Туранці і тюрки

Вступ • Іран і Туран • Саки • Парфяни • Соґдійці • Бактрійці • Хорезмійці • Тюрки (тюркюти) • Критика концепції походження тюрків • Тюрки, скіфи і туранці • Тюркські мови • Авари • Резюме

Важливе місце в давньоукраїнській етнічній історії посіда­ють народи, що їх прийнято означувати тюркські.

Водночас історичні джерела нічого не повідомляють про це «тюркське переселення», тож і сучасному уявленню про ньо­го ми завдячуємо лише дослідницькому фантазуванню. Бо якби таке переселення справді мало місце, ми б знали, у яких конкретних рисах і подіях воно виявлялося, були б відомі якісь імена, дати, назви, місця вирішальних битв тощо. Але цього всього немає. Та й згадана концепція неспроможна відповісти на низку принципових питань: а звідки, власне, з яких азійських просторів бралися ці тюркські народи? Чому тюрки спершу в особі гуннів, а згодом аварів, хозарів, печенігів, кипчаків, татар впродовж усієї давньої історії мігрували з Азії до Європи? Що їх так вабило тут? Що спонукало їх здійснювати тисячокіломе­трові подорожі на захід, тоді як землі Середньої Азії і Сибіру й досі не страждають від перенаселення? Як їхня кількість так швидко зростала в Азії? Яким чином численні тюркські народи проходили шлях від Алтаю до Карпат? Куди вони дівалися тут? Куди, врешті, поділися нащадки тих численних народів, що ра­ніше населяли євразійські степи? Якщо спробувати відповісти бодай на частину цих питань, з усією очевидністю постане ви­сновок: традиційне уявлення і про велике переселення народів, і про походження та історію тюрків далеке від дійсності.

Іран і Туран

Близько VII ст. до н. е. реформатор давньоіранської релігії, за­сновник зороастризму пророк Заратуштра, якого перси назива­ли Зардушт, а греки — Зороастр, у священній книзі давніх іран­ців «Авесті» проголосив верховним богом Ахурамазду, а основою світу визнав боротьбу добра й зла. Вчення Заратуштри настільки різнилося від давніх ведійських вірувань, що, по суті, означало світоглядний розкол арійської спільноти. Величезний ареал, засе­лений спорідненими арійськими народами, розділився на два во­рогуючі табори — Іран і Туран, причому розділила їх не династія, раса чи мова, а релігія, поклавши початок тривалому військово- ідеологічному протистоянню. Послідовники Заратуштри назива­ли себе іранцями, ті ж, хто зберіг як богівдевів, означалися туран- цями. Перші замешкували Іранське нагір’я, другі займали низин­ні землі на північ від Кавказького хребта, землі на схід від Волги

та частину Середньої Азії навколо давнього Оксу (суч. Амудар’я) та Яксарту (суч. Сирдар’я). Саме до туранців належали добре ві­домі українській історії скіфи-саки, сармати, алани, авари, що їх «Авеста» називає швидкокінними турами.

Згідно з перською поемою «Шахнаме», що узагальнила мі­фи, епічні перекази та історичні хроніки іранських народів, у засновника легендарної династії іранських царів Фаридуна (Траетаона), було троє синів — старші Салм і Тур, та молод­ший — Ірадж. Коли вони виросли й поодружувалися, Фаридун розділив між ними царство: Захід дістався Салму, Чин і Туран — Турові, а Іран — !раджу. Минали роки, Фаридун старішав, а тим часом заздрісні старші брати поставили перед батьком умову: позбавити Іраджа трону, інакше вони підуть на Іран війною. Дізнавшися про це, Ірадж вирішив владнати цю суперечку ми­ром і заявив, що готовий залишити престол. Але братам цього було замало, і вони вбили його. Саме це нібито й стало причи­ною багатовікової ворожнечі Ірану з Тураном.

