Народи Сарматії

Вступ • Сарматські народи. Дві Сарматії • Найдавніші свідчення про сарматів • Походження сарматів • Алани • Алани в політичних подіях • Роксалани • Язиги • Сіраки й аорси • Бастарни і певкіни • Костобоки • Карпи і даки • Мова сарматів • Сарматське суспільство • Резюме

Якщо до середини І тис.

Сарматський період української історії, хоч і ближчий у ча­сі, все ж відомий незрівнянно менше, ніж, скажімо, скіфська доба. Брак інформації значною мірою зумовлений тим, що Давня Греція після македонських і римських ударів занепала, а Римська імперія лише розгортала завойовницьку політику, і Північне Причорномор’я ще не потрапило повною мірою в ор­біту її зовнішньополітичних інтересів. Проте сучасний дослід­ник має у своєму розпорядженні джерела, які проливають світ­ло і на цей відтинок української історії — це насамперед праці Страбона й Птолемея. Перший — видатний історик, дав на зла­мі двох ер другу після Геродота яскраву етнографічну картину причорноморських областей.

Сарматські народи. Дві Сарматії

Як і назва скіфи, назва сармати являла собою макроетно- нім і об’єднувала в собі багато менших етнічних утворень. У су­часній історичній науці термін сармати вжитковий у двох зна­ченнях — почасти етнічному, а почасти географічному, охоп­люючи області, відомі у давніх авторів під назвою Сарматія. Помпоній Мела каже, що узбережжя Танаїса населяють сав- ромати — один народ, розділений на кілька племен з різними назвами. Серед сарматських народів у різний час джерела від­значали племінні об’єднання аорсів, сіраків, аланів, роксаланів, язигів тощо.

Давні автори розрізняли дві Сарматії, що сусідували: од­ну в Європі, іншу в Азії — їх розділяв Танаїс-Дон. Обидві Сар­матії обіймали середню і переважно південну частину Східно­європейської рівнини — від Волги на сході до Вісли на заході. Птолемей дає зведену етнічну картину населення обох Сарматій: «Заселяють Сарматію численні народи: венеди — уздовж всієї Be- недської затоки; вище Дакії — певкіни і бастарни; по всьому бе­резі Meomudu — язиги і роксалани, далі за ними вглиб країни — гамаксобії і скіфи-алани. Сармати азійські від Каспійського моря до Дону і від Волги до Кавказьких гір... сармати європейські від Дона до Рейна і від Північного моря до Дністра. У місцевостях, що прилягають до невідомої землі Сарматію [Азійську] займають сармати-гіпербореї, нижче їх — сармати царські (базиліки), на­род модоки та сармати гіппофаги, а ще нижче їх — закати, свар- діни і асеї; потім уздовж північного повороту річки Танаїс — чис­ленний народ періербіди, а вздовж південного — народ яксамати.

Менш значні народи, що населяють Сарматію, такі: побли­зу річки Вістули, нижче венедів — гіфони (гітони), потім фіни; далі сулони (булани), нижче їх — фругундіони, потім аварини (обарини) поблизу витоків річки Вістули; нижче за них омбро- ни, далі анартофракти, потім бургіони, далі арсііти, сабоки, пі- єнгіти і бієсси біля гори Kapnama.

Отже, наскільки можна судити зі свідчень давніх авторів, землі Східної Європи цього періоду населяли десятки народів, і тут справді є над чим потрудитися історикові. На жаль, про переважну більшість з них ми знаємо зовсім небагато, а деякі взагалі відомі лише за назвою. Характерно, що серед народів Птолемеєвої Сарматії трапляються й ті, що півтисячоліттям ра­ніше були згадані у Геродотовому опису Скіфії: цю обставину, очевидно, можна вважати свідченням певної етнічної сталості у давньому Північному Причорномор’ї. «Між цими народами [савроматами й аланами. - С.Н.], — пише Амміан Марцеллін (IV ст.), — серединне положення займають неври... За ними жи­вуть відіни [геродотові будини. — С. Я.] і надзвичайно дикі ге- лони, які знімають шкіру з убитих ворогів і роблять з неї одяг собі та бойові попони для своїх коней. З гелонами межують ага- тирси, що розфарбовують блакитною фарбою свої тіла й волос­ся: люди нижчого стану — дрібними й нечастими візерунками, а благородні — широкими, яскравими і більш частими. За ними, кажуть, кочують різними місцями меланхлени й антропофаги, що харчуються людським м’ясом... В іншій стороні, поблизу по­селення амазонок, живуть алани...»

Найдавніші свідчення про сарматів

Сармати не були новим народом у Північному Причорномор’ї.

