Нова схема давньоукраїнської етнічної історії

Ось і настав час підводити підсумки. Втім, головний підсу­мок постав з усією очевидністю вже в процесі роботи над книж­кою.

хибна, існуватиме доти, доки їй не постане комплексна альтер­натива, не лише історично більш коректна й здатна перебороти багатовікову історіографічну інерцію, а й змістовна настільки, аби заповнити вакуум, що неодмінно виникає при відході від традицій.

Хворобою вітчизняної історичної науки тривалий час була її вузька спеціалізація, практична відмова від міждисциплін- них підходів, недостатність широких узагальнень, оригіналь­них трактувань і гіпотез. І цей спадок минулих десятиліть да­ється взнаки й досі. Переважна більшість наукових праць так і лишаються «річчю в собі», долучаючись до розв’язання кон­кретної історичної проблеми, але ніяк не впливаючи на загаль­не бачення української історії. Що казати, коли й досі не існує науково обґрунтованої концепції давньоукраїнської етнічної історії, комплексної схеми походження українського народу й основних віх його історичного минулого. Від часу створення «схеми руської історії» М. Грушевського і появи першого тому його «Історії України-Руси» вже виросло три покоління укра­їнських істориків.

Саме тому особливого значення набуває осмислення про­блем давньоукраїнської історії на рівні узагальнень, висновків, схем, концепцій, висловлених у працях і виданнях універсаль­ного характеру, що здатні максимально врахувати наявний ма­теріал і сформувати загальне бачення проблеми на широкому історичному тлі. Тож цілком логічно й доцільно завершити цю книжку окремим розділом, де узагальнити опрацьований матеріал і висновки, зроблені на його підставі. Природно, він певною мірою дублюватиме інформацію, що наводилася вище. З іншого боку, деякі міркування уперше прозвучать саме тут, а в своїй сукупності навіть уже відомі факти постануть у цілко­вито новій якості. Ми спробуємо в найзагальніших рисах зма­лювати загальну картину давньоукраїнської етнічної історії, якою вона, на наш погляд, постає з наявних історичних дже­рел, доповнюючи її, де це необхідно, міркуваннями методоло­гічного характеру. А також запропонуємо (хоча б як предмет для наукового обговорення) нову схему української етнічної історії — у її українознавчому варіанті.

Вже традиційно погляд на давньоукраїнську етнічну історію формується відповідно до усталеного бачення історії давньої Європи, яка переважно зводиться до історії Середземномор’я й античного світу, довкола яких — суцільні варварство й мо­рок, задвірки цивілізації, куди не доходять «хвилі прогресу». Зусиллями поколінь істориків було створено струнку концеп­цію європейської історії, що полягала в послідовному переході від Еллади до Давнього Риму, а від нього — до західноєвропей­ської цивілізації, яка й проголошувалася єдиною і незапереч­ною вершиною світової культури.

Новітні археологічні дослідження переконливо засвідчили: Україна — одна з небагатьох країн світу, винятково багата на давні пам’ятки світового рівня. Починаючи від пізнього палео­літу, саме цей регіон земної кулі у багатьох відношеннях ішов у авангарді європейського, а в ряді випадків — і світового істо­ричного процесу. Науковці світу впевнено кажуть про унікаль­ність українського пізнього палеоліту, бо саме старожитності Давньої України дали світові неповторну вершину верхньо- палеолітичної архітектури: більше ніде в світі в цю епоху не знаходимо такої складної організації поселень і такого розви­нутого домобудівництва. Важливо, що ця першість утримува­лася і через тисячоліття, коли вже трипільські міста станови­ли собою форпост цивільної архітектури мідної доби у світі, та й середньовічну Руську державу європейці називали саме «кра­їною міст». Надзвичайно показовий і факт віднайдення на дав­ньоукраїнських теренах зразків шумерської писемності, що без­умовно засвідчує тісні історико-культурні зв’язки Північного Причорномор’я та Близького Сходу вже за глибокої давнини. І хоча шумерські написи в Україні й на Балканах ще надійно не дешифровані, їх наявність тут ставить цей ареал в особливе ста­новище, надто в контексті постульованої сучасною наукою сві­тової історичної першості давнього Шумеру. Слід зважати й на те, що виявлені археологами артефакти — лише мізерна частка того, що приховує в собі українська земля. Тож і наші знання про ті давні часи мають істотний інформаційний потенціал.

Доповідь Вікентія Хвойки на Всесвітньому конгресі архе­ологів стала подією, що кардинально змінила уявлення про найдавнішу історію Європи. Відкриття трипільської археоло­гічної культури вщент розбило теорію про те, що стародавня Європа не була самодостатньою в культурному плані й ішла шляхом запозичення культурних здобутків зі Сходу. До чес­ті В. Хвойки, він не просто описав пам’ятки, виявлені у Києві й Трипіллі — він створив концепцію, що поклала край погля­дові на українську землю як дику й варварську в давні часи, показав спадкоємність духовно-матеріальної культури від трипільських часів, висунув ідею автохтонності українського етносу на власному терені.

Нині досить певно можна казати, що на V-III тис. до н. е. у Надчорномор’ї витворюється єдиний культурно-територіаль­ний масив, що обіймає землі від Середнього Дніпра до Дністра й утворює своєрідну цілісність із сучасними йому культурами Дунайського басейну — Кукутені на Пруті, Петрешті на Мароші, Гумельниця на Нижньому Дунаї та ін. Його вирізняли такі ри­си, як розвинені скотарство й хліборобство, досконале гончар­ство, будівництво жител з глини й дерев’яних брусів, мальована поліхромна кераміка, культ Матері-Землі й Неба-Бика — ніщо з цього не випадає з культурних комплексів трипільської куль­тури від Дніпра до Дунаю. Поза сумнівом, до культури з таки­ми характеристиками цілком прикладається означення «циві­лізація». А цивілізація і державність — взаємопов’язані понят­тя, вони не існують одне без одного. В такому разі й існування державності у трипільців уже не гіпотеза, а цілком очевидний факт, незгоду з яким потрібно серйозно обґрунтовувати.

Що ж до етнічного зв’язку давнього трипільського населення та сучасних українців, то він, хоч і досі переконливо не доведе­ний, все ж цілком імовірний. Навіть виходячи з таких побічних доказів, як подібність елементів побуту, вірувань, антропологіч­них характеристик, нині вже не можна відкидати тієї можли­вості, що творці Трипільської цивілізації справді відіграли пев­ну роль в етногенезі українського народу. Проблема ускладнена тим, що історична наука все ще не має дієвого інструментарію для таких глибоких у часі історичних реконструкцій. Та й біль­шість трипільських пам’яток все ще чекають на свого археолога, тож і якісь однозначні висновки, певно, були б передчасні. З ін­шого боку (і цей факт годі заперечити) — на теренах України мідної доби існувала одна з найдавніших, самобутніх і знамени­тих цивілізацій Стародавнього світу.

Безумовний зв’язок низки мов, означених лінгвістами як ін­доєвропейські, призвів до висновку про єдину індоєвропейську прамову й прабатьківщину — локальну область розселення і.-є.

