Світогляд та вірування населення Давньої України

Вступ • Головний міф «Ріґведи» й український фольклор • Сварґа, веди, триве- ди і шастри • Чотиристановий суспільний поділ • Скіфський пантеон • Пантеон Володимира • Табіті-Гестія-Веста-Та паті • Папай-Зевс-патер-Дьяус-пітар-Юпітер

• Ani-Дану-Дана • Гойтосир-Аполлон-Крішна-Ґопала-Іван Купала • Тагимасад- Посейдон-Варуна-Ахурамазда-Дажбог • Арґімпаса-Артеміда-Партенос-Діва- Мокоша • Арес-Вараз-Mapc-Iндра-Перун • Род-Рудра, Велес-Вріш • Ладо й Лада, Вішну й Лакшмі, Кама й Лель • Божества-персонажі «Велесової книги»

• Шанування природи • Храми давніх слов'ян • Християнство • Писемність • Тризуб.

Імена-композити • Атрибути влади • Резюме

Настав час звернутися до того аспекту давньоукраїнської іс­торії, який майже не відбився в попередніх розділах: йдеться про світоглядні уявлення та вірування давньоукраїнської люд­ності. Досі ми мало торкалися цієї теми не тому, що вважали її менш важливою, а тому, що належне осмислення її можливе лише в комплексі, тож і вимагає окремого розгляду. Зауважимо відразу: звернення до міфологічної традиції для нас цікаве не так саме по собі (ця надзвичайно широка тема вимагає окре­мої уваги), як з огляду на численні збіги у світогляді та віру­ваннях багатьох давніх народів, а отже, і для надійніших спроб реконструкції найдавнішої етнічної історії. Таке звернення тим більше виправдане, бо жоден аспект життя давнього народу не дає повнішої і красномовнішої інформації про нього, ніж релі­гія і міфологія. Адже буття богів — це буття людей, і часом до­статньо належно пояснити певний факт чи явище світоглядно­го плану, аби навіть без залучення численних і часто плутаних історичних свідчень осягнути ті приховані та глибинні етнічні процеси і явища, про які йшлося у попередніх розділах.

Головний міф «Ріґведи» й український фольклор

Давньоіндійська традиція важлива й цікава для нас своїм го­ловним міфом — про битву громовержця Індри зі змієм Вріт- рою, який перегородив ріки й не дає їм текти. Індра долає злого Врітру й відроджує природу до життя, дає настати вес­ні й Новому року, що символізує перемогу тепла над холодом, світла над темрявою, добра над злом. Цей сюжет безліч разів і в різних варіаціях повторюється в самій «Ріґведі», на ньому ба­зується давньоіндійський епос. Композиція цього прадавнього індоєвропейського міфу проста: божество родючості опиняєть­ся в полоні злих, темних сил, на його пошуки вирушає чоловік- божество або царевич, долає демонів-крадіїв і повертає на зем­лю, тобто «воскрешає» жертву. Символіка землеробського міфу помітна в «Рамаяні» в численних згадках про те, як в’яне й ці­пеніє природа, коли Раван викрадає Сіту. І навпаки, визволення Сіти й повернення Рами з дружиною в своє царство знамену- ється оживанням і буянням природи. Цей своєрідний сценарій відтворює приурочений до Нового року перехід тієї критичної миті, коли природа повертається до свого первісного, хаотично- го стану — застою, холодів, зими. Тож і новорічне свято — сво­єрідний космогонічний ритуал, що має заново творити космос, повторивши всі етапи його становлення, символізує відновлен­ня з хаосу упорядкованого, організованого, праведного світу.

Ця світотворча битва Індри з Врітрою відбита в українських веснянках, щедрівках, колядках, казках і деяких народних тан­цях весняного циклу («Воротар», «Ворон»), які сягають глибин духовної і культурної історії українців. Причому Врітра у них ви­ступає під своїм первісним іменем — як злий цар Ворот, Воротар або Володар. А Індра відомий як Іван-Царевич, Іван Княжевич, Громовик-воїн, Громовик-землероб і Громовик-пастух, який визво­ляє Сонце, розігнавши важкі зимові хмари. Найдавніша міфічна форма грізних зимових сил в українському фольклорі — дивний тур-олень, якого нагледіла у віконце Господиня-Сонце й захоті­ла спіймати собі.

Сварґа, веди, триведи і піастри

Українська мова й писемні пам’ятки зберігають чимало арха­їчних термінів, що несуть унікальну інформацію про найдавніші світоглядні уявлення й духовну культуру українців, проливають світло на філософські, суспільно-державні й морально-етичні аспекти його світобачення. Одним із таких слів є сварґа, відо­ме ще у причорноморських скіфів. У ведійській міфології свар­ґа — обитель світла, небо, рай, найвищий із трьох світів, де жи­вуть боги і куди переселяються душі праведників і героїчно по­леглих воїнів, а володар сварґи Індра — цар богів і ватажок не­бесного воїнства, тотожний слов’янському Перунові. «Велесова книга» на своїх дощечках-сторінках не раз згадує сварґу та Ін- дру. Геродот знає скіфського правителя на ім’я Спарґапіт, що засвідчує: скіфські народи добре знали коло уявлень, пов’язане з Індрою та сварґою. Важливо, що іранська міфологія, особли­во після Заратуштри (VII ст. до н. е.), ні Індри, ні сварґи не знає.

Інше надзвичайно важливе поняття, яке зберегла для нас «Велесова книга», є тривіди, що означає «тризнання, триві- дання» і тотожне інд.

Веди складають найпершу й найголовнішу частину священ­них книг — шастр, які також відомі давній Україні. У III ст. до н. е. таври, жителі Херсонеса Таврійського, у т. зв. Херсонеській присязі, клянуться охороняти для народу састер і не розголо­шувати нічого потаємного ні еллінові, ні варвару. Оце састер і є шастри — священні книги. Шастри формують основоположне філософське поняття — про арту-дгарму-закон-лад. Тобто про світолад, вселенський закон, непохитність космічних процесів (зміна зими весною, дня ніччю, плин річок, схід і захід сонця, припливи й відпливи, рух небесних світил). На арті-дгармі- законі-ладові тримається організований, упорядкований, спра­ведливий і праведний світ, арта-дгарма-закон-лад — моральні й етичні норми, релігійні й суспільні устої такого світу.

Чотиристановий суспільний поділ

Шастри утверджують і віковічність та непорушність поді­лу суспільства на чотири стани — жерців, воїнів, землеробів і залежних общинників. Такий поділ знали вже скіфи, що за­свідчує Геродот у V ст. до н. е., коли передає скіфську леген­ду про чотири магічні дари, що впали з неба й далися до рук наймолодшому з трьох братів — Колаксаєві, котрий і став пер­шим скіфським царем і родоначальником скіфської царської династії. Чотири небесні дари — золоті чаша, сокира, плуг і яр­мо, де чаша символізує жерців, сокира — воїнів, плуг — зем­леробів, ярмо — залежних общинників. Те, що скіфи-сколоти знали чотиристановий суспільний поділ, засвідчують і сучасні українські прізвища, у яких відбито всі чотири найдавніші ін­доіранські терміни на означення цих станів.

