Слов’яни

Вступ • Проблема слов'янської прабатьківщини • Історичні джерела про похо­дження слов'ян • Венети • Анти • Походження антів • Антська антропонімія • Слов'янські етноніми • Найдавніша історія слов'ян за «Велесовою книгою» • Слов'яни й імперія • Культура і звичаї слов'ян • Резюме

Проблема слов’янського етногенезу, одна з найважливіших і найцікавіших для вітчизняного дослідника, водночас і одна з найменш досліджених в історичній науці.

Слов’яни в історичній науці постають основними дійовими особами завершального етапу т. зв. «великого переселення на­родів»: вже традиційно поява слов’ян на авансцені європей­ської історії змальовується як запізніла, коли основні гравці вже зайняли свої місця. Лише з епохою «великого переселення народів» слов’яни раптово виринають ніби з небуття, і за кілька століть (упродовж VI-VIII ст.) поширюють свій вплив на поло­вину Європи — заселяють Балкани, практично всю лісову зону Східної Європи від Фінської затоки, Німану й Західної Двіни до верхів’їв Волги, Оки й Дону, Нижнє та Середнє Подунав’я, межиріччя Одеру й Ельби, південне узбережжя Балтійського моря. Поява слов’ян постає настільки раптовою і повсюдною, що в історичній літературі її іноді називали тиха слов’янська революція.

Проблема слов'янської прабатьківщини

Початкову область розселення давніх слов’ян, умовно пра­батьківщину, дослідники визначали по-різному. Основопо­ложником автохтонної теорії етногенезу слов’ян в її середньо- дніпровському варіанті вважають Вікентія Хвойку: він упер­ше висловив думку про неперервний розвиток тубільної хліборобської людності від енеоліту до Руської держави, вбачаючи предків слов’ян ще в носіях трипільської археоло­гічної культури. Частина дослідників, виходячи з літописних даних, вважали слов’янською прабатьківщиною Подунав’я. Чеські й польські вчені виступили з дещо одмінним баченням слов’янського автохтонізму, розвинувши західний, т. зв. вісло- одерський варіант слов’янської етногенезної теорії. Не остан­ню роль у спробах сформувати концепцію слов’янського ет­ногенезу відігравала і національна належність того чи того історика, що часом істотно знижувало наукову вартісність його дослідницьких пошуків. Йшлося і про те, що саме понят­тя прабатьківщина невдале, і його слід замінити іншим — на­буття батьківщини, яке нібито меншою мірою відбиває ідею первинності, початковості, автохтонності. А також про те, що за початки різних народів, серед них і слов’янських, слід бра­ти перші писемні згадки про них; цим автоматично знімається і питання прабатьківщини: мовляв, батьківщина народу там, де його зафіксували перші історичні згадки. Показово, що жоден із давніх авторів не мовить про слов’ян як переселенців, що в своїх мандрах опинилися у Подніпров’ї і Наддунав’ї. Та й у са­мих слов’ян, схоже, не збереглося виразної історичної пам’яті про переселення і набуття нової батьківщини, що й собі ви­нятково важливо.

За лінгвістичними даними, відмежування праслов’янських народів від їхніх сусідів по і.-є. спільноті відбулося приблизно 3500-4000 років тому, тобто близько середини II тис. до н. е. Цими сусідами, вважають мовознавці, могли бути балти, гер­манці, індоіранці, дако-фракійці, іллірійці, італіки й кельти. Особливо вказувалося на близькість слов’янських і балтій­ських мов, що полягала у їхній істотній лексичній спільності (понад 1600 слів) і від пояснення причин та характеру якої значною мірою залежало розв’язання питання про ранню іс­торію слов’янства. Судячи з властивих усім слов’янським мо­вам означень елементів ландшафту, дослідники з’ясували, що праслов’яни мешкали в зоні листяних лісів і лісостепу, де були галявини, озера, болота, але не було моря, де були пагорби, яри, водорозділи, але не було високих гір. Щоправда, природ­ні зони, які б відповідали цим мовним визначенням, представ­лені в Європі доволі широко, тож і локалізувати слов’янську прабатьківщину непросто.

Історичні джерела про походження слов’ян

Першою достеменною згадкою про слов’ян вважають свід­чення Йордана (VI ст.): «...Біля лівого боку Карпатських гір, що схиляється до півночі, від витоків річки Вістули на величезних просторах живе численний народ венетів. І хоча їхні назви змі­нюються залежно від різних родів і місць проживання, переваж­но вони все ж звуться склавіни й анти. Склавіни живуть від міс­та Новієтуна й озера, що зветься Мурманським, аж до Дністра і на півночі до Віспи; болота й ліси замінюють їм міста. Анти ж, наймогутніші з них, там, де Понтійське море робить вигин, поширюються від Дністра аж до Дніпра». Свідчення Йордана про слов’ян доповнює Прокопій Кесарійський (VI ст.): «...Вони менш за все підступні, і в простоті [своїй] зберігають гунн- ський норов. Та й ім’я в давнину у склавінів та антів було одним. Оскільки і тих, і інших з давніх часів називали спори, якраз через те, думаю, що вони населяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони займають неймовірно обширну зем­лю, адже мешкають на більшій частині другого берега Істра».

