Русь

Вступ • Аргументи норманісгів • Методологічний аспект «проблеми Русі» • Скандинавське тлумачення назви «русь» • Південна версія походження Русі • Тав­ри й Русь • Закликання варягів • Родовід Рюрика • Варяги-ободрити • Герульська легенда • «Сказання про Словена та Руса і місто Словенськ» • Закликання кня­зів — лише легенда? • Арабські автори про русів • Малороси і Малоросія • Резюме

Певно, в усій історичній літературі немає іншого такого уривка, якому б так пощастило на дослідницьку увагу, як лі­тописному — про закликання варягів.

«Вигнали варягів за море, і не дали їм данини. І почали самі со­бою володіти, і не було у них правди. І піднявся рід на рід, і були усобиці, і почали самі з собою воювати, !сказали: пошукаймо со­бі князя, який би володів нами і управляв по праву. Пішли за мо­ре до варягів, до Русі; бо звуться ті варяги Русь... Говорили Русі Чудь, Словени, Кривичі і всі (Весь?): земля наша велика і багата, а наряду в ній немає. Підіть княжити та володіти нами. І об­ралися три брати зі своїми родами, і взяли з собою всю Русь... І спершу прийшли до словен і звели місто Ладогу. І сів старший Рюрик у Ладозі, а другий Синеус на Білоозері, а третій в Із- борсъку Трувор... І від тих прозвалася руська земля...»

Аргументи норманістів

Суперечка норманізму й антинорманізму, що триває не од­не століття, має величезну літературу, навіть побіжно оглянути яку вкрай складно. Зародившись як наукова течія в Росії, нор­манізм згодом підхопила західна історична наука, де він і при­жився. Очевидно, немає особливої потреби вдаватися в історіо­графічні подробиці: чи не кожен, хто стикався з вітчизняною історією, знає (бодай у загальних рисах), про що йдеться, а то й має власні міркування з цього приводу.

Безумовно, норманізм постав не на порожньому місці: у дже­релах справді є свідчення (хоча й небагато), які нібито промов­ляють за північне походження Русі. Однією з підвалин норман­ської теорії досі є опис Костянтина Порфирогенета, візантій­ського імператора й історика, шляху «з варяг у греки» та згадува­ні у зв’язку з ним назви Дніпрових порогів — руською і слов’ян­ською мовами. Це свідчення було витлумачене так, що, мовляв, скандинавська русь не забажала запозичити готові слов’янські назви порогів і переклала їх власною мовою. Додавалися й свід­чення частини арабських авторів, які розрізняли слов’ян (саклаб) та русь: це нібито підтверджувало, що русь — народ, одмінний від слов’ян. Саме це протиставлення породило серед лінгвістів та істориків низку гіпотез про неслов’янське походження русі.

З іншого боку, визнання того, що русь — не слов’яни зовсім не рівнозначне визнанню того, що русь — скандинави. Важли­во, що якраз обґрунтоване ототожнення русів і скандинавів завжди лишалося найслабшим місцем в аргументації норманіс­тів, а без цього, зрозуміло, вся ця конструкція мало чого варта. І доки руські назви Дніпрових порогів не будуть переконливо витлумачені зі скандинавських мов, вони не можуть вважати­ся аргументом на користь норманського походження русі. Ті ж арабські автори, хоч і називають слов’ян і русів окремо, тим не менше прямо засвідчують їхній етнічний зв’язок. Так, Ібн Xop- дадбег у середині IX ст. (тобто ще до Рюрика), оповідаючи про руських купців, додає: «вони є народ зі слов’ян». Чому, скажімо, розрізнення у давніх джерелах венедів, склавінів та антів зо­всім не заважає дослідникам вважати усіх їх слов’янами? Чи не сказано, зрештою, прямо в «Повісті минулих літ», що «словень- ский язык и рускый одно есть»? Слід враховувати й те, що не лише руські, а й слов’янські назви порогів у Костянтина не за­вжди можна надійно етимологізувати. Якби він окремо не по­яснив, що назва Веруци означає «Кипіння води», що Eccyni означає «Не спи» і що Напрезі означає «Малий поріг», дослід­ники ще довго билися б над тлумаченням цих давніх назв.

Істотний сумнів у сучасних дослідників викликає й пошире­не уявлення про шлях «із варягів у греки» як транзитний торго­вельний шлях, що з’єднував Скандинавію і Візантію. Адже жод­них свідчень про такі торговельні взаємини джерела не дають. Ні візантійські, ні скандинавські документи не засвідчують по­стійної і масштабної торгівлі скандинавів у Царгороді: Візантія так само не знала скандинавських товарів, як і Скандинавія май­же не знала візантійських. Археологічні розкопки на острові Гот­ланд, одному з центрів скандинавської торгівлі, виявили 67 тис. арабських, англійських, німецьких, польських та інших монет VIII-X ст., і серед них лише 180 візантійських, що складає близь­ко 0,25%. Та й руський літопис — єдине джерело, що знає слово­сполучення «із варяг у греки», насправді описує певний водний шлях, що його складають кілька послідовних ділянок, причому слова «з варягів у греки» ніде не вживаються у традиційному їх розумінні: «Коли ж поляни жили окремо по горах цих, тут був шлях з Варягів у Греки і з Греків Дніпром, а у верхів’ях Дніпра — волок до Ловоті, а по JIoeomi можна увійти в Ільмень, озеро велике; з цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Hepo, і устя того озера впадаєуморе Варязьке... По тому ж морю іти до Риму, _a від Риму прийти по тому ж морю до Царгороду, а з Царгороду прийти в Понт-море, в який тече Дніпро».

Іншим аргументом норманістів є тексти договорів Олега та Іго­ря з Візантією, де серед імен представників князівської воїнської дружини значна частина нібито нагадує скандинавські. Знову- таки, ймовірної скандинавської етимології їх не запропоновано, а поняття подібності чи несхожості надто суб’єктивні, аби на цій підставі робити далекосяжні історичні висновки. Та й імена у ба­гатьох народів, особливо давніх, часто подібні: скажімо, не ви­кликає ж сумніву слов’янське походження імені Володимир, хоча існує і його північний варіант Вольдемар. Ім’я Рюрик добре відо­ме й у слов’ян: Pepix і Реріг трапляються серед імен давніх чесь­ких родів; слов’янське плем’я ободритів називало себе ререги.

Ще один популярний аргумент норманістів — посилання на свідчення т. зв. Бертинських анналів про посольство, яке 839 р. візантійський імператор Феофіл відправив до франкського ім­ператора Людовіка Благочестивого. При посольстві перебу­вало кілька осіб, які називали себе роси: їх направили до Кон­стантинополя засвідчити дружбу свого князя, що йменувався хакан. У листі Феофіл просить Людовіка допомогти цим лю­дям повернутися додому, оскільки, мовляв, повертатися тим же шляхом, яким вони прийшли, стало небезпечно через жорстокі й варварські народи. Імператор Людовік розпитав прибульців про причини їхнього приходу і з’ясував, що вони з племені све- онів. Запідозривши у шпигунстві, він звелів їх затримати, доки достеменно не з’ясуються їхні наміри.

Норманісти розцінили свідчення Бертинських анналів так, що свеони — це шведи, тож і ототожнили шведів і русів. Щоправда, вірогідність такого висновку дещо псувала наявність правителя- хакана, якого шведи ніколи не знали. Так само незрозуміло, навіщо було шведам називати себе русь, а не шведи. Важливо й те, що з ан­налів невідома подальша доля руського посольства і чи підтвер­дилося припущення, що це були саме шведи? Що ж до етноніма свеви, то він поширювався на багато народів Північної та Східної Європи: так, слов’яни на балтійських островах Волін та Узедом у давніх авторів зовуться свеняни. Саме Північне Причорномор’я у давніх джерелах мало назву не лише Велика Скіфія, а й Велика Швеція (Світьод): якраз звідси у своїх сагах виводили себе самі скандинави. Тож і питання про свеонів Бертинських анналів зов­сім не таке однозначне, як те прагнуть показати норманісти.

На користь норманської теорії наводилися й деякі інші ар­гументи, проте не такої значущості, аби навіть згадувати їх — усі вони переважно базувалися на уривках із джерел, що не ма­ють задовільного тлумачення і досі дискусійні. Жодних нових вагомих доказів норманісти за останні півтора-два століття так і не запропонували, а ті, що ними вони оперували, давно й пе­реконливо спростовані (ще у працях істориків XIX ст.

Методологічний аспект «проблеми Русі»

І все ж сильні позиції норманізму в сучасній історіографії зумовлені не так переконливою історичною аргументацією, як тим, що за кілька століть справедливої і загалом успішної кри­тики норманської теорії вчені-антинорманісти так і не запропо­нували переконливої альтернативної теорії. У суперечці з нор- маністами антинорманісти не набули такої ж одностайності: тут панує різнобій концепцій, що нерідко спростовують не ли­ше опонентів, а й одна одну. Найпоширеніша з наявних нині спроб слов’янізувати назву русь — зведення її до місцевих гід­ронімів на Poc- {Рось, Pocaea та ін.) — неспроможна ні лінгвіс­тично, ні методологічно, на що не раз вказувалося в історичній літературі. Це саме можна сказати й про інші подібні спроби: їх небагато й вони переважно добре відомі. Тож і розв’язання «проблеми Русі» досі зводиться до вибору найбільш правдопо­дібної серед кількох однаково неправдоподібних версій.

