Руська держава

Вступ • Заснування Києва • Походи Русі на Сурож і Амастриду • Аскольд і Дір • Походи Русі на Візантію • Прийняття християнства • Віщий Олег • Похід на Константинополь • А чи був Віщий Олег? • Ігор • Ольга • Святослав • Святослав і Аттіла • Володимир • Язичницька реформа Володимира • Хрещення Володимира • Ярослав і Ярославичі • Резюме

Нарешті переходимо до теми, з якої, власне, найчастіше й по­чинають курс давньоукраїнської історії.

З огляду на висновки попередніх розділів ми відійдемо від традиційної версії початків Руської держави: йдеться, зокрема, про закликання варягів. Немає жодних підстав і датувати по­стання цієї держави подіями середини IX ст.

Заснування Києва

Руський літопис пов’язує заснування Києва з трьома брата­ми — Києм, Щеком і Хоривом, які звели на Дніпрових кручах місто і назвали його за ім’ям найстаршого з них — Київ, тобто «Місто Кия». У недатованій частині «Повісті минулих літ» літо­писець так оповідає про цю подію: «...Було троє братів: один на ім’я Кий, другий — Щек і третій — Xopue, а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Борияів, а Щек сидів на го­рі, яка тепер називається Щекавицею, a Xopue — на третій горі, названа по ньому Хоревицею, і збудували городок на ім’я старшо­го свого брата й назвали його Київ... Був навколо міста ліс і бір ве­ликий, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими і кмітливими, і називалися вони полянами; від них поляни і до сьогодні в Києві...»

Літописний князь Кий у давньоукраїнській історії — по­стать легендарна, а свідчення про нього плутані й нечислен­ні. Літописець згадує про нього як перевізника з одного берега Дніпра на інший, але відразу й відкидає таке припущення, бо князівський статус видався йому несумісним із човновим пе­ревозом. Кий, за літописом, нібито навіть одвідав Царгород, де його з великою шанобою прийняв імператор. Окрім Києва, йому приписували й заснування на Дунаї фортеці Києвець, що фіксувалася тут ще в XV ст. Прикметно, що наприкінці X ст. спробу Кия утвердитися на Дунаї повторив (вже цілком досто­вірно) київський князь Святослав, оселившись у дунайському Переяславці (Малому Преславі).

Як уже йшлося вище, подібну до київської легенду містить і вірменська пам’ятка «Історія Тарона».

У X ст. візантійський імператор і історик Костянтин Пор- фирогенет означує Київ як Самбатас. Саме так звали й бать­ка антського князя Хільбудія, якого у VI ст. згадує Прокопій Кесарійський. Проте найцікавіше те, що самба в санскриті якраз і означає «жезл, скипетр, кий», тобто назви Самбатас і Київ — значеннєві двійники. Імена на Самба- популярні у вірменській історії, у сучасних вірменів побутує ім’я Смбат, численні імена з компонентом Самб- містяться в боспорській епіграфіці. Ім’я Самба мав син Крішни, різнгімена якого ряс­но відбиті в українських назвах і прізвищах. Відоме також давньобалтійське плем’я самби,споріднене з ятвягами й пру­сами. Не менш цікаво, що в санскриті від самба утворене сам- бін «веслувальник, човняр», що знову-таки спонукає згадати слова літописця про перевізника Кия.

З вірменською і літописною легендами про походження Киє­ва до певної міри перегукується і т. зв. хорезмійська легенда про виникнення держави Хорезм, найраніший варіант якої дає арабський автор Макдісі (X ст.). За нею, цар Кеяні розгнівав­ся на кількох своїх підданих і прогнав їх із країни. В усіх трьох легендах головні герої — вигнанці, у вірменській легенді згаду­ється місцевість Тарон, у хорезмійській — Туран, у Києві була Турова божниця. Батько Сіявуша — Кей Усан, у вірменській ле­генді батько одного з трьох братів — Гісане, син Сіявуша — Кей Xocpoe, один із братів вірменської легенди — Хореан, а літопис­ної — Хорив. Кей Усан тотожний індійському УшанасКав’я, інше ім’я якого — Шукра, а Шукра в індійській міфології — планета Венера. Ім’я одного з братів вірменської легенди — Мелтей пе­регукується з іменем Мюйтен, яке теж фігурує в хорезмійській легенді. Дружину Мюйтена й матір двох його синів, які вряту­валися, звати Ак-Шолпан, а у мюйтенів Середньої Азії це — пла­нета Венера Що до певної міри проливає світло на ім’я сестри Кия, Щека й Хорива — Либідь, бо й давні слов’яни називали Венеру Біла Лебідь. У вірменській міфології Венера — Астхік, що на слов’янському ґрунті могло відбитися як Ащек, Щек.

Давньоіранська «Авеста» знає династію Кеїв; в іранських мовах слова кей або кійя означають «правитель, цар, владика». Поема Фірдоусі «Шахнаме» оповідає про засновника династії Кеянідів Кей Кобада. Ім’я Kueeum засвідчене в чехів: воно, схо­же, — слов’янська форма іранського Сіявуш.

Привертає увагу й ряснота географічних назв на кий- і київ- у Центральній і Східній Європі та на Балканах. Найпівнічніша з них — на півострові Канін у Білому морі, що називався ко­лись Кий-острів, найпівденніша — Кієво та К’ево у Хорватії та Італії. Західні писемні джерела X-XIII ст. лише у Центральній Європі знають не менше семи десятків міст із подібними на­звами. Та й нині Європою розкидані понад півсотні населених пунктів, рік, озер, урочищ з назвами Київ, Кієва, Кієво — у ба­сейнах Дніпра, Оки й Волги, у Болгарії між Великим Тирново і містом Русе на Дунаї, у Литві, Моравії, Сербії, Угорщині. Саме у місцевості Куява, за легендою, західні (польські) поляни за­снували свою державу — Польщу. Прикметно, що в Польщі та­ких назв навіть більше, ніж в Україні.

Кия знає «Велесова книга»: «Кий же усівся в Києві. І ми йому підкорилися, а з ним Русь зібралася воєдино...»', «Спочатку ми були там, де заходить Сонце, а звідти пішли до Сонця до Henpu- ріки [Дніпра. — C. H.], і взяв там Кий укріплене місто, у яко­му перебували інші слов’янські роди. І там ми оселилися...»', «І тут Кий помер, тридцять років володіючимами. А після ньо­го був Лебедян, його ж називали Славер, і той жив двадцять ро­ків. Потім був Верен з Великограду -У також двадцять.

Походи Русі на Сурож і Амастриду

Одним із перших відомих нам виступів Русі став напад русь­кого війська на місто Сурож у Криму (суч. Судак) наприкінці VIII або початку IX ст. «Житіє Стефана Сурозького» опові­дає, що руський князь Бравлін з Новгорода, «силен зело, плени от Корсуня до Корча с многою силою прийде к Сурожу». Після десятиденних запеклих боїв Бравлін із військом, «силою изло­мив железнаа врата», увірвався в місто. З мечем у руці Бравлін кинувся до храму Святої Софії, де зберігалися мощі Святого Стефана, розбив двері храму й захопив його скарби. Але тут, як і належить оповідям про житія святих, сталося диво — князя, що наблизився до гробниці, паралізувало: «обратися лице його на­зад». Вирішивши, що це кара за його святотатство, Бравлін зве­лів воїнам повернути сурожанам одібране добро й відпустити полонених. Проте цього виявилося замало для зцілення, і язич­нику Бравліну та його наближеним довелося ще й охреститися. Лише тоді йому полегшало, і він залишив Сурозьку землю.