Руський літописець питання про походження слов’ян розв’я­зує згідно з біблійною традицією, вважаючи їх, як і решту народів Європи, нащадками одного з синів Яфета, онука Ноя: «Після зруй­нування [Вавилонської] вежі і після розділення народів взяли сини Сима східні країни, сини Хама південні країни, Яфетові ж узяли західні й північні країни. Від цих же... пішов і народ слов’янський від племені Яфета — так звані норики, які є слов’яни... По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами сво­їми, де сіли, на якому місці». Серед відомих нам народів під нори- ками, певно, слід розуміти нащадків давніх ілірійців, які в І ст. створили царство Норик на лівобережжі Дунаю (на теренах су­часних Австрії, Угорщини й Словенії), згодом завойоване Римом і перетворене на однойменну римську провінцію.

За новгородською традицією, представленою у Никаноров- ському літопису й у В. Татищева, слов’яни вперше прийшли на північ «від берегів Понта й Меотіса» ще у XX ст. до н. е. Прик­метно, що тут брати Славен, Pyc, Болгар, Коман та Icmep назва­ні правнуками Скіфа і Зардана (пор. шардани, один з «народів моря»). Потому «Славен і Pyc від’єдналися від братів своїх і блу­кали... 14 років..., і прийшли до озера Ілмер... і поставили місто на річці Волхов, назвавши його за ім’ям князя свого — Славенськ. Відтоді почали скіфи слов’янами йменуватися». Польський хроніст XVI ст. Матвій Меховський зазначав, що слов’янські народи лишаються на своїх місцях ще від потопу, а не прибули звідкілясь. Міфічний Богумир у «Велесовій книзі» — прабать­ко п’яти літописних племен (древлян, кривичів, полян, сіверів і русів) — названий там чоловіком Слави, або Славуни. Про якісь зв’язки слов’ян і скіфів мали б свідчити й слова літопис­ця, що слов’янські народи означалися в давнину Велика Скуф. Нагадаємо, що саме серед численних народів Геродотової Скіфії дослідники часто шукали предків майбутніх слов’ян: окрім, власне, скіфів (переважно скіфів-землеробів), їх ототожнюва­ли з неврами, алізонами, будинами, меланхленами.

Уперше назву слов’яни у формі склавини згадує Прокопій Кесарійський, коли оповідає, як 517 р. слов’яни перейшли Ду­най з півночі. На цій підставі і появу слов’ян у Подунав’ї від­носять саме до цього часу, хоча вірменський історик Мовсес Xo- ренаці ще в V ст. н. е. повідомляв про сім слов’янських племен на південь від Дунаю. Стефан Візантійський (VI ст.) у своєму словнику називає «слов’янським народом» етрусків. Баварська Хроніка (IX ст.) вважає за предків слов’ян скіфів і сарматів, а Густинський літопис (XVII ст.) повідомляє, що «од... Рифата [сина біблійного Гомера, онука Яфета та правнука Ноя. — С. Н.} народилися пафлагони, енети, генети, венеди, венедиці, анти, роксани, роксалани, од яких начебто пішла русь і алани, русь- москва, ляхи, слов’яни, болгари, серби... всі суть народу і мови слов’янської». Перський анонімний твір XII ст. «Маджмал ат- Таварах» («Повне зібрання історій») наводить легенду про братів Словена, Руса, Кімарі й Хозара: «І Слов’янин прийшов до Руса, щоб там осісти. IPyc відповів йому, що місця замало. Таку ж відповідь дали Кімарі й Хозар. Між ними почалася сварка та битва, і Слов’янин утік до місця, де нині земля слов’ян. Потім він сказав: «Тут сяду й легко відімщу». Візантійський історик Феофілакт Сімокатта (VII ст.) називає слов’ян гети й твердить, що обидві назви (гети й слов’яни) мають однакове значення, належать одному народу і що гети — первісна назва слов’ян.

Чимало середньовічних авторів, досліджуючи ранню істо­рію слов’янства і користуючись недосяжними нині джерела­ми, залишили доволі цікаві свідчення та висновки про по­ходження слов’янства. Як приклад, наведемо уривок з книги далматинського історика Мавро Орбіні, виданої на межі XVI- XVII ст.:

«...Слов’янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Перейду; володів Азією та Африкою, бив­ся з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян...

Венети

Найдавніший період слов’янської історії здебільшого по­в’язують з венетами. Нагадаємо, що народ із такою назвою за- діяний ще в стародавніх подіях: згідно з традицією, венети під проводом Антенора й Пілімена (Палемона) прибули з Пали- Пафлагонії на малоазійському узбережжі Чорного моря на до­помогу троянцям, але зазнали поразки. Лише частина енетів- венетів, серед них і Еней, майбутній родоначальник римських царів, врятувалися після падіння Трої. Показово, що давньо­грецька мова не знала звука в, a Aenea, латинська форма іме­ні Еней, вимовляється як Венея. Отож і назва енети насправді звучить венети, а поема «Енеїда» — «Венеїда».

Народи з назвою енети-венети в різні часи відомі в багатьох місцях Європи. Так само географічні назви на Венд-Вент-Вінд тягнуться від Іспанії, Британії і Франції на заході до Прибал­тики й Північного Причорномор’я на сході, від узбереж Швеції і Норвегії на півночі до Північної Італії на півдні. А про числен­ність венедів свідчать слова ісландського історика Сноррі Стур­лусона (XIII cτ.), що «Європа інакше зоветься Енетія».

