ПРЕДМЕТ АКУШЕРСТВА І ГІНЕКОЛОГІЇ. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АКУШЕРСТВА І ГІНЕКОЛОГІЇ

Акушерство (франц. accoucher — допомагати при пологах) — галузь клінічної ме­дицини, що вивчає фізіологічні і патологічні процеси, які відбуваються в організмі жінки, пов’язані з зачаттям, вагітністю, пологами і післяпологовим періодом, а та­кож розробляє методи родопомочі, профілактики і лікування ускладнень вагітності і пологів, захворювань плода і новонародженого.

Гінекологія (від грец. gyne — жінка, logos — наука) вивчає анатомо-фізіологічні особливості жіночого організму, хвороби статевих органів жінки, методи їх діагнос­тики, профілактики та лікування.

Зародження акушерсько-гінекологічної практики. Акушерство і гінекологія в пер­вісному суспільстві. Акушерство зародилося на зорі людства. Історичні досліджен­ня дозволяють вважати, що вже в період кам’яного віку (неоліту) існувала допомога при пологах, яку здійснювали старші, досвідчені жінки, чаклуни і шамани. Можна припустити, що в період матріархату допомога роділлі надавалася старшою в родині жінкою. Не виключено, що в той далекий час жінка народжувала і без будь-якої до­помоги, сама перекушувала пуповину, як це роблять тварини. Підтвердженням цьо­му може слугувати побут деяких тубільців Бразилії, де в недалекому минулому жінки народжували саме так.

Подальше удосконалювання знарядь праці привело до змін людини і людського суспільства. Приручення диких тварин і перехід до пастухування сприяли доміную­чому положенню в родині чоловіка — матріархат змінився на патріархат. При постій­ному спілкуванні з тваринами пастуху доводилося надавати їм хірургічну допомогу у випадках травми, лікувати рани, які свійські тварини одержували при нападі ди­ких звірів. Пастух надавав допомогу тварині й у випадках тяжких пологів. Досвід у лікуванні тварин, отриманий первісним пастухом, з часом був перенесений ним і на людей. Ці обставини і привели до виникнення лікування в первісному суспільстві.

М. Ю. Лахтин наводить уривок з книги Р. Фелькіна (R. Felkln), опублікований у Марбурзі в 1885 р., з описом операції кесаревого розтину, що спостерігалася мандрів­ником у негритянській родині Центральної Африки (деякі племена і досі живуть за законами первіснообщинного ладу): «20-літня жінка, першороділля, зовсім гола, ле­жала на трохи нахиленій дошці, узголів’я якої упиралося в стіну хатини. Під дією бананового вина вона знаходилася у напівсонному стані. До свого ложа вона була прив’язана трьома пов’язками. Оператор з ножем у руках стояв з лівого боку, один з його помічників тримав ноги в колінах, інший фіксував нижню частину живота. Ви­мивши свої руки і нижню частину живота вагітної жінки спочатку банановим вином, а потім водою, оператор, видавши голосний крик, який підхопила юрба, що зібрала­ся навколо хатини, провів по середній лінії живота розріз від лобкового зчленуван­ня майже до самого пупка. Цим розрізом він розсік як черевну стінку, так і саму мат­ку; один асистент майстерно припік розпеченим залізом місця, що кровоточили, інший розсунув краї рани, щоб дати хірургу можливість витягти з порожнини матки дити­ну. Видаливши через розріз відшаровану тимчасом плаценту і згустки крові, опера­тор з допомогою своїх помічників підсунув хвору до краю операційного столу і по­вернув її на бік таким чином, щоб з черевної порожнини могла витекти вся рідина. Тільки після цього були з’єднані краї черевних покривів за допомогою семи тонких, добре відполірованих цвяхів. Останні були обмотані міцними нитками. На рану була накладена паста, приготовлена ретельним розжовуванням двох якихось корінців; по­верх пасти було накладено нагрітий банановий листок і все це прикріплено за допо­могою свого роду бандажа».

Оскільки устрій життя мешканців Центральної Африки, описаний Фелькіним, дуже нагадує період патріархату, можна вважати, що при первісному існуванні лю­дини могли застосовуватися раціональні хірургічні й акушерські посібники.

Якщо в період розквіту патріархату акушерська допомога і не була такою, як опи­сано у Фелькіна, безсумнівним залишається те, що лікування в той час досягло знач­ного розвитку порівняно з періодом матріархату.

Рабовласницький лад. Відомими пам’ятками медичної літератури тієї епохи були різні єгипетські папіруси, у тому числі — «гінекологічний папірус» з Кахуна (XXX ст. до н. е.), китайські ієрогліфічні рукописи (XXVII ст. до н. е.), вавілонські клино­писні записи (XXII ст. до н. е.), індійська книга «Аюрведа» («Знання життя») у кількох редакціях (IX-III ст. до н. е.).

На фоні загального розвитку людського суспільства у зв’язку з розвитком наук, і зокрема загальної медицини, одержує подальший розвиток і акушерство. Вперше ви­никають питання про причину тяжких пологів і з’являються раціональні прийоми для прийняття пологів. У різних народів Стародавнього світу знання про акушерство були різні, звідси і різний характер допомоги. Так, у єгиптян, євреїв і китайців аку­шерська допомога знаходилася цілком у руках жінок (повитух). З давніх часів у ки­тайців надовго зберігалася традиція вести пологи в сидячому положенні. У древніх єгиптян існував особливий сан жінок, що допомагали роділлям. Наскільки глибокі були їхні знання, можна судити з того, як вони діагностували вагітність. Щоб дові­датися, чи вагітна жінка, їй давали напій, приготовлений з особливої трави і молока жінки, яка народила хлопчика. Якщо цей напій викликав блювання, значить жінка вагітна, якщо ні — вагітність була відсутня.

Досить своєрідним методом визначалася і стать майбутньої дитини. Для цього бра­ли зерна ячменю і пшениці, змочували їх сечею вагітної жінки і стежили за пророс­танням насіння. Якщо першою проростала пшениця, то пророкували, що буде дівчин­ка, якщо ячмінь — хлопчик. Якщо народжена дитина була дуже крикливою (причи­ни не дошукувалися), а для заспокоювання їй давали суміш з насіння маку і миша­чого калу.

Єгипетським лікарям були відомі деякі жіночі хвороби: неправильні менструації, опущення стінок піхви, випадання матки.

У Китаї при наданні допомоги роділлі повитухи часто користувалися амулетами, особливими маніпуляціями та ін., але деякі повитухи застосовували і акушерські інструменти, точні дані про які до нас не дійшли.

Акушерські знання древніх євреїв мало чим відрізнялися від знань єгиптян і ки­тайців. Відомо, що для визначення вагітності вони змушували жінку ходити по м’яко­му ґрунті: якщо залишався глибокий слід — значить жінка вагітна. У них були деякі уявлення про післяпологові виділення з матки: наприклад, розрізняли білі та червоні лохії, а нормальний і патологічний перебіг післяпологового періоду визначали по днях виділення лохій та за їх виглядом.

У стародавній Індії спеціальних повитух не було, допомогу роділлі надавала будь- яка досвідчена в цій справі жінка; при тяжких пологах акушерка зверталася по до­помогу до лікаря-чоловіка.

З огляду на це чи з якихось інших причин, але акушерські знання у лікарів Індії були значно більшими, ніж у єгиптян, китайців і євреїв. Судячи з літературних дже­рел, що дійшли до нас, лікарі Індії перші в історії медицини поклали початок вивчен­ню акушерства і першими запропонували раціональні прийоми допомоги під час по­логів. Так, Сушрута вперше згадує про неправильне положення плода, при якому він рекомендує робити поворот на ніжку і на голівку. Він вперше пропонує здійснюва­ти видалення плода, а в необхідних випадках і плодоруйнівну операцію.

Акушерство і гінекологія в Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Грецькі лікарі практикували з усіх спеціальностей. Акушерська допомога ними надавалася лише у випадках тяжких пологів. Їм були відомі деякі хірургічні методи ведення по­логів, зокрема, вони знали про кесарів розтин, що на живих у той час не виконував­ся. Про цю операцію на мертвій жінці з метою вилучення живої дитини розповідає і давньогрецький міф про народження самого бога медицини Асклепія, що був вилу­чений із трупа матері його батьком Аполлоном.