Давньоіранська «Авеста» у своїй найдавнішій частині знає народ сайріма біля річки Pa (як вважають, Волги) поряд із на­родами даха, арья і тура. Під час походу перського царя Дарія І проти скіфів савромати разом з будинами й гелонами підтри­мали скіфів, приєднавшися до війська царя Скопаса. У 179 р. до н. е. сарматський цар Ґатал виступив союзником малоазій­ських правителів — противників Риму. Страбон повідомляє про участь сарматів-роксаланів у військових діях у Криму наприкін­ці II ст. до н. е.; тоді роксалани, очолювані Тасієм, як союзники скіфського царя Палака, билися з військом Понтійського пол­ководця Діофанта, але були розбиті. За відомостями римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е. — І ст. н. е.) якісь сармат­ські народи Мітрідат Понтійський залучав для боротьби з рим­лянами. Вірменський історик Мовсес Хоренаці (V-VI ст.) по­відомляв про похід сарматів-аланів на Вірменію у II ст. до н. е., що завершився укладенням мирного договору й династичним шлюбом вірменського царя Арташеса І з аланською царівною Сатінік. За Тацитом, у середині І ст. сармати допомагали вірме­нам під час військового конфлікту з Парфією. Ім’я Савромат мали боспорські царі. А готський історик Йордан (VI ст.) за­значав, що давня назва савромати стосується народів, яких у його часи називають сармати.

Походження сарматів

Геродот наводить переказ про походження сарматів (савро- матів) від скіфів та амазонок. І оповідає, як після переможної битви з амазонками біля річки Термодонт у Малій Азії еллі­ни поверталися на трьох кораблях додому, везучи з собою по­лонянок. У відкритому морі амазонки напали на еллінів і пе­ребили їх, та оскільки не вміли користуватися стерном, вітри­лами й веслами, то їх довго носили хвилі, доки не прибили до Меотійського озера, у володіння царських скіфів, де амазонки зійшли на берег.

Антична міфологія вважала амазонок безстрашними донь­ками бога війни Apeca і служительками Артеміди, які вслави­лися тим, що жили жіночим колективом, а з чоловіками зу­стрічалися лише задля продовження роду. Вони чудово справ­лялися з чоловічими обов’язками: досконало володіли луком і бойовою сокирою, виготовляли для себе військовий обладу- нок та одяг. Зі своїми дітьми від чужоземців амазонки нібито чинили так: дівчаток залишали й навчали військовій справі, а хлопчиків або позбавляли життя, або віддавали на виховання. Історичність амазонок не викликала в давніх авторів жодних сумнівів: вони повідомляли подробиці про їхнє походження, побут, походи тощо. Розходилися вони лише щодо назви ама­зонки'. найчастіше вважалося, що жінки-воїтельки названі так за звичаєм вирізати або випалювати собі одну грудь (від грец. а «не» та мазос «грудь»), аби було легше стріляти з лука. Проте імовірніша інша етимологія — від амма «мати» й Іран, зана (інд. джана) «народжена, дочка» (пор. укр. жона «народителька, на- роджувачка»). Матір’ю в Північному Причорномор’ї називали богиню-воїтельку Діву, амазонки вважали себе її доньками, тож уся назва може тлумачитися як «Народжені Дівою», «Доньки богині Діви», «Належні до Матері-Амми-Діви». Зауважимо, що саме для сарматів властива виняткова роль жінки у суспіль­ному житті, через що їх ще називали жонокеровані. З поняттям материнський дослідники схильні пов’язувати й назви меоти і Meomuda, які й собі виявляють тісний зв’язок з амазонками і богинею Дівою. Показово, що назва сармати містить той са­мий компонент (-мати), що й назви деяких меотських народів (язамати, іксомати тощо), а давньогрецький історик Псевдо- Скімн (IV ст. до н. е.) прямо говорив про тотожність язаматів і савроматів. Та й у географічному плані сарматів цілком можна назвати меотами.

Отож, за Геродотом, сармати — народ принаймні напівскіф- ський (як нащадки юнаків-скіфів). А якщо зважити на вірогідну етнічну спорідненість амазонок (меотів?) з кімерійцями, а кіме- рійців — знову зі скіфами (нагадаємо, що частина давніх дже­рел вважала скіфів прямими нащадками кімерійців), то сарма­ти взагалі постають близькими родичами скіфів. Характерно, що Густинський літопис (XVII ст.) пов’язує сарматів (принай­мні територіально) саме з кімерійцями і виводить їх від енетів- венетів, давнього населення Трої, що після зруйнування міста осіли в землі цимбрів (кімерійців) і «сарматами назвалися». Грецький історик Євсевій (IV ст.) вважає сарматів нащадками Гомера (Кімерійця), онуками Яфета, сина Ноя. Можливо, саме про цей зв’язок свідчить і подібність назв савромати-сармати та савіри-сівери-кімери, про що вже йшлося в розділі про кіме- рійців. Водночас джерела розрізняють скіфів і сарматів: вони не знають композитних етнонімів скіфо-сармати чи сармато- скіфи. Єврейський історик І ст. Йосиф Флавій характеризує сарматів як частину скіфів: «ті зі скіфів, що звуться сармата­ми». А Страбон, перераховуючи народи Азії (землі на схід від Танаїсу-Дону), пише про сарматів, «теж скіфів», що разом з аор- сами й сіраками сягають на півдні Кавказьких гір.