Одна частина венетів облаштувалася в Північній Італії на узбережжі Адріатики і в долині річки По, в області Адрія, звід­ки й Адріатичне море. За Страбоном (І ст.), землі між Альпами й Адріатичним морем називалися Венетика. Венетам завдячує назвою й відоме італійське місто — Венеція.

Інша частина венедів була відома на півночі, біля берегів Балтики. Давні автори, серед них і Геродот, оповідали про ене- тів (віндів, індів) біля Північного океану, землі яких багаті на бурштин. За Птолемеем, місце розселення венетів — узбереж­жя Венедської затоки, обмежене із заходу Віслою, а з півночі — Балтійським (Венедським) морем. Прибалтійські венеди мали свою Венецію — місто Вінета в гирлі Одри (Одеру), що сла­вилося, як свідчить автор «Слов’янської хроніки» Гельмольд (XII ст.), великою пишнотою і найкращою гаванню на всьому балтійському узбережжі. Німецький хроніст Адам Бременський (XI ст.) називав Вінету найбільшим і найлюднішим містом Європи. Нині цю прибалтійську гілку венедів умовно означу­ють полабські слов’яни.

Третя, найчисленніша гілка венедів відома в Центральній і Східній Європі — від межиріччя Дністра й Дунаю до Південної Германії на заході, степів Придніпров’я на сході й Венетської (Ґданської) затоки на півночі. Венетським означувалось і Бо- денське озеро в центрі Європи, на кордоні сучасних Швейцарії і Німеччини. У Певтингерових таблицях — давніх картах-до­рожниках, складених на початку нової ери, венеди згадані дві­чі — по сусідству з бастарнами в Карпатах і в низів’ях Дунаю. Венети відомі й на західному узбережжі Європи, у Галлії та Бретані (суч. Франція).

У сучасній історичній літературі окремі групи енетів-ве- нетів-венедів-віндів-індів зазвичай вважали різними за похо­дженням народами, хоча давні автори, схоже, були іншої дум­ки. Так, Страбон визнавав італійських венетів і венетів Галлії за один народ. Як і римляни, адріатичні венеди вважали себе переселенцями з Малої Азії, які полишили рідні місця після падіння Трої: можливо, саме тому венети ніколи не воювали проти римлян. Вождем венетів у Гомеровій «Іліаді» названий Пілімен, адріатичні венеди шанували Палемона, до якого ще в середньовіччі зводили свій родовід численні європейські династії, а предком литовських князів вважався Палемон, що його літописна традиція вважала небожем Нерона, останнього з роду Юліїв, а рід цей особливо підкреслював свою спорідне­ність із троянцями. До речі, в лінгвістичній літературі неодно­разово відзначався широкий збіг топоніміки північного заходу Малої Азії, північно-західної Адріатики та південно-східної Прибалтики, причому в останньому випадку говорили навіть про особливу гілку і.-є. племен — т.зв. північних іллірійців.

Ванами називали й давніх урартійців, людність Ванського царства (асирійці називали його Урарту) на Вірменському нагір’ї і в районі озера Ван. Область під назвою Вананд фігурує у т. зв. «вірменській легенді», співвідносній із легендою про за­снування Києва. Скандинавська «Сага про Інґлінґів» (умовно IX-X ст.) оповідає про країну Ванів у гирлі Дону, про те, що десь тут розташовувалася міфічна батьківщина скандинавів і що саме звідси, з-за Ванаквісля, йшли на північ легендарні аси (інд. асури), очолювані Одином. Саме тут, у Приазов’ї, мешкали ще одні венди-вінди — сінди (у Геродота — інди), які й собі виявля­ють тісні зв’язки з Балканами. Ім’я Вінітарій мав готський цар. А арабські автори у І тис. н. е. знають державу в’ятичів Вантіт між річками Окою, Доном, Упою і Парою. Прикметно, що і в Ін­дії між ріками Ямуною, Сіндом, Упаджалою і Парою існувала країна Аванті.

З «Велесової книги» венеди постають нащадками скіфів: «І були князі Словен з братом його Скіфом... І прийшли вони на північ, і там заснував Словен своє місто. А брат його Скіф був біля моря, і був він старий, і мав сина Венда, а опісля нього був онук, володар південних степів». Геродот відзначав спільність похо­дження венетів і мідійців, що створили на Передньому Сході, по сусідству з Вавилонією та Персією, одне з найдавніших царств (до мідійців, нагадаємо, давні автори зводили й сарматів, вираз­ний «мідійський слід» простежується і у кімерійсько-скіфській історії). Пліній (І ст.) прямо відносив венедів до сарматів, що замешкували найближчу до Германії частину Сарматії — на Віслі. Тацит (II ст.) вагався, зараховувати венетів до германців чи сарматів: з одного боку, він відзначав близькість звичаїв ве­недів і сарматів, а з іншого — повідомляв про риси побуту, що схиляли його до думки про германську належність венетів: ті нібито «ставлять будинки», «використовують щити» й «охоче пересуваються пішки, дуже швидко». Василь Татищев, посилаю­чись на німецького історика і видавця Гельмольдової «Хроніки слов’ян» Генріха Бангерта (XVII ст.), перераховує різні племін­ні назви венедів: «По різних же місцях венеди, або вандали різно називались, наприклад поморяни, або померани, лебузи, гавелани, гевелди або гевелли, гепіди, цирципани, кішини, редареї, толеіси, варії, герули, верлі, обортіти (обдоріти), полаби, вагри, рани, лінгони, сораби або серби, ухри та укри, далменці». У Німеччині слов’ян й досі означують вендами.

