Післяслово

Давня етнічна історія завжди була тією науковою галуззю, що викликала особливий суспільний інтерес. Можливо, тому, що людині взагалі властиве бажання знати — де її коріння, хто її батьки, діди й прадіди.

Не варто відкидати й іншої сторони історичного знання, а са­ме — його тісного зв’язку із сучасними суспільно-політичними процесами. Марно заперечувати очевидне: історична наука за­вжди особливо тісно сусідувала і з політикою, і з ідеологією, та й самі історики саме тут нерідко шукали свою нішу. Нові політичні умови (йдеться, передусім, про постання Української держави) не могли не відбитися й на розвитку української істо­ричної науки, істотно підкоригувавши курс її подальшого роз­витку 3 усією очевидністю постало розуміння того, що ство­рення конкурентноздатної концепції давньоукраїнської істо­рії — першорядна геополітична проблема, запорука інформа­ційної, національної та державної безпеки України.

Саме тому, коли йдеться про історичну науку, слід зважати й на те, як історичне знання може прислужитися нині. Найперше мається на увазі його могутня виховна спромога, здатність че­рез звернення до історії формувати нового громадянина, гід­ного представника свого народу, патріота, що усвідомлює при­четність до величі власної країни та її значимості у світовому контексті, гордого за Батьківщину і свій народ, людини наці­онально свідомої. Минуле покликане виховати в людях само­повагу, об’єднати їх і наділити творчою наснагою, прагненням перебороти тимчасові труднощі. Тому й дослідження історії України має бути націлене не в минуле, а в майбутнє. Минуле для нас — лише сума знань, які слід задіяти задля майбутніх успіхів і прогресу України. І те, яким буде це майбутнє, багато в чому залежить від того, які мотиви домінуватимуть у концеп­ції вітчизняної історії.

Відразу зробимо істотне застереження: йдеться не про те, аби штучно удавнити чи звеличити українську історію — ми вже ма­ли змогу переконатися в тому, що вона цього не потребує. Тут не може бути місця ні для переоцінки, ні для недооцінки. Українська історія не гірша й не краща за історії інших країн, просто вона інша, самобутня і неповторна, зрештою, це просто наша історія. І її слід подати в усій її багатоманітності й красі. Щоб там не ка­зали, але саме в українській історії є Королеве, Мізин, Кам’яна Могила, Трипілля, саме з цими землями пов’язали свою долю десятки й сотні народів, саме тут відбувалися численні знамен­ні події світової історії, саме ці терени й досі зберігають най­давніший пласт індоєвропейської ономастики. Терени Давньої України настільки докладно описані джерелами, що мало які держави світу можуть похвалитися чимось подібним.

На жаль, самі українці доволі недбало ставляться до власної історії. Підручники вітчизняної історії спроможні викликати відразу до свого минулого навіть у найбільшого патріота. Бо що таке українська історія в її офіційній версії? Найперше — плач за старими часами, постійні міжусобиці, поразки, під­порядкування комусь, постійне зрадництво, інтриги й змови.

Чим європейська та російська історія «краща» за українську? Та лише тим, що з XVIII-XIX ст. їхні історики більш нахабно інтерпретували власні міфи й насаджували культ національно­го героїзму. Водночас в Україні за Російської імперії насаджу­валися міфи іншого історичного спрямування — про неповно­цінність, бездержавність, хуторянство малоросів, про їхню не­спроможність не те що створити державу, а й написати власну історію. Тому й писали українську історію за них, а бажання розбудовувати власну державу відбивали тюрмами, засланнями й голодоморами. Лише тепер український народ отримав наре­шті і довгоочікувану незалежність, і власну державу, хоча назва­ти її справді українською і незалежною ще не зовсім виходить.

