Народи «Дикого поля»

Вступ • Чорні клобуки. Берендеї. Торки • Печеніги • Мова печенігів • Половці • Походження половців • Мова половців • Народи «Дикого поля» і Русь • Половці і сівери • Русько-половецькі шлюби • Культура народів «Дикого поля» • Резюме

Вітчизняна історія цього періоду не обмежувалася рамка­ми самої лише Руської держави.

Одразу скажемо і про умовність означення кочівники. Адже насправді етноси, які населяли Великий степ, різнилися між собою способом господарювання, побутом, релігією, історич­ними долями, тож далеко не всіх їх можна вважати кочівни­ками у поширеному розумінні цього терміна. Більшість із них мала численні міста, і в цьому відношенні мало чим відрізня­лася від «цивілізованого» населення лісостепу.

Відразу внесемо ясність у ще один аспект історії народів Дикого поля, який стосується їхнього антропологічного типу. Адже у суспільній свідомості ці народи (ті ж печеніги або по­ловці) переважно постають як вузькоокі й жовтошкірі — типо­ві монголоїди. Вочевидь, свій внесок у формування цього обра­зу зробила літературно-художня традиція, кіно, а ще та частина науково-популярних, іноді й наукових досліджень, де печеніги та половці або прямо змішуються з татаро-монголами, або під­свідомо ототожнюються з ними. Проте ні печеніги, ні половці (ні, зрештою, татаро-монголи, як не парадоксально це звучить) не монголоїди. Це люди т. зв. середземноморського антрополо­гічного типу, класичного населення Балкан і Східної Європи, представленого й нині на теренах України.

Чорні клобуки. Берендеї. Торки

Наприкінці І тис. н. е. вперше у причорноморських степах джерела згадують чорних клобуків, що поділялися на дві ве­ликі групи — берендеїв і торків. Перші контакти русів з тор- ками, за літописом, припадають на 985 р., коли ті виступають союзниками Володимира Святославича під час його походу на Волзьку Булгарію. Про берендеїв літопис вперше мовить під 1097 р., потім вони майже постійно змішуються з торками, а згодом все частіше називаються чорними клобуками.

Вважають, що початково торки населяли землі Середньої Азії, які отримали назву Гузькі степи («Дешт-і-гуззан»). УIX ст. торки на чолі з ханом Огузом створюють державу, кордони якої сягали приволзьких степів і де вона стикнулася з суперництвом Хозарського Каганату та Волзької Булгарп.

Печеніги

Появу печенігів в українських степах традиційно відносять до середини X ст., коли ті швидко заполонили землі до Дністра. Руські літописці називали їх печеніги, західноєвропейські й ві­зантійські хроніки — пацинаки, арабомовні — баджнак, угор­ці — хунери, татари — каракіпчаки, турки — маджари, магіари, мазари, а Костянтин Порфирогенет навіть подає їхню самоназ­ву — канґар (у джерелах відомі також як канглй). За Костян­тином (писав між 948 та 952 рр.), печеніги з’явилися у При­чорномор’ї за півстоліття до цього, тобто десь наприкінці IX— початку X ст. Хроніка аббата Реґіно (X ст.) датує появу тут печенігів 889 р., а візантійський автор Георгій Кедрен (XI ст.) пояснює будівництво хозарської фортеці Саркел необхідністю захисту від печенізьких набігів.

Давнім місцем проживання печенігів іноді вважали Хорезм, а їхню етнічну назву пов’язували з ім’ям давніх його жителів — саків-пасіанів.

Костянтин так описує Печенізьку землю: «Слід знати, гцо чо­тири коліна печенігів, а саме округів Kyapupuyp, Сирукалпей, Bo- роталмат і Вулацопон лежать за річкою Дніпром, звернені до схід­ної і північної сторін — Узії, Хозарії, Аланії, Херсона й інших кліма­тів, а інші чотири роди розташовані по цей бік Дніпра до західної і північної сторін: округ Пазіхопон межує з Булгарією, округ ниж­ньої Пли сусідує з Туркіею, округ Харовой межує з Руссю, а округ Йавдіірті межує з підвладними Руській землі областями, а саме Ультинами, Дервленинами, Лінзенинами й іншими слов’янами. Печенігія відстоїть від Узії та Хозарії на п’ять днів шляху, від Аланії на шість днів, від Mopdil на десять днів шляху, від Русі на один день, від Туркії на чотири дні і від Булгаріг на півдня шляху. Вона дуже близька до Херсона, але ще ближча до Боспору... Слід знати, що печеніги не всі іменуються «канґар», а тільки народ трьох округів — Йавдіірті, Kyapiyiyyp і Хавуксінґіла — як найхо- робріший та найблагородніший з-поміж інших, тому що саме це позначає прізвисько «канґар»». Костянтин додає, що «колиромей- ський імператор живе у мирі з печенігами, ані Русь, ані турки не можуть здійснювати ворожих нападів на Ромейську державу».