Анти

Інший народ, у зв’язку з яким найчастіше розглядають по­ходження слов’янства, — анти. І якщо над переселеннями ве­недів дослідники й досі ламають голову, антам тут пощастило більше: їхня історія від самого початку не виходила за межі Північного Причорномор’я та Приазов’я. Перший антів зга­дує римський історик Помпоній Мела (І ст.): за ним, анти жили «вище» гіпербореїв та амазонок. Пліній Старший у «Природній історії» розміщує антів між Азовським і Кас­пійським морями, у Приазов’ї засвідчує їх і Птолемей (II cτ.), а боспорський напис III ст. з Пантикапея згадує анта на ім’я Папіос. І хоча Йордан, коли оповідає про сутички антів з гот­ськими королями Германаріхом і Вінітарієм, локалізує антів на правобережжі, між Дністром і Дніпром. Прокопій Keca- рійський (VI ст.) розміщує антів не лише разом зі склавина- ми на Дунаї, а й у Приазов’ї: «Народи, що живуть [поблизу Meomudu], в давнину звалися кімерійцями, тепер звуться ути- гурами. Далі на північ од них займають землі незліченні племе­на антів». 546 р. посольство до антів посилав візантійський імператор Юстиніан, що мав титул Anticus «Антський». Краї­ну Антайб, ототожнювану з державою антів, знають готські легенди; ім’я Антір мав один з готських царів. «Велесова кни­га» згадує перемогу на Волині антів над готами під проводом князя Мезенмира.

Йордан оповідає, що наприкінці IV ст. спалахнула війна між антами, яких тоді очолював Боз (Бус, Бож), і готами на чолі з Вінітарієм, сином Германаріха. Історик відзначає част­ковий успіх Вінітарія: Божа з синами й сімдесятьма старій­шинами було підступно захоплено в полон і розіп’ято. Епізод з Бусом-Божем знає і «Слово о полку Ігоревім», причому тут готи нібито зазнали поразки. У Києві відома історична міс­цевість Бусове поле, а також гора Бусовиця та річка Буслівка (ліва притока Либеді). Востаннє про антів згадує Феофілакт Сімокатта (не пізніше 602 р.). Він повідомляє, що під час війни Візантії з аварами аварський каган послав свого воєначаль­ника Апсиха «знищити плем’я антів, союзне ромеям». Історик не повідомляє, чи виконав це доручення воєначальник, однак про антів більше не згадує. Не згадують про них після цього й інші джерела.

Походження антів

Про походження антів відомо небагато. Римський географ І ст. н. е. Помпоній Мела мовить про антів як гілку сарматів по­ряд з аланами, роксоланами і язигами. Прокопій додає, що анти й склавини в давні часи звалися спори, а «Велесова книга» за­значає: «А за століття до того були ми антами після русколані, а в давнині були русами і є зараз». Важливо, що пам’ятка вклю­чає антів у сукупний етнонім кравенці'. «...1 були ми кравенці: скіфи, анти, руси, боруси і сурожці». Русом у «Велесовій кни­зі» названий і антський реке (цар) Бож, або Боз. Мавро Орбіні (XVII ст.) мовить, що анти — нащадки готів. Характерно, що назва анти у джерелах доби Руської держави не зустрічається.

Щодо походження і значення назви анти єдності немає: по­при численні спроби, жодних її ознак у слов’янських мовах і сло­в’янській літературній традиції не виявлено. З цього найчастіше робили висновок, що етнонім анти не може бути самоназвою слов’ян. Його зближували з тохар, ant «рівнина», з лексемою «сліпий, темний», представленою в авест. anda й д.-інд. andha, проте найчастіше пов’язували з д.-інд. anta «кінець». Остання етимологія імпонувала багатьом уже тому, що нібито бездоган­но відповідала назві Україна, в якій теж вбачали слово край «кі­нець». У цьому разі назва анти виявлялася семантичним двій­ником назви українці', саме погляд на антів як предків майбутніх українсько-руських племен і закріпився в історичній традиції ще з часів Михайла Грушевського.

Однак таке тлумачення, попри певну привабливість, ґрун­тується на хистких підвалинах. Хоча б тому, що й досі немає переконливої відповіді на питання: хто ж означив обидва наро­ди «окраїнними» і що зумовило саме таку їх назву. Очевидно, все ж ближчі до істини дослідники, які вбачають зв’язок назви анти з назвою венеди, венди. А враховуючи те, що в санскри­ті вінда є синонімом до пала у значенні «захисник», «воїн», «цар», а, отже, й «бик», етнонім анти-венди може тлумачитися і як захисники, воїни, і як бичичі, туричі. У такому разі назва венди-вінди постає значеннєвим двійником назви поляни (а точ­ніше — поляни) «воїни, захисники». Прикметна в цьому плані назва села в Польщі (Ольштинський повіт), яке в XVI ст. на­зивалося Vindica, а нині воно — Воловно.

