Етнічна історія українських земель у XIII-XVIi ст.

Вступ • Володимиро-Суздальське й Рязанське князівства • Галицько-Волинське князівство • Балти • Галінди-голядь • Пруси-боруси • Самби • Ятвяги • Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтське • Хозарська імперія.

Події середини XIII ст. у сучасній історіографії підводять своєрідний підсумок історії Руської держави і започатковують тривалий період вітчизняної історії, практично невідомий пе­ресічному читачеві. На жаль, уявлення про монголо-татарське ярмо на двісті сорок років практично викреслило вітчизняну історію зі сфери наукових інтересів дослідників. А між тим ці століття були винятково цікаві та багаті на події. Політична структура Руської держави зазнає змін: із послабленням полі­тичної ваги Києва дедалі більшу роль починають відігравати окремі руські князівства, перетворюючись на нові політичні центри. Основними з них стали Галич на заході та Володимир на сході, де поступово закладаються підвалини держави, що з XV ст. почала означатися Московською.

Володимиро-Суздальське й Рязанське князівства

Володимиро-Суздальське князівство (або Ростово-Суздаль­ська земля, як воно означалося раніше) обіймало терени в межи­річчі Оки й Волги; його політичним центром спершу був Ростов, з початку XII ст. — Суздаль, а з 1157 р. — Володимир, заснова­ний на початку XII ст. на р. Клязьмі сином Всеволода Володи­миром Мономахом. Вважали, що вже Мономах задумував пе­ренести центр Русі на північ, проте остаточно цей задум здій­снив його онук, старший брат Всеволода Велике Гніздо Андрій Боголюбський (ім’я походить від міста Боголюбове, яке Андрій зробив своєю резиденцією), сумнозвісний своїм нападом на Київ у 1169 р. і пограбуванням, якого місто ще не знало. Політична вага і значення Ростово-Суздальської землі різко зросла за князюван­ня Юрія Долгорукого — молодшого сина Володимира Мономаха і засновника Москви (1147 р.).

Надзвичайно цікавий у цьому зв’язку факт істотного збігу києворуської і суздальської топоніміки: тут були власні Пе­реяславль, Звенигород, Стародуб, Вишгород, Галич, назви ки­ївських річок Либеді й Почайни трапляються у Рязані, Воло­димирі, Нижньому Новгороді, а назву Ірпінь, що її мала добре знана в Київській землі річка, мала й притока Клязьми. Так само прикметно, що кожен із трьох Переяславів у Давній Русі (Південний, Рязанський і Заліський) стояв на річці Трубіж. За­значену обставину найчастіше пов’язували із переселенцями з Київського півдня, однак зводити це явище лише до механічного перенесення назв навряд чи слушно. Хоча б тому, що саме Ря­занщина й Суздальщина виявляють дуже давні' (зокрема на рівні ономастики) історичні пласти, що сягають принаймні ін­доєвропейської епохи. Зокрема, гідронімна мережа Волго-Ок- ського межиріччя виявляє унікальні відповідності з перелі­ком водних об’єктів, що фігурують у «Махабгараті». Причому йдеться не лише про майже буквальну тотожність кількох де­сятків найменувань географічних об’єктів, а й про збіг у їх вза­ємному розташуванні.

Так само назви Рязань і Суздаль виявляють прадавній індо- арійський зміст. Зокрема, Рязань може споріднюватися з тер­міном раджанья — так у Давній Індії означувалася воїнська верства, інша назва якої — кшатрії (від кшатр-ксахр-ксар «си­ла, влада» утворене слов’янське цар). Тож Рязань у такому разі означатиме «Воїнь», «Царськ». Що ж до назви Суздаль, то во­на, ймовірно, походить від первісного Суґдаль, де су — підсилю­вальний префікс, гд-гьд «самець, бик», ль — суфікс, що утворює прикметники від іменників. Тобто назва Суґдаль-Суздаль озна­чає «Могутньобиків», «Могутньотурів». Ім’я рязанського боя­рина Євпатій Коловрат, який очолив боротьбу рязанців проти татаро-монголів, виявляє спорідненість з індійським терміном чакравартін, дослівно «чакровертун», де чакра «коло, колесо, диск».

