Козаки

Вступ • Історична традиція про походження козаків • Українські козаки й індійські раджпут • Українські козаки й пенджабські сікхи • Козак Мамай • Козацький табір • Термін «козак» • Тлумачення деяких козацьких термінів • Козацька антропоніміка • Іноземці про козаків • Резюме

Певно, важко назвати іншу тему з української історії, яка ви­кликала б такий винятковий інтерес як серед дослідників, так і серед громадськості, як історія українського козацтва.

Історична традиція про походження козаків

Вважається, що термін козак вперше згаданий у Початковій монгольській хроніці 1240 р., а також у Codex Cumanicus, слов­нику половецької мови кінця XIII ст., який перекладав це сло­во як «сторож» або «вартовий». Пізніше він згаданий у додат­ку до «Синаскаря» — збірника житій святих від 1308 р., а на­прикінці XV ст. — й у «Польській хроніці» Мартина та Йоа­хима Бєльських.

Козацький літопис Грабянки (XVIII ст.) так оповідає про по­ходження козаків: «Народ малоросійський, прозваний козаками, має щонайдавніше походження від скіфського роду, котрий, якка- жуть, жив аж біля гір Аланських. Алани — від хозарів, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера. Після того, як ці найдавніші Іомери чи Кимври чи Цимброви ру­шили від Азовського (Кімерійського) моря на північ і на захід, піс­ля того, як вони перетворилися на Литву, на Жмудь, на Готів, Свенів та інші народи, вони осіли в тих краях...». Польський учений XVIII-XIX ст. Ян Потоцький вбачав у козаках нащад­ків касогів, яких великий князь Мстислав Володимирович осе­лив у XI ст. на Чернігівщині. Василь Татищев згадував єгипет­ське місто Черказ (від нього нібито й козаки згодом означалися черкаси), мешканці якого переселилися на Кавказ і почали на­зиватися касоги.

Характерно, що ряд авторів XVI-XVIII ст. (польський пись­менник Мартін Кромер, російський історик Михайло Щер­батов, французький письменник П’єр-Жозеф Соліньяк) пов’я­зували виникнення козацтва з половцями. Єврейський ман­дрівник Раввін Петах’я описував цікавий звичай побратим­ства у половців: половець проколював пальця і кров із нього давав злизати тому, кого він обрав собі товаришем, який після цього ставав йому ніби кровним братом. Істотно й те, що са­ме половецькі князі носили пасмо волосся на лівому боці голо­ви. Угорський чернець, що відвідав Тмуторакань у XIII ст., так описував місцеве населення: «всі чоловіки тут голять голови... за винятком благородних, які на знак свого благородства над лі­вим вухом залишають трохи волосся, причому вся інша голова поголена». Типовим запорожцем описав візантійський історик Лев Диякон (X ст.) і київського князя Святослава Ігоревича.

Самі українські можновладці 1621 р. так писали про похо­дження козаків: «Це ж бо то плем’я зі славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство Чорним мо­рем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монар­ха руського, у своїх кораблях по морю й по землі плавало і Кон­стантинополь штурмувало. Це ж вони за Володимира Святого, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірію...* Згадай­мо знову рядки з універсала Богдана Хмельницкого: «Коли давній Рим, який можна назвати матір’ю всіх європейських міст, володів численними державами й пишався 645-тисячним військом, а його набагато менше військо войовничих русів із Ругіі на чолі з князем їх Одонацором 470 року звоювало і 14 років ним володіло, то нам тепер, як і тим давнім русам, предкам нашим(І), хто заборо­нить воїнство і применшить відвагу лицарську?» Нагадаємо, що йдеться про готського вождя Одоакра, який 5 вересня 476 р. ски­нув останнього імператора Римської імперії Ромула Августула й поклав кінець Західній Римській імперії. Отже, ще 1648 року, через понад тисячоліття після цих подій, українські козаки вва­жали Одоакра та його русів своїми предками.