Незабаром після нападу на Сурож руси вчиняють нове вторг­нення у візантійські володіння. «Житіє Георгія Амастридсько- го» — інша пам’ятка місцевої агіографії, створена між 825- 842 рр., оповідає, як місто Амастрида на малоазійському узбе­режжі Чорного моря зазнало нападу русів. їм вдалося захопити місто, але руський князь уклав мирну угоду з жителями міста, повернув їм добро і вивів військо. Попри легендарний характер обох оповідей, у них, імовірно, відбиті реальні історичні події, хоча й невідомі з інших джерел. Проте головне питання в тому, що то за руси з’являються в Криму й Малій Азії принаймні за кілька десятиліть до освяченого сучасною наукою виходу Русі на міжнародну арену і що це за Новгород, де князював Бравлін. Цілком очевидно, що в даному разі ані про варягів-скандинавів, ані про Новгород на Ільмені не йдеться.

Як там не є, а саме ці дві відомі нам південні виправи ніби пролог до знаменитого походу Русі на Константинополь у се­редині IX ст. Походу, відомому не так через яскраву перемогу русів, як через те, що саме у зв’язку з ним літописець уперше вводить у свою оповідь постаті Аскольда й Діра — нібито двох братів-варягів, засновників Руської держави і майбутніх спів­правителів у Києві.

Аскольд і Дір

«Повість минулих літ» так описує цю подію: «Було... два му­жі, не родичі його [Рюрика. — C. H.], а бояри, і відпросилися вони до Царгороду з родом своїм. І рушили вони по Дніпру, і коли плив­ли мимо, то побачили на горі невеличке місто. І запитали: «Чиє воно?» А тамтешні жителі відповіли їм: «Були три брати Кий, Щек та Хорив, які звели містечко й обійшли з життя, а ми тут сидимо і платимо данину роду їхньому, хозарам». Аскольд же і Дір лишились у цьому місті, зібрали коло себе багато варягів і почали володіти землею полян. Рюрик же в цей час княжив у Новгороді».

Отже, Аскольд і Дір у літопису постають Рюриковими бо­ярами, що через Київ ішли походом на Царгород. Щоправда, поряд із цією версією здавна існувала й інша — про полян- ське походження князів, що були нащадками Кия й останні­ми представниками династії Києвичів. Польський історик Ян Длугош (XV ст.) в «Історії Польщі» оповідав: «...після смерті Кия, Щека й Xopuea їхні діти й нащадки по прямій лінії панува­ли над Руссю багато років. Потім влада перейшла до двох рід­них братів — Аскольда й Діра». Згідно з Руським хронографом (XV ст.), Аскольд і Дір були небожами Кия.

Такий різнобій у свідченнях джерел про Аскольда й Діра зу­мовив те, що ні про них самих, ні про час і обставини їхньої появи в Києві ми досі не знаємо нічого певного. Важко сказа­ти щось і про стосунки Аскольда й Діра, хоча Длугош вважає їх рідними братами, а літопис — і співправителями в Києві, які навіть скінчили життя одночасно. Проте полеглі нібито від руки Олега, Аскольд і Дір чомусь поховані в різних місцях Києва, досить далеко один від одного: Аскольд — на горі, що зветься Угорською (нині парк «Аскольдова могила»), а Дір — за Ірининською церквою (біля Софійського собору). «Велесова книга», згадуючи Аскольда й Діра, й собі нічого не каже про зв’язок між ними, проте ставиться до них негативно:

«...Се бо Аскольд іде з варягами своїми до нас. І сей Аскольд — то ворог наш. Ce мовить нам, що йде для захисту нашого і бре­ше, бо такий же ворог, як і грек. І се Аскольд є варяг озброєний, щоб охороняти еланських купців, що ходили до Дніпра-ріки. І се Аскольд прийшов до нас із Кнудієм через двісті років після Andopixaixomie правити нами...»;

«...1 ось після тисячі трьохсот років від Карпатського ісходу Аскольд злий прийшов до нас. Тут зігнувся мій народ від долоні його...»;

«..Аскольд силою розгромив нашого князя і переміг його»;

«..Аскольд і пізніше Дір усілися на наших землях, як непроха­ні князі, й почали князювати...»

За неоднозначної ситуації щодо історичності Аскольда і Ді­ра привертають увагу спроби співвіднести їхні імена з імена­ми Скьольда і Тора (Тюра, Дюра), двох зведених братів-асів, героїв скандинавського епосу, синів Одіна. Не виключено, що під пером літописця скандинавський переказ про Скьольда і Тора міг перетворитися на літописну оповідь про київських князів Аскольда і Діра. З іншого боку, враховуючи тісний зв’я­зок цієї легенди з Північним Причорномор’ям і визнаючи її іс­торичний характер, може виявитися, що Аскольд і Дір справ­ді могли бути якимось чином причетні і до Подніпров’я, і до Києва. Цікаво, що ім’я напівлегендарного вождя новгородців Вадима Хороброго дослідники співвідносять вже з ім’ям са­мого Одіна (Водана).

Походи Русі на Візантію

У IX ст. Русь здійснює похід на Константинополь, який по­ставив «столицю світу» у виняткову скруту: «Послання» патрі­арха Фотія відбило те приголомшливе враження, яке справила ця подія на візантійців. Фотій згадує про «величезні багатства» як викуп за те, щоб руси зняли облогу. Візантійські джерела точно датують цю подію: 18 червня 860 року.

Похід цей, певно, був лише одним із низки походів русів на Візантію. Під 863 р. грецькі джерела відзначають напад русь­кого флоту на Принцеві острови у Мармуровому морі. Що ж до кількості й часу наступних походів, то тут певності немає: одні джерела описують успішний похід Русі на 360 кораблях, інші — нещасливу для Русі виправу на 200 кораблях, коли біль­шість їх потопила несподівана буря. Перший похід закінчив­ся почесною для Русі угодою (як стверджував Іоан Диякон — тріумфом), другий «плачем великим» у Києві. Ще в одному поході навіть не дійшло до вирішальної битви, бо імператор Василь І Македонянин відразу замирився з київським каганом. На жаль, жоден із цих походів ми не можемо пов’язати напевне з конкретними постатями ватажків русів — візантійські дже­рела жодних імен не називають. А літописна оповідь про похід Аскольда й Діра на греків 860 р. майже дослівно взята з візан­тійських хронографів, за винятком якраз імен цих двох князів, які додав руський літописець.

Прийняття християнства

За візантійськими джерелами, наслідком походу 860 р., окрім іншого, стало хрещення кагана русів. Константинопольський патріарх Фотій у своєму «Окружному посланні» так описує цю подію: «Не тільки цей народ [болгари. — C. H.] навернулися до християнства, а й народ, про який багато й часто говорять, і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто т. зв. руси. Підкоривши сусідні народи й через те надто запишавшії­ся, вони підійняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру, якої раніше дотримува­лися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відда­них нам друзів, хоча незадовго перед тим грабували нас і вияв­ляли нестримну зухвалість. І в них запалала така жадоба віри й ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди». Як уже йшлося, візантійські автори не називають імені цього руського князя, хоча літопи­сець, а слідом за ним і сучасні історики, пов’язують цей похід з Аскольдом. Прикметно, що й «Велесова книга» відзначає християнство Аскольда, а літопис побічно підтверджує це вка­зівкою, що на його могилі в Києві стояла церква Миколи. Що ж до Діра, то жодних натяків на його християнство немає. Та й ві­зантійські джерела мовлять про одного, а не двох князів.