Істотним недоліком і.-є. теорії завжди було те, що і.-є. мови пе­реважно розглядалися ізольовано, поза зв’язками з іншими мов­ними родинами і групами мов — тюркськими, фіно-угорськими, семітськими та ін., що істотно звужувало межі й можливості до­слідницького пізнання. Водночас усе настійливіше постає необ­хідність перегляду традиційного розподілу мов на групи, який, і це очевидно вже тепер, не досить обґрунтований, а часом про­сто гальмує історичні дослідження. Схоже, ностратична теорія, яка істотно розширює коло споріднених мов на планеті, на дано­му етапі все ж більш перспективна порівняно з традиційною ін­доєвропейською. Зокрема, лексичний запас тюркських мов, які формально (за сучасною класифікацією) не належать до індо­європейських, виявляє численні (часто принципові) сходження з тими ж іранськими, індійськими та слов’янськими мовами, що лише зайвий раз засвідчує недосконалість усталеної мовної кла­сифікації. Взагалі, на даному етапі розвитку історичної науки, з огляду на загальну недостатність наших знань про цей давній період і на те, що сам процес розвитку мов (глоттогенез) — усе ще загадка для науковців, слід би утриматися від конструюван­ня і продукування наперед непереконливих етнічних концепцій і теорій, а натомість зосередитися на збиранні, систематизації й аналізі мовних та історичних фактів, на проблемах методології досліджень з етнічної історії та спробах моделювання етнічних процесів.

Етнічна пам’ять більшості народів Європи у своїх витоках сходить до часів Троянської війни, і вже тому ця тема привертає особливу увагу. Така популярність троянських мотивів і пер­сонажів у давній традиції, поза сумнівом, не випадкова, а сама Троянська війна, схоже, справді стала важливою віхою в етніч­ній історії давньої Європи. Саме за троянських подій в історич­ній традиції вперше постають енети-венети, одне з відгалужень яких, імовірно, відоме в І тис. н. е. як слов’яни-венеди. Частина венетів рушає з Малої Азії на північ до Балтійського моря, де зго­дом складе етнічну спільноту, відому історичній науці як полаб­ські слов’яни. Інша — дорогою осідає у Центральній та Східній Європі. Третя рушає на Апенніни, де спільно з латинянами за­сновує світову Римську імперію, спадкоємицю троянських тра­дицій. Певно, зовсім не випадково мовознавці відзначають збіг численних географічних найменувань у трикутнику північний захід Малої Азії — північний захід Адріатики — південно-східна Балтика. Важливо, що із занепадом Риму «столиця світу» знову переміщується до Малої Азії, де на місці колишньої Трої постає Константинополь, столиця Східно-Римської імперії, або Візантії (так званий Другий Рим), який у черговий раз перебирає собі функцію центру європейської політики. Певно, й середньовічні хрестові походи є лише продовженням боротьби за панування Малою Азією, давньою Троєю: не випадково хрестоносці так прагнули захопити Константинополь. Можливо, саме в цьому ключі слід розглядати й неодноразові намагання Руської дер­жави здобути Царгород, а також поширення на Русі т. зв. «ідеї Третього Риму» — обґрунтування верховної влади над світом, що спершу пов’язувалася з Києвом, а тоді — з Москвою.

Не менш важливо, що давньоукраїнські терени виявляють напрочуд тісні й досі не пояснені зв’язки з найдавнішими наро­дами світу — єгиптянами, етрусками, шумерами, урартійцями, гіксосами, пелазгами, хеттами... Певно, не випадково саме землі на північ від Чорного моря відігравали особливу роль і в міфо­логічних уявленнях численних давніх народів, що закономірно поширює інтереси вітчизняного дослідника і на цю історико- міфологічну традицію. Поза сумнівом, землі навколо Чорного моря були тісно взаємопов’язані впродовж усієї давньої істо­рії, щонайменше від епохи бронзи (IV тис. до н. е.) і до епохи Середньовіччя. Тож і давньоукраїнську історію слід розглядати саме в контексті Циркумпонтійської (Навколочорноморської) культурної області загалом, враховуючи історичні долі числен­них народів Малої Азії, Передкавказзя і Балкан. Так само й по­дії стародавньої історії, відомі нам з історичних джерел — лише вияви тих тісних політичних, династійних, культурних та етніч­них зв’язків, що віддавна існували між місцевими народами.

Найдавніші події вітчизняної етнічної історії, якою вона вперше постає з писемних джерел, пов’язані з ім’ям кімерійців. Нам відоме і їхнє державне утворення на давньоукраїнських землях — Кімерійське царство, територія якого, очевидно, по­ширювалася на значну частину Північного Причорномор’я та Приазов’я. А численні військові виправи кімерійців на про­відні держави Стародавнього світу змальовують їх як значну у військовому та політичному відношенні силу.

Очевидно, кімерійців етнічно можна пов’язати принаймні з кількома народами давнини — амазонками, фракійцями-тре- рами, кельтами-кімврами, а також скіфами — наступниками кі­мерійців у Північному Причорномор’ї. З початком політичного панування скіфів частина кімерійців рушила на захід і північ, де дала початок численним давнім народам; інша частина лишила­ся у Надчорномор’ї і Приазов’ї. Очевидно, етногенетично кіме- рійці споріднені з народом, що його античні джерела й боспор- ські написи називають сінди й фіксують тут із середини І тис. до н. е. Саме етнічним спадкоємцям кімерійців — носіям їхньої державотворчої традиції завдячує своїм постанням і Боспорська держава. Найвідоміша боспорська династія — Спартокіди, ймо­вірно, сягає витоками саме місцевої сіндо-меотської (кімерій- ської) давнини. За це, схоже, промовляють і численні зв’язки між боспорськими Спартокідами та фракійськими Одрисами.

Причорноморські скіфи були західною гілкою величезної скіфо-сакської етнокультурної спільноти, що займали тися­чокілометрові простори Євразії — новітні археологічні дослі­дження виявляють скіфську культуру від Середньої Європи на заході до Алтаю і Туви на сході. Частиною цієї спільноти, схо­же, були і європейські кельти, що виявляють численні зв’язки зі скіфами, зокрема й на рівні етнонімів (кельти-сколоти, кель- тоскіфи). Становлячи потенційно могутню творчу силу, скіфи впродовж усієї історичної доби відігравали провідну роль в іс­торії Стародавнього світу, визначаючи загальний хід історико- культурного процесу, етнічно, мовно й культурно пов’язавши найвіддаленіші його регіони. Скіфів як єдиного народу не існу­вало, натомість були численні народи т. зв. «скіфського кола». Вони були схожі зовні, мали подібний тип господарювання, розмовляли спорідненими мовами чи діалектами однієї мови, мали однакові уявлення та вірування. Усвідомлюючи свою ет­нічну спорідненість, вони легко й часто контактували. Аналіз подій стародавньої історії навіть в обмеженому нашими дже­релами просторі засвідчує: між цими народами постійно підт­римувалися певні кореляції, системні зв’язки, які виливались чи то в мирне співіснування, чи то у військові конфлікти. Ці на­роди не були розрізнені, чужі, а постійно утворювали складні етнополітичні комплекси, частина яких добре відома з історії Стародавнього світу.