Іранські перекази зберегли пам’ять про праведних іранців на чолі з легендарною династією Кеянідів і туранців, очолюва­них царем-чародієм Афрасіабом.

Саки

Серед численних народів, що віддавна заселяли землі від Дунаю до Алтаю, виокремлювалася група, яку перси узагаль­нено означали саки, а індійці — ιuaκu∖ їхніми найближчими етнічними родичами були причорноморські скіфи (ми вже зга­дували саків, коли йшлося про скіфів). Нагадаємо, що давньо­перські клинописні написи знають кілька різновидів саків: са- ки-тіґрахауда — «саки з гостроверхими шапками», саки-пара- драйя — «заморські саки» й саки-хаумаварґа, назву яких по­в’язують із жрецьким станом і тлумачать «саки, які шанують хаому», де іранське хаома (інд. сома) — священний напій дав­ніх іранців та індійців. В основі назви, як уже йшлося, — індо­іранське шак-сак «могти», «бути сильним, могутнім», тож ет­нонім саки-шаки означає «дужі, могутні».

Основа сак-шак досить рясно відбита і на теренах Давньої України. Так, вавилонський документ V ст. до н. е. згадує кіме- рійця на ім’я Сакіта (а Бехістунський напис царя Дарія нази­ває ватажка кімерійців Туґдамме царем саків). Боспорський напис III ст. із Приазов’я фіксує чоловіче ім’я Сакта, яке озна­чає «Сила, Могутність», а також Сакдей «Могутній бог», при­чому компонент дев-дей «бог» суто іНдоарійський, бо в іран­ців він має негативне значення й не використовується в імено- творенні (іранці вживають слово бага «бог»). У «Слові о пол­ку Ігоревім» згадується половецький рід чи плем’я, яке автор пам’ятки перекладає могути, що є слов’янським відповідни­ком назви саки.

Парфяни

Парфіею означалася початково невелика область на пів­денний схід від Каспійського моря, а також давнє царство, що в період свого розквіту (середина І ст. до н. е.) об’єднало під своєю владою обширні області від Близького Сходу до Індії.

Походження парфян давня традиція зводила до скіфів: Страбон (І ст.) оповідав про скіфське походження Аршака (Арсака) — засновника парфянської царської династії Аршакідів, молодша лінія якої згодом затвердилася і у Вірменії. Саме аршакідом був вірменський цар Валаршак, у якого знайшли прихисток Kyap, Мелтей і Хореан з області Палунь — троє братів «вірменської легенди», яку співвідносять із літописною легендою про трьох братів-полян — Кия, Щека і Хорива. Індійські джерела озна­чали парфян партхава, це означало «сини Землі», бо Прітха (Прітхві) в санскриті — «Земля». Подібним чином тлумачить­ся і скіфське царське ім’я Партатуа, яке є грецькою передачею місцевого Партхадеві і означає «Син Прітхи-богині», «Син Землі-богині». Богиня-захисниця Херсонесу Таврійського (лі­тописний Корсунь) була відома як Партенос «Діва». Можливо, з терміном партхава споріднена й сучасна назва Полтава.

Соґдііщі

Іншим знаменитим народом Середньої Азії були соґдійці, що населяли Соґд, або Соґдіану на північ від Бактрії, у межиріччі Оксу і Яксарту, на родючих землях Ферганської долини й при­леглих районів. Появу соґдійців тут відносять до кінця II — по­чатку І тис. до н. е. Столицею Соґду була Мараканда (суч. Са­марканд). У IV ст. до н. е. Олександр Македонський завоював Соґдіану та сусідню Бактрію й об’єднав їх в одну сатрапію, де згодом постало Греко-Бактрійське царство, що проіснувало до III ст.

