Хозари

Вступ • Походження хозарів • Хозари, слов'яни й Русь • Етнонім «хозари» • Хозари й Візантія • Хозарська археологія • Перещепинський скарб • Хозаро-руські війни • Хозарія та Арабський Халіфат • Культура хозарів • Вірування хозарів • Резюме

Хозарська держава цікава для вітчизняного дослідника вже тим, що становила в багатьох відношеннях унікальне історичне явище.

Походження хозарів

Проблема походження хозарів в історичній науці заплутана не менше, ніж історія гуннів і болгар. І насамперед через не­усталеність і хибність сучасного розуміння давньої назви тур­ки (чи східні турки), якою часто позначали хозарів давні авто­ри. Вже в наші часи хозарам приписували турецьке, татарське, фінське, угорське походження, їх називали предками сучасних черкесів, врешті, вважали слов’янами. Етнічну належність хо­зарів ускладнювали й свідчення про їхню антропологічну неод­норідність: «...Хозари поділяються на два види: одні, що звуться караджур, чорняві, і притому настільки темного кольору, що він підходить до чорного; їх вважають індійською расою; інші — бі­лі й дуже гарні».

Візантійські автори відзначали, що хозари прийшли із вну­трішньої Берсилії, «найдальшої країни першої Сарматії», яку переважно розміщували у Північному Дагестані. Цю подію від­носили до часів, коли п’ятеро синів Куврата вже розділилися, а хозари утвердили свою владу над болгарами, що лишилися в Приазов*ї. Появу хозарів на історичній арені дослідники да­тують 626 роком, коли ті виступають союзниками візантійсько­го імператора Іраклія у війні з перським царем Хосроєм. Саме цим часом історики датували й згадані свідчення Феофана й Никифора про прихід хозарів «з внутрішньої Берилії» чи «Берсилії», а назва ця, як неважко помітити, близька до назви барсили, або басили — одного з гуннських народів. Проте вір­менським і арабським джерелам хозари відомі й раніше: му­сульманський історик ат-Табарі (IX-X ст.) згадував хозарів у армії імператора Юліана під час війни проти сасанідського правителя Шапура І (240-272 рр.), а Мойсей Каланкатуйський (VII-VIII ст.) в «Історії албанів» оповідав про напад хозарів на Вірменію за Шапура II (309-379 рр.), де поряд із хозарами зга­дані й басили. Проте, аби не руйнувати цілісної концепції по­ходження хозарів, дослідники воліли не помічати цих свідчень, вважаючи їх неправдивими.

Важливі дані про етногенез хозарів сучасний історик отри­мує з листування, що його вели в середині X ст. хозарський цар Йосиф і придворний кордовський халіф Хасдай Ібн-Шафрут. Зацікавлений звістками, що десь у далеких східних степах іс­нує іудейська держава хозарів, халіф надіслав хозарському цареві листа з низкою запитань і попрохав відповісти на них. Що той і зробив, оповівши про свою державу, про деякі факти з її історії, звичаї і закони. Так, на запитання про походження хозарів Йосиф відповідає, що вони походять від Яфета через його сина Тогарму, у якого, згідно з родовідними книгами, бу­ло 10 синів, сьомий з яких — Хозар. Наскільки можна судити з листа Йосифа, хозари вважали себе спорідненими з уграми, аварами, гузами, барсилами, оногурами, болгарами й савірами, тобто з тими народами, які прийнято називати гуннськими.

За «Вірменською географією» VII ст., болгари й хозари скла­дали єдиний народ, а одна з найбільших хозарських фортець називалася Булкар. В одному з уривків «Історії», написаної си- рійським автором Іоанном Ефеським у другій половині VI ст., мовиться, що за візантійського імператора Маврикія із вну­трішньої Скіфії вийшли три брати зі своїми родами. Один брат, Булгар, дійшов до кордонів Римської імперії, двоє інших осіли в країні аланів — Берсилії: «Тоді над тією країною почав панувати інший народ, названий хозарами за ім’ям старшого брата, ім’я якого було Хозарик». У легенді названі імена лише двох братів — епонімів болгар і хозарів, ім’я третього переваж­но пов’язують з назвою країни, яку зайняли хозари (Берсилія). Арабські автори Аль-Істахрі й Ібн-Хаукаль (обоє — X ст.) пові­домляли, що й мовно хозари й болгари близькі. Якийсь зв’язок між хозарами, болгарами та скіфами засвідчив і руський літо­пис: «Коли ж слов’яни жили на Дунаї, прийшли від скіфів, тобто від хозарів, так звані болгари, і сіли по Дунаю». В «Історії про­років і царів» ат-Табарі (IX-X ст.) хозари постають нащадками Яфета, як і слов’яни, дунайські болгари та інші північні наро­ди. Грузинський автор другої половини XI ст. Леонті Мровелі, коли пише про хозарів, звертається до історичної традиції про скіфів і кімерійців. Характерно, що практично в усіх грецьких джерелах хозари також виступають як скіфи; сучасні комента­тори пояснювали це так, що греки, мовляв, використовували «збірну» назву, яка не мала реального змісту.