Цілком очевидно, що шаблони Карамзіна та Соловйова, особ­ливо в пропорціях і фактах висвітлення початкових етапів віт­чизняної історії, потрібно багато в чому ламати: вони не відпо­відають ні свідченням джерел, ні вимогам шкільного та вишів- ського мінімуму історичних знань, ні, зрештою, реаліям життя. Серед найважливіших завдань сучасної вітчизняної історіо­графії — осмислення минулого України як невід’ємної складо­вої європейського та світового історичного процесу. Водночас у більшості праць історія України постає відмежованою від міжнародного контексту. Так само в основі навчальних програм з історії лежить штучний поділ на вітчизняну й світову історію, що не лише відриває українську історію від європейської і сві­тової, а й спотворює історичну картину, позбавляє враження цілісності, системності, взаємообумовленості. Водночас такий спрощений (насправді ж — свідомо сформований) підхід не­прийнятний: Україна ніколи не була чимось окремішним, замк­неним, її розвиток неможливо розглядати окремо від історії ре­шти слов’ян, а також, як це виявляється дедалі очевидніше, від історії балтів, індійців, іранців, скандинавів, народів Кавказу, Балкан, Малої Азії.

За попередні століття історична наука скомпрометувала се­бе настільки, що їй буде непросто знову заслужити довіру чи­тача. Цілі покоління народжувалися, виростали, виховувались, одержували освіту в умовах нечуваної фальсифікації історії. Це входило в генетичну пам’ять, деформувало національну сві­домість, породжувало комплекс національної неповноцінності, історичної вторинності українського народу, фаталістичне уяв­лення про неможливість його самостійного існування, необхід­ність чужого правителя. Нині українська історія має нарешті позбутися домислів і перекручень, і тут не може бути місця для «незручних моментів». Вона має акцентуватися на героїчних моментах, наповнитися оптимізмом і слугувати не лише для наукових, а й для виховних цілей. Саме тому історикам і літе­раторам, представникам інших гуманітарних і навіть технічних галузей слід звертати увагу не лише на історичну науку в її ака­демічному варіанті, а й на поширення знань з історії України, на створення популярних курсів української історії.

Часто йдеться про те, що ті історичні процеси, які відбували­ся у давні часи на українських теренах, не мають жодного сто­сунку до української історії, що сам український народ — витвір порівняно пізній, і даремно дошукуватися його давніх витоків. Очевидно, зайве далі продовжувати цю безплідну суперечку. Бо ж нам цікава не лише історія українців як народу (незалежно від його етнічної глибини), а й історія України як нашої землі, нашої Батьківщини. Адже у печері Кроманьйон теж, певно, жи­ли не французи, а неандертальці не називали себе дойче. Суть такого підходу проста: ми споконвіку живемо на власній землі і хочемо знати її історію. Ми добре розуміємо, що не всі народи, згадані тут у різні часи, були прямими предками сучасних укра­їнців, як і не всі державні утворення на теренах України були засновані ними. Власне, і в одному, і в другому питанні ще чима­ло незрозумілого, і нині справді важко сказати, хто був ким у ті далекі часи. Саме тому на сучасному етапі розвитку історичної науки методологічно цілком виправдано досліджувати давню історію України як історію терену, нашої Батьківщини, у тих її географічних межах, якими вони є нині, на початку XXI ст., піс­ля тисячоліть історичного процесу. А також історію українців, які в силу певних історичних обставин перебувають нині поза межами Української держави. Лише в такому разі ми і просторо­во, і часово, і змістово охопимо всю українську історію й уник­немо численних спекуляцій та звинувачень на адресу україн­ської історичної науки. Що ж до наших предків, то ким вони бу­ли і як їх називати — українці, руси, анти, скіфи, кімерійці, три­пільці чи якось інакше, то це й має з’ясувати якщо не теперішнє, то наступне покоління українських істориків. Поспішати тут не слід. Нині необхідно хоча б наповнити українську історію змістом, фактажем, матеріалом, осмислення якого, певна річ, вимагатиме і зусиль, і часу. У кожному разі, цей закономірний крок має замінити ту куцу напівправду, а то й просто свідому брехню, що домінує на сторінках різних видань і формує хибне уявлення про українську історію.