Антська антропонімія

Що стосується антських імен, то більшість із них двооснов- ні і закінчуються на -ґаст (Іран. -вазд)\ Доброґаст, Радоґаст, Піроґаст тощо, що іноді сприймається як ознака славізму (як і пізніше -гост). Паралелі до антських імен знаходимо і на захо­ді Європи — серед імен франків (Arogast, Bodogast, Hodogast та ін.), а також кельтів ще в галльські часи, де компонент gast, на думку дослідників, міг означати щось на зразок «благородний, достойний, шляхетний». Цікаві відповідності антські імена знаходять і в топоніміці: Apdaracm (Іран. Ардавазд) — Радогоща на Житомирщині, Мироґаст — Мирогоща на Рівненщині, Доб­роґаст — Доброгостів на Львівщині, Піроґаст — Пирогоща в Києві, Бодоґаст — Бидґощ у Польщі тощо.

Ім’я Хільбудій, що його мав антський князь, якого імператор Юстиніан запросив захищати кордони Візантійської імперії, складають компоненти хіль «рід, плем’я» та будій «ватажок, цар» (сюди ж санскр. паті, балт. pats, рос. батя й укр. батько). Тобто ім’я Хільбудій означає «Ватажок роду-племені». Воно — точний відповідник індійському імені Кулапаті-Кульпаті, а також скіф­ським царським іменам Сколопіт і Колаксай, що його мав пер­ший скіфський цар і родоначальник скіфської царської династії, за іменем якого, каже Геродот, постала й самоназва скіфів — ско­лоти. Прикметно й те, що батька Хільбудія звали Самбат, де самба означає «кий, жезл», синонім якого — санскр. данда; індо- арійське плем’я дандарїі засвідчене на Південному Бузі, а місто Дандака — у Криму. Назвою Самбатас Костянтин Порфирогенет (X ст.) означує Київ. Імена Самба й Самбатас поширені в ін­дійців та іранців, вірмен, грузинів (Смбат, Самбат) та азербай­джанців (Сумбат), чоловічі імена з компонентом Сол/б- містять боспорські написи. Руські літописи знають західнобалтійський народ самби, споріднений із ятвягами, і їхню країну Самбію.

Слов’янські етноніми

Назву слов’яни найчастіше виводили від «слово». Логіка по­яснення полягала в тому, що етнонім слов’яни мав позначати своїх, що говорять зрозумілою мовою, на відміну від чужинців — німців. Навряд чи таке пояснення може задовольнити. Зокрема й тому, що іноземна традиція часто передавала етнонім слов’яни зі вставним к — грец. склавени, араб, сакаліба тощо. Тож у такому разі назва слов’яни виявлялася ближчою до самоназви скіфів — сколоти, значення якої, як уже йшлося, «співроди, співплеме- на». Останнє тлумачення особливо цікаве в контексті свідчення Прокопія про те, що слов’яни й анти колись називалися спори', це слово він зводить до грецького спораден «розсіваю», бо, мовляв, їхні оселі розкидані повсюдно. Характерно, що при тлумаченні назви слов’яни іноді долучали й кельтське слоу «співплемінник».

Етнонім слов’яни пов’язували і зі словами «слава», «славити», «славний». Саме таке тлумачення обстоює, зокрема, «Велесова книга»: «ми — слов ’яни, руси, які богам славу співають, і тако суть слов’яни тому». Мавро Орбіні зазначав: «Залишаючи осторонь вигценаведені тлумачення імені слов’ян, беруся стверджувати, що воно пішло не від чого іншого, як від слави, оскільки «слов’янин» або «славон» означає «славний». Після настільки частих тріумфів над ворогами, свідченням чому є величезна кількість завойованих царств і країн, цей доблесний народ присвоїв собі саме ім’я слави... Якщо ім’я слов’ян і нове, то слава, завойована зброєю та кров’ю, притаманна їм за природою і успадкована від предків...»

Аналогії до назви слов’яни дослідники знаходили і в назві Геродотових алізонів (з грецької нібито самохвали), і причорно­морських ставанів — з індоіран. «славлені, хвалені». Але, мабуть, найцікавіше те, що й основа ванд у санскриті якраз і означає «славити, величати», а, отже, етноніми венеди й слов’яни виявля­ються семантичними двійниками. Це стосується і назви вандали, похідної від тієї ж основи ванд із суфіксом -ла, що творить при­кметники від іменників і дієслівних основ. Отже, вандали також означає «славні», або ж «венедські», «які походять від венедів». Додамо також, що й шумерське шуму, з якого постала назва шу­мери, і гот. hreith, з яким пов’язують ім’я готів-грейтунгів, а також санскр. яша (укр. яса), до якого часом зводять етнонім аси (яси), теж означає «слава». Тож усі ці народи якоюсь мірою (принай­мні на рівні назв) слов’яни, а коли точніше — слов’яни.

