Гунни та болгари

Вступ • Історична традиція про походження гуннів • Гунни та болгари • Гунни, болгари й слов'яни • Гунни, болгари та Русь • Гуннські народи • Гунни-савіри й літописні сівери • Гунни-ефталіти й угри • Події політичної історії.

У XVIII ст. французький історик та орієнталіст Жозеф Де- гінь, зіставляючи повідомлення історичних джерел про євро­пейських гуннів з китайськими свідченнями про народ сюнну, висловив припущення, що другі могли бути предками перших. Щоправда, аби надати цій схемі правдоподібного вигляду, він підправив назву сюнну нагукну — термін, якого китайські дже­рела насправді не знали. З легкої руки Ж. Дегіня такий погляд на походження гуннів поширився спершу в Західній Європі, потім у Російській імперії, а тоді запанував і у радянській істо­ричній науці. Те, що таке ототожнення базувалося лише на до­слідницькій інтуїції і не підкріплювалося історично, швидко забулося. Хрестоматійним стало уявлення, що десь у середині II ст. н. е. об’єднання кочових племен хунну Північного Китаю і Монголії з якихось причин полишило свої землі, а через кіль­ка століть джерела засвідчили його вже в Північному Причор­номор’ї під назвою гунни.

Фонетична подібність обох етнонімів, здавалося б, сумнівів не залишала: хунну й гунни — один і той самий народ. Про­те як згодом з’ясувалося, цим їхня «подібність» і обмежувала­ся — в усьому іншому це були абсолютно несхожі народи. Від­мінність між ними була для дослідників настільки ж очевид­ною, як і малозрозумілою. «Хунну і гунни були справді несхо­жі один на одного, і завдання історика — пояснити джерела ці­єї несхожості», — писав один з апологетів далекосхідної теорії походження гуннів Лев Гумільов. Склалася ситуація, по-своє­му унікальна: теза про далекосхідне походження причорномор­ських гуннів стала провідною в історичній науці, хоча довести її мали лише наступні покоління істориків.

Як одне з пояснень було висунуте твердження, ніби через постійні контакти з іншими народами на шляху до Північного Причорномор’я хунну настільки змінилися, що цілковито по­збулися власної етнічності, інакше кажучи, стали іншим наро­дом. Військова поразка відкинула північних хунну на дві ти­сячі років назад, а метисація з уграми змінила і їхній зовніш­ній вигляд, і психічний склад; щоправда, вони все ж зберегли свою етнічну назву, під якою і стали відомі місцевим авторам. Сумнів у достовірності означеної гіпотези викликало вже те, що історія не знає випадків таких «етнічних перетворень». Можна лише здогадуватись, яким дивом гунни подолали сім тисяч кілометрів залюдненим світом і не залишили про свої мандри жодних історичних згадок. Крім того, у II ст. н. е., ко­ли сюнну китайських літописів мали перебувати ще в монголь­ських степах, причорноморських гуннів знає античний географ Птолемей, розташовуючи їх між бастарнами й роксаланами. Пояснення знайшлося і тут: Птолемеєві гунни, мовляв, пере­дові загони сюнну, авангард основної частини народу. Однак численні нестиковки й натяжки, до яких вдавалися дослідни­ки, аби бодай якось обґрунтувати концепцію далекосхідного походження гуннів, зумовили те, що, попри всі намагання, ця теорія так і не була переконливо доведена. А в історичній науці час від часу робилися спроби переглянути усталений погляд на походження гуннів. Тим більше, що підстави для цього були...

Історична традиція про походження гуннів

Річ у тім, що місцева (причорноморська) історична тради­ція подає цілком конкретні свідчення про походження гуннів. Прокопій Кесарійський писав, що «...колись великий народ гун­нів або кімеріян корився одному царю; після його смерті два си­ни, Утургур і Kymypzyp розділили між собою народ, і за їхніми іменами одна частина назвалася утургурами, інша — кутургу- рами. Кімеріяни або гунни мешкали по той бік Meomudu, а по цей бік жили готські народи, що колись скіфами називались...» Візантійський поет та історик VI ст. Агафій Мірінейський за­значав: «...народ гуннів мешкав колись навколо тієї частини Меотійського озера, що звернена до сходу, і жив північніше рі­ки Танаїс...

Грецький історик IV ст. Філосторгій зауважував, що «ці гун­ни, певно, той народ, що його давні автори називали невроми», а пізньоримський історик Зосим у другій половині V ст. до­сить упевнено мовив, ніби гунни — ті ж царські скіфи. Пріск Панійський, який особисто відвідав резиденцію Аттіли в ранзі візантійського посла, вживав терміни гуннський і скіфський як синоніми. Гунни, за Пріском, розмовляють «скіфською мовою», співають «скіфських пісень», їхня верхівка — колишні «царські скіфи». Сам Аттіла, звертаючися до гуннів, називає свій народ «скіфським». Показово, що й походи гуннів у Передню Азію у викладі давніх істориків напрочуд нагадують давніші анало­гічні військові виправи скіфів. Давність гуннів у Північному Причорномор’ї засвідчила й оповідь, як імператор Феодосій II перед поїздкою до Аттіли доручив візантійським послам пере­дати гуннському цареві, мовляв, «нехай не вимагає, аби до ньо­го виряджали послами сановників найвищого рангу, бо цього не бувало ні за його, Аттіли, предків, ні за давніших правителів Скіфської держави». Тож для самих візантійців зв’язок гуннів із давнім населенням Північного Причорномор’я був очевид­ний. Додамо сюди й історію про священний меч Apeca, якого шанували давні скіфські правителі та який нібито зник у давні часи і знову віднайшовся за Аттіли.