Наданням допомоги при пологах у Стародавній Греції займалися винятково жінки, яких греки називали «перерізателями пуповини». Якщо пологи були тяжкі й акушер­ка (повитуха) бачила, що самостійно надати допомогу не може, вона зверталася, як це було і в Індії, до лікаря-чоловіка. Діяльність грецьких акушерок була досить різно­манітною: вони не тільки надавали допомогу під час пологів і в післяпологовому пе­ріоді, але займалися перериванням вагітності. У Стародавній Греції переривання вагітності у ранніх термінах не переслідувалося. Цю операцію допускав відомий дав­ньогрецький філософ і натураліст Арістотель, вважаючи, що у ранній період розвит­ку вагітності плід ще позбавлений свідомості. Якими засобами здійснювався аборт — невідомо. Якщо з якихось причин пологи повинні були бути негласними, акушер­ки приймали пологи у себе в будинку (звісно це коштувало дуже дорого). Як довго після пологів залишалася породілля в акушерки — теж невідомо. У прийнятті пологів вдома в акушерки можна вбачати прообраз майбутнього пологового притулку. Аку­шерки того часу мали вже значні знання. Так, їх визначення вагітності грунтувалося на низці об’єктивних ознак: відсутність місячних, відсутність апетиту, слинотеча, ну­дота, блювання, поява жовтих плям на обличчі. Поряд з цим вони вдавалися і до та­ких безглуздих засобів: перед очима жінки розтирали червоний камінь, якщо пил по­трапляв в очі, жінка вважалася вагітною, якщо ні — вагітність заперечувалася. Стать плода намагалися визначити за нахилом сосків вагітної: нахил їх униз свідчив про вагітність дівчинкою, догори — хлопчиком. Практичні прийоми акушерок не завж­ди були раціональними. Про це свідчив хоча б такий прийом, що застосовувався аку­шерками у випадках затримки посліду: народжену дитину не відокремлювали від ма­тері, жінку саджали на крісло з отвором у сидінні, під отвором клали міх, наповне­ний водою, на міх — дитину, після чого міх проколювався, вода повільно витікала, міх спадався, а разом з ним опускався і плід, натягаючи пуповину.

У римлян поряд з окремими видатними дослідниками (Гален, Соран, Архіген та ін.) продовжували існувати і релігійні культи з поклонінням богам, запозиченим у древніх греків. Так, грецький бог-лікар Асклепій переноситься у Рим під ім’ям Ес­кулапа — бога медицини; з’являється богиня лихоманки, богиня менструації Флюо- нія, богиня матки — Утеріна і богині дітонародження — Діана, Кібела, Юнона і Міна.

Більше того, спеціалізація «Божественної» акушерської допомоги у римлян досяг­ла особливого розвитку. Так, кожне положення плода у матці мало свою богиню: на­родженням плода вперед голівкою відала Проза, а пологами при ніжному і сіднич­ному передлежанні, а також при поперечних положеннях — Постверта. Діти, які на­родилися вперед ніжками, одержували ім’я Агріпи. При будь-яких пологах акушер­ка повинна була робити різні приношення відповідній богині.

З-поміж лікарів Стародавнього Риму в історії медицини особливо відомі імена римлянина Цельса і греків Филумена, Сорана і Галена. Наданням допомоги при по­логах як у Римі, так і в Греції займалися переважно жінки — акушерки (повитухи). Лікаря-чоловіка запрошували тільки у випадках патологічних пологів, коли акушерка бачила, що сама вона впоратися не може. Серед жінок-акушерок минулого є видатні особи, що залишили в історії слід про свою діяльність. До таких належить Аспазія (ІІ ст. н. е.), яка носила звання лікаря. Свої теоретичні і практичні знання вона ви­клала в книзі, що дійшла до нашого часу. У ній Аспазія висвітлила питання про гігієну вагітності, про догляд за хворою при природному і штучному викидні, про вправлення зміщеної матки, про розширення вен зовнішніх статевих органів. Викла­дено показання і методи обстеження матки шляхом пальпації і вперше шляхом за­стосування піхвового дзеркала. У книзі є відомості про кондиломи, а також про грижі. Аспазія володіла хірургічними методами лікування деяких жіночих хвороб. Вона опе­ративно видаляла гіпертрофовані малі губи і клітор, поліпи цервікального каналу, мат­ки та ін.

Акушерство і гінекологія у середні століття - епоху феодалізму. Медицина і при­родознавство в Європі в цей період розвивалися досить слабко, як і вся медична на­ука, тому що наука була під сильним впливом церкви і середньовічної релігії.

Медицина Гіппократа і досягнення олександрійської школи були забуті. Нові філо­софські школи не удосконалювали науку, а вели марну запеклу боротьбу проти вся­кої прогресивної думки і наукового експерименту.

Релігія насаджувала фантастичні ідеї догми «про непорочне зачаття», церковні фанатики в середні століття нав’язували думку про те, що діти можуть народжува­тися від диявола і т. д. Будь-які критичні висловлювання з приводу подібних диких тверджень з боку вчених і лікарів викликали їхнє переслідування, вигнання з рідної країни і катування інквізиції. Цілком зрозуміло, що подібне мракобісся позначалося на розвитку акушерської науки і гінекології.

Та попри все, медицина продовжувала розвиватися. Так, у Візантії в IX ст. впер­ше була заснована вища школа, в якій вивчалися наукові дисципліни і медицина. Історія зберегла імена візантійських лікарів Орибазія, Павла (з Егіни) та ін., які про­довжували розвивати вчення своїх попередників.

У середні століття почали часто практикувати плодоруйнівні операції, які, оче­видно, не завжди були обґрунтовані. Тому подібна практика акушерів викликала до­рікання з боку духівництва, яке виступало проти численних випадків умертвіння дітей заради порятунку життя матері (на жаль, ці хірургічні операції досить часто при­зводили до загибелі і плода, і матері).

Центрами вищої освіти, у тому числі і медичної, були університети, що почали виникати в XI ст. Перші вищі школи, як-от університет в Європі, являли корпорації аналогічні ремісничим цехам, характерним для середньовіччя. Учнів в університетах було досить мало. Основою всіх наук було богослов’я. Пануючою формою ідеології в той час була релігія, що пронизувала усе викладання, яке виходило з того положен­ня, що всі можливі знання вже подано у «священному писанні».

Однак, хоча в ранньому і середньому періодах феодалізму (з V по X ст. і з XI по XV ст.) релігія і схоластика вважалися гальмом у розвитку науки, серед лікарів були й такі, які не тільки вчилися по книгах язичників Гіппократа, Галена, Сорана, Цель- са, Павла та ін. (представників матеріалістичного розуміння сутності патологічних процесів), але й продовжували вивчення природи та її явищ. При цьому акушерство продовжувало залишатися на низькому ступені розвитку. Заняття акушерством у се­редні століття вважалося низьким і непристойним для лікарів-чоловіків. Прийняття пологів продовжувало залишатися в руках бабок-повитух. Тільки у найтяжчих ви­падках патологічних пологів, коли роділлі і плоду загрожувала смерть, «бабки» звер­талися по допомогу до хірурга, що найчастіше застосовував плодоруйнівну опера­цію. До того ж хірурга запрошували не до кожної роділлі, а переважно до роділлі за­можного класу. Інші роділлі задовольнялися допомогою «бабки» і замість дійсної аку­шерської допомоги одержували від них наговорену воду чи амулет. Недивно, що при такій допомозі, при недотриманні елементарних вимог гігієни смертність під час по­логів і в післяпологовому періоді була дуже високою. Вагітні жінки жили під постій­ним страхом смерті. Виправлення неправильного положення плода шляхом поворо­ту, це велике досягнення стародавності, було забуто і не використовувалося більшістю лікарів.

У практичному акушерстві з плодоруйнівних операцій застосовувалися перфо­рація голівки, декапітація й ембріотомія. Однак ці операції можна було виконува­ти тільки на мертвому плоді. Із законів середньовічної християнської церкви ви­пливало, що смерть породіллі відбувається з волі бога: знищення внутрішньоутроб- ного плода, що володіє «божественною душею», розглядалося як звичайне вбивст­во. Церква дуже перешкоджала розвитку акушерства, що призводило зрештою до високої смертності при пологах. Виник парадокс — католицька церква проповіду­вала принцип «Живіть та розмножуйтеся», але при цьому сама заперечувала свою ж проповідь.

Акушерство і гінекологія в період становлення буржуазних держав. Тимчасом як католицька церква феодального періоду була найбільшим гальмом на шляху про­гресу, буржуазія періоду зародження капіталізму була особливо зацікавлена у роз­витку наук, зокрема природознавства. Вона вбачала в науці, по-перше, теоретичну основу для росту продуктивних сил (промисловості, техніки) і, по-друге, ідейну зброю для боротьби проти панівної феодально-релігійної ідеології.