В «Авесті» Соґд має форму Суґуда, яка розкладається Hasw+ guda, де SU- префікс, що надає основному слову вищої якості й передає значення «дуже, винятково», a guda-gud-gut — те ж (із нарощеним d∕t) go, gμ «бик, тур», що відповідає шумерському gud «бик», яке в клинописних текстах часто означає «богатир, герой». Тож етнонім суґуди-соґди-соґдійці означає «справжні бичичі-туричі», «могутні богатирі, доблесні воїни». А назва Cy- іуда-Соґдіана-Соґдозначає «Країна Могутнього Бика» або «Кра­їна Могутньобичичів». Таке тлумачення підтримує і друга назва Соґду, яку подає «Авеста» — Gava, вона теж означає «Країна Бика». Прикметно, що частина Согдіани мала назву Уструшана, теж «Край Бика», де устра «самець, бик», а шана «місцевість, край, країна» тотожне укр. -щина в назвах і термінах. Цікаво, що назви Соґд і Соґдійці виявляють спорідненість із кримськими назвами Сурож (нині Судак, первісно Суґдак) і сурожці, які на­зивались і Суґдея та суґдейці. Назва Судак постала з Су+ґьд+ак і означає «Могутньобиків».

Бактрійці

На південь від Соґду, по середній і верхній течії Амудар’ї, давнього Оксу, розташовувалася Бактрія, населена бактрійця- ми. Бактрія вважалася батьківщиною Кеянідів — напівлеген- дарної династії іранських царів-кеїв, правління якої відносять десь до II-I тис. до н. е.; назва династії сходить до первісного кей «жрець», яке з часом прибрало значення «цар», оскільки цар колись мав і жрецькі функції. У пізній «Авесті» Кеяніди зобра­жаються борцями з силами пітьми й хаосу, хоча деякі джере­ла наділяють їх і негативними рисами, зокрема, чаклунством і богоборством. Зороастрійська традиція змальовує царів-кеїв як прихильників політеїстичних культів, многобожжя, що во­роже культові Ахурамазди, верховного божества зороастрійців. Головне заняття Кеянідів — війна з ворожими туранцями, яких очолює Афрасіаб.

Важливо, що й Бактрія виявляє численні сходження з Ук­раїною та українськими реаліями.

Хорезмійці

Назвою Хорезм означувалася історична область і давня дер­жава у Середній Азії, в низів’ях Амудар’ї-Окса, вперше згадана в «Авесті» і Бехістунському напису царя Дарія І (522- 486 рр. до н. е.). Найраніший переказ про виникнення Хорезма подає арабський автор X ст. аль-Макдісі. Він оповідає, як цар Кеяні розгнівався за віщось на кількох своїх підданих і прогнав їх із країни. Середньовічний хорезмійський енциклопедист аль- Біруні (XI ст.) наводить легенду про заснування першої хо- резмійської царської династії Сіявушем і його сином Кей Хосровом, і відносить ці події до XIII ст. до н. е. Ім’я Сіявуш означає «Чорний Самець, Чорний Бик», а назва його столиці Сіявушґірд «Місто Сіявуша» дослівно означає «Місто Чорного Бика» і має низку семантичних двійників в Україні - Чернігів, Вороніж, Чорнобиль, Галич, Калуш, Сиваш, а також Тмутаракань «Місто Чорного Бика-Тура». Цікаво, що батько й син Сіявуша мають при своїх іменах приставку кей «цар», співвідносну з іменем Кий у полянського князя, легендарного засновника Києва. Причому батька Сіявуша зовуть Кей Усан, тоді як у «ві­рменській легенді» про трьох братів одного з індських князів звати Гісане. А ім’я сина Сіявуша — Xocpoe споріднене з іменем Xopue літописної легенди й іменем Хореан вірменської леген­ди. Саме Хорезм найчастіше вважають і батьківщиною зоро­астризму.