Найдавніша історія слов’ян за «Велесовою книгою*

Досі ми вмисно зрідка посилалися на «Велесову книгу», пам’ятаючи про виважений підхід до цієї пам’ятки. Однак те­пер, коли йдеться про найдавнішу історію слов’ян, є потреба ширше вдатися до неї, не так заради якихось далекосяжних висновків, скільки для повноти картини, адже «Велесова кни­га» подає цілковито новий погляд на етнічну історію слов’ян. Вона згадує кілька регіонів, пов’язаних із ранньослов’янською історією: Семиріччя (достеменно не ідентифіковане), береги Pa-ріки (здогадно — Волги), Причорномор’я і Карпати, причо­му карпатський період історії вирізняється особливо. Ось лише кілька найбільш прикметних уривків з «Велесової книги» про найдавнішу історію слов’ян:

«У давні часи жив Богумир, муж Слави, і мав трьох дочок і двох синів. Ті бо водили худобу до степів і там жили серед трав; бать­кові корилися і боялися, богів слухались, і так розуму набирались. Imym мати їхня, яку звали Славуна, дбала про їхні потреби, і ска­зав Богумир: -«Се ми зробімо і мусимо дочок своїх віддати і онуків доглядати». Так сказав і повози упріг і поїхав світ за очі. І приїхав до дуба, що стояв у полі, і лишився вночі біля вогнища свого. І поба­чив увечері мужів трьох на конях, що наближалися до нього. І ска­зали ті: «Здоров будь! І що шукаєш?» Оповів їм Богумир про тугу свою. А вони відповіли, що ми самі в поході, щоб знайти дружин. Повернувся Богумир у степи свої і привів трьох мужів дочкам. Од них три роди пішли, що були слов’янами. Од них походять де­ревляни, кривичі і поляни. Бо перша дочка Богумирова мала ім’я Древа, а друга Скрева, а третя Полева. Сини ж Богумирові мали свої імена Ciea і молодший Pyc. Звідси походять сіверяни і руси. Три мужі були три вісники про ранок, полудень і вечір. Утворилися ті роди біля семи рік, де ми проживали за морем, у краю зеленому, коли худобу водили раніше відходу до Карпатських гір. Те було за тисячу триста років до Германаріха...»

«І Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми кравенці: скіфи, анти, руси, боруси і сурожці. І тако стали русове».

«За десяток віків забули свое родство, і так роди жили окре­мими племенами. Ce називаються ті поляни, свередзі і деревля­ни: тут бо всі руські, од руськолунян походячи».

«Ми Дажбожі внуки і не сміємо нехтувати славу нашу за віки. Ce бо антами були по руськолані, а раніше були русами і лиши­лись ними. Ce про Волинь ідеться перше, яка била ворогів, бо хо­робра є. І та Волинь є першим родом, будучи їх початком».

«Тут Русь подвигла свої сили і, гуннів відбивши, сотворила Край Антів та Скуфь Київську».

«Русколань упала від змови готів з гуннами, і тоді створи­лись Київська Русь та Антія, а готи злякались цього і геть пішли з цього краю». «Після готської війни порушену Русколань зали­шили і притекли до Києва, й осіли на землі тій, там же готу­валися до війни зі степом ворожим і боронилися від нього». «Ми ніколи не забудемо того, як готи з’єдналися з гуннами проти нас. І Гуларех напав з півночі, а гунни з півдня, і тут плакали Русколань і Борусія, тому що гунни зроїлися з готами». В іншому уривку сказано: «Русколань впала від змови готів із гуннами».

Слов’яни й імперія

Слов’янські народи постійно відігравали помітну роль у того­часних політичних подіях. Прокопій зазначав, що за імператора Юстиніана не було року, щоб гунни, слов’яни й анти не чинили набігів на Іллірію, Фракію, Елладу й Херсонес. На VI-VII ст. слов’яни вже займали Балкани, Прибалтику, Подніпров’я, а та­кож значну частину Середземномор’я, досягнувши Іспанії та Північної Африки. До цього часу належать і свідчення про по­тужні слов’янські флотилії, що плавали навколо Фессалії, Ахеї, Епіра, досягали Південної Італії і Криту. Костянтин Порфироге- нет писав, що й Еллада повністю ослов’янилась.

За приблизними підрахунками, понад двадцять осіб слов’ян­ського походження у різні часи посідали престол обох римських імперій. Слов’янські дружини відігравали чільну роль у Римі та Візантії. Візантійські історики повідомляли, що близько 544 р. антські війська розміщувалися біля міста Tipac на Дністрі, щоб захищати кордони імперії від болгарських набігів. 537 р. загін антської кінноти виручив військо Велізарія, якого в Римі об­ложили остготи, а 547 р. загін антів допомагав грецькій армії в Луканії (Нижня Італія). Деякі анти досягли в імперії висо­ких чинів. Прокопій Кесарійський згадував антського князя Хільбудія, якого 533 р. імператор Юстиніан послав на Дунай захищати північні кордони Візантійської імперії, але той зазнав поразки від інших слов’ян і повернувся в Подніпров’я. 546 р. Юстиніан знову запросив його на службу, і на загальному віче анти обрали його ватажком військового загону й відправили до Візантії. Aht Доброґаст був командуючим чорноморської ескад­ри, і у війні проти персів у середині IV ст. командував флотом; тоді ж слов’янин Всеґрад очолював візантійські сухопутні вій­ська. Слов’янами були візантійський полководець Татимир, се­натор Онаґост, міністр Даміан, письменник Амміан Марцеллін, напіввандалом був римський полководець Стиліхон. А 765 р. константинопольським патріархом став слов’янин на ім’я Нікіта.