Мова печенігів

Джерела зберегли і деякі свідчення про мову печенігів. Зокрема, іспанський іудей Ібрагім ібн-Якуб (X ст.) зараховує печенігів до народів, які говорять слов’янською. Руський лі­топис оповідає, як під час облоги печенігами Києва місцевий підліток зумів непомітно пробратися через печенізьку стоян­ку і попередити про небезпеку князя Святослава Ігоревича, що повертався з дальнього походу.

Костянтин Порфирогенет перелічує шість печенізьких фор­тець на Дністрі — Аспрон, Тунґата, Кракнаката, Салмаката, Сакаката, Ґієуката. Тут ката, споріднене з укр. хата, означає «фортеця» (санскр. кота). Сака тотожне індійському шак-сак та іранському сак «бути дужим-могутнім», тобто назва Сакаката означає «Могутня фортеця». Важливо, що назви шести пече­нізьких фортець знаходять двійників у далекій Індії, у Раджаст- хані, «Країні царів». А значення самоназви печенігів — кан- ґра, канґар, яке Костянтин пов’язує з могутністю, у санскри­ті — «фортеця, оплот»; це слово й нині побутує в Раджастхані й Пенджабі. Назву Канґра мали раджпутське князівство і не­приступна гірська фортеця.

Щодо значення назви печеніги, то найчастіше її зводили до ле­гендарного епоніма печенігів — Бече. Степан Наливайко вбачає у назві печеніги компонент із значенням «п’ять» (інд. панч, тюрк. беш). Це, скажімо, могло відбивати ту обставину, що в неї входило 5 племен (родів) або її складали 5 частин (князівств). Характерно, що Костянтин, як ішлося вище, поділяв печенігів на вісім частин, з них три означалися канґар. Можливо, назва печеніги якимось чином пов’язувалася саме з іншими п’ятьма племенами.

Половці

Уперше на сторінках руського літопису половці (кипчаки, ку- мани) з’являються під 1054 р.: «Приходив на Русь Болуш з полов­цями, а Всеволод уклав мир з ними, і повернулися половці туди, звідки прийшли». Вже в середині XI ст. степи, раніше означувані Дешт-і-гуззан, стали називатися Дешт-і-кипчак — Кипчацький степ-, він охопив майже все Північне Причорномор’я, Перед- кавказзя до Волги й Крим (без Керченського півострова й Херсо­неса-Корсуня). Арабський автор аль-Ідрісі (XII ст.) повідомляв, що половцям належало кримське місто Джаліта, тобто Ялта. Головним опорним пунктом половців у Криму було місто Судак, тоді Суґдея, а частина Чорного моря означалася Суґдейським.

Проте половці-кумани постають у подіях руської історії за­довго до часу, до якого традиційно відносять їхню появу. Цікаве повідомлення подає під 884 р. Никонівський літопис (XVI ст.): «Про князя руського Аскольда. Роди ж, що звуться руси, а та­кож кумани, що живуть у Причорномор’ї, почали підкоряти країну ромейську, і хотіли піти до Константинополя, але забо­ронив їм всевишній, і приключився їм гнів Божий, і повернулися їхні князі Аскольд і Дір». Характерно, що двом етнічним назвам на початку уривка (руси і кумани) відповідають два імені «їх­ніх» князів — Аскольд і Дір. У зв’язку з цим вкажемо й на фраг­мент «Повісті минулих літ», де фігурує половецький князь Іскол (пор. Аскольд).