Ми не будемо докладніше зупинятися на історії іранських і туринських народів, бо інакше довелося б переказати добру половину історії стародавнього світу. Гадаємо, навіть з цього короткого екскурсу цілком очевидно, що принаймні на І тис. до н. е. території, з якими пізніше пов’язуватимуть тюркські на­роди (Алтай, Західна Монголія, Середня Азія), а також землі на захід від них населяли народи у широкому розумінні індоєвро­пейської культури. Ці народи відігравали провідну роль у поді­ях стародавньої історії, з ними пов’язане постання й функціо­нування численних давніх держав і династій, вони є творцями найдавніших світових епосів, про них нам повідомляють давні автори. Вся інтрига в тому, що, згідно з усталеним поглядом, у середині І тис. н. е. ці землі посідає новий народ, доти неві­домий, але з напрочуд подібною назвою — тюрки. Відтак по­стає проблема співвіднесення туранців і тюрків, ускладнена тим, що перших, як уже йшлося, сучасна наука вважає індоєв­ропейцями, а других зараховує до народів алтайської мовної сім’ї. Проте історики вже традиційно розв’язали цю проблему не кращим чином, звівши таку історичну конструкцію, поясни­ти яку, мабуть, неспроможні й самі.

Тюрки (тюркюти)

Отже, близько середини V ст. невеличкий загін на чолі з пред­ставником давнього тюркського роду Ашина, етнічно різнобарв­ний, але основу якого складали сяньбійці — давні монголи, з яки­хось причин залишає Північно-Західний Китай і вирушає на за­хід. Вже незабаром він дістається територій, населених давніми туранцями, і тут, якщо йти за традиційною історією, починаєть­ся найцікавіше. Опинившися серед тюркомовних прибульців, туранці невдовзі цілковито розчиняються в їхньому середовищі і стають тюркомовними, хоча й зберігають колишній етнонім — тури, який відтепер поширюється на всю новоутворену спільно­ту, щоправда, у дещотрансформованому вигляді—як τzπopκ(-κ тут виражає множину). Щоб уникнути термінологічної плутанини, для нововиниклого етносу дослідники навіть придумали власне означення — тюркюти, додавши до основи тюрк ще один, те­пер уже монгольський, показник множини -т (в українському тюр-к-ют-и, отже, аж три показники множини). Тож тюркюти вже і не давні туранці-індоєвропейці, і не давні монголи. Осівши на схилах Алтаю, в Середній Азії та довколишніх землях і змі­шавшись із аборигенною людністю, якою в даному разі висту­пають народи з тисячолітньою фіксованою історією, тюркюти невдовзі підкорюють сусідів і створюють Великий Тюркський (Тюркютський) каганат (552-745), що в період найбільшого розквіту (кін. VI ст.) охопив землі від Північно-Східного Китаю до Північного Кавказу і Приазов’я. Аналогічно й назва тюрк по­ступово поширюється і на інші, нетюркські народи, які в період Тюркського каганату увійшли до союзу племен, що його очоли­ли тюрки — отюрчені іранці.

Критика концепції походження тюрків

Певно, будь-яка історична концепція чи гіпотеза може по­добатися або не подобатися, бути більш або менш аргументова­ною, але навіть звичайне припущення має спиратися на факти. На жаль, у нашому випадку ця, без перебільшення, оригінальна концепція — з тих, для якої основна аргументація — голослівне фантазування. Творці цієї украй сміливої, але безвідповідаль­ної теорії так і не зуміли пояснити, яким чином невеличкий різноетнічний військовий загін монголів засимілював багато­мільйонні туранські народи, та ще й нав’язав їм свою мову. Як сталося так, що туранці — численні народи, лише відома історія яких налічує кілька тисячоліть, творці багатьох визначних дер­жав і знаменитих династій стародавнього світу, ті, що змогли колись зупинити війська Олександра Македонського, вияви­лися безсилими перед невеличким загоном невідомого князя Ашини? Як, зрештою, пояснити, що міфічні тюркюти, так за­гадково поставши на історичній арені і здійснивши настільки глобальні перетворення, безслідно зникли одразу після розпа­ду Тюркського каганату, тобто менше ніж за два століття? При­наймні історичні джерела не кажуть про це зовсім нічого.

