Україна під знаком Тельця

Вступ • Бик в уявленнях народів світу • Бик в уявленнях українців • «Бичача» ономастика • «Бичача» семантика • П'ять племен «Велесової книги» • Україна й українці • Резюме

Наприкінці книжки ми свідомо відходимо від уже звичного принципу розгляду проблем етнічної історії за окремими на­родами і зосереджуємося на комплексних проблемах вітчиз­няної історії, що в силу своєї специфіки вимагають особли­вої уваги.

Бик в уявленнях народів світу

Бика-корову шанували багато стародавніх народів. Прине­сення в пожертву биків знає легендарна Атлантида. Про тель- ців-биків у Гомера мова заходить щоразу, коли здійснюється ве­лике жертвопринесення богам. Особливого поширення культ Священного Бика мав у цивілізації долини Інду (Хараппська цивілізація, III тис. до н. е.). Культ священного Бика існував на Криті, а критські гроші робилися у вигляді розпластаних бичачих шкір. Фрески Кноського й інших палаців на Криті зо­бражають таврокатапсії — ігрища з биками, численні зобра­ження биків бачимо на скульптурах, фресках, виробах з гли­ни, золота, срібла, бронзи; посуд часто виготовлявся у вигля­ді бичачих рогів. Поклоніння бику на Криті супроводжувало­ся численними жертвоприносинами, серед них і людськими: тут народився і міф про Мінотавра — чудовисько-людинобика в підземному лабіринті.

Давньоіндійські трактати закликають віддано служити ко­рові й бикові, всіляко вшановувати їх: вішати на шию мелодій­ні дзвіночки, змащувати й фарбувати роги, прикрашати вінка­ми та гірляндами, обдавати запашними куривами, підносити найкращий корм. Головним багатством для ведійського арія була велика рогата худоба. Роль корови у ведійському суспіль­стві засвідчує «Ріґведа»: богів просять примножити череди ко­рів, війни ведуться за худобу, термін ґавішті на означення вій­ни дослівно означає «прагнення корів». У ведійській поезії ко­рова — символ прекрасного й священного, вона порівнюєть­ся з хмарами, саме слово ґо, окрім «корова», «земля», означає і «хмара». Промені вранішнього сонця — теж корови.

Биками означувалися найзначніші божества індійського пан­теону — Індра, Варуна, Вішну, Крішна. Bpitu «Бик» — ім’я Шіви- Рудри, «скотьєго» бога в індійській міфології, зображуваного з тризубцем; функціями й назвою йому тотожний слов’янський «скотій» бог — Влес-Велес-Волос, теж «Бик». Бика заколюва­ли на честь приїзду жениха до нареченої, сидіння на бичачій шкурі було неодмінною частиною весільного ритуалу: нарече­ний брав наречену на руки й садовив на руду бичачу шкуру на схід або північ від весільного багаття — шкура символізувала родючість, плодовитість і процвітання. У давніх індійців у ри­туальному приготуванні священної соми брали участь 7 жінок. 7 жінок беруть участь і в українському ритуалі приготування весільного короваю. Ці жінки в індійців належали до того ж ро­ду, що й молода, їх називали коровами, а сому — биком.

Бик в уявленнях українців

Бик-Typ відігравав виняткову роль в уявленнях, віруваннях і звичаях наших предків. За Прокопієм Кесарійським, слов’яни жертвували биків богові — «творцеві блискавок», тобто богові грози. Пізніше східні слов’яни приносили в жертву бика на день Іллі-пророка, що замінив давнього бога-громовержця Індру. В українців Бик-Typ — бог ратної справи, могуті, незламного духу, віри. У нього просили краси й сили, а найдужчих і най- хоробріших юнаків називали турами. Тур був великий і гріз­ний, йому шанобливо підносили щедрі дарунки. Купальської ночі бик-тур виходив із кам’яної гори, ревів, аж двигтіла земля, й ішов випасати цвіт папороті, аби ніхто той цвіт не знайшов, бо тоді людина розумітиме мову природи. На Галичині у верес­ні відзначали Туриці — свято Тура. На Гуцульщині й досі від­чутне благоговійне ставлення до худоби. На Великдень гуцули христосуються з домашньою худобою, а коли з хати виносять небіжчика, то виганяють з хліва й приганяють з паші худобу — попрощатися з господарем. Небіжчика везли в останню путь запряжені в сани воли, без огляду на пору року чи на те, є сніг чи ні. Порівняння богатиря чи царя з биком, туром звичайне в багатьох епосах, серед них і в українському.