Культура й звичаї слов’ян

«...Племена ці, склавіни й анти, — писав Прокопій Кесарій­ський, — не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні і невигідні справи завжди ве­дуться спільно. А також однакове й інше, можна сказати, все у тих і у інших, і установлено здавна у цих варварів. Вони вва­жають, що один з богів — творець блискавки — єдиний владика всього, і йому приносять у пожертву биків і всіляких жертовних тварин. Визначення ж долі вони не знають і взагалі не визнають, що воно має якесь значення принаймні стосовно людей, але коли смерть уже біля їхніх ніг, чи захоплені вони хворобою, чи висту­пають на війну, то дають обітницю: якщо уникнуть смерті, зараз же здійснити жертву богу за своє життя; а уникнувши її, жертвують, що пообіцяли, і думають, що цією пожертвою і купили собі порятунок. Шанують вони і річки, і німф, і деяких інших божеств і приносять жертви їм усім, і під час цих жертв здійснюють гадання. А живуть вони в жалюгідних хижах, роз­ташовуючись далеко один від одного і кожен міняючи, наскільки це можливо, місце поселення. Вступаючи ж у битву, більшість йде на ворога пішо, маючи невеликі щити й списи в руках, панци­ря ж ніколи на себе не надягають; деякі ж не мають [на собі] ні хітона, ні плаща, але, пристосувавши лише штани, що прикри­вають страмні частини, так і вступають у сутичку з ворогами. Є у тих і у інших єдина мова, цілком варварська. Та й зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються, оскільки всі високі і дуже сильні, тілом же і волоссям не надто світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, лише всі вони трохи червонуваті. Триб життя [їхнійJ грубий та непримхливий, як у масагетів...»

Імператор східної Римської імперії Маврикій (582-602) один із розділів свого «Стратегікона» присвятив слов’янам та антам: «Народи склавів та антів однакові і способом життя, і норовом; вільні, вони жодним чином не схильні ані стати рабами, ані під­коритися, особливо у власній землі. Вони численні й витривалі, легко переносять і спеку, і холод, і дощ, і наготу тіла, і нестачу харчу. До іноземців, що прибувають до них, добрі й приязні, прово­джають їх по черзі з місця на місце, куди б тим не було потрібно; а якщо гостю через недбалість господаря заподіяно шкоду, до ньо­го вороже ставиться той, хто привів гостя, вважаючи помсту за нього священним обов’язком. Тих, хто перебуває у них в полоні, вони не тримають у рабстві невизначений час, як інші племена, але визначають для них точний строк і дають вибір: або вони повертаються додому за певний викуп, або залишаються там як вільні люди й друзі. У них величезна кількість різної худоби й зла­ків, складених у копиці, особливо проса і полби. Жінки ж їхні чес­нотливі над усяку міру, так що деякі з них і смерть своїх чоловіків вважають власною смертю і добровільно удушають себе, не вва­жаючи життям існування у вдівстві.

Живуть вони серед лісів, річок, боліт і важкопрохідних озер, влаштовуючи багато, з різних боків, виходів зі своїх жител через небезпеки, що звичайно чигають на них; усе цінне з речей вони закопують у схованку, не тримаючи відкрито нічого зайвого. Ведучи розбійне життя, вони полюбляють нападати на своїх ворогів у місцях лісистих, вузьких та урвищних. З вигодою для себе користуються засідками, раптовими наскоками й хитро­щами, вночі і вдень, вигадуючи численні уловки... Перебуваючи у безвладді і взаємній ворожнечі, вони не знають ані бойового порядку, ані прагнуть битися у відкритому бою, ані воліють з’являтися у відкритих і рівних місцях...»

Візантійський історик Менандр (VI ст.) у своїй «Історії» на­водить історичний переказ, як аварський хакан Баян через своїх послів передав слов’янському вождеві Давріту вимогу: підко­рись і сплати данину. На це зухвальство Давріта відповів: «Чи народився на світі той і чи зігріває проміння сонця того, хто під­корив би собі силу нашу? Не інші нашим, а ми інших володіти зви­кли. І в цьому ми певні, допоки будуть на світі війна та мечі».

Сирійський автор Іоан Ефеський (кінець VI ст.) писав про слов’ян, що «вони стали багаті, мають багато золота, срібла, табуни коней і зброю і навчилися воювати краще за самих рим­лян». Арабський автор Аль-Бекрі зазначав: «Слов’яни — народ настільки могутній і страшний, що якби вони не були розділені на велику кількість колін і родів, ніхто б у світі проти них не всто­яв». Про ворожнечу між склавинами та антами згадували й ві­зантійські автори. Зокрема, Маврикій стверджував, що слов’яни «неприязні один до одного і ні в чому не можуть дійти згоди».

Високого рівня слов’яни досягли в ремеслах — ковальському, ткацькому, гончарному, ювелірному. Багато прикрас зі слов’ян­ських скарбів і поховань є справжніми витворами мистецтва. Археологи знаходять і тодішні ремісничі інструменти — до­сконалі й часто досить складні. Неабиякої вправності слов’яни досягли у виробництві зброї. Особливо славилися довгі прямі мечі відмінної якості, що виготовлялися у великих кількостях. Саме знаменитими антськими мечами б’ються герої англосак­сонського епосу «Беовульф», а в археології вони дали назву ці­лому класу знахідок — мечі антського типу. Згадувані давніми джерелами мідні скульптури слов’янських божеств свідчать, що слов’яни досягли високого рівня не лише в гірничій, а й у ли­варній справі. У «Життєписі Оттона Бамберзького» (XII ст.) мовиться про слов’янські храми, прикрашені барельєфами лю­дей, птахів, тварин, настільки досконало зроблених, що вони видавалися живими. А фарби на храмових стінах не змивали дощі й не блякли.