Деякі давні історики (Діодор, Пліній) пов’язували сарма­тів з мідійцями і стверджували уявлення про них як вихідців із Мідії. Нагадаємо, що помітний мідійський слід властивий і кі- мерійській, і скіфській історії. Саме проти мідійців скіфи сво­го часу здійснили знаменитий похід на Малу Азію, де панува­ли 28 років. Саме щоб помститися за захоплення Мідії, мовить Геродот, перський цар Дарій пішов на скіфів війною, яка завер­шилася для нього так невдало. У Північному Причорномор’ї був відомий і народ сігінни, який теж нібито походив від мідій­ців і носив мідійський одяг. На жаль, нам небагато відомо про самих мідійців. Геродот знає шість мідійських народів — паре- такени, буси, струхати, арізанти, будіі і маги, причому назви деяких з них знаходять аналогії (принаймні фонетичні) у пів- нічнопричорноморській етноніміці {струхати — остроготи, арізанти — алізони, будії — будини). Помпоній Мела (І ст.) від­значав подібність одягу й озброєння сарматів та парфян, і через це визнавав їхню спорідненість. Нагадаємо, що й парфян анти­чна традиція виводила саме від скіфів.

Алани

Аланів можна назвати сарматами лише умовно, бо насправ­ді жоден із давніх авторів прямо не ототожнює їх: алани, хоч і тісно пов’язані з сарматськими народами, все ж завжди фігу­рують під власним етнічним ім’ям. З іншого боку, географіч­но алани безумовно належать до ареалу, що його давні автори окреслюють як Сарматія, і вже тому привертають нашу увагу. До того ж саме етнонім алани {яси руських джерел) на певному історичному відтинку (близько III ст. н. е.) значною мірою за­ступає колишню назву сармати.

Амміан Марцеллін уперше фіксує аланів у І ст. н. е. як чис­ленний народ, що населяє безкраї пустелі Скіфії: «В іншій сто­роні, поблизу поселення амазонок, мешкають алани, звернені до сходу і розсіяні між численними та обширними племенами; їхні володіння наближаються до азійських земель і сягають, як я ді­знався, самої річки Ранги, що перетинає індійські землі і впадає у південне море... Розділені... по обидва боки світу, алани... жи­вучи далеко одні від одних, як номади, кочують на величезному просторі, однак із плином часу вони прийняли одне ім’я і тепер називаються алани за свої звичаї, дикий триб життя і однако­ву зброю».

Автор «Історії бритів» Ненніус (IX ст.) наводить біблійний переказ про те, як Яфет, син Ноя, заселив Європу після пото­пу, причому спадкоємцем Яфета називає Алана — першу люди­ну, що оселилася в Європі. Той нібито мав трьох синів на ім’я Хізікон, Арменон і Ногіо, від яких через троянця Енея пішли вандали, франки, латиняни, аламани, британці, бургундці й го­ти. Прокопій Кесарійський виводив аланів від масагетів, а ма- сагетів — від гетів (фракійців) з доданим словом масес «вели­кий». Давніми масагетами називав аланів і Амміан Марцеллін, а візантійський історик XIV ст. Никифор Григора згадував про масагетів, що «загальновживаною мовою вони зовуться алани». Саме під натиском масагетів, за Геродотом, скіфи колись му­сили залишити Азію і рушити до Північного Причорномор’я, потіснивши кімерійців. Цариця масагетів Томіра (Томіріс) сво­го часу завдала поразки перському цареві Kipy, коли той заду­мав приєднати до своїх володінь масагетські землі. За Йоси- фом Флавієм, «народ аланів — це частина скіфів, що живуть навколо Танаїса й Меотійського озера». Він оповідає, як ала­ни через Залізні ворота на Кавказі, зведені ще Олександром Македонським, прорвалися до Мідії, полонили мідійського царя й перемогли вірменського царя Мітрідата (І ст.). Про те, що алани пов’язувалися з Танаїсом-Доном, свідчить і їхня інша назва — танаїти. Вірменський історик Фавст Бузанд (IV ст.) називав гданського князя Санесана представником тієї ж ди­настії Аршакідів, до якої належали вірменські та парфянські правителі. А грецький письменник Лукіан (II ст.) повідомляв, що між скіфами й аланами цілковита подібність у мові та одязі, а різняться вони лише довжиною волосся.

Птолемей розміщував аланів як у Європейській, так і в Азій­ській Сарматії, а ще згадував Аланські гори — їх найчастіше, хоч і не зовсім певно, ототожнюють з Донецьким кряжем або Середньоруською височиною. Що ж до назви алани, то її зістав­ляли з Геродотовим гелони — через фонетичну подібність назв і відносно спільний ареал проживання обох народів. Джерела мовлять і про можливий зв’язок аланів і таврів: анонімний пе- рипл V ст., коли пояснює назву Apdaeda (нині Феодосія), ка­же, що Apdaeda гданською, тобто й таврською мовою означає «Семибожна». Український дослідник Степан Наливайко вва­жає, що первісна форма етноніма алани — галани, де гал сходить до іранського gal «бик» із суфіксом множинної сукупності -ан (як у етнонімах поляни, древляни, слов’яни). Тобто алани озна­чає «бичичі, туричі». У зв’язку з цим вкажемо й на кабардин­ське та аварське os «бик» (пор. іншу назву аланів — оси, аси). З поширенням політичної влади аланів їхнє ім’я поширюється і на підкорені ними народи. За Амміаном Марцелліном, «алани мало-помалу постійними перемогами знесилили сусідні Hapodu і, nodi6uo персам, поширили на них назву своєї Hapodnocmi».

