. Солнцеву. За три роки (1843—1846) стіни Софії були цілком очищені від побілки і пізніших замалювань. Ці роботи провадилися на дуже примітивному технічному рівні, пов’язаному зі станом реставраційної науки того часу і залученням до цієї справи малодосвідчених майстрів. Олійний жи­вопис зчищався зі стін звичайними металевими скреб­ками, які залишали на стародавніх фресках грубі сліди.

Один з очевидців відзначав: «... багато, дуже багато зроблено упущень, можна сказати навіть, що стародав­ній стінопис Києво-Софійського собору двічі постраж­дав: спочатку, коли він був забілений штукатуркою, а вдруге під час відскоблювання шарів штукатурки... людьми, які займалися виключно звичайною поденною працею і не мали жодного уявлення про будь-який жи­вопис, а не тільки про фрески».

Під час цих робіт у середному нефі собору на півден­ному боці нижче хорів відкрили фреску. На ній було зоб­ражено чотири світські постаті, одягнені у багаті княжі шати, що прямували не в бік головного вівтаря, як можна було б чекати, а до виходу з храму. Очевидець цих робіт П. Лебединцев у своїх спогадах писав, що ці чотири постаті, у яких добре збереглися тулуби і вбран­ня, мали слабкі обриси голів.

Деякі дослідники, оглянувши фреску, на підставі одягу вважали, що дві постаті з чотирьох — чоловічі, а інші дві, можливо, жіночі. Проте великий знавець дав­ньоруського вбрання В. Прохоров всі чотири постаті, не вагаючись, визначив як чоловічі, князівські.

Керівник робіт Ф. Солнцев зробив акварельну зама­льовку відкритої фрески. Його акварель була опубліко­вана, завдяки чому ми можемо судити тепер, який виг­ляд мала фреска в той час. На акварелі зображено чоти­ри, безперечно, князівські постаті, що стоять за зростом.

Так зобразив фреску, відкриту в 1843 р., на своїй акварелі Ф.

Дві з них одягнені у плащі-корзна, одна пола яких перекинута через руку. Руки всіх постатей підведені і спрямовані на захід (праворуч). У лівій руці двох пра­вих постатей—по свічці. На головах залишки конічних шапок, особливо добре видних на лівій крайній та дру­гій справа постаті. Носки ніг повернуті праворуч.

Незважаючи на те, що постаті на відкритій фрес­ці визнані за князівські, світські, залишалося цілком неясно, що це за композиція і хто саме на ній втіле­ний, чому зображені на ній особи прямують до виходу з собору?

Матеріалів, які могли б допомогти у розв’язанні по­ставлених питань, у XlX ст. не було.

Після розчищення стародавнього живопису у Софій­ському соборі духовенство дійшло висновку, що фрески у тому вигляді, в якому вони збереглися, не створюють необхідної церковної благоліпності. Вирішено було ста­родавній фресковий живопис «поновити», тобто пропи­сати його олійними фарбами. Ці роботи розпочато 1847 р. петербурзьким живописцем Пошехоновим, який розписав фрески клейовими фарбами, що з настанням весни потекли. Цю справу продовжив ієромонах Києво- Печерської лаври Іринарх, а завершив їх священик со­бору Желтоножський.

Живописці, які «поновлювали» фрески собору олій­ними фарбами, на «місці чотирьох світських постатей у головному нефі зобразили «великомучениць»: Віру, Надію, Любов та їхню матір Софію, додавши відповідні пояснювальні написи. Цілком зрозуміло, шо при цій переробці найбільше були прописані олійними фарбами голови постатей, які мали слабкі обриси. Навколо голів «великомучениць» з’явилися німби—'Ознаки святості. За словами того ж очевидця, «при поновленні цих фігур Іринарх покрив їх голови за російським звичаєм білими хусточками». Одяг був прописаний олійними фарбами по колишніх древніх контурах, а носки ніг фігур, щоб не здавалося, що вони спрямовані до виходу з храму, перероблені на поставлені нарізно.

Так світські князівські постаті були перетворені на «великомучениць», зображень яких ніколи не було на цьому місці.

Зображення «великомучениць», що з’явилися на стародавній фресці після «поновлення» живопису собору 1843—1853 рр.

ниць» та зробили пояснювальний напис. Цей сюжет від­повідав стародавньому хоча б за кількістю постатей.

Під шаром олійного живопису XIX ст., що зображу­вав «великомучениць», стародавня фреска перебувала аж до того часу, коли у Софійському соборі 1934 р. був організований музей і почалася систематична реставра­ція фресок.

Ще до цього було зроблено важливе відкриття: 1904 р. виявлено малюнки А. ван Вестерфельда. Я. Смирнову, дуже спостережливому і ретельному до­слідникові київських старожитностей, серед паперів польського короля Станіслава-Августа вдалося розшука-

ти альбом малюнків Києва, зроблених А. ван Вестер- фельдом, у копіях XVIII ст. Я. Смирнову досить було одного погляду на ці малюнки, щоб зрозуміти, яку вели­ку цінність вони становлять для розв’язання багатьох питань історії, архітектури і мистецтва Києва і Старо­давньої Русі. Про відкриті малюнки було зроблено до­повідь на XIII Археологічному з’їзді у Катеринославі, після чого незабаром вони були видані.

Серед виявлених малюнків був один, що зображував так звану ктиторську композицію Софійського собору. Подібні композиції з фундатором (ктитором) храму у давнину робили на стінах церков. Така давньоруська композиція XIII ст. до Великої Вітчизняної війни була у Спас-Нередицькій церкві поблизу Новгорода. На ній був зображений князь Ярослав Всеволодович з моделлю храма в руках перед Христом.

На малюнку А. ван Вестерфельда бачимо одинад­цять постатей, розташованих у два ряди. У верхньому зображено старого князя у довгій царській шубі з хут­ряною опушкою, який тримає у правій руці хрест і скі­петр, а у лівій—меч.

Праворуч від нього—князь-ктитор з моделлю храму в руках. На ньому багатоорнаментоване вбрання — плащ-корзно, застібнутий фібулою біля правого плеча. На плащі помітні зображення орлів у колах. Одна пола плаща перекинута через ліву руку. На голові князя — корона.

Праворуч від князя-ктитора (ліворуч від глядача) зображені за старшинством (про що можна судити за їх зростом) чотири молодих княжича у багатому одязі і конічних шапках з хутряною опушкою. (Подібні кня­зівські шапки відомі і за іншими давньоруськими дже­релами. Наприклад, у них зображений князь Святослав Ярославич та його сини на згаданій вище вихідній мі­ніатюрі «Ізборника» 1073 р.)

Два найближчих до князя сини тримають у руках по свічці. Руки всіх постатей зігнуті в ліктях і направлені праворуч.

У нижньому ряді малюнка бачимо княгиню у бага­тому вбранні з короною поверх хустки на голові. Руки її підведені, напівзігнуті у ліктях і спрямовані вліво. Праворуч від неї — старша дочка. Одяг її схожий на княгинин, поза і положення рук приблизно такі самі. Останні три постаті (зліва направо), судячи з їх зросту, зображують наймолодших членів князівського сімей­ства. Всі вони у довгому багатоорнаментованому вбрав* ні. На головах дочок — пласкі шапочки з хутряною опушкою, з-під яких видно довге волосся.

Усі члени князівської сім’ї зображені в урочистому ході до центру композиції.

Я. Смирнов цілком правильно дійшов висновку, що відкритий ним малюнок зроблений у Софійському собо­рі з натури — стародавньої фрески й зображує Яросла­ва Мудрого — фундатора собору і його сім’ю: княгиню Ірину, синів і дочок. Мало того, дослідникові вдалося помітити безперечну схожість між відкритою 1843— 1853 рр. фрескою у головному нефі собору і чотирма княжичами з малюнка А. ван Вестерфельда. Судити про це давала змогу акварель Ф. Солнцева.

Після знахідки малюнка А. ван Вестерфельда і встановлення його зв’язку з фрескою у центральному нефі стало зрозуміло, шо чотири князівські постаті — це лише залишок великої композиції, яка зображувала Ярослава Мудрого з сім’єю.

Давалася взнаки відсутність архітектурного дослід­ження західної частини споруди.