Характерно, що саме лінгвістична аргументація, вирішаль­на при визначенні етнічної належності, досі лишалася найбільш вразливим місцем і «північної», і «південної» гіпотези: об’єктив­но жодна з існуючих гіпотез походження Русі не може вважа­тися лінгвістично переконливою. Більшість пропонованих ети- мологій для назви русь — пояснення, які нічого не пояснюють. Адже наявність двох фонетично подібних назв ще не означає, що вони споріднені, і що одна обов’язково походить від іншої (хоч у такому разі ще треба довести, яка з них первісна, а яка вто­ринна). Навпаки, іноді споріднені слова мають саме незалежне походження, хоча й сходять до спільної основи.

Неспроможність дослідників упродовж тривалого часу роз­в’язати «проблему Русі» спонукає шукати причину цього в ме­тодологічній площині. Хибний підхід до «проблеми Русі» як од­нієї загальної проблеми, що вимагає однієї конкретної відповіді, виявився у прагненні дослідників одночасно розв’язати кілька абсолютно різнозмістових і різнозначеннєвих історичних про­блем: етимологія назви русь, походження руської державності, суть конкретних політичних подій середини IX CT., відомих в іс­торичній науці як «закликання варягів» тощо. А це, природно, завело розв’язання проблеми походження Русі в глухий кут. Водночас у тій постановці питання, яка існує сьогодні, «проб­лему Русі» розв’язати годі. Її слід розбити на окремі історичні проблеми й зосередитися на їх розв’язанні, діючи за принципом від конкретного до загального, а не навпаки, як робилося досі. Та й дискусія про походження Русі від самого початку велася на тлі літописної оповіді, тож і основні наукові зусилля скерову­валися на період IX-XI ст., тоді як увага до попередніх періо­дів була абиякою. Водночас цілком очевидно, що без залучення матеріалу попередніх історичних епох (століть і навіть тисячо­літь) розв’язати «проблему Русі» — справа безнадійна.

Отже, обидві протилежні концепції етнічної належності Русі мають істотні і нерозв’язні в рамках традиційних підходів су­перечності, які триватимуть доти, доки пануватиме традиційна логіка її розв’язання, заснована на дилемі «або-або». Тож нині є всі підстави змінити методологічний підхід до вирішення «про­блеми Русі», відкинувши спроби розв’язати її як з погляду нор­манізму, так і антинорманізму. Настав час вирватися нарешті з вузьких рамок антинорманізму й почати діяти в ширшому рус­лі автохтонізму, беручи до уваги всю сукупність історичних фак­тів, що передували подіям, що розглядаються. Певно, нині це чи не єдиний шлях не лише для того, аби норманська теорія цілком справедливо пішла в минуле, а й для того, щоб історична наука, нарешті, дала відповідь на одне з найпринциповіших питань ві­тчизняної історії. Ця відповідь, безумовно, існує, і її слід шукати. Зробити це було б значно легше, якби бодай трохи абстрагувати­ся від дотеперішніх уявлень з цієї проблеми й підійти до неї з но­вих, може, й не зовсім звичних методологічних позицій.

А поки що проблема походження Русі лишається майже та­кою ж загадковою, як і кілька століть тому. І все ще в силі слова відомого польського історика й мовознавця Александра Брюк­нера: «Той, хто вдало пояснить назву Русі, оволодіє ключем для розуміння початкгв її історії».

Скандинавське тлумачення назви «русь»

При тлумаченні назви русь норманісти переважно посила­ються на термін руотсі «веслярі», що ним фіни начебто озна­чували шведів. Проте це — лише намагання мовно підкріпити літописну версію про закликання варягів. Намагання, відверто кажучи, невдале, й не лише мовно, а й історично, бо породжує цілу низку запитань, відповісти на які неспроможне. Чому на­зва русь відсутня в скандинавських джерелах? Чому слов’яни запозичили саме цю назву, а не, скажімо, назву варяги (до речі, теж невідому скандинавам)? Чому назва русь утвердилася са­ме в Київській землі, куди, як прийнято вважати, варяги потра­пили пізніше, ніж до Новгородської землі, тоді як остання ще довго протиставлялася Русі як земля словен? Як шведи могли передати свою назву слов’янам, якщо самі себе вони руотсі не називали? Та й саме слово руотсі, центральне в цій побудові, реконструйоване лише гіпотетично, в давніх текстах його не­має, тож ми не знаємо напевне ні того, що воно означувало, ні навіть того, чи воно існувало взагалі. Цей перелік можна бу­ло б продовжити, однак не треба бути фаховим істориком, аби зрозуміти: ймовірність того, що назвою слов’янської держави стало слово, яким фіни позначали шведів, нульова. Тоді як за джерелами — і це дедалі певніше визнають історики — найдав­ніший ареал, з яким етнонім русь виявляє особливий зв’язок, не Скандинавія, а береги Чорного моря.

Південна версія походження Русі

Вважається, що найдавніша така згадка сягає ще VI ст. до н. е., коли в книзі Ієзекіїля, одній з т. зв. пророцьких книг Біб­лії, згадується народ рош, до того ж в етнічному контексті з кі- мерійцями й скіфами. Саме цей напівміфічний народ рош у ві­зантійських авторів згодом часто ототожнюється з цілком ре­альним народом росів або русів — принаймні походи Русі на Царгород у середині IX ст. асоціювалися саме з цією біблійною згадкою. Візантійський історик Лев Диякон (X ст.) каже про дружину київського князя Святослава: «переможені тавроскі- фи ніколи живими не здаються ворогу... народ цей відважний до безумства, хоробрий, сильний, що нападає на всі народи, про що багато свідчать і навіть божественний Ієзекіїль про це згадує».

Сирійський автор Псевдо-Захарія (VI ст.) знає у Східній Єв­ропі народ hros. Руси, за свідченнями арабських авторів (ат-Та- барі), беруть участь у політичних подіях VII ст. на Північному Кавказі. У грузинському церковному літопису йдеться про те, що 626 р. руси взяли в облогу Царгород. Візантійський хроніст Феофан Сповідник повідомляє про спільні дії візантійської флотилії та однодеревок русів проти болгар у 773 р. Костянтин Порфирогенет пише, що флотилії русів з давніх часів плавали не лише по Чорному, а й по Егейському та Середземному морях, неодноразово брали в облогу Константинополь і навіть досяга­ли Єгипту. Кінцем VIII — початком IX ст. датуються згадки на­роду рос у Криму (Тавриці) й на південному березі Чорного мо­ря в житіях Стефана Сурозького та Георгія Амастридського.

Саме у давній Тавриці дослідники фіксують найраніші й най­частіші назви на рус- і рос-. В арабських середньовічних авто­рів Руським означається і Азовське, і Чорне море, а з’єднує їх Ріка русів, тобто Керченська протока. Руською рікою означав- ся і Дон. Масуді (X ст.) називає Руським морем Меотиду і мо­вить, що ніхто, окрім русів, ним не плаває. Приазовська Тму- торакань в іноземних джерелах відома як Росія (Русія). Саме в Криму у середині IX ст. Кирило-Костянтин, майбутній тво­рець слов’янської писемності, виявляє Євангеліє і Псалтир, пи­сані руськими письменами. Руси — учасники давніх історичних подій у «Велесовій книзі». Зв’язок русів із берегами Чорного моря видно і з характерного для візантійців ототожнення ру- сів-росів із таврами й скіфами — безумовного населення пів­дня України. Лев Диякон, описуючи руський поховальний об­ряд, зазначає, що еллінських таїнств їх навчили їхні філософи Анахарсис і Замолксис, тож вважає русів нащадками причорно­морських скіфів. Баварський Географ у середині IX ст. локалі­зує русів (ruzzi) поряд із хозарами (caziri), що недвозначно про­мовляє на користь південної локалізації Русі. Про це свідчить і титул глави Русі — каган, відомий лише в хозарів, аварів, бол­гар і русів, і північне походження якого неймовірне. У відомій у західних слов’ян легенді йдеться про трьох братів — Леха, Руса і Чеха, що стали епонімами основних гілок слов’янства. Руська земля впродовж XI-XII ст. сприймалася виключно як регіон Києва — Чернігова — Переяславля Південного або Руського. Аль-Хорезмі (IX ст.) перераховує на північ від Чорного моря ряд міст — Арусинія, Apcaca, Растияніс, які й собі можуть мати зв’язок із назвою русь. Ці повідомлення доповнюють середньо­вічні європейські й азійські карти Криму, на яких значаться міс­та з елементом рос (Косаль ді Росія, Poccia, Pocco, Pocitca та ін.). Подібні свідчення можна наводити ще, але й цього достатньо, щоб констатувати: саме береги Понту й Меотиди лишаються місцем, де назва русь виступає у документованій історії принай­мні за кілька століть до «закликання варягів».

