Літописні племена

Вступ • Літопис про слов'янські племена • Поляни • Етнонім «поляни» • Радимичі. В’ятичі • Дуліби. Бужани. Волиняни • Древляни • Уличі й тиверці • Сівери • Кривичі • Білі хорвати й серби • Ільменські словени • «Велесова книга» про літописні племена * «Двійники» літописних племен • П'ять ведійських племен • Резюме

Друга половина І тисячоліття в історії східних слов’ян час­то характеризується як літописний період: саме до нього біль­шість дослідників відносить реальне існування літописних «племен».

Літопис про слов’янські племена

«Від тих же сімдесяти і двох народів, — йдеться у літопису, — походить і народ слов’янський, від племені Іафета — названі норичі які суть слов’яни... По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаю, де нині угорська земля і болгарська. І від тих слов’ян ро­зійшлися по землі і прозвалися своїми іменами — де хто сів, на якому місці. Ті, що прийшли і сіли над річкою Моравою, прозва­лися моровою, а інші чехами нареклися... Інші сіли над Віслою й прозвалися ляхами, а від тих ляхів прозвалися поляни, а дру­гі — лютичі, інші — мазовшани, а ще інші поморяни.

На жаль, літописи не дають загальної картини розселення літописних племен і не окреслюють точних меж кожного з них. Немає навіть єдиного переліку цих племен, який дав би змо­гу достеменно визначити племінну структуру Русі: окремі пле­мена згадуються в різних місцях літописної оповіді у зв’язку з тими чи іншими історичними подіями. Всього названо 15 та­ких племен: поляни, древляни, сівери, кривичі, полочани, дре­говичі, в’ятичі, радимичі, волиняни, дуліби, бужани, тиверці, уличі, словени, білі хорвати. Проте співвідношення між ними не вказані: невідомо навіть, чи всі вони становили явище одно­го виміру. Про окремішність східнослов’янських племінних со­юзів свідчить і показовий археологічний матеріал. Йдеться про металеві прикраси традиційного жіночого костюма, переваж­но т.зв. скроневі кільця. Коли дослідники склали зведену карту цих знахідок і зіставили з картою розселення літописних пле­мен, то з’ясувалося, що ареали поширення цих прикрас досить чітко накладаються на території певних племінних союзів і ні­де не змішуються, утворюючи замкнені області.

Поляни

Полянське питання — одне з основних у дослідженні літопис­них племен. Це й не дивно, бо саме полянське племінне об’єд­нання посідає у літопису чільне місце. Полянам найбільше сим­патизує літописець: вони протиставляються іншим племенам, причому ці порівняння завжди на користь полян.

Полянам, за словами літописця, властивий ореол праведно­сті: вони «мали звичай своїх предків тихий і лагідний, і пошти­вість до невісток своїх і до сестер, а невісток до свекрів своїх, і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили рї] ввечері, а назавтра при­носили [для його родини те], що за неї дадуть». Тоді як «... де­ревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води... А радимичі й в’ятичі, і сівери такий оби­рай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] у них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами».

Чи не найбільше дивує те, що ранньосередньовічні іноземні джерела (серед них і ті, які докладно оповідають про східних слов’ян), жодного разу не згадують полян. Неодноразові спро­би археологічно «виловити» полян і собі виявилися марними. Дослідники зауважили: свідчення про землі полян, якими вони постають із джерел, аж ніяк не відповідають видатній історичній ролі цього племені. Аналізуючи свідчення про розселення літо­писних племен, виявляється, що для полян на карті Русі взагалі не знаходиться місця — їм лишається лише незначна територія навколо Києва. Та й сама етимологія назви поляни (нібито від поле), запропонована ще літописцем, не дуже в’яжеться з аре­алом Києва на межі лісової смуги, та ще й із досить складним рельєфом.