Дослідники XIX ст. не могли розібратися і в іншому важливому питанні: кому Ярослав підносив модель Со­фії і хто був зображений на фресці у центрі? Я. Смир­нов, як і інші дослідники, вважав, що в середній частині композиції, як це і зафіксував А. ван Вестерфельд, роз­ташоване зображення старого князя або царя. У визна­ченні їх Я. Смирнов вагався між візантійським імпера­тором і батьком Ярослава — Володимиром Святосла­вичем.

На думку відомого візантолога того часу М. Конда­кова, на фресці, можливо, було зображено візантійсько­го імператора. Проте вчений відзначав, що на централь­ному місці правильніше було б бачити Христа.

Справді, історична обстановка під час княжіння Яро­слава Мудрого суперечила тому, щоб на фресці був втілений візантійський імператор. Ярослав ніколи не був васалом Візантії, майже все своє життя наполегли­во боровся з політичним впливом греків на Русь. Не ра­хуючись з константинопольським патріархом, він собо­ром руських єпископів поставив митрополитом не грека, а «русина» Іларіона. В 1043 р., коли були вичерпані всі дипломатичні засоби, розпочав військовий похід на Кон­стантинополь.

Я. Смирнов врешті-решт дійшов висновку, що по­стать Христа, яка була спочатку центральною у кти- торській фресці Софійського собору, у XVII ст. заміни­ли за наказом митрополита Петра Могили зображенням князя Володимира. Ця заміна, на думку дослідника, зроблена у зв’язку з поширенням у цей час у Києві культу Володимира і відкриттям серед руїн Десятинної церкви мармурового саркофага, оголошеного Петром Могилою гробницею князя Володимира. Мабуть, з цією подією зв’язане і заснування у Софійському соборі бо­кового вівтаря на честь Володимира, де зараз міститься саркофаг Ярослава Мудрого.

Помилкова думка Я. Смирнова про перероблення постаті Христа навіть у наш час знайшла послідовників, які некритично поставилися до тверджень дослідника.

У 1936 р. у головному нефі Софійського собору на південній стіні відкрито з-під олійного живопису XlX ст. чотири вже відомі нам князівські постаті. На цей час фреска була ще недостатньо вивчена, а висні^вки дослід­ників XIX ст. багато в чому забуті. Тому, коли з-під шарів олійного живопису з’явилися зображення, близькі за своїм характером до «великомучениць», що були тут раніше, на це ніхто не звернув серйозної уваги. Рестав­ратори знали, що фрески колись «поновлювалися» за стародавніми контурами, а оскільки так, думали вони, то жіночі постаті «великомучениць» повинні були від­повідати жіночим постатям фрески. Повинні були, про­те, як виявилося згодом, не відповідали!

Відкрита фреска збереглася до наших днів такою, як вона була розчищена у 30-х роках. На ній розташо­вані справа наліво чотири постаті за зростом. Одягнені вони у багаті князівські шати: перша постать у плащі, накинутому на плечі, друга і четверта — у так званих плащах-корзнах, одна пола яких перекидалася через ліву руку, третя — у наглухо закритому вбранні. Руки постатей підведені, зігнуті у ліктях і направлені в бік їх руху праворуч. На головах постатей вже не залишки конічних шапок, а білі хусточки «великомучениць». На­вколо голів помітні залишки німбів. Ноги зображені носками нарізно, а не вправо, як на акварелі Ф. Солн­цева.

Важливе відкриття було зроблено у цей час на про­тилежній, північній стіні головного нефа собору. Тут з-під олійного живопису, що зображував святителів, з’явились дві дитячі фігурки, які входили також у порт­рет сім’ї Ярослава Мудрого і були зафіксовані на ма­люнку А. ван Вестерфельда (дві крайні праві постаті другого ряду). Стало зрозуміло, шо фреска продовжу­валася нижче хорів і на північній стіні. Але де була середня частина композиції із зображенням Ярослава та Ірини, залишалося неясним.

Якби ви, шановний читачу, у цей час відвідали Со­фійський собор, то вам би розповіли, показавши чотири постаті у головному нефі, що це зображення княгині Ірини (Інгігерд)—дружини Ярослава та трьох її до­чок: Анни, Єлизавети та Анастасії, а на північній стіні — два молодших сини. У той час таке пояснення здавалося усім переконливим і правдоподібним.

У довоєнні роки було зроблено ще одне відкриття, важливе для правильного розуміння архітектури захід­ної частини будівлі. Історик архітектури М. Брунов на підставі ретельного аналізу архітектурних форм Софій­ського собору дійшов висновку, що головний неф собору у давнину перерізала західна стіна, на яку у цьому місці спиралися хори.

У 1939 р. під час архітектурно-археологічного дослід­ження у центральному нефі собору археолог М. Kaprep справді виявив підвалини восьмигранних стовпів, на які спиралася уявлювана стіна. Не залишалося жодного сумніву: центральний неф із заходу замикався потрій­ною двоярусною аркадою, такою ж, як і з південного і північного боків. Ось тепер і стало цілком зрозуміло, де розташовувалися головні постаті ктиторської фрес­ки: на західній стіні, яка не збереглася. Ця стіна ще існувала під час відвідання Києва А. ван Вестерфель- дом, він бачив на ній і замалював фігури, що входили в груповий портрет сім’ї Ярослава Мудрого.

Незабаром після Великої Вітчизняної війни у Софій­ському соборі відновилися реставраційні роботи, тривало і вивчення ктиторської фрески. Було доведено, що ця велика композиція, яка складалася з трьох частин, роз­міщалася на південній, західній і північній стінах цент-

Сучасний вигляд фрески, зіпсованої в результаті переробок у XlX ст., що в первинному вигляді зображувала синій Ярослава Мудрого.

рального нефа собору. Однак усі спроби, як кажуть архітектори і мистецтвознавці, прив’язати малюнок А. ван Вестерфельда до фрески на стіні Софії виявилися невдалими. Усю справу псувало те, що чотири княжичи, зображені художником, не відповідали чотирьом жіно­чим постатям на південній стіні.

Висловлювалися навіть думки про те, що А. ван Вестерфельд переплутав фігури північної і південної стіни або, можливо, копії з його малюнків, зроблені у XVIII ст., неточні. І нікому не спадало на думку взяти під сумнів вірогідність розчищеного зображення і звер­нутися до історії його реставрації.

Правда, пояснення того, хто зображений на фресці, зазнало за ці роки деяких змін. Помітивши, що жодна постать не має на голові князівської корони, стали гово­рити, що це не княгиня з дочками, а чотири дочки Ярос­лава Мудрого. Але таке тлумачення фрески зустрічає труднощі історичного характеру. Справа в тому, що, за іноземними джерелами (давньоруські не повідомляють про дочок князя), відомо тільки про трьох дочок князя Ярослава. Щодо четвертої, ім’я якої невідоме, то про її народження у 1032 р. дуже непевно згадується в працях російського історика XVIII ст, В. Татіщева.

І ось зовсім несподівано, коли, здавалося, досліджен­ня стародавньої фрески зайшло в безвихід, було зроб­лене важливе відкриття. У центральній частині собору, у тому місці, де колись височила західна стіна, зберег­лися два стовпи, що були частинами цієї стіни. Один із стовпів розташований біля південної, а другий — біля північної стіни, саме у тих місцях, де фреска переходила на західну стіну. Саме на них під олійними фарбами реставратори 1955 р. виявили два, хоч і невеликих, але дорогоцінних фрагменти фрески. Перший з них, біля пів­денної стіни, становив собою ліву частину великої поста­ті у плащі-корзні, а другий, біля північної стіни, був нижнім правим краєм одягу. Після цих знахідок стали частково чи повністю відомі вісім фігур, які відносяться до портрета родини Ярослава Мудрого.

Працюючи у Софійському музеї та вивчаючи живо­пис собору і матеріали реставрації, я звернув увагу на ктиторську фреску — дуже цікаву світську композицію, про яку було так багато написано, було стільки розмов і міркувань. Мені, як новій людині у музеї, ті супереч­ності, що про них йшлося вище, особливо впадали в очі, хотілося розібратися у всьому цьому і провести ретельне дослідження. Насамперед слід було зверну­тися до історії реставрації фрески. Та виникали й інші питання, які мали досить важливе значення.

