Монголо-татари

Вступ • Монголо-татарське завоювання • Монголи чи татари? • Зовнішність монголо-татар • Походження монголо-татар • Золота Орда • Монгольська ономастика • Суперечливі аспекти «монгольської проблеми» • Монголо- татарське ярмо • Новітня наука про «монгольську проблему» • Куликовська битва • Резюме

Про події вітчизняної історії XIII-XV ст.

Монголо-татарське завоювання

Вважається, що завоювання світу монголо-татари розпоча­ли близько 1219 р. з місцевості навколо річок Ohoh і Керулен у Забайкаллі. Підкоривши найближчих сусідів, а тоді захопив­ши Китай, могутня монголо-татарська орда рушила на захід. Подолавши п’ять тисяч кілометрів, монголи розгромили Хорезм, захопили й зруйнували численні давні міста Середньої Азії — Мерв, Самарканд, Герат, Балх, Ґурґанж, Хиву, Ходжент, Бухару. Наприкінці 1221 р. монголо-татари зійшлися в битві з об’єд­наним вірмено-грузинським військом, проте результати її до­стеменно не відомі. Згодом монголо-татари рушили до Дербента (місто-порт на Каспії. — C. H.), однак подолати його міцні укріп­лення не змогли. У 1223 р. вони вийшли на межі Русі.

Літопис оповідає, що коли монголо-татари вперше ступили на землю половців, половецький хан Котян звернувся по до­помогу до руських князів.

Перський історик XIII ст. Джувейні повідомляв, що на мон­гольському курултаї 1235 р. було «прийнято рішення заволо­діти країнами Булгарів, Асів і Русі, які сусідили зі становища­ми Бату, не були ще підкорені і пишалися своєю численністю». Угорський монах-розвідник Юліан, котрий у 1237 р. перебував у татарському степу, передавав своєму королю такі відомості про запланований напад на Русь: «Нині ж, перебуваючи на кор­донах Русі, ми дізналися, що все військо, яке йде у країни захо­ду, розділено на чотири частини. Одна частина біля річки Ітіль [Волги. — С. Я.] на кордонах Русі зі східного краю підступила до Суздаля. Інша ж частина у східному напрямку вже напала на кордони Рязані, іншого руського князівства. Третя частина зупинилася проти річки Дон, біля замка Вороніж, також князів­ства русів. Вони, як передавали нам руси, угорці та булгарц, що тікали перед ними, чекають, аби земля, річки і болота з настан­ням найближчої зими замерзли, після чого великій кількоспй та­тар легко буде пограбувати всю Русь». І далі: «Татари ствер­джують також, ніби у них така кількість воїнів, що її можна розділити на 40 частин, причому не знайдеться сили на землі, яка була б у змозі протистояти хоча б одній їх частині. Ще ка­жуть, що у війську у них із собою 240 тис. рабів не їхнього закону та 135 тис. найвідбірніших воїнів їхнього закону».

Ще 1236 р. монголо-татарам підкорилася Волзька Булгарія, а взимку 1237 р. вони розпочали масований похід на Русь.

Монголи чи татари?

В історичній науці між означеннями монголи й татари пе­реважно ставиться знак рівності. Вважають, що одноплемін­ників Чинґізхана слід називати монголами вже тому, що вони, мовляв, вихідці з теренів сучасної Монголії. Лише згодом до їхніх лав влилися численні підкорені народи, серед них татари, тож і називати їх почали монголо-татари або татаро-монголи. А що потім із невідомих причин монголи взагалі десь поділися, а в Золотій Орді лишилися самі татари, то й джерела означа­ють їх майже виключно татари. Безумовно, цій термінологіч­ній плутанині слід було б дати лад. То як же все-таки називав себе цей народ? І як його слід називати нам?

Руські літописи населення Золотої Орди означували незмін­но татарами. Ця ж назва переважає і в західноєвропейських джерелах, хоча європейський мандрівник Гійом Рубрук і на­голошував, що самі вони віддають перевагу назві монголи. Це відзначав і європейський мандрівник XIII ст. Плано Карпіні, праця якого так і називалася «Історія монголів, що іменуються в нас татари». Що ж до збірного терміна монголо-татари, то це витвір новітньої історіографії, покликаний знівелювати ви­диму невідповідність між двома назвами. Щоправда, і сам він не надто вдалий, бо татари й монголи нині — цілком одмінні народи, які мають різні етнічні й антропологічні характерис­тики і мови яких належать до різних мовних сімей.

