Король Данило Романович[1114]

В історії кожного народу є особистості, які відіграли в його бутті знакові ролі, залишивши після себе пам'ять, яка з віками набуває все більшого звучання. Тому історики, письменники, поети та художники звертаються до образів таких постатей, кожен раз відшуковуючи в них нові риси, на які не звер­нули уваги попередники.

Данило Галицький чи король Данило Романович. В літературі та історіо­графії поширеною є назва “Данило Галицький”, яку запровадили історики ХіХ ст. Але сам король Данило походив з волинської гілки Мономаховичів, був правите­лем Галицько-Волинської (а довший час переважно Волинської) держави, а Галича, з його непокірним і ворожим до князів боярством, не любив і за першої нагоди переніс столицю до Холму, заснованого ним на тій-таки Волинській землі. Отже, епітет “Галицький” невиправдано всупереч історичним реаліям звужує ареал його держави, виключаючи з неї спадкові волинські землі. Крім всього іншого епітет “Галицький” викликає у російського читача чи слухача мимоволі асоціацію з дріб­ним Галицьким князівством, яке існувала північніше Москви і князі якого, будучи молодшими представниками московської династії, боролися проти централізатор­ської політики своїх сюзеренів. В реаліях сучасного світу це призводить до появи таких перлів як вулиця чи площа Д. Галицького.

Данило Романович був одним з небатьох Рюриковичів, які носили королівський титул. Тому більш відповідно називати його королем Данилом Романовичем.

Про короля Данила Романовича написано багато^[1115]. Протягом декількох деся-

² ЗубрицкийД. История древнего Галицко-Русского княжества. Ч. 3. Львов, 1855. С. 28-169; Смирнов М. М. Судьбы Червонной или Галицкой Руси до соединения ее с Польшей.

Дата народження короля Данила. До таких проблем належить і нова версія О. Толочка^[1117], за якою Данило ніби-то був молодшим за віком за Василька. Такий висновок потребує серйозної аргументації, перш за все потрібно довести, що на по­чатку ХІІІ ст. володимирський престол був старшим за галицький (тоді як сюзере­нами Волинської землі на той час були луцькі князі) або на Русі взагалі не існувало родового старшинства.

За Галицько-Волинським літописом після загибелi батька Даниловi було чо­тири роки^[1118], тобто він народився у 1201 р. Проте немає впевненості, що цей запис не відноситься до 1206 р., коли почався похід на Галич Рюрика Ростиславича. Крім того у волинській військовій “Повісті про битву на Калці”, яка включена до цього літопису, сказано, що Данилові було 18 років на час битви^[1119], тобто він народився не раніше 1204 р. Судячи з подробиць деталей битви, автором “Повісті” був її учас­ник, або особа, яка безпосередньо черпала інформацію від учасника чи учасників цієї битви. Дата битви на Калці дискутувалася давно і повертатися до цієї диску­сії не варто^[1120]. Зрештою похід Джеббе-нойона і Субудай-багатура описаний таким поінформованим автором як Рашид-ад-Дін^[1121]. Тому дату битви на Калці 30 травня - 1 червня 1223 р. можна вважати встановленою.

І все ж народження Данила-Іоанна Романовича у 1201 р. виглядає певнішим ніж на початку 1204 р.

Галицька спадщина. Раптова, неочікувана, i до кінця незрозуміла навіть для сучасників, загибель галицько-волинського князя Романа Мстиславича у Польщі під Завихвостом 19.06.1205 р.^[1122] викликала приплив ентузіазму у його противників, які спочатку були готові навіть об'єднатися, щоби розділити його спадщину.

Важко погодитися з тими дослідниками, які вважають, що на Русі не було права чи традиції успадкування князівських престолів^[1123]. Після вигаснення Першої Галиць­кої династії не залишилося претендентів “по мечу" (по батькові). Були два бастарди Володимира Ярославича від попаді, яких угорці утримували в полоні ще у 1218 р. (бастарди “за заповітом" могли успадкувати князівство, як це було, наприклад з Олегом Ярославичем після смерті галицького князя Ярослава Володимировича у 1187 р.). Роман видав дочку за старшого з бастардів, але їх швидко розвели, коли стали очевидні претензії на Галицьку спадщину володимирського князя. З точки зору легітимних спадкоємців Роман був узурпатором і його сини прав на Галиць­ку спадщину не мали. При відсутності прямих спадкоємців “по мечу" першим правом користувалися спадкоємці “по кужелю" (по матері), а після них — інші близькі родичі (двоюрідні і т.

Тому всі можливі претенденти і спробували поборотися за Галицьку спадщину з юними синами Романа. Першим опам'ятався Рюрик Ростиславич. Довідавшися про смерть колишнього зятя, він негайно покинув монастир і зайняв Київ. Його по­сли виїхали до чернігівського князя Всеволода Святославича Чермного. Визнання Рюрика і мир було куплено передачею Білгорода Глібові Святославичу. Київські війська і половці рушили на Галич вже восени 1205 р. Схоже, що Рюрик кинувся у цю авантюру, керуючися одним бажанням прогнати Романовичів. Вдова Романа у Сяноку зустрілася з угорським королем Андрієм II. Це був не тільки її дядько (за мачухою), але й єдиний надійний союзник її покійного мужа (у стані Вельфів був його противник король Імре). Зустріч у Сяноці закінчилася підтвердженням союзу. Угорський король прийняв Данила "як милого сина свого" і прислав військо з во­еводами "Мок'я великого сліпоокого, і Корочюна, і Волпта, і сина його Вітомира, і Благиню"^[1126]. Судячи з імен воєвод, це військо спішно було зібране у закарпатських комітатах, Спіші та Земплині, тобто ближче до кордонів.

Галицькі бояри також були заскочені зненацька загибеллю Романа. Тому партія противників його вдови не встигла зорганізуватися. Битва на березі Сере­ту біля Микулина закінчилася перемогою Рюрика Ростиславича, але галицько- волинське військо організовано відступило до Галича. Сутичка під Галичем, у якій мало не загинули союзники Рюрика Ростиславича половецькі хани Котян і Сомо- гур Сутойовичі, була за прихильниками вдови Романа. Рюрик Ростиславич мусив відійти до Києва.

У наступному році претенденти на Галицьку спадщину підготувалися краще. Рюрик стягнув до Києва війська синів Ростислава та Володимира, смоленську дру­жину Мстислава Романовича, берендеїв та торків. Ольговичі зібралися на снем у Чернігові. Всеволод Чермний, підтримавши претензії Ігоревичів, вирішив про­блеми протистояння між старшою i молодшою гілками Ольговичів, які грозили розірвати Чернігівську землю на дві частини. З того часу у Чернігівські зємлі за­панували принципи Любецького снему: кожна гілка закріпила за собою землі, які тримала у 1206 р. Виграли від цього Святославичі. Нащадки Ярослава Всеволодови­ча зберегли за собою невелику Сновську волость, а молодша гілка — тільки Курськ, Рильськ і Путивль. Але в передчутті оволодіння потужною Галицькою землею на це згодилися без вагань^[1127].

До Галича повернулися з еміграції прогнані Романом бояри Кормильчичі, які гуртували навколо себе партію противників Романовичів та відверто агітували за Ігоревичів. Ця патрія навіть вислала до Ігоревичів своїх післанців, закликаючи їх поборотися за дідівську спадщину^[1128].

У боротьбу готовий був втрутитися і краківський князь Лєшко Білий. У цих умовах угорський король завагався. Він почав переговори з переяславським князем Ярославом Всеволодовичем, сподіваючися домовитися про союз з його батьком. Проти боротьби з такими потужними противниками була і королева Гертруда. В цих умовах вірні вдові Романа волинські бояри умовили її виїхати у Володимир. Угорська залога також покинула Галич, але король попередив галицьких бояр щодо передачі князівства Ярославові Всеволодовичу. Два тижня чекали прихиль­ники угорської партії на Ярослава Всеволодовича. Останній же чекав на рішення свого батька. Чутки про можливий наступ суздальських Мономаховичів трохи за­тримали Ольговичів та Рюрика. Але, побачивши, що Всеволод Велике Гніздо не готовий до активної підтримки сина, у якого практично не було ніяких прав на цю землю (він був племінником останнього галицького князя з династії Ростиславичів), вони виступили на Галич. Переяславська рать перейшла Дніпро, але самотужки далі йти не наважилася.

В кінці 1206 - на початку 1207 р. Володимир Ігоревич без проблем сів у Галичі, а Роман Ігоревич — у Звенигороду Ігоревичі вирішили зіграти на давній традиції, відроджуючи уділи. Легко оволодівши Галицькою спадщиною, Ігоревичі зазіхнули на волинські володіння Романовичів. Вони послали до Володимира, вимагаючи ви­дати обох Романовичів і прийняти їх брата Святослава. Бояри Мстибог, Манчук і Никифор взяли під захист післанця нового галицького князя. Літописець нарисував романтичну картину втечі Романовичів: вночі через пролом у стіні вдова Романа, пестун Мирослав з юними Романовичами, священиками та вірними слугами по­кинули столицю Волині. Тепер вдова Романа виїхала до двору Лєшка Білого, через якого загинув Роман. Володимирським князем став Святослав Ігоревич^[1129].

Кінець 1206 - початок 1207 р. був вершиною успіху не тільки Ігоревичів, а й усіх Ольговичів. Вертаючися з походу на Галич Всеволод Чермний без проблем зайняв Київ. Рюрика Ростиславича він прогнав у Овруч. Ярослава Всеволодовича Ольговичі також прогнали з Переяслава. Тепер вони володіли Галицькою землею і половиною Волині, тому вже не боялися Всеволода Велике Гніздо, маючи крім того союзників у Рязанській землі.

Зимою 1207 р. Лєшко Білий з честю прийняв вдову Романа. Анна з молодшим сином Васильком залишилася у Кракові, а Данило з Мирославом виїхали в Угор­щину до двору Андрія II. Колишні союзники Романа бралися допомогти його ді­тям. Лєшко послав до угорського короля з відповідною пропозицією свого посла Вячеслава Лисого. Польща та Угорщина були заскочені таким розвитком подій: замісь союзника на їх кордонах з'явився несподівано сильний противник в особі Ольговичів.

Угорський король повернувся до ідеї угорсько-галицької унії, але дещо в іншо­му варіанті. Король, у якого спочатку не було синів, планував одружити Данила з своєю дочкою Марією-Анною (* бл. 1204 + 1237) i зробити спадкомцем угорського престолу^[1130]. Після народження принца Бели у 1206 р. ці плани відпали, але при­хильність до сина племінниці залишилася. Якщо допомогти йому зайняти галиць­кий престол, то можна буде перетворити його на свого васала і отримати легітим­ні підстави для можливої спадщини пізніше. Тому Данило виховувався і далі при угорському дворі в компанії трохи молодшого майбутього угорського короля і сво­го свата Бели IV. Тут дитиною він і опанував угорську мову. Але розмови про за­ручини Данила і Марії-Анни поволі стихали, хоча її видали заміж за болгарського царя Ьана II Асеня аж у 1221 р., вже після того як Данило Романович одружився з Анною Мстиславною.

Король Андрій ІІ претендував на Галич ще у 1189 р., коли Бела ІІІ, судячи з грамоти від 2.05.1189 р., титулувався “королем Галича” (rex Galicie)^[1131]. Прийнявши внучатого племінника “як милого сина свого", Андрій II незабаром прийняв і ти­тул короля Галичини i Володимирії^[1132]. Угорський король хотів об'єднати Галицько- Волинську землю з Угорщиною на зразок Хорватії персональною унією на основі признання її галицьким боярством^[1133]. Щодо шлюбу дочки з Данилом Романовичем король не спішив і вагався. Інформатори, напевно, доводили до його відома про сварки Ігоревичів між собою та з місцевим боярством. В такій ситуації вони готові були самі шукати угорської підтримки, навіть протекторати, що не потребувало великих військових зусиль. Це ще одна загадка з біографії короля Данила (чому не відбувся його шлюб з Арпадівною?).

Між Ігоревичами відразу спалахнули суперечки. Володимир та Святослав були тільки пасинками Ярославни, тоді як Роман був справжнім внуком Ярослава Осмомисла. І йому дістався наймолодший престол. З точки зору церковних кано­нів все було правильно, але Роман вважав себе обділеним. Роман встановив контак­ти з угорським королем, можливо, склав васальну присягу останньому і отримав від нього допомогу^[1134]. Восени 1207 р. він прогнав брата з Галича. Рівночасно Лєшко Бі­лий з братом Конрадом без особливих зусиль зайняли Володимир i захопили у по­лон Святослава Коревича. Спочатку Лєшко віддав столицю Волині своєму родичеві Інгвару Ярославичу, але, відчуваючи незадоволення місцевої знаті черговим пору­шенням прав, передав Володимир белзькому князєві Олександровi Всеволодовичу, змусивши останнього наділити Василька Романовича. Юний князь вже мав переда­не йому Лєшком Берестейське князівство. Олександр виділив Васильковi ще i Белз, але зі складу Белзького князівства вивів Червенську волость, передавши її своєму молодшому братовi Всеволоду^[1135].

Боротьбою між Ігоревичами та їх промахами негайно скористалися їх проти­вники. Рюрик Ростиславич не тільки повернув собі столицю Русі, але й прогнав Михайла Всеволодовича з Переяслава i послав туди сина Володимира. Всеволод Велике Гніздо вирішив підпорядкувати собі Рязанську землю, яка орієнтувалася на Чернігів, і підступно захопив старших рязанських князів. В усобиці незабаром взя­ли участь чернігівські війська. Ольговичі знову опинилися затиснені з двох сторін Мономаховичами.

У 1208 р. після відходу польських військ, які залишили свої залоги у прикор­донних містах, вибухнула усобиця й на Волині. Інгвар Ярославич прогнав з Володи­мира белзького князя, але той незабаром повернувся і у кінці 1209 р. знову сидів у Володимирі. За цей час Західна Волинь постраждала від нашестя литовців і ятвягів. Напевно Інгвар (бо Олександр Всеволодович не розпоряджався у Східній Волині) ві­дібрав у Василька Романовича Брест і передав йому незначні Перемиль і Тихомль.

Розвиваючи свій успіх, Рюрик Ростиславич висунув претендентом на галиць­кий престол свого сина Ростислава. У кінці 1207 р. або на початку 1208 р. йому на­віть вдалося на короткий час посадити Ростислава у Галичі. Але той не мав сили, щоб утриматися там. Тому Роман Ігоревич зумів швидко повернути собі галицький престол^[1136].

На цей раз Роман Ігоревич спробував встановити тверду князівську владу, що не могло подобатися галицьким боярам. На відміну від інших земель, галицькі бо­яри не їздили з одного уділу в інший за своїми князями. Вони давно перетворили свої бенефіції у спадкові лени. Використовуючи багаті поклади солі (основного кон­серванта середньовіччя), а також зручне переплетення міжнародних торговельних артерій, вони брали своїм капіталом активну участь у міжнародній торгівлі. Іде­али угорських баронів, які розглядали короля як першого серед рівних, а також ідеї угорсько-галицької унії, за якої правила би боярська олігархія при угорському наміснику (подібне як відбувалося у Хорватії), виглядали привабливими^[1137]. Воло- дислав Кормильчич домовився з угорською партією, яку очолював інший лідер га­лицького боярства Ілля Щепанович. Змовники встановили контакти з угорським королем. Останній давно чекав на такий розвиток подій. Палатин Бенедикт Бор з угорським військом зненацька підійшов до Галича. Напевно змовники відкрили йому коротший шлях через карпатські перевали. Князя Романа Ігоревича захопи­ли голим у лазні.

Через відомі проблеми з датуванням Галицько-Волинського літопису історики по різному датують ці події. Л. Махновець вважав, що палатин Бор ввійшов у Галич восени 1208 р.^[1138], але, очевидно, більшу рацію має М. Котляр, відносячи ці події до 1210 р.^[1139].

З цього часу почалася реалізація плану угорсько-галицької унії. Однак дуже скоро угорська залога вступила в конфлікт з галичанами. Бенедикт Бор ("бор" угорською "вино") виявився нестриманим, особливо до жінок. Окремі бояри, невдоволені угорським правлінням, звернулися до пересопницького князя Мстис­лава Німого. Мстислав був соратником і двоюрідним братом Романа Мстиславича. Але, коли пересопницька дружина стала біля Галичиної могили напроти дитинця, бояри відмовилися допомагати. Вождь проугорської партії Ілля Щепанович на­смішкувато заявив Мстиславові: "Князь! Ти на Галичиній могилі посидів, так все одно, що княжив у Галичі". Ці події слід відносити до 1210 р.

У 1210 р. компромісним миром закінчилося чергове протистояння Ольговичів і Мономаховичів. Всеволод Чермний отримав Київ. Рюрик Ростиславич дістав у по- життєве володіння Чернігів. Переяславське князівство поверталося Суздальським Мономаховичам. Розпочалися переговори і по Рязанській землі. На Різдво 1210 р. з тюрми були відпущені єпископ Арсеній та рязанські княгині^[1140]. Тепер Ольговичі мо­гли знову повернутися до проблем Галицької спадщини. Тим більше, що Романові Ігоревичу вдалося визволитися з угорського полону, а Святославові Ігоревичу — з польського.