Вірменський історик V ст.

Гунни та болгари

Ідеться про тісний зв’язок гуннів і болгар, виразно простежу­ваний у давній традиції. Річ у тім, що під назвами основних гунн- ських народів — кутригури й утигури — у пізніших авторів по­стають саме болгари. Так і вказівка ряду джерел на Прикубання, як давню батьківщину болгар цілковито узгоджується з вислов­люваннями про первісні поселення гуннів. Етнічний зв’язок гун­нів і болгар підтверджує й «Іменник болгарських ханів» (умов­но VII-VIII ст.), який вважає болгарських правителів прями­ми нащадками гуннського царя Аттіли. Цей зв’язок засвідчує й етнонім-композит гуннобулгари, наприклад, у візантійського хроніста Феофана (VIII-IX ст.): «...гуннобулгари й котраги по­чатково мешкали за Евксинським Понтом та Меотійським озе­ром... Від цього озера до річки Куфіс [Кубань. — С. Я.] лежить Давня або Велика Булгарія...» Свідчення джерел про етнічний зв’язок гуннів і болгар настільки переконливі й незаперечні, що нині він практично не викликає сумнівів у дослідників.

З іншого боку, визнання цього зв’язку зле пожартувало з са­мими болгарами, ще більше ускладнивши і так непросте питан­ня їхнього походження. Адже болгари вже традиційно вважа­ються народом, який посідає серед слов’ян особливе місце, що полягає, сказати б, у їхньому найбільшому неслов’янстві серед слов’янських народів. Справді, з одного боку, болгари, судячи з джерел — безумовні слов’яни. З іншого — їхній незаперечний зв’язок із гуннами, й собі засвідчений історично, досі не давав змоги історикам визнати їхнє слов’янство. Саме тому вже по­над століття у наукових працях давні болгари постають фін­ською ордою, що разом з гуннськими народами прийшла від Волги на Дунай, змішалася тут зі слов’янами, перейняла їхню мову й швидко ослов’янилася, лишивши від давніх часів тільки етнонім. Один із дослідників XIX ст. так писав про це: «Багато орд упродовж століть кидалися з Уральських гір чи з Середньої Азії на землеробів-слов’ян, і майже всі зберігали серед мирного, дружнього племені слов’янського свою дику народність, як-то авари, мадяри, печеніги, половці, татари, турки й чимало ін­ших. Приємний між ними виняток становлять ті степові при- иіельці, які, коли й перевершували слов’ян силою зброї, схилялися перед їхньою духовною силою і ріднилися з ними, ставали їхніми захисниками й братами. Такими були гунни, такими виявились і болгари...»

Такий ідилічно-наївний погляд на етнічний процес, більше властивий історичній науці XIX ст., дивно чути від сучасного науковця. Важко збагнути, чому сучасні історики-славісти до­сі обходять увагою безприкладний в історії факт «перетворен­ня» болгар? «Порівняно з іншими слов’янськими народами про­цес становлення самосвідомості болгарської народності виріз­нявся рядом особливостей... Болгарська держава виникла на два з половиною століття раніше, аніж завершилося оформлення болгарської середньовічної народності», — пише одне поважне наукове видання. Отже, у всіх народів спершу формувалася ет­нічна спільнота, а вже тоді виникала держава, і лише в болгар, як бачимо, все було навпаки.

Слід віддати належне: вже перші дослідники слов’янських старожитностей рішуче виступили на захист слов’янства бол­гар і зауважили, що традиційна теорія походження болгар су­перечить історичним фактам. Це відчували й самі прихильни­ки цієї теорії, час від часу пропонуючи різноманітні гіпотези, аби надати їй якоїсь правдоподібності. Йшлося і про ранні впливи слов’ян на болгар ще до переселення їх на Дунай, і про слов’янський елемент в Аспаруховій орді, і що сама ця орда бу­ла нечисленна, бо ж болгари, за легендою, розділилися на п’ять частин. Проте неважко скласти ціну історичній реконструкції, яка для одного народу за короткий період двічі допускає на­стільки кардинальні етнічні зміни. Тож, певно, не варто зводи­ти громіздкі й штучні побудови, коли все можна пояснити і ло­гічніше, і простіше. Зважаючи на слов’янство болгар та їхній безперечний етнічний зв’язок із гуннами й узявши до уваги свідчення джерел про місцеве походження гуннів, слід зроби­ти цілком закономірний дослідницький крок. А саме: абстра­гувавшися від дотеперішніх уявлень про походження гуннів і болгар, спробувати пошукати й свідчень про слов’янство са­мих гуннів. Тим більше, що й шукати їх особливо не треба — вони на поверхні.

