Софія Київська—скарбниця давньоруської культури

Ранок. Скрегіт замка, сухе рипіння важких кованих дверей. Древні склепіння зустрічають напівмороком, ти- шою І прохолодою. І тільки дзвінка луна від кроків по­рушує урочисту тишу століть.

Галереї, аркади, анфілади вигадливих приміщень змінюють одне одного. Поступово очі звикають до освіт­лення, і на стінах то тут, то там починають вимальову­ватися бліді розпливчасті обриси фрескових зображень, а десь вдалині, між стовпами, різнобарвними плямами таємниче мерехтять мозаїки.

Софія Київська... Чудове творіння народного генія, свідок високої культури і героїчного минулого нашого народу. Важко уявити собі, скільки всіляких подій від­бувалося у цих стінах, скільки людей побувало під її склепіннями із своїми радощами, надіями і горем. Собор був свідком блискучих злетів і поразок, гіркоти князів­ських усобиць. Його мозаїчну підлогу топтали копита монгольських коней, а жадібні руки загарбників тягли- ся до блискучих золотих прикрас. Так, багато чого мог­ли б повідати ці давні стіни! Та як заставити їх розкри­ти свої таємниці?

Тепер Софія — музей. Як і в старовину, під її скле­пінням вирує життя. Поспішають екскурсанти, клацають фотоапарати, спалахують фотолампи, а здаля чути го­лос екскурсовода: «В лѣто 6545 (1037 p.- С. В.) зало­жи Ярославъ городъ великий Кыевъ, а у него же града врата суть Златая, заложи же и церковь святыя Софья... митрополью, и по семь церковь на Златыхъ вратѣхъ святыя Богородица благовѣщение... по семь святого Георгия монастырь и святыя Орины». Цими словами лі­тописець підсумував будівничу діяльність Ярослава Мудрого, сина Володимира Святославича, одного з най- видатніших політичних діячів Київської Русі, будівника міста і засновника Софійського собору.

Там, де тепер стоїть Софія Київська, на місці, я\е, за словами літописця, було тоді ще «полемъ вне града», понад дев’ять століть тому розігралася кривава траге­дія, що вирішила подальшу долю Русі.

Незабаром у Києві розпочалося величезне будівницт­во. Місто розширили і оточили потужними земляними валами. Урочистим в'їздом до нього були Золоті ворота, споруджені у вигляді башти з надбрамною церквою Благовіщення. У центрі нового міста зведено величний Софійський собор — головний храм Стародавньої Русі.

Перед тим, хто входив до храму, відкривалася вели­чезна, з золотими переливами мозаїчна композиція го­ловного вівтаря з шестиметровою фігурою Марії-Оранти («тієї, що молиться») у центрі. Для середньовічного киянина вона була захисницею міста, держави, його особистого щастя і майна (про це свідчив мозаїчний напис на тріумфальній арці). У соборі він бачив стіни, розписані фресками І мозаїками на сюжети, добре відо­мі йому з дитинства. У головному вівтарі під Орантою збереглася символічна композиція «Євхаристія» (При­частя апостолів), а нижче від неї—«Святителі» (Отці церкви)—художньо найсильніша частина мозаїчного ансамблю собору. Кожний із зображених святителів наділений яскравими індивідуальними і портретними рисами.

Софійський собор у Києві. Інтер’єр.

Мозаїки головного вівтаря обрамлені вишуканими рослинними орнаментами, шо нагадують прикраси книж­кових пам'яток Стародавньої Русі. ^;

У головному куполі собору, який уособлював небо­звід, розташоване величезне мозаїчне погрудне зобра­ження Христа (Пантократора), а на арках і стовпах, що підтримують купол,— «Сорок севастійських мучеників» у круглих медальйонах і мозаїка «Благовіщення», в особ­ливостях виконання якої відчуваються кращі традиції елліністичного мистецтва.

На південній, північній і західній стінах центрально­го нефа собору, проти головного вівтаря, розміщувалася так звана ктиторська фреска, якій будівничі, безперечно, надавали важливого значення.

Мозаїчні І фрескові розписи, шиферні інкрустовані різнокольоровими смальтами підлоги, мармурова перед- вівтарна огорожа, різьблені шиферні парапети хорів —- усе це доповнювалося багатим і різноманітним церков’ ним начинням: золотими і срібними посудинами, блис- кучим коштовним камінням на оправах богослужебних книг та ікон, хрестами, пишним одягом кліру, багатьма свічками і лампадами, що горіли в хоросах-панікадилах. Саме богослужіння становило собою складний, продума­ний до дрібниць театралізований ритуал, у якому багато місця відводилося зоровим ефектам і хоровому співу.