Зовнішність монголо-татар

Традиційне уявлення про зміст етнічного найменування мон­голо-татари відсилає пересічного читача десь у монгольські степи, а самі монголо-татари постають переважно як дикі кочо­вики, вузькоокі й жовтошкірі — типові монголоїди. Зображення монголо-татар на сторінках підручників та наукових праць, де вони наділені виразними монголоїдними рисами, зроблені вже в новітні часи і цілком підпадають під цей стереотип. Але та­ке уявлення хибне, бо давні монголо-татари мали цілком євро­пеоїдну зовнішність. Сучасник монгольських подій арабський історик Рашид ад-Дін зазначав, що в роду Чинґісхана діти народжувалися переважно сіроокі й біляві: саме такими сучас­ники змальовують самого Чинґісхана, Батия і їхніх найближ­чих нащадків. «Важко повірити, — писав Лев Гумільов, і— але монголи колись були світловолосі й бликитноокі, так само як і киргизи та половці». Історія знає й численні факти одруження монголо-татар з представниками інших народів (зокрема, ві­зантійськими царівнами), але нічого не говорить про незвичну для європейського ока зовнішність нащадків від таких шлюбів. Відомо, що й численні дворянські роди Російської держави ма­ли татарське коріння, тож їхній антропологічний тип і собі мав би засвідчувати це.

Походження монголо-татар

Вже традиційно монголо-татар вважають вихідцями з Цент­ральної Азії і гадають, що сюнну (гунни), відомі китайським джерелам у III ст. до н. е., а згодом — і джерелам у Північному Причорномор’ї та Європі були саме монголами, а коли точні­ше, їхніми безпосередніми предками. Монголи, мовляв, по­части асимілювали, а почасти витіснили з теренів Монголії тюркські народи, що жили там, і отримали назву за могутнім племінним союзом татар, відомих як народ да-да китайських джерел.

Натомість середньовічній історіографії були відомі й інші версії походження монголів і татар. Безіменний монах-фран- цисканець, автор «Книги пізнання» у середині XIV ст. при опи­су країни Моґолін згадує провінцію Іотія, населену «готами, що прийшли з внутрішньої Татарії, з фортеці Гога і Магога». Угорський монах Юліан (XIII ст.) писав, що «країна, з якої во­ни початково вийшли, зветься Готтою», а правителя її він знає під ім’ям Ґурґут. В.Татищев зазначав, що назва татари почала вживатися замість колишньої скіфи. Руський історик Андрій Лизлов на початку XVII ст. у своїй «Скіфській історії» писав: «Років п’ятсот, а той більше тому скіфський народ, що вийшов з країни, званої їхньою мовою Монгаль, а самі вони називалися монгаїли, підкорили деякі країни, змінили своє ім’я і стали зва­тися «татари»... цю назву вони цінують більше і люблять, коли інші так їх іменують... Про цих татар монголів, що жили в мен­шій частині Скіфії, яка від них Тартарія назвалася, багато зна­менитих діл історики писали, як силою і розумом своїм, а особли­во ж військовими справами на весь світ прославилися... Ніколи не були переможені, але всюди перемагали. Дарія царя перського зі Скіфії вигнали; і славного перського самодержця Kipa убили, Олександра Великого гетьмана ім’ям Зопіріона з військом пере­могли; Бактріанське й Парфянське царства заснували... Турки, парфи, перси, угорці, сікабри від їхнього народу пішли. Азію Малу і Велику, другу та найбільшу частину світу, мужністю здолали, і володіли нею півтори тисячі років, почавши від Вексора царя єгипетського і до царювання Ніна, царя асірійського.

