Лев Данилович: союзник, претендент і “опікун”.

Стосун­ки між Галицько-Волинським князівством і польськими кня­зівствами наприкінці XIII — на початку XIV ст. досі належно не відображені в історичній літературі — дослідники трак­тують їх однобоко і не зовсім правильно, часто, не звертаючи уваги на інформацію джерел^[1883].

У середині 1247 р., орієн­товно після 2 червня, у замку Зволен — центрі однойменного комітату Угорського королівства (нині Словаччина) — у присутності угорського короля Бели IV та галицько-волинського князя Данила Романовича київський митрополит Кирило II дав шлюб Леву Даниловичу та Кон­станції Белівні^[1885]. Трохи раніше, у 1239 р., старша сестра Констанції — Кунегунда (Кінга) (1234—1292) була видана за сандомирського князя Болеслава, сина Лєшка Білого^[1886], який з 1243 р. утвердився у Кракові. Через сестер брати ще більше зблизилися. Важливою була їх зустріч у квітні 1268 р. при дворі Бели IV в період найбільшої конфронтації між Левом і Шварном Даниловичами. Крім Констанції та Кунегунди,там була ще їх сестра Йолана, дружина калішського князя Болеслава Побожного^[1887].

Шварн Данилович відразу ж намагався переманити на свою сто­рону Болеслава Сором’язливого. У 1265 р. він ще розглядав його як союзника^[1888]. Але вже у 1266 р. ді­йшло до відвертої війни^[1889], у якій Шварна підтримав тільки Василь­ко Романович. Галицькі війська не прийшли на допомогу волинським. Василькові Романовичу і Шварнові Даниловичу так і не вдалося вплину­ти на позицію краківського князя. До смерті Болеслав Сором’язливий залишався вірним другом і союзни­ком свого свояка Лева Даниловича.

Констанція (1237 після 1289), дружина Лева Даниловича (барельєф Якима Крохмально­го, храм Іоанна Хрестителя у Львові, 2011)

Шварн Данилович помер у 1269 р.^[1890] У цьому ж році помер і Василько Романович^[1891]. Після смерті Шварна Лев без проблем опанував Холмське та Дорогичинське князівства. А піс­ля смерті Василька Романовича — став повноправним сюзереном усієї Галицько-Волинської держави, тоб­то королівства Русі. Противники такого висновку спираються, в осно­вному, на уявну відсутность прямих свідчень про це у відредагованому при дворі Володимира Василькови- ча Галицько-Волинському літописі. Змінити думку їм заважає і сфор­мований негативний стереотип про князя Лева Даниловича, який міц­но вкоренився у свідомості дослід­ників. Польський історик Д. Домбровський вагається щодо дати смерті Василька і ставить її у періоді 1268—1271 рр.^[1892] Але, якби у 1270 р.

Василько Романович ще жив, то чи міг би Лев Данилович керувати волинськими князями та ще й і змушувати їх брати участь у походах, які не відповідали їхнім інтересам

А між тим Лев Данилович не тільки змусив своїх братів волинських князів взяти участь у далекому від їх інтересів поході на підтримку його свояка угорського короля Стефана V, але залучив до цього походу своїх литовських союзників. Похід 1271 р., в якому взяв участь ще один свояк краківський князь Болеслав Сором’язливий, був спрямований

Костел Іоана Хрестителя у Львові. Сучасний вигляд

проти вроцлавсько- го князя Генріха IV Пробуса, найбільшо­го союзника Пшемис- ла II Оттокара^[1893].

У 1270 р. Лев Да­нилович переніс свою столицю до Львова. Про його контакти з краківським дво­ром та перебування у Львові Кунегунди розповідає таке ціка­ве та багате джерело, як Житіє святої Кін- ги^[1894].

Житіє св. Кінги цілком заслуговує на довіру як джерело, сформо­ване сучасниками невдовзі після описуваних подій. Вперше питання про канонізацію княгині Кінги було підняте у 1401 р. на прохання абатиси сондецького монастиря Зеленьської. Тоді ж подано рукопис її “Житія”^[1900]. Цей рукопис в кінці XVII ст. досліджували комісари канонізаційного процесу М. І. Франкович та Ф. Петриковський^[1901], піз­ніше — Г. Зейссберг^[1902], видавець “Житія” відомий польський архео­граф В.