Алани в політичних подіях

Алани в давніх джерелах виступають як вагома сила, що дія­ла на півдні й заході Європи принаймні до V ст. н. е.: тоді алани з союзними вандалами створили Іберійське царство на Кавказі, яке очолив представник парфянської династії Аршакідів, у дже­релах Алан Мудрий. Страбон і Помпей Tpor мовлять, що саме алани очолили народи, які в 120 р. до н. е. розгромили Греко- Бактрійське царство в Середній Азії і заснували Кушанське, або Індо-Скіфське царство у Північній Індії. Відомо, що взим­ку 406 р. алани з вандалами й свевами перейшли по льоду Рейн і вторглися в римську провінцію Галлію, де й осіли на певний час. Згодом частина аланів оселилася у Нижній Мезії (суч. Добруджа), а друга — рушила на захід і 411 р. остаточно під­корила Іспанію, яка, подібно до передкавказької області, отри­мала назву Іберія. 429 р., витіснені вестготами Гейзеріха, алани й вандали переправляються через Гібралтар, завойовують рим­ські провінції Північної Африки і засновують власну державу (на території сучасних Тунісу й Алжиру). А 442 р. змушують Римську імперію визнати незалежне Вандало-Аланське коро­лівство — вперше на теренах Римської імперії. Флот Гейзеріха, поповнений в Африці, запанував на Середземному морі. У 455 р. вандали й алани висадилися в гирлі Тібру і на два тиж­ні захопили імперську столицю — Рим. Вандало-Аланське ко­ролівство проіснувало до 534 р., коли, за правління Юстиніана І, впало під ударами візантійської армії.

Основне аланське угруповання осіло на Нижньому Дону, у Приазов’ї і на Північному Кавказі. У 944-45 рр. алани бу­ли союзниками русів у поході на Закавказзя. 965 р. київський князь Святослав, мовлять літописи, ходив на хозарів і ^поло­нив ясів і касогів», де ясами названі алани. 1032 р. алани й ру- си здійснили спільний похід на Ширван (історична область і держава в Азербайджані), а 1033 р. — до Дербента (місто в Дагестані, порт на Каспійському морі), щоправда, невдалий. 1029 р. на ясів ходив Ярослав Мудрий, а син Володимира Мо­номаха Ярополк 1116 р. одружився з ясинею-аланкою. Слід відзначити, що між руськими князями й північнокавказькими ясами склалися настільки тісні династійні, кровноспорідне- ні стосунки, що їх годі сприйняти інакше, ніж продовження значно давніших етнічних контактів. Ясинею була дружина Андрія Боголюбського, а їхній син Юрій став першим чоло­віком грузинської цариці Тамар (пор. ім’я цариці масагетів To- міра). Із трьома сестрами-ясинями взяли шлюб суздальський князь Всеволод III Велике Гніздо (1176-1212), новгород­ський князь Ярослав Володимирович і чернігівський князь Мстислав Святославич, який загинув 1223 р. у битві на Калці, Загалом уся Північна Русь виявилася охопленою династійни- ми зв’язками з Південним Приазов’ям.

У X ст. утворюється Аланія, держава, яка в X-XIII ст. відіграє активну роль у регіоні, підтримує зв’язки з Візантією, Персією, державами Близького Сходу й Закавказзя. У XIII ст., свідчить венеціанський торговець та дипломат Іосафат Барбаро, який 1436 р. здійснив подорож до понизь Дону, «народ цей, що сповіду­вав християнську віру, був знищений і вигнаний із жител своїх та­тарами». Вважають, що частина колишньої гданської спільноти взяла участь в етногенезі майбутніх осетинів. Північна Осетія і досі називається Аланія.

Роксалани

В історичній літературі ім’я роксаланів прийнято писати че­рез о (як роксалани), тоді як більш правильним, очевидно, є все ж його написання через а, бо основний зміст етноніма виражає його гданську належність, хоч і з підкресленням певної осіб­ності серед аланів. Уперше про роксаланів згадує Страбон: «За Борисфеном живуть роксалани, останні з відомих скіфів, і хоча вони живуть південніше, ніж найвіддаленіші з відомих нам на­родів на північ від Британії, та області за країною роксаланів не заселені через холоднечу. Південніше роксаланів живуть сав- ромати (за Меотійським озером), а також скіфи, країна яких простяглася аж до східних скіфів».

Роксаланів найчастіше ототожнювали з ревксиналами декре­ту на честь Діофанта, що описує події останніх десятиліть II ст. до н. е. і в якому ті виступають союзниками скіфського царя Палака у війні проти Мітрідата Понтійського, а також з росо- монами Йордана. Роксалани відомі в Центральній Європі: у II ст. н. е. вони брали участь у т. зв. маркоманських війнах 166-180 рр., які вели давні германці, сармати, кельти й слов’я­ни проти Риму і які знаменували початок масованого наступу «варварських» народів на слабнучу Римську імперію.