Таври й русь

Дослідники звернули увагу на досить примітний в історич­ній традиції факт. А саме — на зв’язок русі з таврами, засвід­чений багатьма джерелами. Справді, візантійські автори до­сить послідовно називають русів таври або тавроскіфи. Лев Диякон, свідок русько-візантійської війни 970-971 рр., на­зиває київського князя Святослава ватажком тавроскіфів, ві­зантійський історик Іоанн Кіннам (XII-XIII ст.) означує Київ столицею тавроскіфів, а «Житіє Георгія Амастридського» (кін. VIII ст.) вважає русів скіфами і таврами давніх авторів. Цей за­гадковий зв’язок найчастіше пояснювали так, що візантійські автори воліли замінювати грубі назви сучасних їм варварських народів на відомі літературні, що їх вживали ще давньогрецькі автори. Проте таке пояснення мало переконує. Навпаки: скла­дається враження, що тісний зв’язок русів і таврів у візантій­ських джерелах справді не випадковий, і що саме тут можна спробувати пошукати розв’язання «проблеми русі».

Серед низки історичних свідчень про зв’язок русів і таврів од­не привертає особливу увагу. Візантійський філолог XII ст. Іоан Цец зауважує, що «назва таври тотожна назві руси». Дивно, але це чи не єдине в історичній традиції свідчення, яке прямо й недвозначно вказує на зміст слова русь, чомусь лишилося поза увагою істориків. Водночас виняткова важливість його очевидна. Коли зважити, що назва таври означає «бики», «би- чичі» або «ті, що шанують бика», то чи не те саме має означати й назва русь? І чи не саме русь — самоназва загадкового народу, що його греки називали таври? І чи не тут розгадка зв’язку русі й таврів?

По суті, проблема зводиться до одного: знайти мову, у якій слово із значенням «бик» було б фонетично близьким до на­зви руси, русь. І така мова справді знаходиться, навіть не одна. У цьому ряді: санскр. vrish «бик, самець», де vrish на слов’ян­ському ґрунті відповідає форма рош-рос, Іран, rus «бик», авест. Varesna — «самець», латин, verres «самець», лит. versis «віл, бик», чечен, буорша «бичок, самець» тощо, а також їх різновиди urs, unis, vrus, ors у романських мовах. Ще Гомер знає в Тавриді якесь джерело із назвою кефало-врісі «голова бика». Зовсім інакше в цьому контексті сприймається і свідчення «Житія Георгія Амастридського» про русів як «згубний і в ділі і за ім’ям(!) на­род». Таку характеристику важко узгодити з традиційними по­ясненнями назви русь, коли її тлумачити як «веслярі» чи «річ­ковики». Цікаво, що уявлення про таврів як народ, що вбиває чужоземців, перегукується з подібними свідченнями арабських авторів про русів, що мешкають в Арті.

Певно ж, що при стількох відповідниках назвирусь у ряді і.-є. мов цілком природно сподіватися і на відбиття її в слов’янських мовах. Таке сподівання дійсно справджується, хоч і з певними застереженнями. Вже мовилося про те, що слов’яни серед і.-є. народів посідають особливе місце: їх традиційно вважають мо­лодим народом у тому сенсі, що слов’янські мови пізніше за ін­ші відділилися від спільної і.-є. основи, тож вони — і найбільш архаїчні серед цих мов. Тому віднаходити такі сліди' непросто: вони більш завуальовані, приховані, тому й менш помітні. Але це зовсім не означає, що вони відсутні.

У нашому випадку є всі підстави вбачати зв’язок назви рус- рос «самець, бик» із слов’янською основою рос-, вживаною пе­реважно на означення водних об’єктів (згадаймо численні гід­роніми з компонентом рос-), враховуючи найдавніші уявлення про водну стихію і чоловічу силу як символи родючості й ба­гатства. Загальна назва самця, бугая у санскриті — вріш, досл. «зрошувач, запліднювач», дієслівна основа вріш-варш означає «іти дощеві», похідні від них врішті й варта «дощ, вода, во­лога». Основа вріш-варш означає «осипати дарами» й «дощи­ти», з якими споріднені укр. роса, росити, зрошувати, зрошен­ня. Балтійське рос в усіх мовах цієї групи означає росу, воло­гу. В. Даль, автор «Толкового словаря живого великорусского языка», зібрав значну кількість слів з коренем рус. прикметно, що майже всі вони пов’язані з водою, потоком, річкою. Згодом бик став уособленням сили, влади, мужності, геройства (пор. лат. реке «цар», суч. бос «начальник», «керівник»). Причому найбільш архаїчним слід визнати саме зв’язок цих уявлень із водою, що пізніше трансформувався у значення «самець, бик» як символ родючості. У такому разі саме слов’янські мови від­бивають найдавніші світоглядні уявлення.

Повертаючись до зв’язку русів і таврів, звернемо увагу на на­зву області Тарон-Таврон в історичній Вірменії (зараз Туреч­чина). Вона цікава не лише своїми зв’язками з кримською оно­мастикою на тавр, а й тим, що саме там розташовувалася об­ласть Палунь, де жили брати Kyap, Мелтей і Хореан, співвіднос­ні з літописними братами-полянами Києм, Щеком і Хоривом. Характерно, що й давні етруски, як уже йшлося, мали дві на­зви — расени й турени (тірени), тобто знову-таки руси й тав­ри. Рутенами називали себе і давні кельти, південна частина яких означалася галли (теж бики), з назвою яких, у свою чергу, пов’язані десятки і сотні топонімів по всій Європі. Прикметно, що значна частина давньої української ономастики (як і оно­мастики стародавнього світу загалом) виявляє той самий би­чачий слід, що й назва русь — про нього йтиметься в окремому розділі наприкінці цієї книжки.

З іншого боку, термін русь, хоч уперше й постає на півдні Ук­раїни, у Північному Причорномор’ї, на кінець IX ст. (час літо­писних подій) у різних формах фіксується вже на всій території Східної Європи, і не лише тут. Назви Русь і похідні від неї, окрім Подніпров’я, знаходимо у Прикаспії та Приазов^гі, у Карпатах, у гирлі Дунаю, Прибалтиці, Франції, Італії, Шотландії, Скан­динавії, Малій Азії, на Піренеях, Близькому Сході. Область Py- зіка входила до складу Вандальського королівства в Північній Африці. Сама «проблема Русі» в такому разі виявляється наба­гато ширшою за своєю суттю: тут справді є над чим попрацювати історикові. Ми ж тим часом поглянемо на неї під дещо іншим ку­том, а саме з огляду на конкретні політичні події середини IX ст. Бо ж не секрет, що саме літописна оповідь про закликання варя­гів — чи не основна підвалина норманської теорії.

Закликання варягів

На початку розділу ми вже наводили літописний уривок про закликання варягів. Оцінка цієї події істориками добре ві­дома. Ще перші представники російської історіографії сприй­няли факт закликання варягів як безприкладний в історії: ще б пак, слов’яни добровільно зрікаються свого давнього, тради­ційного управління і шукають правителів серед варягів, своїх недругів. «Скрізь меч сильних і хитрість честолюбних вводили єдиновладдя, у Русі ж воно утвердилося зі спільної згоди грома­дян... Батьківщина наша, слабка й поділена на малі області до 862р., зобов’язана своєю величчю щасливим введенням монархіч­ної влади», — писав російський історик М. Карамзін.

Таке наївне пояснення витоків державності на Русі, харак­терне для російської монархічної історіографії XVΠI-XIX ст., дивно чути від сучасного історика. Тим більше, що дослідники не раз вказували на хибне сприйняття літописного уривка про закликання варягів, надто частини, визначальної для розуміння самої події. «...Земля наша велика и обилна, а наряда в ней нет. Да пойдете княжить и володети нами», — шлють новгородці посольство до варягів. Справді, навіщо ж відмовляти в здоро­вому глузді нашим предкам — де логіка: порядку немає, а зем­ля «велика й багата». Зміст прояснюється, якщо вираз «наряда в ней нет» сприйняти не як відсутність ладу, а як відсутність влади, правителя (у деяких літописах «нарядника в ней нет»)- Не можна відкидати і тієї обставини, що північні слов’яни, згід­но літопису, шукали князя, «иже бе владел нами и рядил ны по праву», і це «по праву» вкрай важливе. Сама подія тоді постає в зовсім іншому світлі: йдеться не про нездатність слов’ян до державного управління, а про конкретний факт політичної іс­торії — запрошення на престол іншого правителя, коли місце­ва князівська династія з якихось причин перервалася. А, отже, і про цілком звичайну політичну практику.

Новгородський літопис оповідає про ці події докладніше. Династія місцевих правителів у середині IX ст. уривається на князі Гостомислі, який не залишив спадкоємця чоловічої статі: європейські хроніки (Ксантенські аннали) навіть датують цю подію — 844 рік. Тож постає природна потреба відродити згас­лу правлячу гілку. Никонівський літопис підсумовує: «...1 зі­бралися й вирішили: пошукаємо між себе, хто б у нас князем був та володів нами — пошукаємо і встановимо такого або від нас, або від хозарів, або від полян, або від дунайців, або від варягів. І була про це велика суперечка: одні хотіли того, інші — іншого — але, порадившись, послали до варягів».