Ми ще недостатньо знаємо про передісторію скіфів, як і про час їх появи у Північному Причорномор’ї. В усякому разі, на середину І тис. до н. е. давньоукраїнські землі вже займала скіфська етнополітична спільнота, етнічноспоріднена та єди- нокультурна. Важливо, що тоді як легенди багатьох народів оповідають про переселення їх із якоїсь прабатьківщини, скіф­ські родовідні легенди у своїх географічних рамках не виходять за межі українського Подніпров’я. Водночас є вагомі підстави припускати етнічний зв’язок скіфів із кімерійцями: не випад­ково в частині джерел Скіф постає прямим нащадком (сином) Гомера, тобто Кімерійця. Тісний зв’язок двох народів підтвер­джується й історично.

Традиційне уявлення про іраномовність скіфів нині вже не так аксіома, як гіпотеза, що потребує додаткового обґрунту­вання. На жаль, без належного узагальнення мовних, історич­них, археологічних, міфологічних і етнографічних висновків, спираючись лише на розрізнені лінгвістичні дані, скіфів визна­ли іраномовним народом (чи й власне іранцями), а єдиними їх нащадками проголосили сучасних осетинів, так і не пояснив­ши, де ж поділися численні скіфські народи, що тисячоліттями населяли євразійські степи. Проте така концепція паніранізму в українській історії завдячує тій єдиній обставині, що саме іранські мови найбільше залучалися для тлумачення давньо­української ономастики, тоді як індоарійські, тюркські, балтій­ські, слов’янські й інші мови майже цілковито ігнорувалися. Водночас Північне Причорномор’я віддавна — один з ареалів ширення і.-є. мов, тож незалежно від будь-яких етнічних мігра­цій (які, утім, ще треба довести) цілком імовірне сподівання на те, що тут наявні не лише іранські мовні релікти.

Вже тепер з не меншим, а то й більшим успіхом давні та су­часні назви й імена Північного Причорномор’я етимологізу­ються з санскриту, давньоіндійської літературної мови, яку тривалий час вважали прамовою індоєвропейців, а решту і.-є. мов — дещо зіпсутими її варіантами. І хоча нині такий погляд наука майже відкинула, вкрай показово, що все частіше саме індійські джерела й мовні факти дають змогу повніше, точніше й глибинніше зрозуміти та пояснити давні й сучасні українські реалії. З іншого боку, враховуючи незаперечну етнічну спорід­неність давніх іранців та індійців (як і їхніх мов), ця обставина не так принципово змінює усталене уявлення про походження скіфів, як дещо коригує його. Взагалі, коли йдеться про най­давнішу історію, лінгвістичні вправи на тему «який народ що в кого запозичив» часто перетворюються на беззмістовну бала­канину, особливо коли ці мови і народи генетично споріднені. Нині, певно, слід взагалі відмовитися від намагань знайти на теренах Давньої України як суто індомовне, так і суто ірано- мовне середовище. Водночас цілком закономірно при тлума­ченні давньоукраїнської ономастики вдаватися не лише до і.-є. мов, а й до мов інших мовних сімей. Слід лише мати на увазі, що кожне (навіть успішне) витлумачення давньоукраїнського ономастичного матеріалу з будь-якої мови зовсім не означати­ме автоматичного й невідкладного моделювання нової схеми етноісторії, як це часто буває, коли висновки мовознавства формують цілковито бездоказові історичні концепції про пере­селення, завоювання чи асиміляцію.

Слід сказати і про умовність самого означення «іранські на­роди», «іранці», «іраномовні народи» стосовно населення Дав­ньої України, зокрема скіфів. Адже за традиційною схемою ет­ноісторії, майбутні іранці як частина індоіранської (арійської) спільноти, потрапили до Ірану саме з Північного Причорно­мор’я (решта нібито рушила далі, до Індостану). Отже, «ірано­мовні» скіфи Північного Причорномор’я виявляються нащад­ками тих арійських народів, що замешкували ці терени ще до того, як їхня частина вирушила в напрямку Ірану та Індії, до­рогою розділившись на іранців та індоаріїв (індійців). Вийшло так, що, керуючись якоюсь дивною логікою, корінних носіїв єдиної прамови, що лишилися на своїй первісній території, бу­ло названо за ім’ям нової батьківщини (Ірану) тієї частини на­роду, що відокремилася. Саме тому більш коректно було б озна­чити скіфську мову не як іранську, а як індоіранську, маючи на увазі ще загальноарійські її витоки. Що, зрештою, яскраво підт­верджується етимологіями численних скіфських назв як з іран­ських, так і з індоарійських мов.

Освоєння еллінами Північного Причорномор’я було части­ною глобального процесу, що у VIII-VI ст. до н. е. охопив вели­чезний середземноморський і причорноморський регіон від Ге- раклових стовпів на заході до річки Фасіс (суч. Ріоні) на сході й отримав у літературі умовну назву Велика грецька колоніза­ція. На жаль, поширене уявлення про роль давньогрецької ко­лонізації у вітчизняній історії небезперечне. Історія Північного Причорномор’я І тис. до н. е. зовсім не обмежувалася історією постання та життєдіяльності еллінських міст-держав, як про те часом йдеться. І досі сторінками наукових праць кочує не­долуге твердження, ніби на час появи у Північному Причор­номор’ї перших грецьких колоній осілого населення тут не було, тож і колонізація відбувалася без військових конфліктів. Слід нарешті відмовитися від міфу про «вакуум» у Північному Причорномор’ї, що його нібито заповнили греки. Береги Чор­ного моря були заселені ще з доісторичних часів, тож грецькі переселенці, хотіли вони того чи ні, мали вступати у різні фор­ми зносин із місцевими народами.

Безперечно, греки знайшли на північнопричорноморських берегах не варварське, а культурне населення — на початок ел­лінської колонізації Північного Причорномор’я місцеві народи вже досягли такого рівня суспільного розвитку, що їхній зв’язок із грецькими містами міг лише опосередковано впливати на ці народи, вносити окремі нові елементи в їхнє життя, які, втім, не мали принципового характеру. Цілком очевидно, що ступінь впливу грецької культури на економіку, соціальні відносини й побут північнопричорноморських народів перебував у прямій залежності від рівня їхнього розвитку. Не забуваймо і того, що термін «колонізація», хоч і прижився в історичній науці, все ж досить умовний і його не слід плутати з сучасним розумінням цього терміна.