Характерно, що попри численні історичні свідчення про рок- соланів-роксаланів упродовж майже тисячоліття, руська літо­писна традиція їх зовсім не знає, власне, як і українська оно­мастика. Чи не єдиною такою назвою, на думку дослідників, міг бути етнонім русь, дискусії навколо походження і значен­ня якого не вщухають і досі. Ще з XIX ст. дослідники нама­галися пов’язати обидва етноніми, і саме цей імовірний зв’я­зок лежить в основі південної версії походження Русі. Про те, що сучасних українців звали роксоланами навіть через тися­чоліття, свідчить відома історія українки-полонянки Насті Лісовської (1505-1561) з Рогатина, дружини турецького сул­тана Сулеймана II, що увійшла до історії Туреччини XVI ст. як Роксолана. Саме роксоланом Густинський літопис (поч. XVII ст.), а також польський історик XV ст. Длугош нази­ває Одоакра, який 476 р. взяв Рим, поклавши край Західній Римській імперії, і якого українські козаки ще в середині XVII ст. вважали своїм предком. В універсалі від 28 травня 1648 р. Богдан Хмельницький з гіркотою писав, що в усіх зем­лях і провінціях Руських «славне ім’я наше козацьке испразд- нили... братії нашої Роксолянів», а у договорі зі шведським ко­ролем український гетьман стверджував своє «право на всю стародавню Україну чи Роксолянію». Український мислитель Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) вважав части­ну населення Середньої та Східної Європи безпосередніми нащадками сарматів. Митрополит Петро Могила в своїх тво­рах і листах часто вживав означення «православні роксоляни», «церква роксолянська» тощо.

Етнонім роксалани найчастіше тлумачать як «світлі алани», вбачаючи в назві іран.рохш «світлий». З іншого боку, індійські й іранські мови знають і дієслівну основу ракш-рахш «охоро­няти, захищати», від якої утворені терміни ракшак і ракшін «за­хисник, воїн, цар» (пор. латин, гех «цар, правитель»). Тож, оче­видно, роксалани — не «світлі», а «царські алани». Таке при­пущення підкріплює і той факт, що наявність «царських» пле­мен — відмітна риса етнічної карти Давньої України. Окрім роксаланів, тут у різні часи згадуються кімерійські царі, царські скіфи, царські сармати, царські гелони, царські язиги, царські го­ти та гунни. Що, очевидно, відбивало воїнський характер цих етнічних утворень.

Язиги

Одним із найбільших сарматських народів були язиги. Пто­лемей називає їх метанасти, тобто переселенці', вони нібито перші з сарматських племен опинилися у Північному Причор­номор’ї і перші проробили шлях зі сходу на захід, осівши вреш­ті-решт у степах Великої Угорської низовини, на кордоні з рим­ською провінцією Паннонія. Вважають, що у своєму русі на за­хід язиги більш ніж на два століття затрималися на північному узбережжі Чорного моря між устям Дністра та Нижнім Дунаєм, у майбутній Бессарабії, звідки разом з роксаланами здійснюва­ли численні походи на Римську імперію. Нарешті, переможені імператором Марком Аврелієм (II ст.), язиги мусили піддатися під римський протекторат, а їхнє місце на схід від Дунаю після відходу на терени Угорщини зайняли роксалани.

Етнонім язиги найчастіше пов’язують з назвою яси (язи) — самоназвою аланів. Язигами називає аланів і грецький історик Діон Кассій (III ст. н. е.). Характерно, що джерелам відомі як царські алани (роксалани), так і царські язиги; «царськими сар­матами» називає язигів і Страбон. Саме з аланами-асами-ясами деякі дослідники пов’язували й назву Азовське море. З джерел нам відомі й імена двох язицьких царів — Банадасп і Зантік. У зв’язку з язигами зверталася увага і на меотський народ зіги, відомий, зокрема, з боспорської епіграфіки.

Сіраки й аорси

Страбон згадує сіраків та аорсів, коли описує географію і на­роди Передкавказзя: «Аорси живуть за Танаїсом, а сіраки за Axap- деем [імовірно, Кубанню. — C. H.], що витікає з Кавказу і впадає в Meomudy ». Десь тут, за свідченням Тацита, було й місто з пле­мінною назвою Серака. Аорси поділялися на верхніх, які скла­дали більшість і мешкали у донських степах до Каспію, і ниж­ніх, що займали степові простори Передкавказзя й передгір’я Кавказу. У середині І ст. до н. е. вони спільно надавали військо­ву допомогу боспорському цареві Фарнаку: «Абеак, цар сіра- ків, виставив 20000 вершників (коли Фарнак володів Боспором), Спадін же, цар аорсів, аж 200 000», — писав Страбон. У середині І ст. аорси й сіраки брали участь у боротьбі за престол між бос- порським царем Мітрідатом III і його братом Котісом, але вже нарізно: цар аорсів Ebhoh і римляни виступили на боці Котіса, а Мітрідата III підтримав сіракський цар Зорсін. Перемогу здо­була римсько-аорська коаліція: спершу впало місто Соза в зем­лі дандаріїв, а тоді сіракське місто Успа, яке 49 року н. е. було захоплене й розграбоване римлянами.