У Стародавній Русі існував звичай (про нього вже згадувалося вище), за яким під час церковних церемо­ній у церквах чоловіки і жінки стояли нарізно. Такий поділ християнських храмів на чоловічу і жіночу поло­вини відомий для Візантії, країн Сходу. Про цей звичай згадує візантійський імператор Костянтин Багрянород- ний, описуючи виходи візантійських царів у Константи­нопольській Софії — головному храмі держави. З Візан­тії на Русь просяк також звичай, за яким хори у церк­вах закріплювалися за князівською сім’єю, причому місце князя було у західній частині хорів проти вівтаря, з південного боку розміщувалася чоловіча половина сім’ї князя, а з північного — жіноча. Відповідно такому розміщенню князівської сім’ї під час церемоній у соборі сини князя — спадкоємці київського столу — містились праворуч від князя, а жінки — княгиня і дочки — лі­воруч.

Таке розташування сім’ї князя підтвердилося знахід­ками графіті, видряпаних на хорах собору. Нагадаємо, що запис Олісави, дружини князя Ізяслава Ярославича, зроблений нею або на її замовлення саме на північних хорах, які призначалися для жінок.

На цій же частині хорів знайдений напис про відвідан­ня собору у XII ст. дочкою Святослава Ольговича, сест­рою героїв «Слова о полку Ігоревім»— Ігоря і Всеволо­да. Тут же написала своє прохання про допомогу якась Агафія.

Жодного подібного напису із згадкою жіночого імені не було знайдено на південних хорах, які призначалися для чоловіків.

Оскільки для князя призначалося місце на хорах проти головного вівтаря, а праворуч від нього (на пів­денних хорах) розташовувалась під час церемоній чоло­віча половина його сім’ї, а ліворуч (на північних хо­рах) — жіноча, то, отже, і зображення членів родини князя мало здійснюватись за тим же принципом: на за­хідній стіні — князь, на південній — сини, на північній — дочки.

З цим не хотіли ра­хуватися ті дослідники, котрі вважали, що на південній стіні зобра­жено жіночі постаті, які розміщувалися, та­ким чином, під чолові­чими, а не під жіночи­ми хорами (!). Виходи­ло також, що коли на південній стіні зобра­жені жінки, то вони щодо князя розташову­валися справа.

Проте під впливом придворного церемоніа­лу місце справа у ві­зантійському мистецтві XI ст. вважалося почес-

Константинопольська Софія. Панно Зої. Мозаїка XI ст. Імператор Кос­тянтин IX Мономах (праворуч від се­редньої фігури) та імператриця Зоя (ліворуч).

нішим, що підтверджується багатьма зразками мону­ментального живопису і прикладного мистецтва. У Кон­стантинопольській Софії, наприклад, у східній частині південної галереї збереглася мозаїка — так зване «Пан­но Зої». У центрі її зображений Христос; праворуч від нього — імператор Костянтин IX Мономах (1042—1055), зліва — імператриця Зоя (1028—1055). У цьому самому соборі є ще одне мозаїчне панно «Іоанн та Ірина», що ілюструє згаданий принцип розташування фігур стосов­но головної, центральної. У центрі мозаїки зображено богоматір з немовлям, праворуч — імператор Іоанн II Комнен (1118—1143), а ліворуч від неї — імператриця Ірина (1118—1122).

Таке ж композиційне розміщення фігур можна бачи­ти і на відомій мініатюрі XI ст. у Трірській псалтирі, де зображено вінчання давньоруського князя Ярополка Ізяславича і його дружини Ірини. У центрі її Христос

Мініатюра Трірської псалтирі XI ст. Вінчалня Ярополка Ізясла- вича і його дружини Ірини.

на троні, праворуч від нього — одягнений у ба­гате вбрання Ярополк Ізяславич, а ліворуч — Ірина.

Подібне розташуван­ня фігур відносно серед­ньої у візантійському ми­стецтві XI ст. проводилося дуже послідовно і від­хилення від цього прин­ципу рідкі. Тому важко сумніватися, що у Софій­ському соборі в Києві у першій половині XI ст. майстри-греки, які розпи­сували разом з місцеви­ми майстрами храм і за­давали тон, відійшли б від загальноприйнятих у той час правил. Без сум­ніву, фігури ктиторської

фрески Софійського собору були розташовані за тим самим принципом. Отже, намічалося таке розміщення найголовніших частин фрески: на західній стіні — цент­ральні фігури, на південній — сини князя на чолі з спад­коємцями київського столу, на північній — дочки.

Залишалося вирішити, хто був зображений у центрі фрески, кому Ярослав підносив модель Софії? У цьому відношенні, безперечно, правий був М. Кондаков, кот­рий вважав, що у центрі композиції повинна була місти­тись фігура Христа, мудрості якого був присвячений храм, тобто Софія. Збереглося чимало подібних компо­зицій, на яких у центрі зображувався Христос.

Після того як були розчищені всі частини фрески, що збереглися, з’явилася нагода провести порівняння малюнка А. ван Вестерфельда, акварелі Ф. Солнце­ва, зображень «великомучениць» із сучасним станом фрески.

Чотири княжича, намальовані А. ван Вестерфельдом слідом за Ярославом, цілком відповідають постатям на акварелі Ф. Солнцева. Збігаються крій одягу, положен­ня рук, наявність свічок у двох перших справа фігур, залишки конічних шапок на головах, поворот носків ніг вправо і т. Ін.

Якщо ці малюнки порівняти із зображенням «вели­комучениць» і сучасним станом фрески, то помітимо, що головні контури зображень (крій одягу, положення рук і поворот постатей) цілком тотожні. Різниця полягає лише в тому, що на малюнках А. ван Вестерфельда і Ф. Солнцева на головах фігур—князівські конічні шап­ки з хутряною опушкою, а на «великомученицях» і на фресці в її сучасному стані — білі хустки. Про те, звідкіля вони взялися, ми вже знаємо: їх дописали Іринарх з братією під час поновлення фресок у середи­ні XIX ст.

І все-таки, спостерігаючи подібну метаморфозу, ми­моволі спадає на думку: чи не припустився справді А. ван Вестерфельд помилки, переплутавши зображення північної і південної стін, намалювавши чоловіків там, де слід було зобразити жінок? Та, по-перше, нижче пів­денних хорів, згідно з правилами, повинні були розмі­щатися чоловічі зображення і, по-друге, якщо помилився А. ван Вестерфельд, то чому такої самої помилки при­пустився Ф. Солнцев, котрий взагалі не знав про існу­вання будь-яких фігур на протилежній північній стіні? Мало того, Ф. Солнцев не знав і малюнка А. ван Вестер­фельда, відкритого через 60 років; отже, будь-які по­бічні впливи цілком виключені. Ф. Солнцев, як свого часу і А. ван Вестерфельд, зафіксував^ фреску такою, якою він її бачив. Наявність князівських шапок на го-

Такою бачив фреску, що зображувала родину Ярослава Мудрого, які на той час не збереглися. Реконструкція автора.

ловах фігур на обох малюнках можна пояснити тільки тим, що обидві вони зроблені з того самого оригіналу — фрески у Софійському соборі.

Під час дальшого вивчення фрески виникло питан­ня: якій фігурі на малюнку А. ван Вестерфельда відпо­відає фрагмент зображення, відкритий реставраторами на південному стовпі? Це повинна бути постать самого Ярослава, зображена А. ван Вестерфельдом на чолі княжичів. Якщо взяти фотографію відкритої фрески і порівняти її з правою частиною постаті Ярослава на малюнку, то подібність їх цілком безсумнівна. В обох ви-

А. ван Вестерфельд 1651 р. Пунктиром показано центральні фігури,

падках бачимо лікоть правої руки 1 розстібнутий плащ- корзно, з-під якого видно інше вбрання.

Ще один фрагмент фрески, відкритий на стовпі біля північної стіни, при такому самому порівнянні виявля­ється залишком нижнього краю плаща, накинутого на плечі княгині Ірини.

Який же висновок можна зробити з цих порівнянь? Фігури південної і північної стін у 1651 р., коли їх за­малював А. ван Вестерфельд, ще були цілі, центральна ж частина фрески — дещо пошкоджена: деяких фігур у ній вже не вистачало.