Гунни, болгари й слов’яни

Прокопій Кесарійський у «Готській війні», характеризуючи слов’ян, зазначає, що вони ■«менш за все підступні, і в просто­ті [своїй] зберігають гуннський норов». Візантійський письмен­ник Лев Диякон (X ст.), оповідаючи про русів, яких називає скі­фи, зауважує, що цей народ називають і гунни. Хроніст Георгій Кедрен (XII ст.) так і каже: «гунни або стлавіни». Західні ав­тори, починаючи від Веди Достоповажного (VIII ст.), часто називають слов’ян саме гуннами. Германські народні перека­зи під назвою гунни мають на увазі слов’ян. У північних кві- дах (епічних творах) гуннські богатирі Ярослав і Ярожир ви­являються слов’янами. «Містом гуннів» деякі саги іменують балтослов’янський Волін, а в одному з коментарів до «Хельга- квіди» йдеться, що під словом гунни давні шведи розуміли слов’ян, яких згодом називали венди й венеди.

Як класичний приклад слов’янства гуннів наведемо і свід­чення Пріска. Він згадує гуннські напої медос і камос (очевид­но, квас), страву на поминках Аттіли, гуннські човни-одно- деревки, такі характерні для східних слов’ян, а також гунн- ських дівчат, які зустрічають Аттілу хлібом-сіллю, що «вважа­ється у скіфів знаком високої пошани» (зауважимо, що звичай цей — суто хліборобський). Пріск описує палац Аттіли «з колод і добре виструганих дощок», прикрашений витонченим різьб­ленням по дереву, з банею, коморами, теремами, оточений ого­рожею «не для безпеки, а для краси» — більшість дослідників сходяться на тому, що тут ідеться про слов’янську традиційну архітектуру. Західноєвропейців особливо дивував сумавар, яким гунни користувалися для приготування їжі. Деякі дослідники вбачали слов’янською і назву країни гуннів — Леведія, а гунн- ські імена на -мир (-мер) ставили в один ряд із численними слов’янськими іменами на -мир. Польський хроніст Матвій Меховський (XVI ст.) зазначав, що частина гуннів називала се­бе сікули — таку назву мав один із «народів моря», писемно за­свідчений ще в II тис. до н.е. (пор. самоназву скіфів сколоти, а також назви сакаліба, сакулати, що ними в різний час озна­чували слов’ян).

Так і болгар слов’янська історія не вважає чужим, неслов’ян­ським народом. Навпаки, саме з появою на Балканах болгар найчастіше пов’язують відчутне посилення тут слов’янського елемента, що засвідчують, зокрема, відомі слова Прокопія Ke- сарійського, що «ослов’янилася вся країна». А наявність бол­гарської мови як безумовно слов’янської і водночас одмінної від інших слов’янських мов — чи не найнадійніший критерій слов’янства болгар. Згадаймо й оповідь про початки слов’ян­ської писемності, пов’язувану з іменами солунських братів Кирила та Мефодія за болгарського царя Бориса (середи­на IX ст.). Цікаво, що подібний переказ існував і щодо гуннів: сирійська хроніка Захарія Ритора (VI ст.) мовить про сімох священнослужителів-просвітників на чолі з Кардостом і Ма­каром (І), які через гори проникли до країни гуннів, охрести­ли багатьох із них і «створили там писання гуннською мовою». Це свідчення, цікаве як несподівана історична паралель, серед іншого ставить під сумнів саму історичність постатей Кирила й Мефодія у подіях слов’янської історії середини IX ст.

У контексті слов’янства дунайських болгар зовсім іншого змісту набувають і свідчення джерел про Волзьку Булгарію на Середній Волзі, відомості про слов’янство якої давно бентежать дослідників. Річ у тім, що арабський мандрівник Ібн-Фадлан, який особисто відвідав Волзьку Булгарію у першій половині X ст., постійно називає її країною слов’ян, місто Булгар — міс­том слов’ян, а правителя Волзької Булгарії — малік ас-сакаліба, тобто царем слов’ян. Цей факт, схоже, так вразив істориків, що для російського видання цього твору замість оригінальної назви, де фігурувала постать царя слов’ян, було обрано іншу, нейтральну — «Подорож Ібн-Фадлана на Волгу». В такому разі в іншому світлі постають і походи на обидві Болгарії — Волзьку та Дунайську — руських князів, зокрема Святослава Ігоревича.

Гунни, болгари та Русь

Гунно-болгарсько-слов’янські етнічні зв’язки доповню­ють і численні, хоч іноді й малозрозумілі зв’язки гуннів і бол­гар з Руссю, причому особливий зв’язок із ними виявляє саме Київ. Почнемо хоча б із того, що ім’я міфічного родоначальника Києва — полянського князя Кия — літописна легенда пов’язує саме з берегами Дунаю. Давньобулгарська поема «Шан-кизи дастан» («Оповідь про доньку Шана»), не так давно введена у науковий обіг, доповнює та уточнює цю інформацію. Вона називає засновником Києва рідного брата болгарського вож­дя Курбата (Кубрата, Куврата) на ім’я Шамбат, прізвиськом Кий. Той нібито збудував на Верхньому Дунаї [нині територія Болгарії. — С. Я.] літописну фортецю Києвець, але потім му­сив одійти до Подніпров’я, де звів нову фортецю — Самбат [Самбатас візантійських джерел. — С. Я], або Київ. Цікаво, що назви Самбат і Київ виявляють значеннєву тотожність: санскр. самба якраз і означає «кий». Синонім до них — санскр. данда, тісний зв’язок якого з Приазов’ям (давньою батьківщиною гун­нів і болгар) і Балканами засвідчений відповідно через етноні­ми дандарії і дардани. Царя Данду, тобто власного Кия, знає ін­дійський епос, а деякі події індійської епічної поеми «Рамаяни» відбуваються у священному лісі Дандака. Свою Дандаку знає і Давня Україна (нині Комишева або Очеретяна бухта на пів­денному березі Криму), її як квітуче місто фіксують у II і IV ст. н. е. Птолемей і Амміан Марцеллін.