У зв’язку з етнонімом сіраки, що має і форму сіракени, при­вертає увагу топонім Сіракузи (пор. укр. Сірокози та ісп. Сара­госа). Показово, що саме в Сіракузах, колись найзначнішому місті Сицилії, правив тиран Гелон (пор. гелони, алани); він за­вдав поразки карфагенянам, які вторглися на острів, у битві при Гімері (пор. кімери). Додамо сюди й особове ім’я Cipaxoc із Ольвії, імена Сірак у боспорських написах, прізвище Сіраков у сучасних болгар. Можливо, до цих давніх назв та імен стає і козацьке прізвище Сірко. Олег Трубачов зводить назву сіраки до д.-інд. sira «вода, ріка» з суфіксом -aka, тобто сіраки, за ним, «річкові, які живуть біля ріки». Проте у санскриті sira означає і «плуг», входячи як компонент до низки імен на позначення землеробського божества Баладеви, старшого брата Крішни. Що ж до назви аорси, то це, очевидно, місцева форма слова, спорідненого з давньоінд. вріша, вріш «бик».

Бастарни і певкіни

Свідчення про бастарнів і певкінів у писемних джерелах уривчасті. Вперше бастарни стають відомі близько 180 р. до н. е., коли македонський цар Філіпп II звертається до них по допомо­гу в боротьбі проти Риму. До підтримки бастарнів під час воєн­них кампаній з Римом вдавався і понтійський цар Мітрідат VI Євпатор. УІ ст. бастарни, об’єднавшися з даками й роксаланами, переправилися через замерзлий Дунай і захопили більшу части­ну Мезії (давня область між Нижнім Дунаєм та Балканами. — C. H.). У II-III ст. вони населяли східні схили Карпат, через що ті називалися також Бастарнські або Певкінські гори.

Птолемей повідомляє про острів Певка в гирлі Дунаю, роз­діленому на кілька рукавів — саме тут і локалізувалися певкі- ни. Страбон писав, що бастарни складаються з кількох колін, і одне з них, що володіло Певкою, — певкіни. Фламандський картограф XVI ст. Абрахам Ортелій, автор знаменитого атла­су стародавнього світу, поділяв бастарнів на три субетноси — сидонів, атмонів і певкінів. Єдиним, хто відносив бастарнів не до сарматів, а до германців, був Пліній: він вважав їх разом з певкінами п’ятим родом або підрозділом германців. Корнелій Тацит, що присвятив окремий розділ походженню германців і розташуванню Германії, вагався, куди віднести певкінів, бас­тарнів і феннів — до германців чи сарматів, на яких ті схожі зо­вні. Та все ж вирішив, що вони германці, переважно тому, що ті люблять ходити пішки й швидко бігають; сарматів він нази­ває такими, що «живуть у кибитці та на коні». Цікаве свідчен­ня про бастарнів як етнічних родичів слов’ян та скіфів подає Йоакимівський літопис: «Славен-князь, залишивши у Фракії, Іллірії та по Дунаю сина Бастарна, пішов на північ, велике міс­то створив і своїм ім’ям назвав — Словенськ. А Скіф залишився біля Понта і Meomuca у пустелях мешкати... і прозвалася та країна Скіфія Велика».

Костобоки

Птолемей двічі згадує костобоків, розміщуючи їх між Дні­стром і Карпатами. Знають костобоків і римський поет Овідій (І ст.), що за велінням імператора Августа відбував заслання в країні гетів, а також Амміан Марцеллін, коли оповідає про народи Східної Європи. Пліній на початку ери згадував кото- бакхів поблизу Дону. Костобоки відомі і як учасники марко- манських воєн 166-180 рр.: тоді значна частина цього народу виступила проти Риму, спустошила Нижню Мезію, дійшла до Греції і зруйнувала знамените святилище Деметри в Аттиці. Римляни відповіли каральною експедицією в землі костобоків і захопили в полон їхню королівську родину. Ці події — одні з останніх у джерелах, де згадуються костобоки.

До нас дійшли дві латинські епітафії з іменами представни­ків царського роду костобоків. Одним з їхніх царів був Пієпор, його дружина Зія, онуками їх були Hamonop і Дріґіса. Інший напис називає ім’я костобоцького царя на ім’я Сабітуй. Що стосується етнічної назви костобоки, то її зближують з санскр. kastha «дерево, палиця, кий» + bhagas «тримати», тобто косто­боки — «києдержці, жезлодержці, кияни». Костобоків добре знає і «Велесова книга».