Вирішальним аргументом у датуванні оригіналу “Житія” була неві­дома угорська хроніка. Її використали автор рукопису 1401 р. і хроніст Ян Длугош. Нею користувалися і при укладанні рукопису. На думку французького дослідника П. Давіда, автор першої частини “Житія” ви­користав хроніку капелана короля Лайоша І Марка Кальті, який за­кінчив зведення хронік з історії Угорщини 15 травня 1358 р.^[1909]. Свої міркування Давід базував на переконанні, що не існує іншої угорської хроніки, окрім хроніки Марка Кальті, звідки можна було би почерп­нути матеріали для “Житія”. Він вважав, що не могла у Польщі збе­регтися угорська хроніка, якої б не знали у самій Угорщині. Багато ілюміновані (прикрашені мініатюрами-ілюстраціями) копії хроніки Марка Кальті виготовлялися від 1370 р. Нині їх відомо аж п’ять. Од­на з них містить 135 мініатюр. У 1374 р. її подарували французькому королеві Карлу V. Дуже ймовірно, що така копія була й у Польщі, тоді об’єднаній персональною унією з Угорщиною. Але П. Давід не звернув уваги на аналіз В. Кемтшиньского, який, звіривши текст Марка Кальті з відповідними місцями Житія, прийшов до висновку, що автор Житія

Печатка краківського князя

Лєшка Чорного (1279-1288)

користувався іншим невідо­мим угорським кодексом дру­гої половини XIII ст. Ця хроні­ка могла потрапити у Старий Сонч разом з іншими книгами Кінги. Але загинула з рештою сондецьких рукописів, серед яких був і псалтир, з якого молилася княгиня Кінга^[1910].

Проаналізувавши угорські хроніки, я зробив висновок, що таким кодексом могла бу­ти тільки Хроніка магістра Акоша. Він мав університет­ську освіту, у 1242—45 рр. був капеланом короля Бели IV, у 1248—61 рр. — канцле­ром королеви — матері Кінги, одночасно займаючи уряд кустоса у Секешфегерварі (1248—1251) та пробста у Буді (1254—1273). До зведеної хроніки Марка Кальті з праці магістра Акоша включено список угорських королів за 1162—1205 рр., доповнений у 1270—1272 рр. короткими розповідями про події 1205— 1272 рр. Магістр Акош також вносив свої поправки у “Діяння угор­ців”, які доповнив списком знатних родин угорського походження^[1911].

За його версією, засновник династії Арпадів був тільки одним з угор­ських вождів^[1912]. На думку багатьох угорських дослідників (Д. Дьєрфі, Л. Хайнеман, Р. Ф. Кайндль, I. Маджар, Б. Хоман, Я. Хорват, Е. Ма- юс), магістр Акош належав до найвидатніших угорських хроністів. Дьєрдь Дьєрфі, навіть, вважав його автором знаменитих „Діянь гунів”. Хоча авторство цієї пам’ятки, здебільшого, приписують клірику коро­ля Ласло IV, який писав у 1282—1285 рр.^[1913] Магістр Акош був близь­ким до родини короля Бели IV. А з Кінгою знався особисто. Отож, коли княгиня провідувала батьківщину, він міг подарувати її свою хро­ніку. Марк Кальті, який критично ставився до праць попередників, переробив і скоротив початковий текст магістра Акоша, залишивши лише сухий перелік і подій. Оскільки Акош був ідеологом баронів, і, подібно до них, вважав короля тільки першим серед рівних, у тексті могли бути деякі оцінки не дуже приємні для Арпадів оцінки. Правда, тут є і певні застереження. У Житії смерть короля Андрія II помилково датована 26 вереснем 1235 р. замісь 21 вересня 1235 р. Зрозуміло, що магістр Акош не міг би так помилитися, але це легко міг зробити автор

Житія, який користувався його хронікою^[1914].

Наведені аргументи, а також аналіз відомостей про інформаторів автора Житія, згаданих у тексті (більшість із них можна легко іден­тифікувати), дозволяють датувати формування першої частини Житія близько 1320 р.

Житіє однозначно свідчить про близькі стосунки львівського і кра­ківського дворів. Так само синхронно і у тісному союзі виступали вони після смерті угорського короля Стефана V і загибелі князя Бели Рос- тиславича, при підтримці Пшемисла II Оттокара в боротьбі за Австрій­ську спадщину на заключному етапі, участі їх військ у битві під Дюрн- куртом 26 серпня 1278 р. та інших важливих тогочасних подіях^[1915].

Після 6 грудня 1279 р. краківський князь Болеслав Сором’язливий помер^[1916]. З огляду на те, що він дотримався обітниці “шлюбу чистоти” з Кунегундою, спадкоємців у нього не було. Ще у 1273 р. Болеслав ого­лосив спадкоємцем двоюрідного племінника — сєрадського князя Лєш- ка Чорного, що викликало спротив інших князів та знаті, які підтри­мали претензії одного з опольських князів Владислава^[1917]. Розгорталася боротьба за краківський престол, володар якого вважався номінальним сюзереном Польщі. Польська знать розділилася, але більшість таки була на стороні Лєшка Чорного. Основним суперником Лєшка Чорного несподівано виступив Лев Данилович — на той час сюзерен королівства Русі, тобто Галицько-Волинської держави^[1918].