Отож грецькі поселення, що від самого початку опинилися се­ред основних груп місцевого населення, органічно пов’язали себе з історичними долями народів Північного Причорномор’я і слу­гували своєрідною поєднувальною ланкою між ними й греко- римським світом. Прибережні поліси виконували роль посеред­ника між двома цивілізаціями: континентальною — скіфською та морською — грецькою, історично й культурно рівноправними, кожна з яких могла запропонувати іншій те, чого та не мала. І хо­ча античні причорноморські міста фактично стояли на кордоні двох світів, берег, на якому вони закріпилися, був скіфський, тож саме скіфський вплив, безумовно, переважав упродовж усі­єї історії цих міст. Елліни ніколи не відігравали провідної ролі в Північному Причорномор’ї, вони не колонізували навіть усієї території Криму, не кажучи вже про все узбережжя Понту. Не ви­падково давньоримський політик і філософ Цицерон характери­зував античні міста як усього лише «квітчасту облямівку па вар­варському вбранні». Грецькі культурою і походженням, вони по­ступово варваризувались і врешті-решт розчинились у вирі тих етнічних процесів, що відбувались у Північному Причорномор’ї.

У тісному зв’язку з традиційним уявленням про грецьку ко­лонізацію Північного Причорномор’я розглядається і питання про постання тут тисячолітньої Боспорської держави, що обій­няла обидва береги Кімерійського Боспору і мала за столицю давній Пантикапей (суч. Керч). Водночас історія грецької коло­нізації не знає жодного випадку, коли б на базі грецьких колоній постала велика й міцна держава. А існування у Боспорській дер­жаві сильної і стабільної царської влади, принципово одмінної від античних парламентських демократій і тираній засвідчує, що Боспор від самого початку перебував у руслі зовсім інших, аніж грецькі, політичних традицій. Не слід відкидати й ту зна­чущу обставину, що ядро Боспорської держави склали терени, тісно пов’язані з кімерійцями. А отже, й постання Боспорської держави цілком закономірно пов’язати не з грецьким, а з авто­хтонним (сіндо-меотським) етнічним та державотворчим чин­ником, що сходить у своїх витоках принаймні до кімерійських часів. Це припущення підтверджують, зокрема, і факт існуван­ня державності у сіндів, і доволі обґрунтоване твердження про сіндо-меотську належність боспорських Спартокідів. Останні, природно, тісно контактували з грецьким світом і до певної міри еллінізувалися, тож Спартокідів можна з повним правом назвати й греко-варварами. Це могло відбитись і в грецьких іменах багатьох із них, хоча в очах греків сама династія все ж лишалася варварською.

Основне населення Боспорської держави складали меоти, як сукупно означалися етнічно споріднені народи — насельни­ки земель навколо Меотиди (Азовського моря). В цьому сенсі Боспорську державу цілком прийнятно означити Меотським царством, що об’єднало в собі численні етнічно і культурно споріднені народи. Важливо, що, поставши творцями Боспор­ської держави, місцеві народи за час її існування не лише збе­регли власне історичне обличчя, а й змусили центральну вла­ду постійно рахуватися з собою. Провідна роль меотів поміт­на впродовж усієї боспорської історії — грецька цивілізація не поглинула і не витіснила самобутньої культури місцевої людності. Навпаки, саме їхня культурна взаємодія та всебічні

Нова схема давньоукраїнської етнічної історії взаємовпливи склали один із найбільш цікавих аспектів куль­турного життя Боспору, що відбувалося в умовах тісного пе­реплетення скіфських, сіндо-меотських та грецьких сюжетів і мотивів, внаслідок чого витворилася своєрідна синкретична культура. Іноді її розцінюють так, ніби антична культурна тра­диція була пристосована до потреб і психології людності іншо­го етнічного складу. Проте вважати так немає підстав. Витоки боспорської культури в своїй основі сягали місцевих культур­них надбань попередніх епох, тож коректніше казати про вза­ємовпливи та взаємозбагачення різних культурних традицій.

Не менш важливо, що з розпадом Боспорської держави у IV ст. н. е. меоти не зникли: є вагомі підстави вважати, що принаймні частина народів, відомих з української історії на­ступних століть, сходить у своїх витоках саме до давніх сіндо- меотських племен Приазов’я. Це, ймовірно, гунни та болгари, а також деякі з тих народів, що традиційно означаються «літо­писними». Вкрай важливі й тісні зв’язки Боспору та Балкан, що простежуються впродовж усієї стародавньої історії і не пе­рериваються навіть за середньовіччя.

Сармати-савромати не були новим народом у Північному Причорномор’ї: вони добре відомі тут вже за скіфських часів. Більше того: згідно з традицією сармати — нащадки царських скіфів та амазонок (кімерійців), тож тісно пов’язані з двома найвідомішими народами української давнини, що безумовно засвідчує етнічну й політичну спадкоємність на давньоукраїн­ських теренах. Важливо, що для сарматської історії (так само, як і для кімерійської та скіфської) особливо характерний ви­разний малоазійський (мідійський) слід. Водночас обставина, що давні автори упевнено пов’язували етнічне ім’я сарматів з їхніми попередниками — скіфами, а наступників сарматів, зокрема слов’ян, вже з самими сарматами, дає підстави істот­но підкоригувати традиційне уявлення про почергове «витіс­нення» одних народів іншими, а зміну скіфської доби сармат­ською розглядати не як принципову етнічну зміну, а як чер­говий етап суспільно-політичної історії давнього Північного

Причорномор’я. Так само наявність у сарматську добу багатьох народів «скіфського кола», відомих ще у Геродотові часи, за­свідчує відносну сталість етнічної карти Давньої України.

Характерно, що гілку сарматських народів (переважно ала- нів) давні автори пов’язували з масагетами — саме тими, що свого часу нібито потіснили скіфів, а вже ті, в свою чергу, посу­нули з Північного Причорномор’я кімерійців. А отже, алани по­в’язуються з найранішим (ще докімерійським) періодом етніч­ної історії Надчорномор’я. «Аланський слід» у вітчизняній історії яскраво простежується і через кілька тисячоліть, коли вже за часів Руської держави численні русько-аланські (русь- ко-яські) шлюби засвідчили тісні зв’язки між двома народами. Певно, не випадково й етнічна назва роксолани у середньовіч­ній історіографії стала синонімом до означення українці, саме до роксоланів зводили себе запорозькі козаки, а численні віт­чизняні і зарубіжні історики повідомляли про витоки Русі від сарматів. Не виключено також, що поділ Сарматії у частині джерел на Велику, Білу й Чорну може відбивати майбутній по­діл на Великорусію, Білорусію і Малорусію, де остання назва сходить не до «малий», «менший», а до і.-є. mala «темний, чор­ний» і означає «Чорна Русь», «Чорнорусь».

Із сарматської історії вкотре постає і виняткова роль жінки у Північному Причорномор’ї, що простежується тут ще з три­пільських часів і засвідчує істотну роль матріархату у віруван­нях та суспільному житті місцевих народів. Саме з поняттям «материнські», нагадаємо, пов’язують і етнічне найменування мести. Та й самих сарматів, якщо виходити з їхнього етноніма, цілком можна назвати местами (пор. назви меотських народів язамати, іксомати тощо). Що ж до усталеного твердження про іраномовність сарматів, то його, як і у випадку зі скіфами, нині слід замінити на більш виважене, що частина сарматів (і скі­фів) говорила мовою, що виявляє спорідненість з іранськими мовами, але не лише з ними.