Отже, вибір випав на трьох братів-варягів — Рюрика, Сине­уса й Трувора. Якщо вірити літопису, вони «разом із родом своїм і вірною дружиною» прийшли до слов’ян і поділили їхні землі. Зауважимо: закликанню варягів передувало обговорення того, звідки краще взяти князя, причому серед інших була й пропо­зиція обрати князя з-поміж себе. Привертає увагу й перелік на­родів, з яких новгородці обирали собі правителя: хозари, поля­ни, дунайці, варяги. Зрозуміло, він не був випадковий і визна­чався певним критерієм. Ним, скажімо, могла бути або етнічна спорідненість, або спільна князівська династія (а може, те й те разом). Щодо полян і дунайців особливих питань не виникає: їхнє слов’янство безсумнівне, тож новгородці цілком могли шукати правителя серед своїх етнічних родичів. Дунайцями тут могли бути, скажімо, руги — населення Ругіланду, май­бутньої Руської марки, або Рутенії у Подунав’ї; свідчення про них уперше з’являються в історичних джерелах ще на почат­ку IV ст. н. е., задовго до згадок про причорноморських русів, а тим більше про варягів-скандинавів, і вони відтоді беруть ак­тивну участь у політичному житті Європи. У світлі нових мір­кувань щодо походження та ролі хозарів у ранній історії Русі їхня наявність серед претендентів на новгородський престол теж не має дивувати. Лишилися варяги, з яких новгородці, власне, й обрали собі князя. Характерно, що літопис ніде прямо не каже, хто такі варяги і де вони живуть, тож «варязьке питан­ня» й досі гостро дискутується. Однак долучатися й собі до цих дискусій особливої потреби немає. Ми ставимо питання вужче й конкретніше: кого ж саме запросили до себе новгородці в осо­бі Рюрика та його братів?

Родовід Рюрика

Уже перші дослідники старожитностей Русі відзначали, що історична традиція, як виявляється, досить добре знає і Рюри­ка, і його батька — князя ободритів Ґотлейба (Godlieb), про що, зокрема, свідчить Фрідріх Хемніц у «Генеалогії мекленбурзь- ких принців». Легенда про закликання трьох синів ободрит- ського князя була настільки популярною, що її ще в середині XIX ст. записав і опублікував француз Ксав’є Марм’є у своїх «Листах з півночі»:

«... У VIII ст. н. е. племенем ободритів правив король на ім’я Ґодлав, батько трьох юнаків, однаково сильних, сміливих і праг­нучих слави. Перший звався Рюрик, другий — Сівар, третій — Tpyeap. Не маючи змоги випробувати свою хоробрість у мирно­му батьковому королівстві, троє юнаків вирушили на пошуки битв і пригод в інші землі... Вони подалися на схід і прославились у тих країнах, через які проходили. Всюди, де брати зустріча­ли гноблених, вони приходили на допомогу, скрізь, де зчинялася війна між двома правителями, брати намагалися з’ясувати, хто з них правий, і ставали на його бік. Після багатьох славних діянь і запеклих битв брати, якими захоплювалися і яких благослов­ляли, прийшли до Русії. Народ цієї країни страждав під тягарем тривалої тиранії, проти якої не наважувався повстати. Троє братів, перейнявшись його нещастям, пробудили в ньому приспа­ну мужність, зібрали військо, очолили його і скинули владу гноби­телів. Відновивши мир і лад у країні, брати вирішили повернути­ся до свого старого батька, але вдячний народ попросив їх не йти й посісти місце колишніх королів. Тоді Рюрик отримав Новгород, Cieap — Плесков, a Tpyeap — Білоозеро. Через деякий час, оскільки молодші брати померли, не залишивши дітей, Рюрик приєднав їх­ні князівства до свого і очолив династію, що царювала до 1598р.»

Прикметно, що матір’ю Рюрика історична традиція вважа­ла Умілу, середульшу дочку Гостомисла, того самого новгород­ського князя, по смерті якого новгородці почали шукати собі правителя. Зміст літописного уривка в такому разі постає у зов­сім іншому світлі: новгородці кличуть до себе не чужоземця, а онука свого померлого князя, щоб відновити згаслу князів­ську династію. А отже, Рюрик постає не родоначальником но­вої, а продовжувачем давньої династії, оскільки, згідно з тра­дицією, сам Гостомисл в одинадцятому коліні — нащадок ле­гендарного Славена. До речі, ще за часів римського імператора Гая Юлія Цезаря (І ст. до н. е.) біля ріки Раури (нині Рур) меш­кали раурики, адміністративним центром яких було поселен­ня Августа Раурікум. Воскресенський літопис вважав Рюрика у сороковому коліні нащадком Пруса, брата римського імпе­ратора Августа (63 р. до н. е. — 14 р. н. е.). Певно, не випадко­во саме до Августа зводили свій родовід представники династії Рюриковичів (правила у IX-XVI ст.), серед них Іван Грозний. А в XVI ст. київський митрополит і церковний письменник- публіцист Спиридон Сава написав трактат про спадковість вла­ди на Русі від римських імператорів через їхнього нащадка Рю­рика, якого виводив з низів’їв Вісли.

Особливу увагу привертає мекленбурзька генеалогічна тра­диція Русі, походження якої пов’язують із землею Мекленбург У Північній Німеччині. Згідно неї, династія мекленбурзьких принців, як і династія Рюриковичів, сходила у своїх витоках до давніх вандальських королів. Під вандалами тут, очевидно, слід розуміти кілька близькоспоріднених народів — варенгів- варягів, герулів, ободритів (ререгів), велетів та інших, що їх німці пізніше стали означати «вендами». У частині північно-німець­ких джерел Русь дійсно означається Вандалією, а її правителі — «королями вандалів». Характерно, що з південнобалтійського регіону мекленбурзькі генеалогії виводять не лише Рюрико- вичів, а й багато інших російських монархічних та дворянських сімейств. Показово, що й династія Романових, саме ім’я якої мало засвідчувати її зв’язок з Римом, підтримувала особливо тісні ди­настичні зв’язки з колись слов’янською Голштин- Готторпською землею неподалік Любека (нині Північна Німеччина). У Мек- ленбурзі та Померанії про варязьких і вандальських предків та історичні зв’язки з Росією пам’ятали ще у XIX ст., а численні сліди перебування донімецького населення зберігаються тут і досі (зокрема, на рівні ономастики). На жаль, досі ця багатові­кова генеалогічна традиція майже не бралася до уваги, бо одна­ково суперечила засадам і норманізму, і антинорманізму.

Варяги-ободрити

Руський літописець, як уже йшлося, не каже прямо, хто такі варяги; він мовить лише про те, що над Варязьким морем «си­дять» ляхи, пруси, чудь і варяги. А отже, всупереч усталеному пе­реконанню, пов’язує варягів не зі Скандинавією, а з Південною Прибалтикою, яку в ті часи населяли слов’яни-ободрити, або полабські слов’яни. На початку XVII ст. Мавро Орбіні, посила­ючись на вже згадуваного Сигізмунда Герберштейна, писав: «Рюрик (Rurich) прибув на Русь із двома братами з вандальської провінції Barpii, слов’янської області на берегах Балтійського моря». У «Синопсисі» Інокентія Гізеля (1674 р.) Гостомисл радить послати «Зо варягів, трьох братів-князів... Варяги над морем Балтійським, що багатьма називається Варязьким, по­селення свої мають, мови слов’янської...» Клод Дюре у книзі про історію мов (1613 р.) зазначав, що варяги, з яких походив Рюрик, були вандали, які звалися венди. «Ксантенські анна­ли» (IX ст.) повідомляють, що Гостомисл (Gestimus) загинув під час війни короля Людовіка проти вендів. Арабський автор ЦІамс-ад-дін Дімешкі (XIV ст.), описуючи південне узбереж­жя Балтійського моря, писав: «Тут є велика затока, називана Морем варенгів. А варенги — народ, що розмовляє незрозумі­лою мовою. Вони слов’яни слов’ян». Польський історик Мацей Стрийковський (XVI ст.) підсумовує: «Оскільки руси море, що оточує Прусію, Швецію, Данію, Лівонію і Ліфляндію Варязьким іменували, значить, князі ті зі Швеції, Данії або, з огляду на су­сідство та спільні кордони, з Прусії над Руссю володіли. Існує місто Ваґрія, здавна славне, у Вандалії біля Любека, від якого море Варязьке названо, а оскільки вандали слов’яни, тому йруси однокровних собі князів вагрів, або варягів, обрали». Нагадаємо, що сам літопис містить прямі свідчення про мову варягів — во­ни засновують у Північній Русі міста з цілком слов’янськими назвами — Новгород (Ладога), Ізборськ та Білоозеро.