Отримавши допомогу, війська Ігоревичів у кінці 1210 р. легко опанували Га­лицьку землю. Бенедикт Бор втік за Карпати. Володимир Ігоревич сів у Галичі. Ро­ман знову отримав Звенигород, а Святослав — Перемишль. Ізяслава Володимиро­вича батько посадив у Теребовлі. У такий спосіб Ігоревичі сподівалися утримати в руках неспокійну Галицьку землю. З лідерами боярської опозиції вирішили роз­правитися. Загинули Ілля Щепанович, Юрій Витанович та ще 500 бояр. Володислав Кормильчич, Судислав та Пилип зуміли втекти в Угорщину. Їх володіння роздали сіверським дружинникам.

І тоді, втративши дідівські володіння, боярські лідери згадали про Романови­чів. Данило Романович і далі перебував при дворі Андрія ІІ. На прохання галиць­ких бояр король надав йому допомогу. Угорське військо очолювали палатин Пот, воєводи Петро Турович, Банко, Міка (Міклош) Бородатий, Лотохарот (Ласло Ха- рот?), Мок'ян (Мок'я великий сліпоокий, учасник походу 1205 р.?), Тибрець (Тібор) та Марцел.

У 1211 р. угорська рать з юним Данилом Романовичем підійшла до Перемиш­ля. Володислав Кормильчич зумів домовитися з перемишлянами. Князя Святос­лава Ігоревича видали угорському воєводі. Під Звенигородом розгорнулася велика битва. Роман Ігоревич відчайдушно оборонявся. З Волині на допомогу Данилові Ро­мановичу йшли дружини князів Василька Романовича, Олександра Всеволодовича, Інгваря Ярославича і Мстислава Німого. Підійшла і польська допомога. Роман ви­рвався із Звенигорода i почав збирати допомогу, але біля Шумська був схоплений. Лише тоді звенигородці здали місто на ім'я князя Данила Романовича.

В полон потрапив i Ростислав Ігоревич. О. Гущин, ідучи слідом за сумнівами М. Грушевського, прийшов до висновку, що Ростислав потрапив у літописи помил­ково і взагалі не існував^[1141]. Гіпотеза ця вірогідна, хоча й потребує додаткової аргу­ментації. Запис про загибель Ігоревичів зберегли i літописи, не пов'язані з відоми­ми протографами. Писати “Роман з братом” не було потреби, якби мова йшла про двох, у такому випадку первинний текст звучав би “Роман i Святослав" або “Роман з братом Святославом". Фраза “Роман з братією" більше підходить до розповіді про трьох князів.

Володимир Ігоревич з сином Ізяславом, не чекаючи підходу ворожого війська, покинули Галич та Теребовлю і втекли до Києва. Данило Романович вступив у бать­кову столицю.

Але боярська верхівка не збиралася ділити владу з вдовою Романа. Княгині на­казали покинути Галич. Хлопчик заплакав, а шумавинський тіун Олександр потяг­нув коня, на якому сидів князь, за вуздечку. Юний Данило вихопив меча, щоби уда­рити тіуна, але тільки поранив коня. Мати поспішила втихомирити сина i вмовила його залишитися у Галичі, а сама виїхала у Белз до молодшого Василька^[1142].

Бояри викупили в угорського палатина Пота князів Ігоревичів i у вересні 1211 р. повісили їх у Галичі, мстячи за терор, розв'язаний ними. Разом з князями була по­вішена дружина Святослава Ігоревича — Ярослава Рюриківна, дочка Рюрика Рос­тиславича. Цей небувалий факт розправи над князями показав силу галицького боярства^[1143].

За таких умов малий Данило Романович залишився номінальним галицьким князем, а фактично заложником у боярських руках. У Василька Романовича, побо- юючися посилення Романовичів i відродження Галицько-Волинської держави, віді­брали Белз. Олександр Всеволодович віддав його братові — червенському князеві Всеволодові. Василькові залишився тільки невеличкий Перемильський уділ у Схід­ній Волині.

Однак вдова Романа не склала рук. Вона знову поїхала в Угорщину i у 1212 р. угорське військо в черговий раз пішло на Галич. З іншого боку наступали дружини Василька i його нового сюзерена волинського князя !нгваря Ярославича. Боярські лідери були схоплені. Судислав зумів відкупитися, а Володислава Кормильчича вивезли в Угорщину. Проте брати останнього Яволд i Ярополк зуміли переконати Мстислава Німого знову поборотися за галицький престол. При підході пересо- пницької дружини бояри підняли бунт і Анна з Данилом Романовичем мусили втікати знову в Угорщину. Але i Мстислав Німий не зумів закріпитися у Галицькій землі. Він повернувся у Пересопницю, а галицьким князем несподівано став боя­рин Володислав Кормильчич^[1144]

Це був знову єдиний і небувалий факт у історії Русі. Окрім сили галицького боярства, яке стабільно володіло феодами i мало навіть власні дружини^[1145], цьому сприяли також як внутрішня так i зовнішня кон'юктура. Змова палатина Бенедикта Бора і вбивство королеви Гертруди привели до усобиці в Угорщині, яка не дозволи­ла королеві Андрію II продовжувати активно втручатися у галицькі справи. Після страти великої кількості галицьких бояр, в тому числі таких як Ілля Щепанович, Володислав Кормильчич був найбільш впливовим лідером галицького боярства. Він також належав до про угорської партії, але за сприятливої кон'юктури був не проти і сам зайняти князівський престол^[1146].

Волинські князі відразу ж кинулися проганяти боярського князя. На Волині та­кого не могли собі навіть уявити. Один з волинських авторів Галицько-Волинського літопису, не розуміючи мотивації дій та поведінки галицького боярства з жахом писав, хто ж візьме на службу дітей Володислава Кормильчича, який ризикнув назвати себе князем (“скоїв лихо своєму племені i дітям своїм через князювання своє, бо всі князі нехтували його дітьми через це^[1147]”). Мстислав Ярославич з дру­жинами прихильників Данила i Василька Романовичів, володимирською дружи­ною Олександра Всеволодовича та белзькою дружиною Всеволода Всеволодовича i польською допомогою, присланою Лєшком Білим у 1213 р. пробували прогнати боярського князя. Володислав Кормильчич залишив братів обороняти Галич, а сам з найманими загонами угорців та чехів зустрівся з волинянами на р. Боброк (десь в районі нинішньої Бібрки). Його військо було розбите, але Галич вистояв. Боротьба за Галицьку спадщину продовжувалася.

Угода в Спіші. Як тільки-но стабілізувалося становище в Угорщині король Андрій II сам вирішив поборотися за Галицьку спадщину. Але, бачачи, що само­тужки вирішити цю проблему навряд чи вдасться, угорський король пішов на союз з Польщею. У 1214 р. у Спіші було укладено угоду між Угорщиною та Польщею про розподіл Галицької спадщини. Угоду скріпили шлюбом п'ятирічного Кал- мана, сина Андрія II, з трьохрічною Саломеєю, дочкою Лєшка Білого, внучатою племінницею Романа Мстиславича. Угорський король добився від папи підтвер­дження для сина титулу галицького короля^[1148].

Володислав Кормильчич не зміг вчинити опору i потрапив в угорський полон (“... в тому засланні він помер”^[1149], як вдалося встановити М. Волощуку, боярський князь в Угорщині жив як феодал середньої руки^[1150]).

Калман був коронований у Галичі в 1215 р. Король Андрій II забезпечив силь­ним гарнізоном панування нового короля. Така унікальна модель (утворення окре­мого Галицького королівства, король якого був підпорядкований королю Угорщи­ни) повністю влаштовувала Арпадовичів^[1151]. Від імєні Калмана були послані грамоти до папи із запевненнями, що населення Галицької зємлі прийме унію з Римом i вишле єпископів на собор^[1152]. Однак це легко було задекларувати, але нелегко ре­алізувати. Зустрівши опозицію, угорці мусили вдатися до насильства. Дійшло до збройного повстання і Андрій сам мусив забезпечити повернення сина. Лєшко Білий отримав Перемишль і силою зайняв Берестя, Угровеск, Верещин, Стовп'я і Комов. Щоб якось заспокоїти Романовичів Олександра Всеволодовича змусили по­вернути їм Володимир.

Галицькі бояри, звичайно, не були задоволені розчленуванням їх землі. На- магаючися укріпити становище короля Калмана, Андрій II прислухався до них і відібрав у польського князя Перемишль. Це мало плачевні наслідки для реалізації Спішської угоди.

Мстислав Удатний. Лєшко затаїв образу на свата і звернувся до ще одного спад­коємця, чиї права на Галицьку спадщину були легітимними, але чиї можливості не відповідали цим правам. Незначний торопецький князь з наймолодшої гілки Смо­ленських Мономаховичів у 1205 р., звичайно, не міг мріяти подолати опір інших шукачів Галицької спадщини. Тепер, після знаменитої Липицької перемоги (20— 21.04.1216 р.)^[1153], новгородський князь Мстислав Удатний був відомий у цілій Русі. У Києві сидів його двоюрідний брат Мстислав Романович із смоленської династії. Можна було розраховувати на перемогу. Зацікавленість була великою. Новгород­ське боярство було таким же як і галицьке (воно міняло князів у залежності від по­літичної кон'юктури в Києві), тому новгородський престол був тимчасовий. А не­величке Торопецьке князівство не могло задовольняти такого діяльного князя як Мстислав Мстиславич Удатний.

З київською допомогою (овруцька дружина Володимира Рюриковича) Мстис­лав Удатний підійшов до Галича i під стінами столиці розгромив військо Калмана. Король з Судиславом Бернатовичем (який в останній час готовий був звернутися до Данила Романовича) втекли в Угорщину, а Мстислав у серпні 1219 р. став галиць­ким князем^[1154]. Права Мстислава Мстиславича, як внука Ярослава Осмомисла, були поза сумнівами. Вдова Романа та її оточення поспішили скріпити союз з новим га­лицьким князем шлюбом Данила Романовича з його дочкою Анною^[1155]. Друга фаза боротьби за Галицьку спадщину завершилася.

Тепер Єфросинія (Анна) з синами зосередили всю увагу на відвоюванні при­кордонних земель, захоплених Лєшком Білим. Вдова Романа, Данило i Василь­ко підписали союз з литовськими князями. "!мена ж литовських князів були: це старші — Живинбуд, Дов'ят, Довспрунк, брат його Міндовг, брат Дов'ятів — Вікаїл; а жемайтські князі — Ердивил, Викинт; а [з] Раушковичів: Кинтибут, Вонибут, Буто- вит, Вижійк і син його Вишлій, Китеній, Пликосова; а се Булевичі: Вишимут, — що ото його вбив Міндовг, а жону його забрав i братів його побив Ідивила [і] Спрудійка; а се князі з Дяволтви [Делтуви — Л. В.]: Юдьки, Пукийк, Бикши, Ликийк"^[1156]. У Галицько-Волинському літописі повідомлення про союз з литовцями і участь останніх у польсько-волинській війні поміщено після повідомлення про прийняття чернецтва вдовою Романа. Зрозуміло, що це редакторська помилка. Переписуючи з тексту угоди, яка зберігалася у князівському архіві (запам'ятати або вигадати іме­на 19 литовських князів, які підписали угоду, було неможливо), літописець зазна­чив, що вона була укладена з вдовою Романа та її синами. Тобто все відбувалося до прийняття Єфросинією чернецтва, коли вона ще була регеншею.

Єфросинія була активним політиком, але її активність вже не влаштовувала сина Данила, який змужнів і прагнув правити сам. А волинське боярство, зважаючи на молодість правителя, зрозуміло, таке прагнення підтримувало. Єфросинія муси­ла уступити і піти в монастир, прийнявши чернецтво. Схоже, що цим монастирем був монастир під Стовп'єм, збудований під наглядом самої княгині візантійськими майстрами^[1157].

Волинські автори Галицько-Волинського літопису представили блискучого полководця Мстислава Удатного неважним політиком. Але як галицький князь Мстислав Удатний діяв перш за все у власних інтересах. І ці інтереси не завжди спів­падали з інтересами його зятя Данила Романовича. Тому Мстислав відмовився допо­магати зятеві проти Лєшка Білого, мотивуючи відмову союзними зобов'язаннями. Тоді волинські війська з допомогою литовців самі відібрали у поляків Берестя, Угровеськ, Верещин, Стовп'є, Комов i все порубіжжя. Відвоювання волинського по- граниччя було першим самостійним успіхом Данила Романовича.

Війна продовжувалася i весною 1220 р. Польське військо вторгнулося у По- бужжжя. Воєводи волинського князя Гаврило Душилович, Семен Олуйович i Ва­силько Гаврилович перемогли поляків у 6итві на р. Суха Дорогва. У цій 6итві за­гинув волинський боярин Клим Христинич. Польське військо переслідували аж до р. Вепра. Одночасно з цими подіями відбувся напад литовського війська на польські землі. “Ляхи ж не перестаючи пакостили. I привів [Данило] на них литву, і пусто­шили вони ляхів, і багатио вбивств учинили між них”^[1158].

Незважаючи на те, що Мстислав Удатний не допомагав волинським князям, Лєшко Білий запідозрив його у змові з Романовичами. Він звернувся до угорсько­го короля: “не хочу своєї частки, але дай моєму зятеві”. Угорсько-польське військо підійшло до Перемишля. Перемишльський тисяцький Ярон втік перед ними. Су- дислав Бернатович підняв бунт у Городку.

Данило Романович виступив на допомогу тестеві. Городок обложили галицько- волинські війська, очолені тисяцьким Дмитром, воєводами Мирославом ("кор­мильцем” Данила і Романа) та Михалком Глібовичем. Угорсько-польське військо атакувало тисяцького Дмитра і здобуло перемогу. Відступаючих галичан і волинян переслідували до р. Щирка. У цій битві загинули Василь Молза, Михалко Скула та багато інших визначних бояр. Відрубану голову Михалка Скули, з шиї якого було знято три золоті ланцюжки, принесли галицькому королеві Калману^[1159].

Тисяцький Дмитро відійшов до р. Зубри, де стояло військо Мстислава Удат­ного. Галицький князь послав Данила Романовича та белзького князя Олександра Всеволодовича обороняти Галич. Але белзький князь не пішов у Галич. А волинська рать на Кривавім броді відкинула короля Калмана і поляків.

Тим часом угорський бан Фільній^[1160], який фактично керував угорсько-польським військом, розбив Мстислава Удатного біля Рогожина (тепер — село Рогізне Жида- чівського району Львівської області). Тоді Мстислав наказав Данилові покинути Га­лич. Відступ був дуже важким. Данило з тисяцьким Дмитром, воєводами Глібом Зеремійовичем і Мирославом залишили столицю. На підході до Товмача їх до­гнали галичани, прихильні до Калмана, очолені Володиславом Вітовичем. Битва тривала до темної ночі. Мужньо билися бояри Гліб Зеремійович та Семен Коднин- ський. У гущі битви був і князь Данило Романович, вперше демоструючи свою від­вагу і військову майстерність. В полон потрапив галицький боярин Янець. Вночі на марші галицьке військо, очолене боярином Глібом Васильовичем, знову атакувало волинян. Данило Романович з ар'єргардом виявився відрізаним. Йому на допомогу прийшли Гліб Судиславич, Гаврило Іворович і Переніжко. Далі волинське військо пройшло Онут і 25.10.1220 р. дійшло до міста Плава, де нарешті вдалося роздобути їжу і перепочити. Далі вони добралися до Кучелмина і переправилися через Дніс­тер.

Мстислав Удатний вирушив набирати половецьку допомогу, а війська Лєшка Білого і бана Фільнія вторгнулися у Західну Волинь. Белзький князь порозумівся з поляками і приєднався до них. Сам польський князь став біля Щекарева, не даючи волинянам прийти на допомогу Мстиславові Удатному. Між тим волинські бояри через мазовецького князя Конрада зав'язали переговори з поляками. Коли ж Лєш- ко спробував підступом заманити Данила, Конрад перешкодив братові.

Мстислав Удатний повернувся з половецькою допомогою. Він був зятем хана Котяна. 24.03.1221 р. Мстислав Удатний з половцями під Галичем розгромили бана Фільнія, який потрапив в полон. Коли військо Мстислави підійшло до міста “усі угри i ляхи були побиті смердами i нікому не пощастило втекти”^[1161]. Найдовше оборонялася вежа, збудована Фільнієм над церквою св. Богородиці, але відрiзанi від води угорці мусили здатися. Полоненого короля Калмана відвезли у Торчеськ. Судислав Бернатович упав на коліна перед Мстиславом, був прощений і отримав важливе посадництво у Звенигороді. З того часу щасливий суперник Володислава Кормильчича став наближеною особою до Мстислава Удатного і фактично спрямо­вував у потрібне йому русло політику галицького князя.

Доля галицького короля Калмана (* 1208 + після 11.04.1241) склалася трагічно. Звільнившись з полону, він став намісником Хорватії з титулом герцога і загинув під час монгольської навали. Галицька королева Саломея (* 1211/1212 + 10.11.1268), яка дала обітницю дівочої чистоти, по смерті мужа, який допоміг її дотримати цієї обітниці, заложила монастир у Завихвості, де і померла, а пізніше була канонізо­вана. Схоже, що вона відмолювала гріх свого батька за підступне вбивство Романа Мстиславовича під Завихвостом. Сам Лєшко Білий незабаром так само був підступ­но вбитий.