За індійськими міфами, стани постали з різних частин ті­ла Першолюдини-Пуруші, принесеної в пожертву при творен­ні світу: жерці-брахмани постали з його вуст, воїни-кшатрії — з рук, селяни-вайш’ї — зі стегон, а шудри, залежні общинники — зі стіп. Стани мають свою барвну символіку: жерці асоціюються з білим кольором, воїни — з червоним, селяни — з жовтим, а за­лежні общинники — з чорним (пор. слов, чернь на означення простолюду). Перші три стани вважалися вищими й називали­ся аріями або двічі народженими, бо відбували особливий обряд посвячення, через що ніби народжувалися вдруге, вже духовно. Тому термін арії початково мав не етнічну, а соціальну природу. Його добре знали скіфи, про що свідчить побутування в їхніх царів імен Ар’япіт «Владика аріїв», Ар’янт тощо.

Скіфський пантеон

«Скіфи, — каже Геродот, — шанують лише таких богів. На­самперед Гестію, потім Зевса та Гею (Гея у них вважається дружиною Зевса); після них — Аполлона й Афродіту Небесну, Геракла та Apeca. Цих богів визнають усі скіфи, а т. зв. цар­ські скіфи приносять жертви ще й Посейдону. Скіфською мовою Гестія зветься Табіті, Зевс (і, як на мене, правильно) — Папай, Гея — Ani, Аполлон — Гойтосир, Афродіта Небесна — Аргімпаса, Посейдон — Тагимасад. Скіфи не мають звичаю зводити куми­рів, вівтарі та храми богам, окрім Ареса».

Отже, скіфський пантеон, за Геродотом, нараховував 8 бо­жеств. Можливо, це відбивало давню індоіранську традицію, за якою кількість богів співвідносилася з кількістю сторін світу.

Показове у цьому плані й скіфське царське ім’я Октамасад «Восьмибожний», демасад «бог» (воно ж і в іменах Тагимасад, Ахурамазда), а окто — грецька форма індоіран. ашта «8» (пор. Осмомисл).

Пантеон Володимира

Через півтора тисячоліття після Геродота руський літопи­сець наводить інший перелік божеств, пов’язаний цього ра­зу з постаттю київського князя Володимира Великого, який 980 р. здійснив спробу створити загальнодержавний язичниць­кий пантеон, «!почав Володимир княжити в Києві один, і поста­вив кумири на пагорбі за теремним двором: дерев’яного Перуна зі срібною головою та золотими вусами, і Xopca, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. !приносили їм пожертви, нази­ваючи їх богами, і приводили своїх синів та дочок,...і оскверняли землю жертвоприносинами своїми...». Дослідники й досі диску­тують, що мав означати саме такий набір божеств: його навіть вважали вигадкою літописця, пізнішою вставкою чи просто до­вільним переліком божеств, не вартих серйозної уваги. Проте деяке світло і на скіфський пантеон, і на пантеон Володимира проливає індійська міфологічна традиція.

Табіті-Гестія-Веста-Тапаті

Табіті у Геродота — «цариця скіфів», її він співвідносить з Гестією — богинею домашнього вогнища в грецькій міфоло­гії, тотожною римській Весті. Певно, й Табіті слід розглядати як жіноче божество домашнього вогнища і як божество вог­ню у всіх його проявах, а її верховенство в скіфському пан­теоні — як відбиття індоіранської традиції поклоніння вогню як вищому началу. У скіфів існувало уявлення про множин­ну природу Табіті, а вищою клятвою була клятва «царськими Гестіями», що засвідчувало тісний зв’язок богині з царською владою. Вважають, саме Табіті зображена на золотих бляшках з кургану Чортомлик біля вівтаря, на якому запалений вогонь, а поряд стоїть скіф із посудиною в руці. Легендарний цар Kypy, в індійській міфології — предок кауравів і пандавів — двоюрід­них братів, війну яких описує «Махабгарата», був сином царя Самварани й Tanami, дочки Сонця, яке й саме має ім’я Тапан. Ім’я Tanami означає «Яка зігріває» і містить ту саму основу man-, що й українські слова тепло, теплий, теплота, топити (розводити вогонь). Ймовірно, саме таке значення має і скіф­ське ім’я Табіті.

Папай-Зевс-патер-Дьяус- пітар-Юпітер

Ім’я Папай більшість дослідників услід за Геродотом тлума­чить як «Батько»; воно доволі точно відповідає тій ролі пра­батька, яку цей персонаж відіграє в міфічній генеалогії. І хоча у Геродотовій легенді про походження скіфів сам Папай не фі­гурує, замість нього тут виступає Геракл — за античною тра­дицією син Зевса, тотожного скіфському Палаю. У давньорим­ській міфології Папай-Зевс відомий як Юпітер, у «Ріґведі» — як Дьяус-пітар, леДьяус (грец. Зевс) споріднене з санскр. дьяу «небо», а пітар «батько» сходить до і.-є. основи па- «охороня­ти, захищати, берегти», подвоєна форма якого й утворила ім’я Папай. Отже, Дьяус-пітар означає «Батько, Владика Неба»; імена Зевс та Юпітер мають таке саме значення.

На відміну від своїх античних співбратів, ведійський Дьяус не утверджується на небесному троні, не стає владикою богів і не очолює пантеону — вже в «Ріґведі» культ цього божества зга­сає, а його образ так і лишився на первісній, зооморфній стадії: гімни мовлять про нього як про рудого бика, що мукає з вишини (гримить), що споріднює його образ з ведійським Рудрою — теж рудим биком. Зв’язок із грозою — ще одна риса, що споріднює Дьяуса й Зевса, а отже, й слов’янського Перуна. Гімни також мовлять про Дьяуса, що він озброєний палицею, булавою.

Ani-Дану-Дана

Ani (досл. Водна, Водяниця, від індоіран. an, аб «вода, ріка») у Геродота — дружина Папая, пов’язана водночас і з водою, і з землею. Геродот ототожнює її з грецькою Геєю «Землею», що споріднює цей образ із ведійською Прітхві-Землею і Коровою- Землею Замунь з «Велесової книги». Ani вважалася хтоніч- ним (земним) божеством, втіленням нижнього світу і водночас уособленням породжувальної стихії, і зображалася як жінка з ногами в подобі змій. Судячи з Геродотової легенди про шлюб Геракла з напівдівою-напівзмією, дочкою Дніпра-Бористена, від якої в нього народилося троє синів, Ani і є праматір’ю скі­фів. Чоловік її — Папай — має трактуватися як божество Неба, а шлюб Неба-Батька з Землею-Матір’ю — загальноіндоєвро- пейський міфологічний мотив. Ім’я Апія (у Геродота Опія) «Апіна», «Дочка Апі» мала дружина скіфського царя Ар’япіта.

Ймовірно, Ani тотожна ведійській богині первозданних вод Дану, матері первісних богів, т. зв. асурів, старших братів богів- девів і їхніх постійних супротивників. А також давньоукраїн­ській, нині фольклорній Дані, теж причетній до первозданної водної стихії, з якої, за первісними уявленнями, творився впо­рядкований, налагоджений світ. Ім’я Дану (Дана) означає «Ріка, Потік»: воно відбите в назвах найбільших українських річок — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. Характерно, що в самій Індії такої рясноти гідронімів з компонентом дану немає.