Дивовижа сталася і з самою назвою тюрки. Мало того, що до­сі немає більш-менш переконливого пояснення її з т. зв. тюрк­ських мов, то ще й сама назва, як виявляється, щонайменше дві­чі змінювала об’єкт свого називання: спершу вона перейшла від туранців до тюрків, а вже від тюрків — на велику групу народів, що первісно не мали до них жодного стосунку. Наслідком ці­єї масштабної термінологічної плутанини стало те, що в сучас­ній історичній науці термін тюрк вживається в кількох різних значеннях. Для часів до VI ст. н. е. турки-туранці — група дав­ніх індоіранських народів. Для VI-VIII ст. — маленький етнос (тюркют), що очолив величезне об’єднання у Великому Степу і зник без сліду в середині VIII ст. (ці тюрки начебто були мон­голоїди). Для IX-XII ст. тюрк у джерелах — загальна назва войовничих північних народів, серед них русів і слов’ян. Крім цього, сучасні мовознавці виокремлюють особливу тюркську групу мов, що ними спілкувалися етноси різного походження. Водночас лунають постійні нагадування про умовність вжи­вання терміна тюрк, дослідники не забувають наголошувати, що вживати його нині слід не в етнічному чи антропологічно­му розумінні, а переважно у мовно-культурному: термін тюрки з сучасного погляду стосується скоріше мови, ніж раси.

Цікава ситуація склалася з туркменами — народом, у самій назві якого збереглася давня основа турк. Вважається, що дав­ні туркмени-монголоіди змішалися з місцевим іраномовним населенням, причому ця взаємодія дивним чином відбилася на туркменах — у їхній зовнішності зникли монголоїдні риси, притаманні їхнім предкам, і туркмени антропологічно стали європеоїдами, й лишаються ними досі. Це, до речі, стосується й інших «тюркських» народів вітчизняної історії: гуннів, бол­гар, хозарів, печенігів, половців, татар: усі вони, судячи з дже­рел, — типові європеоїди.

Що ж виходить? По-перше, жодних тюрків історичні джере­ла не знають ані до, ані після утворення Тюркського каганата, тож і їхнє існування на сторінках історичних видань — резуль­тат лише багатої дослідницької уяви. По-друге, сам термін тюркюти — штучний, вигаданий сучасною історіографією: так ніколи не називав себе жоден народ. По-третє, сам цей народ невдовзі цілковито зник, тож і перевірити висновки дослідни­ків годі. Отже, джерела мовчать, етнонім вигаданий, народу не­має. А історики вкотре вдаються до прийомів, які не мають ні­чого спільного з історичною наукою. Як незадовго перед цим вони вже перетворили гетів на готів, сюнну на гуннів, болгар на слов’ян, так і тут вони зробили з туранців тюрків. Водночас єдиний народ, який можна визнати за реальний серед цієї тер­мінологічної плутанини, — туранці. Етимологія назви зрозумі­ла — «тури, бики». А тому слід визнати, що середньовічні тюр­ки — нащадки давніх туранців, що ніхто нікого не витісняв і не асимілював, а Тюркський каганат — лише одне (невідомо яке за ліком) державне утворення туранських народів.

Тюрки, скіфи і туранці

Давні історики нерідко ототожнювали тюрків (у джерелах — турки) з давнішими скіфами та сарматами. Вище вже йшло­ся про численні скіфо-гуннські паралелі, особливо показові з огляду на те, що саме гунни вважаються народом, який запо­чатковує «тюркський» період вітчизняної історії. Ці свідчення можна доповнити й іншими, що стосуються вже безпосеред­ньо тюрків (турків). Візантійський хроніст Феофан Сповідник (IX ст.) оповідає: «На схід від Танаїда живуть турки, що в дав­нину звалися масагети. Перси своєю мовою називають їх кер- міхіони». Візантійський дипломат та історик VI ст. Менандр Протектор пише, що «турки в давнину називалися саки» і що вони говорять скіфською мовою. Інший візантійський істо­рик, Феофілакт Сімокатта (VII в.), відзначав, що східних скі­фів зазвичай називають турками. Російський історик XVII ст. Андрій Лизлов у «Скіфській історії» наводив твердження про те, що турки з татарами походять від скіфів. Дослідники відзначали і численні сходження між скіфами й тюрками на культурно-світоглядному рівні. Те саме можна сказати і про археологічний бік проблеми: скіфські археологічні пам’ятки від Північного Причорномор’я до Алтаю багато в чому подібні і становлять єдиний у типологічному плані комплекс.