Новий напрямок у медицині з’явився в працях Парацельса, Везалія та ін. Нова­тори прагнули розвивати медичну науку на основі досвіду і спостережень. Так, один з найвідоміших лікарів-реформаторів епохи Відродження Парацельс (1493-1541) відкинув вчення про чотири соки людського тіла, вважаючи, що процеси, які відбу­ваються в організмі, є процесами хімічними. Великий анатом А. Везалій (1514-1564) виправив помилку Галена і вперше правильно описав будову серця та матки жінки. Інший відомий анатом, італієць Габріель Фаллопій (1532-1562), докладно описав яйцепроводи, що одержали його ім’я (фаллопієві труби).

У цей період почала бурхливо розвиватися анатомія як наука. Це привело до ве­ликої кількості відкриттів також у галузі гінекології.

Євстахій (1510-1574), римський професор анатомії, дуже точно описав будову жіночих статевих органів, базуючись на масовому розтині трупів у госпіталях. Аранцій (1530-1589), учень Везалія, розтинаючи трупи вагітних жінок, описав роз­виток людського плода, його зв’язок з матір’ю. Одну з основних причин тяжких по­логів він вбачав у патології жіночого таза. Боталло (1530-1600) описав кровопоста­чання плода. Амбруаз Паре (1517-1590) — відомий французький хірург і акушер, відновив і удосконалив забутий спосіб повороту плода на ніжку. Він рекомендував використовувати швидке звільнення вмісту матки для зупинки маткової кровотечі. Ним уперше був винайдений молоковідсмоктувач. Траутману належить успішне ви­конання кесаревого розтину на живій роділлі. У XVl ст. з’явилися перші атласи-по- сібники для акушерок.

Бурхливий розвиток науки і медицини цього періоду дозволив виконувати досить складні порожнинні і гінекологічні операції. Були запропоновані оригінальні мето­ди вилучення абсцесів з порожнини малого таза, пластичні операції на жіночих ста­тевих органах. Під цей прогресивний вплив потрапило також і акушерство. Уперше П. Чемберленом (Шамберленом), а пізніше Л. Гейстером було запропоноване вико­ристання акушерських щипців при складних пологах. Розроблялися нові діагностичні методи, що дозволяли визначити правильність, термін перебігу пологів, а також стан плода. Вивчалися такі анатомічні поняття як розміри таза, що дозволяло у подаль­шому більш-менш точно передбачати перебіг пологів, і відповідно бути готовим до всіх ускладнень. Винахід Левенгуком мікроскопа дозволив більш детально вивчити будову жіночих статевих органів, на основі чого формувалися початкові уявлення про функцію різних відділів репродуктивного тракту. Почали удосконалюватися опе­рації аборту, хоча церква дуже заважала цьому.

В XZ ст. у спеціальних школах уводиться у систему навчання акушерсько-пови­вальна справа. Поряд з цим розширюються уявлення про характер патологічних про­цесів, що виникають у жіночих статевих органах, а також про їхні фізіологічні осно­ви. Галузь фізіології і патології жіночих статевих органів настільки розширилася, що виділилася в окрему медичну дисципліну — гінекологію. Відповідно до цього з’яв­ляється нова спеціальність — лікарів-гінекологів. До них переходить також хірургі­чне лікування жіночих хвороб; виникає оперативна гінекологія. Відкриваються гіне­кологічні клініки, а в лікарнях — гінекологічні відділення.

Особливим розвитком клінічної медицини, асиміляцією новітніх досягнень фун­даментальних знань у галузі фізіології, патологічної анатомії, мікробіології, імунології ознаменовано ХІХ ст. Видатні праці Луї Пастера, відкриття засобів знеболювання (наркозу), асептики й антисептики (І. Земмельвейс, О. Холмс, Дж. Лістер, М. І. Пи­рогов, М. В. Скліфософський, К. К. Рейєр) — усе це послужило значному поштовху у розвитку хірургії, гінекології й оперативного акушерства. Значний внесок у вчен­ня про біомеханізм пологів та жіночий таз з акушерської точки зору внесли німецькі лікарі. Так, у 1839 р. Ф. Негеле описав косозвужений таз — один із варіантів асинклі- тичного вставлення голівки (передній асинклітизм), Х. Роберт — поперечно звуже­ний таз, Х. Килпан — спондилітичний таз.

Наприкінці ХІХ ст. французький акушер А. Пинар систематизував прийоми зовні­шнього обстеження вагітної. Вислуховування серцебиття плода стало основним і обо­в’язковим методом оцінки його стану. А француз К. Креде запропонував метод вилу­чення посліду через черевну стінку у випадку його затримки у порожнині матки.

У ХХ ст. завдяки широкому впровадженню асептики, антисептики, анестезії, а та­кож застосуванню гемотрансфузій, антибіотиків вдалося значно зменшити материнсь­ку захворюваність і смертність від кровотеч та інфекційних ускладнень. Крім того, внаслідок розширення показань до виконання кесаревого розтину з урахуванням інте­ресів плода, а також обмежень, що стосуються накладення «високих щипців», пово­ротів плода, плодоруйнівних операцій, знизилися захворюваність і смертність немов­лят. Нові методи надання допомоги під час пологів при тазовому передлежанні пло­да були запропоновані М. Цов’яновим (Росія) та Е. Брахтом (Німеччина). А в 50-ті роки шведський учений Т. Мальмстр і югославський акушер В. Фіндерле замість аку­шерських щипців почали використовувати вакуум-екстрактор.

Науково-технічний прогрес у другій половині ХХ ст. у розвинутих країнах світу сприяв не тільки перегляду багатьох класичних позицій в акушерстві, але й позитивно вплинув на розвиток перинатології, нових репродуктивних технологій, малоінвазив- ної та ендоскопічної хірургії в гінекології.

Розвиток вітчізняного акушерства і гінекології. Шлях історичного розвитку вітчизняного акушерства і гінекології був винятково важким і тернистим. Акушер­ство в нашій країні протягом багатьох сторіч значно відставало від інших галузей ме­дицини. До XVZH ст. в Україні і Росії було дуже мало лікарів, які займалися родопо­міччю, допомогу ж під час пологів надавали сповитухи, цирульники, знахарі і кос­топрави.

На межі XVZ — початку XVZZ ст. у Росії лікарям-іноземцям ставилося в обов’язок навчати росіян лікарській справі. З цією ж метою наприкінці XVZ ст. царем Іваном ZV був затверджений Аптекарський указ. А в кінці XVZZ — на початку XVZZZ ст. Петро Z упровадив прогресивні реформи, що сприяли розвитку медицини і охорони здоро­в’я. Центрами акушерства в Росії в ті часи були Москва і Санкт-Петербург. Саме в Санкт-Петербурзі в 1724 р. була заснована Академія наук, а пізніше, у 1755 р., відкрито університет у Москві, в якому з 1764 р. почав функціонувати медичний факультет.

Пологові будинки в Росії з’являються тільки в другій половині XVZZZ ст. Як відо­мо, у 1754 р. Катерина ZZ видала указ, що зобов’язував організувати в Росії повивальну справу і навчання повитух. Z лише через десять років, у 1764 р., у Москві, завдяки наполегливим проханням передових діячів, відкрився перший «пологовий гос­піталь», як його тоді називали.

Першим лікарем у Росії, що одержав звання професора акушерства, став широ­ковідомий учений-енциклопедист, лікар-практик і видатний педагог Нестор Макси­мович Амбодик-Максимович. Будучи одним з перших викладачів акушерства в нашій країні, він написав підручник «Мистецтво сповивання, чи наука про жіночу спра­ву». Крім того, винайшов і виготовив акушерський фантом, що застосовував як у про­цесі викладання, так і безпосередньо біля ліжка вагітної; розробив наукові принци­пи і техніку накладання акушерських щипців; упровадив методики пальцевого об­стеження і пальцевого розкриття шийки матки, тампонади склепінь піхви. Н. М. Ам- бодик-Максимович пропагував розумний консерватизм у веденні пологів з метою за­побігання непотрібним і поспішним хірургічним втручанням.

У 1798 р. у Петербурзі і Москві були створені перші вищі військово-медичні на­вчальні заклади — медико-хірургічні академії, в яких працювала ціла плеяда відомих учених і педагогів.