Вірменський історик V ст. Мовсес Хоренаці, мовлячи про події II ст. до н. е. (І), повідомляє, що через міжусобиці в кра­їні Булгар багато болгар подалися до Вірменії, де оселилися в місцевості, що отримала назву Вананд. Показово, що саме у вірменській «Історії Тарона» Зеноба Глака знаходимо варі­ант т.зв. «київської легенди» — про трьох братів Kyapa, Мелтея і Хореана, батьки яких — двоє індських князів Деметр і Гісане. Порівняння цієї легенди з літописною засвідчує неабияку схо­жість доль героїв і їхніх імен, топонімів і етнонімів: три міста, засновані Куаром, Мелтеєм і Хореаном і три гори, на яких жи­ли Кий, Щек і Хорив, область Палунь і земля полян тощо. Все це промовляє за те, що обидві легенди сходять до спільного джерела.

Данський історик XII ст. Саксон Граматик вважав русів і гун- нів одним народом. Баварський Географ у 866 р. серед слов’ян­ських народів згадував уніросів, а Лев Диякон (X ст.) називав гун­ном князя Святослава. Саме з гуннами давні автори пов’язували і назву Русі — Ґунівар (Йордан), Ґуніґард (Адам Бременський), Куноґардія (Саксон Граматик). Німецький священик і місіонер Гельмольд (XII ст.) у «Хроніці слов’ян» (XII ст.) не раз зазна­чає, що землі слов’ян колись називалися Остроґард, а в його часи називаються і Ґуніґард — через їхнє гуннське населення. Шведський учений XVII ст. Олай Варелій пише, що скандинав­ський епос часто називає Русь «країною гуннів», а його спів­вітчизники — Ґунеґард. І в Центральній Європі (Швейцарія, Північна Німеччина) місцеве населення ще у XIX ст. називало нащадків слов’ян гунни.

Прокопій Кесарійський, оповідаючи про візантійські партії цирку (які, до речі, мали показові і ще непояснені назви пра- сіни, венети, левки й русії), зазначає, що ті, як і гунни, голи­ли щоки й підборіддя, підстригали кружка голову й залиша­ли чуба на потилиці або маківці. Так і болгари мали на голові пасмо волосся, а «Іменник болгарських ханів» називає бол­гарських владик «князями з остриженими головами». Звичай носити пасмо волосся на лівому боці голови мали давні хетти й адріатичні венеди, а пізніше — й половецькі князі. Майже так само виглядав «ватажок тавроскіфів» князь Святослав — «запорожець на престолі», а згодом і українські козаки з «осе­ледцями».

Гуннські народи

Давні автори донесли до нас численні назви гуннських наро­дів, найвідоміші з яких савіри, акацири, оногури, утигури й кутри- гури. Всі вони, каже Прокопій, складали «велику кількість гунн­ських племен» і «якщо йти від Боспора до Херсона, то всім, що знаходиться між ними, володіють варвари, гуннські племена».

У «Війні з готами» Прокопій так описував країну гуннів: вона звалася Евлясія, простягалася від Меотійського озера до Танаїсу-Дону, її населяли варвари, які «в давнину називалися кі- мерійці, а тепер утигури». У одного з правителів цих варварів- гуннів були сини Утигур і Кутригур. Після смерті батька вони поділили між собою владу і кожен назвав підданих своїм ім’ям. «І в мої часи, — зазначає Прокопій, — одні називаються утигу­ри, а інші — кутригури. Всі вони живуть разом, маючи однакові звичаї і спосіб життя». Характерно, що й візантійський істо­рик XIV ст. Никифор Григора щодо болгар каже, що їх раніше називали скіфи, а скіфів, у свою чергу, колись називали кімерій- ці, кімвари й тевтони.

Гуннів-савірів уперше згадує ще Птолемей (II cτ.), локалі­зуючи їх поряд із борусками до Рипейських гір, з яких витікає Танаїс. За Стефаном Візантійським, савіри іменувались і сапіри й жили у Понтійській Скіфії. За Ібн Хордадбехом (IX ст.) цар­ство на північ від Дербента називалося С-у-р, Caeip або Cyeap зі столицею у місті Варачан, яке, за словами іншого арабського автора, аль-Масуді (X ст.), до арабо-хозарської війни було най- могутнішим серед міст у цих краях. Потім царство розпалося на два народи, що його складали, — савір-сувар і барсил-берсула. Гунни-оногури займали західну частину степів між Азовським і Каспійським морями. Візантійський історик Агафій (VI ст.) зга­дує фортецю Оноґуріс у Лазиці (Західна Грузія); країну Оноґорію на схід від Азовського моря, між Доном і Кубанню, знає у VII ст. Равеннський Анонім. Були відомі також гунни-акацири, яких частина давніх авторів пов’язувала з майбутніми хозарами.