Хозарів або принаймні якусь частину їх іноді співвідноси­ли з гуннським народом акацирів, або кацирів — за свідченням ∏picκa (V ст.), вони жили за Азовським морем біля Кавказьких гір.

Український письменник та історик XVII ст. Дмитро Туптало так оповідав про походження хозарів: «Козари, що їх греки ха­зарами, римляни ж ґазарами називають, були народом скіф­ським, мову [ж мали] слов’янську чи руську. Країна ж їхня бу­ла біля Меотійського озера, яке і Мертвим морем називається, куди впадає Дон-ріка, що Азію від Європи розділяє. В тій землі спочатку жило плем’я першого сина Яфетового Гемера, що нази­валося раніше гемерами, по тому греками названі були камера­ми, руською ж мовою названі були цимбрами. Від них же і устя Меотійського озера, що в Понт Евксинський впадає, називається Босфор Кімерійський... Коли ж ті цимбри звідтіля по північних землях розійшлися, то пізніше на інші перемінилися народи — на литву, на жмудь, на готфів, і на інших. Тоді в тій землі плем’я якесь, скіфами прозване, назване (від гір Аланських) аланами, а по тому (від ріки з назвою Козар) козарами, осіло, і розросло­ся вельми впродовж довгого часу, і широко розселилося по обидва боки Дону: як в Азії — аж до Волги, що впадає в Каспійське чи Хвалинське море, так і в Європі — до Дніпра, що до Чорного моря впадає. Значна частина з-поміж них, перейшовши Дніпро, над Чорним морем, яке називають Евксинським Понтом, оселилися, [там], де нині Очаків, і де Білгород, і далі, бо й аж д&Паннонії сягнули, але там уже іншими назвами прозвані були, де — авара­ми, де — гуннами, і на інші перемінилися народи...»

Хозари, слов’яни й Русь

Привертає увагу і засвідчений історичною традицією зв’язок хозарів і слов’ян. Так, арабський автор X ст. Ібрагім ібн-Якуб відносив хозарів, русів і печенігів до народів, що розмовля­ли слов’янською. Два знамениті польські історики XVI ст. — Мартин Бельський і Мацей Стрийковський відзначали спорід­неність хозарів, половців і печенігів зі слов’янськими племена­ми литовців і ятвягів.

Анонімний перський твір «Зібрання історій» (XII ст.) і собі стверджує спорідненість русів і хозарів: «...Оповідають також, що Pyc і Хозар були від однієї матері й батька. Потім Pyc виріс і, оскільки не мав місця, яке було б йому до душі, написав листа Хозару й попросив у того частину його країни, щоб там посели­тися». Прикметно, що в згаданій легенді йдеться не лише про спільне походження русів і хозарів, а й про певні територіально- політичні стосунки Хозарії та Русі. Характерно, що частина до­слідників, беручи до уваги інтенсивні історичні зв’язки хозарів і русів, вже висловлювалася щодо особливих взаємин двох дер­жав. Ймовірно, на користь цього свідчить і титул каган, що ли­шався за київськими й чернігівськими князями до XII ст. І хоча прийнято вважати, що руські князі лише «запозичили» у хозарів цей «східний титул», уся сукупність хозарсько-руських зв’язків промовляє за існування спільної для двох народів політичної і державницької традиції. Принагідно згадаємо й літописну опо­відь про прихід Аскольда й Діра до Києва.