Етнонім «поляни»

Що ж до етноніма поляни, то його традиційне тлумачення від слова поле — яскравий зразок «народної етимології», що не має нічого спільного з його справжнім значенням (це сто­сується й традиційних тлумачень решти літописних етно­німів). Та й літопис мовить, що поляни «жили особе по горах своїх». Натомість є підстави вбачати у назві поляни давній, ще і.-є. компонент пал, пол, який означає «богатир, захисник, воїн,

цар». У санскриті дієслівна основа пал означає «захищати, охо­роняти, берегти». Санскр. палак, що має значення «воїн, цар», як полк входить у князівські імена Святополк і Ярополк: пер­ше означає «Захисник світу», а друге — «Бик-захисник», де Яр споріднюється з санскр. вар «муж, самець, бик». Отож поляни — «воїни, захисники, оборонці». Прикметно, що санскр. кшатра «сила, могутність, влада», вживане на означення воїнського стану, має в санскриті фонетичного двійника — кшетра «поле» (пор. поляни), через що іноді плутають слова кшатрій «воїн» і кшетрій «селянин». Дослідники звертали увагу і на латин, rus, ruris — «поле, село, рілля».

Основа пал добре відома стародавній історії. На малоазій­ському узбережжі Чорного моря існувала країна Пала, пізні­ша Пафлагонія — колись могутня Хеттська держава. Грецький історик Діодор Сицилійський (І ст. до н. е.) оповідає про си­нів Скіфа на ім’я Пал і Han, які розділили єдине доти царство й означили племена, які очолили, пали і напи. Античні автори згадують у Криму скіфську фортецю Палакій і скіфського царя на ім’я Палак.

Радимичі. В’ятичі

Літописець наводить легенду про походження в’ятичів і ра­димичів від братів В’ятка й Радима, що нібито прийшли з захо­ду, від ляхів; Радим зі своїм родом осів на річці Сож, а В’ятко — на Оці. Втім, існував ще один варіант переказу про Радима і В’ятка, з їхнім третім братом на ім’я Дуліб, що сидів на Бузі: «по ньому звалися дулібяни, а нині той народ зветься лучани». Цікаво, що в гідронімії Верхньої Наддніпрянщини поряд за­свідчені назви В’яча і Ратомка.

Події політичної історії в’ятичів практично невідомі. Літо­пис повідомляє лише, що в XI ст. на в’ятицького князя Ходо- ту та його столицю Корьдно (Корьден) двічі ходив київський князь Володимир Мономах. Цікаво, що назва столиці в’ятичів фонетично близька до назви столиці давньої Фрігії міста Іордіон, пов’язуваного, між іншим, з кімерійськими походами. Дослідники навіть проводили паралелі між людністю Вансько- го царства — ванами та літописними в’ятичами. Цікаво також, що відома з арабських джерел держава в’ятичів Вантіт, роз­міщувана між річками Окою, Доном, Упою і Парою, знаходить цікаву паралель в індійській історії, де між ріками Ямуною, Сіндом, Упаджалою і Парою існувала країна Аванті.

Дуліби. Бужани. Волиняни

Дулібів джерела фіксують на теренах історичної Волині, де згодом згадуються бужани та волиняни; щоправда, характер стосунків між цими трьома народами досі нез’ясований.

«Повість минулих літ» зберегла яскравий переказ про ду- лібів. «У ті часи існували обри, що воювали проти Іраклія і ледь його не захопили. Ці обри воювали і проти слов’ян і примучили ду- лібів — також слов’ян, і творили насильство жінкам дулібським: якщо поїде куди обрин, то не дозволяв запрягти коня чи вола, але наказував впрягти у воза три, чотири або п’ять жінок і везти його — обрина. І так мучили дулібів. Були ці обри великі тілом, а розумом горді, і бог знищив їх, і померли всі, і не залишилось жод­ного обрина. Ie приказка на Русі до цього дня: «Загинули, як об­ри» — адже немає їхнього ні племені, ні нащадків».