В історичній літературі час від часу робилися спроби пов’я­зати постання козацтва з хозарами: одним із прихильників цієї версії був автор «Історії Русів» (XVIII ст.). У світлі цього ці­кавий переказ про Старі Кодаки, який мовить, що це давнє по­селення стояло ще тоді, як запорожців звали козарами. Нібито сила-силенна козарів прийшла з-за Києва на чолі зі своїм ва­тажком, кошовим Германом. Побачивши, що тут для його люду мало місця, він розділив військо на три частини: одну залишив тут, другу поселив за Доном, а з третьою, найзавзятішою, пішов до Сибіру і звоював його. А від тих козарів, що лишилися бі­ля Дніпровських порогів, і постали запорожці. Інший переказ («Чорногори-запорожці») мовить, що запорожців було спершу 16 чоловік і звалися вони чорногори (тобто «чорнобилі», бо гор, гур «бик». — C. H.). Вони спочатку жили вище порогів у лісі, потім сіли кошем на порогах, і відтоді та земля стала називати­ся козацькою, а люди на ній — запорожцями.

Українські козаки й індійські раджпути

Українські козаки виявляють багато спільного і з раджпута- ми — індійськими «козаками», чия країна в Північно-Західній Індії називалася Раджпутана або Раджвар «Край, Країна царів» (нині штат Раджастхан). Раджпутів вважають прямими нащадками ведійських кшатріїв-воїнів, хоча існує також дум­ка, що вони — нащадки скіфських і гуннських племен, що при­йшли до Індії на початку І тис. н. е. Саме слово раджпут, пер­вісно раджпутр означає «царський син, царевич», а в науковій літературі цю аристократичну верству найчастіше називають воїнським або військово-феодальним станом. Істинний радж­пут — горда й незалежна людина, винятково хоробрий і муж­ній воїн, подвиги якого оспівують романтичні балади й героїч­ні оповіді. Він ніжний син і люблячий чоловік, благородний у думках і вчинках, хоча вчинки ці рішучі й жорсткі, без зайвих емоцій. Це типовий раджпутський герой — воїн, вір.

У запорожців багато спільного з раджпутами — в іменотво- ренні, воїнському вишколі, воїнських обрядах, світоглядних уявленнях.

Подібність між козаками та раджпутами простежується і на епічно-музично-пісенному рівні. Раджпути — пісенний народ, у них безліч героїчних, обрядових і ліричних пісень, вони люб­лять і плекають музичну спадщину, високо шанують своїх му­зик, співців і оповідників, як запорожці — бандуристів-кобзарів- лірників. Окрім воїнського вміння, воїн-раджпут — індійський козак — мав знати історичні легенди й перекази, героїчні пісні й поеми, зберігати пам’ять про славні подвиги й діяння предків. Це сповнювало особливим змістом життя раджпута, який вва­жав себе хранителем традиції, ланкою в ланцюжку поколінь. Раджпути мали власних творців і хранителів родовідних хро­нік, героїчних пісень і балад, які складали родоводи й героїч­ні поетичні оповіді про раджпутські роди, причому не лише знатні й правлячі, а й прості. У поемах, баладах чи героїчних піснях оспівували героя або його родину, їхніх предків і славні діяння. Вони створювали й ліричні поеми про кохання, жит­тя і красу природи, навіть релігійні гімни, адаптували для не­формального виконання епос і пурани (індійські билини). Як авторів-виконавців їх ще називали бардаг «поет-співець», тим самим словом, яке нині означує їхніх колег — бардів.

Раджпути виявляють тісний зв’язок з Україною і на оно- мастичному рівні. Так, село Одайпіль на Київщині виявляє то­тожність із назвою раджпутського міста Удайпур. У раджпутів побутує ім’я J0αw, в Індії є Удайґірі «Удай-гора», а в Україні — Здай-ріка. Томари — українська шляхта половецького похо­дження, яка дала Україні мужніх козаків, кошових отаманів і козацьких полковників, має прямих родичів за Гімалаями — раджпутський рід Томари, з якого походили царі, що в VII- XII ст. правили в Делі. Саме з половецьких Томарів походи­ла, зокрема, Ґурандухт — дружина грузинського царя Давида Будівничого (1073-1125) і прабабуся знаменитої грузинської цариці Тамари (Тамар), ім’я якої і відбило належність до слав­ного роду. У полтавських поміщиків Томарів певний час жив і навчав їхніх дітей Григорій Сковорода. У санскриті тпома- ра означає «списник», тобто томари — це списники, озброєні списами. Йому значеннєво тотожні шелбири «списники» — зга­даний у «Слові о полку Ігоревім» половецький рід. У козаків зустрічаємо козацьке прізвище Шалбир, яке побутує і в радж- путів у формі Шальвір та Шальбір (санскр. Шалавіра) й озна­чає «Списник-герой» або «Богатир із роду списників». Де шал «спис», відбитий в українських прізвищах Шалака й Шалак, які мають своїх прямих індійських двійників. А бір, вір — «ге­рой, богатир».