Це випливає ось з яких міркувань. Ярослав і Ірина були зображені біля самого краю західної стіни, а отже, у середній частині цієї стіни, по обидва боки постаті Христа, залишалося ще багато місця. Тут, без сумніву, повинні були бути інші постаті, які входили в компози­цію. Це підтверджується тим, що одну з них бачив і замалював А. ван Вестерфельд—це вже знайома нам постать князя Володимира, яка розташована праворуч від Христа перед зображенням Ярослава Мудрого. _ч

Як говорилося вище, Я. Смирнов вважав, що фігура Володимира з’явилася на фресці внаслідок реставрацій­них робіт Петра Могили, замінивши собою стародавнє зображення Христа.

Дослідник виходив з того, що німб навколо голови, царська шуба, форма корони і скіпетр видають у ній зображення XVlI ст.

Та можна підійти до цього питання дещо інакше. Ці пізні атрибути цілком могли бути дописані до ста­родавнього зображення Володимира. Вчені, що повто­рювали думку про переписування стародавнього зобра­ження Христа на Володимира, зовсім випустили з уваги те, що Я. Смирнов висловив її із застереженням. Він жалкував, що, перебуваючи у Києві, не бачив ктитор- ської фрески Петра Могили у церкві Спаса на Бересто­ві. Ця фреска виконувалася 1644 р. тими самими афон- ськими майстрами, які дещо раніше частково «понов­ляли» живопис у Софійському соборі після того, як Петро Могила забрав собор в уніатів.

На ктиторській фресці у церкві Спаса на Берестові був зображений і сам Петро Могила і князь Володимир. Якби Я. Смирнов побував у цій церкві і побачив, як саме афонські майстри зобразили у ній князя Володи­мира, то він не став би говорити про перемалювання Христа на Володимира у Софійському соборі, тому шо зображення у цих храмах зовсім різні. Образ Володи­мира на фресці у церкві Спаса типовий для XVII ст. і близький до зображення у київському «Синопсисі» 1680 р. Князь зображений з округлою бородою, риси його обличчя м’які. На фресці у Софійському соборі (судячи з малюнка А. ван Вестерфельда) обличчя кня­зя сухорляве, з гострою роздвоєною на кінці борід­кою. Це зображення ближче до новгородської ікони XV ст., на якій, крім Володимира, намальовані Бо­рис і ГлІб.

Якби афонські майстри на фресці у Софійському соборі перетворили зображення Христа на Володимира, то воно повинно бути аналогічним образу князя на фресці у церкві Спаса на Берестові. Та на софійській фресці з самого початку було зображення князя Воло­димира. Інакше й не могло статися: адже Ярослав у давньоруській літературі трактується як продовжувач справ Володимира. Саме так про нього говорить як у своєму «Слові» Іларіон, так і «Повість временних літ»: «Отець бо сего Володимеръ землю взора и умягчи рекше крещеньемъ просвѣтивъ. Сь же насѣя книжными словесы сердца вѣрныя людий; а мы пожинаемъ, ученье приемлюще книжное».

Ярослав багато зробив для зміцнення політичної незалежності Київської Русі. Він прагнув розширити права давньоруської церкви, поступово звільнитись від опіки константинопольського патріарха. Для цього не­обхідно було мати своїх місцевих святих, чому в середні віки надавалося важливого значення. Судячи з «Повісті временних літ» та «Слова» Іларіона, ними повинні були стати Володимир Святославич, за якого на Русі запро- ваджено християнство, і його бабка Ольга — перша княгиня-християнка.

Діяльність Володимира, особливо запровадження християнства, літопис порівнює із діяльністю візантій­ського імператора Костянтина (306—327), за царювання якого християнство стало державною релігією у Східній

Так зображувався Володимир Святославич (зліва направо): у фельда; у київському «Синопсисі» 1680 р.

Римській імперії. «Се есть новый Костянтинъ велико­го Рима..!»,— говорить про Володимира літописець. Так само і княгиня Ольга порівнюється з царицею Оленою.

Визначний знавець давньоруської літератури акаде­мік Д. С. Лихачов пише з цього приводу: «Перед нами єдина думка, проведена в обох сказаннях: діяльність Ольги і Володимира для Русі те саме, що й діяльність «рівноапостольних» Олени і Костянтина для Візантії».

XV cτ.; на малюнку А. ван Вестер-

Тому Володимира і Ольгу слід визнати тими політичними фігурами, які могли бути зображені і були зображені на фрес­ці по обидва боки від Христа. Було б більш ніж дивно, коли б при тому значенні, яке надавалося діяльності Володимира Святославича давньорусь­кою літературою, він не був би втілений десь на видному місці у Софій­ському соборі. Але тако­го зображення немає і не було ніде в соборі за ви­нятком ктиторської фрес­ки. Саме там його бачив поряд з Ярославом і за­малював А. ван Вестер- фельд. Під час відвідан­ня митцем собору у 1651 р. середня частина фрески була пошкоджена. На ній вже не було фігур Христа і княгині Ольги,

які, очевидно, не збереглися через обвалювання штука­

турки на західній стіні.

Якщо взяти малюнок А. ван Вестерфельда і уважно вивчити всі деталі зображення Володимира, то можна легко помітити, що в цій постаті поєднані риси двох різних зображень. У найдавніших зображеннях князя Володимира, як, наприклад, на згадуваній новгород­ській іконі, в руках його звичайно хрест і меч. Щодо малюнка А. ван Вестерфельда, який відтворює вигляд

Цей висновок підтверджується тією політичною обстановкою, яка склалася на Русі після смерті Ярос­лава Мудрого у 1054 р. Судити про неї можна з цікавої приписки, зробленої писцем-дяком Григорієм у кінці «Остромирова євангелія» 1056—1057 рр.: « Изяславоу же кънязоу тогда прѣдрьжящоу обѣ власти: и отца своего Ярослава, и брата своего Володимира. Самъ же Изяславъ кънязь правляаше столъ отца своего Ярослава Кыевѣ. А брата своего столъ поручи правитЪ близокоу своемоу Остромироу Новѣгородѣ». Отже, після смерті Ярослава в руках його старшого сина Ізяслава зосере­дилися «обѣ власти»: над південною Руссю з Києвом і над північною з Новгородом, оскільки ще раніше від Ярослава, 1052 р., помер Володимир Ярославич, котрий там княжив.

Владу у Новгороді Ізяслав передоручив своєму ро­дичеві (свояку) посаднику Остромиру, на замовлення якого було переписане знамените євангеліє, що одержа­ло ЙОГО І'М’я.

Згадка про дві влади в приписці до євангелія якнайкраще узгоджується з фрескою у Софійському со­борі, на якій Володимир та Ізяслав, старші Княжичі, зображені із свічками в руках, чим підкреслюється їх особлива роль і значення серед інших членів родини Ярослава Мудрого.

Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі про церемонії візантійського двору відзна­чає, що вони часто супроводжувалися процесіями із запаленими свічками. Крім того, під час великих цер­ковних свят, як, наприклад, пасхи, імператор дарував у Константинопольську Софію мішок із золотими гріш­ми, а його два спадкоємці — кесарі ставили від себе по метровій свічці.

Все це дуже нагадує сюжет софійської фрески, на якій Ярослав підносить модель Софії, а його спадкоєм­ці — по великій свічці.

На фресці південної стіни слідом за Володимиром та Ізяславом були зображені наступні за старшинством сини Ярослава: Святослав і Всеволод.

А тепер спробуємо встановити, чому постать молод­шого сина князя розташована на північній стіні поряд з фігурами дочок і яке у нього було ім’я. У Ярослава було шість синів, не рахуючи рано померлого у Новго­роді Іллі, За літописними повідомленнями^ Володимир народився 1020 р., Ізяслав— 1024, Святослав—1027, Всеволод — 1030, рік народження Ігоря невідомий, Вя­чеслав— 1033 або 1036 р. Ігор, мабуть, був старший за Вячеслава, про що можна судити із заповіту Ярослава синам у «Повісті временних літ», де Вячеслав згадується після Ігоря.

У Ярослава було три дочки: Єлизавета, Анна та Анастасія. Роки їх народження невідомі. Про народ­ження однієї князівни у 1032 р., як вказувалося вище, згадує без посилання на джерело В. Татіщев. Та чи йдеться у цьому повідомленні про народження четвер­тої дочки, чи це рік народження однієї із згаданих трьох, залишається незрозумілим.