Древляни

Древляни популярні в історичній літературі насамперед за­вдяки яскравим подіям середини X ст. Тоді, за літописом, Ольга, вдова київського князя Ігоря, вбитого древлянами, здійснила каральний похід у древлянську землю, хитрощами помстилася за смерть чоловіка й перетворила Древлянщину на київський уділ. Нам відоме й ім’я Мал у древлянського князя, учасника «древлянських подій»; з ним пов’язують також назву древлян­ського міста Малин. Йдучи за літописом, історики й археоло­ги приблизно визначили місце проживання древлян у басей­нах Тетерева, Прип’яті та Ужа, правобережних приток Дніпра з головними містами Іскоростень і Овруч, хоча ні бідний ар­хеологічний матеріал, ні скупі свідчення «Повісті» й топонімі­ки верхів’їв Дніпра не допомагають ідентифікувати це плем’я з маси довколишніх «полян» і «волинян». За літописним пере­казом, колись «у деревлях» було власне княжіння. Назву древ­лян літописець пояснює так, що ті, мовляв, «жили в лісах».

Найранішу згадку назви древляни дослідники вбачали у лі­тописному фрагменті з недатованої його частини, запозиченої з хроніки Амартола (IX ст.), де перераховані народи північно­го узбережжя Чорного моря: «Мідія, Ольванія, Вірменія Мала і Велика, Каппадокія, Пафлагонія, Галатія, Колхіда, Bocnop, Meomu, Дереви(!), Сармати, Таври, Скіфія, Фракія, Македонія». Назву Дереви тут найчастіше пов’язували з сотзші-тервінгами — одним з двох готських народів (інший — гревтунги), яких також означали вестготи (візіготи) та остготи (остроготи). Якщо це справді так, то етнонім древляни уже другий (поряд із назвою поляни), який щодо Середнього Подніпров’я видається своєрід­ним історіографічним фантомом. Характерно, що у Костянтина Порфирогенета (X ст.), етнічна назва древляни фігурує як вер- віани. Востаннє древляни згадані в літопису під 1136 р.

Цікаво, що низка «древлянської» топоніміки фіксується на Балканах. Поліський Малин дублює Malin у Хорватії. Своїх родичів на землях колишньої Югославії мають назви сіл на Житомирщині: Болярка, Бараші, Родичі, міста Біла Церква на Київщині. Тут є і власний Kijev, два Kijevci, п’ять поселень Kije- vo, одні Kijani тощо. Схоже, лише тут є і прямий відповідник назві Житомир — це хорватський Zitomir. Ще більш несподіва­но, що сліди древлян віднаходяться і в Середній Азії, у давньо­му Соґді та Бактрії, в долині ріки Зеравшан. Компонент Зерав- Степан Наливайко зближує з назвою Жерев, притоки р. Уж, на якій стоїть Коростень. І висловлює припущення: а чи не відпо­відає Зерав-Жерав слов’янському Дерав? Тим більше, що іран­ським мовам притаманне чергування д-з (Іран, рамадан і ра­мазан, даріна й заріна «золото», Дахак і Заххак, Іран, чареза й укр. череда). І чи тоді древляни — не зеравшани, а Зеравшан — не Деравшан «Край деравів-дервів-древлян»? Характерно, що столиця Бактрії у давніх джерелах —Дрваспа (інакше Заріаспа, зважаючи на чергування d-з), а Україна, як уже йшлося, вияв­ляє з Бактрією численні зв’язки на різних рівнях.

Уличі й тиверці

Уличів і тиверців літописець розміщує по Дністру і Дунаю, але уточнює, що вони «сиділи колись по Бугу та по Дніпру, аж до моря. І їхні міста там і донині. І називалися від греків — Велика Скіфь». Літописних уличів найчастіше ототожнювали з наро­дом унліци Баварського Географа (IX ст.), а також ультинами Костянтина Порфирогенета (X cτ.). Не виключено, що саме ці ультини відомі у VI ст. як ультинзури — один із гуннських наро­дів. Про якийсь зв’язок уличів з гуннами та болгарами свідчить і легенда, за якою Аспарухові болгари прийшли на Дунай з річки чи місцевості, яка по-болгарському звалася Онґлон або Оґлон.