Не можна оминути увагою і важливої ідеологічної складо­вої Північно-Східної Русі, що зрештою оформилася в концеп­цію «Москва — Третій Рим». Особливо показова в цьому пла­ні постать ченця Філофея, автора праці, писаної за часів царя Василія III (1479-1533), де проголошувалося, що Констан­тинополь (другий Рим) упав, і саме Москва — третій і остан­ній Рим. Ця геополітична ідея надовго стала панівною в політи­ці Московської, згодом і Російської держави, обстоюючи ідею власного месіанства та виправдовуючи імперський характер її зовнішньої політики. Характерно, що Москва, як і Київ, і Давній Рим, стояла на семи пагорбах, та й ландшафт міста Володимира (цей факт відзначено багатьма дослідниками) багато чим подібний до київського. 1164 р. Андрій Боголюбський спору­див у Володимирі монументальні Золоті Ворота, вочевидь спів­віднісши їх із київськими (останні, в свою чергу, сходили до константинопольських). Також за літописом, «звів Андрій го­род кам’яний і назвав його Боголюб, на відстані від Володимира, як Вишгород від Києва». Саме сюди Андрій доставив викрадену у Вишгороді під час подій 1169 р. ікону, що мала ідеологічно об­ґрунтувати становлення нового політичного і духовного центру, засвідчити спадкоємність руської державності і духовності — вона й стала згодом головною іконою Московської держави.

Схоже, саме у зв’язку з цією традицією слід розглядати й лі­тописну оповідь про закликання Рюрика, що мало на меті звес­ти родовід руських, а, отже, і московських князів до Давнього Риму, що було вочевидь винятково важливим геополітичним чинником. Певно, не випадково на «вільну вакансію» було за­кликано не першого-ліпшого князя, а саме такого, що, згідно з традицією, вів свій рід від кесаря Августа: це означало не що інше, як претензію на роль Давнього Риму. Певно, саме своє­му зв’язку з Римом завдячує своїм постанням і прізвище (на­справді — псевдонім) іншої російської династії — Романови (від романус «римський»), що вела свій родовід із Південної Прибалтики.

Галицько-Волинське князівство

Одночасно з північно-східними землями відцентрові тен­денції поширюються і на західні землі Руської держави, де з по­слабленням ролі Києва на перший план виходять два місцеві князівства — Галицьке, що обіймало східні схили Карпат і мало за столицю м. Галич, а також Володимир-Волинське, що займа­ло землі по Західному Бугу та правих притоках Прип’яті зі сто­лицею у Володимир-Волинському, охопивши землі літописних волинян. 1199 р. два князівства об’єдналися в єдине Галицько- Волинське князівство або, як його ще означають, Галицько- Волинську державу, що її очолив галицький князь Роман, на­щадок Володимира Мономаха. 1203 р. він завдає поразки суз- дальцям — своїм основним суперникам у боротьбі за руський спадок і оволодіває Києвом: кияни охоче перейшли на його бік і відчинили Подільські ворота міста.

Про авторитет Романа Мстиславича в Європі свідчить, зо­крема, і той факт, що саме тут знайшов притулок вигнаний 1201 р. хрестоносцями з Константинополя візантійський імпе­ратор Олексій III Ангел. 1203 р. галицько-волинський князь, оповідає, спираючись на якесь нині не збережене джерело В. Та­тищев, нібито навіть висував власний проект доброго порядку, тобто реорганізації владної моделі Русі. У шести найбільших князівствах — Галицько-Волинському, Володимиро-Суздаль- ському, Полоцькому, Чернігівському, Смоленському й Рязан­ському — мали запровадити майорат, тобто обов’язкову пере­дачу княжого столу старшому синові. Саме ці шість володарів, як і князі-курфюрсти Германської імперії, могли обирати вер­ховного київського правителя. Якою була б доля цього проекту, сказати важко — у червні 1205 р.