Перед художниками, які виконували портрет родини Ярослава Мудрого, стояло нелегке завдання: розмісти­ти на трьох стінах центрального нефа собору, крім Христа, Володимира і Ольги, з одного боку—Ярослава і шість синів, з другого — Ірину і трьох дочок. Причому всі фігури мали розташовуватися таким чином, щоб їх кількість на одній і другій стінах була б рівною.

Виникає ще одне суттєве питання: чи були у Ярос­лава на час виконання фрески всі шість синів, або, в крайньому разі, чи досягли у цей час два молодших того віку, коли їх можна було зобразити на фресці? Деякі дослідники вважають, що фреска виконана 1043— 1046 рр. Якщо це справді так, то всі шість синів повинні бути представлені на фресці, оскільки навіть наймолод­шому з них тоді виповнилося 10 років.

Володимир Ярославич. Малюнок А. ван Вестерфельда.

На північній стіні собору

Помістивши на півден­ній стіні постаті чотирьох старших синів, художни­ки через відсутність МІС’ ця змушені були б пере нести фігури ще двох си­нів на північну стіну. Та на ній мали бути зобра­жені щонайменше і три дочки князя. Для п’яти фігур на північній стіні, як і на південній, місця недостатньо. Таким чд» ном, для однієї дочки чи для одного сина місця не- вистачало. Це, як і малю* нок А. ван Вестерфельда, де на північній стіні вмі­щено чотири фігури, на­водить на думку про те, що фреска виконувалася дещо раніше і тому зо* враження молодшого си« на, що народився 1036 р,_{ на ній відсутнє, разом з дочками найімо­

вірніше був зображений Ігор. Зріст синів і дочок Ярос* лава на фресці і на малюнку голландського художника (молодший княжич на фресці південної стіни досягає лише ліктя старшого княжича) свідчить, що портрет сім’ї Ярослава Мудрого написаний у той час, коли сини і дочки його, крім найстарших, були ще підлітками. Переконливим свідченням того, що малолітній княжич міг бути зображений на фресці разом з матір’ю і сест* рами, може служити відома мініатюра «Ізборника» Святослава 1076 р.

Звернімося тепер до досить незначних відомостей, що збереглися у писемних джерелах про синів і дочок Яро­слава Мудрого. Всі шестеро синів Ярослава народилися від шлюбу з Інгігерд-Іриною. Від першого його шлюбу (під час княжіння в Новгороді) відомий ще син Ілля. У 1020 р. у Ярослава народився син, названий, очевидно, на честь знаменитого діда Володимиром, Коли йому ми» нуло 14 років, у 1034 р,, а за іншими джерелами — у 1036 р., Ярослав дав Володимиру Новгород.

У 1043 р. Володимир Ярославич очолив похід Русі на Царград (Константинополь). Хоча цей похід через бурю на морі закінчився невдало, він показав могутність Русі, організаторські здібності Володимира і його воєвод Іва­на Творимирича і Вишати Остромирича. З цього приводу на підставі візантійських джерел М, Карамзін згадує ста­родавнє пророцтво, начебто написане у X або XI ст. на цоколі скульптури переможця Химери Беллерофона, ви­везеної з Антіохії, що прикрашала Таврську площу в Константинополі.

За цим пророцтвом, Русь повинна оволодіти столи­цею імперії східної, тобто Константинополем. Монумент був переплавлений хрестоносцями, які захопили Кон­стантинополь на початку XIII ст.

Чи не найвидатнішою із справ Володимира була по­будова у Новгороді у 1045—1052 рр. грандіозного Со­фійського собору, який зберігся до наших днів. У 1052 р. Володимир помер і був похований у цьому соборі.

Ярослав Мудрий перед смертю, закликавши до себе у Київ синів, звернувся до них з такими словами: «Се же поручаю в собе мѣсто столъ старѣйшему сыну моему и брату вашему Изяславу — Кыевъ; сего послушайте, якоже послушаете мене..., а Святославу даю Черни­говъ, а Всеволоду Переяславль, а Игорю Володимерь, а Вячеславу Смоленскъ». 3 1054 р., згідно із заповітом, Ізяслав-Дмитрій став великим київським князем. Йому

Звернімося тепер до досить незначних відомостей, що збереглися у писемних джерелах про синів і дочок Яро­слава Мудрого. Всі шестеро синів Ярослава народилися від шлюбу з Інгігерд-Іриною. Від першого його шлюбу (під час княжіння в Новгороді) відомий ще син Ілля. У 1020 р. у Ярослава народився син, названий, очевидно, на честь знаменитого діда Володимиром-. Коли йому ми» нуло 14 років, у 1034 р... а за іншими джерелами — у 1036 р., Ярослав дав Володимиру Новгород.

У 1043 р. Володимир Ярославич очолив похід Русі на Царград (Константинополь). Хоча цей похід через бурю на морі закінчився невдало, він показав могутність Русі, організаторські здібності Володимира І його воєвод Іва­на Творимирича і Вишати Остромирича. З цього приводу на підставі візантійських джерел М. Карамзін згадує ста­родавнє пророцтво, начебто написане у X або XI ст. на цоколі скульптури переможця Химери Беллерофоиа, ви­везеної з Антіохії, що прикрашала Таврську площу в Константинополі.

За цим пророцтвом, Русь повинна оволодіти столи­цею імперії східної, тобто Константинополем. Монумент був переплавлений хрестоносцями, які захопили Кон­стантинополь на початку XIII ст.

Чи не найвидатнішою із справ Володимира була по­будова у Новгороді у 1045—1052 рр. грандіозного Со­фійського собору, який зберігся до наших днів. У 1052 р. Володимир помер і був похований у цьому соборі.

Ярослав Мудрий перед смертю, закликавши до себе у Київ синів, звернувся до них з такими словами: «Се же поручаю в собе мѣсто столъ старѣйшему сыну моему и брату вашему Изяславу — Кыевъ; сего послушайте, якоже послушаете мене..., а Святославу даю Черни­говъ, а Всеволоду Переяславль, а Игорю Володимерь, а Вячеславу Смоленскъ». 3 1054 р., згідно із заповітом, Ізяслав-Дмитрій став великим київським князем, йому

Ізяслав Ярославич. Малюнок А. ван Вестерфельда.

повинні були коритися всі брати.

Ізяслав був одруже­ний, як згадувалося, з се­строю польського короля Казимира — Гертрудою.

Очевидно, Святополк- Михаїл був сином Ізясла-. ва від другого шлюбу із згадуваною, вище Оліса* вою.

У 1068 р., після пораз­ки, якої, зазнав Ізяслав з. братами у нічній битві з половнями на. р. Альті, у Києві вибухнуло народне повстання. Киян» зажада­ли зброї і коней Для про­довження боротьби З KO- чівниками-половцями. По-' всталі розгромили двір тисяцького Коснячка, звільнили з ув’язнення і проголосили своїм князем Всеслава- Полоцького. Ізяслав змушений був

втекти¹ в Польщу, та незабаром він повернувся разом з військом свого родича Болеслава II.

У 1073 р. Ізяслав вдруге втік у Польщу. На київ­ському столі посів Святослав, порушивши цим заповіт Ярослава Мудрого. На цей раз Болеслав II, врахувавши великі труднощі минулого походу на Київ, не захотів втручатися у конфлікт, хоч і одержав від Ізяслава ве­ликі дари.

Довелося Ізяславу звернутися по допомогу до ні­мецького* імператора Генріха IV, який послав у Київ до Святослава посольство на чолі з Бурхартом. Та місія завершилася для Ізяслава невдало.

Звертався Ізяслав, скаржачись на Болеслава, до римського папи Григорія VII. Цю місію він доручив своєму старшому синові Ярополку'Петрові. Мабуть, з перебуванням Ярополка та Ізяслава у Західній Європі зв’язано виникнення згадуваного «Кодексу Гертруди».

Під час княжіння у Києві Ізяслав-Дмитро побуду­вав фамільний Дмитрівський монастир.

У 1078 р. Ізяслав був убитий ударом списа у битві на Нежатиній ниві поблизу Чернігова. Разом з ним заги­нули його племінники Олег і Борис.

Про зовнішність Ізяслава Нестор-літописець зазна­чає: «Бѣ же Изяславъ мужь взоромъ красенъ и тѣломъ великъ, незлобивъ нравомъ криваго ненавидѣ, любя правду».