Гойтосир-Аполлон- Крішна-Ґопала-Іван Купала

Гойтосир — чи не найменш зрозуміле божество скіфського пантеону, яке водночас посідає у ньому досить високе стано­вище: Геродот називає його відразу за трійцею верховних бо­жеств і ототожнює з Аполлоном. Гойтосир — грецька переда­ча негрецького, індоіранського імені, яке містить елементи Гойто+сир, де сир, очевидно, відповідає інд. sur «бог, сонце». А гойто споріднене з Іран, gaetha «живі істоти, світ (живих іс­тот, земний світ)», утвореного від дієслова із значенням жити. Сюди ж стає і прус, geit(i)s «хліб, жито» (форми geitko й geito), відбиті і в назві Житомир. Тобто ім’я Гойтосир у такому разі означає «Бог світу», «Сонце світу».

Певно, можна говорити і про функціональну тотожність грець­кого Аполлона й індійського Крішни-Ґопалана, які мають не ли­ше однакові функції, а й однакові імена — Ґопалан і Аполлон (сю­ди ж стає й Іван Купала). Ця аналогія проливає світло на саме ім’я Аполлон-Купала, досі переконливо не витлумачене, бо інд. Ґопалан складають компоненти ґо+палан, де ґо «корови, худоба», а полон — «захисник, охоронець». Отже, ім’я Аполлон означає «Захисник корів», «Охоронець худоби», «Пастух». Характерно, що Аполлон у грецькій традиції означається епітетом «юний бог», індійський Крішна найбільш популярний саме в образі юного пастушка з сопілкою, а ім’я Іван Купала з санскриту якраз і озна­чає «юний пастушок» (санскр. юван — «юний», «молодий»).

Для Крішни-Ґопалана характерні сильні тотемні уявлення, пов’язані з журавлем. А батьківщина Аполлона — Гіперборея пів­нічніше Чорного моря, де він щороку зимує і зберігає свої стріли, а навесні, закликуваний величальними співами, повертається на Парнас у колісниці, запряженій журавлями чи білосніжними ле­бедями. Гіперборейці не забувають свого улюбленця і щороку виряджають на острів Делос, до вівтарів Аполлона та його сестри Артеміди двох юнок зі священними дарами, загорнутими в пше­ничну солому. Численна українська «журавлина» гідронімія і то­понімія незаперечно засвідчує тут давній комплекс уявлень, по­в’язаний із журавлем, а отже, і з Аполлоном-Гойтосиром.

Грецького Аполлона іноді ототожнювали і з Хорсом, добре знаним серед західних та південних слов’ян. Різні пам’ятки по­дають різні форми цього імені — Хоре, Xapc, Xypc, Хърс, Хръс. Загальноприйнятого тлумачення імені Xopc немає: найчастіше його пов’язують з перс, хуршед «сонце». Припускався і зв’язок імені Xopc із прикметником «хороший». Характерно, що укра­їнська основа хорош має санскритський відповідник — основу харш «радіти, тішитися; радувати, тішити». Компонент харш- харс у санскриті несе те саме значення, що й рад у слов’янських іменах (Радован, Радомир, Радослав, Радогост, Милорад, Бого­рад, Житорад), назвах і термінах (радуницї). До цього ряду стає й ім’я знаменитого скіфського мудреця — Анахарсис, що сходить до інд. Auyxaptu — «Якого супроводжує радість, щастя».

Тагимасад-Посейдон- Варуна-Ахурамазда-Дажбог

Про Тагимасада Геродот оповідає, що його шанують лише царські скіфи й ототожнює з Посейдоном, у міфологічній тра­диції — владикою морів, притулком Сонця, Місяця, зірок (во­ни з нього сходять і в нього заходять), богом світу померлих. Він пробиває тризубом джерела, знає минуле й майбутнє, вміє ворожити, має дар пророцтва, легко впадає в гнів, винного він жбурляє в море, а хто покаявся, рятує, простягнувши тризуб, світ його, понурий та імлистий, не любить світла, а планета Нептун — символ мороку й містичної глибини. Він також — уособлення невичерпної породжувальної сили земних надр і водної стихії, володар вод, річок і течій, ворог усього впоряд­кованого, гармонійного, довершеного. Посейдон публічно зви­нувачував Зевса в узурпації небесної влади й казав, що саме йому належить верховенство серед богів.

Усі функції, властиві Посейдонові, властиві й індійському Ba- руні. Варуна — колись уседержитель, цар над світами, богами й людьми, верховний бог і творець, володар Всесвіту, бог ро­дючості, рослинності й дощу, річки — його сестри, він вивіль­няє води, прокладає шлях потокам, стежить за течією рік, він — охоронець космічного закону — ріши (слов, лад), хоча раніше був володарем хаотичного, невпорядкованого світу. Він розді­лив Небо й Землю, змусив Сонце світити, його волею сходять Місяць і зірки, він покровитель і охоронець західної сторони світу, пов’язаний з пробиванням джерел, потойбічним світом, первісними водами й хаосом. Він колишній асур, першодже­рело магії, володіє чарами, знає всі таємниці світу, запальний, грізний, але справедливий до тих, хто покаявся, втілює темні, по­хмурі властивості всього, з чим пов’язується, асоціюється з ніч­ним небом. Йому жертвують тварин-самців чорної масті, він сам темний, чорний, тож ім’я Варуна можна співвіднести з укр. вороний. Характерно, що ім’я Тагимасад має й іншу форму — Тамимасад, яка в такому разі означатиме Темнобог, Чорнобог, де Там пов’язується із значенням «темний», «чорний». Ім’я Варуна, Варун українською означає Водюн (санскр. вар, варі «вода», пор. назви Вар, Варум і Bapyx на означення Дніпра-Бористена, де вар і означає «вода, ріка»). Вже в Індії античного часу Варуна був на­півзабутий і перетворився на тривіального «морського царя», як і грецький Посейдон.

Іранський відповідник Тагимасада-Посейдона-Варуни — Ахурамазда — верховне зороастрійське божество, ім’я якого в різних народів має різновиди Ормазд, Ормузд, Хормузд, Xop- муста, Ремузд, у «Велесовій книзі» — Op (мазда-мазд-музд «бог», дослівно «мудрий»). У слов’ян таким божеством був Дажбог, ім’я якого структурно й значеннєво відповідає скіф­ському імені Тагимасад, бо перші компоненти в них мають спільне походження й однакове значення, а другі — тотожні зна­ченнєво (скіф, масад — «бог»). Компонент даж в імені Дажбог пов’язаний зі значенням «давати, дарувати (врожай, багатство, добробут)», а також з поняттям дощ, тим більше що існує ще од­на форма цього імені — Даждьбог. Отже, Дажбог означає «Бог, який наділяє, дарує (багатство, щастя, добробут)» і «Дощебог», «Бог, який посилає дощ», «Бог вологи». Сюди ж стають етрусь­кий Таг, кельтський Даґда, хеттський Тешуба тощо.

Арґімпаса-Артеміда- Партенос-Діва-Махеші-Мокоша

Арґімпаса у Геродота тотожна Артеміді, сестрі Аполлона, яка у Північному Причорномор’ї відома і як Тавропола, Іфігенія, Партенос-Діва, Дія тощо. Діва — богиня-воївниця, покро­вителька воїнів, посідала чільне місце в пантеоні Херсонеса Таврійського (літописний Корсунь), її храм у центрі міста був головною святинею, вона мала своє літочислення, на її честь відзначалися свята-партенії, виготовлялися статуї, карбува­лися монети, які зображали її з сагайдаком, луком і сарною, у пов’язці або короні. Поблизу Херсонеса-Kopcyня (нинішній Севастополь) на мисі, що звався Партенон, містилося святи­лище Діви; сама назва Партенон означає Дівин, від грецького партенос «діва, дівчина». Це найпівденніша точка України, як найпівденнішою точкою Індії є мис Каньякумарі, і назва ця теж означає «Діва». За грецькими міфами, Діва-Артеміда прибула до Греції з Криму, після того як дерев’яну статую богині пере­несли сюди Іфігенія та її брат Орест.