Головне місто уличів звалося Пересічен: про нього відомо тільки те, що близько 940 р. його обложив київський воєвода Свенельд. Що ж до сусідів уличів — тиверців, яких розміщу­ють на берегах Дністра від його середньої течії до гирла Дунаю і берегів Чорного моря, то цей етнонім згаданий у літопису лише кілька разів. Племінним центром тиверців був Червень на західному боці Дністра, за назвою якого отримали назву т. зв. Червенські городи — група міст та укріплених замків на Волині, які в майбутньому часто ставали об’єктом суперечок та військових сутичок. Що ж до назви тиверці, то, можливо, з семантичного погляду її слід зближувати з назвою таври — «бики, бичичі», що її мав народ, здавна знаний у Північному Причорномор’ї.

Сівери

Сівери, певно, — чи не найзагадковіше з-поміж усіх літо­писних племен. Уперше вони постають у літопису, зокрема, Іпатіївському, у тій його частині, де мовиться про розселен­ня слов’ян. Перерахувавши ледь не всі відомі йому західно- й східнослов’янські племена, літописець підсумовує: «...а інші сіли по Десні і по Семі і по Сулі і нарекошася Севером. Зауважимо: більшість літописних списків подає саме таку форму назви, тоді як сіверяни — лише пізніша адаптація малозрозумілої на­зви в дусі «народної етимології».

У літописних згадках про сіверів дослідники виявили кілька цікавих особливостей. По-перше, у переліку літописних племен сівери завжди стоять останніми. По-друге, їхня назва в різних лі­тописних зводах не усталена: одні подають форму deep, інші — сі- веро, причому, на відміну від решти етнонімів, які згадує літопи­сець, ужита вона переважно в однині, що взагалі невластиво для слов’янських етнонайменувань. Осібне місце сіверів у літопису доповнює і особливе становище Сіверської землі в Руській держа­ві. Сіверщина завжди стояла осібно від інших східнослов’янських земель, її князі провадили самостійну політику, охоче приймали вигнанців та опальних князів, опозиційних Києву. Саме сіверські князі тримали зв’язок із руським Приазов’ям, Тмутораканським князівством, де переважно посідали престол і яке історично тя­жіло до Чернігова, а не до Києва. Сіверщина у Руській державі найчастіше виступає й носієм культурних традицій: якщо Київ за Рюриковичів був адміністративним і політичним центром Русі, то Чернігів був її культурним центром. Чверть усіх відо­мих міст Давньої Русі розташовувалася саме тут. Не випадково саме на Сіверщині знайдено найбільше досконалих зразків русь­кого образотворчого мистецтва. Сюди сягає витоками і могутня літературно-поетична традиція: саме на Сіверщині створювало­ся «Слово», звідси походив легендарний Боян — Велесів онук, що оспівував подвиги Мстислава Тмутораканського і Чернігівського. Та й «Велесова книга» знайдена саме тут.

Літописних сіверів пов’язували з саварами Птолемея (II cτ.), свариками Равеннського Аноніма (кін. VII ст.), гуннами-савірами, народом сіварія (ніварія) у Приазов’ї, врешті, з країною Саврикою Певтингерових таблиць (III ст.), що розміщувалася у Подонні (пор. назву Сіверський Донець). Сівери відомі й на Балканах — сівери басейну Дунаю (seberies та severes візантійських істори­ків Феофана та Анастасія) фіксуються у зв’язку з болгарським ханом (царем) Аспарухом, засновником Першої Болгарської Держави. Джерела згадують у Болгарії сім слов’янських племен, назви яких не називають, але виокремлюють восьме — сівери.