На бичачу символіку багаті українські весільні пісні й ве­сільна обрядовість, український фольклор, надто колядки, щед­рівки й казки. Колядки згадують золотохвостих корів із зірками на боках і турів золоторогих. Бик в українському фольклорі — символ творення, парубок, віл — чоловік, телиця — дівчина, ко­рова — жінка, земля. Весільний коровай теж рогатий, бо пов’я­зується з биком і коровою, що засвідчують і сучасні весільні піс­ні. Та й сама назва коровай пов’язана з коровою і биком.

Поклоніння Бикові-Корові особливо властиве Трипіллю. Розписна трипільська скульптура засвідчує парний орний за­пряг волів ще в III тис. до н. е. У трипільських шарах на Росі знайдено глиняну модель храму, прикрашену бичачими рога­ми.

«Бичача»- ономастика

Бик-Typ рясно відбитий в українських іменах та прізвищах, назвах народів, міст і річок, у фольклорі, прислів’ях, приказ­ках, фразеологізмах, світоглядних, філософських, соціальних, побутових і фахових термінах. Новітні мовознавчі досліджен­ня свідчать, що саме «бичачу» етимологію приховують сотні й сотні українських і загалом східноєвропейських етнонімів, топонімів і гідронімів.

Так, назва протоки БоспорКімерійський означає «Переправа (Брід) Бика» (лат. bos «бик»). Давня назва Чорного моря — Понт Аксинський або Евксинський — огречене місцеве пантха укшан — із санскриту «Шлях Бика». Бичачу семантику має й назва Бористен (vrish «бик» + danu «ріка») на означення Дніпра. Тож назва Бористен виявляється семантичним двій­ником сучасної назви Дніпро, яка теж означає «Бик-ріка» (danu, dan «ріка» + арег «самець, бик»). Назвою Бористен означалась і давня Ольвія, в основі її — те ж vrish — «бик, тур», але тен — грецька передача вже не danu «ріка», а індо­іранського sthan, stan «місце, місцевість, край, країна», яке має іранську форму дан. Тож топонім Бористен — «Місто Тура-Бика», Турів, Турин, Туронь. На означення Дніпра дав­ні джерела подають також назви Вар, Варом і Bapyx (її гот­ський історик VI ст. Йордан вважає гуннською), де компо­нент Bap-, очевидно, споріднений із санскритським вар — «са­мець, бугай, бик», а також «чоловік, жених, муж».

Назва Галичина пов’язана з Іран, gal «бик, тур» (осетgal- «бик, віл», новоперс. kal — «бик, буйвіл»), і означає «Край бичичів- туричів», причому споріднені з нею назви існують у значній частині Європи та Малої Азії, традиційно пов’язувані з кельта­ми (галлами) — теж биками. Ця ж основа, ймовірно, і в назві алани (первісно — галани), де корінь гал «бик» доповнений су­фіксом множинної сукупності -ан (як у етнонімах поляни, древ­ляни, слов’яни). Тож алани означає «бичичі, туричі». У зв’язку з цим вкажемо й на кабардинське та аварське os «бик» (пор. ін­шу назву аланів — оси, аси). Сюди ж стає і назва галінди.

З биком пов’язана і назва Італія, бо віталус латиною — «би­чок». Етнічна назва давнього населення Італії — етруски також виявляє два компоненти зі значенням «бик» — віт (ет) і рус.