Половець на ім’я Смера був відомий при дворі київського князя Володимира Великого, тоді ще язичника (йдеться про 980 рік). Його Володимир начебто послав у грецькі краї вивчати віру та звичаї, той написав Володимирові листа, що виконав до­ручення князя, і цей лист зберігся. Про ранішу появу половців на Русі мали б свідчити і тисячі кам’яних баб у причорноморських степах, що стояли тут до XVII ст. Ареал їх обмежений з півночі межиріччям Сули й Орелі, на сході — межиріччям Дону й Волги, на півдні — північнокавказькими, кримськими і приазовськими степами, а на заході — межиріччям Інгульця і Дніпра. Статуї час­то з великою точністю відтворюють одяг і прикраси, зобража­ють чоловіків і жінок у монументально-статичному положен­ні, з притисненими до тулуба руками, що тримають на животі кубок. Остання деталь особливо цікава в контексті відомого ще Геродотові скіфського звичаю носити чаші на поясі.

Арабський географ XII ст. аль-Ідрісі повідомляє про дві «Ку- манії» — Білу й Чорну, що займали величезні території, за роз­міром співвідносні з найбільшими руськими князівствами й західними королівствами (бл. 350 км завширшки). А також перераховує назви шести фортець на Дону, що називаються Лука, Астаркуза, Баруна, Бусара, Capada й Абкада. Джерела згадують і численні половецькі міста — Шарукань, Балин, Суг­роб, Галин, Чешуїв, Овсенів та ін. На поч. XII ст. частина полов­ців із князем Атраком рушає на Північний Кавказ, де створює одну з найбільших держав регіону — Велику Кипчакію (Діді Ківчакеті грузинських літописів). Із дочкою Атрака, онукою Шарукана і сестрою Кончака був одружений грузинський цар Давид Будівничий (1073-1125), а дочка Кончака — Конча- ківна — була невісткою новгород-сіверського князя Ігоря, ге­роя «Слова о полку Ігоревім». 40 тис. половців на запрошення Давида у 1118- 1120 рр. переселилися до Грузії й склали його особисту гвардію, що відзначилася у кількох вирішальних бит­вах проти турків-сельджуків. 1223 р. половці спільно з руськи­ми князями протистояли монголо-татарам на р Калка, а зго­дом склали основну масу населення Золотої Орди. Частина половців відкочувала на Дунай під захист і заступництво Угор­ського королівства, а також до Єгипту, де склала гвардію сул­тана — мамлюків.

Походження половців

Хоча половців добре знають численні давні автори, жодної тогочасної згадки про їхнє минуле немає, тож і питання про по­ходження і найдавнішу історію половців досі відкрите. Польські історики XVI ст. Мартин Бельський і Мацей Стрийковський стверджували спорідненість хозарів, печенігів і половців зі слов’янами. Австрійський мандрівник і посол у Московській державі Сигізмунд Герберштейн (поч. XVI ст.) у «Записках про Московію» зазначав, що «руські називають половців готами». Інший польський автор XVI ст. Матвій Меховський писав, що «під час вторгнення татар ті землі населяли готи, що звалися у сусідів половцями». Російський генерал та історик Олександр Рігельман (XVIII ст.), коли оповідав про козаків, зазначав: «по­ловці від готфського народу [готів. — C. H.], а готфи від цимбрів [кімерійців. — С. Я.] пішли, які були слов’яни язика російсько­го». Мавро Орбіні у праці «Про походження слов’ян» (1601) стверджував, що половці — ті самі причорноморські готи, що штурмували Рим у IV-V ст., а готи, у свою чергу, — колишні скіфи-сармати. Московський історик Андрій Лизлов, автор «Скіфської історії» (1692), писав: «Половці й печеніги... піш­ли від народу готів і кімврів, від Кімерійського Босфору, від них же гепіди, литва й пруси старі пішли». І далі: «Ці половці і пе­ченіги пішли з Полісся в часи давні, оселившися біля Азовського і Чорного морів, біля Волги, Дону в Тавриді, села свої поста­вивши... У 1103 р. прозвали їх руси половцями. Мову ж з русь­кою і польською, і з волоською змішану мали». Про радість го­тів з приводу половецької перемоги 1185 р. мовить «Слово о полку Ігоревім». Історик Борис Рибаков, один із дослідників «Слова», звернув увагу на місце в пам’ятці, де «готські красні діви, дзвонячи руським золотом, оспівують часи Бусові, леліють помсту за Шарукана». Дослідник зауважив, що автор «Слова» дивним чином пов’язав поразку князя Ігоря (XII ст.) із поло­ном половецького князя Шарукана (XI ст.) і значно давнішою (IV ст.) історією зі слов’янським князем Бусом (Божем), якого з синами та сімдесятьма старійшинами розіп’яв готський цар Вінітарій. «Виходить, — зазначає Б. Рибаков, — за полон Буса готами руси помстилися в 1068 р. полоном половецького князя Шарукана, а за останній половці помстилися вже у 1185р., ко­ли чотири руських князі опинились у половецьких вежах». Отже, в очах автора «Слова» провину готів мали спокутувати саме половці, і це видавалося йому цілком природним. Що зайвий раз засвідчує особливі зв’язки двох народів.