Волинські князі нарешті уклали мир з поляками. Після перемоги Мстислава Удатного ініціатором миру виступив Лєшко Білий, виславши до Данила Романо­вича своїх мужів Держислава Абрамовича та Флоріана Войцеховича. З волинської сторони переговори вів тисяцький Дем'ян^[1162]. Схоже, що однією з умов цього миру була відмова поляків від підтримки белзького князя. Відразу після укладення миру у 1222 р. волинські війська здобули Червен та Белз. Олександра Всеволодовича вря­тувало тільки втручання Мстислава Удатного.

Успіхи Данила Романовича не пройшли повз увагу Судислава Бернатовича. Він почав настроювати тестя проти зятя. За намовою своїх радників Мстислав Удатний пішов на угоду з угорським королем, яку було скріплено шлюбом його дочки з молодшим сином Андрія II герцогом Андрієм. Ватиканські документи свідчать, що галицький князь пообіцяв зятеві віддати Галич^[1163].

Битва на Калці. У 1223 р. Русь вперше зіткнулася з монголами. Це була страте­гічна розвідка, послана у квітні 1219 р. Джучі або самим Чінгісханом по слідах роз­битого хорезм-шаха Алла ед-Діна Мухаммада II. Очолювали ці два тумени добір­ного монгольського війська (20 тис.) кращі монгольські полководці Джеббе-нойон та Субудай-багатур. Довідавшись про загибель хорезм-шаха на одному з островів у Каспійському морі, обидва темники відправили естафету до свого володаря, а самі продовжили похід, попередивши, що за 1-2 роки сподіваються обійти Каспій і че­рез Дербент та Дешт-і-Кипчак повернутися у Монголію. По дорозі вони залучали до свого війська загони кочовиків-тюрків, так що їх загальна чисельність зростала. Джеббе-нойон та Субудай-багатур зайняли південь каспійського побережжя, Рей, Хамадан, здобули Казвін i пройшли через Азербайджан, а далі розбили грузинське військо. Використовуючи протиріччя дрібних володарів, вони здобували одне за другим кавказькі князівства. Через Дербент монголи вийшли у степ, поодинці роз­били аланів i половців, ввійшли в Крим, розорили Сугдею (Судак) i весною 1223 р. вийшли на низ Дніпра^[1164].

Половецький хан Котян, тесть Мстислава Удатного, через зятя звернувся до руських князів по допомогу. У історичній літературi осторонь залишається дум­ка В. Пашуто, який датував битву на Калці 1219 р. (він виходив з тексту Галицько- Волинського літопису, де сказано, що Данилові Романовичу було тільки 18 років, та виступу ігумена Петра Аскеровича на Ліонському соборі у 1245 р., який говорив, що монголи пустошили Русь 26 років тому^[1165]). Співставлення детальних мусульман­ських джерел з нашими літописами явно на користь традиційної дати. Опис бит­ви на Калці належать очевидцям, як помітив ще А. Куник^[1166]. Остаточна редакція цієї “воїнської повісті”, як слушно назвав її М. Котляр, скомпонована з волинського (близького до Мстислава Німого, в якому критично оцінена роль Мстислава Удат­ного), галицького, турово-пінського та ін. варіантів з великою перевагою волинсько­го варіанту^[1167].

Весною 1223 р. у Києві зібрався снем (з'їзд князів), на якому були присутні 23 князі. Мстиславу Удатному і половецькому ханові Котяну вдалося переконати князів виступити у степ назустріч монголам (“краще нам прийняти їх на чужій землі ніж на своїй"). Весь квітень збиралося військо у трьох центрах: у Києві (київські, смоленські і турово-пінські дружини), Чернігові та Галичі (галицькі і волинські дру­жини). Монголи довідалися про підготовку до походу і запропонували спільно ви­ступити проти половців. Київський князь наказав монгольських послів стратити.

У степ князі виступили трьома потоками без єдиного командування. Галицькі дружини Юрія Домажирича і Держикрая Володиславича на тисячі лодях спусти­лися по Дністру, через Олешшя ввійшли в Дніпро і піднялися до Хортиці, очікуючи решту війська. Не приймаючи бою, монголи відступали. Руське військо пересліду- вало їх 12 днів, сильно розтягнувшись вздовж Дніпра. 30.05.1223 р. Мстислав Удат­ний з тисячею галичан переправився через Дніпро i легко розбив монгольський сторожовий підрозділ. Полоненого командира Гемябека видали половцям на роз­праву. Галицькі i волинські дружини йшли вниз по Дніпру на човнах i монголи з бе­рега з цікавістю оглядали руську флотілію. Сили противника ніхто з князів не знав, тоді як монгольські командири могли спокійно перелічити дружини руських кня­зів під час переправи. Військо йшло безпечно, тільки половці Яруна несли сторожу. З полководців лише Юрій Домажирич вважав противників сильними воїнами. Так дійшли до р. Калки, яку більшість дослідників ототожнюють з одним з притоків Калміуса — Кальником^[1168].

Основна битва розпочалася 31 травня 1223 р. Досвідчений полководець Мстис­лав Удатний повів себе як хлопчисько уже у першій фазі битви. Виїхавши на розвідку у степ, він наштовхнувся на головні сили противника. Не попередивши з'єднання київського i чернігівського князів, які щойно ставали табором за Калкою, він вирішив атакувати противника силами одних галичан i волинян. Першою роз­почала битву волинська дружина Данила Романовича. Монголи відповіли сильним ударом. Луцький князь Мстислав Німий (у 1220 р. по смерті !нгваря сюзереном Волині і луцьким князем став його молодший брат) та галичани підтримали атаку володимирської дружини. До них приєднався курський князь Олег Святославич, який очолював чернігівський авангард. Але монголи зім'яли половців, які, втікаю­чи, розладнали бойові порядки чернігівських та київських військ, що ще тільки-но зрозуміли, що розпочалася генеральна битва. Несучи втрати, галицькі i волинські дружини почали відступати. Князь Данило Романович під'їхав до Калки, зачерп­нув шоломом води і тільки тут помітив, що він поранений і сили його покидають.

Слідом за галицькими i волинськими дружинами почали втечу i чернігівські дружини. Сім князів загинуло або потрапило в полон під час цієї втечі: чернігів­ський князь Мстислав Святославич з сином Васильком, козельським князем; янів- ський князь Святослав, несвізький князь Юрій i його син неговорський князь Ярос­лав (це був, напевно, авангард київського війська з турівських дружин, який встиг вступити у першу фазу битви); дорогобузький князь !зяслав !нгваревич та шум- ський князь Святослав !нгваревич з волинського війська. Добравшись до Дніпра, Мстислав Удатний негайно переправився i наказав спалити лоді^[1169].

Тим часом київський князь Мстислав Романович загородився возами над рікою Калкою і три дні успішно відбивав атаки Чегиркана i Шарукана, яких Джеббе-нойон залишив на Калці. Воєвода бродників^[1170] Плоскиня присягнув на хресті, що монголи за викуп дадуть можливість князям повернутися на Русь. З Мстиславом Романови­чем здалося ще чотири князі: його зяті турівський князь Андрій та дубровицький князь Олександр, путивльський князь !зяслав Володимирович та канівський князь Святослав (напевно Ярославич, який у 1207 р. тримав Трипільське князівство). По­лонених князів монголи поклали на траву i поверх них настелили настил з дошок на якому справили учту на честь перемоги. Нещасні померли у тяжких муках.

Хоча волинські дружини у битві на Калці i виступали разом з військом Мстис­лава Удатного, трималися вони свого сюзерена луцького князя. Не випадково саме Мстислав Німий першим виступив на допомогу Данилові Романовичу. Напевно у бойових порядках волинські дружини зайняли один фланг, галичани — центр, а половці — інший фланг. Другу лінію склали чернігівські дружини, а третю київські. Причому курська дружина Олега Святославича була висунена вперед і прийшла на допомогу волинянам.

Після перемоги на Калці монголи відступили далеко в степ, а князі повернули­ся до своїх усобиць.

Збирання волинської землі. Вже у 1224 р. стали проявлятися наслідки нової політики Мстислава Удатного. Разом з белзьким князем Олександром Всеволодо­вичем він розпочав війну проти зятя. Данило Романович отримав польську під­могу і обложив Белз. Романовичам допомагали і решту волинських князів. При посередництві польських князів тисяцький Дем'ян та двірський Андрій уклали з галицьким і белзьким князями перемир'я^[1171].

У 1225 р. помер луцький князь Мстислав Ярославич Німий^[1172]. За його заповітом Луцьке князівство поступало під опіку Данила Романовича разом з смертельно хво­рим князем Іваном Мстиславичем, який не мав спадкоємців^[1173]. Таким чином старша гілка волинської династії не лише повертала собі старшинство на Волині, яке за угодою 1170 р. отримав луцький князь, але й основні володіння молодшої гілки. На Луцьк претендував шумський князь Ярослав Інгваревич, який за родовим рахунком був старшим за Івана Мстиславича. На Волині могла вибухнути усобиця.

Такого посилення зятя не бажав і Мстислав Удатний. Він передав іншому зятеві угорському герцогу Андрію Перемишль, а на Волинь спровадив половців Котяна та київську рать Володимира Рюриковича. Белзький князь Олександр Всеволодович через свого воєводу Яна підбурював знову Мстислава самого приєднатися до цієї раті, розповідаючи про змову волинського князя з поляками і наміри його вбити. Але підступи белзького князя були викриті і Мстислав погодився на мир з зятем.

Галицькі бояри організовували змови проти Мстислава, використовуючи кож­ну нагоду. Очевидно його політика, спрямована на укріплення князівської влади, їх не влаштовувала. Перемишльський боярин Семенко Чермний налякав герцо­га Андрія і той втік з Перемишля. Зимою 1226 р. Андрій II з угорським військом підійшов до Перемишля. Тисяцький Юрій Домажирич здав місто, а сам втік до Мстислава Удатного. Король підійшов до Звенигорода, на допомогу йому при­йшла польська рать з воєводою Пакославом. Угорці взяли Теребовлю, Тихомль, але під Крем'янцем понесли значні втрати. Аж тоді Мстислав Удатний звернувся до зятя. Посольство очолив Судислав Бернатович. Старий інтриган тепер мирив тестя з зятем, яких сам і посварив.

На р. Білці під Звенигородом галицька рать, очолена Мстиславом Удат­ним, розбила угорців. Загинув угорський воєвода Мартин. Король почав відступ. Волинські полки Данила і Василька Романовичів з галицьким воєводою Глібом Зеремійовичем підійшли до Городка. Волинські князі не дали полякам виступити на допомогу угорському королю, який відступав з Галицької зємлі.

Але Мстислав Удатний не тільки не використав своєї перемоги, а несподівано відмовився від Галича на користь герцога Андрія. Літописець приписав це рішен­ня інтригам галицьких бояр Судислава Бернатовича і Гліба Зеремійовича: “Княже! Сам ти не можеш держати Галича: бояри тебе не хочуть; якщо віддаси його короле­вичу, то зможеш узяти його під ним назад, коли захочеш; якщо ж віддаш Данилові, то вже ніколи не буде більше твій Галич, тому що народ міцно любить Данила”^[1174].

Повернутися до Галича Мстиславу Удатному справді вже не судилося. Київ­ський князь Володимир Рюрикович у 1226 р. надав йому Торчеськ у Київській землі. Звідти колишній галицький князь у пориві розкаяння писав своєму зятеві Данилові Романовичу: “Син! Согрішив я, що не дав тобі Галича, а віддав його іноплемінникам за радою підлабузника Судислава — обвів він мене, але якщо Богові мило, то спра­ву ще можна поправити: підемо на них — я з половцями, а ти з своїми; коли Бог нам поможе, то ти візьмеш Галич, а я Пониззя"^[1175]. Але боярин Гліб Зеремійович не допустив до побачення зятя з тестем. Мстислав Удатний помер у Києві в 1228 р.^[1176].

За час чергової конфронтації Данила Романовича з тестем у 1227 р. у Луцьку помер Іван Мстиславич і Ярослав Інгварович негайно зайняв батьківську столицю. Чорторийськ захопили пінські князі, які, напевно, мали династичні пов'язання зі східноволинськими княями. Ярослав Інгваревич розраховував на підтримку Лєшка Білого, дружиною якого була його рідна сестра Гремислава. В коаліції з пінськими князями і белзьким князем Олександром Всеволодовичем він сподівався перемогти Романовичів. Але краківський князь був захоплений боротьбою в союзі з сілезьки­ми князями проти познанського князя Владислава Одонича. Союзники зустрілися у Гонсаві. 14.11.1227 р. Лєшко Білий і Генріх Бородатий парилися у лазні. Поморська дружина Святоплука II напала раптово (Ядвіга, дружина Владислава Одонича, була сестрою гданського князя). Важкопоранений Генріх був врятований самопожерт­вою одного з своїх лицарів. Лєшко добіг до коня і кинувся втікати. Його наздогнали і вбили у с. Марцінково. Гремислава Інгварівна, яка з синами знайшла притулок у молодшого брата покійного мужа мазовецького князя Конрада, сама прислала до Данила Романовича, просячи допомоги^[1177].

Бояри радили Данилові Романовичу схопити Ярослава Інгваревича підступом під час своєї поїздки до луцького храму св. Миколая, але той відмовився. У кінці 1227 р. волинські війська, очолені двірським Андрієм, боярами В'ячеславом Тов­стим, Гаврилом Душиловичем та Іваном Михалковичем виступили до Луцька. Ярослав інгваревич з сім'єю потрапили у полон. Луцьк та Пересопницю Данило передав братові Василькові, за яким залишилося і Берестейське князівство.

У Чорторийську сиділи пінські князі і Данило Романович послав по допомо­гу до свого тестя, тепер торчеського князя. 26.03.1228 р. волинське військо здобу­ло Чорторийськ. Пінські князі, які перебували у місті, здалися. Об'єднання Волині нарешті було завершено.

Ярославові Інгваревичу, який визнав себе васалом, було надано Перемиль, а по­тім Меджибіж, тобто Болохівську землю, яку з часів Романа Мстиславича контро­лювали волинські князі.

Пінський князь Ростислав виступив організатором антиданилівської коаліції, підбуривши київського князя Володимира Рюриковича та чернігівців. З ними у поході на Волинь взяли участь половці хана Котяна. Але дружина Данила Рома­новича сама була внучкою Котяна і половців вдалося переконати повернути свої загони у Галицьку землю, де правив герцог Андрій. Решта війська безрезультат­но простояло під Кремінцем, поки чернігівський князь Михайло Всеволодович не покинув його через новгородські проблеми (Ольговичі продовжували боротьбу з Суздальськими Мономаховичами). У Києві мусили змиритися з відновленням по­літичного об'єднання Волині. Першу частину свого завдання Данило Романович виконав. Тепер він контролював всю Волинську землю. Попереду було продовжен­ня боротьби за Галицьку спадщину.

Продовження боротьби за Галицьку спадщину. Потрібні були союзники. У 1229 р. Романовичі виступили на допомогу мазовецькому князеві Конраду і спад­коємцям Лєшка Білого. Польсько-волинське військо обложило Каліш у Велико- польщі. Конрад не наважувався на штурм, незважаючи на наполягання Данила Ро­мановича. Містичі Каліша попросили вислати на переговори двох мужів. Воєвода Пакослав запропонував Данилові переодягнутися боярином і взяти участь у пере­говорах. Із заборол кричали, що Конрад укаже честь Романовичам, коли дасть їм взяти місто. Тоді Пакослав відповів, що Конрад був би радим, але Данило не хоче. “...ось він і сам”. Князь зняв шолом. Його впізнали і стали просити миру. Данило розсміявся і, взявши двох городян, поїхав до Конрада просити пощадити місто. Та­кою була ця епоха: крові, підступів, відваги і благородного лицарства.

Похід у Польщу у 1229 р. закінчився невдачею. Романовичі розраховували на до­помогу литовців, але у литовські землі вторгнулися меченосці. Магістр фон Волквін на р. Іммері розгромив литовських князів. У бою полягло біля 2 тис. воїнів^[1178].

У 1230 р., перебуваючи в Угоровеську (Угровську), Данило Романович отримав несподівану звістку від галичан, що Судислав Бернатович з великим військом висту­пив у Пониззя. Пониззям називали землі колишнього Звенигород-Дністровського князівства у середній течії Дністра, Ушиці, Смотрича, Збруча і Серету^[1179]. Герцог Ан­дрій залишився в Галичі з невеликою залогою. Данило Романович негайно вислав проти Судислава тисяцького Дем'яна, а сам рушив на Галич. Але Судислав зумів прослизнути у Галич, уникнувши битви. Була рання весна і перші сутички розпо­чалися прямо на льоду. Угорці не думали здавати місто. Боярство в основному було на їх стороні. Коли рушив Дністер і крига почала ламатися, боярин Семенко під­палив міст. Але погода не дала йому згоріти і волинська дружина перейшла через міст. Містичі вже перекинулися на сторону Романовича. Галич здався.

Герцог Андрій та Судислав Бернатович отримали дозвіл виїхати в Угорщи­ну. Там вони підбили Андрія II знову виступити проти галицько-волинського об'єднання. Військо королевича Бели затримали дощові повені у Карпатах. Далі тисяцький Дем'ян успішно обороняв Галич, а пошесть у війську змусила Белу від­ступити^[1180].