Яке ж враження справляло все це на середньовічну людину, повсякденне життя якої було прямою проти­лежністю тому, що вона бачила в храмі? Відповідь на це питання частково може дати літописна оповідь послів Володимира Святославича про так зване випробуван­ня вір.

Князь Володимир відправив послів у різні землі: до болгар, німців і греків, щоб ознайомитися з їхньою ві­рою. Коли десять руських мужіВ'Послів прибули до Цар- града і візантійський імператор довідався про їх намір випробувати грецьку віру, він наказав патріархові вла­штувати святкову відправу у головному храмі держа- _ви — Константинопольській Софії з урочистими вихода­ми, хоровим співом, театралізованими сценами, з яскра­во палаючими великими свічками, а руських послів по­ставити на кращих місцях, де б їм усе було добре видно.

Повернувшись до Києва, посли розповіли про бачене так: «І прийшли ми в грецьку землю і ввели нас туди, де служать вони богу своєму, і не знали — на небі чи на землі ми: бо немає на землі такого видовища і краси такої і не знаємо, як і розповісти про це... Не можемо ми забути краси тієї, бо кожна людина, якщр спробує солодкого, не візьме потім гіркого».

Таке саме враження на сучасників справляло і мо­нументальне мистецтво Софії Київської у поєднанні з богослужебним ритуалом.

Слава про красу Софійського собору в Києві неза­баром після його спорудження поширилася далеко за межами Русі. Іншого такого храму, крім Софії у Кон­стантинополі, за думкою сучасників, не було в жодній країні. Давньоруський письменник XI ст. Іларіон через кілька років після завершення будівництва собору пи­сав: «Церкви дивна и славна всѣмъ округъниимъ стра­намъ, яко же ина не обрящется въ всемъ полунощи земінѣѣемь ото въстока до запада».

У давнину в Софійському соборі і навколо нього вирувало політичне і культурне життя. Ярослав Мудрий приймав у соборі іноземних послів, прагнучи вразити їх величчю храму і пишністю церемоній. Тут затверджу­валися важливі'рішення і державні акти, які мали не­абиякі наслідки для долі Русі.

Дуже вірогідно, що з амвона Софійського собору у присутності Ярослава і знаті Іларіон проголосив свою знамениту промову, названу потім «Словом про закон і благодать...». Вона була програмою політичного і куль­турного розвитку Русі, спрямованою проти грецької ге­гемонії, яку намагалися нав'язати Русі митрополити- греки. У своїй прамові Іларіон назвав давньоруських людей «новы люди», яким належить майбутнє. Русь здавна «славна в країнах» і мала видатних князів. Один з них Володимир Святославич, «вънук старааго Игоря, сынъ же славнааго Святослава».

Автор «Слова» ігнорував норманську версію поход­ження Русі І закликання варягів; він навііть жодним словом не згадав про Рюрика. Іларіон високо ставив авторитет Руської землі, яка, за його словами, «вѣдома и слышима есть всѣми четырьми конци земли». Він вка­зав на гідного продовжувача справ Володимира — його сина Ярослава Мудрого.

У Софії Київській 1051 р. вперше на Русі собором руських єпископів в урочистій обстановці митрополитом замість грека був поставлений Іларіон.

Софійський собор був також князівською усипальни­цею. У ньому похований сам Ярослав Мудрий, саркофаг

Переписування книжок у бібліотеці при Софійському соборі. Мініа­тюра Радзивіллівського літопису.

якого зберігся, його син Всеволод, онук Ростислав та ін. Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі першу відому на Русі бібліотеку (книгосховище) та школу, чи майстерню, де переписувалися та переклада­лися книги. Ось як про це повідомляється у літопису: «В лѣто 6545 (1037 р.— С. В.)...собра (Ярослав,— С. В.) писцѣ многы и перекладаше от грекъ на словѣнь- ское писмо... и многы (книги.— С. В.) написавъ полжи в святѣй Софьи церкви, юже созда самъ».

Зараз, звичайно, важко сказати, в якому саме з чис­ленних приміщень собору містилися бібліотека і май­стерня з переписування книжок. Дуже ймовірно, що вони могли розташовуватися в будівлях, споруджених поряд з собором на території митрополії. Щодо кількос­ті книжок у бібліотеці, створеній Ярославом, то дослід­ники називають різні цифри. Наприклад, Є. Голубин- ський вважав, що в бібліотеці було 500 томів. Радянський вчений М. Розов на підставі останніх наукових даних припускає, шо там налічувалося до 950 томів.