Етнонім готи є вагомі підстави пов’язати з гот//гуд «бик». Готтою, нагадаємо, частина авторів означала і країну монголів- монгалів, а її правителя знали під ім’ям Ґурґут — очевидно, «Великий бик» (в іранських мовах kur означає «бик» — Іран. kur, kurush, осет. kur, kyr, памірське gur), воно відбите в назвах Корсунь, Коростень, Курськ та ін. У такому разі назва масагети тлумачиться як «великі бики», де маса споріднене з Іран, тага й інд. maha «великий» і має свого індійського двійника — назву махавріша, теж «великі бики». Та й сама назва скіфи (варіан­ти — скуфи, скути), за деякими припущеннями, може містити компонент kuth, kut «бик». Назва країни готів Дорі на південно­му березі Криму в такому разі постає варіантом назви на тавр-, тур- (у памірських мовах dur, пушту doure, осет. dyr, воно ж у назві сав-дара-ти «чорні бики»). Ймовірно, саме до «бича­чої» етнонімії можна віднести етнонім дорійці та ім’я Дір. Щодо назви остроготи, то привертає увагу санскр. usra «бик», іран­ські відповідники якого — ushtra й ustra (пор. також струха- ти — одне з малійських племен у Геродота). Сюди ж стає і назва Астрахань — «Місто бика». Можливий корінь гуд-гут «бик» і в скіфів-авхатів. Компонентойd «бик» містять слов’янські на­зви Ґдов, Ґданськ, Ґдиня, Суздаль (первісно Су+ґьд+ль). У ли­товців слово Гуди означає білоруси.

Досі збереглася велика кількість назв із коренем стр, який теж означає «бик» (авест. Staora «бик, худоба», гот. stiur, англ. steer, нім. stier «бик», споріднені з грец. tavros, лит. tauras «бик», билинне Стаєр Іодинович). Причому вони поширені не лише в Україні, а й у Болгарії, Чехії, Австрії, на Балканах, навіть у Ве­ликобританії. Відомий усьому світу Чорнобиль (пор. англ, bull «бик», споріднене зі слов, віл) до 1127 р. називався Стржев. Назва бика збереглася і у хоронімах Австрія, Астурія. Cmpu- в імені слов’янського божества Стрибога теж означає «бик». Що змушує по-новому поглянути на численні українські назви — Cmup, Остер, Стрий, Cmpe'яж, Стривігора й ін.

Є підстави гадати, що туро-бичача семантика закладена і в на­зві болгари — одне з можливих тлумачень сходить до бала, баль «дужий, могутній» і гур, гоур — в іранських та індійських мовах «самець, бик, тур». Тож болгари в такому разі — «могутні бики- тури», «могутні воїни». Сюди ж стають і назви гуннських наро­дів, тобто тих самих болгар, утигури та кутригури. Ім’я печенізь­кого хана Куря, який убив Святослава, означає «віл». В етнонімі сівери, первісно сувіри, су — префікс із значенням «дуже, вкрай, винятково», а вір — «герой, богатир, муж» (первісно «самець, бик»). Втім, воно може сходити й до індоарійського ш’ява+вара, де ш’ява — «чорний», а вар — «бик».

Терміном вар (знову-таки «бик, самець», а ще — «вода») гун- ни означували Дніпро, а за столицю мали Варачан, або Варашан, також «Місто Бика-Тура», де чан або шан «місце, край, країна» (пор. Зеравшан, Уструшана тощо). Імовірно, подібну семантику містить і назва одного з Дніпрових порогів у Костянтина Пор- фирогенета (X ст.) — Варуфорос. Де вар — «бик», а форос — «брід» (nop. Bocnop, Босфор «Брід, Переправа Бика» щодо Керченської протоки, колись Боспору Кімерійського). Ком­понент вар містить і назва варяги, яка є двоосновною і розкла­дається на var+ing, причому вони обидва означають «самець, бик». Переставлені місцями, вони утворили й князівське ім’я Інґвар, відбите в слов’ян як Ігор.