Тісні зв’язки хозарів і Києва дали декому з дослідників підста­ви вважати, що і сам Київ, і рід Кия безпосередньо пов’язані з хо­зарами, а ім’я Кий слід виводити зі східноіранських мов, зокрема, хорезмійської. Уже мовилося про те, що ім’я найвідомішого по- лянського князя і його «праведних» полян дивним чином пере­гукуються з назвою бактрійської династії Кеянідів. Нагадаємо, що саме у Вірменії, в області Тарон побутувала легенда про трьох братів Kyapa, Мелтея і Хореана з області Палунь. Цікаве й пові­домлення Костянтина про князя угрів Леведія (пор. Либідь, лі­тописну сестру трьох братів-полян), який повів свій народ на за­хід, в область Ателькюза (Міжріччя). Характерно, що шлях цих угрів лежав саме через Київ: тут і досі існує урочище Угорське, розташоване поряд з Аскольдовою могилою, який і сам, за дея­кими джерелами, походив з роду Кия. Князя Лебедяна, як одно­го з наступників Кия, згадує «Велесова книга». Готський історик VI ст. Йордан оповідає, як двоє представників народу росомонів убили царя готів Германаріха, здійснивши помсту за смерть сво­єї сестри Сунільди, ім’я якої також означає «Лебідь». Про при­сутність у Києві хозарів свідчить і тутешня топоніміка: Козари, Хозарські ворота згадують літописи, а Михайло Козарин був один із найбільш шанованих богатирів на Русі. А з огляду на без­перечну етнічну спорідненість хозарів і гуннів, сюди з повним правом можна долучити й численні зв’язки Києва з гуннами і болгарами, про які вже йшлося. І тоді виявляється, що довкола Києва зосереджений значний гуннсько-хозарсько-болгарсько- тюркський історичний і культурний пласт.

Етнонім «хозари>

Назва хозари досі переконливо не пояснена. Ми навіть досте­менно не знаємо, яка з форм її в історичних документах най­більш точна: араби й візантійці вживали форму хозари, вірмен­ські автори — хазіри, руський літопис — козаре. Араб аль-Ма- суді пише, що тюркська назва їх сабір, перська — хазаран і що вони — різновид тюрок. Степан Наливайко у зв’язку з цим вка­зує на індійський етнонім ґуджари, що виявляє фонетичну по­дібність до етнонімахозори, адже на слов’янському ґрунті індій­ське звукосполучення дж дає ж або з. Нагадаємо, що у другій половині V ст. до н. е. (близько 470 р.) Північно-Західна Індія опинилася під владою т. зв. білих гуннів, або ефталітів (хіоні- тів), серед яких були і ґурджари або ґуджари. Ця назва відбита в численних топонімах Індії та Пакистану, її бачимо в назві су­часного індійського штату в Західній Індії — Ґуджарат, назва якого сходить до ранішого Ґурджарараштра «Країна ґуджа- рів». Принагідно зауважимо, що назву гуджари споріднювали і з етнонімом аджари, аджарці.

Цікаві й найновіші тлумачення деяких хозарських назв. Так, назва хозарської фортеці Саркел (традиційно тлумачиться як «Біла Вежа») переконливо пояснюється з індоіранських мов: Cap — від кшатр-хсахр «правитель, цар», а кіла — «фортеця». Отже, Саркел означає «Царська фортеця», «Царське місто», «Столиця». А елемент растар у титулі растархан, яким озна­чувався вищий урядовець у Хозарській державі, споріднюється з інд. раштра «країна, держава» й означає «хан країни», «пра­витель держави».

Хозари й Візантія

Хозарська держава відігравала винятково важливу роль у ре­гіоні, що підтверджують, зокрема, свідчення давніх авторів про хозаро-візантійські взаємини. Так, у 20-х роках VII ст. візантій­ський імператор Іраклій запропонував у дружини хозарському каганові свою дочку Євдокію і підкріпив пропозицію щедрими дарами. А 695 р. скинутий з візантійського престолу і висла­ний до Херсонеса імператор Юстиніан II попросив допомоги в хозарського кагана: той люб’язно зустрів його і навіть видав за нього свою сестру, у хрещенні Феодору. Син Юстиніана від цього шлюбу — Тиверій був оголошений співправителем імпе­ратора. 711 р. хозари допомогли захопити імператорський трон кримському вірменинові Вардану, названому при сходженні на престол Філіппом. 732 р. візантійський імператор Лев Ісавр одружив свого сина Костянтина з дочкою (чи сестрою) хозар­ського кагана Чічак «Квітка» (пор. укр. чічка «квітка»), у хре­щенні Ірина. Її син Лев, теж візантійський імператор (775-780), через це мав прізвисько Хозар.

