1. Поняття інституту адвокатури: принципи та гарантії адвокатської діяльності

Закон України від 19 грудня 1992 р. "Про адвокатуру". - Відомості Верховної Ради України . 1993, № 9 , ст. 62;

Закон України про адвокатуру сформулював поняття інституту адвокатури у ст.

З таким формулюванням поняття адвокатури багато хто з учених не погоджується і слушно піддає критиці. Насамперед, це стосується закріплення за адвокатурою ознаки громадської організації. Розробники Закону про адвокатуру швидше виходили з того, що громадська ознака випливає з організаційного будівництва колегій: добровільність, членство, виборність органів колегій тощо. Те, що адвокатура - це громадська організація, стверджують багато вчених. А деякі юристи навіть зараховують адвокатуру до громадських правоохоронних організацій. Головною помилкою цих авторів, на нашу думку, є те, що при віднесенні адвокатури до громадських організацій, вони не брали до уваги те, що

Громадськими організаціями не можуть бути об'єднання, які:

- займаються професійною діяльністю, спрямованою на виконання конкретної державно-правової функції.

- громадські організації, як правило, не вимагають за свою діяльність жодної оплати. Крім того, частину плати адвокати отримують безпосередньо від держави.

Більш удало сформульовано, на наш погляд, поняття ад­вокатури у ст. З Федерального закону РФ «Про адвокатську діяльність й адвокатуру в Російській Федерації», прийнято­го в травні 2002 р. Ось як дано визначення адвокатури: «Адвокатура є професійним співтовариством адвокатів й як інститут громадянського суспільства не входить до системи органів державної влади й органів місцевого самовряду­вання».

Проблема взаємин адвокатури з державою завжди викликала й продовжує викликати дискусії. Одні вважають, що державне керівництво адвокатурою є зайвим, інші – що з допомогою міністерства юстиції «необхідно всіляко посилювати роль державного керівництва адвокатурою, оскільки остання виконує функцію державного значення», а дехто ототожнював адвокатуру з державними органами, оскільки, на його думку, «адвокат здійснює функцію державного представництва прав й законних інтересів окремих громадян, що виступають як підсудні, позивачі й відповідачі у кримінальному й цивільному процесах».

Близький до позиції М. А. Чельцова С. В. Натрускін, який в основі правового визначення адвокатури наголошує на державному характері інституту адвокатури, особливо акцентуючи увагу на публічно-правових особливостях функцій адвокатури. О. Д. Святоцький слушно погоджується, що сама діяльність адвокатури має державний характер, оскільки адвокатура як елемент політичної системи вико­нує функцію особливої державної ваги - захищає права і законні інтереси громадян. Адвокатурі і державним орга­нам властивий ряд спільних завдань у плані побудови демо­кратичної правової держави. Державні органи сприяють успішному функціонуванню адвокатури, а остання допомагає державі своєю діяльністю у зміцненні законності й правопорядку. Але тісна взаємодія адвокатури й держави, державний чи публічно-правовий характер правозахисної функції зовсім не означає, що це дає підстави беззаперечно стверджувати необхідність державного керівництва адвокатурою.

Адвокатура не може бути віднесена до інститутів держави, оскільки:

а) професійна адвокатська діяльність по наданню юридичної допомоги спрямована завжди й виключно на захист приватних, персонально визначених інтересів,

б) ні адвокатура як інститут (організація), ні адвокат як головний суб'єкт юридичної допомоги не наділені владними повноваженнями. Адвокатура наділена спеціальною правоздатністю, якою не володіє жоден інститут цивільного суспільства.