Так, протягом 30 років кафедру акушерства і гінекології в Московському універ­ситеті очолював Вільгельм Михайлович Ріхтер. У його посібнику з акушерства були представлені чіткі показання для хірургічних втручань в акушерській практиці. В. М. Ріхтер розвивав і зміцнював середню акушерську освіту, виховував лікарські кадри. Він визначив важливість взаємовідношення між голівкою плода і тазом роділлі в ме­ханізмі пологів, з’ясував причини порушень механізму пологів і виникнення після­пологових кровотеч. Очолюючи університетське фізико-медичне наукове товариство, В. М. Ріхтер активно вивчав питання профілактики, написав велику довідку з історії медицини в Росії, редагував медичний журнал, активно підтримував талановиту сту­дентську молодь.

Першу кафедру акушерства в Петербурзькій військово-медичній академії очолив у 1832 р. відомий російський акушер, гінеколог та педіатр Степан Хомич Хотовиць- кий, який рішуче виступав за відокремлення акушерства і гінекології від педіатрії. Він першим у Росії запропонував переливання крові при великій крововтраті під час пологів; пропагував розумний консерватизм у веденні пологів, категорично заборо­няв накладати щипці на рухому голівку. Хотовицький був ініціатором видання військово-медичного журналу і очолював його протягом багатьох років.

З 1848 р. кафедру очолює учень М. Z. Пирогова Олександр Олександрович Кітер, який у 1846 р. вперше в Росії (через 25 років після першої в світі такої операції) зро­бив піхвову екстирпацію матки, ураженої раком, з подальшим видужаням хворої. Z якщо батьком російського акушерства по праву вважається Амбодик-Максимович, то батьком російської гінекології слід вважати О. О. Кітера. Підручник Кітера «По­сібник до вивчення жіночих хвороб» — перший російський підручник з гінекології — був дуже популярним завдяки простому і дохідливому способу викладення, особ­ливо оперативної техніки. Клініка Кітера була зразком не тільки лікування і викла­дання, але й науково-дослідної роботи, на базі якої готувалися наукові дисертації. Видатних акушерів А. Я. Красовського та В. М. Флоринського по праву можна вва­жати представниками школи О. О. Кітера.

З 1858 р. кафедру акушерства Медико-хірургічної академії в Петербурзі очолює блискучий хірург Антон Якович Красовський (1823-1898), також учень М. І. Пиро­гова.

Виданий ним у 1885 р. «Посібник з оперативного акушерства» є неперевершеною класичною працею в цій галузі. Будучи прихильником пологів, Красовський розпо­ділив їх процес на п’ять моментів — рухів передлеглої частини плода, що викладені і в сучасних підручниках. У 1862 р. А. Я. Красовський перший у Росії виконав оварі- ектомію з позитивним результатом, а в 1868 р. з приводу цієї операції опублікував монографію. Йому належить тритомник «Курс практичного акушерства» (1865­1879). А. Я. Красовський був одним з організаторів Московсько-Петербурзького то­вариства лікарів, перший з’їзд якого за його ж ініціативою було скликано в 1888 р. З 1886 р. Красовський організував видання журналу «Акушерство та жіночі хвороби», котрий і сьогодні видається в Санкт-Петербурзі (Військово-медична академія).

Закінчивши у 1858 р. з відзнакою Медико-хірургічну академію, Володимир Ми­хайлович Флоринський був залишений при ній на 3 роки для удосконалення. Дисер­тація Флорінського про розрив промежини під час пологів стала класичною працею. Його підручник «Курс акушерства і жіночих хвороб», написаний надзвичайно дос­тупно і виразно, був настільною книгою для спеціалістів того часу.

Мартин Ісайович Горвіц (1837-1883) у 1865 р. видав у Петербурзі монографію «Досвід вчення про викидень», описав ранню ознаку вагітності (пом’якшення ниж­нього сегмента матки), яку згодом запропонував також Гегар (ознака Горвіца — Гега­ра). У 1875 р. він вів курс акушерства і жіночих хвороб у Медико-хірургічній ака­демії. Його монографія «Посібник з патології і терапії жіночої статевої сфери» з ав­торськими рисунками до кожного розділу була одним із перших досліджень у літера­турі того часу в галузі гінекології. Зі школи Горвіца вийшов видатний російський аку­шер Феноменов.

У ХІХ ст. активно формувалися вітчизняні наукові школи. Значними науковими центрами стали медичні факультети Дерптського, Віленського, пізніше — Казансь­кого і Київського, згодом Харківського і Новоросійського (Одеського) університетів.

Кафедра акушерства, жіночих і дитячих хвороб у Києві при Університеті Свято­го Володимира була заснована в 1841 р. Заслуженим ординарним професором цієї кафедри, видатним організатором практичної акушерської справи був талановитий педагог, один із керівників науково-дослідницької роботи в галузі акушерства по Київській губернії Олександр Павлович Матвєєв (1816-1882). Його «Посібник з аку­шерства» майже вичерпно для того часу висвітлював шляхи розв’язання найскладні­ших патологічних проблем та їх диференціальну діагностику. Матвєєв також напи­сав «Посібник з повивальної справи» для повитух, котрий витримав чотири видан­ня, кілька монографій з післяпологових захворювань, оперативного лікування виво­роту матки. О. П. Матвєєв вперше запропонував проводити профілактику бленореї у новонароджених шляхом уведення 2%-го розчину азотнокислого срібла.

Учень А. Я. Красовського, професор Г. Є. Рейн, очолював кафедру з 1883 по 1900 рр., а в 1887 р. він організував перше наукове товариство акушерів-гінекологів у Києві, був одним із організаторів у 1903 р. ІХ Пироговського з’їзду лікарів, при­свяченого питанням родопомочі. У 1900-1913 рр. кафедру очолював професор Олек­сандр Олександрович Муратов. Він вивчав проблеми кровопостачання жіночих та­зових органів, позаматкової вагітності; встановив показання для хірургічного ліку­вання запущених ускладнених викиднів. Професор Г. Г. Брюно, який закінчив Київ­ський університет і очолював київську кафедру з 1919 р., вперше в Україні виконав розширену екстирпацію матки за методом Вертгайма.

Вагоме місце в історії розвитку вітчизняного акушерства і гінекології належить Івану Павловичу Лазаревичу (1829-1902). Після закінчення у 1853 р. Київського уні­верситету І. П. Лазаревич працював асистентом професора Матвеева, а через п’ять років після захисту докторської дисертації він одержав доцентуру і в 1862 р. обра­ний професором кафедри акушерства, жіночих та дитячих хвороб Харківського уні­верситету.

Лазаревич був активним борцем за цілковиту самостійність акушерської науки. Заслужену славу йому принесли його праці: «Дослідження живота вагітних», «Дос­лідження в галузі диференціальної діагностики вагітності і пухлин», ілюстровані підручники «Курс акушерства», «Історія акушерства», експериментальні розвідки в галузі фізіології статевового акту, аналіз впливу праці на жіночий організм, наукові праці з оперативного акушерства.

Почесний член багатьох наукових товариств, Лазаревич був яскравим доповіда­чем і лектором, неодноразово виступав на міжнародних конгресах. Талановитий ви­нахідник, І. П. Лазаревич у 1849 р. розробив прямі щипці (щипці Лазаревича) без та­зової кривизни і довів їх перевагу над перехресними щипцями. Ідея прямих щипців була використана пізніше німцем Кіляндом (щипці Кілянда).

Відсталу Харківську акушерсько-гінекологічну клініку Лазаревич перетворив у зразкову медичну установу, де, до того ж, велася поглиблена науково-дослідницька діяльність. Завдяки талантові й енергії І. П. Лазаревича при керованій ним кафедрі був організований повивальний інститут, який мав завдання готувати акушерок для всього півдня Росії.

І. П. Лазаревич вперше виконав низку нових операцій і визначив показання і про­типоказання для кожного окремого випадку, а в 1867 р. видав атлас винайдених ним акушерських і гінекологічних інструментів.

І. П. Лазаревича змінив на кафедрі вихованець Київського університету, учень школи Красовського Микола Пилипович Толочинов (1840-1906). Він підкреслював особливу актуальність асептики і антисептики в акушерстві, перший запропонував тампонувати порожнину матки при гіпотонічному її стані, котрий також був описа­ний пізніше Дюрсеном. М. П. Толочинов — автор «Підручника з жіночих хвороб», «Підручника з акушерства», а також «Підручника повивальної справи».