Невідкладного перегляду потребує і традиційне уявлення про походження готів. Хоча б тому, що більше немає підстав звинувачувати Йордана у помилці чи свідомій містифікації — плутанина у «готському питанні» цілковито на совісті сучасних істориків. Безумовно, гети Йордана прийшли не зі Скандинавії, а якщо й звідти, то напевне не на початку нової ери, бо вони бе­руть активну участь уже у подіях III-II тис. до н. е. Очевидно, в даному разі йдеться про народ, здавна відомий у Північному Причорномор’ї під мовно й історично тотожними назвами — гети й готи, до того ж тісно пов’язуваний у давній історіографії зі скіфами. Ми не маємо жодних підстав ігнорувати цю важли­ву традицію, значно більш обґрунтовану, ніж гіпотетичне при­пущення про переселення готів зі Скандинавії.

Упродовж століть гети-готи, як і споріднені з ними кімерійці, скіфи та сіндо-меоти — давні насельники Північного Причор­номор’я — були вагомим чинником у політичній історії Європи, про що свідчать згадування про них численних давніх авторів. Мине час — і чи то через напад гуннів, чи то з якихось інших при­чин частина готів залишить обжиті місця, перейде Дунай, осяде на Балканах і в Східній Європі, з якими пов’язуватиметься на­ступний етап їхньої історії. Ще через якийсь час готи рушать далі на захід: захоплять Італію, Рим, покладуть край Західній Римській імперії, дійдуть до сучасних Франції та Іспанії, до­сягнуть Північної Африки і вже як вандали разом з аланами утворять тут Вандальське королівство. Втім, це тільки одна гілка готів. Інша, значно численніша, лишилася в Північному Причорномор’ї і на Дунаї. Саме тут у IV ст. знаходився центр знаменитої держави Германаріха, що охопила величезні обшири Східної і Північної Європи. Саме з нащадками цих причорно­морських готів є вагомі підстави пов’язувати майбутніх полов­ців, саме готсько-половецької спадщини, вірогідно, сягає корін­ням і такий український феномен, як козацтво — історичні дже­рела дають підстави говорити про це досить певно. Можливо, саме з готами слід пов’язати й найдавнішу історію частини на­родів, що їх прийнято означати «літописними».

Наступний — тюркський — період вітчизняної історії вже тра­диційно пов’язують з гуннами. Гунни відтісняють частину готів на захід і посідають їхні землі, хоча значна частина готів, як уже йшлося, лишилася у Північному Причорномор’ї. З іншого бо­ку, усталене уявлення про походження гуннів з Далекого Сходу ніколи не було переконливо доведене, тож не може братися до уваги. Значно більше підстав вважати гуннів нащадками кіме- рійців, а їхню давню землю розташовувати у Приазов’ї. Більше того, гунни, схоже, етнічно споріднені з готами, хоч і ворогували між собою. Згодом частини гуннської спільноти стануть відомі як хозари, волзькі та дунайські болгари, літописні сівери тощо.

Характерно, що частина гуннів, як і готи свого часу, у сво­єму шляху на захід пройшла всю Європу, переправилася на Африканський материк і заснувала державу у Північній Афри­ці. Ми не знаємо напевне, що саме зумовило таке прагнення на­родів Північного Причорномор’я добуватися земель давнього Карфагена, і чи можливо його пов’язати з подіями давньої істо­рії, зокрема, Пунічними війнами, що велися у III-II ст. до н. е. між Карфагеном і Римом, а чи з іще давнішими подіями, проте таку ймовірність не слід відкидати. Схоже, Північна Африка справді виявляє якийсь тісний і поки малозрозумілий зв’язок із Південною та Східною Європою. Цікавою у зв’язку з цим ви­дається антропологічна близькість населення Дніпровського Надпоріжжя та Приазов’я епохи мезоліту (доби Кам’яної Могили) з сучасним йому населенням Північної Африки, пів­острова Бретань (Франція) і Данії. «Це твердження про безпо­середню і близьку спорідненість, з антропологічної точки зору переконливе, все ж призвело б до настільки несподіваних і від­повідальних висновків, що на ньому важко наполягати», — обе­режно зазначає відомий антрополог Т. Кондукторова. Втім, ще важче припустити випадковий збіг антропологічних типів вна­слідок їхнього незалежного розвитку.

З гуннами вже традиційно пов’язують і грандіозні події, які нібито цілковито змінили етнічне й політичне обличчя Європи і які в історичній науці означують «великим переселенням наро­дів». Власне, концепція «великого переселення народів» поча­лася навіть не з гуннів. Вона виявилася ще в намаганнях «одір­вати» кімерійців від давніх аріїв, а на рубежі II-I тис. до н. е. створити — бодай на папері — певний «розрив». Жили, мовляв, у причорноморських степах арії, але всі пішли, а кімерійці — не їхні нащадки, а цілковито новий народ, що з’явився тут лише наприкінці II — на початку І тис. до н. е. Такий самий розрив і з цією ж метою — заперечити ідею етнічної спадковості — на­магалися штучно створити і між кімерійцями й скіфами, скі­фами й сарматами, сарматами й готами, готами й гуннами і т.д. Зіткнулися, мовляв, два чужі народи, один з них винищив або витіснив інший, і все почалося спочатку.

Насправді ж ніякого етнічного калейдоскопу у північнопри- чорноморських степах не було. Місцеві археологічні культури принаймні з епохи бронзи й заліза виявляють очевидну спадко­вість. На території України не зафіксовано жодного факту ціл­ковитої зміни етносу — певна частина того чи іншого народу не­одмінно лишалася на своїх предковічних землях. Та й масштаби давніх завоювань та етнічних міграцій не варто перебільшувати. Міграційний рух був не лінійний, як часто уявляють дослідни­ки, зображаючи на картах пунктири етнічних пересувань, а на­багато складніший. Характерно, що давні автори малюють пере­важно стабільні етнічні картини, тоді як більшість пересувань за «принципом доміно» — ініціатива сучасних істориків.

Зовсім не випадково у свідченнях історичних джерел попере­дні народи часто ототожнюються з наступними: кімерійці — зі скіфами й меотами, скіфи — з сарматами, сармати — з аланами, алани — з гуннами, гунни — з хозарами, булгарами, печенігами, з тими ж кімерійцями і скіфами, таври — з русами тощо. Цю взаємозамінність пояснювали переважно так, ніби давні автори просто плутали їх. На жаль, ми звикли надто просто вирішу­вати проблеми вітчизняної етнічної історії, ігноруючи цілком конкретні джерельні свідчення і посилаючись натомість на ви­гадане «велике переселення народів», на змішання багатьох на­родів в одному етнічному казані, з якого, при потребі, «виплав­лявся» цілковито новий народ. При цьому, зрозуміло, відпадала необхідність пояснювати складні й багатоманітні зв’язки між давнішими і пізнішими народами — на те воно й велике пере­селення, що з’ясувати щось напевне годі.