Факт «Аскольдового» хрещення, очевидно, цілком достовір­ний, усе ж не дуже популярний в історичній літературі, звиклій пов’язувати хрещення Русі з Володимиром Святим: «..Я, князь великий Василій, що Именуешься Володимир, син Святослава, онук Ігоря і блаженної Ольги, прийняв святе хрещення від грецьких царів Костянтина й Василія, і Фотія патріарха, і взяв першого митро­полита Михаїла на Київ і всю Русь, і хрестив усю землю Руську». Це літописне свідчення про Володимирове хрещення привертає увагу вже тому, що разом з Володимиром літопис називає пат­ріарха Фотія і митрополита Михаїла, які аж ніяк не могли бу­ти сучасниками Володимира, бо жили століттям раніше. Постає цілком природне запитання: як ім’я Володимира могло потрапи­ти в тексти про Фотія і Михаїла? Дослідники висловлювались у тому сенсі, що, схоже, редактор «Повісті» з якихось відомих лише йому міркувань замовчав Аскольдове хрещення і припи­сав хрещення Русі Володимиру, піддавши оповідь про перше хрещення ґрунтовній переробці й приурочивши до 988 р. Проте, послідовно замінюючи Аскольда Володимиром, руські книжни­ки чомусь не узгодили ім’я патріарха, який хрестив Русь, ство­рив руську церковну організацію і прислав першого митрополи­та. Знаменно, що коли 1888 року, на 900-ліття Володимирового хрещення, дослідники спробували з’ясувати, як його відбили іноземні джерела, результат виявився несподіваним. Серед огро- му європейських, арабських і візантійських джерел жодне (!) й словом не прохопилося про хрещення Русі наприкінці X ст. Непересічної, здавалося б, події тогочасний світ не зафіксував.

Точна дата хрещення Русі невідома — вважають, що воно від­булося між 860-867 рр. Візантійський хронограф Георгій Кедрен (XI ст.) мовить: «...прийшло від русів посольство, що просило зро­бити їх учасниками божественного хрещення, що й сталося». У 867 р. на Русі вже був єпископ. Важко сказати, наскільки це хре­щення можна вважати офіційним, хоча Фотій нібито досить чітко висловлюється щодо цього. В кожному разі, «Аскольдове» хре­щення не було ні першим, ні остаточним. Руський князь Бравлін хрестився півстоліттям раніше, Корсунь, давній Херсонес, був християнським ще з V ст., та й Боспор здавна перебував під істот­ним християнським впливом. Бабка Володимира княгиня Ольга нібито охрестилася в столиці Візантії у середині X ст. (є доклад­ний опис прийому її тут, хоча про хрещення не йдеться), а хреще­ним батьком її став сам імператор Костянтин (за більш перекон­ливою версією, Ольга прибула до Константинополя вже охреще­ною). Тож і Володимирове хрещення видається скоріше продо­вженням цієї вже тривалої на той час традиції.

Віщий Олег

Під 882 роком літопис повідомляє, що новгородський князь (?) Олег зібрав велике військо з варягів, чуді, словен, мері, весі й кривичів, здобув по дорозі Смоленськ та Любеч і підійшов до Києва. «Ми купці, ідемо до греків від Олега й княжича Ігоря. Прийдіть до нас, родичів своїх», — звернувся він до Аскольда й Діра. Проте це була лише хитрість: підступно захопивши Ас­кольда й Діра, Олег убив їх і захопив місто. Свої зазіхання на київський престол Олег пояснив тим, що ті, мовляв, не князів­ського роду, а малолітній Ігор — син Рюрика: цей аргумент лі­тописець вважає достатнім, аби зрозуміти й виправдати згадані події. Похід Олега в такому разі набуває ознак перевороту, вна­слідок чого була відновлена законна династія, а самозванці на­клали життям. «Бо вони ніякі не князі, а вої прості, і силою захо­плювали владу», — каже про Аскольда і Діра «Велесова книга».

Вже наступного року Олег воює з древлянами й обкладає їх даниною, а у 884-885 рр. поширює свою владу на сіверів та ра­димичів, які доти платили данину хозарам. «І володарював Олег над полянами і древлянами, і сіверамй, і радимичами, а з улича­ми і тиверцами воював»,— так завершується оповідь про пер­ші роки князювання Олега в Києві. Новий київський князь по­стає з літопису таким собі «збирачем земель»: уперше в історії Південна й Північна Русь виявилися об’єднаними в одній дер­жаві, столицею якої став Київ, «мати міст руських». Саме така державна політика Олега нібито й принесла йому ім’я Віщого, тобто Мудрого.

Похід на Константинополь

907 р., як повідомляє літопис, Олег іде на Константинополь — «на конях і кораблях». Руський десант спустошує передмістя візантійської столиці, а тоді, поставивши човни на колеса, під вітрилами, з попутним вітром досягає міських мурів. Налякані греки погоджуються на величезний викуп і договір, вигідний для Русі. Тоді ж Олег прибиває свій щит на ворота Констан­тинополя. Польський історик Мацей Стрийковський у своїй «Хроніці» стверджував, що на власні очі бачив той щит із зо­браженням вершника на Галатських воротах міста ще 1575 р.

Проте переможний похід 907 р. на Візантію, так барвисто описаний у літопису, візантійські джерела просто не поміти­ли. Невідомі нам і візантійські аналоги русько-візантійських угод, тексти яких містить літопис. Причому ми не маємо жод­них підстав звинувачувати грецьку історичну традицію в за­мовчуванні певних фактів — так, скажімо, події походу Русі на Царгород 860 р., і собі малоприємні для греків, відомі нам са­ме з грецьких джерел. Та й події візантійської історії у 907 р. ми знаємо досить добре, і проте — жодної згадки про похід ру- сів. Та чи не найбільше насторожує те, що й сам руський лі­топис після цих важливих подій якось раптово втрачає інте­рес до подальших діянь Олега і не повідомляє про нього біль­ше нічого — аж до самої його смерті. Як зауважував історик Борис Рибаков, «дивовижним є незнання руських людейпро до­лю Олега відразу після походу... «Великий князь руський», як бу­ло написано у договорі 911 року, зникає не лише зі столиці Русі, а й узагалі з руського виднокола».

Висловлювалося припущення, що походу 907 р., схоже, вза­галі не було, а літописець з якихось, не зовсім зрозумілих нам міркувань, приписав Олегу якийсь інший похід. Це оповідання зближували і з греко-латинськими свідченнями про знамени­тий похід скіфів з Надмеотиддя в Геллеспонт і Егейське море у другій половині III ст., свідчення про який збереглися у дав­ніх авторів Зосіма, Сінкела, Амміана та Йордана. У ньому вар­вари (за одними свідченнями, просто скіфи, за іншими — готи чи герули) пограбували багато міст Греції, Фракії та Малої Азії, серед них і знаменитий храм Діани Ефеської. Прикметно, що кількість скіфських кораблів, як і у випадку з Олеговим похо­дом, визначалася числом у дві тисячі. Іноді в цій оповіді вбача­ли сліди фольклорно-пісенної традиції: числа сорок (по 40 осіб на кораблі) та дванадцять (по 12 гривень на ключ) — звичайні в українських піснях і казках.