У 1231 р., опинившись наодинці з краківським князем Генріхом Бородатим, ма- зовецький князь Конрад змушений був шукати захисту у Романовичів. З того часу союз, а місцями i васальна залежність Мазовії від Волині, стали для мазовецького князя необхідністю.

Здобути Галич було значно легше ніж втримати Галицьку землю. Галицькі бо­яри Моли6оговичі організували змову на користь белзького князя Олександра Все­володовича. Змовники радилися як підпалити княжий терем i вбити Данила Ро­мановича. Нічого не підозрюючи, князь Василько Романович при гарному гуморі накинувся на одного з них з оголеним мечем та вирвав щит у іншого. Налякані змовники вирішили, що князеві все відомо і кинулися втікати. Обидва князі ж довго не могли зрозуміти що трапилося. В той же день один із змовників Пилип запросив князів до себе на обід. Цей обід міг стати для князів останнім, але післанець тисяць­кого Дем'яна нагнав князів по дорозі до Вишні, де Пилип приготував пастку.

Знову розпочалася війна. Василько Романович здобув Белз. 28 бояр з родини Молибоговичів втратили свої володіння. Олександр Всеволодович втік у Пере­мишль. Князь Данило Романович шукав згоди з галицьким боярством. Він простив змовників. Стерпів навіть, коли на бенкеті один з дворян-тіунів залив йому лице вином. Зібравши свою дружину, князь закликав її до наступу на Перемишль. Со­цький Микула підтримав свого сюзерена: “Пане! Якщо не придушиш пчіл, меду не з'їси!”. Олександр Всеволодович втік в Угорщину. Посланий за белзьким князем боярин Володислав Юрійович також втік в Угорщину.

У 1232 р. угорське військо обложило Ярослав. Посадник Давид Вишатич лег­ко відбив перший приступ. Але теща Давида, близька до Судислава Бернатовича, схилила зятя до капітуляції. Даремно товариш Давида боярин Василько Гаврило­вич переконував посадника не здавати міста. Військо отримало право виходу. Але здача Ярослава послужила сигналом для інших бояр. До угорців перейшов боярин Клим'ята з Голих Гір. Потім інші. Галич впав.

Король Андрій II вирішив іти далі. Угорське військо обложило Володимир. Укріплення і вигляд столиці Волині зачарували старого короля, який бачив нема­ло європейських міст. Володимир обороняв пестун Романовичів боярин Мирослав. На переговорах з королем він пообіцяв повернути Олександрові Всеволодовичу Белз та Червен. Правда, пізніше, оправдовуючися перед своїми вихованцями, він заявив, що про Червен мова не йшла.

Знову довелося починати знову все спочатку. Герцог Андрій тепер мав союзни­ків белзького князя Олександра Всеволодовича та болохівських князів.

Болохівські князі. Проблема болохівських князів існує давно^[1181].

Болохівських князів вважали туземними князями на зразок князя чорних кло­буків Кондувдия чи асимільованими половцями (версія Д. Зубрицького, підтрима­на I. Шараневичем, Н. Молчановським та ін.), але це повністю спростовано архео­логічними дослідженнями, які не залишають сумнівів, що Болохівська земля була густо заселена нащадками полян, древлян та уличів.

М. Котляр вважає їх боярами, які виступали проти об'єднавчої політики Да­нила Романовича. Густа сітка міст з розвиненими ремеслами в цьому регіоні ніби підсилює цю версію. А. Петрушевич вважав їх сільськими кенезями-суддями, ана­логічними підкарпатським у селах на волоському праві. Однак обидві ці версії не зовсім узгоджуються з джерелами, адже мазовецький князь Болеслав прямо звер­нувся до Данила: “це не твої воїни, вони є окремими князями”. “Братією” називали їх і інші князі. Що ж до літописців, то вони ніколи не плутали бояр з князями.

Болохівських князів вважали також Ольговичами, які вціліли тут після траге­дії 1211 р. (М. Карамзін, М. Арцибашев, М. Квашнін-Самарін, Р. Зотов). Помилка останніх полягала у тому, що вони відносили князя Ізяслава Мстиславича, який у 1235 р. захопив Київ i вимагав у Данила Романовича повернути свою "братію” — бо­лохівських князів, до Ольговичів, тоді як цей князь був Смоленським Мономахови- чем. Враховуючи цей факт М. Баумгартен справедливо відносив болохівських кня­зів до нащадків Інгвара Ярославича, які зберегли тільки цю частину його володінь. Один з них Борис Ярославич у 1234 р. згаданий як князь меджибізький^[1182]. За М. Ба­умгартеном у Бориса було ще два брати, які тримали Болохів^[1183]. Справді, Волинські Мономаховичі були "братією” для Смоленських Мономаховичів. Вважаючи, що їх права на Луцьк i Східну Волинь вагоміші від прав Данила Романовича, ці князі i їх нащадки могли бути в опозиції до Данила Романовича. Крім того безпосереднє сусідство з ординцями змушувало їх до співпраці з ними. Сам Меджибіж також лежав у Болохівській землі. Болохівські князі були братами або нащадками князя Бориса Ярославича. Нащадками болохівських князів могли бути подільський князь Дмитро, який брав участь у битві на Синіх Водах у 1362 р.; його син Федір, а також князі Звягольські та Деревинські (відомі у XV ст.)^[1184]. Болохівські князі Інгваровичі були послідовними противниками Данила Романовича, виступаючи завжди на стороні його ворогів.

Новий успіх Романовичів. На р. Вілії, лівій притоці Горині герцог Андрій зустрівся з Данилом Романовичем. Замісь домовленості вони розсталися непри­миренними ворогами. Під Шумськом Данило Романович атакував бойові порядки герцога, але його дружина не витримала i повернула назад. Втрати союзників та­кож були настільки великими, що і Андрій повернувся до Галича^[1185]

Обидві сторони шукали спільників. До противників Романовичів приєднали­ся турово-пінські князі. Але на допомогу волинським князям виступили київський князь Володимир Рюрикович та Ізяслав Мстиславич^[1186]. За київськими військами йшли половці. Це налякало белзького князя Олександра, який перейшов на сто­рону Романовичів. Воєвода галицького герцога Діаніш (Денеш) мусив відступа­ти. Волинські і київські війська пішли на Галич. Бояри Доброслав Суд'їч та Гліб Зеремійович також перейшли до Данила. Дев'ять тижнів стояло військо союзників під стінами Галича. Король Бела IV був зв'язаний війною з австрійськими Бабенбер- гами і нічим не допоміг братові. Австрійський герцог Леопольд VZ фон Бабенберг був одружений з сестрою Анни, Роман був його свояком, для його сина Фрідріха ІІ Данило був двоюрідним братом. Крім політичних вигод в союзі не останню роль відігравали і родинні зв'язки^[1187].

Була пізня осінь, але Дністер не хотів замерзати i це затримувало штурм міс­та. Судислав Бернатович через своїх агентів запропонував Галич белзькому князеві. Той відступив від Данила, чим вирішив свою долю. У Галичі тим часом помер гер­цог Андрій і угорці здали місто. Судислав Бернатович зумів утекти, замішавшись серед угорців, яким дозволили покинути столицю.

У грудні 1233 р. здався Белз. Єдність Галицько-Волинської держави нарешті була відновлена. Олександр Всеволодович втікав до Чернігова, але був схопленим біля Полонного^[1188]. Напевно він закінчив свої дні у тюрмі. Його синові Всеволодові повернули Белзьке князівство скоріше всьго близько 1241 р., коли Данило Романо­вич шукав консолідації всіх князів.

Терези Фортуни. Відновлення єдності спадщини Романа Мстиславича трива­ло недовго. У 1234 р. Данило Романович виступив на допомогу київському князеві Володимирові Рюриковичу проти чернігівського князя Михайла Всеволодовича. Було обложено навіть Чернігів^[1189]. За В. Татищевим чернігівський князь зумів до­мовитися з галицькими боярами, які змусили Данила Романовича зняти облогу. Київське i галицьке війська відступали окремими колонами i Михайло зумів нане­сти галичанам поразку^[1190]. В цей час союзники довідалися, що Ізяслав Мстиславич підняв бунт і з половцями йде на столицю. Данило Романович виступив разом з київським князем назустріч противнику. Війська були змучені. Битва відбулася біля Звенигорода Київського. Противник мав чисельну перевагу. Під Данилом Романо­вичем було вбито коня, але завдяки вннятковій мужності йому вдалося вивести з бою рештки вшська. Київський князь Володимир Рюрикович i волинський воєво­да Мирослав потрапили в полон^[1191]. Їх викупили у половців тільки десь під кінєць 1235 р.

Галицьке боярство продовжувало чинити опір централізаторській політиці Романовичів. І тепер бояри спішили скористатися з проблем, які виникли у Да­нила Романовича. Бояри Моли6оговичі хитрістю виманили з Галича Василька Ро­мановича, розпустивши чутки, що смолєнські полки з половцями наступають на Волинь. У Галич було "запрошено" чернігівського князя Михайла Всеволодовича, одруженого з дочкою Романа від першого "законного" шлюбу.

У 1235 р. Михайло Всеволодович організував проти Романовичів коаліцію, куди крім Ізяслава Мстиславича, болохівських князів та половців ввійшов ще й мазовець- кий князь Конрад. Останній прогнав каштеляна Пакослава, який втік на Волинь, захопив Сандомир, у якому посадив свого сина Болеслава, а Гремиславу Інгварівну змусив виїхати у Вислицю. Після деякого вагання він все ж визнав за Болеславом Встидливим, сином Лєшка Білого, права на краківський престол, але затримав за собою частину Сандомирського князівства^[1192].

Першими почали війну болохівські князі. Вони прагнули повернути собі Східну Волинь. Їх дружини були розбиті, а самі князі потрапили у полон. Ізяслав Мстисла- вич прислав посольство, вимагаючи відпустити "його братію", тобто болохівських князів.

Війна продовжувалася. Волинь була атакована з двох сторін. Польське військо було розгромлене біля Червеня і на р. Вепр. Однак Конрадові вдалося захопити Дорогичин, який він передав хрестоносцям (орден Добжанських братів, створений для боротьби з ятвягами і прусами). А половці знову перейшли на сторону волин­ського князя і розорили галицькі волості.

Угорський пасьянс. Далі і Данило Романович і Михайло Всеволодович шука­ли порозуміння з угорцями. Останні схилялися більше на бік Ольговича. І тоді Да­нило Романович рішився на більш радикальний крок. У 1235 р., по смерті угорсько­го короля Андрія, у Фегерварі відбулася коронація Бели IV, під час якої колишній галицький король Калман ніс меч, а Данило Романович провадив за уздечку коня угорського короля^[1193]. Цей епізод з біографії Данила Романовича досі залишається дискусійним. Від повного заперечення цього факту (М. Шашкевич, Д. Зубрицький, І. Шараневич), замовчування (В. Пашуто, М. Котляр), сумнівів щодо його значення (М. Грушевський, І. Крип'якевич) до беззаперечного визнання Данила Романовича угорським ленником (М. Карамзін, Б. Хоман, М. Волощук)^[1194]. О. Майоров, вважаю­чи, що князь Данило Романович формально визнав себе васалом нового угорського короля, справедливо вбачав причину у пошуках військової підтримки проти Ми­хайла Всеволодовича та його сина, звертаючи увагу на те, що рівночасно Василько Романович просив допомоги у поляків^[1195]. Ще більш стримано поставився до цієї події О. Головко. Він, по суті, відкидає можливість прийняття васалітету, але спра­ведливо звертає увагу на те, що стосунки з угорським королем не розвивалися в та­кому напрямку, як бажав руський князь перед поїздкою до Угорщини. Це змусило Данила згодом вдатися до багатоходової дипломатичної комбінації в Центральній Європі^[1196]. М. Лабунька, дослідивши сам чин ведення коня під час урочистих церемо­ній (Officium Stratoris), та спираючись на висновки Р. Гольцмана, який вважав, що цей чин був виявом пошанування і визнання високого значення, але не ленної за­лежності, яку символізував чин стремена (Officium Strepae), коли супровідник три­мав стремено вершника, до чого був зобов'язаний ленник (як приклад дослідник навів факт здійснення чину Officium Stratoris у 1210 р. королями Данії та Норвегії щодо короля Швеції, який не привів до васалітету цих володарів)^[1197], також дійшов до висновку, що Данило Романович не був ленником угорського короля^[1198].

Для Данила Романовича це був чи ненайважчий період його життя. Зібравши спадщину батька, він раптом знову втратив її важливішу половину і мусив почина­ти все спочатку. За таких умов можна було навіть формально визнати себе васалом угорського короля, допомога якого чи, хоча б дружній нейтралітет, були конче по­трібними. Особливо зважаючи на потужню проугорську партію серед галицького боярства. Тут версія О. Майорова виглядає переконливою.

Правий також і О. Головко. Данило Романович не отримав очікуваної підтрим­ки від товариша дитинства короля Бели IV. І тоді він вдався по допомогу до іншо­го родича — австрійського герцога Фрідріха ІІ фон Бабенберга. І це знову подіяло. У 1236 р. Бела IV змушений був зайняти нейтральну позицію, відмовившись від за­ручин свої дочки з Ростиславом Михайловичем^[1199].

В кінці 1235 р., отримавши польську допомогу, Романовичі кинулися відво­йовувати Галич. Це їм не вдалося. Але у 1236 р. у Чернігівську землю вторгнувся переяслав-заліський i новгородський князь Ярослав Всеволодович. Михайло Всево­лодович мусив покинути Галич, у якому залишив сина Ростислава. І вже у 1237 р. 6ороть6і з Ростиславом Михайловичем після двох компромісних мирів, Данило Романович повернув собі Перемишльське князівство. Перемишльські бояри у сво­їй масі досить активно підтримували проугорську партію. Напевно “угорський па­сьянс” Данила Романовича був вдалим виходом з надзвичайно скрутної ситуації.

Дорогичинська кампанія. У березні 1238 р. Данило Романович розбив під Дорогичином орденських братів. Комтур Бруно потрапив у полон^[1200]. Дорогичин- ське князівство було повернене до складу Волині.

Цій події колись надавалося надзвичайно велике значення в контексті роз­мов про експансію католицького Риму проти православної Русі. Події під Доро- гичином порівнювалися з перемогою Олександра Невського на Чудському озері: вважалося, що князі Данило Галицький і Олександр Невський зупинили агресію Тевтонського Ордену. Відомий поет М. Бажан навіть присвятив цій події цілу по­ему. Знайшла вона значний відбиток і у історіографії^[1201]. О. Головко першим звернув увагу, що Добжинський Орден не був філією Тевтонського Ордену, а був створений лицарями-мечоносцями, що прибули з Лівонії до мазовецького князя Конрада^[1202]. Ці лицарі не хотіли приєднуватися до Тевтонського Ордену разом з іншими братами- мечоносцями, чим порушили орденську дисципліну. Вони прибули до Мазовії і визнали себе васалами мазовецького князя Конрада, обіцяючи не переходити під владу інших володарів^[1203]. Конрад сподівався з їхньою допомогою завоювати частину пруських земель, що було спрямоване проти інтересів Тевтонського Ордену.

Політика Конрада стосовно волинських князів була схожою з політикою Рома­новичів стосовно Угорщини. Балансуючи між союзом та васалітетом, слабша сто­рона спішила використати будь-які проблеми сильнішої сторони, щоби укріпити свої позиції за рахунок сильнішої сторони. Надаючи добжинським лицарям волин­ський Дорогичин, Конрад переслідував і іншу мету, вигідну мазовецьким князям: взяти під контроль цей стратегічно важливий регіон.

Тому, напевно, більш правий О. Головко, полемізуючи з О. Масаном, який зво­дить дорогичинський конфлікт до малозначущого епізоду^[1204]. Немає підстав вважа­ти Дорогичин слабоукріпленим містом, добжинці напевно його не штурмували. Мазовецькі князі мали там давні зв'язки і давно зазіхали на цей регіон. Напевно міс­цеве боярство домовилося з Конрадом у 1235 р. під час великої скрути Романови­чів. Данило Романович, можливо, цілком свідомо оголошував похід проти ятвягів, щоби несподівано з'явитися під Дорогичином “в силі тяжкій”^[1205]. О. Масан правий, безперечно, в іншому: битви під Дорогичином чи штурму міста, напевно, не було. Невелике військо добжинських братів з їх комтуром (десяток братів з кількома де­сятками зброєносців і слуг) просто склали зброю. Більшість з них загинула не під Дорогичином, а у битві з монголами під Легніцею 9.04.1241 р.^[1206].

Завершення боротьби за Галич. У 1237 р. Михайловї Всеволодовичу вдалося оволодіти Києвом. Ростислав Михайлович відразу ж відібрав у Романовичів Пере­мишль. В умовах, коли стосунки Романовичів з Угорщиною значно погіршилися, Ольговичі відчували себе досить впевнено. Вже не могло йтися ні про який васа­літет. Романовичі погрожували весною 1238 р. походом на Угорщину, з якою вів війну їх союзник та родич австрійський герцог Фрідріх ІІ фон Бабенберг. Можливо тому, Ростислав Михайлович і виступив сам з дружиною на допомогу батькові у Смоленську землю.