Середньовічний хроніст Адам Бременський (XI ст.) так опи­сував розселення прибалтійських слов’ян: «...Слов’янія вдеся­теро більша за нашу Саксонію, якщо зараховувати до неї чехів і поляків, що живуть по той бік Одри, які не відрізняються від слов’ян ані зовнішністю, ані мовою....Слов’янських народів бага­то. Серед них найзахідніші — ванґри (ваґри)....їхнє місто біля моря зоветься Алдінбурґ. Тоді йдуть ободрити, яких тепер на­зивають ререги і їхнє місто — Маґнополіс. На схід від нас [тобто від Гамбурга. — C. H.] живуть полабінги, місто яких — Рацисбур. За ними лінгони й вараби. Далі йдуть хижаки й черезпеняни, від­ділені від доленчан і ратаріврічкою Піною та містом Димін....Ці чотири народи за їхню хоробрість називаються вільці або лю­тичі... Є ще й інші слов’янські племена, які живуть між Лабою та Одрою...

...Три острови варто виділити серед островів, звернених до сло­в’янської землі. Перший із них зоветься Фембре. Він розташова­ний проти області вагрів так, що його, як і острів Лаланд, мож­на бачити з Алдінбурґу. Інший острів лежить навпроти вільців: ним володіють руяни, дуже хоробре слов’янське плем’я, без рі­шення якого, згідно з законом, не приймається жодних суспіль­них ухвал....Третій острів Семланд, він знаходиться поблизу ру- сів і поляків. Його населяють серби або пруси, дуже людинолюбні

й відчайдушні, що завжди прагнуть прийти на поміч тим, хто зазнав загрози в морі чи нападу піратів».

Данський місіонер XII ст. Гельмольд у свою чергу так опо­відав про ваґрів: «З усіх балтійських племен ваґри — передові бійці на суходолі проти німців, були першими удальцями і на морі. Вони самі привчилися до морського життя, так що сучас­ники називали їх країну морською областю слов’ян. Проте їх­нє становище попереду усіх слов’янських народів, серед ворогів, саксів та данців, віднімало можливість мирного, торгового суд­ноплавства. Отож головним заняттям ваґрів зробилася війна на морі з данцями, а на суходолі з німцями, а головним їхнім про­мислом — морські розбої. Данії, — продовжує автор, — яка скла­дається переважно з островів і оточена водами, нелегко вбе­регтися від нападів морських розбійників, оскільки у вигинах й берегів дуже зручно ховатися слов’янам. Виходячи непомітно із засідки, вони завдають їй раптових ударів. Відкидаючи усі ви­годи хліборобства, вони вічно готові до морських походів і наїз­дів, покладаючись на свої кораблі як єдиний засіб збагачення. На напади данців вони не звертають уваги, і навіть вважають за особливе задоволення битися з ними...».

У записаній у XIII ст. у Швеції «Тідрек-сазі» йдеться про подвиги та завоювання конунга Вількіна, вождя та епоніма вількінів — вендського народу, відомого з інших джерел як вільці, вельти або лютичі. Cara оповідає, як Вількін¹ оволодів Світьодом (Швецією) і Гуталандом (острів Готланд), і всім царством шведського конунга, Сканією (Сконе, південний бе­рег Швеції), Скаландом, Ютландом (Данією), Вінданландом (Венедією) і всіма царствами, які до нього належать. Франк­ські хроніки часів Карла Великого (IX ст.) і аль-Масуді (X ст.) вважали вельтів найдужчим слов’янським народом, що па­нує ледь не над усіма слов’янами Середньої Європи. Серед­ньовічний Утрехтський літописець повідомляв, що лютичі- вельти були тісно пов’язані із фрізами й саксами, мали коло­нії у голландських землях — Вільтбург і Славенбург, разом із саксами ходили на Британію ще з V ст., заснували там місто Вільтон і графство Вільтшир.

Щодо назви варяги, то Степан Наливайко вважає її двоос- новною і розкладає на компоненти υar+ing. Обидва вони озна­чають «самець, бик», хоча Ing може означати й «правитель, во­лодар», як у словах king, konig, konung, первісно «бик роду», «ватажок роду». Ing відбите і в жіночому імені Інґа, варіант якого — Інна «Правителька, Княгиня, Цариця», семантичний двійник імені Оксана, де Окс теж сходить до значення «Бик». Компоненти var+ing, переставлені місцями, утворили й князів­ське ім’я Інґвар, відбите в слов’ян як Ігор.

Отже, літописна оповідь знаходить просте й логічне пояс­нення: посланці новгородських та інших північних племен іш­ли до варягів-ободритів, могутнього слов’янського народу, на­щадків венедів у західному куті Прибалтики. Вибір князя собі новгородці обмежували слов’янським світом: їм і гадки не було запрошувати до себе чужоземного правителя.

Герульська легенда

Як паралель до легенди про закликання варягів можна на­вести й свідчення Прокопія (VI ст.) про герулів — готський народ, частина якого свого часу оселилася на Дунаї в межах Візантійської імперії. Одного разу, — оповідає Прокопій, — за часів імператора Юстиніана, герули вбили свого царя Охона, щоб не мати жодного царя. Проте незабаром, переконавшись у згубності безначалля і шкодуючи про свій вчинок, вони піс­ля тривалих обговорювань вирішили направити посольство на острів Фула, аби там пошукати собі князя з давнього геруль- ського царського роду, оскільки інша частина герулів перебувала саме там. Посланці дійсно знайшли того, кого шукали, але за­прошений ними правитель дорогою помер. Тоді герули знову по­вернулися на острів і взяли собі іншого князя, на ім’я Тодасій. Той разом із братом Лордом та кількома сотнями герулів рушили на Дунай. Оскільки минуло чимало часу відколи посланці вируши­ли виконувати свою місію, дунайські герули, не дочекавшись їх, направили посольство до імператора Юстиніана з проханням дати їм правителя. Той невідкладно відправив до них Cyapma, знатного герула, що жив у Константинополі. Та ледве Cyapm по­чав царювати, як прибув Тодасій із Фули. Непостійні герули ски­нули Cyapma і прийняли Тодасія.

Мотив запросин правителя, як у «герульській легенді» й лі­тописній оповіді про закликання варягів, непоодинокий в істо­ричній традиції. Таких переказів чимало в різних народів з роз­ходженнями лише в деталях. Зауважмо, що й герули шукають собі князя не в чужого народу, а у власних родичів, у своєму давньому князівському роді. Так само й від візантійського ім­ператора вони отримують на царя представника свого народу. Характерно, що історична традиція в жодному випадку не ка­же, що народ запрошує собі правителя «зі сторони» — водно­час саме ця цілком неправдоподібна версія слугує основою для норманської теорії. А тому є всі підстави вважати, що й літо­писну оповідь слід розуміти дещо інакше. Тим більше, що існує ще одне джерело, здатне не лише суттєво уточнити й розшири­ти літописну легенду про закликання варягів, а й нарешті по­глянути на передісторію згаданих літописних подій.

«Сказання про Словена та Руса і місто Словенськ>

Ідеться про твір, відомий під назвою «Сказання про Слове­на та Руса і місто Словенськ», який увійшов у велику кількість хронографів і літописів. Академічна наука відмовляє йому в історичності на тій підставі, що він начебто оповідає про не­можливі з сучасного погляду речі. Не торкаючись питання до­стовірності описуваних подій, усе ж доцільно навести уривок цього тексту, цікавий хоча б як одна з версій нашої давньої іс­торії. Отож:

«Після сотворения світу 2244-го року (3264р. до н. е.), у дру­ге літо після потопу, Ной розділив увесь всесвіт між трьома си­нами: Симом, Хамом та Яфетом, причому Яфетові за благосло­венням батька відійшли західні й північні країни до півночі.

Через 130 років після потопу (3135 р. до н. е.) син Яфета Mo- сох прийшов із народом своїм від Вавилону і населив землі Пів­нічного Причорномор’я та Приазов’я. Правнуки Яфета — Скіф і Зардан — відлучилися від роду свого і поселилися поблизу Чорного моря. Жили там багато років, і від них народилися сини та ону­ки. Розмножилися дуже, і назвалися за ім’ям діда свого Скіфа. Від Скіфа, правнука Яфетового, отримала назву Скіфія Велика.

Правнуки Яфета Скіф і Зардан заснували Велику Скіфію. 1 виникли між ними суперечки та міжусобиці, багато крамо­ли через тісноту селищ та нестачу землі. Тоді княжили Pyc, Словен, Болгар, Коман, Icmep та їхній родич Мешех. Скіфські князі Словен та Pyc усіх переважали мудрістю та хоробрістю у цих місцях. І почали розмірковувати зі своїми підданими: «Чи це все місце, що ми нині займаємо? Невже немає серед тієї части­ни, що виділив нам прабатько наш Яфет, ще гарної землі? Чули від батьків своїх, як благословив прабатько наш Ной прадіда на­шого Яфета землею усього західного та північного вітрів. І ни­ні, брати і друзі, послухайте нашої поради. Залишмо ворожнечу й незгоди, посталі через тісноту. Підемо із землі цієї, куди при­веде нас щастя та благословіння батька нашого Яфета, і дасть він землю гарну для замешкання нам і нащадкам нашим».