Характерно, що в поемі перського поета X ст. Фірдоусі «Шах- наме», що узагальнила міфи, епічні перекази та історичні хро­ніки іранських народів, боротьба між Іраном і Тураном постає як безперервна традиція, що триває від сутичок арійців та не- арійців ще в період «арійського завоювання» Ірану і аж до часів тюркського середньовіччя. Отож тюрки тут прямо ототожню­ються з давніми туранцями, турами, та й обидві назви (тюрк і туран) цілковито тотожні, бо є лише формами початкового тур, оформленими різними суфіксами множини. Певно, не ви­падково й самі тюрки сприймали іранський епос не лише як історію Ірану, а й як власну історію. Епічні перекази, пов’язані з постаттю ватажка туранців Афрасіаба, були настільки попу­лярні у тюрків, що навіть у X-XIII ст. н. е. у Середній Азії існу­вала мусульманська тюркська династія Караханідів, що ймену- вала себе «родом Афрасіаба».

Тюркські мови

Сучасне мовознавство й собі констатує особливі зв’язки тюркських та індоіранських мов, аж до їх генетичної спорідне­ності, і виявляє численні іранізми у тюркських мовах, де прак­тично половина тюркської лексики близька індоіранській. Скажімо, слово богатир, що вже традиційно вважається тюрк­ським, переконливо пояснюється з іранських мов і розклада­ється на бага+тур, де обидва компоненти означають «бик» і «тур». Таке подвоєння синонімів посилює значення сло­ва, тобто багатур-богатир означає «могутній воїн», оскільки в давніх уявленнях поняття «бик», «тур» і «воїн» — нерозділь­ні. Компонент стан, наявний в назвах нині тюркомовних кра­їн (Казахстан, Туркменистан тощо) фігурує в індоіранських мовах як стхан-стан «країна, держава»; з ним споріднені ук- раїнські суфікси місця -ще (городище, капище, церквище, мо- настирище) та -щина (Київщина, Черкащина, Остерщина, Ka- нівщина). Імена Ельдар, Ельвір, Ельбан, які вважають тюркськи­ми, чудово тлумачаться з індоіранських мов, де Ель сходить до іранського хель «рід, плем’я» (інд. куль, скіф. кол). Тож ім’я Ельдар (Іран. Хельдар, інд. Кульдгар) означає «Рододержець», «Опора роду», де Іран, дар (інд. дгар) споріднене з укр. дер­жати, «держець». Ім’я Ельвір (інд. Кульвір) тлумачиться як «Герой, Богатир роду», Ельбан (інд. Кульпан) — як «Захисник роду» тощо. Все це ставить тюркські мови в особливе станови­ще не лише серед алтайських, а й серед індоєвропейських мов. Втім, і саме твердження про генетичну належність тюркських мов до алтайських все ще перебуває на рівні гіпотези, як гіпо­тетичні й основні засади індоєвропеїзму. У кожному разі мож­на доволі впевнено стверджувати, що сучасна мовна класифі­кація зовсім недосконала.