Діва «Богиня» споріднене з укр. діва, дівчина, що відбиває ви­сокий соціальний статус жінки у давнину й сходить до часів матріархату, вплив якого особливо відчутний в українському весільному обряді, де основна роль відводиться матерям моло­дих. Усіма характеристиками давньоукраїнська Діва відповідає індійській Деві. Святилища богині Діви розташовувалися на високих пагорбах і гірських стрімчаках. У центрі Дівочої гори в Трипіллі — піч-жертовник із 9-ма напівсферичними секція­ми: поєднання числа «9» з «дівочою» назвою священної гори вочевидь пов’язане з 9-ма місяцями вагітності. Про повсюдне й давнє поклоніння Діві і нині свідчать численні «дівочі» й «ді- вині» назви по всій Україні: річки Дівка, Дівуха, Дівиця, Ді- вичка, Дівоча, Дівичин, Дівошин, Дівчий, Партеніт, Партеніон, Партенітка «Дівичка» (річка), Киз-Таш «Дівоча скеля», Киз- Кермен «Дівоча фортеця», Киз-Аул «Дівине село» (тюрк, киз «діва, дівчина») тощо. Дівич-гори є в Каневі і Києві, Дівочі гори — у Трипіллі й Сахнівці, де знайдено скіфську золоту пластину із зображенням Діви. Боспорські написи з Пантикапея знають жіноче ім’я Партена «Діва» й чоловіче Партенокл «Дівослав», утворені від імені богині. Терміном партхава індійські дже­рела означували стародавню державу Парфію і її людність — парфян, про яких античні автори свідчать, що родоначальники парфян і бактрійців — скіфи. Ім’я Партатуа, пов’язане з дівою, мав один зі скіфських царів.

Літописним відповідником Партенос-Діви була Мокоиіа — єдине жіноче божество у київському язичницькому пантеоні князя Володимира. Мокоша має індійського двійника — Ma- хеші «Велику богиню», дружину Шіви-Махеша-Вріши, тотож­ного Влесу-Велесу. Мокоша — богиня-воїтелька, захисниця міст і матір-покрова воїнів, саме їй завдячує крилатий вираз «мати міст руських». У похристиянський період вона виступає в іпостасі різних богородиць, її високо шанували запорозькі ко­заки, а біля Макошина над Десною 1640 р. було засновано жі­ночий Покровський монастир.

У «Слові о полку Ігоревім» Мокоші-Діві відповідає Діва-Оби- да. Другий компонент цього імені часто пов’язують з обидою — кривдою, смутком, але насправді це ім’я — лише видозмінене Деві-Апіда, Діва-Апіда, тобто Діва-в-Короні, Діва-з-Короною, Діва-Цариця (санскр. апіда «корона»). У пору найважчих ви­пробувань Діву зображували в зубчастій короні, вона надава­ла захист і оборону тим, хто цього потребував, насамперед воїн­ству, яким дарувала успіх у битві, а то й порятунок. Не випадко­во князь Ігор після повернення з половецького полону відвідує церкву Богородиці Пирогощі на Подолі в Києві. Назву Пирогоща пов’язують із грецьким Пірґотісса, у якому пірґос якраз і озна­чає «башта», тож Богородиця-Пирогоща — те ж саме, що й Діва- Обида, Деві-Апіда «Богиня в короні», «Богиня-цариця», інак­ше — «Богиня-Захисниця», «Богиня-Берегиня» та Обидоносиця «Вінценосна» у «Велесовій книзі». Отже, і в Херсонесі Таврій­ському — літописному Корсуні й нинішньому Севастополі, і в Києві був храм Богині-Воїтельки, Помічниці й Спасительки воїнів, Покровительки й Захисниці, Матері міст руських. Пізні­ша козацька Покрова теж іноді зображалася в короні.

Ще одне ім’я індійської Деві-Махеші — Амма «Мати», відби­те, зокрема, в назві амазонки, яка означає «народжені Матір’ю», «доньки (богині) Матері». Ще інше — Дурґа або Дурґадеві, що в індійській традиції зображається як світлошкіра вродлива жінка з різноманітною зброєю в багатьох руках, в одній з яких — тризубець. У грецькій формі Тірґатао ім’я Дургадеві засвідчене в Україні в IV ст. до н. е. — його мала дружина сіндського царя Гекатея, ім’я якого, до речі, сходить ще до одного імені Діви-Mo- коші — Геката. Тож ім’я Гекатей означає «Гекатин, Син Гекати».

Арес-Вараз-Марс-Індра-Перун

Геродот оповідає про скіфське божество, назву якого не подає, але ототожнює його з еллінським Аресом, а також описує при­свячені йому величезні вівтарі-жертовники з хмизу, на вершині яких встромлявся старовинний меч-акінак — символ божества. Щороку йому приносили в пожертву коней, худобу, особливо биків, а також кожного сотого полоненого. Фонетично й функ­ціонально до грец. Apec близьке давньоіран. Вараз «Вепр», «Самець». А вепр — символ Веретраґни, бога війни й перемо­ги у давніх іранців. З іншого боку, Веретраґна «Убивця Врітри» в давніх індійців — епітет Індри, володаря сварґи, даний йому за те, що він подолав лихого змія Врітру, який перегородив собою ріки й не давав їм текти, чим спричиняв посуху. В такому разі Apec — той же Індра. Від імені Вараз могло постати й ім’я Марс на означення одного з найдавніших богів, бога війни, що очо­лював римський пантеон. Саме на честь Марса названо перший місяць давнього календаря (рос. март), коли здійснювався об­ряд вигнання зими, що має прямий перегук з перемогою Індри над Врітрою, який і уособлює холоди, зиму. Інше ім’я Індри — Парджанья, воно тотожне слов. Перун (балт. Паркунас).

Род-Рудра, Велес-Вріш

Слов’янське божество Род, традиційно пов’язуване з родю­чістю, народженням, родом, отримує міфологічний відповід­ник в особі індійського Рудри, який проливає додаткове світло і на функції слов’янського Рода. У ведах Рудра — найгрізніше божество, уособлює руйнівну силу грози, зображається мис­ливцем у шкурі, з волоссям, заплетеним у вузол, він пов’язаний зі зміями та водою (при обрядах, коли згадують його ім’я, слід торкнутися рукою води — ця магічна дія має відвернути біду), озброєний луком і стрілами, які уособлюють хвороби, і Рудру благають не метати їх. Найчастіша недуга, яку насилає Рудра — лихоманка, пропасниця, інд. джвар (укр. жар)\ але він і най­перший цілитель. Він і «скотій бог», губитель і водночас охоро­нець худоби, зооморфні уособлення його — рудий бик або ру­дий вепр, його епітети у ведах «рудий бик» і «рудий вепр небес». Сам Рудра асоціюється з цим кольором (англ, red, нім. rot), через що й ім’я його тлумачать як «Рудий». Одне з імен Рудри — Вріш «Бик», тотожне імені Влес-Велес у давньоукраїнського «скотье­го» бога. Пізніше функції ведійського Рудри перебрав індуїст­ський Шіва, другим ім’ям якого стало Рудра, через що він озна­чується і як Шіва-Рудра.