Данило Романович тут показав себе блискучим дипломатом. Погроза вторгнен­ня в Угорщину подіяла. Бела IV зайняв нейтральну позицію стосовно Ростислава в обмін на нейтралітет Романовичів в його конфлікті з австрійським герцогом^[1207]. Тому, довідавшись про відхід чернігівської дружини з Галича, Данило Романович відразу ж підступив під стіни столиці. Єпископ Артемій і двірський Григорій вмовляли галичан не пускати волинського князя, але перемогли прихильники Романовичів. Ростислав Михайлович повернув назад, але побачивши на Німецькій брамі Гали­ча стяг Данила Романовича, не зважився на продовження боротьби і втік в Угор- щину^[1208]. Довга боротьба за спадщину Романа Мстиславича тривала майже 32 роки (1205-1237) і завершилася перемогою Данила Романовича.

Монгольський розгром. Монголи мали прекрасно поставлену розвідку, яка була добре поінформована про події на Русі^[1209]. Вони вторгнулися на Русь під час чер­гового загострення боротьби за Київ між Ольговичами та Мономаховичами. Про­тягом зимової кампанії 1237-1238 рр. вони оволоділи Рязанською та Володимиро- Суздальською землями і, вийшовши на кордони Чернігівської землі, після довгої та впертої облоги здобули Козельськ. Після цього ординці відійшли в степ. До осені 1239 р. вони не тривожили руських земель, приборкуючи повстання в Мордовії та Поволжі, а також завойовуючи Північний Кавказ. Лише восени 1239 р. Бату з огла- нами (царевичами) Каданом, Бурі і Бучеком завоювали Чернігівську землю.

Тільки літом 1240 р., розбивши чорних клобуків, монголи рушили на Київ. Не­зважаючи на те, що ординці вже два з половиною роки планомірно завойовували землі Русі, міжкнязівська боротьба за старшинство продовжувала тривати. Аван­гард ординців, очолений огланом Менгу, підійшов до столиці. Менгу послав послів до Михайла Всеволодовича^[1210]. Михайло готувався до приходу ординців. Після не­вдалих спроб знайти союзників в Угорщині та Польщі, Михайло з сином Ростисла­вом відмовилися від претензій на Галич. Данило також пішов на компроміс. Він на­дав Ростиславові Михайловичу Луцьк та визнав Михайла Всеволодовича великим князем Русі. Але Михайло так і не наважився боронити Київ, як перед тим не взяв участі в обороні рідної Чернігівської землі. Він наказав вбити ординських послів, а сам втік на захід до Польщі. Опустілу столицю відразу ж зайняв Ростислав Мстис­лавич із смоленської гілки Мономаховичів. Тоді Данило Романович, як старший се­ред Мономаховичів, здобув Київ, захопивши в полон князя Ростислава, і доручив оборону столиці тисяцькому Дмитру. Галицько-волинський кнзь став володарем Києва^[1211], тобто формально він був останнім великим князем Русі.

Сам Данило Романович виїхав в Угорщину до двору Бели ZV, пропонуючи останньому союз проти ординців, скріплений шлюбом його сина Лева з дочкою Бели. Друзі дитинства не змогли знайти спільну мову. Угорський король відкинув можливість рівноправного союзу з тим, хто ще недавно вів за уздечку його коня. Поїздка Данила та Лева виявилася невдалою. Але Бела ZV недооцінив загалом мон­гольську загрозу. Палатин Денеш (Діонісій Тамай) не зміг утримати карпатські пе­ревали. Вже в березні 1241 р. монголи пройшли через Верецький перевал, а інша їх частина зайшла в Угорщину через словацькі землі.

Тисяцький Дмитро вперто обороняв Київ з 5 вересня до 6 грудня 1240 р., так і не дочекавшись підмоги. Зимою 1240-1241 рр. монгольська орда пройшла через Галицько-Волинську землю^[1212]. Потужна метальна артилерія та облогова техніка руйнували стіни міст та замків, які поодинці намагалися оборонятися. Вистояли тільки Кременець, Данилів та Холм, які стояли на високих горбах, куди важко було підтягнути метальну артилерію, та мали кам'яні укріплення.

Весною 1241 р. Бату виступив проти поляків, чехів та угорців. Оглани (цареви­чі) Орду та Байдар дійшли до Любліна, а основні сили Бату розгромили Белу ZV у битві біля містечка Мохи на р. Шайо (11 квітня 1241). Оглани Кадан і Бурі воювали проти саксів. Бучек розбив волохів, пройшовши через Червоноволошський прохід і дійшовши до Брашева.

Літо 1241 р. монголи провели на Дунаї і Тисі. Кадан, пройшовши через То­кай, Уйрок і Сафар, переслідував угорського короля до самого Адріатичного моря.

Ікона “Богородиця - Дороговказиця”. (Холмська Богородиця). XI-XII ст.

Музей Волинської ікони. Луцьк.

Монголи були готові воювати далі. Смерть каана Угедая викликала відхід Гуюка та інших огланів, чиї сили складали більше третини військ Бату. У 1242 р. Бату повер­нувся на береги Волги, де були одні з кращих на той час умов для ведення кочового господарстава, і де перетиналися шляхи з усіх частин його нових завоювань, щоб заложити окремий улус — державу Золоту Орду з новою столицею Сараєм^[1213].

Важке повернення додому. На початку 1241 р. Данило Романович добрався до монастиря св. Богородиці у Синьовидську (тепер Верхнє Синьовидне), де зустрів натовпи втікачів від монголів. Повернувшись назад в Угорщину, він залишив тут сина Лева, а сам через Бардіїв прибув до Сандомира, звідки перебрався до Мазовії. Мазовецький князь Болеслав Конрадович надав йому місто Вишгород.

Основні маси монголів вже перебували в Угорщині та Чехії, тому Данило Ро­манович з братом Васильком виїхали до Дорогичина. До міста князів не впустили. М. Котляр вбачає причину у боярському бунті^[1214]. Волинське боярство не було та­ким міцним як галицьке, воно повністю залежало від князів, які могли забрати їхні бенефіції. Але волинські міста були доволі потужними торговельно-ремісничими центрами, бюргерська верхівка тут відігравала не меншу роль ніж у Галицькій зем­лі. Кинуті своїми князями напризволяще (Романовичі не брали участі в опорі мон­голам під час їх наступу), містичі тепер могли не пустити князя з його невеличким загоном.

Картина руїни і слідів опору була жахливою. Біля Берестя неможливо було вийти на поле через сморід від розкладання непохованих трупів. У Володимирі не зосталося жодного живого. Церква св. Богородиці та інші церкви були наповнені трупами^[1215]. Лише Холм, який вистояв перед завойовниками, залишався незруйно- ваним.

Так само безславно вертали інші князі, які не боронили своїх земель перед за­войовниками. Михайло Всеволодович з сином Ростиславом через пустий Володи­мир рушили на Пінськ. Далі Михайло прибув до зруйнованого Києва, а Ростислав поїхав до Чернігова. Овруцький князь Ростислав Володимирович, який також був втік до Польщі, прибув до Данила у Холм. Лев Данилович пробився з Угорщини і прибув до батька у Володаву, місто Холмського уділу.

Потрібно було починати відбудовувати повністю зруйновану землю. Крім того галицькі бояри спішили самі скористатися з хаосу та паніки. Доброслав Суд'їч за­хопив Бакоту з Пониззям та почав роздавати своїм васалам багаті соляні волості. Боярин Григорій Васильович захопив все перемишльське підгір'я. Обидва без до­зволу розпоряжалися землями княжого домену. Спішили скористатися станови­щем болохівські князі, тепер ординські васали, та Ростислав Михайлович, який не затримався надовго у Чернігові.

Військові реформи. Потрібно було знову зібрати всі розорені землі і готува­тися дати відсіч монголам. Данило Романович одним з перших князів зрозумів, що для цього необхідні негайні реформи по створенню сильної сучасної армії, здатної протистояти напасникам. Наступні роки аж до самої його смерті були присвяче­ні реалізації цієї проблеми. По смерті батька реформу продовжив його син Лев. Джерела не дозволяють чітко розділити, що саме було запроваджено в часи короля Данила, а що при князі Леві.

Основою княжого війська була постійна кінна дружина, складена з професіо­налів, які за свою службу отримували бенефіції та земельні лени. Служба для них була спадковою. Починали її з "детських" та "отроків", стаючи "гридями" та "бо­ярами". Ускладнення озброєння та захисного обладунку вимагало постійного тре­нінгу та вдосконалення. Служба була важкою, але вона давала можливість зробити адміністративну і політичну кар'єру. Рядові дружинники нерідко ставали велики­ми боярами. Через всі стадії лицарської науки, починаючи від "детських", проходи­ли і самі князі. Так було скрізь і на Заході.

Дружинники були важкоозброєними кінними лицарями. Їх озброєння кошту­вало добре стадо корів. Через це чисельність княжої дружини була невеликою: за­лежно від розмірів і потуги князівства від кількох десятків до кількох сотень воїнів. Більші дружини ділилися на "стяги" (хорогви). Бойовий знак "стяг" давав орієнта­цію на полі бою бійцям одного підрозділу, що за однакового озброєння і доспіхів не було легким. Так у битві на р. Руті у 1151 р. кияни мало не вбили свого князя Із­яслава Мстиславича, прийнявши його за Ольговича. Той же князь Ізяслав Мстисла­вович у 1154 р. в битві під Теребовлею виставив захоплені галицькі стяги і галицькі дружинники, які поверталися після переслідування волинських полків, потрапили в руки киян.

У ХІІІ ст. війська князів (як князів земель, так і удільних князів) складалися з власних дружин та "списів" — малих дружин васалів. "Спис" (початково "копье", "копие", "kopie" — польськ.) вперше відзначений літописом під 1153 р., згаду­ється ще в XVI ст. (під 1500 р. вже як "списсы")^[1216]. Полк, який мав у своэму складі 900 "списів", налучував більше 7 тис. бійців^[1217]. Враховуючи це, а також за аналогією з чисельністю "списів" у польських та німецьких землях, можна припускати, що ці підрозділи налічували від 3 до 20 бійців. "Списи" бояр-васалів теж зводилися у "стяги", напевно за територіальним принципом.

Незначна чисельність княжої дружини і військ васалів, утримання яких кошту­вала досить дорого, що мушувало князів роздавати землі власного домену, при­водила до того, що під час усобиць князі зверталися до чорних клобуків (торків, берендеїв, коуїв, турпеїв і печенігів) або приводили половців. Монгольська навала зробила це неможливим.

Залишалася третя складова війська — земське ополчення. Земське ополчення складалося з вільного сільського населення (яке, судячи з окремих статей "Руської правди", виконувало роль легкої кавалерії) та містичів, які виставляли піхоту. Очо­лював цю частину війська тисяцький, якому підпорядковувалися соцькі та десяцькі. Поділи міського населення за професійними ознаками на сотні та ряди відбивають цю архаїку міського ополчення. Але в міру розвитку військової техніки і ускладнен­ня озброєння, особливо захисних обладунків, роль такого ополчення почала змен­шуватися. Міська піхота стала використовуватися переважно для оборони самих міст. І легка кавалерія смердів без надійного захисного озброєння нічого не вартува­ла. Це озброєння коштувало дорого, було не під силу смердам його купити, а саме використання потребувало постійних навиків. Княжа скарбниця була неспромож­на забезпечити ополчення озброєнням^[1218].

Постійна дружина князя Данила Романовича та "списи" його васалів не на­лічували більше 3 тис. бійців. Правда, у 1241 р. печатник Кирило привів до князя Данила Романовича три тисячі піхотинців і триста вершників, але це, мабудь, було земське ополчення з усього Середнього Подністров'я. У 1231 р. при князі Данилі було всього 18 отроків. Белзький князь, враховуючи розміри свого уділу, міг мати 300-400 воїнів (з васалами без ополчення). Перемишльський князь — 600-800 вої­нів. Виучка і озброєння дружини було найкращим. "Списи" бояр у Галицькій землі княжому війську не уступали ні в чому. Загальна чисельність галицько-волинського війська з ополченням (при умові збору всіх князів разом з боярами) у часи Данила Романовича сягала до 30-тис. польової раті. Більше тоді не могла виставити жодна земля. Для боротьби з сусідніми польськими князями чи угорцями це було достат­ньо, але проти монголів, які могли зосередити в одному місці 60-120 тис. польового війська, цих сил було замало. До того ж не тільки окремі князі, але й бояри зі своїми "списами", не слухали свого князя і не тільки не прибували до його війська, а не­рідко приєднувалися до ворожих військ.

Починаючи військов реформу, Данило Романович головну увагу звернув на під­готовку індивідуальних бійців. У ХІІІ ст. швидкими темпами нарощувалося броню­вання. З'явились високі стоячі коміри, кольчужні панчохи (нагавиці), збільшилась довжина кольчуги. Вага її зросла з 5,5-6,5 до 10 кг. Одночасно почали вживатися "дощаті броні" — пластинчаті панцирі, в яких пластини при скріпленні находи­ли одна на одну і цим самим подвоювали захист. При цьому, дякуючи випуклості пластин, вони пом'якшували силу удару. Розвиток цього виду панцирів привів до лусковидного панцира, котрий відрізнявся від пластинчатого однаковими розмі­рами лусок-пластин (6 x 4-6 см) і способом кріплення до шкіряної або полотняної основи шнурівкою з одного краю і 1-2 шарнірами-заклепками. Окремі елементи пластинчастих панцирів з'явилися на Русі значно раніше ніж у сусідів. Так, на­приклад, наручі-налокотники відомі на Заході тільки з XIV ст., а на Дівич-горі, на зруйнованому монголами у 1240 р. городищі знайдено наруч, який складався з двох трубчатих, з'єднаних шарнірами частин, які закривалися на руці за допомогою двох ремінців і двох пряжок.

Монголи носили панцирі, так звані "хатагу дегел" та "чаргах", коли на м'які ма­теріали (шкіру, хутро, цупку тканину) кріпилися або одягалися сталеві пластини- нагрудники ("кюрче"), наплічники та інші елемнти. Типи таких панцирів були ефективними і порівняно дешевшими за європейські.

В домонгольський період коні не мали спеціального захисту. Данило Романо­вич першим ввів "личини" і шкіряні "кояри" для захисту коней, запозичивши їх від монголів. За Лева Даниловича захист коней став звичним. Шкіряні "кояри" по­вністю захищали круп коня, а "личини" — голову. Великий комплекс по переробці шкіри, знайдений у Львові, може бути одним із свідчень цієї гігантської роботи по переозброєнні війська, яка проводилася Левом Даниловичом^[1219].

Вражаючі успіхи монгольських лучників показали значення ручної стрілецької зброї. З'явилися самостріли-арбалети, які давали змогу досягнути більшої ефектив­ності при менших тренуваннях. Самостріл був вдосконаленим луком з тятивою і ложем посередині. Впираючись ногами в землю або в стремана, стрілець натягував руками тятиву, зчіплюючи її з зачепом (горіхом). Під час пострілу гачок (колін­чатий ричаг) виходив із заглиблення горіха, останній повертаючись (ранні горіхи не мали стрижня осі обертання), відпускав тятиву і зчеплений з нею болт (кова­ний багатогранний наконечник), який мав значно більшу пробивну силу ніж стрі­ла. В Ізяславі на руїнах 1240 р. знайдено найстаріший в Європі поясний гачок для натягування самостріла-арбалета. Судячи із численних знахідок арбалетних стріл єкспєдиціію М. Ф. Рожка в Уричі, цей вид зброї при обороні галицьких фортець використовувався часто.

Щоб протистояти монголам, потрібно було працювати не тільки над озбро­єнням, але й над постійною бойовою підготовкою не лише дружини та боярських "списів", але й ополчення. Не маючи змоги виставити рівноцінне кінне озброєння, князь пішов на організацію лінійної піхоти, яка б не боялася кавалерійських атак та лучників. Для цього захисне озброєння піхотинців мусило включати достатньо сильне бронювання. Самі ополченці не могли б себе так забезпечити, тому їх озбро­єння відбувалося (зрештою подібно як і у монгольській армії) коштом князівської скарбниці. Але сама скарбниця в розореній державі не мала багато джерел попо­внення, тому перевага віддавалася більш дешевим монгольським зразкам. Тому у 1253 р. під час походу у Чехію галицько-волинські війська виявилися схожими на монголів. Така лінійна піхота мусила часто збиратися на тренування, причому за­трати на проведення цих заходів також мусив брати на себе княжий скарб. А це, в свою чергу, змусило князя вживати надзвичайні заходи для повернення до відання княжого скарбу соляних копалень (сіль була важливим предметом експорту), вда­тися до широкої практики заохочення німецьких колоністів, караїмів та вірмен в опустілі та новозасновані міста, надання їм привілеїв та дозволів на відкриття своїх храмів. Це були заходи потрібні, ефективність яких довела галицько-волинська пі­хота, витримавши у 1257 р. атаки важкої ординської кінноти під стінами Володими­ра. Мужність та стійкість такого піхотинця-ополченця, що був "простий чоловік", зафіксована Галицько-Волинським літописом^[1220].