Не переповідаючи тут перипетій складного політичного протистояння, зазначимо тільки, що сорокалітня боротьба за галицьку спадщину завершилася 17 серпня 1245 р., коли у бит­ві під Ярославом Данило в союзі з половцями взяв гору над військами боярсько-угорсько-польської коаліції. Ця битва, ви­грана Романовичами, стала ніби стартовою позначкою, з якої розпочалося заключне століття в існуванні княжої Русі — вже не Київської, а Галицько-Волинської. Наслідком поїздки до Золотої Орди у 1245-1246 рр. стало підтвердження прав Данила на Галицько-Волинські землі, хоч і під зверхністю хана. А 1253 р. відбулася інша важлива політична подія — урочиста коронація Данила у Дорогичині (нині Східна Польща), коли він, за європейським зразком, отримав королівські інсигнії — скипетр, корону й титул короля. Однак постійна виснажлива боротьба з внутрішніми й зовнішніми ворогами врешті-решт ослабила Галицько-Волинське князівство, чим відразу скорис­талися сусіди. Наприкінці XIV ст. його землі поділили між со­бою Польща, Литва, Угорщина і Молдавія.

Балти

Перш ніж перейти до подальшого викладу подій, є потре­ба зробити невеличкий історичний екскурс і сказати кілька слів про передісторію земель Північно-Східної Європи, яка нас тут цікавить найбільше. Сучасна наука пов’язує її з ім’ям болтів — групи народів, що віддавна населяли південне узбе­режжя Балтійського моря і говорили мовами балтійської гру­пи і.-є. мовної сім’ї. Більшість цих народів та їхніх мов зникли: нині як живі мови збереглися лише литовська та латиська.

На тлі численних і досить докладних свідчень давніх авто­рів про Північне Причорномор’я бідність джерельної бази про народи Прибалтики простежується особливо виразно: про більшість із них можна говорити лише у загальному пла­ні.

Історія балтів цікава для нас і тим, що саме на землях Пів­денної Прибалтики і Полісся за середньовіччя виникає вели­чезна Литовсько-Руська держава. Постання її, як стає дедалі більш очевидно, слід розглядати саме в контексті давньої ет­нічної історії Східної Європи, а отже, й тих народів, які тут про­живали.

Галінди-голядь

Одним із них були галінди, інакше голядь, вперше згадані Птолемеем у II ст. у його описах Європи і локалізовані десь у Південній Прибалтиці: «нижче венедів — галінди, судини й ставами». Імовірно, саме голядь як гольтескіфи (наголоси­мо тут на компоненті скіфи) фігурує у Йордановій «Гетиці» серед інших східноєвропейських племен, щоправда, без пев­ної географічної прив’язки, у зв’язку з ім’ям готського коро­ля Германаріха, що нібито підкорив ряд північних племен, се­ред яких упізнаються меря, мордва, весь і чудь. Характерно, що якраз один із готських королівських родів означався бол­ти (інший — амали). Важливо також, що галіндів давні джере­ла знають не лише у Південній Прусії, на правобережжі Вісли (сучасна Північно-Східна Польща), а й у Середній Росії на річці Протва басейна Оки.

Назву галінди зводять переважно до кореня gal- (лит. galas, лат. gals «кінець») та суфікса -ind і тлумачать, подібно до ет­нонімів анти й українці, як «приграничні, окраїнні». Проте цю назву скоріше можна споріднювати з основою, що містить значення «бик» (Іран, gal «бик, тур», осет. gal «бик, віл», ново- перс. kal «бик, буйвіл»), причому саме «чорний бик-тур» (пор. укр. галоха «чорна корова», галяс «чорний пес», галиця «чор­на гадюка», галка «чорна ворона»). Тоді й галінди-голядь, як і галичани-галич означає «бичичі», точніше — «чорнобичичі, чорнотуричі».