Тут існував і свій Переяслав (Преслав) — друга (після Пліски) столиця Болгарського царства. Характерно, що й руській істо­рії відомі одразу три Переяслава — Переяслав Руський (нині Переяслав-Хмельницький на Київщині), Переяслав Рязанський (суч. Рязань) і Переяслав Заліський (тепер у Ярославській об­ласті, Росія). Не менш цікаво, що усі ці три Переяслава стояли на річках з однаковою назвою Трубіж.

Кривичі

Серед питань, пов’язаних із давнім населенням України лі­тописного періоду, осібно стоїть питання про народи Північно- Східної Європи, одним з яких були кривичі. Вони населяли верхів’я Західної Двіни, Дніпра, Волги, а також почасти басейн Німану з містами Смоленськ, Полоцьк та Ізборськ. Про кривичів літописець говорить мало, згадуючи їх серед племен, які в IX ст. платили данину варягам, а також разом із сіверами, радимича­ми та в’ятичами відносить їх до «неправедників». Костянтин Порфирогенет згадує кривичів, коли каже, що ті роблять човни- довбанки, на яких руси допливають до Царгорода. Міфологічні початки кривичів сходять до князя Крива, ім’я якого традиційно пояснюють як «кривий», «який має природну ваду», хоча у бал­тійських народів кріве виступає священнослужителем, жерцем. Прийнято вважати, що формування кривичів як етносу відбува­лося через змішання праслов’ян із сусідніми фінно-угорськими й балтійськими племенами, внаслідок чого кривичі й дреговичі згодом склали сучасну білоруську народність. Показово, що ли­товці й латиші й досі називають росіян криви.

Білі хорвати й серби

Свідчення про білих хорватів у джерелах нечисленні — у лі­топису вони фігурують поряд із дулібами й тиверцями. Костян­тин Порфирогенет у середині X ст. знає Білу (інакше — Велику) Хорватію і білих хорватів, які населяли область, що лежала на відстані ЗО днів шляху від Чорного моря і сусідувала з Франгією (Східно-Франкським королівством. — C. H.), Туркією, печені­гами та білими сербами. Саме звідси, за Костянтином, части­на хорватів ще за правління візантійського імператора Іраклія (VII ст.) переселилася на південь, до Далмації, де охрестилася і склала південну гілку хорватів (нині Хорватія). 907 р., за лі­тописом, білі хорвати брали участь у поході на Візантію, а під 992 р. літопис подає звістку про похід Володимира на хорва­тів — це остання звістка про них. Назву хорваты Костянтин тлу­мачить як «мешканці великої країни», нібито від грец. кора — «область», «країна». Характерно, що жодної слов’янської ети­мології для етноніма хорвати немає.

За багатьма ознаками найближче до хорватів стоять балкан- ські серби, причому поряд із Білою Хорватією існувала й Біла Сербія, а крім східних («руських» або карпатських) і півден­них («іллірійських» або балканських) сербів і хорватів були ві­домі й західні серби (полабські або лужицькі), що входили до об’єднання полабських слов’ян між Лабою-Ельбою і Одрою- Одером. Пліній Старший (І ст.) мовить, що серби жили колись серед меотських народів у Приазов’ї, а Птолемей (II ст.) біля Дону локалізує народ sirbi. У басейні Дону здавна фіксувався й один із водотоків під назвою Xopeamoc. Річка Серпа або Capna між Доном і Волгою, як і річка Морава, за Птолемеем, притока Дону, й собі можуть свідчити, що тут колись жили серби й мо- рави (пор. також Мере — одне з найдавніших міст Середньої Азії, столиця Марґіани). Сюди ж можна додати й пару топоні­мів Дервент-Дербент — перший у Боснії та Герцеговині, дру­гий — над Каспієм.

Цікаве спостереження українського мовознавця Леоніда Булаховського, що закінчення 1-ї особи множини -мо в укра­їнській мові — прикметна ознака української — з усіх слов’ян­ських мов властиве лише верхньолужицькій і сербській мовам. У плані українсько-лужицьких мовних паралелей йшлося і про т. зв. заміщувальне подовження голосних (ніс — носа, віз — воза), спільне тільки для цих двох мов. Такі однотипні риси у двох споріднених, але географічно віддалених одна від одної мов, які вже не контактують понад тисячоліття, дали дослідникам підстави ввести в науковий обіг поняття праверхньолужицької та праукраїнської мов, що сходять до давніх часів.