Любі були ці слова Словена та Руса всім їхнім людям. І всі, як один, вирішили: «Гарна порада батьків наших». І в літо від сотво­рения світу3099-те (2409р. до н. е.) Словен та Pyc із родами сво­їми відлучилися від Ексинопонту і пішли від дідів та братів своїх. Обходили країни всесвіту, шукали собі сприятливі місця для по­селення, але ніде не здобули спокою своєму серцю. Чотирнадцять років обходили незаселені країни. Врешті (у2395р. до н. е.) вийшли до великого озера, яке брати назвали Мойско, а згодом Ілмером — на честь їхньої сестри Ірмері. Жерці сказали їм стати жителями цих місць. Старший брат Словен із родом своїм оселився біля річ­ки, названої Мутною, а потім Волховом — на ім’я старшого си­на Словена — Волхва. Поставили град і назвали за ім’ям князя — Словенськ Великий. Потім набагато пізніше іменувався Новгород Великий, !від того часу новоприбульці, скіфи, почали іменуватися слов’янами, !звуться нині слов’янами, хочараніиіе були скіфи.

Волхв, старший син Словена, вважався чародієм. Казали, що він, перекинувшись, наприклад, лютим звіром крокодилом під­стерігав на Волхові тих, що йому траплялись — одних пожи­рав, інших топив. Люди тоді думали: чи не сам бог грому Перун у Волхві втілений? І правда, молився молодший син Перуну, по­ставив ідола його недалеко від Словенська, а навколо звів храм- капище. Тут любив Волхв ночами мріяти та чаклувати. Багато говорять про ті чудеса, що їх чинив Волхв, і про те, як він про­пав. Одні кажуть, здолали Перунового жерця демони, з якими він бився. Інші вірили, що він нечисту силу переміг — і занудьгу­вав. Тоді, як кажуть, зібрав він дружину й пішов прямо на цар­ство Індійське: царя тамтешнього та воїнів винищив, а красних дівиць та жінок за себе та воїнів своїх заміж позабирав. З тих пір слов’яни з індійцями норовом і мовою подібні.

Від сотворіння світу до потопу2242роки, від потопу до розді­лення мов — 530років, від розділення мов до початку Словенська і Pycu —327 років. Усього 3099 років виходить. Словен та Pyc жили між собою у любові і княжили там, і заволоділи багать­ма країнами. І пішли від них сини та онуки княжити по колінах своїх. Набули собі слави вічної, багатств багато мечем своїм та луком. Володіли північними країнами по всьому морю навіть до меж Льодовитого океану...

У часи Олександра, царя Македонського, княжили в словен та русів Великосан, Асан та Авесхан. Вони хоробрістю і мудрістю багатьох перевершили. Олександр, син Філіппа Македонського, був самодержець усього всесвіту. Але про словенів та русів у всіх країнах скаржились йому. Премудрий самодержець та всесвітлий цар почав розмірковувати з підданими своїми. Він сказав: «Що по­трібно зробити з сироядцями цими? Чи піти на них з великим вій­ськом і розбити, чи підкорити на вічне рабство? Але заважають дуже дальні шляхи, незручні для походів моря та високі гори...»

Подумав. І замість військ надіслав князям словено-русів да­рів багато, писання усякими похвалами прикрашені та самого царя золотий лист. Послання Олександра Македонського мови­ло: «Олександр — цар царів і над царями бич божий, усього сві­ту володар та усіх під сонцем грізний повелитель, до непокірних ярий мечем, страх усього світу, найчесніший над чесними. У да­лекому й незнаному краї вашому від нашої величності честь та мир і милість вам і по вас хоробросердечному народу слав- нішому і знатнішому коліну руському, князям і володарям зе­мель від моря Варязького до моря Хвалинського. Дебелим і ми­лим моїм хороброму Великосану, мудрому Асану та удачливому Авесхану. Вічно вітаю, сердечно цілую ваші обличчя. Вважаю вас за сердечних друзів. І цю милість дарую вашому володарю­ванню. Якщо якийсь народ вселиться у межі вашого князівства від моря Варязького до моря Хвалинського, нехай буде вам та нащадкам вашим служити. Але в інші межі та не вступить но­га ваша. Це послання підкріплено нашими знаками, підписано царською високодержавною правицею і скріплено нашим дер­жавним золотокованим гербом-печаткою. Дано вашій честі з Великої Олександрії, волею великих богів Марса та Юпітера та богинь Мінерви і Венуси, місяця примоса першого дня. Над рядками приписано царською рукою: «Олександр — цар царів і над царями бич, син великих богів Юпітера та Венери у небі, а на землі Філіппа сильного царя і Алімпіади царівни, нашою ви­сокодержавною правицею стверджую вічно».

У 420 р. двоє хоробрих новгородських князів билися під сами­ми стінами Царгороду, і хоча один з них загинув — інший повер­нувся з великою здобиччю. В той же час спустошив слов’янську землю страшний мор.

Прийшов тоді на слов’янську землю праведний гнів божий. Вимерли люди в усіх градах та весях, і не було кому ховати мерт­вих. Останні з тих, що лишилися, втекли в далекі краї. Одні піш­ли на північ і назвались весь, інші на Дунай до колишніх родів своїх у старожитні країни повернулись. Великі Словенськ та Руса зне- люділи на багато років. Дикі звірі їх заселили та плодилися в них. Через деякий час прийшли з Дунаю слов’яни, піднявши з собою чимало скіфів та болгар, і почали знову міста Словенськ та Русу населяти, !напали на них угри білі, повоювали їх до кінця, а гради зрівняли із землею. Словенська земля повністю запустіла.

Пройшло багато часу. Почули скіфські жителі про втікачів словенських і про землю прадідів своїх, що лежала пуста та ніким не оберігалася. І почали мислити, як наслідувати отчу землю. І пішло від Дунаю багато їх, з ними скіфи, і болгари, й іноземці. Прийшли на землю Словенську і Руську, сіли біля озера Ірмеря. Назвали Новгород, що поставили вниз по Волхову від місця ста­рого Словенська, Великим. Обрали старійшим князя від роду свого на ім’я Гостомисл. Тоді і Русу поставили на старому місці, і тому зветься вона Стара Руса. Й інших міст багато оновили. І розійшлися кожен із родом своїм по широтах землі. Одні осіли в полях і нареклися полянами, нині поляками. Інші полочанами — порічці Полоті, треті — мазовшани, четверті — жмутяни, а ін­ші — бужани — по річці Бугу. Були також смоляни, чудь, ростов­ці, древляни, морави, серби, болгари, северяни, лопь, мордва, му­рома. !всякий, мовить переказ, своєю назвою іменувався.

Так почала відроджуватися та розширюватися велика краї­на. Син старійшого князя Новгородського Гостомисла іменував­ся Младий Словен. Він пішов від батька в Чудь і поставив там над річкою святий град Словенськ на місці, що зветься Ходниці. Княжив там три роки й помер. Його син Ізбор перейменував міс­то на Ізборськ. Але був укушений змієм і загинув.

Земля руська стала шукати спадкоємців князю. За багато років вона звикла до премудрого Гостомисла. І сказав Гостомисл: «О, мужі, брати, сини, єдинокровнії Я вже дуже старий, сила моя зникає, розум відступає, чекає тільки смерть. Я ж бачу, як земля наша добра та всяким благом повна. Проте не маєте со­бі властодержця та государя від роду царського. Від цього се­ред нас міжусобиця. Благаю вас, послухайте моєї поради. Після смерті моєї ідіть до моря у Пруську землю і моліть самодерж­ців, що живуть там, що від роду кесаря Августа — кровники йому. Нехай ідуть до вас княжити і володіти вами. І не соромно вам буде їм підкоритися та підданими у них бути», !сподобали­ся ці слова старійшинам. І коли він помер, послали усією Руською землею послів у Пруську землю. Вони набули там князя великого, іменем Рюрика від роду Августа, !молили його, щоб ішов на Русь княжити. Погодився князь Рюрик. І пішов на Русь з двома бра­тами своїми Трувором та Синеусом...». Далі оповість-легенда подає вже відомі нам літописні свідчення.

Закликання князів — лише легенда?

Отже, саме літописна оповідь завжди була першою і основ­ною підвалиною норманської теорії. Навіть антинорманісти, як правило, не ставили під сумнів її історичність: ті й інші мали закликання князів-варягів за початок руської історії і розходи­лися лише в тому, звідки прийшов Рюрик із братами і якого вони походження. Однак ще наприкінці XIX ст. дослідники по­ставили питання про фактичну достовірність літописного опо­відання про закликання варягів, надто в контексті поширеної серед багатьох народів традиції про іноземне походження влас­них князівських династій. Тож не виключалося, що і в нашому випадку ми можемо мати справу не з історичним фактом, а ли­ше з династичною легендою.