Ладо й Лада, Вішну й Лакшмі, Кама й Лель

Слов’янська Лада, богиня кохання й шлюбу, краси, багатства й сімейної злагоди, тотожна індійській Лакшмі, дружині Вішну, теж богині щастя, багатства і сімейної злагоди, а також балтій­ській Лайме — у латишів і литовців богині щастя і долі, яка допо­магає дівчатам вибрати нареченого, веде молодих до вінця, а у ла­тиських народних піснях, як і в індійців, пов’язується з Сонцем. Лакшмі тотожна грецькій Афродіті: Афродіта постала з піни морської, а Лакшмі — з Молочного океану, коли його сколочува­ли боги й асури, щоб повернути скарби, затонулі під час потопу. Тоді й вийшла з океану Лакшмі в білих шатах й одразу пригор­нулася до грудей Вішну, тотожного слов’янському Ладові, Ладо. Ладо, за Густинським літописом, — бог одруження й благопо­луччя, йому підносять пожертви ті, хто прагне одруження і щас­ливого подружнього життя. Син Лади-Лакшмі й Лада-Вішну — Лель-Кама — боги кохання у віруваннях українців та індійців, їхні античні двійники — Амур, Ерот і Купідон. У давній і серед­ньовічній Індії богові Камі присвячувалися весняні святкуван­ня, насичені еротичними іграми, обрядами й піснями, водилися

хороводи, які називалися ліла «гра, грання, забава, розвага» і які є відбиттям найдавніших весняних танцювально-еротичних ігор. Назву крішналіла мають хороводні ігри на честь Крішни-Гопали, тотожного Іванові Купалі й Аполлонов!. Лель-Полель, з яким перегукується індійське ліла — бог весни, молодості й кохан­ня, з його весняним святом теж пов’язані обрядові ігри й діво­чі хороводи, ліла в індійців — хороводні ігри дівчат, закоханих у юного бога Крішну-Гопалу. Дівочі хороводи властиві й святові Йвана Купали. В українських весільних піснях слово ладо вжит­кове щодо молодого чи молодої, у веснянках — це приспів.

Божества-персонажі «Велесової книги»

Скажемо й про божества, що фігурують у «Велесовій книзі»: серед них трапляються і такі, що добре відомі давньоіндійській мі­фологічній традиції. Один із них Вишень (Вишній, Всевишній) — божество, тотожне індійському Вішну. Вішну в індійській міфо­логії — сонячне божество, бог-охоронець землі та людей, який у тризубі уособлює ліве (земне, жіноче) вістря й зображається темним або темносинім. Коли землю переповнює зло й неправ­да, він посилає на неї свої втілення, які викорінюють зло і вста­новлюють справедливий лад. Найвідомішими його втіленнями- аватарами (загалом їх 10) є сьома й восьма, що їх уособлюють Рама й Крішна.

«Велесова книга» знає і Крішну (у формі Кришень), в ін­дійській традиції — пастушницько-воїнське божество, атрибут і зброя якого — диск-чакра. Ім’я Кришень означає «Чорний» або «Чорнобог», бо він народився від чорної волосини Вішну, тоді як його старший брат Баладева «Білобог» — від білої. Сам Крішна має синьо-жовту символіку — зображається синюватошкірим і в золотавому вбранні. Шанування Чорнобога й Білобога за­свідчене і в Україні.

У «Велесовій книзі» фігурують і вітри-лмгриці, тотожні ма- рутам — божествам вітру й бурі у ведійській міфології, де ті складають бойову дружину Індри. Марути-мариці — загін юних воїнів у золотих обладунках, озброєних списами або топірця- ми. Вони метають громові стріли, їх несуть по небу несамовиті вітри. Окриті дощем чи хмарами, вони застилають око-Сонце, творять пітьму посеред дня, напоюють землю дощами, проганя­ють спеку й посуху. Вони буйні й жахливі, як дикі вепри, вони рикають, як леви, сіючи довкола моторош. Земля, гори й небо тремтять від страху перед ними. Немов дикі слони, вони трощать дерева, колесами своїх колісниць розтинають пагорби. Марути- мариці беруть участь у битві Індри з Врітрою. «Ріґведа» мовить, що марути живуть у горах, звідки й здійснюють наскоки на світ, але прилітають з моря, через що й назву марути виводять з і.-є. mar+ut або mar+vat «із моря віючі». Тут маємо дивовижний пе­регук зі «Словом», де «...вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві». Отже, і «Слово», і «Велесова книга» знають марутів-мариць, божеств вітру й бурі.

Ми вже згадували Обидоносицю — жіноче божество у «Веле- совій книзі», тотожне Діві-Обиді «Слова о полку Ігоревім», ім’я якої означає «Корононосиця», «Вінценосна», бо Обида спорід­нене із санскр. апіда «корона, вінець». Через це й ім’я її — Деві- Апіда, Діва-Апіда, а з українським оканням — Діва-Onida «Бо­гиня-Діва в короні». Прикметно, що одну з двох дівчат-гіпербо- реянок, які несли на Делос дари до святилищ Аполлона й Ap- теміди, звали Опіда, іншу — Арґа (пор. Аргімпаса). Геродот до­дає, що й поховані обидві дівчини біля святилища Артеміди, а Артеміда — інше ім’я Діви-Деві-Апіди.

Слово твастир «Велесової книги» («той бо Богумир назва­ний твастирем») тотожне санскр. тваштар, яке означає «тес­ляр, майстер». У ведійській міфології Тваштар — бог усіляких ремесел, належний до асурів — первісних богів. Вважається, що в епоху «Ріґведи» з панівної позиції його потіснив Індра, і він посів у пантеоні становище божественного майстра, що вику­вав перуна-ваджру для Індри, бойову сокиру для Брихаспаті, тризубець для Шіви, а також кубок для амріти — напою без­смертя. Інше ім’я Тваштара — Такшак «Тесляр» (від основи такт, спорідненої з укр. тесати). Таке ім’я мав скіфський цар, тож і скіфи добре знали Тваштара-Такшака.

У «Велесовій книзі» є ще один цікавий для нас персонаж. Це Матиря-Сва, або Матиря, про яку «Велесова книга» мовить, що вона — красна птиця, співає пісню ратну, співає в сварзі про подвиги ратні, несе пращурам вогонь до осель їхніх, б’є криль­ми, які вогнисто сяють, віщує перемогу. «У там Матиря-Сва перед нами йде, що огень дала пращурам нашим» (дощ. 28); «Се б’є крилами Матиря-Птиця, що браманове йдуть на нас, і мати кличе до Вишнього, що дав їй вогонь до вогнищ наших» (дощ. 36 б). Характерно, що й у ведійській міфології існує персонаж, напро­чуд подібний і ім’ям, і функціями. Це Матарішван, дух вітру, пов’язаний з вогнем і неодноразово згадуваний у «Ріґведі». Матарішван — і таємне ім’я бога вогню Аґні, з яким він часто ототожнюється, але Матарішван виступає й окремо від Аґні. За велінням бога Сонця Вівасвана він приносить із неба на землю вогонь, що співзвучне подвигу Прометея; спостерігається на­віть певна подібність імен Прометей та Матарішван. Міф мо­вить, що Матарішван приносить вогонь здалеку, що разом з бо­гами він створює Вогонь-Агні, добувши його тертям. У зв’язку з чим перший компонент його імені — Mamapi пов’язують із санскритським матарі — «трут».