Прикметно, що й болгарська традиція у своїх витоках тяжі­ла до берегів Кімерійського Боспору. Так, болгарські книжники не лише зараховували свій народ до гуннів, а й зводили його до Ахілла — героя давньогрецького епосу й Троянської війни. Ві­зантійський автор Іоан Малала (VI ст.) вживає щодо болгар арха­їчну назву мірмідоняни, що її у грецькій міфології мав ахейський народ у Фессалії, учасник троянських подій. І каже, що військо Ахілла складали ті, кого «тоді називали мірмідоняни, а тепер на­зивають булгари». Іоан Цец, візантійський автор XII ст., пише, що булгари, раніше звані пеони, брали участь у Троянській війні, й та­кож згадує Ахілла на чолі гуннів-болгар-мірмідонян. Нагадаємо, що Ахілла давня традиція пов’язувала саме з Приазов’ям, з мео- тійським містом Мірмекіон (античний Мірмекій). Страбон у сво­їй «Географії» біля Керченської протоки згадував поселення Ахіллей зі святилищем Ахілла й поселення Мірмекій неподалік. Нагадаємо, що гуннською вважається й одна з боспорських ди­настій, а боспорське ім’я Аспург виявляє виняткову подібність до імені Acnapyx (Icnepix, Ecnepix в «Іменнику болгарських ханів»), що його мав відомий ватажок болгар. Саме це ім’я переконливо тлумачиться з індоіранських мов, де рух споріднене з ріх «цар» (лат. гех, санскр. raja, хінді raj «цар»), а аспа тотожне інд. вішва, Іран, віспа «все, світ». Отже, ім’я Acnapyx-Icnepix-Ecnepix озна­чає «Владика землі, Цар світу». Значеннєвий двійник його — слов’янське ім’я Святополк «Захисник світу, Цар світу», де полк споріднене з '∖wp,,palak «захисник, воїн, князь».

Гунни-савіри й літописні сівери

Слід згадати і про цікаву у багатьох відношеннях етнонімну пару, яку складають гунни-савіри та літописні сівери. Для остан­ніх і собі характерний тісний зв’язок із Приазов’ям — давньою батьківщиною гуннів і болгар. Саме до берегів Азовського мо­ря вирушали в походи чернігово-сіверські князі: найвідоміший з них оспіваний у «Слові о полку Ігоревім», коли новгород- сіверський князь Ігор Святославич і його брат буй-тур Всеволод вирушають «поискати града Тмутораканя». Обидві назви — і сіверської столиці Чернігів, і приазовської Тмуторакань

значеннєво тотожні — вони означають «Місто Чорного Бика- Тура», «Чорнобиків, Чорнотурів», де відповідно Черн- і Тму- означають «чорний», іг-інг і mop-myp «бик», а -ів і -кань «міс­то». Є підстави гадати, що туро-бичача семантика закладена і в назві болгари — одне з можливих тлумачень сходить до бала, баль «дужий, могутній» і гур «самець, бик, тур»; тож назва бол­гари в такому разі означає «могутні бики-тури», «могутні воїни- богатирі». А також у назві сівери, первісно сувіри, несу — префікс із значенням «дуже, вкрай, винятково», а вір — «герой, богатир, муж» (первісно «бик, самець»). Терміном вар (знову-таки «бик, самець», а також «вода») гунни означували Дніпро, а за столи­цю мали Варачан, первісно Варашан, також «Місто Бика-Тура», де чан-шан «місце, край, країна». Ймовірно, подібна семанти­ка закладена і в назві одного з Дніпрових порогів у Костянтина Порфирогенета (X ст.) — Варуфорос, де вар — «бик», а фо- рос «брід» (nop. Bocnop, Босфор «Брід, Переправа Бика» щодо Керченської протоки, колись Боспору Кімерійського (і Фракій­ського), а також Оксфорд, де англ, ох «бик»).

Сівери (seberies або severes) відомі також у Подунав’ї, на тере­нах Болгарії, і пов’язуються з болгарським ханом (царем) Acna- рухом — засновником Першої Болгарської держави на Балканах (VII ст.). Назва савіри цікава і з огляду на назву савромати, що її мав народ, відомий своїми войовничими жінками і який, згід­но з традицією, походив від скіфів та амазонок. Показово, що провідна роль жінки властива й гуннам-савірам: Феофан зга­дує царицю Боарікс, яка очолила савірів після смерті чоловіка. Мовознавець Степан Наливайко тлумачить ім’я (прізвисько) Боарікс як «Вдова-цариця» (перс, й хінді beva, санскр. vidhva «вдова» і рікс «цариця»). Та й саму назву гунни дехто пов’язує з герм, huna-kuna «жінка» (санскр. kanya «діва, дівчина»).

Гунни-ефталіти й угри

Стародавній історії була відома ще одна гілка гуннів — т. зв. гунни-ефталіти. Візантійські джерела означували їх хіоніти, або білі гунни: сучасні історики аргументують цю назву так, ні­би вони відрізнялися від решти гуннських народів кольором шкіри. За Прокопієм Кесарійським (VI ст.), «хоча ефталіти народ гуннського племені, вони не змішані і не зносяться з відо­мими нам гуннами, бо ні суміжної області у них немає, ні по­руч вони не живуть». У V ст. н. е. гунни-ефталіти здійснюють ряд нападів з території Центральної Азії на Бактрію і Соґдіану, Перську імперію, а у VI ст. захоплюють владу у Північно- Західній і Центральній Індії, де правила тоді династія Гуптів, і створюють державу зі столицею у сучасному м.Сіалкот (нині в Пакистані). Західний Пенджаб отримує назву Гунадеша, тоб­то «Країна гуннів».