Вище наводилися відомості про Святослава Яросла­вича. Доповнимо їх деякими подробицями.

Святослав-Миколай — третій за старшинством син Ярослава Мудрого — народився 1027 р. Він був одру­жений з сестрою трірського єпископа Бурхарта. У Свя­тослава було п’ять синів. Найвідоміший з них — Олег Святославич, який багато разів згадується у тітопису і «Слові о полку Ігоревім» у зв’язку з міжусобними вій­нами, до яких він залучав половців.

Святослав, що незаконно захопив київський стіл в Ізяслава, прокняжив близько чотирьох років (1073— 1076). Про це крім літопису повідомляється у згадува­ному напису на стіні Софійського собору. На вихідній мініатюрі «Ізборника» 1073 р., зв'язаного з Ізяславом Ярославичем, є єдиний (якщо не рахувати малюнка А. ван Вестерфельда, де через невеликі розміри фігур пор­третні риси навряд чи могли бути передані)портрет кня­зя. Святослав зображений у багатому плащі-корзні, застібнутому біля правого плеча фібулою. Він середній на зріст, обличчя безбороде, але з вусами, досить моло-

жавий. На голові князя шапка з хутряною опуш­кою. Такі самі шапки зо­бражено на головах усіх синів (до речі, ось під­твердження того, що гол­ландський художник пра­вильно замалював подібні шапки на княжичах)' У руках князя — написаний на його замовлення «Із­борник».

Вже згадувалося про оповідання, яке увійшло до літопису, про те, як Святослав похвалявся своїм багатством перед німецькими послами. Ма­буть, це було згадуване вище посольство Бурхар- та від Генріха IV, посла­не до Києва на прохання Ізяслава Ярославича про захист. Місія Бурхарта закінчилася невдало для

Ізяслава, як вважають деякі вчені, через те, що Свято­славу вдалося задобрити німецького імператора багати­ми подарунками. Хроніст Ламберт Герцфельдський в своїх «Анналах» писав з цього приводу так: «Бурхарт привіз королю стільки золота, срібла та дорогого вбран­ня, що ніхто не пам’ятає, щоб коли-небудь таке багат­ство ураз привозилося до німецької держави. Руський князь заплатив цими дарами королю за те, щоб він не допомагав його братові, якого він вигнав з держави». Святослав був засновником Успенського собору Киє-

ве

Всеволод Ярославля. Малюнок А. ван Вестерфельда.

во-Печерського монасти­ря, на будівництво якого він пожертвував 100 гри­вен золота (близько 13,3 кг).

Помер Святослав, як вже говорилося, від не­вдалої хірургічної опера­ції. На Русі на той час бу­ли відомі початкові ме­дичні знання. Ще в язи­чеські часи велике поши­рення у народній медици­ні одержало лікування за допомогою різних рослин і трав, яке супроводжува­лося магічними «загово­рами» і «нашіптування­ми». Трохи пізніше дав­ньоруські джерела згаду­ють професіональних лі­карів — «лечцев». Відо­мим лікарем був монах Києво-Печерського мона­стиря Агопіт. Мабуть, од­

ним з таких придворних медиків була зроблена Свято* славу операція по видаленню пухлини «желвеи». Свято­слав був похований у Чернігові в Спаському соборі.

Улюблений син Ярослава — Всеволод-Андрій наро­дився 1030 р. По смерті батька від одержав у спадкове володіння місто Переяславль, яке знаходилося на пору- біжжі з половецьким степом 3 1076 по 1093 р. Всево­лод — великий київський князь. Всеволод був одружений з принцесою «царице грекине» з дому візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, тому його син Володимир, що народився 1053 р., одержав прізвисько по матері — «Мономах». Цікаво відзначити, візан­тійські імператори звичайно не вступали,.вИіїлюби із західноєвропейськими можновладними домами, але їх родинні зв’язки з князями Стародавньої Русі досить часті. Це, мабуть, можна пояснити єдністю релігії. Так, наприклад, дочка Володимира Мономаха Марія, чи Маріца, була одружена з царевичем Леоном Діогеном.

Крім Володимира Мономаха у Всеволода був ще син Ростислав і три дочки: Анна, Євпраксія і Катерина?»

За відомостями, що дійшли до нас, Всеволод Яросла- вич був освіченою людиною. Володимир Мономах у сво­єму «Повчанні дітям» писав: «Не забувайте того добро­го, що ви вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтеся,— як батько мій, сидячи вдома, вивчив п’ять мов, адже звідси честь від інших країн. Лінощі ж всьому матір: що хто вміє, те забуде, а чого не вміє, того не вчиться. Добре чинячи, не лінуйтеся ні на що добре».

Які ж мови знав Всеволод? Вчені вважають, що це скоріш за все були: грецька (його перша дружина була грекинею), латинська, німецька, угорська і половецька. Знання п’яти іноземних мов у середньовічній Європі XI ст. було, безперечно, незвичайним явищем.

Відомо про заснування Всеволодом Видубицького «вотча», тобто фамільного, монастиря поблизу Києва і спорудження у ньому Михайлівської церкви.

Всеволод помер 13 квітня 1093 р. і був похований у Софійському соборі в Києві, як про це свідчать літо­пис і напис, видряпаний на стіні собору.

Про молодших синів Ярослава — Вячеслава і Ігоря— збереглося зовсім мало відомостей. Перший з них здо­гадно був одружений з Одою — дочкою німецького гра­фа Леопольда Штадського, а другий (також за не до­сить вірогідними даними) — з дочкою саксонського марк­графа Оттона — Кунігундою. За німецькими хроніками, після смерті руського князя Кунігунда, повернувшися ма батьківщину, вдруге взяла шлюб з Кононом, графом Бейхлінгенським.

За заповітом Ярослава Вячеслав одержав Смоленськ, a Irpp — іВолодимирчВолинський. По смерті Вячеслава у 1057 р. Ігор княжив у Смоленську до своєї кончини у 1060 р.

А тепер звернемося до відомостей, що збереглися у писемних джерелах, про дочок Ярослава; Єлизавету, Анну та Анастасію.

За словами Іларіона, Русь за часів Ярослава Мудро­го була «вѣдома и слышима есть всѣми четырьми конци земли». Про міжнародний авторитет Русі особливо яскраво свідчать династичні зв’язки князівського дому. Ми вже розповіли про шлюбні союзи київських князів та європейських королівських дворів. Значмо більше відомостей зберегли старовинні хроніки про династичні зв’язки дочок Ярослава Мудрого.

До цього часу вчені не можуть сказати з певністю, яка з трьох дочок Ярослава була старшою, оскільки ро­ки їх народження не згадуються в літописах. Однак біль­шість з них вважає, що за віком вони різнилися так: старша — Єлизавета, за нею — Анна й Анастасія.

Відомо, що ще під час княжіння в Новгороді Ярослав Мудрий підтримував дружні зв’язки з найманими ва­рязькими дружинами. Стали вони йому в пригоді під час боротьби за київський стіл з Святополком. У знаме­нитій Еймундовій сазі розповідається про норвезького конунга Еймунда та його товаришів, які брали участь у цих битвах на Русі. Пізніше при дворі Ярослава Муд­рого знаходили собі притулок відомі норвезькі вікінги, що шукали у Києві захисту від політичних знегод на батьківщині. Деякі з них назавжди залишилися жити на Русі, як, наприклад, згадуваний у Києво-Печерському патерику Шимон (Симон), син варязького князя Афри­кана, що прибув до Ярослава з усім своїм родом. Син

Єлизавета Ярославна. Малюнок А. ван Вестерфельда.

"Шимона Георгій був дядь­кою (вихователем) Юрія Долгорукого, а згодом —- тисяцьким у Суздальській землі. /

У 1028 р. у Київ до Ярослава прийшов проси­ти пристановища норвезь­кий король Олаф Товвтий (Святий), вигнаний зі своєї батьківщини дат­ським королем Кнудом, який силою зброї поширив свою владу на Англію та Норвегію. Разом з Ола­фом до Києва прибуло ба­гато його прибічників — уславлених вікінгів: його брат Гаральд, син Ciryp- да; Ригвольд — син ярла Бруси та ін. Незабаром Олаф повернувся до Нор­вегії, щоб продовжити бо­ротьбу за владу. Наслід­

ки цієї боротьби важко було передбачити, тому король залишив під наглядом Ярослава і його дружили свого малолітнього сина Магнуса. Спроба Олафа повернути собі норвезький королівський стіл закінчилася невдало. У кровопролитній битві при Стикклестаді його військо було розбите, а сам король загинув.