У слов’ян здавна було розвинуте містобудування — недарма скандинави називали Русь Ґардаріка «Країна міст». Арабський письменник X ст. Ібрагім Ібн Якуб подає цікавий опис того, як слов’яни зводять міста: «Слов’яни будують переважну частину своїх градів так: вони направляються до лук, де багато води й за­ростей, і намічають там круглий або чотирикутний простір, за­лежно від величини й форми, яку бажають надати місту. Потім викопують навколо рів і викопану землю звалюють у вал, укріпив­ши його дошками та кілками, на кшталт шанців, поки вал не до­сягне бажаної висоти. Тоді відміряють у ньому ворота, з якого боку потрібно, а до воріт можна підійти по дерев’яному мосту».

Європейський мандрівник Сефрід (XII ст.) писав про «чис­ті та охайні хати», численні автори відзначали красу слов’ян­ських будівель. Ібн Якуб, який об’їздив усю Європу, називав землі слов’ян «найбільш багатими на харч» і відзначав, що «слов’яни особливо охоче займаються землеробством і пошу­ками засобів до існування, чим значно переважають усі північ­ні народи». «Країна ця, — писав автор найдавнішої польської хроніки Галл Анонім (кін. XI — поч. XII ст.), — хоч і дуже лі­систа, однак повна золота й срібла, хліба й м’яса, риби й меду; більше всього їй варто віддати перевагу перед іншими в тім, що вона, оточена стількома народами, християнами і язичниками, й зазнаючи нападів від них, що діяли як разом, так і порізно, ні­коли, однак, не була цілком скорена. Це край, де повітря цілюще, рілля родюча, ліси сповнені медом, а води — рибою, де воїни без­страшні, селяни працьовиті, коні витривалі, воли добрі в плузі, корови дають багато молока, а вівці — вовни».

Середньовічні автори майже одностайно відзначали сло­в’янську гостинність. Адам Бременський (XI ст.) та Сефрід сходилися в тому, що немає народу гостиннішого, ніж слов’яни. Гельмольд (XII ст.) писав: «Що стосується вдачі й гостинності, то не знайти людей більш чесних і добродушних. У запрошуванні гостя вони ніби змагаються між собою... Що б не набув слов ’янин працею, він усе витратить на пригощання, і той вважається кращою людиною, хто щедріший». І додавав, що дбати про хво­рих, старих і немічних у слов’ян — священний обов’язок.

Резюме

Хоча проблема слов’янського етногенезу дискутується в на­уці вже понад два століття, досліджена вона, поза сумнівом, не­достатньо. Парадоксально, але історична наука все ще неспро­можна визначити походження багатомільйонного європей­ського народу, а чи й просто не бажає цього робити. Складність проблеми слов’янського етногенезу не в останню чергу зумов­лювало й те, що тема походження слов’ян у сучасній науці зробилася майже винятковим надбанням археологів. Ця об­ставина, до певної міри закономірна, коли зважити на успіхи в царині польової археології, все ж зумовила значний перекос у дослідженні слов’янських старожитностей, бо археологи взя­ли на себе невластиве їм завдання — самостійно сформувати концепцію слов’янського етногенезу. Треба визнати, що це за­вдання виявилося для них непосильним.

Хоча проблема слов’янського етногенезу все ще далека від остаточного розв’язання, вже нині цілком очевидно, що слов’я­ни не з’явилися раптово і невідь-звідки, а сліди слов’янства слід шукати у давніших часах — вони є, і чимало. Про глибоке коріння слов’янства свідчить, зокрема, й аналіз давньослов’янської мови, чи не найбільш архаїчної з-поміж усіх і.-є. мов, а також вірувань давніх слов’ян, напрочуд близьких за своїм змістом до ранніх форм індуїзму, або ведизму — релігії давніх аріїв, про що буде сказано окремо. Слід мати на увазі й те, що слов’янські на­роди умовно належать до і.-є. спільноти, що сформувалася в до­історичні часи на величезних просторах від Атлантичного до Індійського океану та від Льодовитого океану до Середземного моря з приблизним центром у Циркумпонтійській зоні. Тож вважати, що слов’яни з’явилися тут лише у середині І тис. н. е., тоді як решта і.-є. народів на цей час вже мали кількатисячоліт- ню історію, м’яко кажучи, нелогічно. Водночас численні свід­чення історичних джерел про слов’янство відсилають нас до найдавніших, ще доісторичних часів.

Слід зважити і на те, що єдиного народу під назвою слов’яни ніколи не існувало, а збірний термін слов’яни (подібно до назв скіфи та сармати) вживається нині на означення сукупності на­родів, кожен з яких мав і власне походження, і власну історію. А тому і проблема походження слов’ян, по суті — лише сукуп­ність проблем походження конкретних слов’янських народів у контексті історії Центральної і Східної Європи й Близького Сходу, і розв’язувати її слід від конкретного до загального, а не навпаки. Цілком імовірно, що проблема походження слов’ян у тому розумінні, у якому вона сформульована сучасною істо­ричною наукою, нерозв’язна в принципі. Тож слід інакше ви­значити і мету пошуку, і шляхи її реалізації.