Характерно, що значний пласт української ономастики по­в’язаний не просто з биком, а саме з чорним биком. Так, осно­ва gal (у назвах Галич, Галичина) означує насамперед чорного бика-тура, як і Єгипет, bakha, споріднене з укр. бик. Це під­тверджують українські мовні факти: галоха «чорна корова», галяс «чорний пес», галиця «чорна гадюка», галка «чорна во­рона», похідні від праслов. гал «чорний». До речі, назви і сі- верської столиці Чернігів, і приазовської Тмуторакань значен­нєво тотожні — вони означають «Місто Чорного Бика-Тура», «Чорнобиків, Чорнотурів», де відповідно Черн- і Тму- означа­ють «Чорний», іґ (з інґ) і тор-тур — «бик», а кань — «місто». Те саме означають назви Чорнобиль і Сейм, причому остання пояснюється з санскриту як «Чорний Бик» — від санскрит­ського ш’ям-с’ям. Загадковий етруський напис із виразом cure malave тлумачиться як «бики чорні», де cur, kur — «бик» (звід­ки й корида), a malave від і.-є. таї «чорний, темний». Тож він виявляється тотожним виразу бусове врани у «Слові о полку Ігоревім», де бусове — множина від бус (лат. bos) «бик» (пор. ім’я антського князя Бус, Бож), а врани — «чорні, вороні». Сюди ж стають і етноніми меланхлени й савдарати — «чорно- бичичі» (осет. савдар означає «чорний бик», де дар-дур в іран­ських мовах означає «бик, тур»). Характерно, що укр. самець споріднюється з санскр. ш’ямак «чорний, темний бик», а укр. самка із санскр. ш’яміка «чорна корова, телиця». В Україні є низка річкових назв на Само-, Сам-, де цей компонент озна­чає «темний, чорний».

Назва Самват-Самбат на означення Києва у Костянтина Порфирогенета може тлумачитися і як «Місто Чорного Бика», «Чорнобиків, Чорнотурів», так само як і інша його назва у Кос­тянтина — Kioaea — може сходити до індоіран. ш’яв, с’яв «чор­ний, темний» і прибрати форми к’яв. Це саме с’яв — і у на­зві Славутич, похідний від первісного Славута, у якому слав утворене від с’яв «чорний, темний», а вута (вит), ута «бик». Тобто назви Славута, Славутич означають «Чорнобичка», «Чорноводка», оскільки поняття бик і вода в давніх уявленнях нерозривно пов’язані. А також у назві Сиваш, що її мають при­тока Сіверського Дінця і затока в західній частині Азовського моря (давня Меотида). Показово, що одна з приток Сіверського Дінця — річка Чорний Жеребець.

З огляду на наведені факти, а також беручи до уваги нове тлумачення назви Русь (з інд. vrish, Іран, rus «бик, тур»), в ін­шому світлі постають і похідні від нього терміни Мала Русь, Малорусь, малороси-малоруси. Ймовірно, тут перша частина слова сходить до і.-є. таї «чорний», тож назва малороси, а точ­ніше — малоруси, означає «чорнобичичі, чорнотуричі, чорно- коровичі», а Малоросія насправді не «Мала Росія», а Малорусь, Малорусія — «Чорнотурія» або «Чорна Русь, Чорнорусь». Особливо цікавим у цьому зв’язку видається існування поряд Білої Русі, Білорусі, Білорусії. Показово, що візантійський іс­торик сер. XV ст. Лаонік Халкоконділ, мовлячи про Сарматію, поділяє її на Білу, Чорну й Велику, що цілком відповідає піз­нішому поділу на Білорусь, Малорусь-Чорнорусь-Україну й Великорусь.

Що ж до назв Великоросія і великороси, то вони виявляють­ся семантичним двійником назви масагети «великі бики». Характерно, що вірменські джерела дають цю назву у формі маскути, напрочуд близькій до московити. Очевидно, й на­зва Москва містить ці ж компоненти, де Moc — слов’янська видозміна індоіранського maha-maza-masa-mas «великий», а ква — видозміна індоіранського gava (пор. другу назву Соґду в «Авесті» — Ґава «Країна Бика»), яке в індійців має і форму gva, особливо в складних словах. Назва Москва у та­кому разі тлумачиться «Великобиків», «Великотурів». З ін­шого боку, можливий і варіант членування назви Москва як Мос-ка-ва, де ва — присвійний суфікс, властивий багатьом індійським і слов’янським назвам, а Моска тотожне Масаг «Великий Бик». Проте і в цьому разі назва Москва означає «Великобиків, Великотурів» і є семантичним двійником та­ких важливих слов’янських міст, як польська Варшава (варш- вріш — бик) й чеська Ocmpaea (устра-уштра — бик), так са­мо оформлених суфіксом -ва (пор. також Kioaea на означен­ня Києва). Принагідно зауважимо, що у мові комі моск, моска означає «корова, телиця».