Мова половців

Проблема походження половців ускладнена й тим, що в роз­порядженні вітчизняного дослідника досі немає копії Codex Cumanicus — латинсько-персько-половецького та німецько-по­ловецького словника початку XIV ст., головного «підручника» половецької мови, що дійшов до нас у паперах Петрарки і збе­рігається нині у Венеції, у Бібліотеці Святого Марка. Його єди­не видання було здійснене майже два століття тому і нині прак­тично недосяжне для дослідників.

Етнонім половці традиційно тлумачиться від давньорус. по­ловий — «світло-жовтий, попелястий», що начебто позначало колір волосся половців. З іншого боку, поширене уявлення про блондинність половців і собі — результат цієї єдиної, не надто переконливої етимології. Як вважає Степан Наливайко, етно­нім половці можна пов’язати з назвою племені пуру «люди, на­род», згаданого ще в «Ріґведі»: родоначальником його вважа­ється легендарний цар Пуру, за яким загальна назва його на­роду — паурави «нащадки Пуру». На слов’янському ґрунті, де інд. р часто-густо відбивається як л, назва паурави могла при­брати форм паулави-пулави-полави-половичі-половці. Що ж до самоназви половців — кумани, то Степан Наливайко пов’язує її з інд. сома (Іран, хаома) «місяць» (цей же компонент наяв­ний і у назві хаомаварґа, що нею означувалася частина саків- скіфів). Характерно, що, за В.Татищевим, черемиси (колишня назва марійців, населення Поволжя та Приуралля. — С. Н.) по­яснювали назву комани-кумани саме як «людина місяця» або «люди місяця». У Давній Індії існували Сонячна й Місячна царські династії. Прикметно, що імена, подібні до половецьких, віднаходяться і в індійців: індійський перекладач «Слова о пол­ку Ігоревім» звернув увагу, що половецьке ім’я Ґзак (Ґозак) за­свідчене в кашмірській хроніці XII ст. «Раджатаранґіні». А ім’я половецького князя Тетія знаходить аналогію в етнічній назві фатеїв, одного з меотських народів.

Нам відомі і деякі назви половецьких племен і родів, час­тину з яких згадує «Слово» — турпеї, каєпичі, бастії, могути, татрани, шельбири, топчаки, ревуги, ольбери та інші. Степан Наливайко вважає, що назва могути «Слова» — це українська передача етноніма шаки-саки «скіфи», утворених від санскрит­ської дієслівної основи шак (хінді сак) — «могти», «бути силь­ним, могутнім». Назва половецького роду шельбири в «Слові» через п’ять століть відбилася в козацькому прізвищі Шалбир, яке означає «Списник-герой» або «Богатир з роду списників» (шал «спис», бір, вір «герой, богатир»). Етнонім шелбири «спис­ники» значеннєво тотожний етнонімові томари — так називав­ся інший половецький рід.