Насичуючи своє військо кінними та пішими стрільцями, князь став широко за­проваджувати метальну артилерію. Станкові каменемети-самостріли (на чотирьох опорах з дерев'яною станиною) могли метати камінь "в підйом людини" (бл. 50 кг) і запальні суміші. Ці каменемети зображені на мініатюрі Голіцинського Лицьового зведення XVI ст., яка ілюструє облогу монголами Володимира на Клязмі. Візантій­ські та арабські каменемети мали прицільну дальність 80-120 м, китайські — 75­150 м. Для метання важчих каменів та запалювальної суміші використовувалися "пороки" — механічні парателли. Така машина була реконструйована і випробува- на А. Кірпічніковим та В. Абрамовим. ЇЇ вдосконалення привело до появи пороків пращового типу з противагами. Натяжні каменемети досягали 8 м висоти, важили до 5 т і метали каміння вагою більше ніж 60 кг. Обслуга такої машини налічува­ла 50-250 чол.^[1221]. Важка каменеметна артилерія використовувалася для руйнуван­ня стін, збиття заборол і запалення внутрішніх будов. Під час облоги руських міст монголи ставили 12-32 пороки, не залишаючи надій захисникам^[1222]. У Галицькій та Волинській землях добре знали про метальні машини і до монголів, про що свід­чать багаторядні лінії оборони, але під впливом ординців метальна артилерія стала повноцінним родом війська. Данило Романович першим застосував мобільні ме­тальні машини (монголи запозичили у тангутів невеликі катапульти, які встанов­лювалися у сідлах верблюдів і метали каміння завбільшки в кулак; ці катапульти могли повертатися навколо своєї осі^[1223]).

Монголи продемонстрували виняткову ефективність швидких маршів, вико­ристовуючи для цього 2-3 коні для вершника. Данило Романович зумів стати їх гідним суперником. Можливо також використувавали по кілька коней на воїна, перевозячи на конях також і піхоту. У 1244 р. його військо з обозом та метальними машинами за день подолало 60 км від Холму до Любліна^[1224].

Війна за відновлення держави. Скориставшись з суперництва між боярами Доброславом Суд'їчем та Григорієм Васильовичем, князь Данило вже у 1241 р. опа­нував прикарпатські соленосні райони, які живили князівську скарбницю, та взяв Бакоту. Але туди вже спішив Ростислав Михайлович зі своїми галицькими при­хильниками. Болохівські князі готувалися до відвоювання Східної Волині.

Спробу Ростислава Михайловича відбив під Бакотою печатник Кирило з пі­шим ополченням. Він привів це ополчення на допомогу своєму князеві, який штур­мував один за другим болохівські міста, які вціліли під час ординського нападу, піддавшись разом з своїми князями ординцям. Були здобуті і знищені Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божеский і Дядьків у низинах Південного Бугу. Для болохівських князів Інгваровичів Романовичі були ворогами, які витіснили їх з Луцька та Східної Волині. Крім того їх землі були на кордонах Великого степу, до­ступні ординцям. Важко звинувачувати їх у зраді загальноруських інтересів у такий час. Вони відстоювали власні інтереси. А Данило Романович також відстоював влас­ні інтереси, відновлюючи Галицько-Волинську державу і готуючись до відновлення Русі. Зіткнення обох сил було неминучим. І тому осінню — на початку зими 1241 р. галицький князь нищив у Верхньому Побужжі міста, які вціліли від ординців.

Продовжував боротьбу за галицький престол і Ростислав Михайлович. На по­чатку 1242 р. він з'єднався з галицьким боярином Володиславом Юрійовичем і ру­шив на Галич. По дорозі їм здалася Печера Домажирова. Якщо припустити, що Володислав був сином відомого боярина Юрія Домажирича, перемишльського тисяцького, а потім воєводи Володимира Васильковича, то зрозуміло, що в Печері Домажировій у нього мали бути прихильники. Незабаром Володислав Юрійович ввійшов у Галич, проголосив Ростислава галицьким князем і отримав уряд галиць- кого тисяцького. Але звістки про підхід Данила та Василька Романовичів, а також повернення монголів з Угорщини, змусили князя Ростислава Михайловича поки­нути столицю. З ним втекли владика Артемій та бояри, прихильники Ольговичів.

Данило Романович нарешті знову вступив в Галич, схопивши кількох бояр, прихильників Ростислава Михайловича. Але часу для переможних бенкетів не було. Треба було збирати далі зруйновану землю.

Данило Романович негайно вирушив до Бакоти та Каліуса, Василько Романо­вич виїхав у Володимир на Волинь (треба було відновлювати волинську батьківщи­ну), а двірський Андрій з рештою війська пішов до Перемишля, зайнятого васалом Ростислава Михайловича колишнім удільним рязанським князем Костянтином Володимировичем, якого впустили в Перемишль владика та місцеві бояри. Кос­тянтин не став обороняти Перемишль і двірський Андрій, один з найвідданіших соратників князя Данила, зайняв місто і розправився з противниками свого князя, в числі яких був знаменитий скальд Митуса.

Ростислав Михайлович знайшов притулок в Угорщині, де Бела IV також збирав докупи свою розорену ординцями країну. Угорський король тут же востаннє здій­снив спробу зробити Галицьке князівство своїм васалом. У 1244 р. він видав свою дочку Анну за Ростислава Михайловича і надав останньому володіння на Закар­патті, де той зміг поповнити свою дружину^[1225]. Тесть надав зятеві допомогу, послав­ши угорську рать, очолену досвідченим воєводою баном Фільнієм. Крім того він вплинув на іншого зятя — краківського князя Болеслава Встидливого, сина Лєшка Білого та Гремислави Інгварівни, який був одружений з сестрою Анни — Кунегун- дою (Кінгою). Частина польських нобілів на чолі з сандомирським воєводою Фло- ріаном Войцеховичем Авданцем спочатку виступили проти, але невдовзі змінили свою позицію. Данило Романович, як завжди, міг розраховувати на брата Василька. Мазовецький князь Конрад, який був противником Болєслава Встидливого також виступив на його стороні. Підтримав Данила і литовський князь Міндовг.

Претендент, підтриманий угорцями та поляками, виступив літом 1245 р. Об­ложивши сильно укріплений Ярослав, він підступив до Перемишля, легко здобув його (напевно не без допомоги місцевих бояр) і, поповнившись перемишлянами, знову повернувся під Ярослав. Поставивши пороки і готуючись до штурму претен­дент затіяв лицарський турнір під стінами міста, під час якого був скинений з коня лицарем Воршем та вивихнув плече.

Данило Романович з'єднався з військами брата Василька та сина Лева і, не че­каючи підходу союзних мазовецьких та литовських військ, рушив на допомогу об­ложеному Ярославу.

Битва під Ярославом. Вирішальна битва відбулася під Ярославом 17 серпня 1245 р.^[1226]. Військо Данила Романовича було розділене на чотири полки. Передовий полк очолював двірський Андрій. Великий полк очолював сам Данило Романович, Полк Правої руки — його брат князь Василько Романович, а Полк Лівої руки — князь Лев Данилович (молодому князеві допомагав боярин Василько Гаврилович). До складу Передового полку входив половецький загін, до Великого полку — стя­ги белзького князя Всеволода Олександровича і бояр Василя Глібовича, Мстислава, Якова Марковича, Шелви та інших.

Битва розпочалася атакою полку претендента на галицький престол князя Рос­тислава Михайловича, який хотів ударити на Великий полк, плануючи прорвати центр галицько-волинського війська. Але назустріч йому виступив Передовий полк двірського Андрія, який пройшов через інтервали між полками Данила та Василь­ка Романовичів. Ростислав навально атакував двірського Андрія і почав перемагати. Одночасно польський полк атакував правий фланг, зв'язавши сили Василька Рома­новича.

Бачачи, що двірський Андрій терпить поразку, Данило Романович послав йому на підтримку частину стягів з Великого полку. Але і вони не зуміли витри­мати і разом з рештками полку двірського Андрія почали відступати до Сяну. Тоді палатин Фільній, який командував угорцями і вів всю битву, вирішив, що наступив переломний момент і ввів в дію решту сил. В битву вступили основні сили Великого полку і вона розпалася на два зіткнення: угорців і Ростислава Михайловича з Дани­лом Романовичем та рештками полку двірського Андрія і поляків з волинянами Василька Романовича.

Долю битви вирішила атака свіжого полку Лева Даниловича, який схоже, вда­рив у фланг угорців, обійшовши Фільнія. Князі хоробро билися в цій битві. З самим Фільнієм зіткнулися спочатку Данило, а потім його син Лев, який зламав списа при цьому зіткненні.

Палатин Фільній, багато угорців та поляків потрапили в полон. Ростислав Ми­хайлович з рештками війська врятувалися втечею. Після поразки під Ярославом угорський король поступово охолов до ідеї силового вирішення проблеми Галиць­кої спадщини. Надавши Ростиславу Славонію (2 червня 1247)^[1227], він продемонстру­вав свою готовність до переговорів з Данилом Романовичем. Після того, як союз Угорщини з Галицько-Волинською державою був скріплений шлюбом Лева Дани­ловича та Констанції Белівни (1247/1251)^[1228] і став стабільною реальністю, Ростислав отримав 28.06.1254 р. Мачву поблизу болгарських кордонів^[1229].

Боротьба за Австрійську спадщину. Стосунки Галицьких Романовичів з Ав­стрією та Чехією, попри їх важливість для розуміння політичних подій ХІІІ ст., залишилися на маргінесі історичних досліджень. В класичних працях Д. Зубриць- кого, М. Дашкевича, І. Шараневича, М. Грушевського та І. Крип'якевича про ці сто­сунки згадано побіжно, переважно у зв'язку з боротьбою за спадщину Бабенбер- гів. В основному розгляду цього сюжету приділив увагу М. Котляр^[1230]. О. Головко зазначив, що, починаючи з 1238 р. Австрія стала важливим фактором централь­ноєвропейської політики Романовичів^[1231], але також проминув увогою ці зв'язки за виключенням боротьби за спадщину Бабенбергів. З досліджень останніх років, присвячених цій проблематиці, можна виділити тільки працю польського істори­ка Д. Домбровського^[1232].

Дослідники звертали увагу, що виступи австрійського герцога Фрідріха ІІ Ба- бенберга проти Угорщини співпадали з адекватними діями Романовичів^[1233]. За цими діями вирисовується картина політичного союзу, які, як відомо, скріплювалися ди­настичними зв'язками. Шлюбів між Бабенбергами та Романовичами в першій по­ловині ХІІІ ст. не зафіксовано. Але австрійський герцог Леопольд VI (t 28.07.1230) був одружений з Феодорою, племінницею (а, можливо, і дочкою) візантійського василевса Ісаака Ангела, яка прожила до 23.06.1246 р. і мала вплив на свого сина герцога Фрідріха ІІ Сварливого^[1234]. Напевно дві жінки, дві двоюрідні або рідні сестри Єфросинія і Феодора, були тими рушіями, які спрямовували галицьку та австрій­ську політику до зближення.

Австрійський герцог Фрідріх ІІ Сварливий загинув у битві з угорським військом на р. Лейте 15.06.1246 р. від руки “короля Русі”, який брав участь у цій битві^[1235]. З огляду на те, що угорський королевич Калман, який носив титул короля галиць­кого помер невдовзі після 11.04.1241 р., цим “королем Русі” міг бути тільки претен­дент на галицький престол ворог Романовичів князь Ростислав Михайлович^[1236] (тоді він ще не втратив надій).

Участь Романовичів у боротьбі за Австрійську спадщину, таким чином, не була випадковістю, а продовженням попередньої політики зближення Галицько- Волинського князівства з Австрією. Крім того, готуючись до боротьби з монголами, Данило Романович шукав опори у Західній Європі^[1237]. Щоби мати легітимні підста­ви для цієї боротьби Данило Романович одружив сина Романа 27 червня 1252 р. з Гертрудою Бабенберг (* 1226 + 24.04.1288), племінницею загиблого герцога Фрідрі- ха ІІ, останнього з династії Бабенбергів, вдовою за чеським королем Владиславом II та баденським герцогом Германом. Під час війни за Австрійську спадщину, рятую­чи Романа від полону, Гертруда добровільно погодилася на розрив шлюбу^[1238].

Чеські Пшемисліди ще раніше скріпили свій союз з Бабенбергами шлюбом Гертруди з старшим сином короля Вацлава (1228-1253) — Владиславом. Останній і став герцогом Австрії після загибелі Фрідріха ІІ (1246-1247). Його рання смерть (3.01.1247) знову залишила це питання відкритим. Та лише після смерті наступного мужа Гертруди баденського герцога Германа (який був креатурою папи на віден­ський престол) галицький князь задекларував претензії свого сина на австрійський трон, одруживши його з Гертрудою. Але Австрія була ласим шматочком для чесь­ких Пшемислідів. Брат покійного Владислава брненський маркграф Пшемисл- Оттокар ІІ поспішив 8 квітня 1252 р. одружитися з дочкою Леопольда VI — Мар­гаритою, значно старшою за нього вдовою за німецьким королем Генріхом. Це забезпечило йому легітимні підстави в боротьбі за австрійський трон і врешті пе­ремогу в цій боротьбі.

Війна за Австрійську спадщину була програна через те, що, знову ставши со­юзниками, Данило Романович та Бела IV не допомагали один одному, а заваджа- ли. Угорський король також сподівався приєднати Австрію. Не допомогла і участь краківського князя Болеслава Встидливого, який виступав в союзі з галицькими та угорськими військами. Переміг чеський претендент, якого підтримали австрійські барони.

У 1260 р., коли австрійська спадщина вже була закріплена за Пшемислом- Оттокаром ІІ, він розвівся з Маргаритою і одружився з дочкою колишнього га­лицького претендента (на той час бана Мачки) Ростислава Михайловича — Ку- негундою^[1239]. А це означало, що погіршення галицько-чеських стосунків зростало. Певною мірою участь у боротьбі за Австрійську спадщину була стратегічним про- рахунком^[1240]. Лише згодом, Лев Данилович зумів планомірно, починаючи з серед­ини 1260-х років перетворити це протистояння в тісний галицько-чеський союз, який тривав протягом всього правління короля Вацлава ІІ (1278-1305) і був обірва­ний тільки дещо невдалою політикою галицького короля Юрія Львовича^[1241]. З істо­риків це відзначив лише Д. Домбровський^[1242].

Королівство Русі: реальність і міфи. З різних причин прийняття королівської корони Данилом Романовичем досі не зустрічає адекватного відбиття в оцінках іс­ториків, в тому числі і українських. Можна зустріти найрізноманітніші підходи до цієї події: від надмірної апологетики до ігнорування, написання королівського ти­тулу у лапках або стверджування, що він не мав жодного значення і сам Данило Романович ним не користувався. Подібні висновки суперечать джерелам, автентич­ність яких не викликає сумнівів, тому немає потреби їх спростовувати. Але зали­шаються інші проблеми, які вимагають продовження дискусії, розпочатої україн­ськими істориками на еміграції^[1243]: чому саме у 1253 р. галицько-волинський князь Данило Романович коронувався як “король Русі”, що тоді розумілося під назвою “королівства Русі” і чому Лев Данилович не був коронований королем, а його син Юрій Львович прийняв цю корону?

„Світлійшим королем Русі” — титулував Данила Романовича папа Іннокен- тій IV^[1244], “світлому мужеві Данилові І, королеві русинів” писав у 1254 р. віце-магістр Тевтонського Ордену Бургард фон Хорнхаузен^[1245]. Чи означав цей титул просто пе­ретворення Галицької землі з князівства у королівство? Подібний висновок мож­на було б зробити на підставі титулу короля Юрія Львовича: “король Русі (regis Russiae), князь Лодомерії (principis Ladimiriae)'', тобто “король галицький і князь володимирський (волинський)”, тим більше, що подібний титул прийняли угор­ські королі, від яких його успадкували австрійські цісарі і на підставі цього у 1772 р. при першому розподілі Речі Посполитої отримали це королівство. Таке розуміння королівства Русі вважали допустимим Я. Ісаєвич,^[1246] а також автор цих рядків. Сум­ніви у мене з'явилися тільки після вивчення джерел з ординської історії.

Титул короля Галицької землі (rex Galicie), судячи з грамоти від 2.05.1189 р., носив угорський король Бела ІІІ^[1247]. Незважаючи на думку М. Грушевського про непевність цього факту, поза як цей документ не королівський, а єпископський, а інші документи відсутні^[1248], судячи з подальшої угорської політики стосовно Га­лицької землі, цей титул таки був прийнятий. Далі Угорщина при кожній нагоді намагалася об'єднати Галицьку землю з Угорщиною на підставі особистої унії, ви­знаної галицьким боярством, як це вдалося з Хорватією^[1249]. Королями Галіції титу­лувалися Андрій ІІ (1205—1235) та його син Калман (1215-1222), причому останній був коронований у Галичі, що було визнано папою, і фактично володів галицьким престолом у 1215-1219, 1220-1221 рр.^[1250]. Якби у Римі вирішили просто коронувати Данила Романовича галицькою короною, його іменували б “rex Galiciae" чи “rex Galiciae et Lodomeriae" як титулувався з 1206 р. Андрій ІІ^[1251]. Людовик Анжуйський, претендуючи на Галицьку спадщину по вигасненні Романовичів як спадкоємець Арпадовичів, спочатку прийняв перший титул, замінивши його у ході війни з Любартом-Дмитром Гедиміновичем титулом “короля Галіції і Лодомерії" (1370­1382). Угорські королі зберегли цей титул і від них він перейшов до австрійських цісарів. Угорщина не визнала анексії Галицької землі Польщею у 1387 р. (тоді як Казимир ІІІ визнав права Анжуйської династії на Галицьку спадщину за угодою 1350 р.) і у польсько-угорських угодах 1412, 1415 та 1423 рр. вирішення цього від- кладувалося на пізніше^[1252]. Отже, схоже, що в силу різних причин угорські королі не успадкували титулу Данила Романовича та Юрія Львовича. Цей титул королів Русі прийняв Казимир ІІІ, який також здійснив невдалу спробу через унію об'єднати королівство Русі з Польщею, але протидія польської знаті змусила його вдатися до спроби анексії, завершеної його наступниками.^[1253] А можливо польська еліта, про­тидіючи унії, не тільки спиралася на власні амбіції, а мала певну рацію, побоюю­чись декларування існування королівства Русі?