Однак для нас істотна навіть не історичність чи перебіг зга­даного походу, а те, що, ставлячи під сумнів події 907 р., ми тим самим втрачаємо одну з основних віх державної біографії Олега. Так у літопису виникає прогалина у 80 років, обмежена двома літописними свідченнями, що їх підтверджують інозем­ні джерела: про похід русів на Константинополь у 860 р. і по­хід князя Ігоря у 941 р. А коли так, то чи не вимисел літописця і сам похід Олега по Дніпру, і вбивство ним Аскольда й Діра? І взагалі, чи історична сама постать Олега?

А чи був Віщий Олег?

Аналіз літописних матеріалів про Олега, легендарного за­сновника Руської держави, наштовхнув деяких дослідників на думку, що перед нами може бути лише літературний персонаж. Справді, є вагомі підстави піддати сумніву історичність Олега: його біографія повна загадок — дивна поява його у Києві, не­існуючий похід 907 р., дивна смерть «від коня свого». А голов­не — усі свідчення про Олега відомі з руського літопису, тоді як іноземні джерела не знають його взагалі. І це при тому, що він, згідно з «Повістю», не раз здійснював переможні виправи на Константинополь, брав із візантійців чималу данину, навіть прибив свій щит на ворота Царгороду, а ще уклав з Візантією договір «миру та любові». Водночас складається стійке вражен­ня, що за кожним фактом Олегової біографії стоїть якесь істо­ричне свідчення чи народний переказ. Так, знаменитий «щит на воротах Царгороду» — відлуння того, як прадід болгар­ського царя Сімеона хан Крум у 813 р. хотів помістити на тих же воротах свій спис із бунчуком на знак перемоги; смерть від змії з кінського черепа передає сюжет скандинавської саги про Одда Стрілу; похід на Київ — із чеських хронік про легендар­ного Олега Моравського, князя Моравії. Останнього джерела вважали вихідцем із Русі (Рюриковичем), який в результаті внутрішньої міжусобиці утік в Моравію, де започаткував рід Жеротинів. Украй показове й те, що «Велесова книга» згадує Рюрика, Аскольда й Діра й зовсім не знає Олега, хоча той на­чебто тісно пов’язаний із ними.

Під вагою цих аргументів в історичності Олега справді мож­на було б засумніватися, якби не джерело, знане в історичній науці як «Кембриджський документ». У ньому оповідається про війну між Хозарією, Візантією та Руссю за правління ві­зантійського імператора Романа І Лакапіна (920-944). Тут описується захоплення царем Русі, начебто підбуреним візан­тійцями, хозарського міста Самкерч (Тмуторакань). Зазнавши невдачі у боротьбі з хозарами, цар Русі нібито був змушений звернути проти Візантії. Але й тут зазнав поразки, втік до П-р-с (Персії?), де з рештками війська й загинув.

Якщо йти за літописною хронологією, то логічно було б при­писати участь у хозарсько-візантійській війні Ігореві, тогочас­ному правителю Русі. Але у тім і річ, що князем Русі у доку­менті названий не Ігор, а Олег (Х-л-гу), щоправда, невідомо напевне, чи йдеться саме про «Віщого» Олега. Остаточно за­плутує проблему арабський географ аль-Масуді, який у цей же час (20-30-ті роки X ст.) згадує як свого сучасника царя слов’ян Діра: «Перший зі слов’янських князів є цар Дір, він має обширні міста і країни; мусульманські купці прибувають у його країну із різним крамом». Отже, й Дір фігурує в історичних подіях пер­шої половини X ст., через півстоліття після «офіційної» дати його вбивства разом з Аскольдом.

Загалом і повідомленню Кембриджського документа, і свід­ченню аль-Масуді можна було б, зрештою, не надавати особли­вого значення, якби ми справді знали бодай щось про історію Русі до 40-х років X ст. Але літописець, датуючи прихід Ігоря до влади 912 р., про подробиці його майже ЗО-літнього князю­вання (до походу 941 р.) не каже нічого. Сама літописна хро­нологія при ближчому розгляді виявляє істотні суперечності. Якщо врахувати, що на початок самостійного княжіння Ігорю мав би йти четвертий десяток, регентство Олега видається без­умовним історичним міфом. На час народження Святослава Ігореві мало бути вже понад шістдесят років, під час походу на древлян — майже сімдесят. «Повість» оповідає про те, що ще Олег одружив Ігоря з Ольгою, яка в такому разі мала на­родити йому сина Святослава у віці 60 років, і бути регент- кою малолітнього сина до 80 років. І це при тому, що вже після народження Святослава, під час подорожі до Царгороду, Ольга нібито настільки полонила імператора вродою і розумом, що той запропонував їй одружитися. І навіть якщо ця оповідь — лише цікавий фольклорний епізод, не полишає враження, що з літописною хронологією таки не все гаразд. Зауважимо при­нагідно, що в історичній літературі останніх років є посилан­ня на документ під умовною назвою Лист із Гейзіха, датова­ний 950-955 рр., у якому нібито йдеться, що Ігор став князем 941 року, коли Олег залишив Русь.

/Ігор

І все ж саме Ігор, попри численні «білі плями» в його полі­тичній біографії — перша достовірна постать з-поміж руських князів. Він здійснив уже справжній, а не вигаданий похід на Візантію: його знають іноземні джерела. Похід не вдався: на морі руські лодії були знищені «грецьким вогнем», а руси роз­биті на суходолі. Сам Ігор, свідчить Лев Диякон, із жалюгід­ними рештками флоту втік у свої володіння до Кімерійського Bocnopy Проте вже 944 року, як свідчить літопис, «...Ігор зібрав воїв багато: варягів, русь, і полян, і словен, і кривичів, і тивер- ців — і найняв печенігів і заручників у них узяв, — і пішов на гре­ків на лодіях і на конях, прагнучи відомстити...» Але до сутички не дійшло: дві держави уклали угоду про мир, що й забезпечи­ло дружні стосунки Русі й Візантії на найближче століття.

944 року відбувся похід руського флоту на Каспій, на іслам­ське місто Берда (давній Партав, столиця кавказької Албанії, нині в Азербайджані), описаний арабськими авторами і невідо­мий з руських літописів. Ймовірно, він став одним із завершаль­них у серії численних виправ Русі на Каспій. Кілька таких похо­дів руси здійснили ще наприкінці IX - початку X ст. Один з них відбувся орієнтовно у 864-884 рр., інший - 909 р., коли 16 ко­раблів русів захопили на Каспійському морі острів Абесгун, а наступного року - місто Сарі. У 913 р. вже великий флот русів, що налічував, за свідченнями арабського історика аль- Масуді, близько 500 кораблів, зібрався у Керченській протоці.

Отримавши від хозарського кагана дозвіл пройти по Дону, вони піднялися до переволок, перетягли судна у Волгу й спустилися в Каспійське море. Проте на зворотному шляху на русів напа­ли араби й розбили. Ці походи Русі на Каспій винятково ціка­ві, і їх годі пояснити лише жагою наживи. Ймовірно, тут ідеть­ся про давні зв’язки Русі з землями навколо Каспію, зокрема, Хорезмом. Вони відсилають нас у глибини руської історії, і саме тут слід би пошукати відповідей на численні питання, що поста­ють перед дослідником історії Русі.