Такий підхід має ще одну вагому перевагу: більше немає по­треби переконувати один одного, хто кращий і старший. Це особ­ливо важливо з огляду на інформаційну війну, що точиться між російською та українською історіографією за руський (та й не лише руський) історичний спадок і супроводжується числен­ними звинуваченнями обох сторін у перекрученнях, прагненні видати бажане за дійсне, націоналізмі, ксенофобії тощо. Проте закиди у міфотворчості українських дослідників з боку їхніх ро­сійських колег насправді не надто об’єктивні вже тому, що са­мі росіяни сповідують історичну міфотворчість не менш актив­но. Росія й досі керується імперським міфом про свою винятко­вість, месіанство, право розпоряджатися долями інших народів. І хоча із завершенням епохи імперій у Європі такого роду міфи давно відкинуті, у Росії і нині частина політиків (отже, й істо­риків як виразників їхніх політичних поглядів) мислить віджи- лими імперськими категоріями, ніби двісті років тому. Сучасна Росія справді переживає непрості часи: фактично програне ін­формаційне протистояння із Заходом, існує цілком реальна за­гроза територіальній цілісності країни (що, втім, рано чи пізно закономірно для всіх імперій), а міжнародна її роль нині аж ні­як не вкладається у звичну для неї концепцію «Третього Риму». Водночас Росія продовжує чинити істотний і доволі агресивний політичний, економічний та інформаційно-ідеологічний тиск на країни пострадянського простору, а найбільше — на Україну, щедро доповнюючи його звинуваченнями в українському націо­налізмі, русофобії тощо. Водночас те, що колись означувалося як сепаратизм і націоналізм, нині — основа суверенної державності кожної країни, а явище русофобії в українському суспільстві — лише захисна реакція на, м’яко кажучи, недружню політику Росії стосовно України в останні кілька століть і аж донині. Насправді не український націоналізм, а російський імперіалізм — та єдина обставина, що заважає встановленню нормальних і добросусід­ських взаємин між двома народами й державами.

Історію України вже замало сприймати просто як набір фак­тів — необхідна нова філософія історії України. А для цього слід зрозуміти й відчути зміст самої України як явища. У цьо­му контексті особливу, визначальну роль має відіграти україно­знавство — наука і наукова методологія, вплив якої історична наука відчуває дедалі сильніше. Її суть проста — українськість, україноцентризм, спроектованість на Україну, коли в центр на­укового пізнання ставляться не абстрактні історичні законо­мірності, а українська земля, український народ, Українська держава, українець з його унікальним, властивим лише йому світосприйняттям. Такий підхід зовсім не означає, що все інше нас не цікавить. Він означає лише те, що здобутки української історичної науки покликані працювати насамперед на Україну, а курс з української історії читатиметься українському учню і студенту, українцю. Такий підхід природний у більшості країн світу: той самий француз, англієць, поляк чи росіянин вивча­ють насамперед історію власного народу, власної країни. І ли­ше українець може до дрібниць знати історію багатьох народів світу, але зовсім не знати власної.

Йдеться, втім, не лише про історію: потребу в українознавчо­му підході відчувають й інші гуманітарні, а також технічні науки, у кожній з яких знайдеться місце для українознавчого компо­нента. Адже завдання української освіти полягає не лише у фор­муванні фахівця з певної галузі, професіонала своєї справи. Не менш, а можливо, навіть більш важливим є його самоусвідом­лення як громадянина своєї країни, ототожнення себе з власним народом, розуміння належності до загальної справи і власного значення для досягнення не лише особистих, а й загальнонаціо­нальних інтересів, для плідної творчої праці на благо Вітчизни.

Українознавча методологія полягає і в тому, щоб ставити принципово нові питання на стику кількох наукових дисцип­лін, а набуте знання використовувати у виховних цілях. У зв’яз­ку з чим набуває нового значення питання сучасної освіти. Не секрет, що радянська освітня система виступала механізмом формування та виховання людини незалежно від її національ­ної і етнокультурної належності. І якщо в радянські часи всі навчальні гуманітарні курси базувалися на принципах марк­систсько-ленінського бачення і розуміння суспільних явищ, то нині жодної стрижневої ідеї, навколо якої будувався б освітній процес у сучасній середній і вищій гуманітарній освіті, прос­то немає. Модернізація системи освіти найчастіше вбачається в посиленні диференціації й індивідуалізації навчання, збіль­шенні кількості варіативних навчальних курсів, що нібито дає учневі й студенту можливість спрямувати свої зусилля на пев­ні дисципліни залежно від особистих зацікавлень. Водночас ця видимість освітніх інновацій притупляє розуміння необхідності принципових змін у самій концепції сучасної освіти. Вимогою часу в сучасній українській освіті має стати перехід від предме- тоцентризму як основної форми систематизації знань до ство­рення цілісного освітнього середовища. Інтегративною осно­вою, в рамках якої стане можливим вирішувати завдання по його формуванню, має стати українознавство. Саме україно­знавство має виступити у якості нового міждисциплінного під­ходу, коли окремі дисципліни будуватимуться навколо інтегру­ючого курсу. Тож українознавство — не лише наука, методоло­гія, філософія освіти, а й міждисциплінний підхід, коли окремі предмети викладаються не розрізнено, а системно, і при цьому знання отримує нову якість.