В основі назви ефталіти лежить число «7» (грец. hepta, Іран. хапта, хафта, санскр. sapta, тюрк, єтти, джетти), тож ефта­літи — збірний етнонім, що позначав конфедерацію семи пле­мен, хоча сім має і значення «багато». Саме у Пенджабі лока­лізується т. зв. Саптасіндгава, тобто Семиріччя. В цьому кон­тексті гуннів-ефталітів особливо цікаво зблизити з меотами- сіттакенами, в етнонімі яких також закладений подібний зміст. Прикметно, що історії відомі й сім угорських родів, причо­му давні території замешкання угрів розміщують по сусідству з гуннами-ефталітами. Це й не дивно, бо саме угорців (самоназ­ва — мадяри) разом із болгарами вважають прямими нащадка­ми стародавніх гуннів, а Угорщину в Європі й досі називають Унгарія (Hungaria).

Як свідчать візантійські джерела, країна угрів називалася Леведія, нібито за ім’ям воєводи, що очолював їхні сім родів; її переважно шукали північніше Азовського й Чорного морів. «Велесова книга» знає Лебедяна, одного з наступників Кия (його самого іноді ототожнюють з гунном Аттілою). Коли під натиском розбитих хозарами печенігів (канґар) мадяри мусили залишити країну, то частина їх рушила на захід, в Ателькузу. Інша частина подалася на схід, у Персію, де ще за Костянтина Порфирогенета (X ст.) звалася саварті-асфаламі «міцні саварти» й підтримува­ла зв’язок з європейськими угорцями. Згідно з Руським літопи­сом, у 898 р. угри нібито проходили мимо Києва: тут існувало й урочище Угорське. Врешті вони осіли у Паннонії і Трансильва- нії, одна з давніх назв якої — Семиграддя. Принагідно зазначимо, що серед сіндо-меотських племен Північного Причорномор’я поряд із сіттакенами, про яких уже йшлося, відомі й аїри (пор. угри) — їх згадує, зокрема, Страбон (I cτ.). Не менш цікаво, що «Хроніка» угорського Аноніма (XII-XIII ст.), оповідаючи про походження угорського народу, вважала його нащадком давніх скіфів, а угорську королівську династію через Аттілу зводила до Marora — першого короля Скіфії, сина Яфета.

Події політичної історії. Війна з готами

Найбільшого розголосу в історичній традиції гунни набули після гунно-готської війни. Давні історики наводять переказ, як гуннські юнаки випадково знайшли брід через Меотійське болото: на полюванні вони переслідували оленицю до моря, а та нібито спокійно перейшла мілководдям на протилежний берег. Так виявилося, що до готів можна дістатися вбрід.

Давні автори, попри деякі деталі, одностайні в одному: гунн- ський напад був несподіваний. Ми вже згадували цю подію, ко­ли казали про готів і Германаріха. Після перемоги частина гуннів (кутригури) з родинами оселилася на новому місці, а інша части­на (утигури) рушила додому, але біля Меотійського озера шлях їм заступили готи-тетраксити. Проте до сутички не дійшло: оби­два народи вирішили жити в мирі й оселитися поряд. Готи пере­йшли на східний берег Меотиди й осіли понад Чорноморським узбережжям південніше Таманського півострова, а утигури за­йняли країну, де раніше жили з кутригурами. Так, за переказом, розділилися гунни, а межею між ними стали Азовське море й річ­ка Дон: Прокопій зазначав, що треба перейти Меотиду й Танаїс (Дон), аби вступити в землі гуннів-кутригурів.

Попри легендарний характер оповіді, дослідники й досі шу­кають місце, пов’язане з оленицею: одні гадають, що це Керчен­ська протока — найвужче місце між Таманським і Кримським півостровами, інші шукають його в західній частині Азовського моря, на мілководді. Непевне й те, чи справді броду через Меотиду гунни завдячують оленю. Автор V ст. Зосим з цьо­го приводу зазначав, ніби «Кімерійський БосПор, обмілілий че­рез намул, нанесений Танаїсом, дозволив гуннам перейти пішки з Азії до Європи». Важливо, що Прокопій Кесарійський єдиний з представників давньої традиції, коли наводить цю легенду, називає гуннів кімерійцями.

Аттіла

Найвидатнішим іуннським правителем, безумовно, був Ат­тіла (434-453 рр.). Про його правління і про нього самого ві­домо переважно від візантійського дипломата, історика і пись­менника Пріска Панійського, який 449 р. у складі римського посольства одвідав резиденцію гуннського царя, а свої вражен­ня виклав у праці «Історія». Ось що він пише про Аттілу:

«Це був муж, народжений на світ щоб потрясати народи... Поважний ходою, він кидав погляди туди й сюди і навіть руха­ми засвідчував свою могутність. Шанувальник війни, він був до­сить поміркований на руку, мав достатньо здорового глузду, був доступний для тих, хто просить, і милостивий до тих, кому хоч раз довірився. Невисокий, з широкими грудьми, великою головою і маленькими очима, з рідкою борідкою, трохи посивілий, з при- плюснутим носом, із жахливим кольором [шкіри], він являв усі ознаки свого походження. Хоча він за самою природою вирізняв­ся самовпевненістю, її ще побільшало, коли знайшовся Mapcie меч, священний у скіфських царів».