Найбільше ім’я Ігоря відоме з т. зв. «древлянських подій» 945 року. Літописець оповідає, ніби Ігор захотів узяти подвійну данину з древлян, ті не стерпіли цього й на чолі зі своїм князем Малом перебили його дружину, а самого князя стратили. Лев Диякон уточнює, що древляни (у автора — германці) прив’язали Ігоря до верхівок двох нахилених дерев, потім їх відпустили й князя розірвало навпіл. Інакше про Ігоря оповідає далматин­ський історик Мавро Орбіні (поч. XVII ст.): «Князь Ігор, узявши в дружини згадану Ольгу зі Пскова, пішов у похід із сильним вій­ськом у далекі краї. Дійшовши до Гераклеї та Нікомедії [у Малій Азії, тепер територія Туреччини. — C. H.], він зазнав поразки у битві і на шляху додому був убитий князем слов’ян Малдітом у місці, що називалося Kopecm, де й досі покоїться його могила». Опікуватися малолітнім Святославом і правити державою ста­ла княгиня Ольга, вдова Ігоря.

Ольга

Шлюб Ігоря з Ольгою відбувся 903 р. За В. Татищевим, її справжнє ім’я було Прекраса, вона була ізборською княжною і дочкою Гостомисла, тобто представницею іншої лінії тієї ж династії. Щоправда, церковне «Житіє» Святої Ольги мовить, що вона була «з простих», однак це, ймовірно, лише легендар­на традиція: такі союзи серед правлячої верхівки виключалися. Та й украй дивно в такому разі, що і далекий прибулець з пів­ночі Олег, і проста дівчина зі Пскова мали однакові імена Олег та Ольга, які вважалися високостатусними, князівськими. Ім’я Ольга означає «Ватажкиня, Провідниця», досл. «Яка веде всіх», іншими словами, «Правителька, Княгиня, Цариця», оскільки Оль сходить до значення «всі, люди, рід» (пор. англ, all «всі», нім. Al- Iemann «Німеччина», досл. «Всі люди», Іран, хіль, хель, ель «всі, родина, рід»). Aga означає «іти, вести, провадити» і може озна­чати «проводир, ватажок».

Принагідно згадаємо і версію болгарського походження Оль­ги, що про неї дедалі частіше кажуть дослідники, називаючи місцем її Народження не маловідомий північний Псков, а бол­гарську столицю Плесков (Плиска). «Володимирський літопи­сець» (XV ст.) прямо каже, що «Ігоря одружив Олег у болгарах, узяв за нього княжну іменем Ольга. І була дуже мудра». Цікаво, що давньооолгарський звід літописів «Історія Джаґфара», не так давно введений у науковий обіг, називає князя Ігоря бол­гарським принцем Угером, а його дружину Ольгу — дочкою тмутораканського хана, уродженкою місцевого Плескова (саме так звучить назва в більшості літописів).

Своє правління, якщо вірити літопису, Ольга почала з помсти древлянам за вбитого чоловіка. Вона перехитрувала древлян- ських послів і підступно вбила їх, а тоді обложила Іскоростень — древлянську столицю. Літопис мовить, що й місто вона взяла хи­трощами: нібито пообіцяла древлянам зняти облогу, якщо вони принесуть від кожної оселі по горобцю і голубу. А коли міщани сповнили її бажання, наказала підпалити прив’язане до пташи­них лапок клоччя, а птахів відпустити. Ті відразу полетіли до своїх гнізд, місто запалало й Ольга легко захопила його. Проте якою б барвистою і незвичною не була ця оповідь, є підстави гадати, що «помста древлянам» — просто данина фольклор­ній традиції. Всі три способи помсти, до яких вдалася Ольга, яскраво відбиті у фольклорі, як і саме число три. Що ж до за­хоплення міста шляхом підпалу, то ще герой скандинавської са­ги Гаральд Сміливий завоював місто в Сицилії, напустивши на нього птахів з прив’язаним до їхніх хвостів трутом. Аналогічно У давньоіндійській «Рамаяні» було спалено Ланку, столицю зло­го змія Равани, тільки там замість птахів фігурували мавпи, до хвостів яких прив’язали клоччя, а тоді підпалили. Характерно, що в околицях Іскоростеня ще до XIX ст. побутувала легенда, ніби Ольга сама убила свого чоловіка.

Іншою важливою подією, пов’язаною з Ольгою, стало її хре­щення, за що православна церква визнала її святою. Навколо цієї події не вщухають дискусії — серед дослідників немає єд­ності як щодо часу й місця хрещення, так і щодо числа відві­дин Ольгою Константинополя: зрозуміло лише, що княгиня відвідала візантійську столицю вже по смерті Ігоря. Зберігся докладний протокольний опис двох прийомів Ольги імпера­торським сімейством Костянтина Порфирогенета. Додають складнощів і повідомлення тогочасних німецьких джерел, що 959 р. київська княгиня направила посольство до німецького імператора Оттона І (936-973 рр., імператор — з 962 р.) з про­ханням прислати на Русь католицького єпископа і священиків. Власне, Ольга вчинила так само, як незадовго до неї і болгар­ський цар Борис, який, щойно прийняв хрещення від право­славного грецького патріарха, відразу запросив і латинського пастиря. Як і в болгар, його місія на Русі виявилася невдалою. Ottoh справді направив сюди єпископа Адальберта, той при­був до Києва 961 р., але вже за рік, не досягши помітних успі­хів, повернувся додому. Ользі традиція приписує і зведення дерев’яної церкви Святої Софії, а також спробу охрестити сина Святослава, щоправда, невдалу.

Святослав

Про київського князя Святослава, «запорожця на престолі», джерела оповідають так: «Середнього зросту, ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами, блакитними очима. Голова у нього поголена, лише на одному боці її висіло пасмо волосся, що означало знатність роду». І далі: «...У походах він ходив легко, як пардус, і багато воював. Не возив він за собою ні воза, ні казанів, не варив м’яса, а тонко нарізавши конину або дичину, або волови­ну, підсмажував на вогні і так їв... Не мав він і шатра, але спав, підстеливши попону, з сідлом у головах. Такими ж були і всі інші його воїни. І посилав у далекі землі зі словами: «Хочу на вас іти».

Під 965 р. літопис коротко повідомляє: «Пішов Святослав на хозарів. Як почули хозари, вийшли проти нього з князем своїм каганом, і взялися битися: і був бій, і переміг Святослав хозарів і місто їх Білу Вежу взяв. І ясів переміг і касогів...» Наступного року Святослав підкорює в’ятичів, а ще через рік рушає на Дунай: «Пішов Святослав на Дунай на болгар. І бились оби­дві сторони, і переміг Святослав болгар, і взяв міст їхніх 80 по Дунаю, і сів княжити там, у Переяславці...»