Мотив закликання братів-чужоземців справді був доволі по­пулярний у Європі. Автор кількох історико-географічних праць італієць Олександр Гваньїні (XVI ст.) наводить переказ про по­чатки литовської землі від синів Палемона, що залишив по со­бі трьох онуків Боркуса, Куноша і Сперу, які успадкували Ли­товську землю. Причому Боркус на річці Юрґа звів замок Юр- борк, Кунош — замок Куношів, a Cnepa — Вількомир. Боркус і Cnepa невдовзі померли, і Кунош сам почав володіти цією землею. Знайомий сюжет, чи не так? Ірландська легенда мо­вить про закликання зі Сходу трьох братів — Амелава, Сітарака й Івора й про посольство бритів до саксів, коли сакси погодили­ся послати до бритів своїх князів Хенгеста й Xopcy, засновників англо-саксонської держави. Характерно, що посли бритів май­же точно повторили промову, що її виголосили перед братами- варягами новгородські посланці — тут навіть повторено вираз «земля наша велика й багата». Цей перелік можна продовжу­вати, але й так очевидно, що все це — лише різні варіації одного й того ж сюжету, а самі оповіді різняться лише деталями, іме­нами й назвами народів. Що спонукає дослідника замислитись: а чи не маємо тут справу зі своєрідним фольклорним кліше?

Вже мовилося про неймовірність того, щоб один народ (чи кілька народів) добровільно наклали на себе ярмо, закликавши панувати над собою чужоземних правителів — принаймні істо­рія таких прикладів не надає. Більше того, з літописного урив­ка незрозумілим лишається сам сенс закликання варягів: нов­городці послали за правителями для себе, а ті лише пройшли через Новгород, зайняли чомусь «нічийний» Київ (який, зау­важмо, не посилав за князями), і пішли громити Візантію. А на додачу ще й наклали на довірливих новгородців данину — трис­та гривень на рік. Та й нагромадження історичних подій у літо­писній версії, що відбулися відразу за «закликанням варягів», навіює думку про їх штучне введення в літопис. Характерно, що саме та частина Радзивилівського списку, яка оповідає про закликання варягів і загалом про найдавніші події, виявляє ви­разні сліди правки (листи вирвані, вставлені, змінена нумера­ція тощо). Коли вже постає питання про достовірність нашої літописної події, то вкрай показовою видається обставина, що жодна з відомих писемних пам’яток, раніших за літопис, не зга­дує про закликання варягів і не знає Рюрика як родоначальни­ка руських князів. А підстави для таких згадувань були. Узяти хоча б «Слово о полку Ігоревім», автор якого часто згадує про давні часи, але не прохоплюється і словом про князів-варягів, хоча, якщо судити зі змісту «Слова», багато давніх подій автор «Слова» знав набагато краще, ніж київський літописець. Або, скажімо, Іларіон у «Похвалі кагану Володимиру» мав зручну нагоду, аби згадати предків цього князя. І він таки зробив це, назвавши Володимира сином Святослава й онуком «старого Ігоря», проте далі Ігоря він не йде. «Слово» Данила Заточника (XIII ст.) та «Сказання про Бориса й Гліба» (XIV ст.) й собі об­межуються іменами Святослава й Ігоря. Загалом усі пам’ятки, вочевидь давніші за літописний звід, зводять родовід руських князів до Ігоря і не знають ані Рюрика, ані Олега. Таке одно­стайне замовчування руських джерел про закликання Рюрика й незвичайні завоювання Олега дуже промовисте. Чим його пояснити? Випадковістю?

Це мовчання руських пам’яток тим показовіше, що сюди до­лучається і цілковита відсутність свідчень про закликання кня­зів, як і про скандинавське (чи будь-яке інше) походження Русі в іноземних джерелах — візантійських, арабських, німецьких. Нарешті, можна вдатися до історичної пам’яті самих сканди­навів, де найперше слід би сподіватися подібних згадок. Але скандинавські саги з-поміж руських князів першим називають Володимира Святославича — факт, який з норманських по­зицій пояснити годі. Не знають вони нікого і з візантійських імператорів, раніших за Іоанна Цимісхія (пом. 976 р.): от тобі і знаменитий шлях «із варягів у греки». Та, мабуть, чи не най- значущіше тут мовчання Костянтина Порфирогенета, політи­ка й історика, який найбільше розповів про русів і особисто контактував із другим поколінням (судячи з літопису) русь­ких князів. Оскільки Костянтин неабияк любив описувати пе­ресування різних племен і оповідати про початки різних дер­жав і народів, саме мовчання такого свідка можна вважати мо­гутнім argumentum a silentio; здатним поставити під сумнів усю норманську теорію.

Історик XIX ст. Дмитро Іловайський свого часу висловив при­пущення, що легенда про Рюрика і закликання князів вставле­на в літописну оповідь лише для того, щоб дати руській історії якийсь початок. Причому вставка ця спершу була недатована, і лише згодом її віднесли до середини IX ст. Учений запитує: чому саме до середини IX cτ.? І сам відповідає: імовірно, тому, що саме в середині IX ст. візантійські джерела вперше згадують Русь — 860 року відбувся перший похід Русі на Царгород. Для руського літописця, який, вочевидь, спирався на візантійські джерела, ко­ли писав свій літописний звід, ця подія стала своєрідною точкою відліку для літописної оповіді. «Урік 852, індикта 15, коли почав царювати Михаїл, почала прозиватися Руська земля. Дізналися ми про це тому, що при цьому царі приходила Русь на Царгород, як пишеться про це у літописанні грецькому. Ось чому з тієї пори почнемо і числа положимо...», — йдеться в літописі. Отже, цей від­повідальний для Русі момент, що традиційно береться за поча­ток її історії, відомий літописцю лише зі згадувань Русі у грець­ких джерелах, що ходила походом на Царгород.

Саме в цьому, як на дослідника, і криється відповідь на пи­тання, чому ні візантійські, ні арабські джерела не засвідчують Русь раніше 862 р., тобто раніше від закликання варягів: «Лише тому, що коли б візантійці не заговорили про Русь, закликання князів завжди виявилося б ранішим. Укладач літописного зводу мав досить здорового глузду, аби не поставити закликання кня­зів після нападу Русі на Константинополь, оскільки саму появу Русі він пояснює їхнім закликанням. Саме цей напад на Візантію і став для літописця історичною віхою. Якби він стався на сто років раніше, то й закликання варягів так само відбулося б сто­літтям раніше».

Цікаві міркування Д. Іловайського і щодо причин та часу занесення у літопис нашої оповіді. Історик звертає увагу, що літописний звід закінчується свідченням про зведення стіни Видубицького монастиря і похвальним словом її будівничо­му, великому князю київському Рюрику Ростиславичу (1172— 1211 рр.). Зазвичай це повідомлення вважалося пізнішою вставкою в Іпатіївському списку, хоча завершення літописного зводу з цілком зрозумілих міркувань якось не в’яжеться з по­няттям про вставку. Крім того, запитує дослідник, чи не набу­де весь літописний звід у наших очах певної цілісності і літе­ратурної побудови, якщо оповідь про руських князів у ньому починається і закінчується Рюриком? Чи можна вважати таку обставину випадковою? І чи не можна допустити, що й оповідь про Рюрика, і закликання варягів іде від намагання прикраси­ти діяння й заслуги київського князя, сучасного літописцеві? Відповіді на це питання поки немає.

Арабські автори про русів

Окрім розглянутих вище питань, що вже традиційно скла­дають кістяк «проблеми русі», є й низка інших, менш диску­сійних, але теж важливих. Частина їх стосується повідомлень арабо-перської писемної традиції про русів, що живуть на ос­трові. Першим цю оповідь подає Ібн Русте (X ст.): «Що ж до ар-Русійі, то вона знаходиться на острові, оточеному озером. Острів, на якому вони [руси] живуть, довжиною у три дні шляху, вкритий лісами й болотами, нездоровий і сирий на­стільки, що варто людині ступити ногою на землю, як остання труситься через велику кількість у ній вологи. У них є цар, що зветься хаканрусів. Вони нападають на слов’ян, під’їжджають до них на кораблях, висаджуються, забирають їх у полон, ве­зуть у Хозаран та Булкар і там продають. Вони не мають па­совищ і харчуються лише тим, що привозять із землі слов’ян...» Перський історик XI ст. Ґардізі додає: «Число жителів на ост­рові сто тисяч. Торгують вони соболем, білкою та іншим ху­тром. Носять чистий одяг і з рабами поводяться добре, !немає в них такого, щоби хтось образив чужоземця. А якщо хто об­разить, то половину майна його віддають потерпілому. Одежа русів і слов’ян із льону... На острові багато міст. І цар бере з торгівлі десятину».

Безумовно, вірна локалізація «острова русів» посприяла б роз­в’язанню «проблеми русі» загалом, проте всі намагання при­в’язати цей острів (чи півострів, оскільки арабська допускає і такий переклад) до певного географічного об’єкта на теренах Східної Європи поки що не видаються переконливими. Його розміщували у Скандинавії, на балтійському острові Рюген, біля Новгорода, на Волзі, у Києві, Тмуторакані, Кубанських плавнях, у Криму, у дельті Росі й Дунаю, зрештою, вважали ви­гадкою. Щоправда, у контексті згаданих в уривку Хозарії та Булгарії все ж напрошується висновок про південну (швидше, приазовську або кримську) його локалізацію.