Пріск оповідає, що один пастух помітив, як телиця з його череди кульгає, і простежив кривавий слід, щоб з’ясувати, об віщо вона поранилась. Слід той привів до меча, на вістря якого корова наступила. Пастух одразу приніс його Аттілі, який не­абияк зрадів знахідці. І так гордовитий, він сприйняв той меч як знак, що провіщав йому бути володарем світу і перемож­цем у війнах.

Від Ругіли, свого дядька, Аттіла та його брат Бледа успадку­вали величезну імперію — від Альп і Балтійського моря на за­ході до Каспійського (Гуннського) моря на сході. Позбувшися брата, Аттіла повернув зброю проти наймогутніших народів того часу — римлян і везеготів. Набіги гуннів на подунайські області й міста (гунни доходили й до Константинополя) були настіль­ки спустошливі й небезпечні, що імператор Феодосій II (408- 450 рр.), який сплачував гуннам чималий грошовий викуп (350 золотих ліврів), мусив поступово збільшити його до 700, а ко­ли Аттіла став загрожувати столиці імперії — до 2 тисяч на рік. Аттіла оголосив Гонорію, сестру імператора Західної Римської імперії Валентинівна III своєю дружиною і забажав у посаг час­тину імперії. Проти нього виступив римський полководець Аецій разом з королем везеготів Теодоріхом і франками. Вирішальна битва відбулася 451 р. на Каталаунських полях і увійшла в істо­рію як «битва народів». Тут, у Шампані (нині область на північ­ному сході Франції), зійшлися в битві численні племена й най- могутніші армії. Аттілу підтримали остроготи, яких очолили бра­ти Валамер, Теодемер і Відімер; гепідів очолював Ардаріх.

Для Аттіли битва складалася невдало: табір його, укріпле­ний возами, оточили готи й римляни, а він сам навіть розвів ба­гаття з кінських сідел, аби в разі чого кинутися в полум’я і не датися ворогові живим. Проте Аецій чи то з недовіри до готів, чи то з якоїсь іншої причини припинив битву. І хоча історики зарахували Аттілі поразку, а Аецію — перемогу, подальші події засвідчили протилежне: «переможений» Аттіла рушив з вій­ськом прямо на Апенніни, пройшов містами Північної Італії, за­хопив Аквілею, Падую, Мілан, Верону, Брешію, Бергамо, Тіцин і сплюндрував мало не всю Італію. Метою Аттіли був Рим, хо­ча ще свіжою була пам’ять про короля везеготів Аларіха, яко­го майже відразу після взяття Вічного міста спостигла смерть. Папа Лев І особисто прийшов до Аттіли прохати миру, і той по­годився за умови, що йому віддадуть Гонорію і належний посаг.

453 р. після бучного весілля з дівчиною на ім’я Ільдіко Ат­тіла помер. Поховальне дійство, за свідченням сучасника, бу­ло величним. Цар лежав у шовковому наметі посеред степу, а вершники врочисто об’їжджали його й оспівували подвиги небіжчика: «Величний королю Аттіло, народжений від батька свого Мундзука, повелителю наймогутніших народів! Ти, що з не- чуваною досі могуттю оволодів скіфським і германським цар­ствами, що захопив міста й нажахав обидві імперії римського сві­ту і, — щоб не було віддане й інше на поталу, — вмилостивлений моліннями, прийняв щорічну данину. І, здійснивши все це, одійшов не від ворожої рани, не від підступства своїх, а в радості й ве­селощах, без відчуття болю, коли народ перебував цілим і неуш- кодженим». Потім, оповідає Пріск, на його могилі-кургані здій­снили страву (так кажуть самі іунни), супроводжувану бучним пируванням. Вночі тіло Аттіли в трьох домовинах — золотій, срібній і залізній — таємно поховали, а всіх учасників похорону, як і годиться, було вбито.

Аттіла, свідчать давні історики, зажив серед варварів величез­ної слави. Йордан наділяє його титулами «володар усіх гуннів», «правитель (regnator — як називали самого Юпітера, володаря Олімпу) племен усієї Скіфії», «єдиний у світі король, що тримає у своїй владі варварський світ». Можливо, ці епітети й не пере­більшення. Аттіла лишив глибокий слід у пам’яті як сучасників, так і наступних поколінь, став персонажем численних перека­зів, його легендарна постать відбита в «Пісні про Нібелунгів» (як Етцель), у скандинавському епосі (як Атлі). Пріск описує Аттілу як людину справедливу і наводить слова грека, жителя гуннської столиці: «Я люблю скіфські звичаї... Ми часто воює­мо, зате в мирний час утішаємося досконалим спокоєм і не бої­мося втратити кревного майна. На моїй колишній батьківщині, у Римській імперії, владарюють тирани, а малодушні раби і не думають боронитися від них. Там немає ні правосуддя, ні рівно­сті в державних податках, а дужчий душить слабшого».