Народи «Дикого поля» і Русь

Під 915 р. літопис зазначає: «Прийшли вперше печеніги на руську землю і створили мир з Ігорем, йдучи до Дунаю». Що­правда, літописець згадує печенігів ще у зв’язку з постатями Аскольда й Діра, тож печеніги виходять на історичну арену ра­ніше, та ще й пов’язуються з історичними діячами, які тради­ційно започатковують Руську державу. 920 р. Ігор уже воював з печенігами, однак про результати цього протистояння нічого не відомо. У середині X ст. Костянтин Порфирогенет відзна­чав, що «руси не можуть навіть виступати на закордонні війни, якщо не живуть у мирі з печенігами». У 968 р. печеніги беруть в облогу Київ, саме коли Святослав упритул зайнявся бал- канськими справами, а по дорозі додому, як оповідає літопис, руський князь потрапив у печенізьку засідку і наклав головою. Про те, що «брань от печенег» супроводжувала все княжіння Володимира, добре відомо з руських джерел. Німецький місі­онер у Києві Бруно Квертфурський (1007 р.) повідомляв про «міцне й надзвичайно довге укріплення», яким Володимир через печенізьку загрозу укріпив південні рубежі Русі. Літопис по­відомляє і про будівництво Володимиром міст уздовж прикор­донних зі степом рік — Десни, Сули, Стугни, Трубежа.

Водночас аналіз джерельних свідчень дає підстави вважати, що стосунки Русі й печенігів були переважно мирні й навіть со­юзні і всерйоз загострилися лише після прийняття християн­ства: дослідники звертали увагу на те, що дев’ятирічна русько- печенізька війна 988-997 рр. почалася відразу після хрещення Володимира. Дослідження останніх років усе частіше підні­мають питання і про військове протистояння Русі й половців. І доходять висновку, що т. зв. «половецька небезпека», про яку твердить більшість істориків і яка червоною ниткою проходить крізь літописний сюжет — просто міф. Традиційний погляд на половців як агресивних, віроломних та жорстоких дикунів і зве­дення української історії до постійної боротьби Русі зі Степом, що віднімала всі творчі й економічні сили держави — такий на­слідок некритичного ставлення до джерел.

Натомість аналіз русько-половецьких взаємин свідчить про інше. Лаврентіївський літопис за 180 років (1055-1236) нара­ховує 12 нападів половців на Русь (у середньому 1 раз на 15 ро­ків), серед них переважна більшість таких, що спровокували самі руські князі (це половецькі виступи на підтримку руських родичів, помста за підступно вбитих князів, відповіді на похо­ди руських князів у половецьку землю) або спрямовані на дав­ніх ворогів половців (і союзників київських князів) — торків. Дослідники підрахували, що половецькі напади зачепили ли­ше 1/15 території Русі, і при цьому — жодного значного міста, захопленого й пограбованого половцями. Літописи рясніють згадками про те, як половці виступали союзниками руських князів у їхніх походах в Угорщину, Польщу, Волзьку Булгарію. У XIII ст. половці разом із руськими князями протистоя­ли татаро-монголам на Калці. Самі руські князі у боротьбі за престол не раз кликали половців на допомогу (тільки у 1078- 1196 рр. це робилося 26 разів). Автор «Київського літописного зводу» кін. XII ст. навіть зазначав, що іноді саме степові роди­чі переконували руських князів припинити чвари й встанови­ти мир на Русі. У чому ж тоді полягала та «постійна половець­ка загроза»? Не ідеалізуючи русько-половецькі стосунки, слід, очевидно, дещо інакше розставити акценти.

Так само цілком очевидно, що ні похід руської флотилії на Дербент у 987 р., ні численні походи на Каспій були б неможли­ві за умови військового протистояння Русі й Степу. Ситуація, коли руське військо, що вирушало в морський похід проти Візантії Чорним морем або проти Ірану — Каспійським, мало «продиратися» через багатокілометрові ворожі степи, цілком абсурдна і неможлива з військового погляду. Те саме стосу­ється і Тмутораканського князівства, що входило до вотчини чернігівсько-сіверської династії Ольговичів і яке вже тради­ційно постає як анклав, «острівець» руських володінь серед во­рожого тюркського степу. Так і зображали його на картах, за­фарбовуючи одним кольором Таманський півострів і Руську державу й залишаючи вільне місце між ними.

Один із дослідників половецької спадщини, підсумовуючи міркування про характер русько-половецьких взаємин, писав: «Нераз половецьким ханам випадала можливість радикально змі­нити хід історії у причорноморському басейні. У1091 р. вони три­мали в своїх руках долі візантійської імперії... З силами, що зна­чно переважали, половці не раз підступали до Києва... З Кавказу, з-за Волконських гір, з Києва і ще більш далекого Володимира-на- Клязьмі половці незмінно поверталися у причорноморські степи, і в цьому сенсі слова одного з найбільш відомих половецьких ханів, Атрака, які увійшли в літопис, про те, що «краще на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славним бути», можуть служити епіграфом до всієї двохсотлітньої історії половців».