Чимало хозарів постійно перебували в Константинополі, де й передмістя було назване їхнім іменем. Хозари служили у візан­тійській армії, мали високі чини на військовій службі і в адміні­страції. Вважають, що й патріарх Фотій, від якого нам відомі події походу русів на Константинополь 860 р., був хозарського похо­дження. Про важливість Хозарії у зовнішньополітичних планах Візантії свідчить і деталь, що її згадує Костянтин Порфирогенет у трактаті «Про церемонії»: тоді як послання римському папі й імператору Заходу мали золоту печатку вартістю в два соліди, печатка на посланнях правителю хозарів коштувала три соліди.

Хозарська археологія

«Хозарське питання» у сучасній археології - одне з найбільш малозрозумілих і заплутаних. Попри те, що хозари залишили по собі чимало пам’яток, більшість їх і досі археологічно не дослі­джені. З-поміж численних хозарських міст розкопаний був тіль­ки Саркел, та й той похапцем і руками в’язнів, перш ніж його поглинуло Цимлянське водосховище. Нині він недосяжний для досліджень.

З хозарами найчастіше пов’язують т. зв. салтово-маяцьку археологічну культуру VIII-X ст., що її вважають найрозви­нутішою археологічною культурою середньовіччя в Європі. Вона отримала назву від двох її найвідоміших археологічних пам’яток - Салтовського могильника на Харківщині та Маяць- кого городища на Воронежчині. Нині відомо понад 300 посе­лень, могильників і городищ, розташованих переважно у вер­хів’ях Дону та Сіверського Дінця. З іншого боку, уявлення про хозарську належність салтово-маяцької археологічної культу­ри не надто переконливе хоча б тому, що вона охоплює лише крайній схід хозарських земель. Та й з археологічного погляду цей район постає найбільш розвинутим серед тих, що входили до Хозарського каганату. Він істотно різниться від решти те­риторії Хозарії численними руїнами білокам’яних замків, мо­гильниками воїнів, похованих зі зброєю і кіньми. А ще - цілою системою укріплень, час спорудження і призначення якої досі палко дискутуються.

Укріплені городища - могутні білокам’яні фортеці - розта­шовувалися на високих прибережних мисах Дону, Сіверського Дінця та Осколу на відстані добового переходу, утворюючи тим самим неперервну фортифікаційну лінію (нині її залишки простежують іще далі на південь - у бік Кривого Рогу та За­поріжжя). Найчастіше їх вважали такими, що були зведені хо­зарами для наступу на слов’янські землі. Проте будівництво оборонних споруд, якими є фортеці, для наступальних дій не зовсім зрозуміле як на здоровий глузд. Та й самі споруди зведе­ні на західному (умовно кажучи, руському) березі Дону, тож із суто військового погляду використати їх для нападу на слов’ян було годі. Важко збагнути, які стратегічні міркування могли спонукати хозарів звести фортеці на протилежному березі, яку відділяло від основних сил русло ріки. Тож цілком очевидно, що салтово-маяцькі оборонні споруди належали людності, яка й займала берег, на якому вони розташовані, і були спрямовані не на захід, а на схід. Нині все частіше звучать думки про алано- руське населення цих земель і про існування тут у цей час т. зв. Руського каганату, попередника Руської держави. Втім, це тіль­ки припущення, тож і про етнічну атрибуцію салтово-маяцьких старожитностей поки можна говорити лише гіпотетично.

Перещепинський скарб

Влітку 1912 р. хлопчаки-пастушки біля містечка Мала Перещепина на Полтавщині у піщаних пагорбах натрапили на скарб, відомий нині як Перещепинський — найбагатший з усіх скарбів раннього середньовіччя в Європі. Скарб, який нині належить до колекції Ермітажа, складали золоті й срібні речі IV-VII ст. (переважно посуд) вагою майже 75 кг, із них трети­на золотих. Ця знахідка спонукала дослідників згадати епізод, переказаний візантійським істориком Никифором, коли візан­тійський імператор Іраклій після бучного бенкету подарував увесь посуд вождю хозарів. Висловлювалися припущення, що тут справді може йтися про одні й ті самі предмети. Цікавою є знахідка серед скарбу таці із зображенням перського царя Шапура II (310-363 рр.), особливо в контексті повідомлень частини джерел про активну участь хозарів у тогочасних пер­ських подіях.