Шанування природи

Давня людина не відділяла свого існування від природи: не­бо, земля, вітри, ріки, зорі, хмари, ріки, скелі, дерева для неї бу­ли наділені розумом і волею. Усе, що існувало, непорушне й рух­ливе, було для неї живим, все і всюди одухотворювала мисль, думка, розум. У кожному явищі давня людина вбачала таємні сили, вона їх відчувала й бачила, вона жила ними. У «Лісовій пісні» Лесі Українки Лукаш каже Мавці: «Я думав, дерево німе, та й годі», а та йому відповідає: «Німого в лісі в нас нема нічо­го...» Сам образ Мавки сягає сивої давнини: один із найпоетич- ніших гімнів «Ріґведи» звернений до лісової феї, що в подобі чарівної дівчини живе серед лісового безлюддя, не завдає ніко­му ніякої шкоди, якщо ніхто не кривдить її, живе безтурботно, споживає лісові плоди й трави, спочиває в затінку дерев, дослу- хаючися пташиного співу, нечутно ступає лісовими стежинами і лише ледве вловимі шерехи виказують її присутність. Її звати Араньяні, тобто Лісовичка, вона — мати лісових звірів, лісова богиня, персоніфікований образ обожненого лісу.

Храми давніх слов’ян

Численні автори згадують храми давніх слов’ян, найбагат- ші і найвідоміші з яких розміщувалися в країні прибалтійських вендів. Так, на скелястому о. Рюген поблизу південного узбе­режжя Балтійського (Варязького) моря, що був відомий у русь­ких легендах як о. Буян, існували могутні на той час слов’янські міста — Pempa і Аркона, у яких знаходилися слов’янські храми. Особливо відомі були два з них, присвячені Радегасту і Свен- товиту. «У землі ратарів, — зазначав німецький хроніст XI ст. Тітмар Мерзебурзький, — є місто під назвою Рідегост. У місті немає нічого, окрім храму, вміло збудованого з дерева. Стіни його зовні прикрашені чудовим різьбленням, що представляє образи богів та богинь. Всередині ж стоять рукотворні боги,... на кож­ному нарізане його ім’я. Головний серед них — Свародич». Цікаво, що бронзові зображення богів, ймовірно, з Ретринського хра­му (близько вісімдесяти фігурок та предметів) були знайдені у с. Прільвіц наприкінці XVII ст., причому на деяких з них бу­ли написані імена богів. Храм у Ретрі іноді зближували зі зна­менитим Делоським вівтарем Аполлона.

Середньовічний автор Саксон Граматик (XII-XIII ст.), пи­сав, що посеред міської площі Аркони височів чудовий дерев’я­ний храм, майстерно прикрашений різьбленням та ліпниною. Всередині храму, увішаного до самої підлоги килимами, стоя­ло велике, вище людського зросту, мурті — скульптурне зоб­раження Свінтовита-Брахми з чотирма головами. У правій руці він тримав ріг, зроблений з різних металів, наповнений вином, а ліва рука впиралася у бік. Він був одягнений у довгі одежі, що спадали до стегон, які були складені з різних порід дерев і так уміло з’єднані з колінами, що годі було розрізнити з’єднання; ступні перебували нарівні з землею і спиралися на прихований під підлогою фундамент будівлі. Біля мурті лежали вуздечка, сідло та меч величезних розмірів з чудовим срібним обладун- ком. Мурті охороняла гвардія з трьохсот кінних воїнів і трьох­сот піших стрілків. При ньому перебували великі скарби і бі­лий кінь, за яким доглядав жрець: вважалося, що на цьому коні їздить сам Свентовит і б’ється з ворогами. Кінь служив також для передбачень: коли кінь, переступаючи через списи, спер­шу піднімав праву ногу, вважалося, що Свентовит благослов­ляє той чи інший задуманий захід, наприклад, початок бойових дій. Якщо ж кінь ступав лівою ногою, то захід відкладався.

Араб аль-Масуді (X ст.), оповідаючи про слов’ян, повідомляв, зокрема, таке: «У слов’янських краях є будівлі, шановані ними. Між іншими е в них одна будівля на горі, про яку писали філософи, що вона — одна з найвищих у світі. Оповідають про якість її по­будови, про розташування різних її каменів і різні їх кольори, про отвори у верхній її частині, про те, що ці отвори пристосовані для спостереження за сходом сонця, про покладене туди коштов­не каміння та знаки, відмічені в будівлі, які вказують на майбутні події і застерігають від нещасних випадків перед їхнім здійснен­ням, про звуки, що лунають у верхній її частині і про те, що ося­гається при слуханні тих звуків... Ще одну будівлю мають вони на горі, оточеній морським рукавом; вона зведена з червоного коралу й зеленого смарагду. Всередині її великий купол, під яким стоїть ідол, члени якого зроблені з коштовних каменів чотирьох різнови­дів: зеленого хризоліту, червоного яхонта, жовтого сердоліку й бі­лого кришталю; голова ж його з червоного золота. Навпроти нього інший ідол в образі діви, яка приносить йому пожертви і ладан».

Християнство

Християнство почало проникати до Східної Європи задов­го до Володимирового хрещення 988-989 рр. Вже у середині IX ст. візантійські джерела повідомляли про хрещення народу рос і його князя, хоча й це хрещення, ймовірно, не було першим. Нам відомо про хрещення князя Бравліна наприкінці VIII- на початку IX ст. Боспор узагалі віддавна був християнським: у Першому вселенському соборі в Константинополі (325 р.) брав участь Боспорський єпископ. А 449 р. рішенням Ефеського церковного собору було утворено Скіфську єпархію. За повідом­ленням Феофана Сповідника, 528 р. до візантійського імперато­ра Юстиніана І звернувся цар гуннів Ґорда з проханням прийня­ти християнство, що й сталося.

Поза сумнівом, християнство багато чого запозичило з ін­ших релігій і вчень і вміло синтезувало колишні язичницькі ві­рування, тобто фактично злилося з язичництвом. У христи­янську культуру Русі перетекло багато звичаїв та обрядів дав­нини, а найбільш шановані язичницькі боги поєдналися з куль­тами різних святих. Так, Перун трансформувався в пророка Іллю, Велес поєднався зі святим Власієм, Діва-Мокоша на­була образу різних богородиць тощо. Численні традиції, на­родні звичаї та обряди календарного циклу увійшли в церков­ні обряди, відбилися у християнських традиціях і фольклорі. Увібравши в себе багато язичницьких «беззаконь», християн­ство, по суті, істотно різнилося від ортодоксального (каноні­зованого) християнства. У посланні краківського єпископа Матвія (середина XII ст.) йшлося: «Народ же руський, незлі­ченний і чисельністю своєю подібний до зірок, не дотримуєть­ся правил істинної віри та настанов істинної релігії... ганебно заблуканий не лише в богослужінні Тіла Господня, але і у ро­зірванні шлюбів та перехрещенні, а також в інших церковних таїнствах. Із самого початку свого хрещення він сповнений всі­ляких облуд, а вірніше сказати — єретичного нечестя, він спо­відує Христа хіба що за ім’ям, а справами ж зовсім відкидає. Бо не бажаючи бути у згоді ні з Латинською, ні з Грецькою церк­вою і відокремившися від обох, згаданий народ не має стосунку до прийняття таїнств ані за тим, ані за іншим [обрядом]». А ірландський монах-місіонер Святий Колумбан, що у VII ст. проповідував у землях слов’ян, зазначав, що цей народ скорі­ше вмре, ніж відмовиться від своїх богів.