Дивна тяга Святослава до подунайських земель вже давно привернула увагу дослідників. Адже сівши княжити в Пере- яславці (нині болгарський Малий Преслав у гирлі Дунаю), Святослав фактично залишив Руську державу без правителя: у Києві зосталася лише його стара й хвора мати Ольга. Дунайські зацікавлення Святослава ледь не призвели до взяття Києва пе­ченігами. Літопис оповідає, ніби кияни надіслали Святославові листа: «Ти, князю, шукаєш чужої землі і про неї дбаєш, а свою по­лишив. А нас ледь не взяли печеніги, і матір твою, і дітей тво­їх. Якщо не прийдеш і не захистиш нас, то візьмуть-таки нас. Невже не жаль тобі своєї Вітчизни, старої матері, дітей своїх?» Святослав повернувся до Києва й одігнав печенігів, але невдо­взі знову заявляє матері та боярам: «Не любо мені сидіти у Києві, хочу жити у Переяславці на Дунаї, тут середина землі моєї».

Незабаром виникає нова сутичка з Візантією. «...1 пішов Святослав на греків, і вийшли ті проти русів. Коли ж руси по­бачили їх, — дуже злякалися такої кількості воїнів, але сказав Святослав: «Нам нікуди вже дітися, хочемо ми чи не хочемо, — маємо битися. Тож не осоромимо землі руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертві сорому не мають... І ополчилися руси, і була січа люта, і переміг Святослав, а греки тікали». Тоді вже візан­тійський імператор Іоанн Цимісхій вторгається в Болгарське царство, візантійці беруть в облогу місто Доростол на північ­ному сході Болгарії, а флот блокує місто з Дунаю. Очевидець подій Лев Диякон описує, як з обложеного міста проти греків вийшли хоробрі руси, «зімкнувши щити і списи наче стіна». Історик цитує ще одне звернення Святослава до руського вій­ська: «Загине слава, супутниця зброї русів, що без зусиль пере­магала сусідні народи і без пролиття крові підкоряла цілі краї­ни, якщо ми тепер ганебно поступимося ромеям. Отже, з хороб­рістю предків наших і з думкою, що руська сила була досі непе­реможна, вступимо в бій за життя наше. У нас немає звичаю рятуватися втечею додому, але або жити переможцями, або, здійснивши знамениті подвиги, померти зі славою».

Попри більше ніж п’ятикратну перевагу в греків, битва не принесла успіху жодній зі сторін. Тримісячна облога Доростола завершилася наприкінці липня 971 р. укладенням миру. Обидва володарі, за словами Льва Диякона, зустрілися на березі Дунаю, обговорили умови миру і роз’їхалися. Руським джерелам ця по­дія лишилася невідомою. За укладеним у Доростолі договором, Святослав мав залишити Болгарію, не вторгатися більше в неї і надавати імператору військову допомогу. Візантійці мали забез­печити продовольством 22-тисячне Святославове військо й без­перешкодний його вихід з обложеного Доростола. Формально відносини між двома державами лишилися дружніми.

Однак повернутися додому Святославу вже не судилося. «Коли настала весна, вирушив Святослав до порогів. І напав на нього Куря, князь печенізький, і вбили Святослава, і взяли голову його й зробили чашу з черепа, оббивши його, і пили з неї». За дея­кими літописними версіями, на чаші були слова: «Чужого праг­нув, а свого позбувся». Дослідники досі дискутують: навіщо було Святославові одсилати своїх воїнів до Києва суходолом, а само­му йти до дніпрових порогів і наражатися на небезпеку? Втім, це не єдина загадкова обставина навколо постаті Святослава.

Святослав і Аттіла

Звертає на себе увагу й дивовижний перегук описів у дже­релах, іноді до подробиць, київського князя Святослава й гунн- ського царя Аттіли, що жив, згідно з традицією, на п’ять сто­літь раніше. Нагадаємо описи Святослава у літопису й у Льва Диякона: «У походах він ходив легко, як пардус, і багато воював. Це возив він за собою ні воза, ні казанів, не варив м’яса, а тонко нарізавши конину, або дичину, або воловину, підсмажував на вог­ні і так їв...»; «...середнього зросту, ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами, блакитними очима. Голова у нього по­голена, лише на одному боці й висіло пасмо волосся, що означало знатність роду; одяг його був білий і відрізнявся від одягу його наближених лише чистотою».

А тепер опис Аттіли, що його наводить візантійський дипломат, історик і письменник V ст. Пріск Панійський: «Першим увійшов слуга Аттіли з таріллю, поєною м’яса, а за ним на столи постави­ли хліб та закуски. Для інших варварів і для нас [візантійських по­слів. — C. H.] були підготовлені розкішні яства на круглих срібних тарілях, а Аттілі не подавалося нічого, окрім м’яса на дерев’яній шарілі. І в усьому іншому він виказував помірність: так, гостям подавалися чаші золоті й срібні, а його кубок був дерев’яний. Одяг його також був скромний і нічим не відрізнявся від інших, окрім чистоти; ні меч, що висів збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були прикрашені, як у інших скіфів, золо­том, коштовним камінням або чимось цінним».

Додамо ще кілька показових подібностей: так, промова Свя­тослава перед руським військом і за стилем, і за змістом напро­чуд нагадувала промову Аттіли перед гуннським військом на Каталаунських полях; та й знамените Святославове «Іду на ви», як свідчить Пріск, було характерне й для Аттіли. Тут цілком оче­видне дублювання, причому джерело запозичення сумнівів не ви­кликає: літописець за своїм звичаєм продовжив міфотворчу тра­дицію щодо подій і персонажів руської історії, приписавши вже руському князеві Святославу невластиві йому риси. Та важливо навіть не те, що образ Святослава літописець фактично «списав», а те, що для цього він використав образ гунна-болгарина Аттіли. І, схоже, не випадково, особливо беручи до уваги тісні гунно- болгаро-руські зв’язки, про які йшлося вище. Цікаво, що Лев Диякон згадав Святослава якраз у зв’язку з троянським героєм Ахіллом (пор. Ахілл-Аттіла). У зовсім іншому світлі в такому разі постають і походи Святослава на обидві Болгарії — спершу на Волзьку, а тоді на Дунайську, як і дивне прагнення його осісти на Дунаї, що врешті-решт коштувало князеві життя.

Та навіть якщо взяти до уваги припущення про компіляторство руського літописця, Святослав лишається чи не найбільш коло­ритним і улюбленим персонажем руської історії, військові подви­ги якого високо оцінила народна традиція і якому завдячує своєю появою цілий цикл воїнського епосу. Навіть постать Володимира Великого у цьому відношенні виглядає менш значущою.

Володимир

Інший знаменитий персонаж на політичному обрії Руської держави — Володимир Святославич, відомий також як Воло­димир Красне Сонечко, Володимир Великий або Святий. З ним пов’язані історичні перекази, легенди й билини про Русь і місто Київ, у яких постає ідеалізований образ правителя, ревного за­хисника Вітчизни. Володимир не здійснює дальніх походів, як батько (ті ж, що мали місце, традиція не відбила), а укріплює єдність Русі, зводить фортеці й інші оборонні споруди. А голо­вне — ширить на Русі християнську віру. Така оцінка його ді­яльності значною мірою зберігається й досі.