Тісні етнічні зв’язки пов’язували татар із половцями (кипча­ками). Арабський письменник XIV ст. Аль-Омарі, коли писав про татарську землю, зазначав: «У давні часи ця держава була країною кипчаків, та коли ними заволоділи татари, кипчаки зро­билися їхніми підданими. Потім вони [татари] змішались і порід­нилися з ними [кипчаками], і земля одержала гору над природними й расовими якостями їх [татар], і усі вони стали справжні кипчаки, начебто одного з ними роду». Характерно, що коли 1222 р. алани й половці спільно виступили проти монголо-татар, монголи від­правили послів з дарами для половців, аби ті не виступали проти них, своїх одноплемінців разом з аланами, бо ті, мовляв, зовсім іншого роду. Термін Дешт-і-Кипчак на означення Золотої Орди часто вживали арабські й перські джерела, а європейські мандрів­ники Плано Карпіні й Віллєм Рубрук, згадуючи державу Бату, поряд із позначеннями держава татар і земля татар вживали і давніші терміни країна команів, Команія. Не менш важливо, що й основне населення Золотої Орди складали саме половці.

Золота Орда ---------------------------------------------------

Золота Орда у свідомості сучасника часто постає як такий со­бі безкраїй монгольський степ, десь посеред якого стоїть, утво­рена численними юртами, її столиця — місто Сарай. Проте та­ке уявлення далеке від дійсності вже тому, що столиця Золотої Орди розміщувалася не в далекій Монголії, а у Поволжі. Вва­жають, що її археологічний відповідник — величезне городи­ще біля села Селітренного, що тягнеться на 15 км уздовж річки Ахтуба (Нижня Волга). Андрій Лизлов (поч. XVII ст.) писав: «7 оселилися татари в тих двох країнах, що звалися Болгарія і Золота Орда: по обидва боки Волги від того місця, де згодом стала Казань, до річки Яїка і моря Хвалиського [Каспійського. — С. Я.]. І звели там міста численні: Болгари, Билимат, Кумань, Корсунь, Тура, Казань, Ареск, Гормір, Арнач, Сарай Великий, Чалдай, Астрахань...»

Територіально Золота Орда була найбільшою державою середньовіччя, а її розміри вражали уяву сучасників. Вва­жалося, що вона простяглася в довжину на вісім, а в шири­ну на шість місяців шляху, сягала Дунаю на заході та Алтаю на сході, Білого моря на півночі та Кавказу і Хорезму на пів­дні. Характерно, що Золота Орда була прикладом не лише кочової, а й осілої, міської цивілізації. Головні її міста мали суцільну забудову, широкі вулиці, ханський палац, культові споруди, ринки, майстерні, склади, штучні водойми, водогін із керамічних труб. Тісні політичні, культурні і торговельні зв’язки Золота Орда підтримувала з багатьма державами Азії та Європи, а численні купці звідусіль безперешкодно торгува­ли, перебуваючи під захистом держави.

Щодо назви Золота Орда, то вона почала вживатися з другої половини XVI ст., коли від держави, яку вона означувала, не ли­шилось і сліду. Термін Орда (англ, horde), зводять до слова, що ним означувалося плем’я або підрозділ татарських номадів; сю­ди ж стає й перс, урду «армія», «військовий табір». Назву урду має і мішана мова, яка утворилася в різноплемінних арміях, що брали участь у спільних походах на Індію, вона нині — держав­на в Пакистані. Слово орда споріднене з укр. гурт та перс, гірда «коло, круг» (пор. укр. коло на позначення якоїсь спільноти).

Монгольська ономастика

В історичній літературі немає цілковитої єдності стосовно тлумачення назви монголи. Вважається, що до початку XIII ст. вона була невідома й офіційно прийнята лише після створення єдиної Монгольської держави за Чинґісхана (1206-1227), а са­мі монголи тривалий час продовжували означати себе за на­звами племен і родів. Як одну з версій, можна запропонувати її зв’язок із і.-є. мон, мун, манс «місяць» та Іран, хель (інд. куль) «рід, плем’я». Тож уся назва могла б означати щось на зразок «з роду Місяця», «місячна династія». Цікаво, що й назву кума- ни, як уже йшлося, іноді споріднюють саме з інд. сома та Іран. хаома «місяць», що до певної міри узгоджується з твердженням джерел про етнічну спорідненість монголів і куманів-половців. До цього додамо, що й назва частини скіфів хаума-варґа та­кож відбиває їхню належність до Місячної династії (в індійців Сома-вамша). Плано Карпіні в «Історії монгалів» спеціально відзначає, що монголи (у Карпіні монголи) шанують місяць, вважають його великим імператором і моляться на нього.