Пізніша історіографія ввела в науковий обіг назви “Київська Русь", “Древня Русь" чи “Давня Русь". Сучасники називали державу, центром і столицею якої був Київ, — Русь^[1254] або Руська земля.^[1255] При цьому останній термін вживався як у ши­рокому значенні для всієї держави, так i у вузькому значенні — для території Ки­ївської, Чернігівської i Переяславської земель чи власне Київської землї^[1256]. інозємні джерела подають назви Rus, Rus(s)ia, Rucia. Ruscia, Ruzzi, Ruzzia ar-Rus, Rutzeland, Ryscaland, Ryssland, Rusco, Ros i т. д.

З похідних назв джерелам відомі тільки три: Мала Русь — вперше у 1334 р. в титулі галицько-волинського князя Болеслава-Юрія: “Dei gratia natus dux totius Russae Minoris" („З Божої ласки природжений князь всієї Малої Русі")^[1257], Велика Русь — вперше у 1542 р.^[1258] та Біла Русь (тобто “Західна Русь” за аналогією з Білою Хорватією та Білою Сербією) — під 1305 р., але у такому пізньому джєрєлі як Гус- тинський літопис^[1259]. Термін “Червона Русь” (тобто “Південна Русь”) вперше згаду­ється в рукописному варіанті Хроніки Ульріха фон Ріхенталя (бл. 1366 - бл. 1437), присвяченої історії Констанцького собору (складена бл. 1420 р.)^[1260].

Термін “Велика Русь” був вигаданий московськими книжниками як підстава для претензій до територій, які колись входили до складу Русі (Київської Русі), що відбивало реалії московської політики у XVI ст. і незабаром стало основою офіцій­ного титулу великих князів московських. У ХІІІ ст. королівство Русі могло означати тільки всю державу, яку історики пізніше назвали Київська Русь.

Золота Орда як держава сформувалася у 1243 р., після того як Бату змушений був перервати похід у Європу, бо його покинули зі своїми ордами Гуюк та інші царевичі, які по смерті каана Угедая відійшли на схід, щоб взяти участь у боротьбі за престол великого каана^[1261]. Як і всі монгольські великі і малі улуси, Золота Орда ділилася на дві частини: правий і лівий фланги (улус Джучі, напевно, був так розді­лений ще при житті самого Джучі чи у 1227 р.). Ці частини отримали назви Синьої і Білої Орд (Кок-Орди і Ак-Орди), тобто східної (правий фланг) та західної (лівий фланг) орд. Правий фланг з центром на правобережжі Сир-Дар'ї і містами Сиг- нак та Отрар отримав брат Бату — Орду, лівий фланг, — наступний брат Берке. Спочатку лівий фланг займав Поволжя, а після 1243 р. його центр перемістився на Північний Кавказ, де були найкращі пасовища, що було особливо важливим для монголів-кочовиків. Крім того Бату розділив свої володіння на 12 улусів, які входи­ли до складу обох флангів (термін “улус” загалом означає “державу”, але в даному розумінні найкраще відповідає терміну “князівство”), які, в свою чергу, стали ді­литися на дрібніші улуси (адміністративні одиниці і феоди одночасно), відповідно монгольській практиці за військовим принципом у залежності від рангу їх держав­ця (темник, тисячник, сотник, десятник).

Великі улуси-князівства, які ввійшли до складу Ак-Орди і Кок-Орди, отримали Чингізиди — переважно близька родина Бату. Брат Бату — Шейбан отримав тоді межиріччя Іртиша і Обі. Старший син Бату Сартак отримав правобережжя ниж­ньої течії Волги^[1262]. Частина дослідників вважає, що Пониззя Дунаю і межиріччя Пруту і Дністра отримав один молодших братів Бату оглан (царевич) Бувал. Вони виходять з того, що пізніше цей улус знаходився у володіннях його внука знаме­нитого Ногая. Лівобережжя отримав зять Бату — Мауці (Могуцій). Його васалами стали чернігівські князі. Правобережжя Дону було віддано Картану, одруженого з сестрою Бату. Ще один улус охоплював Крим^[1263]. М. Сафаргалієв вважав, що Бу- вал це спотворена передача імені Мувал, тобто цей царевич був тотожним Мауці і отримав від Бату улус у складі всього Причорномор'я аж до Дунаю. Цей улус потім перейшов до його сина Татара та внука Ногая. А Коренца (Куремса), який воював з галицько-волинськими князями, був просто темником і еміром Мауці, адже не випадково темник Бурундай, який змінив пізніше Коренцу, був еміром Ногая^[1264]. Крім того, ніде немає натяку, що Коренца був Чингізидом, а всі великі улуси були роздані саме Чингізидам.

Папський дипломат Плано де Карпіні згадує Мауці у переліку монгольських вождів^[1265]. П. Рикін досить переконливо ототожнив цього Мауці (Moucy) з Муджі Яя, який за Рашид ад-Діном був другим сином Чагатая^[1266]. Мауці — син Чагатая, звичайно, більше підходив на зятя Бату. Заперечення Я. Пилипчука, який звернув увагу на суперництво Чагатая та Джучі, а також Бурі з Бату^[1267], не відкидають такої можливості. Той же оглан Бурі був одним з кращих полководців у війську Бату. Виконавши своє зобов'язання, тобто надавши потужний улус Чагатаїду, Джучиди були вправі очікувати подібної поведінки Хулагуїдів. Тому більш підставовою ви­глядає версія, стосовно тотожності Мауці з сином Чагатая. Як Чингізид, через яко­го відбулося пов'язання гілки Джучі з гілкою Чагатая, він міг отримати в улус все Причорномор'я від азовських берегів до гирла Дністра або, навіть, Дунаю.

Зимою 1240-1241 рр. основні монгольські сили пройшли через Волинь. Карти­на руїни і слідів опору, яку побачили галицько-волинські князі, повернувшись до краю (вони не ризикнули вступити в битву з монголами і кожне місто оборонялося самотужки), була жахливою. Романовичі відразу ж вдалися до відновлення свого сюзеренітету над галицько-волинськими землями^[1268]. Монголи не могли залишити без уваги такий розвиток подій, тому зимою 1242-1243 рр., повертаючись з Угор­щини, ординці зачепили Галицьке Пониззя. Напевно, що це було відповіддю на каральні походи галицького війська проти болохівських князів, які визнали ордин­ську зверхність^[1269].

Зимою 1243-1244 рр. ординці вислали на Волинь, яка вже повністю перебу­вала під контролем Романовичів, значніші сили, які очолювали “два богатирѣ... Манъмана и Балаа", завдання яких було "возискати" Данила Романовича^[1270]. "Бога­тирі" — передача монгольського "багатур", епітета, якого удостоювалися найбільш відважні полководці. Імена полководців в літописній передачі, безперечно, спотво­рені. Найближчими до них за співзвучністю імен є сини Шейбана (Шибана), молод­шого брата Бату, який у його походах командував туменом. Туменами та тисячами у війську Бату командували переважно оглани (царевичі) Джучиди. Балакан (Балга) та Меркан служили під командуванням батька. Балакан у 1257 р. був посланий на допомогу Хулагу завойовувати Іран і впав жертвою суперництва між Кулагу і Бер­ке. Хулагу, який не хотів віддавати Джучидам Азербайджан, звинуватив Балакана в чарах проти нього і стратив у 1261 р. З цього почалася непримиренне протистоян­ня Джучидів з Хулагуїдами^[1271]. Зимою 1243-1244 рр. брати очолювали значні сили, бо монгольське військо йшло на Данилову столицю Холм, яка вистояла під час по­ходу самого Бату. Монголи дійшли до Володави, тобто майже до самого Холму. І тут, схоже, правий В. Нагірний^[1272], який не погодився з висновком О. Головка, який вважав, що Данило Романович ухилися від зустрічі з монголами^[1273].

За таких умов, маючи крім всього продовження конфлікту з Ольговичами, які і далі претендували на Галицьке князівство, Романовичі мусили шукати контактів з ханом Бату. Іншого виходу просто не було. Можна погодитися з добре обгрун­тованим висновком М. Волощука, що диплом угорського короля Бели IV королів­ському сервієнтові Міклошу, синові Обуха із Суді, від 22.04.1244 р., є автентичним документом^[1274]. З тексту цього документу випливає, що до квітня 1244 р. Данило Ро­манович мав зустріч з "tatarorum principe"^[1275]. Навряд чи Данило Романович встиг би з'їздити в Орду на Волгу, як вважали деякі дослідники^[1276]. На це не було часу, а між тим монголи далі Володави не пішли, а "воротишася"^[1277]. Подібну команду не­обхідно було віддавати відразу. І міг це зробити крім Бату тільки Мауці як володар улусу, до якого були віднесені і волинські землі. В. Нагірний вважає, що "tatarorum principe" — це оглани, які очолювали експедицію проти Холму^[1278]. Логіка в такій гіпотезі є, адже результатом переговорів був відхід ординського війська. Але оби­два оглани були щонайбільше в ранзі тисячників, цього надто мало для "tatarorum principe". Скоріше обидва багатури очолювали авангард війська Мауці, який рухав­ся слідом за ними. В ставці Мауці князь Данило Романович, напевно, склав васальну присягу улусбеку Мауці, якого можна назвати "tatarorum principe". Зрозуміло, що проблема і далі залишається дискусійною, але таке вирішення проблеми видається найбільш прийнятним.

Співставивши літописні повідомлення з інформацією папського посла Плано де Карпіні, з врахуванням часу на подорож до Сараю та повернення назад, поль­ський історик М. Бартніцький прийшов до слушного висновку, щодо прибуття по­сла Мауці до Данила не пізніше як у першій половині липня 1245 р.^[1279], тобто до битви під Ярославом (яка відбулася 17 серпня 1245 р.). Слідом за В. Нагірним^[1280], я погоджуюся з цим висновком. О. Толочко датував поїздку Данила Романовича в Орду 1250 р.^[1281], більшість дослідників, слідом за М. Грушевським, — 1246 р^[1282]. Дани­ло Романович виїхав в Орду 26 жовтня 1245 р., в кінці осені 1245 р. князь перебував на шляху до Сараю^[1283].

Посилаючи свого посла до Данила з вимогою “Да и Галич”, Мауці, звичайно, не потребував погодження з Бату^[1284]. Улусбек мав право робити це без погоджен­ня з ханом. Раніше я був впевнений, що улусбека насторожила політика Данила, спрямована на повне відродження свого панування над всіма землями, які йому належали до Батиєвого походу 1240 р., включаючи Київ^[1285]. Можливо, що монголи справді були готові розділити Галицьку і Волинську землі, що більше відповідало їх політиці загалом^[1286]. Здогадка В. Нагірного, що монголи лише у 1245 р. намагалися встановити контроль над Галицькою землею^[1287], не виглядає переконливою. Склав­ши васальну присягу перед Мауці взимку 1243-1244 рр., Данило Романович мусив присягати за всі свої володіння. Вже взимку 1242-1243 рр. монголи продемонстру­вали, що Галицька земля також підконтрольна їм.

Тому поїздку в ставку Батия, якій передували переговори про дозвіл на таку поїздку, була покликана або справді реальною загрозою втрати Галицької землі або все-таки спробою повернути собі Київ. Останнє після блискучої перемоги у 1245 р. під Ярославом над претендентом на галицький престол Ростиславом Михайло­вичем, якого підтримувала Угорщина (що було порушенням прав Бату як верхо­вного сюзерена), виглядає досить правдоподібно. Але "Данилови Романовичю князю бывшоу великоу шбладавшоу Роускою землею, Кыевомъ и Володимеромъ и Галичемь”^[1288] не вдалося отримати від монгольського владики ярлика на столицю. Не випадково князівський літописець записав: "ш злад чть Татарьскаи. Его шць бѣ црь в Роускои земли... снъ того не прид чти”^[1289].

Бату підтвердив Данилові володіння Волинською і Галицькою землями, але чітко дав зрозуміти, що монголи не бажають відродження Київської Русі навіть як васальної держави. Пізніше, надаючи ярлик на Київ Олександрові Невському, який цього добивався, він поставив старшим серед володимиро-суздальських князів його молодшого брата, підкресливши тим самим не тільки падіння значення Києва, але й ліквідацію імперії Київська Русь. Взагалі Бату поклав початок політики, орієнто­ваної на подальше роздроблення земель колишньої Київської Русі. З кожною із цих земель у монголів були свої стосунки, відмінні від інших. Старші з володимиро- суздальських і рязанських князів стали безпосередніми васалами хана. Очевидно у подібних стосунках мали перебувати сюзерени Смоленської землі та Великий Новгород, які не були завойовані, а піддалися добровільно. Переяславська земля була віддана ординцям, в околицях Переяслава була ставка Коренци. Чернігівські князі стали васалами Мауці, а дрібні князі з Київської землі разом з болохівськими князями — його васала Коренци. Васалами Мауці мали бути, напевно, і галицько- волинські князі. Турово-пінські князі, визнавши ординську зверхність, залишилися волинськими васалами. І тільки Полоцька земля, не піддавшись Орді, відкрила обі­йми для литовських династів, які опанували її головні престоли^[1290].

Саме з цього періоду розпочався різкий поворот у політиці Данила Романови­ча у сторону тісних контактів із Західною Європою в пошуках надійного союзника для боротьби з ординською зверхністю^[1291]. Тоді ж почалося гарячкове укріплення міст і остаточне перенесення столиці у Холм на західному кордоні. Одночасно вели­ся пошуки союзників проти Орди серед руських князів. У 1251 р. такий союз було скріплено шлюбом дочки Данила з володимиро-суздальським князем Андрієм Во­лодимировичем, який незабаром виступив проти ординців^[1292].

Ці заходи, поряд з військовими реформами, завершилися відкритим викли­ком Золотій Орді у 1253 р., коли Данило Романович прийняв від римського папи Інокентія IV королівську корону. Як васал хана Золотої Орди він не мав права цьо­го робити^[1293]. Такий акт міг означати тільки одне: повну відмову від ординської залежності. Причому титул, прийнятий Данилом Романовичем, “світлійшого ко­роля Русі” — однозначно свідчив про претензії на всю колишню Русь^[1294]. Бату був ханом (тобто королем) Золотої Орди і васалом каана (імператора) Монголії. При­йняття його васалом королівської корони від римського папи не тільки означало розрив васальних стосунків, а зрівнювало колишнього васала з його сюзереном^[1295]. Якби у Римі вирішили просто коронувати Данила Романовича галицькою коро­ною, його іменували б “rex GaHdae" чи “rex GaHdae et Lodomeriae'' як титулувався з 1206 р. Андрій II^[1296].

Можна стверджувати, що Данило Романович добре володів інформацією про події в Орді. Час виступу було обрано вдало. Батий хворів, у 1255 р. він помер у віці лише 48 років. Передчуваючи смерть, він відправив сина Сартака у Каракорум до Менгу-каана. Зобов'язаний своїм престолом Батиєві, Менгу затвердив Сартака як тільки-но прийшла звістка про смерть його батька. Але Сартак не доїхав до столиці, він помер від отрути у 1256 р. За цією загибеллю стояв Берке, який по смерті Орду був найстаршим серед Джучидів.^[1297] По смерті Сартака Менгу затвердив ханом Улакчі, доручивши Боракчин-хатун, вдові Батия, опікуватися сином до його повно­ліття. Але i цей юний хан помер у 1257 р. не без допомоги Берке.

Скориставшись боротьбою за владу в Орді, король Данило приступив до ре­алізації своєї програми. Військо, очолене князем Левом Даниловичем, рушило в Пониззя, де старшина Милей в Бакоті визнав себе прмим васалом ординців. Зимою 1253-1254 рр. волинська рать відбила наступ еміра Коренци (Куремси, Курумиші) на Кременець^[1298]. Протягом 1254-1256 рр. галицько-волинська рать штурмувала бо- лохівські міста, князі яких залишалися ординськими васалами. Заповнена густою сіткою міст, Болохівська земля перетворилася на руїни. Весною 1256 р. Данило Ро­манович став збирати сили для походу на Київ. Очікували підходу литовців та но- вогрудської раті Романа Даниловича: “прислаша Миндовгъ к Данилоу пришлю к тобѣ Романа и Новогородцѣ а бы пошелъ ко Возвдглю штоуда и къ Кыевоу. И срече срокъ во Възъвагла"^[1299].