Питання про походження Володимира традиційно сходить до літописної оповіді, де він постає сином Святослава від служниці Малуші, тобто фактично позашлюбним, незаконним сином київ­ського князя. Але таке походження Володимира вже тривалий час викликає скепсис у частини дослідників, певних, що ця версія не лише суперечить тогочасній політичній практиці, а й не підтвер­джується джерельно. Ідеться насамперед про те, що Володимир, якщо він справді позашлюбний син Святослава, за тогочасним ди­настичним правом не міг претендувати на престол і взагалі не мав особливих привілеїв. Водночас з літопису відомо, що Володимир змалку виховувався з двома іншими, достовірно законними си­нами Святослава. Навіть більше: коли Святослав після смерті Ольги почав наділяти синів княжіннями, малолітній Володимир, як і його брати, отримав земельний стіл у Новгороді, де й почав правити зі своїм дядьком по матері Добринею. Новгородці без за­стережень прийняли Володимира: у них не виникло жодних пре­тензій стосовно того, що той, мовляв, син рабині. Та й незважаю­чи на величезний гарем у самого Володимира (літопис підкрес­лює, що князь «був жонолюб, як колись Соломон»), у багаторічній усобиці за владу після його смерті жоден син Володимира від на­ложниці участі не бере (і навіть не згадується літописом): зем­лі батька розподіляються виключно між синами Володимира від законних дружин. І якщо вже Володимир посів київський пре­стол, то для цього були вагомі підстави.

На переконання частини істориків, тут можливе лише од­не задовільне пояснення: визнання того, що Малуша, мати Во­лодимира, насправді походила з роду, який давав її сину повне право претендувати на престол. Дослідницькі пошуки дали аль­тернативну, древлянську версію походження Володимира, що безпосередньо стосувалася відомих древлянських подій серед­ини X ст. За нею, Малуша — донька древлянського князя Мала, який свого часу стратив Ігоря і потім сватався до Ольги. Не жа­га помсти, а тверезий і далекосяжний політичний розрахунок Ольги, що враховував інтереси престолу, привілеї земель, нор­ми державного й династійного права призвів до древлянського шлюбу Святослава: численні парадокси в становищі Володи­мира, Малуші й Добрині при дворі вказували дослідникам саме на шлюб Святослава з Малушею, ба навіть більше — на динас­тичний шлюб. Якщо це справді так, і князь Володимир Великий має напівдревлянське походження, то й усі руські князі після Володимира нащадки не лише Рюриковичів, а й Древлянської княжої династії. Тож якщо Олег об’єднав однією династією Київ і Новгород, то Ольга приєднала сюди ще й древлянську динас­тію Мала.

Язичницька реформа Володимира

Першим важливим кроком Володимира як правителя стала язичницька, або, як її ще називають, перша релігійна реформа.

«I почав Володимир княжити в Києві один, і поставив кумири на пагорбі за теремним двором: дерев’яного Перуна зі срібною головою та золотими вусами, і Xopca, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. І приносили їм пожертви, називаючи їх богами, і приводили своїх синів та дочок,...і оскверняли землю жертвоприносинами своїми...» Це лаконічне літописне пові­домлення — одна з найбільших загадок давньоукраїнської іс­торії: дослідники й досі ламають голову, у чому ж полягала суть реформи, які її причини і які критерії відбору головних божеств? Ми не будемо тут докладно зупинятися на цьому питанні: про нього йтиметься в одному з наступних розділів. Зазначимо лише, що аналіз імен богів із пантеону 980 р. за­свідчує їх глибоку давнину, яка сягає принаймні індоєвропей­ської епохи.

Хрещення Володимира

Руський літопис змальовує хрещення 988 р. як наслідок сві­домого вибору віри київським князем Володимиром Святосла­вичем і його одруження на візантійській принцесі Анні, сестрі візантійського імператора Василія II (976-1025). Найбільш докладні відомості про хрещення Володимира й обставини, що передували цій події, наводить сирійський історик Яхія Антіохійський (XI ст.). За ним, Василій II мав просити допо­моги в правителя Русі й віддати свою сестру за нього в обмін на військову підтримку: шеститисячний руський загін справ­ді врятував візантійську Македонську династію від узурпато­ра Варди Фоки в битві при Авідосі (під Константинополем) 989 року. Як не затягував імператор той шлюб, він усе ж від­бувся — подіяли і погрози Володимира з щойно захоплено­го русами Херсонеса-Корсуня. Але щоб отримати в дружини сестру імператора, Володимир мав охреститися — християн­ські канони не дозволяли принцесі одружуватися з язични­ком. Прикметно, що в цей же час Анну сватав за свого сина Роберта й французький король Гуго Капет, її хотів мати за дружину й германський імператор Оттон і, який навіть роз­почав війну з Візантією, але зрештою вдовольнився шлюбом з Феофано, небогою імператора Іоанна І Цимісхія. У динас­тичному розумінні різниця між Феофано й Анною була вели­чезна: перша — просто родичка правлячого імператора, зате друга — порфирогеніта «багряно род на», представниця прав­лячої Македонської династії, що народилася в Порфирній (Багряній) палаті царського палацу, коли її батько був імпе­ратором.

Численні «гріхи» Володимира — братовбивство, любов до пи- рів, багатоженство — літопис відносить до язичницького періо­ду його життя, тоді як головною рисою Володимира-христи- янина постають щедрі пожертвування і доброчинність. І хо­ча німецький хроніст поч. XI ст. Тітмар Мерзебурзький свід­чить, що Володимир насправді мало змінився після хрещення, з літопису він постає ревним християнином. Під 988 р. літо­писець дає колоритний опис того, як неофіт Володимир роз­правляється з язичницькими кумирами: «Звелів [він] скинути ідолів, — одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив’язати до хвоста коня і волокти його з гори по Боричеву узвозу до Ручая... Коли тягли Перуна по Ручаю до Дніпра, опла­кували його невірні, бо не прийняли ще вони святого хрещення. І, притягнувши, кинули його в Дніпро, !приставив Володимир до нього людей, і сказав їм: «Якщо пристане до берега, відштовхуй­те його». Вони ж виконали, що їм було наказано. І тоді пустили Перуна і пройшов він пороги, викинуло його вітром на мілину і від того місце те Перунова рінь і досі зоветься». Цікаво, що непода­лік Дніпрових порогів на початку XX ст. знайдено т. зв. Перунів дуб — священне дерево слов’ян-язичників із вбитими в нього кабанячими щелепами.

Що ж до Володимира, то він, як свідчить Тітмар, «довго пра­вив згаданим королівством, помер глибоким старцем і похова­ний у великому місті Києві у церкві мученика Христова папи Климента [Десятинній церкві. — С.Н.} поряд із згаданою своєю дружиною — саркофаги їхні стоять посеред храму». Владу ді­лять між собою його сини.

Ярослав і Ярославичі

Період київського княжіння Ярослава Володимировича (означення Мудрий давнім джерелам невідоме), що правив з 1019 до 1054 р. (а з 1036 р., після смерті брата Мстислава, кня­зя Чернігівського, як одноосібний правитель Русі), вважаєть­ся часом безперечного політичного розквіту Руської держави. На початок правління Ярослав був досвідченою людиною і му­дрим політиком: він прийшов до влади внаслідок міжусобної боротьби між синами Володимира, про яку ми не будемо тут докладно оповідати. Саме Ярослав вийшов із цього протисто­яння переможцем і саме з його ім’ям у наступні кілька десяти­літь пов’язуватимуться основні події руської історії.