Значним досягненням науки вважалася праця «Нормальна і патологічна анатомія жінки» Кроніда Федоровича Слав’янського (1847-1898), учня Красовського. Він зро­бив першу ампутацію піхвової частини шийки матки. К. Ф. Слав’янський опубліку­вав понад 50 цінних наукових праць, у тому числі свій двотомний підручник. Заслу­гою К. Ф. Слав’янського та його школи було старанне вивчення патолого-гістологіч- ної та топографо-анатомічної картини процесу, якій він надавав першорядного зна­чення. Серед своїх працівників він організовував наукові дискусії для обговорення невідкладних теоретичних і практичних проблем гінекології, за його ініціативою в 1881 р. було прийнято рішення про періодичне скликання з’їздів лікарів. Вже в 24 роки Слав’янський був приват-доцентом, у 26 — членом 28 російських і закордон­них товариств, а в 29 років — професором. З його школи вийшли відомі акушери Ле­бедев, Феноменов, Отт, Граматикаті.

Видатним представником Московської школи акушерів був Володимир Федоро­вич Снегірьов (1847-1916).

У докторській дисертації «До питання про визначення і лікування позаматково­го крововиливу» він проявив себе сміливим новатором у науці, вдумливим клініци- стом і дослідником. Його фундаментальна праця «Маткові кровотечі» (1884) витри­мала багато видань і була перекладена французькою мовою. У 1898 р. Снєгірьов на приватні кошти організував гінекологічний інститут для удосконалення лікарів пе­риферії. Снєгірьов перший вніс пропозицію про утворення штучної піхви з прямої кишки, розробив операцію кольпопексії з метою усунення випадання та зміцнення тазового дна, вдосконалив техніку оваріотомії, повного видалення матки, запропо­нував новий метод перев’язування а. uterina. Значним внеском у науку є його «Ана­томія тазових органів». Снєгірьов детально виклав клініку доброякісних і злоякіс­них утворень, описав 4 форми раку, був засновником першого в країні товариства у боротьбі з раком та фундатором деяких радіотерапевтичних товариств. Високо ціни­ли Снєгірьова його видатні сучасники — Лев Толстой, художник Маковський.

Представником Московської школи був професор Микола Іванович Побєдінський (1861 — 1923), послідовник професора Макєєва, автор широко відомого підручника з акушерства для студентів. Він розробляв хірургічний напрямок в акушерстві, ви­вчав проблему кесаревого розтину, вузького таза, сполучення вагітності і раку, ток­сикозів вагітності, остеомаляції. Під його керівництвом було написано понад 100 нау­кових праць.

Олекса Іванович Лебедєв (1850-1923), професор гінекології Петербурзької військово-медичної академії, першим у Росії почав розширювати показання до кеса­ревого розтину, вказав на віддалені наслідки цієї операції. Він був прихильником фізичних методів у консервативному лікуванні жіночих хвороб (піхвовий душ). Його перу належить монографія «До вчення про надмірне накопичення навколоплідної рідини», кілька робіт з оперативної гінекології.

Винятковим спеціалістом у галузі анатомії жіночої статевої сфери був заслуже­ний професор Першого Московського державного університету, голова акушерсько- гінекологічного товариства, засновник і редактор журналу «Гинекология и акушер­ство» Олександр Петрович Губарєв (1855-1921), автор монографій «Хірургічна ана­томія черевної порожнини», «Оперативна гінекологія та основи абдомінальної хірургії».

У 1797 р. у Петербурзі розпочав свою діяльність перший в Росії Повивальний інститут з пологовим відділенням (з 1895 р. — Імператорський клінічний повиваль­ний інститут, згодом Імператорський акушерсько-гінекологічний інститут, нині — На­уково-дослідний інститут акушерства і гінекології ім. Д. О. Отта РАМН). Його пер­шим директором був професор І. Ф. Баландін. З 1893 р. директором інституту став Дмитро Оскарович Отт (1855-1929). Автор відомої книги «Оперативна гінекологія», він запропонував медіальну перинеотомію, новий метод відновлення розривів про­межини, оригінальний діагностичний метод виявлення прохідності маткових труб, провів перші кольпоскопії, уточнив показання до кесаревого розтину, описав винай­дені ним інструменти і прилади. Отт був організатором виїзної акушерської полі­клініки для надання допомоги малозабезпеченим хворим; головою акушерсько-гіне­кологічного товариства в Петербурзі, одним із організаторів Всесоюзного товариства акушерів-гінекологів. Д. О. Отт водночас із Імператорським інститутом очолив Жіно­чий медичний інститут, домігся для нього державних субсидій і зрівнювання у пра­вах лікарів-жінок з лікарями-чоловіками. Заслугою Отта було також створення влас­ної наукової школи; зразкової системи підготовки і удосконалення акушерок.

Одним із найближчих співробітників Д. О. Отта був вихованець Військово-ме­дичної академії Василь Васильович Строганов (1857-1938). Він працював акуше- ром-гінекологом у Чернігівській губернії, а після одержання ступеня доктора ме­дицини — професором Імператорського інституту в Петербурзі. Світову славу при­несла Строганову розроблена ним схема лікування еклампсії; він займався пробле­мами передлежання плаценти і розривів матки. Велику популярність мала його «Збірка акушерських задач» і монографія «Про найважливіші ускладнення вагіт­ності і пологів».

Проблемою еклампсії, нестримного блювання вагітних займався також високота­лановитий викладач, теоретик і практик Георгій Андрійович Соловйов (1856-1932). Запропонований ним зап’ястний показник для уточнення ємності жіночого таза і досі використовується у практичному акушерстві.

З Петербурзького жіночого медичного інституту (нині Петербурзький державний медичний університет ім. акад. І. П. Павлова) вийшли видатні вчені і практики, ор­ганізатори медичної освіти М. М. Феноменов, П. Т. Садовський, Л. О. Кривський, К. К. Скробанський, Л. Л. Окінчиц, І. І. Яковлев, І. Ф. Жорданія.

Докторська дисертація Миколи Миколайовича Феноменова (1855-1918) «До вчення про кіфотичний таз і розрив симфізу під час пологів» зробила його ім’я ши­роко відомим. У 1885 р. він очолив кафедру акушерства і гінекології в Казанському університеті, потім повернувся до Петербурга. Обіймаючи посаду директора Надеж- динського (нині ім. В. Ф. Снєгірьова) родопомічного закладу, він працював водно­час на кафедрі акушерства і жіночих хвороб Жіночого медичного інституту. Його «Оперативне акушерство», опубліковане у 1892 р., і досі залишається класичним по­сібником. Феноменов вичерпно обгрунтував показання та умови і описав техніку майже всіх акушерських операцій, запропонував метод перфорації передлежачої го­лівки плода, декапітації, клейдотомії, вдосконалив акушерські інструменти, наполег­ливо втілював методи асептики й антисептики в акушерстві.

Петро Тимофійович Садовський (1863-1912) прославився своїми унікальними для того часу дослідженнями: «Вчення про роль епітелію в патогенезі ретенційних кіст фаллопієвих труб при їх зарощенні», «Про засоби поширення мікробів з порож­нини матки» — однією з перших робіт про дрімаючу і висхідну інфекцію. Він описав методику видалення матки через піхву, рекомендації щодо методів профілактики ушкодження сечоводів під час лапаротомій і зашивання уражених сечоводів.

Професор акушерства і жіночих хвороб Леонід Олександрович Кривський роз­робляв проблему повторного кесаревого розтину, оперативної гінекології, біомеха- нізму пологів при аномальних передлежаннях голівки. До видання під своєю редак­цією «Посібника з жіночих хвороб» Кривський залучив найкращі наукові сили Росії.

Школу професора Отта пройшов видатний клініцист Рене Валентинович Кіпарсь- кий (1867-1938), співавтор відомої «Оперативної гінекології», який виконав низку операцій щодо виправлення неправильного положення матки, блискучий майстер піхвових операцій. Одним із перших він виконав пересадку яєчника в порожнину матки для лікування жіночої неплідності, вдосконалював оперативну техніку усунен­ня непрохідності маткових труб. Кіпарський був неперевершеним фахівцем у фістульній хірургії, першим у нашій країні почав застосовувати сфінктеропластику сечового міхура, утворення штучного сфінктера. Він домігся відкриття в своєму інсти­туті спеціального відділу, який вивчав акушерсько-гінекологічну урологію.

Академік Костянтин Климентійович Скробанський (1874-1947), вихованець Пе­тербурзької військово-медичної академії, створив власну школу акушерів-гінекологів. Його перу належить близько 200 наукових робіт; підручник «Акушерство і гінеко­логія»; під його керівництвом виконано понад 50 дисертацій. У своїй праці «Досвід експериментальної розробки питання про патогенез еклампсії» Скробанський вста­новив значення плацентарної тканини та вироблених нею речовин у генезі пізнього токсикозу вагітних. Він визначив показання для хірургічного втручання в акушерстві і гінекології, в тому числі для оперативного лікування раку.