Гаральдові, який супроводив Олафа, знову довелося шукати притулку в Києві у Ярослава. Перебуваючи на службі у київського князя, Гаральд із своїми вікінгами та руськими дружинами здійснив ряд вдалих походів у степи на печенігів, що загрожували кордонам Русі.

Під час перебування в Києві при дворі Ярослава Гаральд познайомився з його старшою дочкою княжною Єлизаветою, уславленою красунею, і палко закохався в неї. Проте Ярослав, мабуть, вважав цю партію недо- сить доброю для своєї дочки і відмовився віддати її за Гаральда. Засмучений Гаральд із своєю дружиною за­лишив Київ І пішов до Константинополя шукати щастя. Там він став на службу до візантійського імператора.

Захищаючи інтереси Візантійської імперії, Гаральд здійснив цілий ряд вдалих походів в Малу Азію, СіцілІю, Грецію та Італію. Він успішно воював з сарацинами на суші і на морі. Ці вчинки принесли йому гучну славу і прізвисько «Сміливий», хоч деякі з них були звичай­ними для середньовіччя розбійницькими нападами на мирні міста і села.

Під час довгих мандрів по світу Гаральд, який був не тільки воїном, а й поетом-скальдом, склав пісню про свої перемоги. Кожна з двох строф його пісні закінчу­ється словами, зверненими до далекої, але не забутої ним киянки — Єлизавети Ярославни.

Край Сіцілії далекої Наш кораблик пролітав, В пишних строях ми на покладі Поставали, як і слід.

Живо біг носатий човен наш. Гордий, що героїв ніс....

Гей, в кого не мужняя душа, Не посмів би плавать там, А проте дівчина з руської країни, Що в короні сяє, мене не приймає Як ми з Трандами зустрілися. Більше їх було, як нас, Гей, то ж люта і завзятая Почалася боротьба!

Впав у бою юний наш король,— Я відбивсь від нього геть...

Гей, в кого не мужняя душа, Не встояв би в бою тім.

А проте дівчина з руської країни. Що в короні сяє, мене не приймає.

Раз, дівчинонько, шістнадцять нас З чотирьох проломів враз Морську воду черпать мусили — Хвилі лютії ревли, Заливали човен наш дотла, — Та таки ми не дались!

Гей, в кого не мужняя душа, Не посмів би плавать там!

А проте дівчина з руської країни, Що в короні сяє, мене не приймає. Знаю вісім штук: умію я _ч

Вірші голосні складать, їздить на коні прудкому, як змія, Плаївать в пінявих валах і на лижвах по снігу шмиглять, Списом в оленя кидать, Веслувать, як досвідний гребець, Мечем, луком воювать.

А проте дівчина з руської країни, Що в короні сяє, мене не приймає. Там на юзі жінка ні дівча Не затаїть, а признаєть, Що ми вранці в южне місто те Впали, наче звірі в снасть. Там-то брязк ішов від наших зброй! Там-то кров лилася з тілі Там-то я ім'я своє вписав На свідоцтво своїх діл.

А проте дівчина з руської країни, Що в короні сяє, мене не приймає. Я родився в Упланді, де люд Славно луки натяга, А тепер, ненависні хлопам. Човні вольнії мої То до берега причалюють, То йдуть в море, як чайки, Як їх з берега позсовуєм, Криють хвилі водяні.

А проте дівчина з руської країни, Що в короні сяє, мене не приймає.

(Переклад ‘їв. Франка)

За час мандрувань Гаральда по світу політична си­туація на його батьківщині суттєво змінилася. У 1032 р. відновилася боротьба за норвезький престол. На чолі її став син Олафа Магнус, прозваний Добрим. У 1035 р. він стає норвезьким королем. Після смерті Магнуса у 1047 р. для Гаральда Сміливого відкривається заман­лива можливість стати королем Норвегії.

Проте його повернення на батьківщину з Царграда- Константинополя несподівано наштовхується на серйоз­ні перепони. У мужнього, овіяного славою вікінга-поета закохалася імператриця Зоя. Настійні просьби Гаральда відпустити його на батьківщину привели до його ув’яз­нення. Завдяки хоробрості і відданості товаришів Га- ральдові вдалося втекти на кораблі з Константинополя і прибути до Києва з великими багатствами.

Цього разу Гаральд був прийнятий Ярославом при­вітніше. Він віддав за нього Єлизавету. Незабаром молоді відправилися до Норвегії, де Гаральд став коро­лем під іменем Гаральда IH Гардрода.

Так Єлизавета Ярославна стала у 1047 р. королевою Норвегії. Та її життя склалося невдало. Незабаром піс­ля одруження вона померла, залишивши двох дочок: Інгігерду та Марію.

Гаральд Сміливий загинув 1066 р. у битві з військом останнього англосаксонського короля Гаральда Год- вінссона, який цього ж року був убитий при Гастінгсі в бою з герцогом нормандським Вільгельмом Завойов­ником.

Цікаво, що обидва Гаральди, які загинули в битвах за Англію, були зв’язані з Руссю. Про династичні зв’яз­ки Гаральда Сміливого з Києвом вже йшлося. Дочка Гаральда Годвінссона виховувалася після смерті батька в Данії, а потім, 1074 чи 1075 р., була видана заміж за Володимира Мономаха.

А ось що розповідається у старовинних західноєвро­пейських хроніках про другу дочку Ярослава Мудрого — Анну.

У 1048 р. французький король Генріх І Капетінг

направив до далекого Києва пишне посольство, яке повинно було просити у Ярослава Мудрого руки його дочки Анни. Посольство очолював, за одними відомо­стями, шалонський епископ Porep (Роджер), а за інши­ми — епископ мосський Готье і міністр двору Гаселен де Шавіньяк. Після важкої і довгої подорожі посольство, нарешті, дісталося до Києца.

Навіщо французькому королю потрібно було поси­лати посольство до далеких берегів Дніпра, наражати його на труднощі важкого шляху і небезпеки середньо­вічних доріг? Невже ближче, в інших державах Європи не знайшлося наречених, гідних Генріха І? Виявляється, були дуже вагомі причини шукати наречену вдалині від Франції. Генріх І добре пам’ятав, як його батько Роберт едиктом папи римського був відлучений від церкви за одруження на своїй родичці у четвертому коліні — Бер. ті, і він не хотів, щоб його спіткала така сама доля. Крім того, Русь, що досягла за Ярослава великої могут­ності, була добре відома в Європі, і тому шлюбні зв’язки з членами великокнязівської родини були вельми бажа. ні для будь-якої європейської держави того часу. Ці при­чини привели послів французької корони до Києва.

Легко уявити собі, яке велике враження справила столиця Русі на чужоземців. Величезні земляні вали з дубовими стінами зверху, урочисті муровані Золоті воро­та, що сяяли золотим куполом надвратної церкви, та глибокі рови робили місто неприступною фортецею. Внут­рішня частина Києва вражала своїми грандіозними, по­рівняно з західноєвропейськими середньовічними міста­ми, розмірами. Житлова забудова була не такою щіль­ною, як у Європі, і складалася з великої кількості бу­динків, оточених садами і городами. Численні церкви, каплиці, палаци, багаті боярські хороми з баштами під­носилися скрізь, де проїжджало французьке посольство. Вздовж вулиць стояли величезні натовпи людей, що гуч­ними криками вітали прибулих. Нестихаючий передзвін направив до далекого Києва пишне посольство, яке повинно було просити у Ярослава Мудрого руки його дочки Анни. Посольство очолював, за одними відомо­стями, шалонський епископ Porep (Роджер), а за Інши­ми — епископ мосський Готье і міністр двору Гаселен де Шавіньяк. Після важкої і довгої подорожі посольство, нарешті, дісталося до Києца.