Про взаємини половців із торками слід сказати окремо. Во­рожнеча між цими спорідненими народами, як це часто буває, була принциповою і тяглася, очевидно, з глибин століть, хоча про її причини нині можна тільки гадати. Рятуючись від половців, торки звертаються по захист до київського князя і розселяються по Росі, утворивши лінію військових прикордонних поселень. Половці неодноразово зверталися до київських князів з прохан­ням віддати їм торків і незмінно отримували відмову. Не виклю­чено, що саме тут криються витоки тривалого конфлікту полов­ців з київськими князями, які незмінно притримувалися анти- половецької політики.

Половці і сівери

Якщо говорити про військові сутички Русі з половцями, то найбільше від них потерпали саме Київське й Переяславське князівства (нагадаємо, що печально відомий своїм нападом на Київ і пограбуванням міста володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський теж напівполовчанин). Саме переяслав­ський, а пізніше київський князь Володимир Мономах очолив боротьбу з половцями. Літописний матеріал дає змогу визначи­ти перелік земель, які брали участь у цій боротьбі — це вже згаду­вані Київська та Переяславська землі, а також Волинь і Галичи­на. Дослідники давно зауважили, що Сіверщина чомусь випадає з цієї єдності. Та й самі степовики виявляли до неї особливе став­лення, вели інакшу політику, ніж з рештою руських земель.

1095 р. київський князь Святополк II і переяславський Во­лодимир Мономах вимагали від чернігівського князя Олега Святославича піти на половців; Олег обіцяв виступити окре­мим загоном, проте так і не виступив. Пізніше, коли брати по­слали Олегові вимогу видати сина половецького князя Ітларя, підступно вбитого Мономахом, той знову відповів відмовою. Ярослав Всеволодович, князь чернігівський, у 80-ті роки XII ст. принаймні тричі відмовлявся від походів на половців. Сіверські князі практично постійно користувалися половецькою допомо­гою у внутрішніх конфліктах на Русі, стояли осібно від інших східнослов’янських земель, прагнучи проводити самостійну по­літику, охоче приймали вигнанців і князів, опозиційних Києву. Ця традиція суперництва Києва і Чернігова виявилася настільки стійкою, що порівняно з нею прикордонні русько-половецькі су­тички видавалися несуттєвими. Зазначена обставина спричини­ла чимало гострих конфліктів між руськими князями, через що сучасна історіографія звинувачувала сіверських князів у роз­палюванні внутрішніх чвар на Русі, а негативне ставлення до Ольговичів серед істориків стало вже класичним.

Характерно, що й руське Приазов’я, тобто Тмутораканське князівство, також завжди історично тяжіло не до Києва, а до Чернігова; Святослав, другий син Ярослава Мудрого, саме тому й отримав Тмуторакань разом із Черніговом і більшою части­ною Сіверщини. Князівство це, відмежоване степами від інших руських земель, часто ставало прихистком для князів, що з яки­хось причин позбулися свого столу, причому зв’язок із Тмутора- канню тримали переважно сіверські князі. Тмуторакань воче­видь мала якийсь зв’язок із Черніговом, і він добре відчував­ся й усвідомлювався ще за часів Руської держави: недаремно в «Слові» сіверські князі вирушають «поискати града Тьмуто- роканя». Показово, що тоді як у арабських авторів східноєвро­пейські степи означалися Дешт-і-Кипчак, у парфян вони були відомі як Деште-Савіран.

У контексті тісних зв’язків сіверів і болгар особливо цікавим видається і «болгарський слід» у половецькій історії, причому стосунки половців і Болгарії по-своєму унікальні. Половці не лише постійно підтримували антивізантійський рух на Бал­канах, а й брали активну участь у створенні Другого Болгар­ського царства (1187-1396), перші царі якого походили з роду половецького хана Асеня. Та й руський літопис повідомляв, що «болгари й половці — мова і рід єдиний». Певно, не випадково після поразки від татаро-монголів значна частина половців пе­реселилася саме до Болгарії та Угорщини.