Пруси-боруси

Прусами в історичній науці прийнято позначати групу на­родів, що до XIII ст. населяла південне узбережжя Балтій­ського моря між Віслою та Німаном. Ще Страбон на межі ер зазначав, що «племена, очолювані вождем Прусом, пішли на­прикінці VI ст. до н. е. з території Малої Азії до узбережжя Балтійського моря». Пам’ятка руської історичної літерату­ри XVI ст. «Степенна книга» оповідає, що Рюрик із братами прийшов саме із Пруської землі і що вони — нащадки Пруса, брата Октавія Августа. Етнонім пруси постає у джерелах IX ст. (у Баварського Географа) як Bruzi, а до X належить опис земель римсько-католицької церкви, де названа Prazze — об­ласть, що межує з Польщею і Руссю. 965 р. про прусів під ім’ям брус згадував арабський автор Ібрагім ібн-Якуб, що відвідав західнослов’янські землі: він повідомляв, що з Польською державою князя Мешка (ідеться про польського князя Мешка І з династії Пястів) на сході сусідує Русь, а на півночі — Брус. Арабський географ Ібн ель-Варді (перша половина XIV ст.) називає прусів бераци, інший арабський автор — аль-Ідрісі (XII ст.) знає в Прибалтиці Боросію; ця назва на середньовіч­них картах Європи трапляється і пізніше. Етнонім пруси відо­мий в XI ст. скандинавським та польським джерелам. Прусів згадують руські літописи, а «Повість минулих літ» мовить, що вони населяли узбережжя Варязького (Балтійського) моря. У «Велесовій книзі» боруси — одне з п’яти племен, що скла­дають сукупний етнонім кравенці. Згодом пруси були заво­йовані тевтонцями, німецькомовними християнами, і цілко­вито онімечені, пруська мова впродовж кількох наступних століть щезла і нині про неї можна судити лише за уривкови­ми джерельними даними і частково за матеріалами топонімі­ки. У 1701 р. Прусія стала незалежною німецькою монархіч­ною державою, а слово «пруський» перетворилося на синонім слова «німецький». Слід, проте, мати на увазі, що пруська мо­ва належить до західнобалтійських мов, тож історичні пруси мовно й етнічно значно ближчі до слов’ян, аніж до німців.

Слово прус-борус двокомпонентне — бо+рус, де рус означає «бик, тур», а бо — різновид буй «бик» (лат. bos «бик»), тож ет­нонім структурується як бик+бик. Таке явище властиве і.-є. мо­вам: укр. буй+віл і воло-буй, буй-тур і яр-тур, намір, dyr+uksh, санскр. go+urish (обидва компоненти означають «бик»). Така подвійність або передає множину, або посилює загальне значен­ня слова, тобто боруси не просто «бичичі», «туричі», а «могут- ньобичичі», «могутньотуричі». Втім, можливий і інший варіант тлумачення, де prus — фонетична видозміна υrish і означає не тільки «кінь» (так у пруській мові), а й «бик», «віл», і загалом — «самець», «плідник», а також «воїн», «герой», «богатир».

Самби

Одним із пруських народів були самби, що населяли тери­торію, відому як Самбія, або Вітланд (етимологічно Вітланд також «Країна бика», де віт — «бик»). Самби вважалися най- войовничішим із пруських народів і, за легендою, вели своє походження від другого сина легендарного пруського короля Вайдевута — «великого воїна» Само, що начебто перший спро­бував об’єднати слов’ян. Таке ім’я справді відоме слов’янській історії — князь Само вважається засновником однієї з пер­ших слов’янських держав, щоправда, не на півночі Європи, а в Подунав’ї. Костянтин Порфирогенет (X ст.) означує Київ як Самбатас, ім’я Самбат мав батько антського князя Хільбудія, про якого в VI ст. пише Прокопій Кесарійський, імен на Самб- чимало у боспорських написах. Характерно, що самба у сан­скриті — «палиця», «жезл», «кий», тож етнонім самби — семан­тичний двійник етноніма данди-дандарії-дандадгарії й озна­чення кияни. Важливо, що й польській історії відомі куяви, куявяни, які належали до західних слов’ян, населяли середню течію р.Вісли й склали частину єдиної польської народності. Самба в санскриті означає і «весло», від нього утворене сам- бін «веслувальник, човняр». У зв’язку з цим привертає увагу не лише згадка руського літописця про полянського князя-

«перевізника» Кия (нагадаємо, що польська історія добре знає полян), а й той факт, що норманська етимологія слова pyomd, до якого часто зводять етнонім русь, і собі обертається навколо значень «весло», «гребець» тощо.