Схоже, й етноніми серби та хорвати можуть мати спільне походження й однакове значення. За Степаном Наливайком, в основі назви серби лежить інд. сарва «всі, люди, народ», іран­ський відповідник якому — хаурва (пор. хорвати). Причому сарва винятково вжиткове саме в індійському іменотворенні, тоді як хаурва — в іранському.

Ільменські словени

Ільменськими словенами в історичній науці традиційно по­значають племінне об’єднання східних слов’ян, що розселили­ся в басейні озера Ільмень та річки Волхов з центром у Нов­городі і створили тут власне княжіння. За «Повістю минулих літ», словени прибули сюди з берегів Дунаю. Етнонім слове­ни справді тісно пов’язаний саме з Подунав’ям: він у вузько­му сенсі позначав моравських, а в ширшому — сукупність за­хіднослов’янських племен (пор. суч. словени, Словенія), у тому числі й венедів-ободритів. Назву суовени як позначення одного з венедських племен подає на своїй карті ще Клавдій Птолемей (II ст. н. e.).

Характерно, що етнонім словени згаданий лише у «Повісті минулих літ»: самі новгородці ніде й ніколи не означали себе словени, а тільки новгородці. А згідно з даними археології, по­селення на місці сучасного Новгорода виникає лише наприкін­ці X ст., що аж ніяк не узгоджується з літописним датуванням. Тож постає питання, а чи Новгород на Волхові, про який мовить літопис, і справді — той самий Новгород, що його пов’язують із розселенням словен з Дунаю, і чи саме сюди свого часу, згідно традиції, прибув Рюрик? Адже міста з назвою Новгород — не рідкість по всій території слов’янського розселення. У зв’язку з назвою Ільмень вказували і на гідронім Ілмер у давній Фрізії, історичній області в Європі біля узбережжя Північного моря, що її населяли фрізи (пор. фріги}, саме так ця назва звучить і у «Велесовій книзі». Ім’я Ілмера, згідно частини літописних списків, мала і сестра князя Словена, сина Скіфа, праонука Яфета, за ім’ям якої нібито й було назване озеро.

«Велесова книга» про літописні племена

Цікаві свідчення про літописні племена містить і «Велесова книга». Вона згадує царя Богумира і його дружину Славу (Славуну), що мали трьох дочок — Древу, Скреву та Полеву і двох синів — Сіву й Руса. І якщо імена Богумира та Славуни отримують відповідники в етнічних назвах кімерійців і сло­в’ян, то імена їхніх дітей знаходять цілковиті фонетичні пара­лелі в назвах деяких літописних племен — древлян, кривичів, полян, сіверів, русів. Украй важливо, що, судячи з цього пе­реказу, п’ять найбільших і найвідоміших племен літописної історії виявляють взаємну етнічну спорідненість (як діти од­ного батька), а крім того, у своїх етнічних зв’язках сходять до найдавнішого відомого з писемних джерел населення Давньої України — кімерійців.