Навіщо французькому королю потрібно було поси­лати посольство до далеких берегів Дніпра, наражати його на труднощі важкого шляху і небезпеки середньо­вічних доріг? Невже ближче, в інших державах Європи не знайшлося наречених, гідних Генріха І? Виявляється, були дуже вагомі причини шукати наречену вдалині від Франції. Генріх І добре пам’ятав, як його батько Роберт едиктом папи римського був відлучений від церкви за одруження на своїй родичці у четвертому коліні — Бер- ті, і він не хотів, щоб його спіткала така сама доля. Крім того, Русь, що досягла за Ярослава великої могут­ності, була добре відома в Європі, і тому шлюбні зв’язки з членами великокнязівської родини були вельми бажа. ні для будь-якої європейської держави того часу. Ці при­чини привели послів французької корони до Києва.

Легко уявити собі, яке велике враження справила столиця Русі на чужоземців. Величезні земляні вали з дубовими стінами зверху, урочисті муровані Золоті воро­та, що сяяли золотим куполом надвратної церкви, та глибокі рови робили місто неприступною фортецею. Внут­рішня частина Києва вражала своїми грандіозними, по­рівняно з західноєвропейськими середньовічними міста­ми, розмірами. Житлова забудова була не такою щіль­ною, як у Європі, і складалася з великої кількості бу­динків, оточених садами і городами. Численні церкви, каплиці, палаци, багаті боярські хороми з баштами під­носилися скрізь, де проїжджало французьке посольство. Вздовж вулиць стояли величезні натовпи людей, що гуч­ними криками вітали прибулих. Нестихаючий передзвін

Анна Ярославна. Малюнок А. ван Вестерфельда.

церковних дзвонів допов­нював урочистість зустрі­чі. Нарешті, процесія до­сягла площі перед золо­товерхим громаддям роз­кішного Софійського со­бору. З воріт митрополії з’явилися зустрічаючі на чолі з духовенством, воє­водами і боярами.

Незабаром, після уро­чистих прийомів, богослу­жінь та інших обов’язко­вих церемоній, послам бу­ла дана згода на шлюб Анни Ярославни з Генрі­хом І. Анна почала готу­ватися до далекої подоро­жі та великих змін у своє­му житті. її шлях до Франції, мабуть, прохо­див по звичайному торго­вому шляху з Русі в Єв­ропу. Він пролягав з Киє­

ва на Краків, Прагу та Регенсбург, а потім далі — до Франції.

14 травня 1049 р. у кафедральному соборі у м. Рейм­сі відбулося вінчання Генріха І з Анною Ярославною. Під час цієї церемонії Анна подарувала привезене з собою євангеліє, яке згодом одержало назву Реймського. На цьому євангелії французькі королі протягом бага­тьох віків присягали під час коронації та вступу на

престол Франції.

Знамените Реймське євангеліє зберігається у Націо­нальній бібліотеці в Парижі.

У Анни Ярославин було три сини: Філіпп, Роберт і Гуго. Ще за життя Генріха старший син його Філіпп у ісім років став французьким королем. Анна, відмовив­шись бути при ньому регентшею, все ж залишалася го­ловною вихователькою Філіппа і керувала ним у держав­них справах.

Зберігся лист папи Миколая II, написаний Анні у 1059 р., в якому він хвалить її за доброчесність, розум і радить виховувати дітей добропорядними, підтримува­ти короля в його турботах про державу.

Після смерті Генріха І у 1060 р. ім’я Анни разом з іменем Філіппа з’являється на багатьох французьких документах. Так, грамота Філіппа І, дарована Суассон- ському абатству у 1063 р., скріплена підписами Анни та її сина. Наприкінці грамоти поставлена монограма ко­роля, напроти неї зберігся слід від печаті, далі написані два хрести, мабуть, малолітнім королем і під ними під-

Підпис Ahwh Ярославин, моно­грама і хрест, поставлений її си­ном — неповнолітнім французьким королем Філіппом І на грамоті Суассонському абатству 1063 р.

иис матері короля: «Ана ръина», яка слов’янськи­ми кириличними літера­ми намагалася переда­ти тодішню французьку вимову латинського «An­na regina» («Анна коро­лева»).

У невеликому провін­ційному містечку Сенлісі, що знаходиться за 40 км на північний схід від Па­рижа, Анна Ярославна заснувала монастир свя­того Вікентія, будівницт­во якого французькі хро­ніки пов’язують з обітни­цею, яку дала королева перед народженням у неї

Монастир св. Вікентія з каплицею, яка збереглася від собору, засно­ваного Анною Ярославною 1060 р. СеНліс ^Франція)'

первістка — сина Філіппа. До нашого часу в Сенлісі збе­реглася споруджена в романському стилі каплиця часів Анни Ярославни. Неподалік від входу до каплиці під час реставраційно-ремонтних робіт було встановлено скульп­туру Анни на повний зріст з написом на постаменті: «Ан­на руська, королева французька, засновниця собору у 1060 році».

Після смерті короля Анна з синами переселяється з Парижа до Сенліса. У цей період її життя у неї за­кохується могутній французький феодал Рауль (Ру­дольф) II Великий, граф де Крепі і Валуа. Одного разу під час полювання у Сенліському лісі Рауль за згодою Анни викрав її і незабаром узяв з нею шлюб. Та на шля­ху до щастя Анни і Рауля виникли великі труднощі. Дру-

97

7 -«.по

Скульптура Анни Ярославин у монастирі св. Bi- кентія з підписом' «Анна руська, королева фран­цузька...». Сенліс (Франція). жина графа Альпорз Ба. рабантсь-КЭ звернулася із скаргою до папи римсько­го і той оголосив шлюб Анни й Рауля недійсним. Незважаючи нз це, зж до смерті Рзуля 1074 р. Ан- лз Ярославна жила з ним V його родовому маєтку Валуа. Останній підпис Анни на французьких документах датований 1075 р.

Анастасія Ягюславна. Малюнок А. ван Весгерфельда.

Значно менше відомос­тей збереглося в історич­них джерелах про третю дочку Ярослава Мудрого Анастасію або, як її на­зивають західні хроніки,— Агмунду. Вступивши в шлюб з угорським коро­лем Андрієм І, з яким во­на познайомилася до то­го у' Києві, де він жив у вигнанні, Анастасія Ярос­лавна стала королевою Угорщини. Найвірогіднішою да­тою цієї події вважається 1047 р. Від шлюбу з Андрієм у неї був син Шоламон І. З іменем Анастасії пов'язуєть­ся заснування монастирів у Вошгороді та Тормові (ко- мітат Біхар). За деякими писемними джерелами, разом з Анастасіею до Угорщини переселилося багато її спів­вітчизників. Так, у грамоті угорського короля Гейзп II, написаної 1058 р., згадується герцог Домослав, який жив при Андрії. Слов’янське ім’я цього вельможі дає підста­ви думати, що він був одним з близьких до Анастасії осіб, котрі приїхали з нею до Угорщини з Києва.

До наших днів в Угорщині на озері Балатон, на півостро­ві Тихань, збереглася могила Андрія, чоловіка Анастасії Ярославни. Можливо, і сама вона була похована разом з ним в королівській усипальні.

Та повернемося знову до Софійського собору в Києві.

Величезний фресковий порт­рет родини Ярослава Мудрого, що розміщався на трьох стінах головного нефа собору і містив^- незвично багато φiryp_i як за місцем написання (проти го< ловного вівтаря), так і за сво­їм змістом виходив далеко за рамки ктиторської композиції, єдиною метою якої було услав­лення фундатора. Софійська фреска мала стверджувати думку про право Русі на самое* тійний духовний розвиток без посередництва візантійців-гре- ків. Один з її головних персо­нажів — Ярослав зображений не тільки як фундатор собору, а й як продовжувач справ сво. го славетного батька Володи­мира.

Фреска Софійського собо. ру, безперечно, мала значний

Надмогильний камінь на могилі Анд­рія І, чоловіка Анастасії Ярославни. Тихань (Угорщина). вплив на формування поглядів передових людей того ча. су у питанні про цілісність Русі, що стало особливо ак­туальним пізніше, в період феодальної роздробленості. Недарма автор «Слова о полку Ігоревім» згадував «старі часи Ярославові» — часи єдності і могутності Русі. Як писав про це академік Б. О. Рибаков: «Час княжіння Ярослава Мудрого, вибраний поетом як кульмінація мо. гутності єдиної Русі, як явна антитеза епосі усобиць, що почалися при синах і посилилися при онуках Яросла­

ва...».