Цікаві і свідчення арабських істориків X ст. Аль-Істахрі та Ібн-Хаукаля про три групи русів: «Руси. їх три групи. Одна з них найближча до Булгара, і цар їхній сидить у місті, що зветь­ся Куйаба, і воно більше за Булгар. І найвіддаленіша від них гру­па, що зветься ас-Славша, і [третя] група їх, звана ал-Арсанійа, і цар їхній сидить в Apci. !люди для торгівлі прибувають в Куйабу. Що ж до Apcu, то невідомо, щоб хтось із чужоземців досягав п, оскільки там убивають всякого чужоземця, що приходить у їх­ню землю. Лише самі вони спускаються по воді й торгують, але не повідомляють нікому про свої справи і товари, не дозволяють нікому супроводжувати їх і входити у їхню країну. А вивозяться з Apcu чорні соболі й олово... Ціруси торгують з Хозарами, Румом [Візантією. — C. H.] та Булгаром Великим».

Першу групу русів (Куйяба) дослідники майже одностай­но розміщували в районі Києва. Славію переважно зіставля­ли з новгородськими словенами, хоча жоден середньовічний автор Новгород Славією не називав. Що ж до третьої групи русів — Арсаніі (Артанії), то тут виникали значні ускладнен­ня — її шукали ледь не по всій Східній Європі. Анонімна пер­ська праця X ст. з географії, відома під назвою Худуд-ал-Алем повідомляє: «Є ще річка Руса, що витікає з глибини земель сло­в’ян і тече у напрямку на схід аж до кордонів русів. Потім вона проходить землями Артаб, Салаб і Куяба, які є містами ру­сів». Інший арабський автор, аль-Ідрісі, єдиний з усіх авторів вказує відстань між цими трьома містами русів, що розташо­вані на одній річці: від міста Артаб до Куяби — 4 дні шляху; до міста Славії — іще 4 дні шляху. У зв’язку з останніми свід­ченнями вказувалося, зокрема, на тріаду руських міст Чер- нігів-Київ-Переяслав. Степан Наливайко пов’язує назву Ap- танія з поняттям арта «праведність», і звертає увагу на іс­нування у багатьох народів поділу на «праведні» й «неправед­ні». А що праведним народом у літописній традиції постають поляни-руси, то й назва Артанія, як на нього, пов’язується з Полянською землею. Славія, за ним, Переяславська земля, а Куявія — Сіверська.

Малороси і Малоросія

У контексті нового погляду на «проблему русі» слід ска­зати і про терміни малороси та Малоросія, іноді вживані що­до українців і протиставні термінам великороси та Великоросія за принципом малий і великий, молодший і старший, колонія та метрополія. Водночас в етнонімній моделі нова земля — метрополія все якраз навпаки: саме Малий означає Старий, Давній, а Великий — Новий, Молодий. Для дослідника подібні назви — чудовий вказівник напрямку етнічних міграцій. Тож і традиційна концепція «старшого брата» виявляється вірною з точністю до навпаки.

З іншого боку, нині є всі підстави припустити хибність уста­леного тлумачення назви малороси і пов’язати її не з прикмет­ником малий, а з і.-є. мал «чорний» і вріш-рос «бик». Тоді назва малороси, а точніше — малоруси, означатиме «чорнобичичі, чор- нотуричі, чорнокоровичі». Тож виходить, що назва Малоросія насправді не «Мала Росія», а Малорусь, Малорусія — «Чор- нотурія» або «Чорна Русь, Чорнорусь» (прикметно, що й чис­ленні давньоукраїнські назви пов’язуються саме з биком, при­чому якраз із чорним биком). У такому разі особливо цікавим видається існування поряд Білої Русі, Білорусі, Білорусії і Великої Русі (Великорусі). Етнонім білоруси тоді означає «білобичичі», а великоруси — «великобичичі», иричому етнонім великоруси виявляється семантичним двійником скіфського етноніма ма- сагети (литовці називають білорусів і гуди) та ще ведійського махавріша, які й означають «великобичичі». Характерно, що ві­рменські джерела назву масагети подають як маскути, що ду­же близьке до форми московити, як свого часу називалася люд­ність Московської держави. Очевидно, й назва Москва містить ці ж компоненти, де Moc — слов’янська видозміна індоірансько­го maha-maza-masa-mas «великий», а ква — видозміна індоіран­ського gaυa (пор. другу назву Соґду в «Авесті» — Ґава «Країна Бика»), яке в індійців має і формула, особливо в складних сло­вах. Назва Москва у такому разі тлумачиться «Великобиків», «Великотурів». З іншого боку, можливий і варіант членуван­ня назви Москва як Мос-ка-ва, де ва — суфікс, властивий ба­гатьом індійським і слов’янським назвам, а Моска тотожне Масаг «Великий Бик». Проте і в цьому разі назва Москва озна­чає «Великобиків, Великотурів» і є семантичним двійником та­ких важливих слов’янських міст, як польська Варшава й чеська Острава, й собі оформлених суфіксом -ва. Цікаво, що візантій­ський історик Лаонік Халкоконділ (сер. XV ст.), мовлячи про Сарматію, поділяє її на Білу, Чорну й Велику, що цілком від­повідає пізнішому поділу на Білорусь, Малорусь-Чорнорусь- Україну й Великорусь.

Резюме

Три століття тому запровадилася традиція починати вітчиз­няну історію з легендарної події. Ще на світанку російської іс­торичної науки її родоначальники — німецькі історики Готліб Байєр, Герерд Міллер і Август Шльоцер, які перебували на служ­бі в Російській імперії, поставили собі за мету створити зведе­ний варіант її історії. З їхньої легкої руки літописний уривок про закликання варягів було витлумачено так, ніби й ідеями держав­ності, і самою своєю назвою Русь мала завдячувати прибульцям із півночі - тим, які у IX ст. ще самі не мали власної держави, але розщедрилися настільки, що збудували її для східних слов’ян.

Попри всю бездоказовість цього твердження «норманська теорія» не лише благополучно дожила до XXI ст., а й досі па­нує в поглядах на витоки Русі. І нині багато істориків щиро ві­рять у скандинавське походження Русі й саме з літописного уривка про закликання варягів починають вітчизняну історію, а у свідомості загалу панує уявлення, ніби до Рюрика з братами слов’яни були такими собі напівдикунами, нездатними ні ство­рити державу, ні дати їй лад. Важко збагнути, як можна було взяти на віру твердження про те, що слов’янські народи, які на середину IX ст. вже мали багатовікову історію, багату культуру, розвинену економіку, авторитет у світі й тривалий досвід дер­жавотворення, представники яких у попередні віки займали провідні посади в обох римських імперіях, були полководцями, міністрами, патріархами, навіть римськими й візантійськими імператорами, раптом настільки здичавіли, що не змогли дати ради власній країні. З попередніх розділів ми вже мали нагоду переконатися, що таке уявлення не відповідає дійсності.

Не варто вкотре заперечувати норманську теорію: все, що можна було сказати на її підтримку, вже сказано, і все воно ви­явилося незадовільним з наукового погляду. Та й світовий нор­манізм нині вже не наполягає на своїй теорії як на єдино пра­вильній. За великим рахунком, сам термін «норманська тео­рія» годилося б замінити терміном «норманська гіпотеза», вра­ховуючи, що теорія — така форма знання, критерії істинності і достовірності якої мають суворі докази. І все ж ми далекі від думки, що норманізм невдовзі піде в минуле. Адже на його бо­ці, окрім усе ще численних прихильників, і сила звички. Ми так часто чули оповідь про варягів, що врешті-решт звиклися з нею. «Що казати, — писав свого часу Д. Іловайський, — до певної міри навіть зручно й приємно, що наша історія, на відмі­ну від історії інших народів, починалася відомим роком, відомою подією, та ще й такою оригінальною. З іншого боку, з легкої ру­ки норманістів у вітчизняній історіографії запанував напрочуд легкий спосіб ставитися до власного минулого, до своїх витоків. Авторитет Нестора надовго позбавив нас бажання дошукува­тися власних джерел». Що й досі згубно відбивається на пра­цях молодих дослідників вітчизняної історії, які через цілком природну недосвідченість і необізнаність беруть висновки нор­манізму за вихідні положеннжвоєї наукової діяльності.

Вийшло так, що у розв’язанні «проблеми русі» дослідники втрапили в тенета ними ж створеної схеми. Безпідставне твер­дження, ніби літописні варяги — просто інша назва сканди­навських вікінгів (норманів), а ще рядок із «Повісті врем’яних літ», що «звалися ті варяги русь», призвели до низки хибних умовиводів. Мовляв, оскільки варяги — скандинави, то й русь має бути скандинавською. Як наслідок — безкінечні пошуки напівміфічної русі у шведів, норвежців і фінів. Про що відомий антинорманіст Юрій Венелін-Гуца ще в XIX ст. казав: «Русь або руси як народ норманський, скандинавський, ніколи не існував, і є лише наслідком жалюгідного тлумачення або фантастичних результатів деяких дослідників. Не зрозуміли Нестора! Ще й як не зрозуміли!»