Водночас дослідники етнічної історії, намагаючись розв’я­зати конкретні проблеми походження різних народів, майже не приділяли уваги спробам змоделювати ймовірний перебіг етнічних процесів, аби зрозуміти їхню суть. Що слід розуміти під формуванням нового етносу? Якщо воно означає змішан­ня різних народів і мов та утворення внаслідок цього принци­пово нової мови й народу, то мовознавство довело, що такого не буває. Так само й історія не знає жодного випадку (крім, зрозуміло, тих, які придумали самі історики), коли б внаслідок змішання народу а та народу b витворився новий етнос с, бо за законами етнічного розвитку результатом такого змішання насправді буде перемога одного чи іншого етносу. Якщо ж під формуванням розуміти розчинення одного народу або його частини в іншому (асиміляція), то історія будь-якого народу від початку й до кінця є таким «формуванням». А, отже, кон­цепція «великого переселення народів» — лише штучна кабі­нетна схема, покликана або приховати нездатність дослідни­ків вирішувати принципові етнічні проблеми давньої історії, або служити ширмою для цілком певних політичних цілей, позбавляючи численні народи власної історії.

Що стосується болгар, то є вагомі підстави вважати, що во­ни у складі гуннської (кімерійської) етнічної спільноти віддав­на замешкували Приазов’я. Саме тут існувала й Велика Бул- гарія, після розпаду якої у середині VII ст. сформувалося два центри тяжіння болгарів на схід і на захід від неї — Булгарія Волзька та Дунайська. Очевидно, можна казати про те, що до VIII ст. булгарський світ складав єдину етносферу, яка стала розпадатися після ісламізації волзьких булгарів і християні­зації дунайських. Етнічно близькими до гуннів та болгар були й хозари, які в історичних джерелах і собі часто виступають як давні кімерійці, скіфи, сармати... Важливо, що саме з хоза­рами, гуннами і болгарами особливо тісно пов’язані й початки руської історії, зокрема історія Києва. Про те, що ці зв’язки не випадкові, свідчать і численні сходження у подіях літописної руської та гунно-болгаро-хозарської історії, досі належно не пояснені.

Тривалий час вважалося, що слов’яни з’явилися на історич­ній арені досить пізно, бо під власним ім’ям (як слов’яни) вони постають у творах римських, а тоді й візантійських авторів ли­ше з перших століть нової ери. З іншого боку, — і це незапереч­ний факт, — саме слов’янські мови найархаїчніші з усіх і.-є. мов, як і слов’янські вірування, що відбивають найдавніші, ще ведійські релігійні уявлення, тож і витоки слов’ян слід шукати ще в і.-є. давнині. Водночас весь комплекс історичних джерел засвідчує, що слов’яни від найдавніших часів населяли знач­ну територію Європи — Північне Причорномор’я, Подунав’я, Балкани, частково Центральну і Південну Європу, Південну Прибалтику тощо. А те, що в історії цих регіонів досі не зна­ходилося місця для давніх слов’ян, означає лише одне: давня слов’янська історія нині просто розібрана по частинках історі­ями інших народів — фракійців, скіфів, сарматів, іранців, готів, германців, балтів...

Не менш важливо, що численні скіфо-слов’янські і сармат­сько-слов’янські зв’язки на різних рівнях (історичні, політич­ні, культурні, релігійні, мовні та ін.), що з усією очевидністю постають з історичних джерел, спонукають визнати історичну спадкоємність скіфо-сармато-слов’янського світу і шукати ви­токи слов’янства насамперед у скіфо-сарматській історії. Не випадково у давніх епічних переказах Словен постає братом Скіфа. Слід брати до уваги й те, що слов’ян як єдиного народу не існувало: слов’янство (як і скіфську етноспільноту) твори­ли численні споріднені народи, кожен з яких мав власну пере­дісторію, власне етнічне обличчя та етнічну назву, хоча вони мали й спільне означення — сколоти, склавіни, слов’яни, тоб­то «співроди, співплемена», отже, й усвідомлювали свою ет­нічну спорідненість. Тож необхідно змінити саму постановку «слов’янської проблеми», розпочавши її розв’язання з питання про походження окремих слов’янських народів, і вже на цій під­ставі сформувати загальне бачення слов’янського етногенезу. Водночас цілком очевидно, що проблема походження слов’ян перебуває у тісному зв’язку з і.-є. проблемою, і ці дві глобальні історичні проблеми можливо розв’язати лише в комплексі.

Нове бачення української історії пов’язане і зі зміною уяв­лення про походження тюркських народів. Нині тюрки все пев­ніше постають нащадками давніх саксько-скіфських, сармат­ських і туранських (умовно індоіранських) народів. Саме вони свого часу брали активну участь у подіях стародавньої історії, саме з ними значною мірою пов’язані історії і династії таких стародавніх держав, як Парфія, Соґдіана, Бактрія, Хорезм, Тюркський і Хозарський каганат, а згодом — і Золота Орда.

Схоже, і витоки багатьох народів «Дикого поля» слід шука­ти саме у турансько-тюркській (скіфо-сакській) минувшині. Характерно, що історія Індостану знає поняття раджпутсько- гуджарсько-джатська єдність, що позначає етнічний союз трьох народів — раджпутів, гуджарів і джатів, предками яких індійська традиція вважає гуннів-ефталітів. І якщо половці (як і козаки) нині досить впевнено співвідносяться з індійськими раджпутами, то чи не можна дві інші назви — гуджари та джа- ти співвіднести.з причорноморськими хозарами і готами? Тим більше, що й усі три «наші» народи й собі тісно пов’язані з гун­нами. На це питання відповіді поки немає...

Характерно, що й представники сучасної історіографії тюрк­ських народів дедалі частіше піднімають питання про пере­гляд узвичаєного погляду на походження тюрків. Серед ін­шого, вони обстоюють тезу про тюркську належність при­чорноморських скіфів, наводячи як доказ численні, хоча й не завжди переконливі, тлумачення скіфської ономастики з тюркських мов. Це не буде дивувати, якщо визнати зв’язок тюрків і туранців — народу, що його історична наука вважає індоіранським (нагадаємо, цей термін потребує уточнення). Тож, беручи до уваги обґрунтовані відповідності скіфи-іранці і скіфи-тюрки, а також враховуючи безумовний історичний зв’язок іранці-туранці, цілком закономірно замкнути це коло зв’язком туранці-тюрки, що остаточно розставляє все на свої місця і знімає численні суперечності у тлумаченні «тюркської проблеми». Водночас з усією очевидністю постає висновок, що українському історикові вже не обійтися без багатющого історичного матеріалу, пов’язаного з історією давніх іранців і туранців, Близького Сходу і Середньої Азії, Стародавнього світу загалом.