Гуннська держава після Аттіли

Зі смертю Аттіли гуннська держава занепадає. Численні на­роди в ній не захотіли коритися синам Аттіли, які після смерті батька розділили гуннську імперію. 455 p., очолювані королем гепідів Ардаріхом, об’єднані сили гепідів, готів, ругів, герулів і свевів розбили гуннську армію у битві при Недао. У ній заги­нув Еллак, старший син Аттіли, а менші сини Денгізіх і Ірнах, які спробували відновити владу над готами, були відбиті й «ру­шили в ту частину Скіфії, де несе свої потоки ріка Данапр; гун- ни своєю мовою називають її Вар».

Однак гунни не зникають зі сторінок історії, бо, як мовилося, під назвами основних гуннських народів кутригурів і утигурів пізніші автори знають давніх болгар, сіменник болгарських ха­нів» першим болгарським правителем називає Авітохола з ро­ду Дуло, за ним — Ірніка. Далі йдуть князі Коурт та Есперік [Kyepam та Acnapyx візантійських джерел. — С. Я.]; з остан­нім традиція і пов’язує переселення болгар за Дунай. Ірніка дослідники ототожнюють із сином Аттіли Ірнахом (Ірною), а Авітохола, отже, з самим Аттілою. За легендою, віщуни про­вістили Аттілі, що саме через Ірніка продовжиться його цар­ський рід. Характерно, що це віщування справдилося саме на болгарських князях, засновниках Болгарської держави на Нижньому Дунаї.

Резюме

Гунни посідають у вітчизняній історії особливе місце. Саме вони вже традиційно започатковують тисячолітній «тюрк­ський» період вітчизняної історії, саме з ними в історичній лі­тературі пов’язується і Велике переселення народів, як умовно означується складна система етнічних переміщень і перетво­рень у Європі IV-VII ст., внаслідок чого постали нові держави й народності, суттєво змінилося обличчя Європи й настав пері­од середньовіччя. Вважається, що саме гунни, які під натиском якогось іншого народу прийшли в Північне Причорномор’я десь із Заволжя, і стали тим чинником, що привів у рух цей складний етнічний механізм. Проте з наявних джерел годі зро­бити висновок про тиск на гуннів іззовні чи про масштабні етнічні зміни в Північному Причорномор’ї, не кажучи вже про Європу загалом. Тим більше немає підстав пов’язувати такі значні етнічні переміни саме з гуннами. Традиційне уявлення про «гуннський погром», що нібито знаменував прихід гуннів у цей ареал, винищення чи підкорення ними місцевих народів, зокрема, й слов’ян, не підтверджується джерельно. Війна з го­тами, хоч і завершилася перемогою гуннів, зовсім не означала винищення готів, значна частина яких лишилася на своїх зем­лях. Немає підстав говорити і про гуннсько-слов’янське про­тистояння: саме гунни прийшли на допомогу антам у їхній бо­ротьбі проти готів.

Проблеми гуннської історії надзвичайно тісно пов’язані з ранньою історією болгар. Тривалий час за вихідний у бол­гарській історії брався переказ про поділ болгар на п’ять час­тин і про відхід Аспарухового племені на Дунай лише в другій половині VII ст., тоді як насправді це — одна із завершаль­них подій болгарської історії. На жаль, дослідники, вивчаючи ранню історію болгар, виходили лише з наявності цієї назви в джерелах і обходили свідчення, де болгари поставали під іншими назвами (як гунни, кімерійці, масагети, котраги, скі­фи), а також ті, що видавалися їм неправдоподібними. Нині потребують з’ясування і багато питань найдавніших русько- болгарських взаємин, куди глибших і давніших, аніж тради­ційно вважається.

У кожному разі, лише сумлінний і неупереджений аналіз джерельних свідчень надасть можливість розв’язати супереч­ності в історичній науці щодо походження гуннів і болгар. Як і позбутися уявлення про раптове постання слов’янського світу невідомо звідки й блискавичне поширення його від Адріатики до Балтики й Волги. Нині є всі підстави сподіватися, що саме джерела щодо гуннів і болгар дадуть змогу поставити на твер­дий реальний ґрунт історію слов’янства у середині І тис. н.е., а до того ж істотно підкоригують та уточнять легендарно-літо­писну версію початків слов’ян і Русі. Тож необхідно відновити інтерес учених-славістів до проблем походження та ранньої іс­торії гуннів і болгар.

Що ж до далекосхідних сюнну, з яких ми і почали цей роз­діл, то слід визнати, що в даному разі історики вкотре заплута­ли самих себе і припустилися тієї ж методологічної помилки, що й при з’ясуванні походження готів, тільки тепер вони зму­сили гуннів іти в Україну ледь не з Китаю. Насправді ж жод­них переконливих аргументів у прихильників далекосхідно­го походження гуннів немає, є лише припущення й домисли, а неодноразові спроби дослідників переглянути питання про походження гуннів — очевидне свідчення того, що ця теорія ніколи не була задовільно доведена. Треба мати неабияку до­слідницьку сміливість і самовпевненість, щоб робити такі гло­бальні історичні висновки на підставі лише фонетичної поді­бності. Як і в даному разі, це іноді призводить до зовсім не­ймовірних гіпотез, які при першому ж критичному погляді тріщать по швах.