Що ж до назви монгольської столиці Сарай, то можливі кіль­ка варіантів її тлумачення, які, втім, тільки доповнюють одне од­ного. Вона, скажімо, може сходити до перс, сарай «оселя, житло, палац» й означувати резиденцію правителя, тож її можна пере­класти як «Столиця». Вона також може пов’язуватися і з перс. cap «голова», від якого утворені важливі соціальні терміни, напр., сардар «голова, ватажок, чільник, керівник, командир», історичне «дворянин» (пор. англ, сер, нім. гер). У назві,могло від­битися й Іран, шахр «цар», яке має і варіанти сахр, cap (укр. цар) і тоді назва Сарай (суфікс -й творить прикметники від іменни­ків) означає «Царська фортеця», «Царське місто», «Царград», «Царськ» (цей компонент наявний і в назві хозарської столиці Саркел, досл. «Царська фортеця», «Головне місто», «Столиця»). Назву Астрахань складають Іран, ushtra, ustra (інд. usra) «бик» та кань «місто». Ім’я Бату (Батий) виявляє спорідненість з ін- доіран. паті, литов, pats, рос. батя і укр. батько, первісно «гос­подар, правитель, владика», причому українське слово ще доне­давна вживалося і в значенні «ватажок, отаман». Що ж до імені самого Чинґісхана у частині джерел — Typtym, то воно, ймовір­но, тлумачиться як «Великий Бик».

Суперечливі аспекти ■«монгольської проблеми»

Непереконливість традиційного уявлення про походження монголо-татар доповнюється й істотними сумнівами в тих аспек­тах «монгольської проблеми», що стосуються самого монголь­ського завоювання. Дослідники вже неодноразово відзначали неймовірність карколомного стрибка доти незнаного азійсько­го народу до панування над половиною відомого світу за яки­хось 60-70 років. Не менший подив викликали і темпи дегра­дації монгольських народів відразу після розпаду їхньої вели­чезної імперії, коли вже через кілька століть історична пам’ять самих монголів не фіксувала жодної інформації про своє диво­вижне минуле (до цього додамо, що сучасна Монголія як єди­на держава постала лише на початку XX ст.). Давні монголо- татари після розпаду монгольської держави зникають так само раптово і безслідно, як свого часу і їхні попередники тюрки піс­ля розпаду Тюркського каганату.

Істотний сумнів викликає і традиційна оцінка чисельнос­ті монголо-татар: історичні праці рясніють означеннями орда, полчища, тьма, що, мовляв, зрештою й визначило результат протистояння з монголо-татарами не на користь Русі. Руські літописи щодо цього мовчать, європейські очевидці й угорські літописи обраховують Батиєве військо у півмільйона, а у віт­чизняній історіографії утвердилася довільна цифра у 300 ти­сяч. Дослідники застерігали: оцінюючи чисельність монголо- татарського війська, слід враховувати й ту обставину, що у ко­човиків кожен кіннотник мав щонайменше кілька коней, а це за традиційної оцінки кількості монголо-татар дає понад півміль­йона коней. Слід взяти до уваги також те, що місцеві кліматич­ні умови цілковито виключали суто кочівницьке життя й дик­тували необхідність бодай сезонних поселень, а це означало ще й величезний обоз. Тож виникає логічне питання: як пересува­лася і годувалася ця величезна армія? Лев Гумільов був одним із тих, хто вперше замислився над реальністю згаданих цифр і зменшив монголо-татарську армію вдесятеро. Щоправда, в та­кому разі виникло ускладнення іншого характеру: стало важ­ко пояснити, як 30-тисячна армія змогла не лише завоювати, а й понад 200 років тримати в уярмленні величезні території Євразії? Сам Л. Гумільов намагався пояснити «монгольський феномен», виходячи з власної теорії етногенезу й пасіонарнос- ті етносу, ані довести, ані заперечити яку, щоправда, не видаєть­ся за можливе.