Зрозуміло, що Лев Данилович володів достовірною інформацією про ситуацію в Польщі. До того ж він розраховував на солідну під­тримку: волинських князів, улусбека Ногая — фактичного володаря причорноморських степів та Нижнього Дунаю, частини польської елі­ти та мазовецьких князів Конрада та Болеслава, синів Земовита, свого зятя — битомського і глоговського князя Казимира Владиславовича та його брата опольського князя Болеслава і чехів. По кужелю як чоловік Констанції він такі права мав. I спроба скористатися ними, зовсім не була політичною авантюрою — у середні вікі подібні спроби робилися і за менш сприятливих обставин. У випадку успішного завершення бо­ротьби за краківський престол Лев Данилович відразу став би серйоз­ним конкурентом німецького короля Рудольфа I у Центрально-Східній Європі. Був би відновлений політичний баланс, порушений загибеллю чеського короля Пшемисла II Оттокара, який був союзником Лева Да­ниловича та Болеслава Сором’язливого. Можливо, що до потаємних планів Лева Даниловича і входило продовження політики батька у на­прямку звільнення від монгольської опіки, для чого дав би можли­вість старший польський престол. Для такого припущення дає підстави

Печатка князя Лева Даниловича (Атрибутація Ярослава Книша)

факт шлюбу холмського князя Юрія Львовича з дочкою тверського і великого володимирського князя Ярослава Ярославича^[1919], брат якої, Святослав Ярославич, тримав Тверське князівство і теж претендував на першість у Північно-Східній Русі. В іншій ситуації такий шлюб, який скріплював тверсько-галицький союз, був би позбавлений сен­су. На мою ж думку, особливо важливим було те, що княгиня-вдова Кунегунда також підтримувала свого свояка Лева Даниловича, через що пізніше мала непрості стосунки з Лєшком Чорним. В результаті у 1284 р. вона змушена була спочатку відмовитися від бецької та корчин- ської каштеляній, а згодом, 24 квітня 1289 р. вступити до монастиря кларисок в Старому Сончі^{[1920] [1921]}

І все ж найбільшими противниками планів галицького князя бу­ли не Лєшко Чорний та його союзник угорський король Ласло Кун, а брати Лева Даниловича: Володимир Василькович та Мстислав Дани­лович. Волинські князі важко переносили зверхність старшого брата. Волинські війська взяли участь у цій війні під тиском ординців. На самому початку 1280 р. в ставку Ногая в Ісакчі прибуло посольство Лева Даниловича з проханням про допомогу у польській кампанії^[1922]. Ногай вислав військо на чолі з емірами Кончаком, Кезеєм і Куботаком, яке разом з галицько-волинськими дружинами вирушило у похід на Краків^[1923].

23 лютого 1280 р. під м. Гожліце на р. Копшив’янці за Сандомиром дорогою на Краків відбулася вирішальна битва¹⁹²⁸. Польське військо, у складі якого було лише 600 лицарів, очолювали краківський палатин Петро та сандомирський палатин Януш^[1924]. Битва закінчилася розгро­мом війська Лева Даниловича, можливою причиною якого стала по­ведінка волинських князів, які могли залишити поле битви на ранній стадії.

Військо Лева відступило аж до Львова, при тому, що Лєшко Чор­ний почав його переслідування тільки через 15 днів. Тоді у березні 1280 р. він здобув і розорив м. Переворськ^[1925] і рушив до Берестя, од­нак спроба нападу провалилася^[1926] через вторгнення на Люблінщину ятвягів як союзників Лева Даниловича^[1927]. Військо Лєшка Чорного роз­било їх і переслідувало аж за р. Нарев^[1928].

На початку 1281 р. Лєшко Чорний на своїй землі відбив напад мон­гольського війська, яке прийшло на підтримку Лева Даниловича^[1929]. Окрилений перемогою, краківський князь почав розправлятися з поль­ськими союзниками Лева Даниловича. У 1282 р. він підбив молодшого з мазовецьких князів плоцького князя Болеслава Земовитовича висту­пити проти старшого брата черського князя Конрада. Лев Данилович негайно вислав на допомогу Конраду Земовитовичу дружини, очолені слонімським князем Васильком Романовичем та холмським князем Юрієм Львовичем^[1930]. Ця підтримка дала змогу черському князю втри­мати свої позиції у Мазовії, хоча сама мазовецька усобиця затягнулася. Зв’язаний війнами з угорським королем та краківським князем, Лев Данилович не міг приділяти цьому регіону більше уваги.

У лютому 1285 р., коли військо Лева Даниловича разом з ордин­цями перебувало у поході в Угорщині, Болеслав Земовитович спусто­шив околиці Щекарева. Повернувшись з Угорщини, Лев Данилович з’єднався з волинськими військами, очоленими слонімським князем Васильком Романовичем, і напав на землі плоцького князя, дійшов­ши до Вишгорода. Союзник Лева Даниловича, черський князь Конрад, вторгнувся у Сандомирську та Краківську землі і дійшов до самого Кракова, де міщани, утримавши Вавель, почали спішно зводити нові міські укріплення^[1931]. До цієї війни Лев Данилович залучив і литов­ців, які спустошили Люблінщину^[1932]. Броніслав Влодарський слушно трактував події 1285 р. як широкомасштабну війну Лєшка Чорного з Романовичами^[1933]. Очевидно, що це було продовження боротьби за кра­ківський престол.