Усе це стало б іще одним важливим кроком на шляху до жит­тєво необхідних суспільних перемін, що вже почалися. І вони невідворотні. У вітчизняну науку вливаються молоді, енергійні творчі сили — нове покоління науковців, серед них — історики, їм, озброєним українознавчою методологією, по силі розв’язати численні проблеми вітчизняної історії, закласти підвалини но­вітньої української історичної науки. Української не лише за на­звою, а й за змістом.

* * *

...Ось і настав час ставити завершальну крапку. Багато з того, що хотілося сказати, сказане. Проте думка обганяє перо, і на­писане вчора вже не задовольняє повною мірою. Вкотре пере­читуючи рукопис, бачиш, скільки важливих питань лишилося «за кадром», скільки ще нового і цікавого можна було б додати до кожної з опрацьованих тем, скільки ще «білих плям» і мало­відомих сторінок вітчизняної історії треба заповнити, перш ніж справжня українська історія постане у всій своїй величі та кра­сі. Сама ця книжка в такому разі виявляється не так досліджен­ням з давньоукраїнської етнічної історії, як своєрідною «про­грамою» для створення такого дослідження в майбутньому. Водночас цілком зрозуміло, що давня історія України навіть у загальних рисах не для книжки середнього формату. Вкотре дивуєшся, як цей величезний і за змістом, і за значенням період досі вдавалося втиснути в кілька сторінок шкільного підручни­ка чи одне лекційно-семінарське заняття у програмі вищого на­вчального закладу.

З висоти останнього розділу стає зрозуміло, що й структура цієї книжки могла б бути інша, бо в даному разі за відправну точку автор все ж брав традиційну систему побудови матеріалу. Ми свідомо уникали громіздкого наукового апарату, який не вписувався в концепцію книжки, прагнули мінімізувати кіль­кість прізвищ, цитат, відмовитися від посилань, що не завжди йшло на користь аргументації авторських думок, але на що ав­тор все ж пішов, аби полегшити сприйняття і так складного ма­теріалу. Водночас цілком очевидно, що робота над книжкою була б неможлива і без звернення до джерел, і без урахування наукової спадщини численних моїх попередників і сучасників, істориків за фахом і за покликанням. Особливу вдячність ще раз висловлюю своєму батькові — Степанові Наливайку, чий науковий доробок був ніби дороговказом у моїх перших до­слідницьких спробах.

Наостанок хотілося б висловити сподівання, що українська історична наука в особі вітчизняних істориків позбудеться на­решті комплексу власної недооцінки. Україна та українці ніколи не випадали із загальносвітового й цивілізаційного контекстів, ми завжди були частиною Європи і Світу. Навіть більше: були періоди, коли ми йшли в авангарді світового історичного про­цесу. Так було, і, хочеться вірити, так буде: історія часом підно­сить просто дивовижні приклади перевтілень. Україна все ще має шанс стати одним із лідерів світу, і нинішнє її тяжке стано- вище — найкраща для цього спонука. Адже благополучні сус­пільства нездатні на швидкі переміни — тут діє закон суспіль­ної інерції. Хочеться вірити, що таки справдяться слова видат­ного німецького філософа і мислителя Й. Г. Гердера: «Настане час, і Україна стане новою Елладою».

Коли підсумовуєш кількатисячолітній хід української істо­рії, особливо добре усвідомлюєш, що нам випало жити в уні­кальний період. Україна на наших очах здобула незалежність, продовживши свій поступальний розвиток. Український на­род, як мало який інший, пройшов крізь нечувані випробуван­ня і трагедії. Але за поразкою завжди приходить перемога, а за падінням злет — такий вже закон історії. Історичний досвід на­шої країни переконує, що і з нинішніх тимчасових труднощів вона вийде з честю, і знову нестиме світові могутній культур­ний і цивілізаційний заряд. Так було завжди, і немає підстав вважати, що надалі має бути інакше.