Русько-половецькі шлюби

Якщо говорити про русько-половецькі взаємини, то чи не перше, що впадає у вічі, це численні русько-половецькі шлюби, згадки про які донесли літописи. Зазвичай вважається, що зближення руських князів і половців почалося 1068 року, ко­ли Святослав Ярославич Чернігівський та половецький князь Шарукан уклали мирну угоду, вперше скріплену шлюбом їхніх дітей. Проте цю подію, очевидно, слід розглядати лише як пер­шу фіксовану згадку про русько-половецькі шлюби.

Династійні зв’язки чернігівських князів із половцями були надзвичайно тісні. З половчанками були одружені син Ярос­лава Мудрого Всеволод, його онук Олег Святославич, праону- ки Ізяслав Давидович та Всеволод Ольгович. Володимир Мо­номах, сам маючи дружину-половчанку, одружив на половчан­ках і двох своїх синів. Мати Андрія Боголюбського (сина Юрія Долгорукого, онука Володимира Мономаха) була донькою по­ловецького хана Аепи, бабка також була з половців, тобто за ма­теринською лінією Андрій був половцем. За половецьких кня­зів виходили заміж і руські князівни й княгині, хоча літописи згадують про такі шлюби менше. Башкорд, хан великої поло­вецької орди в басейні Південного Бугу, був вітчимом руського князя Святослава Володимировича (XII ст.) «бь бо мати его бежала в Половцы и шла за нъ». Майбутні князі часом навіть ви­ховувалися у своїх степових родичів по материнській лінії. І хо­ча, зрозуміло, ми знаємо лише про частину таких шлюбів, про їх розмах свідчить те, що вже на кінець XII— початок XIII ст. в жилах усіх чернігівських князів і більшості князів Північно- Східної Русі текла половецька кров, а новгород-сіверський князь Ігор Святославич і його брат буй-тур Всеволод (які й ви­рушили «поискати града Тмутораканя») самі на три чверті (І) були половчани. В такому разі, очевидно, вже годі відмахнути­ся від русько-половецьких шлюбів як не вартих уваги. Вони — унікальне явище в українській історії, і вже тому цікаві для до­слідника.

Вчені по-різному коментують ці шлюби. Одні пояснюють їх безвихіддю руських князів, що нібито мусили одружувати­ся з половчанками, аби зменшити половецьку загрозу. Інші ка­жуть про естетичні смаки слов’ян, яким нібито імпонував ан­тропологічний тип половців і врода половецьких дівчат. Треті взагалі обходять увагою існування цих шлюбів, оскільки не можуть переконливо їх пояснити. Справді, вкрай дивним ви­глядає те, що русько-половецькі шлюби — єдині шлюби Русі з т. зв. Степом, Диким Полем. Лише половці удостоїлися поро- дичання з Рюриковичами, причому жодної перешкоди для та­кого міжетнічного родичання не виникало. Це можна пояснити лише одним: тривалою на той час традицією, що й визначала політичні та династійні зв’язки між двома народами і витоки якої слід шукати у сивій давнині.

Культура народів -«Дикого поля»

Додамо кілька штрихів і до теми культурного розвитку на­родів «Дикого поля». Так, зокрема, досі зверталася недостат­ня увага на той факт, що половецький степ знав торговельні зносини у значних масштабах, які не порушувалися навіть вій­ськовими діями. Арабський історик XII-XIII ст. Ібн аль-Асир так писав про Суґдею (Судак): «Це місто кипчаків, з якого во­ни отримують свої товари, до нього пристають кораблі з оде­жами, які продаються, а натомість купуються дівчата та не­вільники, буртаські хутра, бобри та інші предмети, що є в їх­ній землі». Через кримські міста проходили торговельні шляхи з Європи, Африки, Малої Азії, Індії та Китаю.