Вкрай важливо, що нині нарешті можна говорити про вмо­тивоване і переконливе тлумачення назви русь і пов’язати його з численними і.-є. відповідниками зі значенням «самець, бик, тур». Проте руси не лише «бики, тури», вони й «царі», тож і ста­ють в один ряд з іншими «царськими» народами давнини. Важ­ливо, що й назву Україна є всі підстави пов’язати з і.-є. основою ушра-усра-ухра-укра «самець, бик», доповнену тим самим ком­понентом іана-яна, що і в назвах Бактріана,ДранГіана, Марґіана, Парфіана, Соґдіана, який має значення «країна». Подібним чи­ном тлумачиться і назва Малоросія, Малорусія — «Чорнобикія, Чорнотурія». Назви Русь і Україна семантично тотожні, вони несуть однакове значення — «Країна Тура-Бика». Тож і слово­сполучення Украіна-Русь — не штучне сусідування двох випад­кових, малозначущих означень, а поєднання двох абсолютно рівноцінних, сповнених глибинного змісту й високого соціаль­ного статусу назв, які мовби дублюють, доповнюють, пояснюють одна одну. І значення кожної, що відбиває надзвичайно архаїчні уявлення людності давньої України — Країна СвященноїKopoeu- Бика. А численні давні та сучасні українські «турово-бичачі» іме­на й назви незаперечно засвідчують надзвичайно давній і глибо­кий комплекс уявлень і вірувань наших предків, пов’язаний із світобудовою, світоладом, світоглядом, суспільно-політичними засадами, морально-етичними нормами тощо.

Отже, нині вже немає сенсу повертатися до норманської гі­потези походження Русі. Назва Русь прийшла з півдня, і стало­ся це, вочевидь, задовго до «закликання варягів». Та й справжні варяги знаходилися не по той, а по цей бік Балтійського моря, вони населяли його південне узбережжя і становили разом з ін­шими слов’янськими народами останній рубіж слов’янського світу на заході, аж доки за середньовіччя не були витіснені на схід і онімечені католицькими орденами. Тож і «варязький слід» у руській історії — не чужий, він — лише чергове свідчен­ня єдності слов’янсько-руського світу в ті давні часи. Важливо, що й назви русь і варяги семантично тотожні, бо вар, як і рус, означає «самець, бик, тур». А ще — «захисники, воїни», позаяк поняття «бик, тур» невіддільне від воїнського стану.

Літописна оповідь про закликання варягів, ймовірно, від­била реальний факт запросин новгородцями варягів — полаб­ських слов’ян, представники яких після смерті новгородського князя Гостомисла прийшли відновити згаслу князівську ди­настію. Щоправда, є істотні сумніви стосовно того, де й коли сталася ця подія. Археологи певні, що поселення на місці су­часного Новгорода постало не раніше X ст., тож іще належить з’ясувати, про який саме Новгород ідеться, адже міста з такою назвою були розкидані по всьому слов’янському світі. З іншо­го боку, в оповіді про закликання варягів чітко простежується ідеологічний сюжет, що стверджує через Рюрика державницькі й династійні зв’язки з давнім Римом — і цілком може бути, саме його слід розглядати як первинний у цьому літописному уривку. Аналогічне підґрунтя мало й утвердження династії Романових, саме ім’я-псевдонім якої (від романус «римський») було покли­кане ствердити ідеологічний зв’язок Москви й Давнього Риму, а також обґрунтувати геополітичну роль Москви як третього й останнього Риму.

Що ж до т. зв. Азовської, або Причорноморської Русі, існу­вання якої припускали дослідники, то, певно, немає особливої потреби вирізняти якусь окрему Південну Русь, коли самі ви­токи Русі пов’язані з південними землями. Навіть через багато століть руси не забували предковічних земель і святинь, сво­їх родичів, спорідненість з якими, судячи з усього, добре від­чувалася й усвідомлювалася ще за доби Руської держави. Не випадково для київських князів так важили давній Херсонес, столиця таврів-русів, і Корсунська земля, заборона воювати в якій виділялася окремою статтею у договорі Ігоря з грека­ми. Як сіверські князі будь-що прагнули добутися загадкової Тмуторакані і зачерпнути шоломом води з Дону Великого, так і для київських князів основним напрямком їхніх політичних інтересів був Крим-Таврика. Що зайвий раз свідчить: Україна й Крим невіддільні не лише географічно, а й історично.

Щодо літописних подій середини IX-X ст., то тут усе надто заплутане, аби сказати щось певне. Очевидно одне: судити про цей період лише на підставі літописних матеріалів абсолют­но неможливо. Численні аналогії між подіями руської історії, згаданими у літопису, і набагато ранішими, пов’язаними зі скі­фами, готами, гуннами, болгарами, хозарами спонукає утри­матися від некритичного погляду на це джерело. Створюється стійке враження, що руський літописець, послуговуючись різ­ними історичними джерелами, створив таку собі компіляцію з історій багатьох народів (хоча частина з них, схоже, справді мала стосунок до історії Русі), у якій ще не скоро можна бу­де навести лад. Виходить так, що ми, за великим рахунком, не можемо бути певними навіть в історичності деяких персонажів руської історії та їхніх діянь. Це, між іншим, стосується і дату­вання «Велесової книги», яка умовно датується IX ст. саме на підставі традиційної літописної хронології.

Сказане повного мірою стосується і літописних племен, по­чатки яких слід віднести до найдавніших, ще індоєвропейських часів: це, зокрема, засвідчують дивовижні сходження в літопис­ній етнонімії та етнонімії індійського епосу, який, як прийнято вважати, оповідає про події III-II тис. до н. е. А враховуючи те, що численні двійники «наших» літописних племен розки­дані усією Європою, не можна виключати й можливості, що для Подніпров’я і Північного Причорномор’я загалом частина відомих нам літописних племен можуть виявитися таким собі історіографічним фантомом, яких у початковій літописній іс­торії віднаходиться чимало.

Так чи інакше, але історія Русі має нарешті встати з про- крустового ложа, узголів’я якого — IX століття з його першою літописною згадкою Русі. Адже Руська держава — лише епізод у багатотисячолітній українській історії, лише одне з десятків відомих нам (а скільки невідомих!) державних утворень, що віддавна існували й згодом існуватимуть на землях України — певно, важко знайти інший ареал, який би міг перевершити цей показник. Згадаймо тих же трипільців, існування цивілі­зації та державності в яких нині незаперечне, кімерійців, які мали тут своє царство і своїх царів, ту ж таки Скіфську, а тоді Боспорську державу, що майже по тисячі років кожна проіс­нували на українських землях. Слід сказати й про державність сіндів, і про меотський племінний союз, наявність якого неод­норазово припускали історики, врешті, про державу, яку давні автори означали Сарматісю. Гуннська держава Аттіли, слідом за готською державою Германаріха, охопила половину Європи і сягнула Північної Африки, причому політичними центрами цих двох найбільших тогочасних держав були саме землі сучас­ної України. Про державні утворення на теренах України в І тис. н. е. свідчать візантійські й готські, арабські й перські джере­ла, і навіть називають деякі з них — Куявія, Славія, Арсанія, Валінана тощо. Слід згадати і про політичну силу, називану в історіографії терміном Антський союз. Ті ж т. зв. літописні племена — сівери, поляни, древляни, бужани тощо — насправді великі племінні союзи державного типу, що об’єднували чимало дрібніших етнічних одиниць. У світлі цього постання Руської держави за середньовіччя видається закономірним наслідком тривалих державотворчих процесів на давньоукраїнських зем­лях у попередні історичні епохи. Тож українську націю аж ніяк не можна віднести до числа неісторичних — і ми тут маємо всі підстави підкоригувати Гегеля.