Українські козаки й пенджабські сікхи

У Пенджабі, давній Аратті, теж є свої «запорожці», т. зв. сік­хи, які провадять такий самий спосіб життя, що й наші коза­ки: живуть спартанським життям, не одружуються, знають ли­ше воїнську справу і носять жовто-блакитне вбрання. Сікхи (від санскр. шіш’я «учень, послідовник») — сповідники сік- хизму, однієї з найбільш демократичних релігій, що виникла в Пенджабі (Північно-Західна Індія) наприкінці XVI ст. одно­часно з козаччиною. Засновник и Ґуру Нанак (1469-1539) наро­дився біля міста Чухиркан, назва якого тотожна назві Чигирин, що її мала козацька столиця часів Богдана Хмельницького. У сікхів багато спільного з запорожцями: обидва бойові брат­ства постали як реакція самозахисту на агресивні зовнішні чинники, до них могли приєднатися люди будь-якої національ­ності й віросповідання, будь-якого суспільного чи майнового стану. І сікхи, і запорожці дотримувалися ідеї соціальної рівно­сті, їхні ідеали — добро, справедливість, терпимість, милосер­дя, самопожертва, хоробрість і вільна Вітчизна. Першокласні воїни, сьогодні сікхи — помітна, впливова й активна етнорелі- гійна спільнота, що складає кістяк сучасної індійської армії. їх вирізняють зовнішні атрибути, так звані П’ять К, тобто п’ять предметів, назви яких починаються на літеру K і засвідчують належність до воїнського братства: качх — широкі штани до ко­лін, шаровари, кангха — дерев’яний гребінець, кара — залізний браслет на правій руці, кирпан — шабля та кеш (кес) — волос­ся, яке сікхи не стрижуть, а забирають у вузол і ховають під тюрбан. Через що їх іноді називають кесадгари «косодержці»

(слово козак теж іноді виводять від косак — «з косицею, з чупри­ною»). Найбільш войовничим відгалуженням сікхів є ніханги (перс, «крокодили»), які знають лише воїнську справу й носять жовто-блакитне вбрання. їх і нині налічується до 20 тис. Не ви­ключено також, що й слова сікх і Січ — споріднені.

Козак Мамай

Деякі атрибути половецьких кам’яних баб (вигнута шабля, лук, сагайдак із стрілами, струнний музичний інструмент, ча­ша) дослідники знаходять у народних зображеннях козака Мамая, образ якого добре відомий в Україні. В українців ко­зак Мамай — один із найпопулярніших фольклорних геро­їв, що уособлює любов народу до своїх захисників — козаків. Образ його відбитий у народних легендах, переказах, казках (козак Мамарига), але чи не найкраще — у народному живопи­су. Тут козак Мамай у синіх шароварах, оксамитовому жупані й сап’янових чоботях, у нього поголена голова з хвацько закру­ченим за вухо «оселедцем», бандура, кінь, спис із прапорцем, козацький штоф і чарка. Так його малювали на полотні, стінах осель, навіть на дверях соковитими барвами, часто з написом: «Я козак Мамай, мене не займай».

Останні три предмети дослідники пов’язують зі смертю ко­зака, бо спис ставився на кургані, де його поховано, а штоф і чарка клалися в могилу. Природу цих предметів уточнює і до­повнює індійський матеріал. Видатний російський мислитель і філософ XIX ст. Олена Блаватська зауважувала, що раджпу- ти — шанувальники Бали, бога могутності. Його особливість та, що він неабияк полюбляв хмільне, тож і шанувальники його носили при собі чаші для пиття хмільного трунку — вона й зо­бражена в руках багатьох половецьких «баб». А одним із атри­бутів бога Шіви, якому переважно й поклонялися раджпути, є карнавка, тобто чаша. Характерно, що в атрибутиці козака Мамая й індійського бога Шіви дослідники нараховують до ЗО подібностей, безумовно, не випадкових.