Ятвяги

Ятвягів джерела розміщують на південь від пруських і ли­товських земель. Ятвязька мова не збереглася і нині вивчається лінгвістами за мовними реліктами литовських діалектів, а та­кож матеріалами місцевої ономастики. Мову ятвягів відносять переважно до західнобалтійських мов, причому особливо від­значається її спорідненість зі слов’янськими мовами. Руські лі­тописи називали їх ятвяги, польські й німецькі середньовічні джерела — також судави або судини. Тотожність цих назв засвід­чує текст указу германського імператора Сигізмунда (XV ст.), де мовиться: «земля, що зоветься Судовія або Ятвягія». Етнонім судови вперше згадує Птолемей (II ст.) разом із галіндами на схід від Вісли. Руським літописам ятвяги відомі з X ст.: у пе­ремовинах Русі та Візантії 944 р. брав участь Ятвяг Гунарев, що дає підстави припускати якісь політичні взаємини Ятвягії і Русі. До 983 р. належить перша згадка про похід київського князя Володимира на ятвягів: «Иде Володимеръ на ятвягы, и по­беди ятвягы и взя землю их». 1038 р. похід на ятвягів здійснює вже Ярослав Мудрий. Походи київських і волинських князів на ятвягів мали місце і в XII ст., однак скупі та уривчасті літописні свідчення не дають змоги навіть приблизно окреслити їх зміст, як і межі ятвязької території. Детальніші свідчення про ятвя­гів належать до XIII ст.: німецькі автори неодноразово згадува­ли їх у зв’язку з завоюванням хрестоносцями пруських земель. За Мацеєм Стрийковським (XVI ст.), ятвязькі землі в давни­ну простягалися від Волині до Прусії, а столицею їх було місто Дорогичин (саме тут, нагадаємо, коронувався князь Данило); ятвягам належав і Новогрудок, майбутня столиця Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського.

Як уже йшлося, літописні ятвяги виявляють тотожність з ін­дійськими ядавами, відомими ще «Ріґведі», родоначальником яких епічна традиція вважає Яду. Важливо, що предком Яду, в свою чергу, індійський епос називає легендарного мудреця Бгрігу, родоначальника племені бгрігу (пор. фріги, фрігійці). Етнонім ядави означає «нащадки Яду», а ім’я Яду у санскри­ті — «провидець, чародій, жрець»; це саме має означати й ет­нонім ятвяги. Характерно, що тоді як ядави індійського епосу мають інші назви сатвати і данави, ятвяги у джерелах означа­ются також судовити й дайнови. Де сатвати (sat+vata) з сан­скриту означає «справжні, істинні, посутні», тобто «правед­ні, чеснотливі» (санскр. sat і укр. суть тотожні), а назва дана­ви сходить до імені ведійської богині первозданних вод Дану, якій тотожна слов’янська Дана, теж пов’язана з водною стихі­єю. В Україні з ятвягами пов’язані назви Ятва, Ятвіж, Ятвяги, Ятвязь, Ядути, Ядутин. До етноніма ятвяги, очевидно, схо­дить і польське жіноче ім’я Ядвіга.

Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтське

Нарешті, необхідно бодай коротко сказати і про Велике кня­зівство Литовське, Руське та Жемайтське, що у XIII-XVI ст. іс­нувало на території частини сучасних Литви, Білорусі, України та Росії. Родовід литовських князів, за традицією, сходив у своїх витоках іще до давнього Риму. Як оповідає білорусько- литовська Хроніка Биховця (XVI ст.), близько 452 р., коли Аттіла підійшов до «вічного міста», багато знатних римлян утекло до Венеції. Саме звідси якийсь князь на ім’я Палемон разом з п’ятьма давніми родами, що вели своє походження від Нерона, відпливли морем і, обігнувши Європу з півночі, при­були до Прибалтики, де й знайшли собі місце до душі, згодом назване Жемайтією (досл. «Низька земля»). Тут вони осели­лися, а їхні нащадки згодом започаткували Литовську державу і склали її князівський рід і шляхту.

На жаль, офіційна історична наука тривалий час з ідеоло­гічних міркувань воліла «не помічати» повної офіційної на­зви князівства — Велике князівство Литовське, Руське та Же- майтське. Навіть Велика Радянська енциклопедія подає її про­сто як Велике князівство Литовське, а слова і Руське скромно опускає. Причина такої «сліпоти» проста: в іншому разі визна­валося б, що Литва й Русь за середньовіччя становили єдине державне утворення, а, отже, Москва і Русь — не одне й те саме, бо виявляється, що князівство Руське існувало поза межами Московської держави. Неважко зрозуміти, що визнання фак­ту існування Литовсько-Руської держави цілковито ламає тра­диційну еволюційно-спадкову схему російської історії, за якою єдиний спадкоємець Русі — Московська держава, а згодом — Російська імперія. Саме тому й поширювалося заполітизоване твердження, ніби чужа і зловмисна Литва завоювала і приєд­нала до себе частину руських земель, а московські правителі у протистоянні з нею поставали ще й визволителями своїх пів- денноруських «братів».