«Двійники» літописних племен

Не можна оминути й той показовий факт, що згадані вище назви літописних племен — не прерогатива лише вітчизняної історії. Так, серед полабських слов’ян відомі древами, «тотож­ні» східнослов’янським літописним древлянам. Назву поляни й собі мало не лише літописне плем’я — поляни добре відомі і в Центральній Польщі. З ними, як і з «нашими» полянами, пов’язують початки Польської держави, та й саме ім’я поляни з давнини і досі є самоназвою поляків та їхньої країни — Po­lonia. Історії відомі також моравські й болгарські поляни. Фра­кійським аналогом наших дреговичів є місцеві другувіти. Так і дуліби відомі не лише на Волині й Галичині, а й у Чехії та Паннонії; прикметно, що франкський історик VIІ ст. Фредегарій оповідав про паннонських дулібів, що саме їх «примучували» авари. Назви на Дулеб- і deep- поширені й поза Україною, у Подунав’ї. З історії відомі і долопи — давній народ, що мешкав у Фессалії і пов’язувався ще з троянськими подіями. У Польщі було князівство Сіверське з головним містом Севіж або Cieep на річці Чорна Пшемша, притоці Вісли. У басейні Західного Бугу і Вісли є річка Вакра (Вкра, Вікра, Укра), а територію на схід від ріки Одри в Польщі, де й протікала Вакра-Укра, насе­ляли укри або украпи.

Цікаві паралелі простежуються і в історичній географії. Так, літописний Вишгород — резиденція руських князів на право­му березі Дніпра віднаходить собі двійників у Польщі й Чехії, де укріплені міста й резиденції князів називалися Вишегруд на правому березі Вісли (Польща) та Вишеград на правому бе­резі Влтави (Чехія, передмістя Праги). Показово, що існува­ли також індійські (Вішапур, Бішапур) та іранські (Вісегерд, Бішкепт) Вишгороди. Можливо, що й назва Bocnop, якою іно­ді означується Пантикапей — теж Вишгород, де пор (інд. пур) «місто». Принагідно зазначимо, що троє братів вірменської ле­генди звели на горі Каркея спільне місто Biuiana або Вішапух — також Вишгород. А сучасна назва Пантикапея-Bocnopa — Керч (у літописах Керчее, Корчее) і собі цілком може бути спорідне­ною з назвою Каркея й етнонімом керкети, що його мав один з меотських народів.

П’ять ведійських племен

Та, мабуть, чи не найдивовижніше те, що чимало літописних племен знає індійський епос.« Махабгарата» подає романтично- драматичну оповідь про царя Яяті й п’ятьох його синів — Яду, Typeauiy, Ану, Друх’ю і Пуру, царів-епонімів п’яти одноймен­них племен. Причому якщо Яду й Турвашу були синами Яяті від законної дружини-брахманки, то Ану, Друх’ю і Пуру — від його таємної дружини-кшатрійки. Коли таємниця розкрилася, тесть-жрець прокляв молодого ще царя на довічну старість. Той слізно благав синів узяти його старість, а йому віддати свою молодість, але тільки Пуру — наймолодший з його синів, зва­жив на батькове прохання. Тож саме він, усупереч звичаю, став царем і родоначальником царської династії.

Для нас цей міф цікавий тим, що назви п’яти ведійських пле­мен — яду, турвашу, ану, друх’ю і пуру — перегукуються з на­звами балтійських і слов’янських племен, які ще в літописні ча­си компактно розміщувалися фактично поряд. Так, якщо ядави відповідають балтійським ятвягам, то з ними сусідили туровці, які співвідносяться з ведійськими турвашу. Причому як індій­ські ядави мають іще дві назви — сатвати й данави, так і ятвя- ги мають дві інші назви — судовими (судова) й дайнови. Ще од­не ведійське плем’я, друх’ю, співвідноситься зі слов’янськими дреговичами, дрегвою. Прикметно те, як саме Яяті прокляв Друх’ю, коли той відмовив батькові в його проханні: «Ти зі сво­їм родом підеш у місця, де єдиним засобом пересування буде тобі човен або пліт, а сам ти будеш у своєму племені не царем, а лише ватажком». Ці слова дивовижно точно характеризують місце­вість, на якій літописи застають дреговичів. Що ж до назви ану, то її, певно, можна зближувати з етнонімом анти.