Ярослав провадив інтенсивну міжнародну політику, пере­важно шляхом укладання династичних шлюбів, недаремно його ще іноді називають «сватом Європи». Тогочасний руський двір неодноразово згадується у скандинавських сагах. Відомо, що в Ярослава у Києві під час свого вигнання перебував нор­везький король Олаф II Святий. Син Олафа, Маґнус, майбут­ній король Норвегії (бл. 1026-1047), теж виховувався тут. Сам Ярослав у другому шлюбі був одружений з донькою шведського короля Олафа Скотконунга Інгігердою-Іриною, а одна з дочок Ярослава, красуня Єлизавета, одружилася з Гаральдом Суворим, майбутнім королем Норвегії (1047-1066). Щоб здобути її руку, він на чолі своєї дружини здійснив багато подвигів, а на честь коханої навіть склав пісню, у якій оспівав «руську дівчину з зо­лотою гривною на шиї, що нехтує ним». Пізніше він прославив­ся у хрестових походах і загинув 1066 р. в Англії, прибувши ту­ди з військом норманського короля Вільгельма Завойовника. Є свідчення, що Єлизавета після його смерті одружилася з коро­лем Данії Свеном Ульфсоном. Інша дочка Ярослава, Анастасія, стала дружиною угорського короля Ендре І, від якого народився майбутній король Шаламон (1063-1074 рр.), третю взяв фран­цузький король Генріх, від якого вона народила сина Філіппа (король у 1060-1108 рр.). Данський король Кнут віддав свою сестру Естред заміж за одного з синів Ярослава. Відомо також, що в Києві перебували два англосаксонські королевичі Едмунд та Едвард, сини вбитого короля Англії Едмунда II Залізнобокого. Король Польщі Казимир узяв собі за дружину Добронігу—сестру Ярослава, від якої мав двох синів — Владислава й Болеслава.

Постать Анни Ярославни, дружини короля Франції Генріха, мабуть, найбільш відома серед дочок Ярослава. Як і сестра Анастасія, Анна відрізнялася набожністю, заснувала абатство св. Вінцента (Вікентія) в Санлі під Парижем. Папа Римський Микола II (1058-1061 рр.) у посланні до Анни хвалив її за бла­гочестя та ревність у справах церкви. Після смерті чоловіка Ген­ріха І вона деякий час брала участь в управлінні державою при малолітньому синові короля Філіппі І, а її та сина імена сто­ять під багатьма королівськими грамотами 1060-х рр., причому одного разу навіть кириличними літерами. Ім’я Анни зникає з документів лише 1075 р. За одними джерелами, вона поверну­лася на батьківщину, за іншими — похована у заснованому нею ж монастирі.

По смерті Ярослава у лютому 1054 р. за його заповітом київ­ський стіл дістався Ізяславу, найстаршому з синів. Святополк отримав Чернігів і Тмуторакань, Всеволод — Переяслав Русь­кий і Ростов, а двоє молодших братів — Ігор і В’ячеслав — сі­ли на Волині та в Смоленську, проте невдовзі обоє померли. Утворилася політична структура, яку історики люблять на­зивати запозиченим з римської історії терміном триумвірат, тобто своєрідне спільне правління трьох братів Ярославичів. Можливо, Ярослав задумував таку систему як засіб проти брат­ської міжусобиці, добре відомої йому особисто, і вона до пев­ної міри виправдала себе — принаймні до кінця 1060-х р., коли таки почалася боротьба за престол. Представити у рамках цієї книжки всю строкату політичну й династійну картину наступ­них десятиліть годі, та й немає особливої потреби дублювати підручники з давньоукраїнської історії. Натомість у наступних розділах ми зупинимося на питаннях, які значно менше при­вертали дослідницьку увагу.

Резюме

Коли досліджуєш початковий період руської історії за літо­писними джерелами, складається стійке враження, ніби маєш справу зі свідомою чи несвідомою містифікацією, лише розвіяв­ши яку можна сподіватися на істинне розуміння вітчизняної іс­торії. Аналіз літописних свідчень не полишає сумнівів, що русь­кий літописець не був самостійний у джерелах інформації, і біль­шість свідчень про давні події просто запозичував в іноземних істориків, переважно візантійських. І то таким чином, що значна частина подій, традиційно пов’язуваних із історією Руської дер­жави IX-X ст. при ближчому розгляді виявляє дивовижні анало­гії в історії Північного Причорномор’я давніших часів. Зокрема, невідомий грецьким джерелам похід Олега 907 р. багатьма дета­лями нагадує одну з морських експедицій перших століть нової ери, а в руському літописі Олег присутній не стільки як історич­ний діяч, а як літературний герой, образ якого штучно зліплено зі свідчень численних джерел. «Древлянські події» середини X ст. виявляють яскраве фольклорне підґрунтя, опис київського кня­зя Святослава дивовижно перегукується з описом гунна Аттіли, диспут представників трьох релігій при дворі Володимира на­прочуд нагадує аналогічну подію при дворі хозарського кагана, а оповідь про солунських братів Кирила й Мефодія віднаходить цілковиту паралель у гуннській історії... До цього додається і те, що значна частка літописних свідчень не підтверджується іно­земними джерелами, а чимало важливих подій руської історії, які мали бути відомі літописцю, у літописі відсутні. У такому ра­зі йдеться навіть не про те, аби точно датувати ту чи іншу подію, а про те, щоб мати певність, чи певна подія взагалі мала місце. А чи літописець просто заповнив невідомий йому початковий період руської історії, синтезувавши у своїй напівміфічній версії свідчення різних джерел про різні часи і події.

Віддаючи належне «Повісті врем’яних літ» як блискучому лі­тературному твору, слід усе ж визнати, що, йдучи за її версією по­дій, ми постійно наштовхуємося на суперечності, неточності й на­тяжки, починаючи від закликання варягів і до Володимирового хрещення. Руській традиції з якихось причин лишилися невідо­мі винятково важливі події вітчизняної історії — похід 860 р. на Константинополь, походи Русі на Каспій на початку X ст., вій­ськове протистояння Русі, Хозарії і Візантії, балканські події 970-х рр. тощо, про які ми знаємо з іноземних джерел. Маємо ці­каву закономірність: жоден факт початкової руської історії (при­наймні до Ігоря), що їх подає руський літопис, не підтверджений іноземними джерелами. І навпаки: жодного факту руської істо­рії, про який повідомляють іноземні джерела, не підтверджують літописи. До цього можна додати й довільність літописного да­тування: як і більшість такого роду, літописна оповідь почина­ється легендами й стає більш-менш достовірною лише з набли­женням до епохи самого літописця. А штучність початкової хро­нології помітна навіть неозброєним оком.

У цьому розумінні сучасний історик порівняно з літописцем володіє значно більшою інформацією, тому щонайменше нело­гічно будувати схему нашої давньої історії лише за літописною оповіддю. Нині немає жодного сенсу спиратися на літописну версію нашої давньої історії, яка потребує ретельної і виваже­ної історичної оцінки. Адже й саму «Повість минулих літ» літо­писом можна назвати лише умовно: жанр цього твору визначив сам його автор, назвавши повістю. Безумовно, потрібно навес­ти лад у початковій хронології та історії Руської держави. Але цього не зробити без урахування історичного матеріалу попе­редніх століть і народів — скіфів, сарматів, готів, гуннів, болгар, хозарів. І хоча нині ще складно примирити всі суперечності, які століттями накопичувалися в історіографії цього питання, вже тепер зрозуміло, що IX-X ст. — той відтинок вітчизняної істо­рії, який доведеться суттєво переглянути.