У 1286 р. військо Лева Даниловича разом з союзними литовськими дружинами захопило замок Гостин (нині у Великопольському воєвод­стві). Прикривав цей похід черський князь Конрад — союзник Лева Даниловича^[1934].

Лев Данилович з Ногаєм, який його підтримував, проти власного бажання втягнули у цю боротьбу правителя Золотої Орди Телебугу. Во­сени 1287 р. він організував похід у Польщу. Історики переважно невір­но оцінюють цей похід. Це був не звичайний набіг, а широкомасштаб­ний похід великого війська, очоленого самим ханом. Разом з походами в Угорщину 1286—1287 рр. цю подію варто розглядати в контексті про­довження війни королівства Русі, тобто Галицько-Волинської держа­ви, проти угорсько-польського союзу. Лев Данилович залучив до цієї війни Ногая, але Телебуга, намагаючись звільнитися від опіки наймо- гутнішого з улусбеків і ревнуючи останнього до його успіхів, вирішив взяти ініціативу у свої руки. Телебуга прагнув зовнішньополітичного успіху, який підняв би його авторитет. Таким успіхом могло бути пе­ретворення угорських та польських правителів в прямих ординських васалів. При цьому Телебузі розходилося, щоби вони не стали васалами Ногая, як болгарські та сербські правителі.

З ханом Телебугою йшли його двоюрідний брат оглан Алкуй, черні­гівські та інші руські удільні князі. Приєднатися до ханського війська отримав наказ і Ногай. Найкоротший шлях в польські землі до Кра­кова лежав через Перемишль, ним і пішло військо Ногая, пройшовши через Галицьку і Перемишльську землі. Телебуга ж чомусь повів своє військо через Волинь — шляхом Бату у 1240 р. Схоже, що Телебуга був явно невдоволений близькими контактами Лева Даниловича та його братів з Ногаєм (“була межи ними неприязнь велика”^[1935]). З подальших подій виглядає, що хан вирішив зробити волинських князів своїми безпосередніми васалами, розірвавши їх зв’язок і з Левом і з Ногаєм, щоби ослабити обох. А можливо, що така ідея з’явилася у нього вже під час самого походу. Які були його плани стосовно польських земель і чи збирався він допомагати Левові в опануванні краківського престо­лу — сказати важко. Радше — ні. Ймовірно він сподівався, що польські князі поспішать перейти під його підданство. За таких умов зовнішні межі впливу Золотої Орди перемістилися б далі на Захід, а відносна самостійність галицько-волинських князів перейшла б до угорського короля та польських князів, тоді як руські князі мали би бути тісні­ше інтегровані в ординську систему. Водночас це мало би виключити вплив на них Ногая.

Руські князі по черзі мусили зустрічати золотоординського прави­теля, явно побоюючись за наслідки цих аудієнцій. На Горині першим зустрів хана луцький князь Мстислав Данилович “с питтям и з дара­ми”, далі біля Перемиля на хана чекав володимирський князь Воло­димир Василькович^[1936]. Останнім Телебугу з почестями приймав Лев на Боужьковьском полі (очевидно, на території Белзького князівства недалеко від Бужська) після того, як Телебуга залишив Перемишль. Можливо, що Лев чекав ординське військо на своїх землях, сподіва­ючись на швидкий удар через Перемишль по землях Лєшка Чорного.

Телебуга оглянув війська Лева Даниловича, Володимира Василь- ковича, Мстислава Даниловича та Юрія Львовича, а також 7 грудня 1287 р. здійснив поїздку у Володимир — при цьому ординці “насильство велике чинили в городі і пограбували товарів незліченну кількість і коней”^[1937]. Важко оцінити достовірність інформації волинського літо­писця, адже хан йшов на Польщу, а розорення території, яка платила ординську данину-вихід не було характерним для прагматичних ордин­ців. Зрештою, в ті часи війська завжди вели себе нестримано під час походів навіть на своїй території. Ймовірно, книжник і філософ князь Володимир Василькович надто болісно реагував на подібні дії. Разом з тим золотоординський правитель міг просто демонструвати свою зверх­ність Володимиру Васильковичу як сильнішому з волинських князів.

З Волині хан з руськими князями рушив на Польщу. При цьому літописець наголосив: “Лев князь з сином своїм Юрієм, а Мстислав зі своєю раттю, а Володимир зі своєю раттю”^[1938]. Тобто, є очевидним, що Телебуга зробив князів своїми безпосередніми васалами, ліквідувавши їх залежність від Ногая, а водночас і зверхність Лева Даниловича над братами. У поході галицькі і волинські війська виступали як окремі з’єднання і, вірогідно, на різних операційних напрямках. Симптома­тично, що в тексті Мстислав вперше названий перед Володимиром. До того ж Мстислав першим зустрів ординського правителя на Горині “з питтям і з дарами”^[1939], і хан Телебуга не зачепив території Луцького князівства, тоді як в землях Володимирського князівства ординці по­водили себе зухвало, мало не як завойовники. Важко сказати, що спри­чинило таку поведінку золотоординського хана: чи Телебуга вирішив приборкати сильніших Романовичів і повністю розірвати їх зв’язки з Ногаєм, чи Мстислав Данилович, скориставшись можливістю спіл­кування з Телебугою, домігся ханської милості, чи хан, маючи намір віддати Краків Леву Даниловичу, задумав відірвати від нього Волинь і провокував конфлікт між братами, знаючи неприхильне ставлення мо­лодших до старшого? Ймовірно, що обидва волинські князі у розмові з Телебугою за відсутності Лева Даниловича поскаржилися на старшого брата та Ногая і самі висловили бажання бути безпосередньо під рукою правителя Золотої Орди. Телебуга тут же задовольнив їхнє прохання, яке збігалося з його планами.