Людвіг Людвігович Окінчиц (1874-1941) прославився виданим ним двотомни­ком оперативної гінекології, посібником «Гінекологічна клініка», дослідженням «До питання про взаємовідношення деяких залоз внутрішньої секреції». Значну роль у розв’язанні спірних питань судово-медичної науки відіграла його монографія «Вікові зміни дівочої пліви».

Одним із кращих учнів М. М. Феноменова був Герман Генріхович Гентер (1881­1935), відомий своїми дослідженнями: «Передчасне виділення дитячого місця», «Ме­тоди дослідження в гінекології», а також працями про механізм пологів, про випаді­ння статевих органів. Ранні ознаки вагітності та параметриту — ознаки Гентера — уві­йшли і в сучасні підручники та довідники з акушерства. У клініці Гентера для лікарів- акушерів проводилися спеціальні семінари-«вівторки», які збирали слухачів не тільки з місцевих родопомічних установ, але й з інших міст. Гентер був дбайливим вихова­телем молоді, давав можливість молодим лікарям брати участь у його оперативній практиці, написав посібник з акушерства для лікарів і студентів, завжди керував їх науковою роботою.

Одним із найталановитіших учнів Д. О. Отта, який навіть дістав прізвисько «ма­ленького Отта» був Михайло Васильович Йолкін (1884-1940). Лише один перелік його праць з основних питань акушерства і гінекології свідчить про неабияку еруди­цію автора: «Про регіонарну анестезію при гінекологічних операціях», «Оперативне лікування ретрофлексій матки за способом автора», «Випадки природженої грижі пуповини», «Нові методи екстирпації матки за умови цілковитого проляпсу у людей похилого віку», «Сучасні погляди на еклампсію і методи її лікування», «До питання про недостатність тазового дна», «Шляхи профілактики післяпологової інфекції», «Гонорея жінок та її лікування», «Фізкультура і менструальні функції», «Злоякісні новоутворення яєчників», «Кесарів розтин в терапії вузького таза» тощо. І. І. Яковлев (1896-1968), представник оттовської школи, створив новий методологічний підхід до вивчення фізіології і патології вагітності та пологів. Він вивчав функції головно­го мозку при вагітності, запропонував фізіологічні методи знеболювання, розвинув уявлення щодо біомеханізму пологів, запропонував класифікацію аномалій полого­вої діяльності.

Сильна школа акушерів і гінекологів створювалась у цей час і в Казані. Її заснов­ником став Віктор Сергійович Груздьов (1866-1938), випускник Петербурзької військово-медичної академії, учень О. І. Лебедєва, один із перших онкогінекологів у Росії.

Свою науково-дослідницьку діяльність він почав ще в студентські роки, Груздьов був двічі премійований за свої праці. Заслужену славу принесли йому роботи «Про розвиток морфології маткової мускулатури», «Про фізіологію жіночої статевої сфе­ри», «Про рак матки». Характерним для Груздьова та його школи був тісний зв’язок питань клініки з морфологічними науками. У Казані він протягом 30 років завідував кафедрою, майже 20 років був редактором Казанського медичного журналу. Попу­лярність цього журналу, який об’єднав навколо себе кращі наукові сили, збереглася і досі. В. С. Груздьов тривалий час керував медичним товариством у Казані та був організатором місцевого інституту удосконалення лікарів. Він є автором одного з кра­щих у країні посібників з акушерства і жіночих хвороб. Серед акушерів-гінекологів важко було знайти подібного до нього ентузіаста щодо популяризації наукових знань і передачі свого багатогранного досвіду молоді.

Вихованець Казанського університету і учень Груздьова, Микола Іванович Го­ризонтов багато енергії віддав дослідженням у галузі туберкульозу жіночих ста­тевих органів. Більша частина його науково-педагогічної діяльності проходила в Сибіру, спочатку в Томську, а потім у Новосибірську, де він створив наукові шко­ли.

Видатними учнями В. С. Груздьова були М. С. Малиновський (1880-1976) та Л. С. Персіанінов (1908-1978), котрі стали визнаними лідерами Московської школи акушерства і гінекології, організаторами системи родопомочі. М. С. Малиновський розробляв проблеми оперативного акушерства, знеболювання в акушерстві і гінеко­логії, лікування пізніх гестозів, післяпологових гнійно-септичних захворювань, ви­дав підручник, що й досі користується великою популярністю у студентів та прак­тичних лікарів.

Заслуги академіка Леоніда Семеновича Персіанінова полягають у розробці про­блем акушерського травматизму, фізіології та патології скоротливої діяльності мат­ки та, особливо, у становленні вітчизняної перинатології (діагностика та лікування гіпоксії плода та асфіксії новонародженого). За цикл робіт з перинатології Л. С. Пер- сіанінов був удостоєний Державної премії СРСР. Він був віце-президентом Міжна­родної асоціації акушерів-гінекологів.

Значна роль у становленні перинатології (з 60-х років ХХ ст.) як самостійної на­укової дисципліни належить відомим працям П. К. Анохіна та його учнів (30-ті роки) щодо функціональних систем організму; І. А. Аршавського щодо «домінанти вагіт­ності». П. Г. Свєтлов, В. І. Бодяжина розробляли проблему критичних періодів емб­ріогенезу; петербурзькі вчені Н. Л. Гармашева та Н. М. Константинова — фундамен­тальні проблеми перинатальної медицини.

До Київської школи акушерства і гінекології належав Микола Вітольдович Шу- варський (1860-1922). Широке визнання дістали його праці про штучне запліднен­ня, міому матки при вагітності, дослідження ускладнень у третьому періоді пологів, опис проходження плаценти та її побудови.

Особлива роль у розвитку медицини в Україні, і зокрема в Одесі, належить ви­датному ученому Миколі Івановичу Пирогову, який під час своєї роботи попечите­лем Одеського навчального округу (1856-1858) клопотав перед урядом про відкрит­тя медичного факультету на Півдні. 1 вересня 1900 р. ректор Новоросійського уні­верситету, професор Федір Никифорович Шведов прочитав першу лекцію на медич­ному факультеті. В 1920 р. медичний факультет був перетворений на медичну ака­демію, ректором якої став академік Данило Кирилович Заболотний, з часом його об­рано президентом академії наук України. З 1921 р. почав існувати самостійний Одесь­кий медичний інститут, ректором якого в 1923-1927 рр. був академік Левко Васильо­вич Громашевський.

Одним із організаторів родопомочі та гінекологічної допомоги в Одесі був Гри­горій Ілліч Гімельфарб (1857-1928). Значним внеском у розвиток гінекології стали його праці «До питання про девіацію матки», «До клініки і лікування міом матки». Удосконалюючи радикальну операцію видалення матки за Вертгеймом, він знизив смертність до 2 %. Володіючи широкими знаннями в галузі патології, анатомії та ла­бораторної техніки, Гімельфарб створив патолого-анатомічний музей та організував першу лабораторію.

У 1905 р. медичним факультетом Новоросійського університету на посаду профе­сора кафедри акушерства і жіночих хвороб був обраний випускник Петербурзької військово-медичної академії, учень професора О. І. Лебедєва, Всеволод Миколайо­вич Орлов (1866-1927). Під його керівництвом акушерсько-гінекологічна клініка в Одесі завдяки масштабам оперативної діяльності і наслідкам хірургічного втручан­ня одразу посіла чільне місце серед передових лікувальних установ. Сюди почали приїжджати лікарі для вдосконалення знань і досвіду. В клініці професора Орлова почали застосовувати кетгутові лігатури замість шовкових, суворо дотримувалися правил асептики. Велику увагу він приділяв грязелікуванню та іншим фізичним ме­тодам в терапії запальних захворювань; використовував рентгенотерапію і радіоте­рапію. В. М. Орлов одночасно працював директором Одеського міського пологового будинку (1907), де установив обов’язкове чергування студентів старших курсів і всіх лікарів, які працювали в його клініці. Маючи величезну акушерську практику (до 5000 пологів на рік), яка була результатом його широкої популярності в Одесі та за її ме­жами, він випускав добре підготовлених практичних лікарів. Орлов організував полі­клініку з постійним чергуванням ординатора, акушера і двох студентів останнього курсу для безплатного, за першим викликом, подання акушерської допомоги роділлі вдома. Це були перші паростки сімейної медицини. У разі потреби консультації в цій клініці проводив асистент. За ініціативою професора В. М. Орлова в 1927 р. в Одесі було створено наукове товариство акушерів-гінекологів.