Книги того часу писалися вручну спеціальним чор­ним чорнилом на пергамені — особливим способом об­робленій телячій шкірі.

Розмноження книг за допомогою звичайного пере­писування текстів було справою важкою і копіткою, що вимагала багато часу. Так, Остромирове євангеліє 1056—1057 рр., яке збереглося до нашого часу і склада­ється з 294 аркушів, переписувалося писцем Григорієм близько 7 місяців.

Порівняно більше відомостей, ніж про кількість книг у бібліотеці Ярослава Мудрого, є про переклади, зроблені у домонгольський час, серед них і в першій половині XI ст„ тобто, можливо, при Софійському соборі у Києві. Безперечно, шо більшість книжок софійського книгосховища були богослужебними. Запас цих книжок був насамперед потрібний для постачання кафедраль­них соборів новостворюваних епископій. Проте частина з них призначалася й для світського повчального читан; ня. На думку спеціалістів, значна кількість книжок у XI ст. перекладена безпосередньо з грецької мови на давньоруську. До них належать переважно твори з сві­тової історії: «Хроніка» Георгія Амартола, «Хроніка» Сінкела, «Іудейська війна» Иосифа Флавія, «Александ­рія», «Повість про Акіра Премудрого», «Житія Василія Нового» та ін.

Безперечно, при Софійському соборі був архів, де зберігалися найважливіші державні акти: договори, духовні і дарчі грамоти князів, князівські синодики з іменами і датами поминання померлих князів і членів їх родин.

При соборі, безсумнівно, велося літописання. Нестор- літописець — автор знаменитої «Повісті временних літ», шо завершив свою працю близько 1113 р., очевидно, ко­ристувався архівом Софійського собору.

Інший літописець, Никон, вилучив, мабуть, з того самого архіву і увів у літописний текст безцінні для ранньої історії нашої Батьківщини за своїми відомостя­ми договори Русі з греками (911, 944 і 971 р.). Наприк­лад, у договорах збереглися важливі матеріали про знайомство на Русі з писемністю задовго до введення християнства при Володимирі, з іменем якого звичайно прийнято пов’язувати появу писемності. Так, у договорі 911 р. згадується про звичай руських у цей час писати заповіти, особливо якщо заповідач їхав далеко в чужі країни. Один з пунктів договору 944 р. вимагав, щоб посли або купці, fcκi направлялися до Царграда, мали при собі грамоти, підписані князем, а не золоті та срібні печатки, як раніше. Наведені приклади свідчать, шо на середину X ст. писемність уже застосовувалася не тільки в державних установах, але проникала в економіку і побут Русі.

У 1240 р. Київ зазнав нападу татаро-монголів. Вони зруйнували Десятинну церкву, Золоті ворота, пограбу­вали Софійський собор І багато інших будівель Києва. Після татаро-монгольської навали згадки про Софій­ський собор зникають зі сторінок літописів.

І тільки у XVI—XVII ст. про нього повідомляють у своїх подорожніх записках мандрівники. Про собор з захопленням і сумом писав у 1594 р. Epix Ляссота — по­сол німецького императора, що відвідав Київ. Він, між іншим, записав у своєму щоденнику легенду про чарівне дзеркало у Софії. У давнину на хорах собору начебто було дзеркало, за допомогою якого можна було спостері­гати різні події, що відбувалися далеко від Києва. Ляс- соті навіть показували місце, де воно було вмуроване в одну з плит парапетів хорів. Одного разу, коли Ярослав

ІЗ

Мудрий (а, може, якийсь інший київський князь) від­правився у черговий похід на печенігів чи половців, його дружина, зазирнувши у чарівне дзеркало, побачила кня­зя у товаристві прекрасної половчанки. Розгнівана кня­гиня вдарила по дзеркалу посохом, і воно розбилося.

Про самий собор Ляссота писав так: «Між церквами київськими особливо була пишна і гарна церква, що називається св. Софія; за розмірами не було їй подібної^.. Церква ця існує й нині, та дуже зруйнувалася, і пере­важно зруйнувалися верхні її склепіння, всередині церк­ва опоряджена мозаїчною роботою, підлога ж викладе­на гарними кольоровими камінцями».

У 1596 р. про собор згадував Р. Гейденштейн, який відвідав Київ. Він відмічав колишню пишність Софії і теперішнє запустіння.