Війська Телебуги і Романовичів підійшли до Завихвоста, але ріка ще не замерзла і вони рушили до Сандомира, перейшовши по льоду Сян в іншому місці. Важкохворий Володимир Василькович був відпу­щений ханом додому. Форсувавши Віслу, Телебуга обложив Сандомир, але здобути місто не зміг, а на штурм не відважився. Ординські війська розсипалися польськими землями і почали їх спустошувати^[1940].

Поки Телебуга розбирався з волинськими князями, Ногай ще 6 грудня вторгнувся в польські землі^[1941] і перед Різдвом (23—24 грудня) підійшов до Кракова. Краківський князь Лєшек Чорний покинув свою землю і сховався в Угорщині. Ногай обложив Краків, але поляки від­стояли свою столицю і у перших днях січня 1288 р. змусили його від­ступити^[1942]. Повернувшись до Кракова, Лєшек Чорний звільнив міщан від податків за їх мужність при обороні столиці^[1943].

І все ж краківські містичі та гарнізон Вавеля не могли мати стіль­ки сил, щоби примусити Ногая відступати, тим більше, що передові його загони вже дійшли до Сілезії^[1944]. Угорська допомога, очолювана бароном Дьєрдем, сином Шимона, зустріла монгольський підрозділ (ти­сячу) у січні 1288 р. біля Нового Сонча, коли він відходив назад^[1945]. Можливо, це навіть був його ар’єргард чи загін, який повертався з Сілезії.

Імовірною причиною відступу Ногая, який покинув Краківське князівство і, не чекаючи на військо хана, рушив на Нижній Дунай, були його стосунки з Телебугою. Довідавшись про вчинки хана на Во­лині, де останній розбирався без нього із його васалами, найстарший з Джучидів задумав не дати Телебузі покинути польські землі тріумфа­тором. Телебуга і справді мав намір іти на Краків, але довідавшись, що Ногай випередив його і покинув польські землі, теж повернув назад^[1946].

Цей епізод належить до найбільш заплутаних загадок як ординської історії, так і історії всієї Центрально-Східної Європи^[1947]. Чому велике військо золотоординського правителя повернуло назад від Сандомира, навіть не спробувавши дійти до Кракова? Редактори Галицько-Волин­ського літопису кілька разів повторили інформацію про суперництво Ногая і Телебуги. Арабські літописці теж обмежилися посиланнями на це суперництво. Але цього разу золотоординський хан був розлюченим і шукав, кого звинуватити у своїх невдачах. Саме тому його військо

рушило відразу до столиці Лева Дани­ловича — Львова.

Печатка чеського (1283-1305) і польського (1300-1305) короля Вацлава ІІ

На початку 1288 р. золотоордин- ський хан два тижні протримав в облозі Львів: “і стояли на Львовій землі два тижні кормлячись [і] не вооючи, але не давали вони навіть із города вийти за покормом. Хто ж виїхав з города, тих вони побивали, а захопили, а інших, обдерши, пускали нагих, і тії од моро­зу померли, тому що була зима люта вельми, і зробили вони пустою землю всю”^[1948].

З тексту однозначно випливає, що Лева Даниловича з ханом не було. Не здобувши Сандомир, монгольсько- руське військо “почало воювати землю Лядську”^[1949]. Напевно, кожен князь отримав свій операційний напрям, і Лев Данилович поспішив на з’єднання з Ногаєм і потім разом з ним відступив.

Облога Львова Телебугою однозначно свідчить, що хан явно підо­зрював Лева Даниловича у змові з Ногаєм. Чому він не відважився штурмувати Львів, а просто тримав його в облозі? Тут може бути лише одне пояснення: відбудовані укріплення Львова (після зруйнування їх у 1259 р. на вимогу еміра Бурундая) були настільки потужними, що хан не ризикнув їх штурмувати. До того ж, Телебузі явно бракувало рішучості полководця: він не насмілився штурмувати Буду, Сандомир, а згодом і Львів.

Після відходу ординських військ, втрати Лева Даниловича стано­вили 12,5 тис. осіб вбитих, померлих від ран і полонених^[1950]. За тодіш­німи мірками жертви були дуже значними, оскільки рахували тільки чоловіків зрілого віку, тобто людей, здатних носити зброю (жінок, ді­тей, старців і рабів до уваги не брали).