Авари

Подібна до тюркської ситуація склалася і з визначенням етнічної належності аварів. Нині в історичній науці пошире­на концепція, сформульована ще у XVIII ст. вже згадуваним Ж. Дегінем, за якою авари — народ тюркського або монголь­ського походження, відомий у китайських джерелах як жужа- ні (самоназва невідома). За цією теорією, у середині VI ст. жу- жані, зазнавши поразки в боротьбі з племенами ту-кю, зника­ють з політичної карти Центральної Азії, асимілюються пере­можцями й відкочовують до Європи (І), на Середній Дунай, де нібито й стають відомі як авари. Щоправда, жодних реальних підстав вважати європейських аварів далекосхідними жужаня- ми немає. Так само їхні багатотисячокілометрові марш-кидки доволі сумнівні й не підтверджуються джерельно.

Вже у давній традиції у питанні про походження аварів іс­нували непорозуміння: джерела повідомляли про справжніх і несправжніх аварів (псевдоаварів). Характерно, що з етно­німом авари пов’язані принаймні два ареали, де жили авари або аварці. Йдеться про Аварію (згодом — у XII-XIX ст. — Аварське ханство) у Дагестані й Аварський каганат у Паннонії, що постав у середині VI ст. Клавдій Птолемей (II ст.) розмі­щував аваринів-обринів біля витоків Вісли, а на іншому кін­ці Європи, в Галлії, було місто Аварикум — столиця одного з кельтських народів. Історичній традиції були відомі також кельти-омброни, що їх римські автори називали омбри, умб- ри і за якими їхня область мала назву Умбрія; їх пов’язували і з річкою Амбер в Баварії. Та й у самій назві Баварія є ваго­мі підстави вбачати аварський компонент. Аварів співвідноси­ли і з літописними обрами. У зв’язку з етнонімом авари цікава й назва Аваріє, що її мала столиця держави гіксосів («народів моря») у Стародавньому Єгипті (II тис. до н. е.). Принагідно зазначимо, що й індійська історія знає народ абгіри.

Резюме

Історіографічна ситуація навколо «тюркської проблеми» у вітчизняній історичній науці переважно складалася так, що дослідження з історії тюрків постійно велися з огляду на істот­ний політичний підтекст, а з приєднанням тюркських терито­рій до Російської імперії остання привласнила й право на їх­ню історію. За великим рахунком, в умовах монополізації істо­ричної науки жоден тюркський народ так і не отримав належ­ного висвітлення власної історії, а на об’єктивні дослідження з тюркознавства було накладене негласне табу. Коріння тюрк­ських народів шукали не у Передкавказзі, Прикаспії, Поволжі й Середній Азії, де їх слід було шукати, а в далеких Монголії і Китаї. Як результат — нині тюрки практично викреслені з іс­торії стародавнього світу.

Недостатність історичної критики при вивченні тюркської іс­торії до певної міри нагадує ситуацію з готами, гуннами й бол­гарами. А поширений нині погляд на етнічну належність народів, що їх прийнято називати тюркськими, не такого ґатунку, аби навіть вважатися історичною гіпотезою, не кажучи вже про те, щоб потрапити на сторінки підручників та енциклопедій. Певно, більше немає сенсу повторювати позбавлене жодних підстав твердження про монгольське походження тюрків і ви­знати, що народи, відомі нам з давніх джерел як турки, а також ті, які сучасна наука означує тюркськими (хозари, печеніги, половці, татари тощо) — нащадки давніх туранських народів, спадкоємці умовно індоєвропейської (особливо близької індо­іранській) мовної і культурної традиції. У такому разі цілком виправдані і доречні «тюркські» етимології численних назв та імен з цих територій. Такий погляд на походження тюркських народів, окрім іншого, зводить нанівець і концепцію «великого переселення народів», оскільки — і це історичний факт — індо­європейці відомі на цих землях з найдавніших часів. Ми ще ма­тимемо змогу переконатись у цьому, коли йтиметься про решту «тюркських» народів. Не менш важливо й те, що історія числен­них давніх держав Середньої Азії (Бактрія, Парфія, Согдіана, Хорезм) виявляє подекуди просто дивовижні зв’язки з давньо­українською історією. Безумовно, не випадкові.