Ім’я Рустам, що його має найпопулярніший персонаж дав­ньоіранського епосу, містить компонент Pyc «Бик», і суфікс -там, який в індоіранських мовах передає вищу якість основ­ного слова. Тож ім’я Рустам означає «Найяріший Бик», до­слівно «Найбичіший». Його семантичним двійником є індій­ське Ґотам (Ґаутам), що його мав Будда, засновник буддизму, наймасовішої нині світової релігії. Компонент ґо у ньому теж означає «бик». До індоіран. ґосак, яке складають компоненти ґо+сак, де ґо в індоіранських мовах — «бик», а сак — «дужий, сильний, могутній», пов’язаний і термін козак. Тобто ґосак озна­чає «бикомогутній», «могутній, як бик», переносно — «сміли­вець, богатир, герой». В імені засновника парфянської динас­тії — Аршак - лежить слово, яке в індійських мовах має форму вріша «бик», а в парфянській — арша. Цей же компонент і в іме­ні Валаршак, царя з вірменської легенди про трьох братів, що складається з двох компонентів — Вала+аршак, де Вала спо­ріднене з інд. бала «сильний, могутній», а аршак означає «са­мець, бик» і споріднене з інд. врішак «самець, жеребець» (пор. укр. рисак і лошак). Отже, ім’я Валаршак означає «Могутній са­мець (бик, жеребець)». В імені Заратуштра Zarat — «мудрий», a ushtra (яке в іранських та індійських мовах має форми устра- ушра-усра-ухра-укра) — теж «бик, тур», а все ім’я тлумачиться як «Мудрий Бик».

Саме з вріш «бик» споріднені етноніми руси, русичі, руси­ни, руснаки, й назви Русь, Рось, Pocaea, Pycaea й Роська, щодо якої, до речі, зафіксована й назва Самець. Назву пруси утворю­ють компоненти бо+рус, де рус означає «бик, тур», а бо — різ­новид буй «бик» (лат. bos «бик»), тож етнонім структурується як бик+бик. Назва аорси, ймовірно, також місцева форма сло­ва, спорідненого з давньоінд. вріша, вріш «бик». Велес-Волос, слов’янський «скотій» бог, також тлумачиться як «Бик», «Тур». Ці дані пояснюють і українську назву Плеяд у сузір’ї Тельця — Волосожар.

«Бичача* семантика

У читача може постати природне запитання: у чому ж по­лягав сенс такого називання і чому давні люди так широко по­слуговувалися назвами, семантика яких пов’язана з биком? Річ у тім, що основа υrish-varsh «кропити, бризкати, дощи­ти, зрошувати, запліднювати» надзвичайно давня, високоста- тусна й полісемантична, вона нерозривно пов’язана з цілим комплексом уявлень, що охоплюють винятково важливе ко­ло понять небо-бик-дощ-земля-короеа-зрошення-запліднення- ерожай-багатство-добробут-лад-елада-правитель, і відбива­ють найдавніші світоглядні й світотворчі уявлення та віруван­ня. Поняття «самець, бик» і «вода» — невіддільні, слова із зна­ченням «вода» і «самець, бик» часто-густо творяться від однієї дієслівної основи, адже і вода, і бик об’єднані спільною функці­єю — проливати дощ-сім’я, запліднювати Землю-Корову, щоб вона дарувала щедрий врожай, багатство, добробут. Тому річки часто й мали назви Самець, Бик, Тур, Вепр, Кабан, Жеребець, Пороз, Бобер тощо. Дієслівна основа vrish-varsh означає не тіль­ки «зрошувати, дощити, запліднювати», а й «осипати дарами». Зрошувати Землю-Корову дощем, запліднювати її, аби вона щедро родила, дарувала багатство — одна з функцій Влеса- Велеса, тотожного Шіві-Рудрі, одне з імен якого Вріш «Бик». Він уособлює т. зв. «чоловічі води» (дощ, сніг), які у поєднанні з «жіночими», земними водами (вода криниць, джерел, коло­дязів) дарують багатство й добробут. Водночас підтримувати добробут громади — функція племінного ватажка, царя, тож і комплекс первісних «бичачих» уявлень поступово переріс у поняття, пов’язані з могутністю, силою, снагою, геройством, владою (зокрема, царською) тощо.