Подальші події розгорталися з наростаючою динамікою. Централь­но-Європейська круговерть набирала обертів. 30 вересня 1288 р. помер краківський князь Лєшко Чорний. Нащадків у нього не було. Його дружина Агрипина, дочка князя Мачви, колишнього галицького пре­тендента Ростислава Михайловича, у 1272 р. на вічу у Серадзі публічно заявила, що чоловік на неї не звертає уваги і після семи років подруж­нього життя вона залишається дівчиною, а у 1275 р. взагалі покинула його^[1951].

Печатка краківського князя Генріха Пробуса (1288-1290)

Смерть Лєшка Чорного відкрила новий виток бороть­би за краківський престол. У цій ситуації стояти осторонь Лев Данилович не міг. Претен­дувати сам теж не міг: тепер у нього бракувало сил (волин­ські землі опинилися під вла­дою Мстислава Даниловича, який зайняв ворожу позицію стосовно старшого брата і ко­лишнього сюзерена^[1952]) і не бу­ло достатніх підстав для такої боротьби. Зараз йшлося про те, щоб у Кракові обов’язково сидів його союзник.

Основними претендента­ми виступили вроцлавський

князь Генріх IV Пробус і плоцький князь Болеслав II. Сильніший з претендентів — вроцлавський князь — підійшов до Кракова. Краків­ський каштелян Сулка з Неджведзя здав йому Вавель, а краківські міщани визнали своїм князем. Вважаючи боротьбу виграною, Ген­ріх IV з союзниками повернувся до Вроцлава, відпустивши дружини своїх союзників^[1953].

Несподівано 26 лютого 1289 р. під Севержем у Битомському кня­зівстві сілезькі князі були розбиті військами Болеслава II та його со­юзників — братів Лєшка Чорного: куявського князя Казимира і сє- радзького князя Владислава Локєтка. У цій зустрічній битві загинув шпротавський князь Пшемисл, опольський князь Болеслав потрапив в полон, а легніцький князь Генріх Товстий врятувався втечею^[1954]. Ця, частково випадкова битва, змінила ситуацію. Тепер, незважаючи на протиріччя з молодшим братом, перський князь Конрад II підтримав його претензії. Оскільки Болеслав II був зятем великого князя литов­ського Тройдена, литовці теж його підтримали. Союзники ввійшли у Краків, але здобути замок на Вавелі не змогли. Врешті, до мазовець- ко-куявської коаліції приєднався і галицький князь Лев Данилович: у липні 1289 р. він зі своїм військом уже стояв під стінами Вавеля і на­магався його штурмувати^[1955].

Наприкінці липня 1289 р. галицькі війська спустошили Вроцлав- ське князівство — домен нового краківського князя^[1956]. У першій поло­вині серпня 1289 р. з військового табору під Вавелем князь Лев рушив в Опаву на зустріч з чеським королем Вацлавом II, де було підтвердже­но чесько-галицький союз^[1957]. На цій зустрічі серед польських князів, противників Генріха IV Пробуса перебував зять Лева Даниловича — би- томський князь Казимир Владиславович, а також лєнченський і сєрад- ський князь Владислав Локєток^[1958].

Повністю погоджуюся з Д. Домбровським^[1959], що в Опаві було до­мовлено підтримати претензії на краківський трон Владислава Локєт- ка. Лев Данилович уклав з молодшим братом свого старого суперника Лєшка Чорного окрему угоду, скріплену невдовзі шлюбом Юрія Льво­вича з сестрою Владислава Локєтка, який відбувся між вереснем 1289 і 23 червня 1291 р. Така переорієнтація галицького князя могла склас­тися, коли стало очевидним, що польська еліта та більшість П’ястів не підтримають молодшого мазовецького князя. Тим більше, що останній своєю попередньою поведінкою заледве чи заслуговував на довір’я га­лицького князя. Якби ще новий краківський князь завдячував своїм положенням Леву Даниловичу, то такий союз був би значно надійні­шим.

Галицький князь змушений діяти в надзвичайно складних умовах, був холодним реалістом в політиці, гнучким, здатним в екстремаль­них умовах приймати блискавичні рішення. Але 24 серпня 1289 р. Генріх IV і лєгніцький князь Генріх Товстий розбили союзників під стінами Вавеля^[1960]. Владислав Локєток ледве втік з Кракова, а Лев Да­нилович відступив на Русь.