В історичній науці закріпилося твердження, що Велике князівство Литовське було Литовською державою у сучасно­му розумінні цього слова, його творцями були предки сучас­них литовців, а сама вона гостала внаслідок завоювання зе­мель Русі литовським князем Міндовгом у середині XIII ст. Проте таке уявлення про статус Русі у складі Великого князів­ства Литовського потребує коректив. Адже Велике князів­ство Литовське, Руське і Жемайтське охопило переважно ко­лишні руські землі — значну частину територій сучасних Бі­лорусі, України, Росії, Молдавії і Польщі. Корінні землі Лит­ви — Аукшайтія (Верхня Литва, в ареалі Німана й Вілії) та Жемайтія (Нижня Литва, на захід від Невяжі, жмудь русь­ких джерел) — складали лише десяту частину території кня­зівства. Східні слов’яни становили й основний демографічний потенціал країни. Про те, що Литва — руське князівство, писав у XVI ст. австрійський посол на Русі Сигізмунд Герберштейн. Саме руська культура була провідною в Литовсько-Руській державі. Литовські князі дотримувалися православної віри і називали дітей руськими іменами. Державною мовою Литви як у повсякденному вжитку, так і в діловодстві була руська мо­ва, близька до сучасної української: всі тогочасні літературні пам’ятки тут написані слов’янською абеткою, а не латиницею. Традиції руського права впроваджувалися в державне законо­давство; державні папери й офіційні документи, зокрема, укази складалися руською мовою, нею провадилося й судочинство. Руська мова посідала чільне місце в державному діловодстві: у Статуті 1566 р. вживання руської мови як ділової спеціально обумовлювалось. А українські землі зберегли адміністративно- територіальний поділ Руської держави на удільні князівства.

Ми дуже побіжно згадаємо хоча б найбільш визначні полі­тичні події Великого князівства Литовського, Руського і Же- майтського. Так, 1253 р. великий князь литовський Міндовг прийняв від папи римського Інокентія IV корону, якою і ко­ронувався в Новогрудку — держава офіційно почала ймену- ватися королівством. 1362 р. князь Ольгерд виступив проти Золотої Орди: розгромивши татар при Синіх Водах, він при­єднав Малу Подолію і майже на два століття закріпив за Ли­товсько-Руською державою Київ. 1410 р. Вітовт спільно з по­ляками розгромив тевтонців у битві при Ґрюнвальді, приєднав до князівства Литовського і Руського Смоленщину (1404 р.) і землі у верхів’ях Оки, а великий князь московський Василь І Дмитрович (1371-1425 рр.) одружився з дочкою Вітовта. 1429 р. у Луцьку відбувся з’їзд європейських монархів, де, зокрема, вирішувалося питання про коронацію Вітовта, а се­ред інших були присутні Великий князь Московський, коро­лі Польщі та Чехії, кримський хан, представники турецького султана й молдавського господаря, легат Папи Римського та імператор Священної Римської імперії. Коронація мала відбу­тися наступного року у Вільно, проте поляки не пропустили посольство, яке везло Вітовту королівські регалії з Риму, той мусив відкласти коронацію, а невдовзі помер.

На цей час Велике князівство Литовське і Руське досягло вершин своєї могутності: воно було повноцінним гравцем на політичній карті Європи, гідно продовжуючи традиції Руської держави. Його землі простяглися від Балтійського до Чорного моря, охопивши територію у майже мільйон кв. км. (сучасна Україна має площу близько 600 тис. кв. км.), а східний кордон його пройшов під Вязьмою і Калугою за 150 км від Москви. Однак уже незабаром у Великому князівстві Литовському й Руському розпочалися події, які вирішальним чином впли­нули на подальший хід його історії. Син Ольгерда Ягайло, який по смерті батька став великим князем, вирішив заручити­ся підтримкою католицьких держав і папства ціною прийняття католицтва та політичної унії з Польщею. У 1385 р. у містечку Крево було укладено польсько-литовську унію, що передбача­ла об’єднання Литви та Польщі в єдину державу через динас­тичний шлюб литовського короля Ягайла (Ягелло, пор. голядь, галінди) і польської королеви Ядвіги (пор. ятвяги). Шлюб не­забаром відбувся, і Ягайло посів польський престол під ім’ям Владислава II (1386-1434 pp.). 1569 р. Люблінський сейм оста­точно об’єднав дві країни, і на європейській карті постала но­ва держава — Річ Посполита, шляхетська республіка з вибор­ним королем. Але, проіснувавши понад два століття, Польсько- Литовська держава не витримала агресивного натиску сусі­дів — Прусії, Австрії та Росії, стала жертвою трьох розділів — 1772,1793 та 1795 рр. — і зникла з політичної карти Європи.