Степан Наливайко співвідносить слов’янський етнонім ду- ліби з давньоіндійським етнонімом дарбги-далбги, країна яких в індійському епосі має назву Відарбга. «Махабгарата» знає ін­шу назву Відарбги — Бгоджа, назва людності якої — бгоджі, бго- джани — фонетично напрочуд близька до звичного нам бужа- ни. Важливо, що столиця Відарбги — Кундін, Кундіна — вияв­ляє спорідненість з назвою Кудин у одного з т. зв. болоховських міст на Бузі, назва якого тлумачиться як «Жречин, Жрецьке, Жерцівське» (з санскр. кунд «чародій, жрець, чаклун» та -ін — суфікса приналежності або наділеності чимось). Вже йшлося, що індійському епосу відомі й сувіри, «тотожні» літописним сіверам, а також народ під назвою кріві, «аналог» літописних кривичів. Індійська традиція оповідає і про царя Вакру, що вмів чаклувати, тобто був кудесником, волхвом, жерцем; саме ж ім’я Вакра із санскриту означає «Кривий». Цікаво, що в деяких бал­тійських племен (зокрема у прусів) жрець називався кріве, а не­одмінним атрибутом його був викривлений дубовий посох.

Індійський епос знає і народ пуру, певно, двійника літопис­них полян. В індійському міфі Пуру протиставлений чотирьом своїм братам: він наймолодший, єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість, став царем, хоч ним, за давньою традицією, мав стати найстарший брат. Подібне про­тиставлення бачимо і в руському літопису: на противагу, ска­жімо, дреговичам чи древлянам, полянам властива мирна й ла­гідна вдача, шанування батьків, вони мають шлюбний звичай, а не викрадають дружин на «бісівських ігрищах» тощо. Плем’я пуру як найбільш чеснотливе й праведне знає ще «Ріґведа». Похід до Індії Олександра Македонського у IV ст. до н. е. за­став цей народ у Пенджабі, де воно зі своїм ватажком Пором {Пор — грецька передача імені Пуру) вчинило завойовнику від­чайдушний опір, але зазнало поразки. Та Олександр, вражений мужністю Пора, нібито дарував йому життя і навіть залишив йому його царство.

Резюме

Оповідь про літописні племена, переказана літописцем, вже традиційно розпочинає вітчизняну історію: вважають, що роз­селення літописних племен безпосередньо передує постанню Руської держави у IX ст., і, більше того, тісно з ним пов’язане. Однак ситуація з літописними племенами, схоже, значно складніша за її традиційне розуміння: нагадаємо, що сама опо­відь про розселення слов’янських племен уміщена в недато- ваній частині літопису, тож і традиційне хронологічне визна­чення її більш ніж умовне. Проблема ускладнюється і тим, що руська літописна традиція — не єдина, що знає літописні на­роди: не менш видатну роль деякі з них, судячи з джерел, віді­грали і в історіях інших слов’янських країн. Зрештою, ЯК, ЗГІД­НО з усталеним баченням історії літописних племен, пояснити той факт, що багатьох з «наших» літописних племен знає дав­ньоіндійський епос, що вважається чи не найдавнішим в епіч­ній традиції усіх і.-є. народів?

Очевидно, в нашому випадку слід визнати, що некритичне ставлення до історичного джерела й цілковите ігнорування іс­торичної традиції інших народів поповнило вітчизняну історію ще одним (яким за ліком?) міфом, що вимагає до себе належної уваги науковців. Нині вже не можна виключати і такої мож­ливості, що принаймні частина літописних племен для укра­їнської історії можуть виявитися таким собі історіографічним фантомом (територіальним або часовим), адаптованим під пе­ром літописця до конкретних історичних реалій. Власне, таких фантомів, якщо йти за літописною версією вітчизняної істо­рії, чимало і в історії Руської держави, і в цьому ми ще мати­мемо нагоду переконатися. Що ж до історії тих племен, які ми звикли називати «літописними», то у пошуках їх витоків на­ші джерела все певніше відсилають нас до давнього Північного Причорномор’я та Приазов’я, до спадщини скіфських, сармат­ських, готських, гуннських народів... Ба навіть більше — до ін­доєвропейської спадщини.