Слово мамай рясно відбите в українських прізвищах і на­звах. Ім’я Мамай, нагадаємо, мав і відомий татарський хан. Видатний російський лексикограф і письменник XIX ст. Во­лодимир Даль зазначав, що в татарській мові мамай — «чудо­висько, яким лякають дітей», тож за значенням воно тотожне сучасному бабай, яким теж лякають дітей. У монгольській мо­ві нібито збереглося лайливе слово мам «чорт, дідько», і тюр­кологи припускають, що ім’я Мамай походить саме від мам із суфіксом ай — рудиментом родового відмінка: в такому ра­зі ім’я Мамай означає щось на зразок «Чортів, Дідьків». В ін­дійських мовах термін мама, мамай означає «материн (брат)», тобто дядько. Очевидно, Бабай виявляє спорідненість зі скіф­ським Папай, що його мало верховне скіфське божество (функ­ціями тотожне Зевсові), бо зміна початкових п-б властива слов’янським та індоіранським мовам: укр. й пол. пан в іран­ських і південнослов’янських мовах має форму бон. Основа па­ба «захищати, охороняти, берегти» у словах папай і бабай по­двоєна, що посилює основне значення слова. Це саме і в рос. папа й інд. баба, які мають однакове значення «батько». Така ж структура і в слові лЧарівний». Надзвичайно поши- реце козацьке прізвище Рай (Рой) споріднене з титулом рай «князь» у раджпутів, рой у бенгальців. У циганів рай — «вата­жок, начальник, циганський барон». Рай відбите і в двоосновних українських прізвищах Шамрай, Жухрай, Чухрай, Шахрай. ПрізвищаPeea та Ревут (і похідні від них Ревутенко й Ревуцький), поширені в запорозьких козаків і сучасних українців, й собі вияв­ляють спорідненість із санскритськими термінами рай, рао, ра­ут «князь», що сходять до санскр. раї «багатство». Жіночий ва­ріант чоловічого імені Рай «Князь» — Рая, Paica «Правителька, Княгиня». Козацькі прізвища Розтрата й Розтрипа спорідне­ні з індійським воїнським іменем Pauimpana «Захисник країни, Охоронець держави», де раштра — «країна, держава», а па — «захисник, воїн, владика, цар», наявне і в прізвищі Мазепа. Прізвище Розтрухан має те саме значення, оскільки хан у ньо­му — семантично тотожний індійському па. Сюди ж стає сучасне прізвище Розтропович.

Козацьке й сучасне українське прізвище Шекера спорідне­не з санскр. шекхара «корона, вінець». Прізвище Кулябера схо­дить до санскр. кула (хінді куль) «сім’я, рід, плем’я» та віра (хін- ді вір, бір) «богатир, герой», тобто Кулябера означає «Герой ро­ду», «Богатир племені». Прізвище козацького ватажка і сорат­ника Богдана Хмельницького Нечай споріднене з індійським воїнським ім’ям Аджай «Непереможний», де а — заперечна частка «не, без», а джай — «переможний, звитяжний». Первісно прізвище мало форму Неджай, а тоді — Нечай. Прізвище Пребера складають віра-біра, вір-бір «богатир, герой» та пре­фікс пре-, що посилює значення основного слова. Тобто означає «Могутній богатир, Славний герой, Неперевершений воїн», ко­ротше — Прегерой. Сюди ж долучаються й десятки інших індо- арійських етимологій козацьких імен та прізвищ, переконливо витлумачених українським індологом і мовознавцем Степаном Наливайком.

Іноземці про козаків

Існування Запорозької Січі як самостійної політичної сили визнавав світ. Кіш Війська Запорозького приймав представни­ків Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, провадив переговори з іно­земними дипломатами, підтримував, коли було вигідно, окре­мі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їхня самобутня тактика ведення бою були відомі далеко за межа­ми України. А після Хотинської битви (1621 р.), коли козаки фактично врятували Європу від османської загрози, розвіяв­ши міф про непереможність турецької армії, серед європей­ської шляхти стало модним посилати юних нащадків дворян­ських родів саме на Січ, щоб вони осягали там військове мисте­цтво. Яскравим прикладом чого є хоч би славетний полковник Максим Кривоніс, шотландець за походженням.