Хозарська імперія. Князівство Феодоро (Манґуп)

Не можна оминути увагою й південноукраїнські землі, зо­крема Таврику, що після монгольського завоювання склала частину Золотої Орди. Вважають, що у XIII ст. сюди проник­ли 7 монголо-татарських родів (пор. гунни-ефталіти, досл. «семеричні», «що складаються з семи частин», а також сім угор­ських родів), об’єдналися в Юрт і взяли столицею Солхат, який перейменували на Ескі Керім «Стара фортеця»; саме від тюрк. керім «укріплення, фортеця» нібито й отримав назву весь пів­острів — Крим. Основними етнічними компонентами, з яких формувалося середньовічне населення гірської і приморської областей півострова, були нащадки аланів та готів: Прокопій Кесарійський ще у VI ст. згадував тут країну Дорі, населену готами — «відмінними воїнами і прекрасними землеробами». Після розпаду Візантії у 1204 р. ряд територій на узбережжі Чорного моря — у Криму й на Північному Кавказі — прибрала собі Генуя, вони й склали Хозарську імперію (Cazaria Imperio), як називали її самі генуезці. У середині XIII ст. один із гену­езьких сеньйорів викупив у хана Менґу місто Ардабда (суч. Феодосія) і дав йому назву Kaφa∙, воно стало відтоді столицею генуезьких володінь у Криму, а у 60-х рр. XIII ст. тут постала генуезька торгова колонія. На захід від Кафи лежала Солдайя (давній Сурож, нині Судак), де 1253 р. по дорозі до монголів побував фламандський мандрівник і чернець Віллєм Рубрук, який залишив цікаві записи про свою подорож. А 1260 р. місто відвідав знаменитий венеційський купець Марко Поло, що на­правлявся у торгових справах до монгольського хана. На іта­лійських картах і в документах XIV ст. була відома і Ялта — Calitera, Callitera.

Південно-західну частину півострова займало князівство Феодоро (колишня готська країна Дорі), однойменна столи­ця якої знаходилася на горі Манґуп (Манґуп-Кале) неподалік Бахчисарая. На західному узбережжі Феодоро був розташова­ний порт Каламіта (суч. Інкерман) в гирлі річки Чорної [Каламі- та тлумачиться з індоіран. kala «темний, чорний»+тіґа «форте­ця» (досл. «збудований, укріплений»)]; на південному узбереж­жі важливим портом феодоритів був Чембало (суч. Балаклава). Князівство мало низку невеличких фортець і поселень, що тяг- лися узбережжям до Алустона (суч. Алушта).

Князем Феодоро тогочасні джерела називають якогось Олексія. Про нього відомо лише, що Олексій підтримував тісні стосунки з імператором Трапезунту (місто на сході Малої Азії, у 1204-1461 рр. — столиця Трапезунтської імперії. — C. H.), а у 1426 р. його дочка Марія взяла шлюб з царевичем Давидом, згодом останнім Трапезунтським імператором (1458-1461 рр.). Із джерел відомий ще один князь Феодоро — такий собі Ісайко.

Тісні зв’язки пов’язували Мангупське князівство із численни­ми державами Східної Європи і Передньої Азії. 1472 р. манґуп- ська княжна Марія, дочка Олубея і сестра !сайка, що увійшла в історію як Марія Мангупська, вийшла заміж за молдавського господаря Стефана III. Ісайко пропонував свою дочку в дру­жини спадкоємцеві московського престолу: російський цар Іван III почав був перемовини, проте цей задум не здійснив­ся. 1475 року сталася подія, що знаменувала віху в політичній історії Тавриди. Турецький султан Мехмед II, який перед тим (1453 р.) завоював Константинополь і фактично став спадкоєм­цем Візантійської імперії, захопив генуезькі володіння в Криму, князівство Феодоро, а також підкорив своїй владі місцевих ха­нів Гіреїв. Кафа впала під об’єднаними ударами татар і турків і визнала сюзеренітет Османської імперії. Лише 1920 р., вна­слідок революції, що її очолив Мустафа Кемаль (Ататюрк), був скинутий останній її падишах Мехмед VI.