Монголо-татарське ярмо

До числа дискусійних здавна належить і питання про зміст ординського панування на Русі. Нагадаємо, що період вітчиз­няної історії, впродовж якого Русь перебувала під політичною зверхністю Золотої Орди (близько 240 років) прийнято озна­чувати як монголо-татарське ярмо (іго). Ще від шкільної лави цей термін у нашій свідомості нерозривно пов’язаний із руйну­ваннями та пожежами, тисячами загиблих оборонців руських міст і мирного населення, непомірною даниною, якою обкладав­ся народ. Щоправда, і сам він — витвір новітньої історіографії і не фігурує в жодному історичному документі тих часів. Тож цілком правомірно поставити питання про виправданість і до­цільність такого емоційного означення.

Водночас монголи, навіть за традиційною версією історії, не принесли на Русь нічого нового. Вони не змінили її політич­ного устрою, не вводили власної адміністрації, не насаджува­ли своїх особливих, монгольських законів, правил та звичаїв, а для православної церкви було створено режим найбільшого сприяння. Чи не єдиним свідченням монголо-татарської при­сутності на Русі можна вважати інститут баскаків (збирачів податків) та запровадження ханських грамот (ярликів) на кня­жіння як відбиття політичної залежності (тут слід зазначити, що жодного монгольського ярлика тих часів до нас не дійшло). Просто дивовижна політична й релігійна толерантність як на середньовіччя.

Новітня наука про -«монгольську проблему»

Важливо, що останні роки позначилися появою численних публікацій (переважно науково-популярного ґатунку) з істо­рії монголо-татар та їхніх взаємин із Руссю, де автори (хоч час­то і не фахові історики) спробували обійти численні нестиков- ки в традиційному погляді на монголо-татар і запропонувати принципово нові підходи до оцінки взаємин Русі й Орди. їхні висновки багато в чому перегукуються і, якщо стисло, зводять­ся до заперечення основного постулату «монгольської теорії» про завоювання Руської держави й уявлення про Орду як су­то зовнішню силу по відношенню до Русі. Протистояння Русі й Орди в історичних дослідженнях усе частіше постає як проти­стояння двох гілок Русі — Подніпровської з Києвом, Черніговом і Переяславом та Північно-Східної з містами Суздаль, Рязань, Володимир, Смоленськ та іншими, яке, зрештою, і визначило іс­торичну перевагу останньої в політичних подіях наступних сто­літь. А під іменами монгольських ханів, вважають дослідники, можуть приховуватися ті самі добре відомі персонажі руської історії — Олександр Невський, Іван Калита та їхні сучасники. Певна річ, переповісти навіть основні дослідницькі висновки тут немає змоги, тож ми відсилаємо читача до першоджерел. Оці­нюючи такі спроби, слід визнати, що вони все ж обґрунтованіші й переконливіші саме в частині спростування традиційної вер­сії монголо-татарських подій, аніж у частині реконструкції іс­торичної картини. І все ж, попри низку істотних зауважень що­до методології цих досліджень, тлумачень низки історичних фактів і численних доволі наївних етимологій, назагал ці до­слідження за аргументацією й історичною логікою значно пе­ревершують дотеперішні академічні спроби розв’язати це пи­тання. Вони справді знімають цілий ряд суперечностей та непо­розумінь і загалом становлять важливий крок для подальшого розуміння й осмислення «монгольської проблеми».

Куликовська битва

Прийнято вважати, що 1380 р. Русь уперше після нашестя Батия зібралася з силами і дала Орді бій на Куликовому по­лі, де монголо-татарські війська хана Мамая зазнали цілкови­тої поразки. Проте таке уявлення не зовсім точне хоча б тому, що майже за два десятиліття до Куликовської битви війська Великого князя Литовського Ольгерда завдали відчутної по­разки татарам під Синіми Водами (Поділля), внаслідок чого до князівства відійшла значна частина сучасної України включно з Києвом.