Писемність

Із поширенням християнства на Русі вже традиційно пов’я­зують і початки руської писемності. Тривалий час панувало уяв­лення, що власної писемності у слов’ян не було до 862- 865 рр., коли грецькі християнські місіонери, брати Кирило-Костянтин і Мефодій із Солуня (нині Салоніки) створили для них абетку, яку за ім’ям молодшого брата назвали кирилиця. Водночас є під­стави вважати, що людність Північного Причорномор’я знала писемність набагато раніше. В анонімній візантійській Пасхалії VII ст. серед народів, що мали своє письмо, названі каппадокій- ці, ібери, табарени, латини, римляни, сармати (!), мідійці, вірме­ни. Ще на початку IV ст. пропонувалося два види писемності: одна — скіфом Етиком, філософом і космографом, інша — гот­ським єпископом Ульфілою. У «Житії» Іоанна Златоуста (IV ст. н. е.) йдеться про те, що «скіфи, фракійці, сармати, маври, індійці і ті, що живуть на кінці світу, філософствують, кожен перекла­даючи Слово Боже на свою мову». А через два століття у Візантії говорили про слов’ян як про освічений народ, що має власні письмена — буквицю. Перський історик XIII ст. Фахр ад-дін My- баракшах писав, що хозари користувалися писемністю, яку за­позичили в русів — літери, а їх було 21, писалися зліва направо. Слов’янські храми й ідоли прикрашали написи, а арабський ман­дрівник і письменник X ст. ібн-Фадлан повідомляв, що купці- руси, які приїжджали до волзьких булгарів і ховали тут своїх од­ноплемінників, писали на надгробках їхні імена й ім’я царя.

До нас дійшов цікавий трактат Чорноризця Храбра (X ст.), за яким виникнення слов’янської писемності мало три етапи. На першому етапі слов’яни користувалися «чертами і різа­ми», за допомогою яких «чтеаху і гатааху» (читали й гадали). Другий етап характерний пристосуванням для письма грець­кого (і латинського) алфавіту «без устроєнія», тобто без при­стосування до фонетичних особливостей слов’янських мов. Третій — діяльність Кирила-Костянтина і створення ним спеці­альної слов’янської абетки. Про те, що руси мали писані книги й до просвітницької місії Кирила й Мефодія, свідчить і «Житіє святого Кирила», де йдеться, що під час своєї просвітницької мі­сії Костянтин знайшов у Корсуні (Крим) Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писані». Існування писемності в слов’ян у докириличний період підтверджує і те, що слова писати, чита­ти, книга спільнослов’янські, а отже, виникли задовго до IX ст.

Про самі постаті «солунських братів» слід сказати окремо. Прикметно, що у візантійській літературі немає жодного дже­рела часів Кирила й Мефодія, яке бодай словом згадало б їх­ню просвітницьку діяльність серед слов’ян. Важко пояснити, чому ці джерела обійшли увагою таку важливу місію своїх співвітчизників, якщо вона справді була. Сюди ж долучається і характерний факт із гуннської історії — про діяльність про­світників гуннів Кардоста й Макара, відомих джерелам трьома століттями раніше. Все це ставить під сумнів як достовірність оповідей про солунських братів, так і твердження про винай­дення слов’янських письмен у IX ст.

Арабський учений Ібн ель-Недим у «Книжці розпису на­укам» під 987 р. передає оповідь про посла одного з кавказь­ких народів до князя русів. «Мені оповідав один, на правди­вість якого я покладаюся, — пише автор, — що цар гори Кабк (Кавказ. — С. Н.) направив його до царярусів; він стверджував, що вони мають письмена, що вирізаються на дереві. Він же по­казав мені шматок білого дерева, на якому були зображені, не знаю, слова чи окремі літери». І навіть уміщує у своєму тракта­ті малюнок одного напису, вирізаний на шматку дерева (т. зв. Недимівський напис). У чеській пісні «Суд Любуші», що збе­реглася у списку IX ст., згадані дески правдодатне — закони, за­писані на дерев’яних дошках якимись письменами. Нагадаємо, що й «Велесова книга» первісно являла собою текст, виріза­ний на дерев’яних дощечках.

Тризуб. Символіка українського герба

Тризуб був відомий багатьом стародавнім народам — шу- мерам, хеттам, індійцям, етрускам, кельтам, скіфам, сарматам, грекам, римлянам, слов’янам. Тризуби знаходимо на скіф­ських монетах, сарматських тамгах і гербах боспорських царів, причому в Північному Причорномор’ї засвідчені як тризуби, так і двозуби. Тризуби зображено на боспорських монетах, на гербах і печатках численних руських князів. Гербом загиблої Атлантиди був тризуб, а верховне божество її — Посейдон — зображався з тризубом-тридентом. Неодмінний атрибут ін­дійського Шіви — тризуб-трішула, де санскр. шула означає «вістря», йому тотожне укр. шило. Отже, трішула дослівно — «тришило», «тривістря». В індійців тризуб уособлює трійцю- трімурті (слов’янське Троян, Триглав) верховних богів — Брахму, Вішну та Шіву, кожен із яких має у тризубі своє ві­стря. Брахмі, творцеві світу, що уособлює небо, належить праве (чоловіче) вістря, Вішну, охоронцеві земного світу, належить ліве (жіноче) вістря, а Шіві, руйнівникові й водночас творце­ві нового світу, належить середнє вістря. Саме Шіва іконогра­фічно зображається з тризубом, як і його войовнича дружина, відома в Давній Україні під різними іменами, найчастіше як Діва й Мокоша. У філософському плані ці троє божеств втілю­ють три гуни-якості: Брахма — раджас (активність, дієвість), Вішну — саттву (урівноваженість, розважливість), Шіва — тамас (пасивність, інертність). Поклоніння цим трьом боже­ствам, надто Вішну й Шіві, на різних рівнях, особливо в імено- й назвотворенні, рясно відбите на теренах Давньої України. Можливі й інші тлумачення тризуба: він символізує минуле, сучасне й майбутнє, владу над трьома світами — небом, зем­лею і світом предків, або ж творення, захищення і руйнування світу. Вважається, що тризуб — атрибут всемогутнього влади­ки й безмежної влади — заспокоює і погамовує, стишує і вти­хомирює світові, космічні сили. Але водночас і розбурхує їх, зроджує нищівну очисну бурю, по якій твориться новий світ. Навіть і досі у віддалених карпатських, чеських і словацьких селах малюють тризубець на вікнах і стінах будинків, аби оді- гнати від оселі й родини недобрі сили.

Символіка українського прапора

Синій і жовтий кольори в уявленнях українців, а також ба­гатьох інших народів символізують дві могутні стихії — воду й вогонь, без яких неможливе життя. Ця символіка сягає ще індоєвропейських витоків і відбиває найдавніші уявлення про світобудову, де Земля виступає в нерозривному зв’язку з Не­бом. Земля уособлює жіноче начало, Небо — чоловіче, Земля — Мати, Небо — Батько; вони — космічне подружжя, прабатьки світу. Космічній парі Земля-Небо відповідають пари місяць- сонце, вода-вогонь, ніч-день, жінка-чоловік, корова-бик, чор- ний-білий, синій-жовтий, кривда-правда.