Відвага й безстрашність козаків викликали захват і повагу навіть у ворогів. Турецький літописець Наїма (XVII ст.) писав: «Можна впевнено сказати, що годі знайти на цілій землі сміли­віших людей, які так мало дбали б про своє життя і так мало боялися смерті». Інший сучасник козаків, француз Боплан за­значав: «Козаки кмітливі й проникливі, винахідливі й щедрі, не побиваються за великим багатством, але над усе ставлять сво­боду, без якої життя для них неможливе».

Навіть малознайомі з українською історією іноземці підкрес­лювали любов до свободи «козацької нації», як називали укра­їнців у Європі. Французький аташе в Петербурзі Жан Бенуа Шерер в епоху Великої французької революції писав, що укра­їнці заслуговують на повагу освічених європейців за постійну боротьбу за збереження власної свободи. Що ж до українських козаків, то про них він висловлювався так, що козаки завжди «воліли невигоди важких походів, аніж спокійного життя рабів. З їхньої історії довідуємося, як то батьки переказували синам своїм горде почуття незалежності, як найдорожчу спадщину, при чому клич — «Смерть або Воля» — був їхнім одиноким за­повітом, що переходив від батька до сина, разом з прадідівською зброєю». І далі: «Українські козаки — спокійний народ; вони від­повіли на узурпацію польських магнатів і кліру спочатку по­ступками, а згодом, коли побачили, що існує тільки одна мета — їх розчавити, немає нічого дивного, що вони взялися за шаблі, щоб скинути важке ярмо неволі й утвердити свою схильність до незалежності... Народ цей, багатий на перекази про своїх пра­дідів, скинув ярмо неволі, і цього йому не можуть простити. На те, що козаки зробили, щоб забезпечити себе, дивились, як на ре­волюцію, а кожне повстання вважається за злочин, коли сили не відповідають розпочатій справі*.

Діяч французької революції Гаран де Кульон вбачав в укра­їнських козаках споріднену французьким революціонерам со­ціальну силу і покладав надію на їхнє майбутнє відродження. Він відзначав, що природа у своїй творчості і свободі могутні­ша, ніж тиранство: «Жменька готів, що втекли в гори Астурії, зуміли вигнати маврів з усіх провінцій Іспанії... Так геній неза­лежності ходить-блукає і поміж нещасними залишками укра­їнських козаків, !може бути, що недалекий час, як враз із крим­ськими та кубанськими татарами під проводом нового Пугачова [за дідом — Пугач. — C. H.] українські козаки змінять обличчя Росії, а Україна, поневолена в різні періоди доби своєї історії, не зазнаватиме більше сорому*.

Резюме

Козацька тематика у вітчизняній історіографії вже давно ак­туальна та популярна. І це не випадково, зважаючи на непере- січність політичної історії цього періоду: визвольна боротьба за власну свободу і державність, до того ж наповнена яскра­вими подіями та неординарними постатями, і нині привертає непослабну увагу. З іншого боку, дослідження історії козацтва відбувалося переважно саме в контексті подій Визвольної вій­ни середини XVII ст., тоді як етнічні аспекти проблеми ціка­вили істориків меншою мірою. Водночас цілком очевидно, що складні перипетії козацької історії зрозуміти годі, доки, наре­шті, не буде дано переконливої відповіді на питання про вито­ки козацтва, а козацькі походи на Польщу, Крим та Молдавію і надалі поставатимуть таким собі хаотичним «броунівським рухом» без загальної закономірності. Цілком очевидно, що та ж Визвольна війна мала таку ж істотну етнічну передісторію, як передісторію політичну, і соціальну. І якщо, як нескладно пе­реконатися, історія середньовічних Польщі, Литви, Московії, Криму значною мірою визначалася уявленнями про колишню етнічну спорідненість, безумовно, такі зв’язки слід відшукову- вати і в козацькій історії. Вже нині у питанні про походження та ранню історію козацтва (зокрема зусиллями порівняльного мовознавства) накопичено значний новий матеріал, що вима­гає належної дослідницької уваги. Українській історичній нау­ці, нарешті, потрібно систематизувати й проаналізувати усі да­ні про козацтво. Слід переглянути і значення договору 1654 р., і його наслідки, що тривалий час піддавалися в історичній на­уці безсоромній фальсифікації.