Ординський емір Коренца, не отримуючи підмоги, мусив розраховувати тільки на себе. Зібравши всі сили, він наніс контрудар у відповідь. У листопаді 1257 р. емір несподівано з'явився під стінами Володимира, де піше ополчення витримало удар ординської кавалерії, що стало несподіванкою для монголів. Так само невдало за­кінчилася спроба здобуття Луцька. Захисники встигли розрушити міст, ординська метальна артилерія неправильно виставила машини і каміння полетіло в сторону ординців. Спроба перенацілити машину закінчилася її падінням. Лучани вважали, що їм допомогли святі заступники Іоанн Златоуст та Миколай Міррлікійський^[1300].

У 1258 р. Берке нарешті став ханом Золотої Орди. Почався перепис населен­ня у завойованих руських князівствах, для контролю за ними монголи призначали баскаків, темників, тисяцьких, сотників і десятників. Емір Коренца, який програв війну з Данилом Романовичем у 1254-1257 рр., був зміщений і замінений темником Бурундаєм. Це був один з кращих монгольських полководців, який відзначився ще у боях на Волзі у 1236 р. та в угорському поході 1241 року, а пізніше був соратником Ногая і загинув у 22.05.1289 р. на війні з Хулагідами в Азербайджані.

Отримавши значну допомогу, у 1258 р. “приде Боуранда со силою великою"^[1301]. Берке не мав намірів повторно завойовувати Галицько-Волинську землю. Бурундай оголосив через своїх послів "идоу на Литвоу шже еси миренъ поиди со мною"^[1302]. Литва була союзником короля Данила, з її допомогою він воював проти Куремси та його васалів — болохівських князів. Крім того Данило Романович прекрасно ро­зумів, що Берке не подарує йому королівської корони та союзу з Римом. “Данилови же сѣдшоу с братом їсо снмї печалнымъ бывше гадахоутъ вѣдахоуть бо аще Данилъ поедеть и не боудеть с добромъ”^[1303]. Тому до Бурундая приєднався лише Василько Романович, але і той, побоюючись репресій, залишив дружину та сина з королем.

Участь галицько-волинських військ у війні з Литвою вирішила долю князя Ро­мана Даниловича, який тримав Новогрудське князівство. ". и Вышелгъ сна его Романа”^[1304]. У відповідь Данило розпочав бойові дії проти Войшелка. Його військо зосередилось поблизу Мельника. Ординці, які поверталися через ятвязькі землі, шукали Данила ("ита быста посла и прапаше гдѣ есть Данило”^[1305]). Очевидно, що Бурундай повинен був привезти Данила в ставку Берке.

Через рік на початку листопада 1259 р. "приде вѣсть... шже Боуронда идеть шканый проклдтын и печална бы брата ш томъ”^[1306]. Данило знову не ризикнув зу­стрітися з Бурундаєм, виславши на цю зустріч брата Василька, сина Лева та холм- ського єпископа Іоанна. На вимогу ординського еміра були зруйновані укріплення Володимира, Луцька, Крем'янця i Львова^[1307].

Бурундай повністю відновив ординське панування. Самого ж Данила ордин­ці, очевидно, змістили. Бо після зустрічі з Бурундаєм біля Шумська Василько Ро­манович відіслав холмського єпископа до короля Данила. "и нача емоу повѣдати ш бывшее и шпалоу Боурандаевоу сказа емоу. Данилови же оубоившоусд побѣже в Лахы, а из Лаховъ побѣже во Оугры”^[1308]. Залишивши галицькі та волинські міс­та безборонними (лише Холм не захотів руйнувати свої укріплення, а Бурундай не наважився його здобувати), ординський емір змусив Василька Романовича та Лева Даниловича (які, схоже, отримали відповідні ярлики на Галицьку та Волин­ську землі) брати участь у пустошенні польських земель, що закінчилося здобуттям Сандомира^[1309] [47, 850-855]. А далі до кінця літа 1262 р. Василько Романович мусив воювати з литовцями. Ординське панування було відновлено, а король Русі Данило Романович знову мусив емігрувати.

Остання еміграція короля Данила. Від кінця 1259 - початку 1260 р. і до осені 1262 р. король Данило щезає з сторінок Галицько-Волинського літопису. Цей пе­ріод він провів у своїй останній еміграції. Король Данило Романович знову знай­шов притулок у товариша дитинства, давнього суперника і теперішнього свата — угорського короля Бели IV. 12 червня 1260 р. король Данило взяв участь у битві біля Крессенбрунна у Штірії, якою завершилася угорсько-чеська війна за Австрійську спадщину Бабенбергів. Лицарське військо, очолене штірійським маршалом Ульрі- хом фон Вільдоном, ще до підходу військ короля Пшемисла ІІ Оттокара, розгроми­ло армію короля Бели IV. В цій битві, як довідуємося з листа Пшемисла Оттокара ІІ, "Danielem regem Russiae et filios eius et caeteros Ruthenorum ac Tataros”^[1310]. Українські історики І. Шараневич^[1311], М. Кордуба^[1312], та М. Грушевський^[1313] звернули увагу на дещо випадковий характер участі короля у цій битві. На той час галицький король вже не був зацікавлений у спадщині за Бабенбергами. М. Грушевський також за­уважив помилку Длугоша, який приписав участь в цій битві ще Леву та Роману (на той час вже мертвому). За інформацією угорського джерелознавця Г. Венцеля, Да­нило в цій битві брав участь з власним військом^[1314]. Напевно король Данило виїхав в Угорщину через польські землі з дружиною. В Угорщині для утримання двору та дружини він мусив дістати від Бели ІУ якийсь феод, служба з якого і зобов'язала його взяти участь у штірійській кампанії. Побіжним свідченням цього є згадка про татарський загін. Вже у 1253 р. після військових реформ Данила Романовича під час походу у Чехію галицько-волинські війська виявилися схожими на монголів. Напевно і у 1260 р. частина його війська, озброєного на ординський манер, була прийнята за татар. Самі ординці брати участь в цій битві не могли. Король Данило для них був емігрантом, який втік від покарання.

Берке послав свої сили на допомогу Хулагу для завоювання Ірану. Хулагу по­винен був за це віддати Джучидам Азербайджан. У 1260 р. ситуація в Монгольській імперії знову загострилася. Смерть Менгу-каана привела до боротьби за головний монгольський трон між Хубілаєм, братом Хулагу, та Арик-Бугою. Хулагу не тільки не віддав Джучидам частину завойованих земель, але й підступно отруїв огланів Кулі та Татара, обмовив і стратив Балакана^[1315]. Війна розпочалася у 1262 р. і тривала майже до кінця 60-х років ХІУ ст. У 1263 р. ціною великих втрат на р. Курі хан Бер­ке наніс поразку Хулагу. За свідченням арабського історика Ібн Васила, стоячи над горами монгольських трупів, Берке сказав: “Якщо б ми діяли спільно, то завоювали б весь світ”^[1316]. У 1264 р. закінчилася війна між претендентами на головний монголь­ський трон. Великим каааном став Хубілай, який переніс столицю Монгольської імперії у Ханбалик (Пекін). Золота Орда, продовжуючи боротьбу проти Хулагу, по­чала відділятися від решти імперії.

Зміна ситуації в Орді, яка вимагала концентрації сил на сході, дозволила королеві Данилові повернутися з Угорщини. Восени 1262 р., розгромивши литов­ців, Василько Романович послав боярина Бориса Ізболка до короля в Угорщину. Данило Романович на той час перебував в Теличі^[1317] (біля Телицького перевалу у верхів'ях Попраду, нині с. Тиліч Криницкої гміни Новосандецького повіту у Поль- щі^[1318]). З тексту літопису видно, що король перебував за межами краю довший час: “король же бдше печалоуи ш братѣпо великоу и ш сновцѣ свонмь Володимерѣ зане молодъ бдше"^[1319]. Вже після повернення короля у кінці 1262 р. в Тернаві відбувся княжий снем за участю Данила і Василька Романовичів, Болеслава Встидливого, Лева і Шварна Даниловичів та Володимира Васильковича, на якому “положиша рддъ межи собою ш землю Роускоую и ЛАдьскоу оутвердивъшесА крлмъ чтнымъ"^[1320]. Це означало остаточне повернення до влади, яку визнали всі його васали. З цього періоду i майже до 1265 р. Галицько-Волинська держава не визнавала ординської зверхності.

Спроба церковної унії. Щодо унії церков історики також продовжують спе­речатися. Але аналіз джерел та аргументів істориків не полишає сумнівів, що у 1253 р. було укладено унію між королівством Русі і папським престолом, причому на тих самих умовах, на яких було укладено римсько-болгарську унію 1204 р., тобто із збереженням східного обряду^[1321]. Переговори про унію розпочалися значно ра­ніше ніж легат папи Опізо коронував князя королівською короною у Дорогичині. Ще у 1246 р. папський легат абат Генріх був посланий до князя Данила Романови­ча. Цей Генріх у 1248 р. ризьким архієпископом Генріхом за згодою князя Данила Романовича був висвячений на єпископа ятвязького. Його діяльність у ятвязьких землях, залежних від Данила Романовича, тривала і у 1254-1255 рр.^[1322].

Спроба унії церков, на яку пішов король Данило, провалилася. Папа Олек­сандр IV, який у кінці 1254 р. змінив померлого Іннокентія IV, погано розбирався у східних справах. Його цікавило більше запровадження римської месси у галицьких церквах (з цього огляду він виділяв литовського короля Міндовга, який до того був язичником і форма літургії для нього не грала ролі) ніж організація реальної допо­моги королю Данилу^[1323].

Спроба зближення з Римом не була однозначною і для оточення князя. Його покинув соратник печатник (канцлер) Кирило, який за допомоги князя бл. 1247 р. став київським митрополитом Кирилом ІІ. З осені 1250 р. цей ієрарх перемістився на північ до Суздаля. Дослідники навіть пов'язують перенесення літописання з емі­грацією разом Кирилом i близьких до нього книжників, які залишалися вірними ортодоксами^[1324], але ця проблема дискусійна.

Повне замовчування унії 1253 р., як і її аполегетика, безпідставні. У ХІІІ ст. ще не було заборони на шлюби між католиками і православними, не було і різкого про­тистояння церков. Як і більшість Рюриковичів, король Данило у питаннях релігії залишався прагматиком. Зрештою так поступали і візантійські василевси, які аж до середини XV ст. шукали шляхів унії церков в обмін на військову допомогу.

Корона короля Данила. Король Данило Романович помер у 1264 р.^[1325]. Його поховали в Холмі, який був його столицею, у соборі св. Богородиці. Можна ствер­джувати, що король Данило помер не ординським васалом, а незалежним волода­рем, до кінця залишаючись вірним своїй політиці відродження незалежної Русі. Детективні сюжети, пов'язані з долею королівської корони, продовжують викли- кати інтерес та зацікавлення^[1326]. Досліджена історія з митрою перемиських єписко­пів, основу якої ніби-то була корона короля Данила. Виглядає, однак, що це різні пам'ятки. Коронаційні регалії були вивезені Казимиром ІІІ зі Львова після погра­бування скарбниці Романовичів. Окремі предмети збереглися у коронаційному ре­лікварії польських королів^[1327]. Куди поділася решта регалій ми, напевно, ніколи не довідаємося.

Ятвяги. Війни проти пруського племені ятвягів, які межували із Дорогичин- ським князівством Волинської землі, велися постійно впродовж всього правління короля Данила. Особливо великим і вдалим був похід на ятвягів у 1253 р.^[1328]. У 1254— 1255 рр. за образним виразом літописця “ятвязькі болота наповнилися військом”.

Розрізнені, очолені родовими старшинами, ятвязькі общини, навряд чи пред­ставляли серйозну небезпеку для Волині. Просто їх землі, заповнені лісами, багати­ми хутровим звіром, були привабливими для зовнішньої експансії більш сильних сусідів. Галицько-волинські князі потребували постійно ресурсів для утримання та оснащення війська. Хутра, мед та віск — були предметами експорту. Крім того з се­редини ХІІІ ст. до ятвягів стали проявляти підвищений інтерес як сусідні мазовець- кі князі, так і хрестоносці. Зрештою участь польських та руських князів у хрестових походах якраз полягала у намаганні підпорядкувати землі язичеських балтських племен. У 1254 р. за угодою з королем Данилом та мазовецьким князем Земовитом віце-магістр Тевтонського Ордену Бургард фон Хорнхаузен визнав за ними права на третину ятвязької землі^[1329]. Ятвязькі походи були звичайними загарбницькими війнами з боку галицько-волинських князів. Хоча, загалом, і це питання також за­лишається дискусійним.

Остання загадка короля Данила. У літературі панівною залишається версія, що місто Львів було засноване королем Данилом і назване на честь свого (найстар­шого на той час) сина Лева. Ці здогадки базуються тільки на фрагменті короткої похвали королю Данилові, де літописець зазначив, що він збудував “городи многі”. Літопис підтверджує заснування королем Данилом Холму та Угровеська (Угров- ська). Можна ще говорити про Данилів. Але чому літопис, який на кожному кроці грішить аполегетикою Данила та Василька Романовича, ні жодне інше джерело не назвали короля Данила засновником Львова?

В той час всі пізніші джерела: хроністи (Мартин Груневег, Мартин Кромер, Йоганн Альнпек, Симеон Окольський, Бартоломей Зіморович) та літописці (лі­тописи Археологічного товариства, Рачинського, Ольшевський, Євреїновський та Румянцівський), поети XVI-XviI ст., один актовий документ кінця XVI ст. подають засновником міста князя Лева. Латинський напис на Галицькій брамі: “Князь Лев поклав мені підвалини. Нащадки дали ім'я Леонтополіс” також побіжно свідчив на користь такої думки. Зрештою місто стало столицею Галицького королівства ще в останній чверті ХШ ст. за часів князя Лева^[1330].

Львів виник на межі Перемишльського та Белзького князівств, які належали князю Леву. Але з якого часу? Стан джерел, які збереглися, не дозволяє однознач­но відповісти на це питання. Найбільш виваженою виглядає здогадка Я. Ісаєвича, що “Данило здійснював загальне керівництво будівництвом Львова, а Лев безпо­середньо очолив будівництво”^[1331]. Але у 1245 р. у битві під Ярославом Лев Данило­вич командував окремим полком, що свідчить про наявність у нього власного уділу. Ним міг бути лише Перемишль, бо Белз тримав тоді Всеволод Олександрович. Десь після 1245 р. Белз також перейшов до Лева. А Львів вперше згаданий під 1256 р. За­кладаючи нове місто на стику своїх князівств між 1245 та 1256 рр., Лев Данилович, навіть, не мусив питати дозволу батька. Романовичі тоді укріплювали свої землі, будували фортеці, закликали звідусіль колоністів: ремісників та купців (німців, ка­раїмів та інших). Потрібні були кошти і ресурси. Великими були і втрати населення після монгольського розгрому і безперестанних війн... Це ще одна загадка з біогра­фії короля Данила.

Дружини короля Данила. Данило Романович був одруженим двічі: у 1219 р. з Анною, дочкою Мстислава Удатного (+ до 1252 р.)^[1332] та до 1252 р. з дочкою литов­ського князя Довспрунка, сестрою Товтивіла, племінницею короля Міндовга^[1333].

Перша дружина Данила Романовича була його вірною соратницею, саме її ро­динні зв'язки з половцями дозволяли кілька разів рятувати важку ситуацію, коли вороги приводили з собою номадів пустошити землі Романовичів. За М. Грушев- ським остання згадка про княгиню Анну Мстиславну відноситься до 1251 р.^[1334].

Друга дружина короля Данила сприяла зближенню з Литвою, що мало велике значення. Але ім'я та дата смерті княгині залишилися невідомими.

Від першої дружини у Данила Романовича було семеро дітей: Іраклій (бл. 1221/1225 - до 1240), Лев-Онуфрій (бл. 1225/1229 - бл. 1301), Роман (бл. 1230 - бл. 1261), Переяслава (+ 12.04.1283) (видана бл. 1248 р. за мазовецького князя Земо- вита І), незнана з імені дочка (видана у 1251 р. за володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича), Софія (видана у 1259 р. за графа Генріха V фон Бланкенбург- Шварцбурга, через родину якого пішло зближення Галицько-Волинської держави з Тевтонським Орденом) та Мстислав (+ після 1292) (Д. Домбровський вважає, що було два Мстислава, один з яких помер молодим, а другий народився від другої дружини^[1335]).

Від другої дружини народився син Шварн (+ 1269), при якому була утворена короткочасна волинсько-литовська унія (1264-1269). Були ще син та дочка, які по­мерли немовлятами бл. 1253 р.

Постать короля Данила. Король Данило Романович був видатним правите­лем, блискучим полководцем, умілим дипломатом, будівничим і реформатором, який відновив і зміцнив Галицько-Волинську державу й намагався відновити неза­лежну Русь. Він був політиком европейського масштабу, не вагаючись обирав на­прямки політики, вигідні для його країни. Вся його діяльність протікала в екстре­мальних умовах боротьби за владу, внутрішньої опозиції та іноземної інтервенції. Результатом його діяльности була потужна Галицько-Волинська держава, яка про­існувала до 1387 р. і була яскравим епізодом в історії державности Русі-України. Безперечно, що це одна з найвидатніших постатей Княжої доби.