Ця ідея і відбита в нашому синьо-жовтому прапорі, де синій колір пов’язаний із водою і поняттями нижній, земний, жіночий, лівий, а жовтий — із вогнем і поняттями верхній, небесний, чоло­вічий, правий. Коли жодна з цих стихій не переважає і вони гар­монійно поєднані, має місце світова й суспільна рівновага, по­ступ і благоденство, панує мир, злагода й порозуміння. Саме ця ідея закладена в нашому державному прапорі, який творять дві рівновеликі половинки — синя і жовта, символи води й вогню. Що водночас символізує і єдиність, цілокупність усесвіту. Ці дві могутні й протилежні за сутністю природні стихії, поєдну­ючись, творять життя, а на барвному рівні поєднання синього й жовтого кольорів дають колір життя — зелений. Порушення рівноваги, переважання якоїсь стихії — води чи вогню — при­зводить, за первісними уявленнями, до природних катакліз- мів, лихоліть, нестабільності, розбрату, воєн. І якщо виходити з уявлень наших пращурів, барвні половинки нашого прапо­ра мають розташовуватися інакше: верхня половинка — жов­та, а нижня — синя. Саме під таким прапором львів’яни брали участь у революційних подіях 1848 р. Пояснення синьої барви як неба, а жовтої як достиглих пшеничних ланів — пізніше пе­реосмислення, коли істотно призабулося первісне, сакральне значення цих кольорів.

Імена-композити

Поширеність двоосновних імен, т. зв. імен-композитів — од­на з відмітних рис антропоніміки і.-є. народів. Улюбленим типом імен у скіфській мові, як і в давньоперській, давньоіндійській, давньослов’янській, були імена, утворені з двох значимих основ. Як ілюстрацію наведемо пари слов’янських та індійських імен — Святослав і LLIeemauipaeac, Віслав і Biuipaeac, Борислав і Бгу- рішравас, Богуслав і Багушравас, Борислав і Уграшравас, Переяслав і Пар’яшравас тощо. Причому для давніх індоєвропейських наро­дів характерне певне соціальне розмежування у виборі власно­го імені: тоді як суспільна верхівка мала двоосновні імена, нижчі верстви — одноосновні, як правило, стилістично занижені.

Зокрема, ім’я Володимир — найбільш уживане й мовби за­кріплене за Рюриковичами: його мали 18 представників цієї династії. У «Ріґведі» ім’я Варунамітра, тотожне слов’янському Володимир, утворене з імен двох верховних ведійських богів (Варуна й Мітра) й уособлює дуальну організацію первісно­го суспільства, цілокупність усесвіту в єдності протилежнос­тей зразка земля-небо, місяць-сонце, ніч-день, низ-верх, жінка- чоловік, кривда-правда, зло-добро тощо. Варуна й Мітра водно­час і протиставлені один одному, і злиті воєдино, як дві іпостасі одного божества. У «Ріґведі» до обох божеств звертаються в дво­їні, поєднавши два імені в одне — Варунамітра чи Мітраваруна, чим і підкреслюється їхня нероздільність. Мітра рясно відбитий в давньоукраїнському іменнику (Мирослав, Славомир, Радомир, Милодраг, Мирон). З індоіранським Мітрою — божеством Сонця і Мирного договору — пов’язане ім’я Деметрій, яке сходить до первісного Дгімітра «Мудрий Мітра», «Бог Мітра».

Писемні джерела свідчать, що для руської доби це вже був традиційний набір двоосновних імен, які натоді вже втратили первісний семантичний зміст і сприймалися як специфічні іме­на традиційного вжитку. Вчені майже одностайні в тому, що цей тип імен у переважній більшості успадкований від індоєвропей­ського періоду, що вже в руську епоху ці імена були малопродук­тивні, а для християнства — й поганські, язичницькі. Тож вони поступово занепадають і втрачають свою первісну елітарність. Імена-композити з лексико-семантичного боку досліджені не­достатньо, тож про їх справжнє, первісне значення судити не­просто. Адже вони творилися відповідно до первісного способу, що передбачав урахування всього комплексу релігійних і соці­альних уявлень тогочасного суспільства. А це, певна річ, вимагає поглибленого підходу до тлумачення таких двоосновних імен.

Атрибути влади

Згідно з давніми уявленнями, у проміжному просторі між Не­бом і Землею міститься опора, що підтримує розділений на дві сфери всесвіт. Роль опори в ритуалі виконує жертовний стовп або дерево, камінь, скеля, трон, вони символізують центр усе­світу, священне місце, де відбувається спілкування з богами, а обряд, здійснюваний тут, повторював акт світотворення. За­сіб спілкування між людьми й богами - пожертва, яку здійснює племінний вождь, поєднуючи Землю і Небо, світ земний і світ небесний. Племінний ватажок, князь, цар виступав не тільки як правитель чи воєначальник, але і як жрець, забезпечуючи добробут громади через ритуальне дійство, зміст і форми яко­го суворо визначалися традицією і сходили до міфічних часів першопочатків усесвіту. Племінний вождь вважався носієм і символом земного процвітання, від його фізичної могутності й духовної енергії залежали благоденство й добробут громади. Тож імітація універсальної космічної структури на рівні соці­альних і політичних інституцій, за архаїчними уявленнями - неодмінна запорука колективного добробуту.

Саме тому племінний ватажок і мав мати видиму для людей відзнаку, символ своїх магічних та військових функцій, який уособлював би і його причетність до світобудови, і його пра­во владарювати, об’єднувати й карати. Такими ознаками були його двокомпонентне ім’я, що відбивало двоїсту структуру сві­ту, посох, жезл, кий, скипетр, булава, а також тризуб - атрибути його магічної і юридичної влади.

Резюме

Давній і сучасний традиційний український фольклор — над­звичайно важлива і водночас маловивчена категорія пам’яток. Іноді вважають, що ця традиція в кращому разі сходить до часів Руської держави і не має значної історичної глибини, але це не так. Український фольклор своїми витоками сягає ще індоєв­ропейських часів, лік яким ведеться на тисячоліття. Згадаймо хоча б українські казки — багато хто з дослідників вважає, що серед казок усіх європейських народів у них уціліли найглибші корені, що сягають глибин нашої духовної, культурної і мате­ріальної історії. Це стосується й української обрядової поезії, переважно поезії календарного циклу (веснянки, щедрівки то­що), яка віднаходить дивовижні паралелі у традиціях і віруван­нях найдавніших народів світу.

Так само винятковий зв’язок слов’янського язичництва з дав­ньою арійською релігією Скіфії, Ірану та Індії нині цілком оче­видний. По суті, це одна й та сама релігія, а багато скіфських, грецьких та індійських богів насправді відрізнялися лише на­звами. Наявність в українському фольклорі головного міфу «Ріґведи», а також знайомство давнього населення України з важливими світоглядними поняттями індоєвропейців (таких як веди, сварга, шастри Та ін.) переносить нас до витоків світо­бачення українців, до сивої індоєвропейської давнини, засвід­чує незглибимий огром уявлень і вірувань, вводить вітчизняну історію в контекст найдавнішої світової історії. Тож саме укра­їнська міфологія і фольклор — чи не найкращий доказ тисячо­літньої давнини нашого народу. А ще — свідчення того, що ет­ногенез українців триває на цих землях вже багато тисячоліть. Про це, зокрема, свідчить специфічна риса української етно­графії — можливість реставрувати прадавні міфи, поєднуючи їх фрагментами, що збереглись у різних регіонах України.