Карпи і даки

Карпів уперше згадує Птолемей, розміщуючи їх на нижньому Дунаї, Пруті й Сереті. Вони вважалися одним із наймогутніших народів Подунав’я: давні історики згадують численні напади Кар­пів (часто спільно з певкінами й готами) на землі Римської імпе­рії. Титул Carpicus супроводив імена імператорів III — початку IV ст. н. е. Йордан відзначав одну з великих перемог імперії над карпами, коли цезар Галерій 295 р. розбив їх у Малій Скіфії (суч. Добруджа). Карпів знає і «Велесова книга»: «Мовимо, що так літ за тисячу п’ятсот до Діра пішли прадіди до гори Карпатської і там оселилися і жили ладно. Ту бо даємо на спомин про гори Карпатські; в той час називався рід наш карпини». З етнонімом карпи, ймовірно, пов’язана й назва Карпати. Останню виводять від фрак, слова «скелястий» (пор. алб. karpe «скеля», давньопрус. garbis «гора», давньоінд. garbha, укр. горб). Серед значних грець­ких островів у Егейському морі був відомий острів Kapnamoc.

Карпи у джерелах тісно пов’язані з даками — фракійцями- гетами, творцями могутнього Фракійського царства на Балка­нах: джерелам відома і форма карподаки. «Існує й інший поділ Гетської землі, що йде з давніх часів: одну частину цього наро­ду називають даками, іншу — гетами. Гетами називають тих, які живуть у Понта у східній частині країни, а даками — тих, які живуть у протилежній частині, з боку Германії та вито­ків Icmpy », — пише Страбон. Давня традиція вважала даків на­щадками, або молодою гілкою гетів. Якийсь зв’язок даки ви­являли і з сарматами: про це, зокрема, свідчить і назва столиці даків — Сармізегетуза, у якій поєднані етнічні назви сарматів та гетів. В літературі вказувалося і на ймовірний зв’язок даків з парфянським (сакським) народом дахів, який стверджували Страбон і Діонісій.

У І ст. до н. е. виникає гето-дакійська держава Бойребісти (Бурвісти). Розпавшись по його смерті, вона знову набирає си­ли наприкінці І ст. н. е. під рукою Декебала, талановитого ор­ганізатора і політика. Внаслідок дако-римських воєн початку II ст. н. е. з імператором Траяном даки втратили незалежність, а їхня країна була перетворена на римську провінцію Дакія. На честь перемоги над даками у 113 р. у Римі звели колону Траяна заввишки майже 39 м. з рельєфним поясом у вигляді спіралі із зображенням дакійських воєн. А на півдні Добруджі на честь перемог імперії над даками 109 р. було зведено знаменитий вій­ськовий монумент, названий Tropaeum Traiani, заввишки понад 20 м. і діаметром 38 м., з 9-ма ярусами й скульптурами, що зо­бражали сцени боїв. Імовірно, саме він фігурує у «Слові о пол­ку Ігоревім» як тропа Трояня.

Мова сарматів

Щодо мовної належності сарматів, то тут із повним правом можна повторити те, що говорилося про скіфів. Геродотове свід­чення про особливу близькість мов скіфів та сарматів, доповнене загальною концепцією паніранізму в Північному Причорномор’ї, зумовило панівне твердження про належність сарматської мови до північно-східної групи іранських мов, хоча ні скіфсько-сарматські мовні зв’язки, ні поодинокі сарматські етимології з іранських мов все ж не дають достатніх підстав зробити такий висновок.

Натомість деяке світло на питання про мову сарматів може пролити їхній етнонім. Греки вживали форму савромати і тлу­мачили її «ящіркоокі», за співзвучністю зі словами saura «ящір­ка» й отта «око». Вказувалося і на давньоіран. саоромант «хто носить меч», однак обидві етимології семантично непереконли­ві. Більшої уваги заслуговує тлумачення, пов’язане з індоіран. иіаура «геройський», і мата «жінка, мати», тож весь етнонім має означати щось на зразок «геройські жінки», «жінки-воїни» або «геройськожінчині». Вкажемо і на Іран, cap «голова», яке могло розвинутися до значень «ватажок», тоді сармати означає «[на­род], на чолі якого — жінки», що знаходить підтвердження у ві­домому виразі жонокеровані сармати. Зафіксований Амміаном Марцелліном сарматський бойовий клич Mapra! відповідає осе­тинському Mapral «Бий, Убивайї» і сходить до і.-є. основи таг- «бити, вбивати». З’ясуванню питання мовної належності сарма­тів посприяли б і тлумачення назв міст Європейської Сарматії, перераховані Птолемеем по Борисфену, серед них АзаГарій, Амадока, Cap, Серім, Метрополіс та Ольвія. З них дослідни­ки тлумачать лише два останні — Ольвія (як «Щаслива», хоча тут, схоже, йдеться про «народну етимологію») та Метрополіс («Головне місто»). Назва Cap, ймовірно, означає «Царськ»; сю­ди ж, можливо, стає і Серім.

Сарматське суспільство

Якщо казати про особливості суспільного життя сарматів, то найперше привертає увагу видатна роль жінки, яка була і жрицею, і ватажком, і воїном. Знаменитий давньогрецький лі­кар Гіппократ, сучасник Геродота, оповідав, що сарматки вдя­гаються як чоловіки, їздять верхи на полювання та війну або разом з чоловіками, або самі, стріляють з лука й метають списи, сидячи на коні, беруть участь у битвах, але тільки до одружен­ня. А в заміжжі припиняють їздити верхи, окрім випадків, коли весь народ має стати на війну. Войовничість сарматських жінок виявлялася і в тому, що дівчина, перш ніж вийти заміж, мала вбити хоча б одного ворога. Тому деякі з сарматок так і лиша­лися неодруженими.