Хозаро-руські війни

Джерела повідомляють принаймні про дві війни Хозарії і Русі у X ст. Із хозарського листування відомо про русько- хозарську війну за візантійського імператора Романа (920-944), який нібито переконав «царя русів» Х-л-гу (Олега?) напасти на хозарів. Що той і зробив, захопивши якесь хозарське місто. Натомість хозарський намісник Песах захопив і зруйнував три грецькі міста (певно, в Криму), обложив Шуршун (імовірно, літописний Корсунь) і примусив його жителів сплачувати да­нину. Потім він пішов на царя русів, переміг його і змусив ви­ступити вже проти Романа. Х-л-гу чотири місяці воював проти Константинополя, там його військо полягло, а сам він морем подався у П-р-с (незрозуміле місце), де й загинув. А руси під­пали під владу хозарів.

Інша оповідь стосується хозаро-руського протистояння за часів Святослава. Літописець оповідає: «У рік 6473 (965). Пішов Святослав на хозарів. Почувши це, хозари вийшли назу­стріч на чолі з князем своїм Каганом і зійшлися битися, і в битві переміг Святослав хозарів, і місто їхнє Білу Вежу взяв. І пере­міг ясів та касогів». Вважається, що саме походи Святослава, а згодом і його сина Володимира поклали край Хозарському каганату. Проте хозари ще не раз з’являються в літопису (вос­таннє на початку XII ст.), а низка джерел знає хозарів і пізніше. Єврейський мандрівник з Германії Равін Петах’я згадував хоза­рів на північ від Криму наприкінці XII ст. Хозарські поселення були відомі тут ще у XVII ст., у зв’язку з козаками. А італійські купці називали Крим Газарія до XVI ст.

Хозарія та Арабський Халіфат

Важливою політичною реальністю цього часу був Арабський Халіфат, що простягнувся від Піренеїв на заході до Тянь-Шаню на сході. Саме в хозаро-арабському протистоянні дослідни­ки найчастіше вбачали історичну місію Хозарської держави, відводячи їй роль буфера між християнським та арабським світом: йшлося про те, що саме завдяки йому поширення му­сульманства, а водночас і східної цивілізації на кілька століть зупинилося на порозі Європи, біля Кавказьких гір — хозари зупинили арабів на Кавказі так само, як це зробили франки Карла Мартелла в Піренеях. Цього часу, мовляв, вистачило, аби в Європі склалася могутня Руська держава, і мусульман­ська експансія вже не могла істотно вплинути на культурно- політичний розвиток Східної Європи й одірвати її від євро­пейської цивілізації. Проте, таке «споживацьке» ставлення до Хозарської держави та її історичної ролі продиктоване лише безпідставним європоцентризмом, властивим сучасній історі­ографії, і не має нічого спільного з наукою. Навпаки, Йосиф у своєму листі пише, що саме він — постійний оборонець му­сульман: «Я охороняю устя річки і не пускаю русів, що прихо­дять на кораблях, проходити морем, щоб іти на ізмаїльтян [арабів. — C. H.]. Я веду з ними війну. Якби я залишив їх у спокої бодай на годину, вони знищили б усю країну ізмаїльтян аж до Багдаду».

Культура хозарів

Про культуру хозарів непросто говорити вже тому, що ні пи­семні джерела, ні археологічні факти практично не відбивають цей аспект хозарського життя, та й дослідницька увага пере­важно його оминала. І все ж скупі свідчення давніх авторів да­ють змогу дещо сказати і про хозарську культуру. Хозари мали писемність, а ще, очевидно, й історичну літературу у вигляді генеалогій і літописів. Хозарський поет і письменник XII ст. Ієхуда Галеві як на джерело свого знання посилається на «літо­писні книги», «хозарський літопис». Про історичні записи в хо­зарів ідеться і в листі хозарського царя Йосифа: «Це збережено в наших книгах і відомо всім старцям нашої країни», «Я знай­шов у родовідних книгах своїх предків», «У мене записано», — за­значає він. Хозарська держава мала численні міста: Бертинські аннали нараховували у хозарів 100 міст, урбаністичний харак­тер хозарської цивілізації підтверджується й археологічно. Як спадкоємці Тюркського каганату, хозари запозичили звід­ти й дуалізм верховної влади, яка поділялася на божественну і світську і ділилася між каганом і царем. АльМасуді (X ст.) на­водить свідчення про поховальний обряд слов’янського насе­лення Хозарії: «Що стосується язичників у Хозарській державі, то серед їхніх різновидів є слов’яни і руси... вони спалюють своїх померлих разом з їхніми кіньми, начинням і прикрасами. Коли вмирає чоловік, його дружину живою спалюють разом із ним... Такий самий звичай існує і в індійців».