Жалюгідний стан Софійського собору у цей час по­яснюється тим, що він до 1633 р. був у руках уніатів. Крім того, на Київ у XV ст. здійснили ряд спустошливих нападів кримські татари. У 1416 р. хан Едигей захопив, пограбував і спалив місто. Не встиг Київ відбудуватися, як 1482 р. його зруйнував і спалив хан Менглі-Гірей.

Відродження Києва і Софійського собору тісно по­в’язане з національно-визвольною боротьбою україн­ського народу проти польської шляхти у 1648—1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького та діяльністю Петра Могили, який відбудував чимало архітектурних пам’яток міста, насамперед Софійський собор.

Голландський художник А. ван Вестерфельд, який побував у Києві 1651 р., зробив кілька зарисовок част­ково відбудованого Софійського собору і старовинних руїн міста. До цих малюнків постійно звертаються вче­ні, котрі вивчають стародавній Київ і його споруди.

Частково відбудований Софійський собор із зди­вуванням описував Павло Алеппський, що супровод­ів

жував 1654 р. антіохійського патріарха Макарія до Москви.

У 1685—1707 рр. Софійський собор завдяки значним добудовам набув характеру української барочної архі­тектури. Навкруги собору у XVIII ст. склався архітек­турний ансамбль: дзвінниця, трапезна, митрополичий будинок, братський корпус, бурса, південна в’їзна баш­та, західна брама Р. Заборовського тощо.

Софія Київська — одна з найвивченіших стародавніх архітектурних пам’яток нашої країни. Уперше собор привернув увагу дослідників майже 150 років тому. Спочатку це були описи собору (праці €. Болховітінова, М. Берлинського, М. Закревського). Перша спроба більш наукового підходу до вивчення споруди зроблена Ф." Солнцевим під час ремонтних робіт 1843—1853 рр. Дещо пізніше, в кінці XIX — на початку XX ст. з’явили­ся справжні наукові дослідження собору (праці М. Кон­дакова, Д. Айналова і Є. Редіна, П. Лебединцева, М. Окунева та ін.).

Однією з найважливіших проблем вивчення Софій­ського собору, яка і тепер ще певною мірою зберігає своє значення, було встановлення первинного вигляду спо­руди, оскільки храм ззовні втратив свої давні обриси, після того як його у XVIII ст. доповнили барочними прибудовами. Тому праця з відтворення первинного ви­гляду собору тісно пов’язана з дослідженням пам’ятки в натурі. Заважала відсутність точних обмірів. Ці роботи були розпочаті у 20-х роках І. Моргилевським.

Перші спроби реконструювати первинний вигляд со­бору належать Ф. Солнцеву, О. Некрасову, О. Новиць- кому, М. Брунову та І. Моргилевському.

Систематичне вивчення Софійського собору розпоча­лось у 1934 р. після організації Державного архітектур­но-історичного заповідника «Софійський музей». Дослід­ження особливо поглибились у післявоєнний час. Були здійснені великі обмірювальні роботи, проведено архео-

Софійський собор у Києві. Реконструкція первинного вигляду. Макет, логічні дослідження як у самому соборі, так і на прилег­лій території. Доведено, що собор побудовано за типом хрестовокупольних візантійських храмів і він не має рис базилікальності, як вважалося раніше. Під час археоло­гічного дослідження підлогу XIX ст. опустили до рівня XI ст., завдяки чому відновлено первинні пропорції внутрішнього простору споруди.

У 1955—1957 рр. Ю. Асеев, В. Волков, М. Кресаль- ний розробили проект реконструкції Софійського собору. Макет, виконаний за цим проектом, відповідає останнім даним науки про первинний вигляд Софійського собору-

Протягом останніх років проведено також досліджен­ня фрескового і мозаїчного живопису, давньоруських написів-графіті Б. Рибаковим, В. Лазаревим, В. Левиць- кою, Г. Логвином і автором цих рядків.

Понад двадцять років у Софійському соборі прова­дилася реставрація творів монументального живопису. З стародавніх фресок були зняті шари олійних фарб, які виникли внаслідок численних «поновлень» собору. Мозаїки закріпили і промили від бруду і кіптяви, зчис­тили олійні фарби, що покривали фрески у деяких місцях.

Яке ж враження справляє Софійський.собор на су­часну людину? Цікавим щодо цього є висловлювання відомого радянського історика, академіка Б. Д. Грекова: «Переступивши поріг Софії, ви одразу потрапляєте під владу її грандіозності і пишноти. Величезні розміри внут­рішнього простору, строгі пропорції, розкішна мозаїка і фрески полонять вас своєю досконалістю раніше, ніж ви встигнете вдивитися і вдуматися в усі деталі і зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього величного творін­ня архітектури й живопису».