Кримське ханство. Гіреї

У 1443 р. в Криму утворюється Кримське ханство на чолі з Ходжі-Гіреєм, представником династії Гіреїв, що, згідно з тра­дицією, вела свій родовід від Чинґісхана. Історія династичного дому Гіреїв, що три з половиною століття правив Кримським ханством, практично невідома; дуже мало ми знаємо і про пред­ків самого Ходжі-Гірея. Існувала традиція, що він народився у литовському місті Троки і що великий князь литовський Вітовт (1392-1430 рр.) надав йому право панувати у Тавриді, утворивши Кримське ханство — одну з найбільш довговічних держав чинґісідів. Цікаво, що ім’я Гірей у перській мові озна­чає «сильний», «могутній» (наше герой), різновид його Іран, го- руй, а саме таке ім’я має в «Шахнаме» брат ватажка туранців Афрасіаба.

В останні десятиліття XV ст. Кримське ханство відокреми­лося від Золотої Орди, стало васалом Туреччини і відтіснило Литовсько-Руське князівство від берегів Чорного моря. Відомо, що з кримським ханом вів листування московський цар Іван IV Грозний. Московська держава зазнавала відчутного тиску з бо­ку Кримського ханства: кримсько-татарські орди доходили до передмість Москви і навіть захоплювали Олександрівську Слободу — резиденцію московського царя. Ця боротьба за ге­гемонію в євразійському спадку Золотої Орди затягнулася до кінця XVII ст., коли Московська держава за Петра І припи­нила виплату Кримському ханству данини, хоча й нерегуляр­ної. Кримське ханство стало незалежним у 1774 р. за умовами Кючук-Кайнарджийського договору між Росією і Туреччиною. Нарешті 8 квітня 1783 р. імператриця Єкатерина II спеціаль­ним маніфестом оголосила про ліквідацію ханства та вклю­чення його території до складу Російської імперії. До титулу російських монархів зробили відповідне доповнення — цар Херсонесу Таврійського, що проіснувало до березня 1917 р., ко­ли відбулося повалення в Росії монархії. У 1954 р. Кримський п-ів Указом Президії Верховної Ради CPCP був переданий до складу Української PCP, а після проголошення нею державної незалежності перебуває в складі Української держави.

Резюме

Період XIII-XVII ст. у вітчизняній історії іноді невдало на­зивають «Україна під Литвою і Польщею», що створює хибне враження про входження українських земель до складу іно­земних держав. І досі панує необгрунтоване уявлення про те, що маленьке плем’я литва завоювало величезну територію від Балтійського до Чорного морів, поширивши свою владу на численні місцеві народи, серед них і українців. Але коли це відбулося, у яких битвах? Чому переможці не нав’язали пере­моженим ані мови, ані релігії чи права, а навпаки, запозичи­ли це все у них? Чому, нарешті, сама ця держава означалася не тільки Литовською, а й Руською? Відповідь на ці питання цілком очевидна: середньовічна історія Русі-Литви складає єдине ціле, а Литовсько-Руська держава становить черговий етап державотворення у східних слов’ян і балтів, постає полі­тичною наступницею Руської держави, а водночас і вагомим конкурентом Москви у справі об’єднання східнослов’янських земель. На жаль, історія Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтського виявилася однією з найбільш «слизьких» тем в історичній науці, переважно через політичну кон’юнктуру. Та й нині кожен з народів, що складав населення цієї держави, схильний приписувати її історію собі — литовці, білоруси, українці, поляки. А між тим це спільна історія, як спільною вона була і багато тисячоліть доти. Бо про існуван­ня балто-слов’янської етнічної, мовної та культурної спільно­ти можна говорити принаймні стосовно І тис. до н. е., якщо не раніше. І цей етнічний спадок дає про себе знати навіть у відо­мих нам політичних подіях часів середньовіччя.