Але боротьба продовжувалася: у 1289—1290 рр. галицький князь з союзними ординцями здійснив походи в сілезькі землі^[1961] аж до

Фрагмент надгробку краківського князя і короля Владислава Локєтка (1305-1333) (Краків, катедра на Вавелі)

Ратибора^[1962]. Союзник нового краків­ського князя Генріха IV угорський король Ласло Кун зі страхом очікував нового вторгнення татарських орд у свої землі^[1963]. Попри проблеми в сто­сунках з папою, з німецьким королем Рудольфом І Габсбургом, з Левом Да­ниловичем та його польськими союз­никами, Генріх IV Пробус тримався доволі твердо, спираючись на допомо­гу німецьких князів, зокрема бран- денбурзького маркграфа Оттона V Довгого, з дочкою якого Матильдою він одружився у 1288 р.^[1964]

23 червня 1290 р. Генріх IV Про­бус несподівано помер. Австрійські хроністи повідомляють, що перед смертю князь віддав королю Русі зем­лі і міста^[1965]. Така інформація містить­ся в контексті викладу заповіту безді­тного Генріха Пробуса, згідно з яким він розділив свої володіння між родичами, повернувши навіть чеському королю Вацлаву ІІ Клодзьку землю^[1966]. Це повідомлення свідчить про добру обізнаність німецьких хроністів (інші деталі заповіту збігаються з польськими джерелами) і може означати тільки одне: після сілезьких походів Лева Даниловича незадовго до своєї смерті Генріх IV Пробус уклав з ним компромісний мир, визнавши захоплення Люблінської землі, здійснене в ході війни 1289—1290 рр.^[1967]. Очевидно, в свою чергу, Лев Данилович відмовився від підтримки інших претендентів, визнавши Генріха IV краківським князем. Такий компроміс був вигідний обом. Коли була захоплена Лю­блінська земля — невідомо, а припущення, що це відбулося вже після смерті Генріха IV, ближче до 1292 р.^[1968], не має надійного джерельного

обґрунтування.

Смерть (чи ймовірне отруєння) Генріха IV Пробуса привела до но­вого вибуху боротьби за краківський престол, претензії до якого тепер мали великопольський князь Пшемисл II та опольський князь Болес­лав І. Жоден з цих князів не задовольняв Лева Даниловича. Його най­більше влаштовував би Владислав Локєток, свояк Юрія Львовича. Од­нак Владислав Локєток відразу ж утвердився в Сандомирському кня­зівстві, а Краків зайняв Пшемисл II^[1969].

Але об’єднання великопольських та поморських земель було для князя Пшемисла II важливішим. Наприкінці кінці листопада 1290 р. він залишив Краків і до 20 квітня 1291 р. домовився з чеським коро­лем Вацлавом II, уступивши йому польську столицю^[1970]. Розв’язавши собі руки в Малопольщі, князь зосередився на завершенні підпорядку­вання Великопольщі.

Лев Данилович не мав можливості активного втрутитися у боротьбу за польську спадщину. Його найбільший ворог, угорський король Лас­ло Кун, загинув 10 червня 1290 р.^[1971]. Доля угорського престолу для Лева Даниловича була важливішою ніж доля краківського престолу. Папа римський хотів утвердити на угорському престолі племінника Ласло IV — неаполітанського принца з Анжуйської династії Карла Мар­тела, який був сином Марії, дочки Стефана V і сестри Ласло IV Куна. Німецький король Рудольф Габсбург надав Угорщину як власний лен синові Альбрехту I, герцогу Австрії^[1972]. Лев Данилович підтримав пле­мінника Бели IV — Андрія III, сина герцога Стефана, за яким стояла і угорська знать. Галицькі війська допомогли Андрію III добитися миру у Хайнбурзі 26 серпня 1291 р., за яким Альбрехт I визнав Андрія III королем Угорщини^[1973]. Схоже, що новий король Угорщини в обмін на галицьку допомогу визнав входження втрачених Ласлом IV закарпат­ських володінь до складу держави Лева Даниловича.

У цей час Лев Данилович продовжував підтримувати Владислава Локєтка, залучивши до цього і свого угорського союзника. Не випад­ково новий угорський король Андрій III між 19 серпня—24 листопада 1290 р. одружився з племінницею Владислава Локєтка — Фенною, доч­кою куявського князя Земомисла^[1974].

Однак спокій був примарним: 1292 р. Вацлав II, заручившись під­тримкою сілезьких князів, напав на Сандомирське князівство. Втра­тивши Сандомир, Владислав Локєток намагався утриматися у Сєрадзі, але у серпні 1292 р. змушений був з братом скласти васальну присягу на вірність королю Вацлаву II^[1975]. Під Сандомиром Владиславові Ло- кєтку допомагали татарські загони^[1976]. Заледве чи міг Юрій Львович сам без батька організувати подібну акцію^[1977].

Але, допомагаючи Владиславу Локєтку, галицько-волинські князі відкрито самі у боротьбу не втручалися, що може свідчити про пев­ні їх вагання. Поступово ситуація змінювала і Лев Данилович почав схилятися до союзу з чеським королем Вацлавом II, який доводив­ся йому внучатим племінником, а його васал битомський князь Кази­мир II був зятем галицького князя. У 1293 р. до чеського короля при­були ординські посли, які, безперечно, переїжджали через володіння Лева Даниловича. Галицько-чеське зближення, однак не змінило став­лення Лева Даниловича до Владислава Локєтка.