Історик Поліен оповідає про сарматську царицю Амаґу, до якої звернулися по допомогу херсонесці, скривджені сусідами- скіфами. Амаґа попрохала скіфського царя припинити набі­ги на Херсонес, а коли той не послухався, з невеличким заго­ном розгромила царську ставку й передала владу сину вбитого царя, звелівши не чіпати довколишніх еллінів і варварів. Ми вже знаємо про царицю масагетів Томіру, що здолала персько­го царя Kipa. Тож сармати постають гідними продовжувачами кімерійсько-меотських традицій, що й не дивно, зважаючи на їхню етнічну спорідненість.

Сарматське суспільство, як і скіфське, знало становий по­діл. Давні джерела повідомляють про чотири різновиди людей: найголовніший, з якого обирають царів, старших за родом і ві­ком, верховного суддю і полководця; другий — жерці, що віда­ють також тяжбами; третій — воїни й землероби; і четвертий — простолюд, залежні общинники, царські раби, що забезпечу­ють засоби для прожиття. За Амміаном Марцелліном (IV ст.) та Ієронімом (IV-V ст.), сармати поділялися на вільних сарма- тів і сарматів-служників.

Амміан Марцеллін так описував сарматів-аланів: «Майже всі вони високі на зріст і гарні, з помірно світлим волоссям; вони страшні стримано-грізним виразом своїх очей, дуже рухливі че­рез легкість озброєння і у всьому подібні до гуннів, тільки з м’як­шим і культурнішим способом життя. Задля грабунку або полю­вання вони доїжджають до Меотійського болота і Кімерійського Боспору, навіть до Вірменії та Мідії. Як мирний спосіб життя приємний людям спокійним і тихим, так їм приносять задово­лення небезпеки та війни. У них вважається щасливим той, хто помирає у битві, а старих і померлих від випадкових хвороб вони переслідують жорстокими насмішками як боягузів. Вони нічим так не хизуються, як убивством якоїсь людини, і як славні тро­феї навішують замість прикрас на своїх бойових коней шкіри, зідрані з відрізаних голів убитих. У них не видно ні храмів, ні свя­тилищ, ніде не побачиш у них навіть накритих соломою хиж; вони варварським звичаєм встромляють у землю оголений меч і благоговійно поклоняються йому, як Марсу... Про майбутнє во­ни ворожать дивним чином: збирають пряме вербове пруття, у певний час розкладають його з якимись таємними замовлян­нями і так дізнаються, що їм віщується... Вони не мають жод­ного уявлення про рабство, будучи всі однаково благородного по­ходження, і вождями досі обирають тих, хто не раз відзначився військовими подвигами...»

Високий статус у сарматів мало родинне вогнище. Навіть убив­ця почувався в безпеці, якщо обмазував обличчя золою з домаш­нього вогнища: після цього він вважався повноправним членом родини і йому ніхто не міг заподіяти шкоди. Помітною прикме­тою сарматського суспільства було використання монограм або емблем, що наносилися на стіни будинків, кам’яні плити, над­гробки. Ці знаки-тамги представлені на виробах зі срібла, каме­ню, шкіри, інших предметах. Вони слугували, певно, за особисті (сімейні) й племінні (родові) символи.

Резюме

Про скіфів чули всі або майже всі: про них збереглися свід­чення численних давніх авторів, епізоди скіфської історії доб­ре відомі з підручників, скіфські старожитності широко пред­ставлені в музеях. Про сарматів пересічний читач знає набага­то менше, а уявлення про сарматську добу вітчизняної історії у свідомості пересічного читача доволі «розмите». Така ситуа­ція не в останню чергу зумовлювалася тим, що проблеми етніч­ної історії сарматів майже не розглядалися комплексно, тут пе­реважало мілкотем’я і практична відмова від міждисциплінно- ГО підходу, а спроби залучити матеріали археології, історичної традиції та лінгвістики мали розрізнений характер. Слід взяти до уваги і той факт, що становлення сарматознавства як осібної галузі історичної науки відбувалося в розпал драматичного пе­ріоду радянської історії, коли ряд народів Північного Кавказу зазнавав репресій та переселень (1944-1957 рр.). Наслідком цього стало безоглядне засилля концепції цілковитої іраномов- ності давнього населення Східної Європи — кімерійців, скіфів, сарматів, аланів, — що повністю виключала існування тут авто­хтонного (кавказького, слов’янського тощо) мовного й етніч­ного елемента. Тож незавершеність наукового пошуку у «сар­матському питанні» завжди добре усвідомлювалася, як і потре­ба перегляду теоретичного спадку, що його залишили нам наші попередники. Слід лише мати на увазі, що сарматська епоха ве­личезна у просторі і часі, і це необхідно враховувати при кон­струюванні комплексного бачення походження та етнічної іс­торії сарматських народів.