Вірування хозарів

Насамкінець згадаємо і той аспект хозарського життя, з яко­го дослідники хозарських старожитностей здебільшого й по­чинають свої праці і який справді годі обійти увагою. Ідеться про унікальну в історії подію: прийняття частиною хозарів іу­дейської релігії. І хоча прихильників іудаїзму в хозарському суспільстві було небагато, сам факт поширення його на тере­нах, де етнічні євреї не складали скільки-небудь значної соці­альної групи, завжди привертав особливу дослідницьку увагу й додавав «хозарському питанню» додаткової публіцистичної пікантності.

Як свідчить аль-Масуді, іудейська релігія запанувала в Хо­зарії з часів багдадського халіфа Харун-ар-Рашида (786-809). «Найбільш нечисленна верства — іудеї, найчисленніша — му­сульмани й християни, але цар і його наближені все ж іудеї», — зазначає арабський географ IX-X ст. Аль-Істахрі. Однак іуда­їзм не витіснив ані християнства, ані мусульманства, ані язич­ництва: подейкували, що в тих краях росло величезне дерево, біля якого щосереди збиралися жителі, приносили йому пло­ди й поклонялися. Віротерпимість хозарів чимало дослідни­ків вважали винятком зі звичайної для середньовіччя релігій­ної практики. Оповідали, що хозарський цар сповідував три релігії одночасно: у п’ятницю молився з мусульманами, в су­боту — з євреями, у неділю — з християнами. «Кожен з послі­довників цих релігій закликає до своєї віри і кожен вважає, що істина в руках його, а поза його релігією — все облуда, а я спо­відую всі релігії, тому пізнаю суть усіх релігій». Аль-Масуді за­значав, що «в хозарській столиці по закону сім суддів: два — для мусульман, два — для хозарів, що судять згідно з Торою; два — для християн, що судять за Євангелієм, і один для слов’ян, ру- сів та інших язичників, що судять своїм язичницьким звичаєм, тобто за велінням розуму».

Резюме

Попри те, що хозарській історії присвячено чимало науко­вих праць, проблеми походження та етнічної історії хозарів майже не були предметом серйозної дослідницької уваги. Ви­вчення хозарських старожитностей переважно обмежувалося окремими їх аспектами, причому особливий інтерес завжди ви­кликало навернення хозарів до іудаїзму та подальша доля тут цієї релігії. Офіційно-негласна заборона на дослідження «хо­зарської проблеми» у радянські часи призвела до цілковитого невігластва у цьому питанні: важко навіть уявити, скільки не­гативних емоцій виплеснула вітчизняна історіографія на хоза­рів і Хозарський каганат. Навіть значною мірою і досі у сус­пільній свідомості панує намальоване історіографією уявлен­ня про «державу-паразита», що обклала тяжкою даниною ледь не всіх сусідів. А єврейський елемент у хозарській історії не раз викликав напади антисемітизму й ксенофобії.

Нині інтерес до хозарських старожитностей поволі охоп­лює й етнічні аспекти. Вже тепер, певного мірою передбачаю­чи результати цих майбутніх досліджень, можна твердити, що поширене уявлення про походження і роль хозарів в україн­ській історії потребує суттєвих коректив. Останні роки прине­сли багато нового в бачення хозарської проблеми. Глибока вза­ємодія Русі і Хозарії — історичний факт, який годі заперечити і знехтувати, а належне сприйняття численних і розмаїтих русько-хозарських зв’язків — запорука правильного розуміння історичного розвитку не лише Руської держави, а й усієї Східної Європи. Кількасотлітнє існування Хозарської держави не ми­нуло безслідно, а її історія, як це стає дедалі більш очевидно, надзвичайно тісно переплетена з подіями, з якими традиційно пов’язують початкові етапи історії Русі. Тож новітні історичні дослідження все певніше спонукають придивитися до хозаро- руських взаємин, набагато тісніших, ніж досі вважалося.