Спроба Вацлава II повністю підпорядкувати собі всіх польських князів наштовхнулася на опір, насамперед, Пшемисла II, який за цей час об’єднав великопольські та поморські землі і далі спирався на союз з Бранденбургом. Вже на початку 1293 р. Пшемисл II почав перегово­ри з Владиславом Локєтком^[1978]. Боротьба між польськими князями та чеським королем відновилася і, за згодою папи, 26 червня 1295 р. в Гнєзно Пшемисл II коронувався як король Польщі. Йому вдалося від­новити зліквідоване імперією в XI ст. Польське королівство^[1979]. Однак тріумф його був коротким: 2 лютого 1296 р. Пшемисла II підступно вбив бранденбурзький агент.

Чеський король почав опановувати Великопольщу. У 1297 р. Вац­лав II нарешті коронувався в Празі чеською королівською короною, здолавши довголітній опір старого німецького короля Рудольфа I. На коронаційних урочистостях було присутнє і посольство з Галицько-Во­линської держави^[1980]. У 1299 р. в Брно відбулася особиста зустріч Лева Даниловича з Вацлавом II, зафіксована чеським хроністом ^джіхом з Хеймбургу^[1981].

У цьому контексті може видатися слушною думка Д.Домбровського, що в останні роки свого життя Лев Данилович орієнтувався на союз з Вацлавом II, і зміни в галицькій політиці почалися лише влітку 1300 р., коли до влади прийшов свояк Владислава Локєтка — король Юрій Львович^[1982]. Однак можливі і інші варіанти, адже Лев Данилович не раз демонстрував здатність приймати неординарні рішення і ніколи не дотримувався шаблонів у політиці. Не схоже, щоби Лев Данилович, якому вдалося знову відродити королівство Русі, опанувавши Волинь після смерті Мстислава Даниловича, і, навіть, розширити кордони за рахунок Київщини, активно підтримував чесько-польську унію. Про­блема ця дискусійна і робити поспішні висновки не варто.

У 1296 р. Владислав Локєток зважився на продовження боротьби за королівську корону, очевидно, все ж відчуваючи підтримку руської рідні. У цьому контексті вартує звернути увагу також на один шлюб, укладений між 1296—1300 рр., тобто ще за Лева Даниловича, який, безперечно, укріпляв союз сюзерена королівства Русі з куявськими князями^[1983]. Йдеться про одруження Анастасы Львівни з добжинським князем Земовитом, молодшим братом Владислава Локєтка^[1984]. Як відо­мо, випадковостей у тодішній шлюбній політиці правителів бути не могло. Цей шлюб міг бути лише підтвердженням союзу політичного.

1299 р. відбулася зустріч Лева Даниловича з чеським королем Вац­лавом II, яка могла бути ініційована останнім — готуючись до коронації польською короною, Вацлав II, ймовірно, хотів вирішити всі проблеми зі східним сусідом. Ці перемовини у Брні, які, на думку Б. Влодарсько- го, відбулися між початком березня — половиною травня 1299 р.^[1985], але не пізніше початку липня 1299 р., за уточненням Д. Домбровсько- го^[1986], напевно містили і компроміс стосовно Владислава Локєтка. Не­вдовзі після цієї зустрічі, а саме 23 серпня 1299 р. в Кленце поблизу Нового Міста над р. Вартою Владислав Локєток підписав зобов’язання скласти васальну присягу Вацлаву II^[1987]. Такі відносно легкі умови для Владислава Локєтка були наслідком цього компромісу. Цікаво, що до­слідник діяльності Владислава Локєтка Едмунд Длугопольські допус­кав, що під час своєї вимушеної еміграції у 1299 р. польський князь виїхав спочатку через Мазовію до Лева Даниловича і лише після цього через Угорщину дістався Риму^[1988]. В серпні 1300 р. Вацлав II в Гнєзно коронувався як король Польщі^[1989].

Залишається загадкою похід руського війська влітку 1300 р. в Сандомирську землю, який завершився здобуттям Нового Корчина — він був реальною підтримкою Владислава Локєтка, котрий, повернув­шись з еміграції з Риму, продовжив боротьбу. Похід відбувся саме під час наступу Вацлава II^199s. Цей похід також міг бути здійснений ще за наказом Лева Даниловича, хоча самостійну ініціативу з боку його сина і спадкоємця холмсько-белзького князя Юрія Львовича теж виключати не можна. Варто звернути увагу, що допомога польському князю бу­ла надана в момент кульмінації боротьби Ногая з правителем Золотої Орди Токту, результат якої був надзвичайно важливим для Лева Да­ниловича.

Лев Данилович був одним із найактивніших учасників боротьби за краківський престол в остатній чверті XIII ст. Після невдалої спроби виступити спадкоємцем бездітного свояка Болеслава Сором’язливого у 1280 р., яка вилилася у війни з новим краківським князем Лєшком Чорним до смерті останнього у 1288 р., Лев Данилович продовжував брати участь у цій боротьбі, підтримуючи вигідних для нього претен­дентів. Тоді ж у 1289—1290 рр. була приєднана і Люблінська земля, що визнав тодішній краківський князь Генріх IV Пробус.