П’ять племен «Велесової книги*

У зв’язку з нашою темою привертає увагу рядок з «Велесової книги»: «Дажбог народив нас від корови(І) Замунь. І були ми кравенцями: скіфи, анти, руси, боруси й сурожці». В іранських мовах zamin — це «земля», отже Корова Замунь — це, ймовір­но, Корова-Земля. Характерно, що всі п’ять етнонімів, наведені у «Велесовій книзі» як кравенці, зі значною ймовірністю тлу­мачаться як «коровичі, бичичі» (див. етимологічний словни­чок у наступному розділі). Подібним чином тлумачиться і са­ма назва кравенці — можливо, найдавніша писемна фіксація етноніма українці. Є підстави гадати, що з етнонімом коровичі- кравенці споріднений і індійський епічний етнонім каврави- каурави. Принагідно згадаємо і п’ять т. зв. ведійських племен, родоначальником яких вважався Яяті, ім’я якого також може споріднюватися з байт, jautis — «бик».

Україна й українці

Що ж до назви Україна та етноніма українці, то нині існує кілька варіантів їх етимології, пов’язаних з биком. Один із них зводиться до го+країна, де го, гау — «бик», тобто Україна — «Країна бика». Інша етимологія формується інакше — від ушра-уштра-укра «бик» + шана-яна «країна» (як у назвах Аріана, Бактріана, Дранґіана, Марґіана тощо). Показово, що частина Соґдіани називалася свого часу Уструшана «Країна Бика» (Іран, шана, шан «країна»), тож у такому разі назви Уструшана й Україна — семантичні двійники. Третя етимо­логія виводить назву Україна від основи каре- «бик, корова» через етноніми кравенці-українці — «бичичі, туричі». Як уже йшлося вище, саме «бичачу» семантику є всі підстави вбача­ти і в назві Русь, тож насправді назви Русь і Україна семан­тично тотожні і мають однакове значення — «Країна Typa- Бика». Цікаво, що й назва Окситанія, як у деяких візантій­ських джерелах означалася Скіфія-Україна, сходить до слова окс, яке є грецькою трансформацією іранського вахш «бик». Тобто Окситанія — «Край-Країна бика-тура», «Край-Країна бичичів-туричів».

Резюме

Новітні історичні дослідження переконливо довели: для населення України впродовж усієї давньої історії винятко­во важливим був комплекс уявлень, пов’язаних із биком. Причому в його основі лежало не лише важливе господарське значення великої рогатої худоби для давньої людини, а ці­лий комплекс глибинних та змістовних уявлень наших пред­ків про світобудову і світолад: не випадково саме з биком по­в’язані визначальні для вітчизняної історії назви, серед них і етнонім українці. Водночас лінгвістичні дані надійно засвід­чують, що таке «бичаче» називання мало характер типології і було властиве не лише Давній Україні, а й Стародавньому світу загалом. Закономірно, що давні астрологи розміщува­ли Скіфію-Україну саме під знаком Тельця, Тавра, Бика, сан­скритська назва якого — Vrish «Бик». На найдавнішій (серед збережених) астрогеографічній карті римського астронома Марка Манілія (поч. І ст. н. е.) саме знаком Тельця позначе­но Скіфію. Часово астрологічна епоха Тельця охоплює період 4400-1700 рр. до н. е.

Не менш важливо те, що й «Велесова книга» засвідчує ви­значальну роль в уявленнях і віруваннях наших предків Землі-Корови-Матері, уособлюваної в образі Корови-Замунь й Неба-Бика-Батька, що й відбилося в збірному етнонімі кра- венці і в назвах кожного з п’яти племен, які цей збірний етно­нім складають. Тож нині є підстави трохи осучаснити давнє слово, і тоді рядок у «Велесовій книзі» звучатиме так: «Ми — українці: скіфи, анти, руси, боруси, сурожці». Одним цим ряд­ком «Велесова книга» вводить науковців у світ цілковито но­вих гіпотез і концепцій, і вже тому постає винятково інфор­мативним і перспективним джерелом як для історичної науки загалом, так і для українознавства зокрема. Сам термін укра­їнознавство в такому разі наповнюється цілком новим зміс­том, основоположними складовими якого і є поняття Україна й українці.