Працівники кафедри В. М. Орлова приват-доценти Г. І. Томсон і Ф. В. Букоємсь- кий були обрані професорами Одеських вищих жіночих курсів, а потім Одеського медінституту. Його учні очолили кафедри акушерства і жіночих хвороб: В. Д. Брандт — у Харкові, Б. К. Гогоберідзе — у Тбілісі, Г. Ф. Цомакіон — у Дніпропетровську.

Завідувачами кафедр акушерства і гінекології в Одеському медичному інституті були професори В. М. Массен (1902-1904), В. М. Орлов (1905-1927), Ф. В. Букоєм- ський (1920-1922), Г. І. Томсон (1928-1929), Г. Ф. Цомакіон (1930-1939), Г. К. Жи- ватов (1936-1948), Б. К. Гогоберідзе (1940-1941), А. М. Агаронов (1945-1954), О. Є. Нудольська (1952-1953), Н. П. Верхацький (1953-1958), О. І. Малінін (1954 —1965), Я. В. Куколєв (1959-1971), У. Й. Біжан (1972-1983.), І. М. Рембез (1965 — 1968), В. А. Соляник-Шилейко (1968-1990), О. О. Зелінський, В. Ф. Нагорна, В. М. Запорожан (з 1986 р.).

Видатним представником української школи акушерів-гінекологів був прослав­лений хірург, талановитий діагност, професор Київського інституту удосконалення лікарів Григорій Федорович Писемський (1862-1937). З написаних ним понад 60 на­укових праць найбільш відомими є анатомічні дослідження про іннервацію матки, монографія про дермоїди черевних стінок, роботи з оперативної гінекології. Писемсь- кий був редактором журналів «Українські медичні вісті», «Вопросы онкологии», ініціатором відкриття в Києві першої жіночої консультації для вагітних, створення колгоспних пологових будинків. У його клініці вперше в акушерсько-гінекологічній практиці в Україні здійснено переливання донорської крові.

Після Г. Ф. Писемського кафедру акушерства і гінекології Київського медичного інституту очолив професор О. І. Крупський. Під його керівництвом розширилася клінічна база, була створена біохімічна лабораторія. З 1936 р. почали існувати дві ка­федри акушерства і жіночих хвороб: на лікувальному і педіатричному факультетах.

Одним із основоположників акушерства в Україні був професор Київського ме­дичного інституту Феодосій Онисимович Соколов (1870-1942). Його докторська дисертація «Про сольове вливання як метод лікування після гострих крововтрат» ста­ла основою теоретичних положень щодо впливу трансфузії крові на організм. Нау­кові положення Соколова сприяли подальшому вивченню проблем трансфузії крові та її замінників. Широко відомими були праці Соколова «Про лікування септичного аборту», «Консервативне лікування міом». Маючи величезний досвід наукової і прак­тичної роботи, він брав найдіяльнішу участь у роботі установ Охматдиту в Україні.

З 1938 по 1958 р. кафедру акушерства і гінекології № 1 лікувального факультету Київського медичного інституту очолив професор, член-кореспондент АН України Олександр Юхимович Лур’є, який був головним акушером-гінекологом Мінздраву УРСР. Він запропонував проводити аналіз материнської смертності (материнські ле­тальні комісії), що мало велике значення для підвищення якості родопомочі. Його ім’я тісно пов’язане з масовим знеболюванням пологів (1935 р.), за що він був удос­тоєний Державної премії. Почалася розробка для периферійних акушерів-гінекологів єдиних положень з найважливіших питань акушерства (вузький таз, кесарів розтин, акушерські кровотечі тощо). Досвід України поширювався по всіх республіках Ра­дянського Союзу. Збільшилася кількість ліжок оперативної гінекології, були відкриті відділення гінекологічної онкології, септичної гінекології, патології вагітності; у вик­ладанні акушерства і гінекології більше уваги почали приділяти практичним занят­тям. О. Ю. Лур’є запропонував свою модифікацію екстирпації матки за Вертгеймом у сполученні з рентген- та радіотерапією.

Кафедру акушерства і гінекології № 2 з 1938 р. очолював вихованець Київського медичного інституту професор Петро Михайлович Буйко (1895-1943). Клініко-екс- периментальна праця «Хірургічне лікування міхурово-піхвових фістул у жінок» ха­рактеризує його як сміливого новатора, вченого-гуманіста. Життя професора П. М. Буйка трагічно обірвалося під час німецько-фашистської окупації.

До 1953 р. кафедру акушерства і гінекології № 2 очолював заслужений діяч на­уки, професор О. М. Ольшанецький. Полум’яний патріот, він був автором одного з перших досліджень з історії вітчизняного акушерства і гінекології, автором книги «Основоположники російського акушерства».

За ініціативою професора О. Ю. Лур’є у повоєнні роки вперше в країні були орга­нізовані профілактичні онкологічні обстеження жінок, що дозволило знизити смертність від раку. Завдяки активній науковій, лікувальній та організаційній діяль­ності кафедри акушерства і гінекології Київського медичного інституту знизилася смертність від акушерських кровотеч. Вперше були відкриті кабінети патології клімаксу, дитячої гінекології; вдосконалена система підвищення кваліфікації лікарів. У розвитку дитячої гінекології значна роль належить його учням — професорам Юлії Олександрівні Крупко-Большовій, Ірині Борисівні Вовк, онкологічної гінекології — В. К. Вінницькій, А. І. Євдокимову, В. Я. Зухер, Н. В. Свєчниковій та ін.

У 1959 р. кафедру очолив вихованець Харківської школи професора І. І. Грищен­ка професор Микола Сергійович Бакшеєв (1911-1974), головний акушер-гінеколог Міністерства охорони здоров’я УРСР. Він створив наукову школу, яка розробляла питання фізіології й патології скорочувальної діяльності матки, емболії навколоплід­ними водами, гестозів, гіпоксії плода й асфіксії новонародженого, хіміотерапії в он- когінекології. За монографію «Маткові кровотечі в акушерстві» Бакшеєв був удостоє­ний Державної премії ім В. Ф. Снєгірьова.

Справу Бакшеєва продовжували його послідовники: доцент Т. Я. Калініченко — видатний організатор охорони здоров’я в Україні, професор Р. І. Малихіна — відо­мий спеціаліст з проблем туберкульозу жіночих статевих органів. До 1990 р. кафед­ру акушерства та гінекології № 1 Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця очолювала Галина Костянтинівна Степанківська, обрана в 1991 р. чле- ном-кореспондентом НАН, а потім і АМН України. Ій належить вивчення механізмів регуляції пологової діяльності, розробка методів раціонального ведення пологів. Нині кафедру очолює член-кореспондент АМН України професор Б. М. Венцківський. Представники його школи зробили значний внесок у розвиток вітчизняної перина- тології, впровадження нових методів діагностики стану плода (електро-, фонокардіо­графія, гормональні дослідження, сонографія, допплерометрія, кардіотокографія, ам- ніоскопія, вивчення кислотно-лужного балансу). Їх послідовники та учні вивчають проблеми фізіології та патології матки під час вагітності і в пологах, раціонального харчування вагітних, пізніх гестозів, переношування вагітності, передчасних пологів, післяпологових інфекцій, антенатальної охорони плода і новонародженого, онко- гінекології, туберкульозу.

Кафедра акушерства Київського інституту удосконалення лікарів (КІУЛ) була створена у 1918 р. на базі поліклініки Клінічного інституту Київського професійно­го союзу лікарів. Організатором і першим завідувачем кафедри був Григорій Федо­рович Писемський, а кафедрою гінекології завідував професор В. Л. Лозинський. Уч­нями Писемського були професори С. П. Виноградова, Е. Я. Янкелевич, К. М. Жмакін, В. П. Савицький, В. М. Хмелевський. З 1971 по 1993 рр. кафедру очолював видатний український вчений-клініцист, член-кореспондент НАН України, АМН СРСР, РАМН, почесний член наукових товариств акушерів-гінекологів Болгарії, Угорщини, Югославії, член Європейської асоціації акушерів-гінекологів, лауреат Державної премії ім. В. Ф. Снєгірьова (1985) професор Леонід Васильович Тимошен­ко. Його по праву можна назвати одним з основоположників сучасного акушерства, перинатології та гінекології в Україні. Палкий вихователь науковців і лікарів, чуй­ний лікар, улюбленець студентської молоді, Л. В. Тимошенко спочатку очолював ка­федру у Львівському медичному інституті, де також створив наукову школу. Його послідовниками є 16 завідувачів кафедр провідних вузів України, серед яких профе­сори Євгенія Вікторівна Коханевич, Станіслав Сергійович Леуш, Юрій Петрович Вдовиченко та інші відомі вчені. Л. В. Тимошенко — автор понад 600 наукових праць, зокрема 20 монографій та навчальних посібників. Під його керівництвом виконано понад 85 кандидатських і 20 докторських дисертацій. Л. В. Тимошенка за участь у розвитку вітчизняної науки нагороджено медаллю Земельвейса.