Фламандський мандрівник Віллєм Рубрук (XIII ст.) опи­сав поховальний обряд половців: «Комани насипають великий пагорб над померлим і зводять йому статую, звернену облич­чям до сходу, яка тримає в руках перед пупком чашу. Вони та­кож будують для багатіїв піраміди, тобто гостроверхі будів­лі..., і я десь бачив великі башти з цегли, десь кам’яні будинки, хоча каменю там і немає. Я бачив одного нещодавно померло­го, біля якого вони повісили на високих жердинах шістнадцять шкір коней, по чотири з кожної сторони світу, і поставили перед ним для пиття кумис, для їжі м’ясо, хоча й казали про нього, що він охрещений. Я бачив інші поховання у напрямі на схід, а саме великі площі, вимощені камінням, одні круглі, інші чотирикутні, і потім чотири довгих камені, зведені з чотирьох сторін світу по цей бік площі». Літописець оповідає про печенізького хана Курю, який нібито зробив чашу з черепа князя Святослава, ко­ли той повертався з болгарького походу. Нагадаємо, що звичай золотити людський череп позолотою і зберігати його як кумир засвідчений ще Геродотом у масагетів та ісседонів.

Народи Дикого поля не лише відіграли значну роль у фор­муванні українського етносу, а й залишили помітний слід в оно­мастиці України. Назви, пов’язані з печенігами і половцями, роз­кидані всією Україною: Печеніжин на Коломийщині, де й річка Печеніга, село Печенюги на Чернігівщині, селище Печеніги на Харківщині, Печеніжина гора біля Чугуєва на річці Чугівка. Чугуївський район на Харківщині й Коломийський на Івано- Франківщині свого часу називалися Печенізькими. Етнонім пе­ченіги відбитий у назвах Білорусі, Росії (Жигулівські гори і до­сі називають Печенізькими), Румунії і Молдови, Словаччини, Закавказзя, Туреччини, Ірану, Вірменії, Грузії. Половецька во­лость існувала в Берестейському повіті в XIII-XIX ст. — тери­торіально-адміністративної одиниці в складі Великого кня­зівства Литовського і Руського та Речі Посполитої. Лише на Київщині є села Половецьке, Малополовецьке (Фастівський р-н) і Великополовецьке (Сквирський р-н), що були власністю на­щадків половецького князя Тугоркана — князів Рожиновських. Сама Сквира певний час називалася Половеччина.

Резюме

Вітчизняна історіографія Руської держави, починаючи з XVIII ст., переважно малювала образ мирних слов’янських на­родів, звідусіль оточених ворогами. Теза про народи Дикого по­ля цілковито лягала в цю ідеалістичну концепцію, навіть біль­ше — вона служила основною її підвалиною. Некритичне став­лення до джерельної інформації надовго закріпило уявлення про суто антагоністичні стосунки між народами Дикого поля та Руссю, змалювавши далеку від істини картину віковічного протистояння лісу та степу. Натомість нині все частіше йдеть­ся навіть не про контакти населення руських князівств з наро­дами Дикого поля, а про симбіоз, початковий етап поступового злиття двох етносів: на XIII ст. Русь і Половецький Степ явля­ли єдине утворення, пронизане великою кількістю родинних, дружніх, політичних та економічних зв’язків. Ще 1932 року ро­сійський історик і сходознавець Олександр Якубовський зазна­чав, що «історіографія, наповнена оповіданнями про військові су­тички з половцями, не зуміла помітити того факту, що для від­носин між руськими князівствами і половецьким степом більш ха­рактерним і нормальним є не війни, а інтенсивний товарообмін».

В кожному разі слід відмовитися від необгрунтованого ру- соцентризму при дослідженні української історії, адже вітчиз­няна історія IX-XIII ст. не обмежувалася історією самої лише Руської держави. Історія народів Дикого поля — також багато в чому наша історія, і, слід запевнити, набагато цікавіша, ніж та, що панує нині на сторінках шкільних підручників. Ця тема ви­нятково перспективна і для науковців, адже згаданий «симбі­оз» народів Русі і Дикого поля — насправді лише завершальний етап тривалих взаємин між ними, що сягають глибини століть. Не випадково новітні дослідження все частіше ставлять під сумнів і традиційне уявлення про походження народів Дикого поля, вважаючи їх нащадками тих індоєвропейських народів, які здавна населяли східноєвропейські степи.

Звісно, таке уявлення суперечить традиційному баченню вітчизняної історії. Тож і численні свідчення джерел про пече­нігів і половців, що не вкладаються в цю схему, і непоодинокі індоарійські етимології, і згадки про численні половецькі міста, що ними рясніють руські літописи, безоглядно ігноруються. Бо інакше стане цілком очевидно, що за межами Руської держави існувало зовсім не Дике поле.