Що ж до Куликовської битви, то навколо її змісту та значен­ня в руській історії серед дослідників і досі точаться запеклі су­перечки, долучатися до яких ми тут не будемо. Набагато цікаві­шим для нас є саме Куликове поле, що зазвичай локалізується між річками Непрядва і Дон на Тульщині, за 300 км від Москви. Проте археологічні розкопки, що тривають тут багато років, до­сі не виявили жодної знахідки, яка б дала підстави стверджува­ти, що битва відбулася достеменно тут. Дослідники зауважили характерний факт: майже всі основні географічні назви, згада­ні літописом при опису Куликовської битви, відбиті у москов­ській топоніміці. Цікаво й те, що назва Куликове поле, яка під­водить своєрідний підсумок монголо-руським стосункам, фо­нетично близька до назви Калка, де свого часу відбулася перша зустріч Русі з монголо-татарами. Прикметно, що через два ро­ки після Куликовської битви військо Мамая було розбите ха­ном Тохтамишем на тому самому історичному місці біля річки Калка. На річці під схожою назвою Каяла відбулася і знамени­та битва князя Ігоря з половцями 1185 р. У зв’язку з чим по­стає питання: а чи не йдеться в усіх випадках про одне й те саме місце, де з певних причин було прийнято «з’ясовувати стосун­ки»? Цікаво й те, що центральним сюжетом індійського епосу є опис битви на Курукшетрі (тлумачиться як «Поле Куру», де кшетра «поле»), причому назву Курукшетра з семантичного погляду можна співвіднести з назвою Куликове поле. А врахо­вуючи той факт, що численні індійські епічні назви (переважно гідроніми) виявляють непоодинокі й надзвичайно показові па­ралелі у назвах східноєвропейських степів (особливо межиріч­чі Волги-Оки), чи не можна припустити і таку можливість, що Куликове поле поблизу р. Калки й епічна Курукшетра історич­но тотожні? І чи не тут свого часу відбулася битва, яку описує « Махабгарата» ?

Резюме

Поширене уявлення про місце монголо-татар у вітчизня­ній історіографії досі переважно обмежувалося констатацією того факту, що у першій половині XIII ст. прибульці з дале­кої країни Монголія завоювали Руську державу, нав’язали їй свою владу та встановили ярмо, що на багато століть відріза­ло Русь від Європи, перервало поступальний розвиток руської цивілізації і відкинуло її назад настільки, що ми й досі не мо­жемо наздогнати країни Старого світу. Підручники тривалий час називали Орду паразитичною державою, ворожою й чужою Русі, а в суспільну свідомість закладалося виключно негативне ставлення до монголо-татарського періоду вітчизняної історії. Багатьом така концепція припала до вподоби, і вони увірували у монголо-татарське ярмо, якого, очевидно, насправді не було. Інші дотримувалися погляду, що Русь та Орда — дві держави, які співіснували як рівноправні імперії і малювали у своїх до­слідженнях картину добросусідських і союзницьких взаємин Русі й Орди. Ще інші пропонували цілковито новий погляд на взаємодію Русі й Орди, вбачаючи у них лише два прояви однієї держави.

Нині, підсумовуючи майже триста років дослідницьких по­шуків, слід визнати, що і питання про етнічну належність мон­голів і татар, і питання про їхнє місце у вітчизняній історії все ще лишаються загадкою для сучасної науки, а історія одні­єї з найбільш цікавих держав середньовіччя — Золотої Орди практично невідома, тоді як наше уявлення про неї переобтя­жене міфами і стереотипами. Тож слід ще раз уважно й ретель­но проаналізувати наявні джерела, відкинувши тягар тради­ційних уявлень. Такий підхід уже приніс перші результати: не випадково монголо-татарська тема — одна з тих, що найбіль­ше підпала під перегляд в останні десятиліття. Вже зараз серед численних наукових і науково-популярних праць з цієї пробле­ми трапляються і значні дослідницькі знахідки, й оригінальні концепції, що істотно коригують традиційний погляд на місце й роль монголо-татар у вітчизняній історії. А тому, очевидно, нині зарано робити якісь остаточні висновки. Напевне можна сказати лише те, що у «монгольській проблемі» на нас чекає ще багато несподіванок і відкриттів.