Створений Український державний науково-дослідний інститут охорони материн­ства і дитинства (Охматдит) ім. Н. К. Крупської (Київ) у 1936 р. заснував журнал «Педіатрія, акушерство та гінекологія», який об’єднував навколо себе кращі наукові сили України. Згодом Український НДІ Охматдиту, в якому працювали такі відомі вчені і практики як професори Г. Ф. Писемський, В. М. Хмелевський, С. П. Виногра­дова, академік А. П. Ніколаєв, був реорганізований в Інститут педіатрії, акушерства та гінекології, який з 1994 р. перейшов під егіду АМН України. У його становленні і розвитку вирішальна роль належить професору А. Г. Папу, академіку НАН і АМН України Олені Михайлівні Лук’яновій, члену-кореспонденту АМН України, профе­сору Омеляну Трохимовичу Михайленку, автору багатьох монографій з проблем аку­шерства і перинатології, підручників «Фізіологічне акушерство», «Патологічне аку­шерство», «Ситуаційних задач з акушерства і гінекології».

Основними напрямками творчої діяльності інституту була розробка проблем зне­болювання пологів, регуляції пологової діяльності, акушерських кровотеч, гемолітич­ної хвороби плода і новонародженого, пізніх гестозів, невиношування вагітності, гіпоксії плода і новонародженого (А. П. Ніколаєв, Л. В. Тимошенко, Г. К. Степанків- ська, А. Г. Коломійцева, В. П. Міхедко, Я. П. Сольський, М. Л. Тараховський, С. П. Писарева, А. В. Обухова, Т. Д. Травянко, Л. В. Діденко, Л. Є. Туманова, А. Я. Брату- щик та ін.). В. М. Хмелевський одним із перших запропонував для лікування гіпоксії плода введення глюкози, хлориду кальцію, вітамінів груп В і С (суміш Хмелевсько- го). Монографія академіка А. П. Ніколаєва «Теорія і практика знеболювання пологів» (1953) перекладена і видана мовою багатьох зарубіжних країн (Франція, Німеччина, Чехословаччина, Італія, Аргентина). Його метод лікування гіпоксії плода з викорис­танням 40%-го розчину глюкози (20 мл) з кардіозолом та інгаляцій кисню (тріада Ніколаєва) був ефективним і отримав поширення в Україні, СРСР та за рубежем. Академік Анатолій Петрович Ніколаєв (1896-1961), випускник медичного факуль­тету Київського університету, працював завідувачем кафедри акушерства і гінеко­логії Полтавського медичного інституту, був директором НДІ акушерства і гінеко­логії АМН СРСР (Ленінград).

Наукова школа акушерів-гінекологів виховувалась у Харківському медичному інституті, де кафедрою керували професори П. Х. Хажинський, Р. Л. Лівшина, а з 1946 по 1972 рр. — заслужений діяч науки СРСР, «патріарх» українських акушерів-гіне­кологів, професор Іван Іванович Грищенко (1897-1983). Прекрасний хірург і клініцист, І. І. Грищенко велику увагу приділяв відновній хірургії при аномаліях роз­витку статевих органів, сечостатевих і кишкових фістулах. Він вперше в Україні організував центр з вивчення антропозоонозних захворювань в акушерстві. І. І. Гри­щенко очолив групу вчених з вивчення проблем ізоантигенної несумісності крові матері та плода (він перший у СРСР здійснив амніоцентез), виправлення аномалій положення плода за допомогою зовнішнього профілактичного повороту та фізкуль­турних вправ; розробляв питання генетики. Він був автором понад 130 наукових праць, у тому числі навчального посібника з акушерства, 4 монографій; відповідаль­ним секретарем першого складу редколегії журналу «ПАГ», членом редколегії жур­налу «Акушерство і гінекологія». Під керівництвом І. І. Грищенка виконано 7 док­торських і 52 кандидатські дисертації; його учні очолили кафедри акушерства і гіне­кології у Києві (М. С. Бакшеєв, Р. І. Малихіна), Харкові, Одесі (В. А. Соляник-Ши- лейко), Запоріжжі, Тернополі.

Кафедрою акушерства і гінекології в Харківському державному університеті за­відує заслужений діяч науки і техніки, академік НАН України, лауреат Державних премій СРСР та УРСР професор Валентин Іванович Грищенко, який водночас очо­лює й Інститут проблем кріобіології та кріомедицини НАН України. Він зробив значний внесок у вивчення проблем кріохірургії (вперше в колишньому СРСР), пе- ринатології, проблеми гестозів вагітних, вивчив роль епіфіза у фізіології і патології жіночої репродуктивної системи. За монографію «Антенатальна смерть плода» він був удостоєний премії ім. В. Ф. Снєгірьова АМН СРСР. Під його керівництвом здійснена перша в Україні ефективна спроба екстракорпорального запліднення. Він є членом редколегії журналів «Педіатрія, акушерство та гінекологія» і «Акушерство и гинекология» (Росія), головним редактором журналу «Проблеми кріобіології», ре­дактором і автором Великої Медичної Енциклопедії з акушерства, головою меди- ко-біологічної секції Північно-Східного наукового центру Національної академії наук України.

На кафедрі акушерства та гінекології педіатричного факультету в Харкові плідно працювала професор В. Ф. Матвєєва, завідував кафедрою професор М. Г. Богдашкін — заслужений діяч науки і техніки України. Традиції харківської школи продовжу­ють такі відомі фахівці, як професори О. Я. Гречаніна, О. В. Грищенко, М. О. Щер­бина, Л. Г. Назаренко, М. І. Козуб, Ю. С. Паращук та ін.

Перший інститут охорони материнства і дитинства створено в 1923 р. у Харкові; в 1928 р. такі інститути було відкрито в Києві, Одесі, Дніпропетровську, пізніше — у Львові та Мукачевому.

У 1936 р. було відкрито кафедру акушерства та гінекології Вінницького медично­го інституту, яку очолив проф. С. І. Топузе. Завідувачами кафедри були О. О. Ко­ган, Н. П. Верхацький, С. Б. Голубчин, Р. І. Штеренберг, проф. Г. Н. Смірнов. Заслу­га створення наукових шкіл на Вінниччині належить професорам Р. А. Варапетову та М. К. Венцківському. З вінницької школи вийшли відомі вчені Я. П. Сольський, П. Г. Жученко, П. П. Григоренко, Б. Ф. Мазорчук, А. Н. Гайструк, які розробляли про­блеми гестозів вагітних, септичних ускладнень в акушерстві та гінекології, впливу екологічних чинників на організм матері і новонародженого. Власні наукові школи створили також професори В. К. Чайка (Донецьк), К. В. Воронін (Дніпропетровськ), Л. Б. Маркін (Львів), О. Я. Гречаніна (Харків), А. М. Рибалка (Крим), В. А. Соля- ник-Шилейко (Одеса).

Вікторія Андріївна Соляник-Шилейко — вихованка харківської школи акушер­ства і гінекології професора І. І. Грищенка, розробляла проблеми ізоімунізації орга­нізму вагітної при несумісності крові матері і плода, реабілітаційної терапії при за­пальних захворюваннях жіночих статевих органів з використанням фізичних і сана­торно-курортних факторів, кріохірургії в гінекології. Вона є автором понад 200 нау­кових праць, 3 монографій; під її керівництвом захищено 3 докторських, 23 канди­датські дисертації.

Представники Одеської школи акушерів-гінекологів, академік АМН України, ла­уреат Державної премії України В. М. Запорожан, професори О. О. Зелінський, В. Ф. Нагорна, їх учні та послідовники продовжують розробку проблем репродукції людини, перинатології, малоінвазивної та органозберігаючої хірургії в гінекології, лікування передпухлинних і пухлинних захворювань жіночої репродуктивної систе­ми, вдосконалюють методи молекулярної та цитогенетичної діагностики в акушерстві та гінекології, медичної генетики, реконструктивної та регенеративної біомедицини.