Виходячи з цього, більше немає особливої потреби продов­жувати безглузду суперечку за руський спадок, що перманент­но точиться між українською та російською історіографією. Адже проблеми історії Русі мають розглядатися в контексті етнополітичних процесів на давньоукраїнських землях у попе­редні століття і тисячоліття. Доречно було б відмовитися і від терміна Київська Русь як штучного, не відбитого історичною традицією, а також такого, що тривалий час використовувався для фальшування вітчизняної історії. Як і від необгрунтовано­го русоцентризму при дослідженні вітчизняної історії цього пе­ріоду: йдеться, зокрема, про народи «Дикого поля». Потрібно визнати, що теорія протистояння осілого, культурного лісу й дикого, кочового степу — лише вигадка істориків XIX ст., без­думно підхоплена і в пізніші часи. Все це дає підстави визнати значну умовність і заідеологізованість терміна Дике поле, вжи­вання якого потребує окремого застереження.

Що стосується проблеми монголо-татар, то й тут сучасник перебуває у полоні штучних міфів і домислів, а традиційна оцін­ка їх ролі у вітчизняній історії все ж швидше емоційна, ніж на­укова. Натомість є підстави стверджувати, що нині у «монголь­ському питанні» існує низка суперечностей і неузгодженостей, примирити які можливо, лише переглянувши традиційне уяв­лення про походження монголів. Вже тепер цілком очевидно, що ці давні монголи, або монголи, антропологічно були не мон­голоїди, а сам термін монголоїди постав уже в наш час на під­ставі антропологічного вигляду не давніх монголів-монгалів, а сучасних монголів. Водночас новітні історичні дослідження переконливо свідчать, що й саму Орду слід розглядати як силу, етнічно й політично близьку Русі. А симбіоз Русі та Орди, про який все більше говорять, — лише не до кінця викривлене від­биття цієї близькості.

Наслідком подій XIII ст. стало посилення окремішності русь­ких земель: колишня політична структура, яку творили само­стійні князівства-землі, керовані різними гілками князівського дому Рюриковичів, зазнає істотних змін. Частина колишніх руських земель утворила Галицько-Волинську державу, а зго­дом увійшла до складу Великого князівства Литовського, Русь­кого і Жемайтського, що постало в XIII ст. Натомість землі Північно-Східної Русі стали ядром формування Московської держави. Отже, у XIV ст. на землях Східної Європи співісну­вало три могутніх державних об’єднання — Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтське, Московська держава й Золо­та Орда. Динаміка розвитку та боротьби цих держав за геополі- тичну першість і визначала хід політичних подій.

Відтепер різні частини українських земель на багато століть матимуть різні історичні долі. Землі правобережної України включно з Києвом 1362 р. у битві на Синіх Водах позбулися монголо-татарської оруди й склали кістяк Великого князівства Литовського і Руського. Із утворенням Речі Посполитої части­на українських земель перейшла під її владу, а внаслідок Андру- сівського перемир’я 1667 р. та Вічного миру 1686 р. територія України була поділена між Річчю Посполитою та Московією. Внаслідок розділів Польщі у 1772-1795 рр. польську части­ну українських земель ділять Австро-Угорська та Російська імперії. Згодом, після Першої Світової війни, на українських землях постане Українська Народна Республіка, що невдовзі втратить незалежність через більшовицьку окупацію. У 1918 р. внаслідок розпаду Австро-Угорщини на землях Західної Ук­раїни постає Західно-Українська Народна Республіка, яка 22 січня 1919 р. проголошує акт об’єднання з УНР. Згідно Ризького договору 1921 р. Західна Україна (Галіція) увійшла до складу Польщі, Буковина та Бесарабія відійшли Румунії, Закарпаття - Чехословаччині. Результатом перемоги CPCP у Другій Світовій війні стало об’єднання українських земель у межах Української Радянської Соціалістичної республіки. 1954 р. до її складу було передано Кримську область. У липні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла декларацію про суве­ренітет, а із розпадом Радянського Союзу, 24 серпня 1991 р., проголосила незалежність України, що була підтверджена все­народним референдумом 1 грудня 1991 р. На політичні карті світу постала держава Україна.

* * *

Саме такою у найзагальніших рисах вимальовується нова схема етнічної історії Давньої України. У чомусь вона надто конспективна, у чомусь недосконала, у чомусь, можливо, небез- перечна, проте, хотілося б вірити, вона варта дослідницької і читацької уваги. І хоча матеріалу, наведеного в розділах, до­статньо, аби розписати цю схему докладніше, доповнити й роз­ширити її, ми свідомо утримаємося від цього, бо новий погляд на вітчизняну історію і так виявився доволі незвичний.

Останні роки навчили багатьох із нас обережно ставитися до нових концепцій і гіпотез, стосовних давньоукраїнської іс­торії. Це викликане непоодинокими не надто компетентними спробами частини дослідників сказати власне слово з цієї про­блеми, що тільки профанує і дискредитує перспективну ідею перегляду давньоукраїнської історії. З іншого боку, а хіба тра­диційна схема етноісторії — не велике зібрання міфів, помно­жене на взаємну домовленість істориків та історичних шкіл? Адже у нас що не тема, то принципова історична проблема: три­пільська, кімерійська, скіфська, проблема походження слов’ян, проблема Русі тощо. У традиційному баченні давньоукраїн­ської історії надто багато положень, що не лише не підтверджу­ються джерелами, а навпаки — цілковито спростовуються ни­ми. Вітчизняна історія повна білих плям, історіографія рясніє плямами темними й ще більше — штучно затемненими. «/ цей справедливий докір, — казав свого часу російський письменник XIX ст. О. Вельтман, — лягає на сумління не так найдавніших істориків, як на істориків доби істинно варварської, коли ста­ранність, доброчесність і прагнення об’єктивності, що існували раніше, почали в масовому порядку, при переписуванні античних свідчень і хронік, замінюватись невігласькими перекрученнями, описками й свідомим підтасовуванням для наперед планованого вкорінення в історіографії неіснуючих фактів і дій, прийшлих династій і прийшлих народів-завойовників». Вже саме те, що дослідників ніколи не полишали сумніви щодо правдивості усталеного уявлення про нашу давню історію, засвідчує його недостатню переконливість, численні натяжки й суперечності, тим виразніші, чим більше заглиблюєшся в нього. І якщо тра­диційній схемі української історії досі належало панівне ста­новище, то лише завдяки її зовнішній стрункості та єдності її оборонців, тоді як критики завдавали їй лише окремих ударів, ставили під сумнів певні її положення та побудови, але майже не зачіпали її основу.

Проте справа тут не лише в науці. Адже викривлене уявлен­ня про найдавнішу українську історію тривалий час використо­вувалося, та й досі використовується задля цілком конкретної політичної мети — позбавити український народ цілого пласта власної історії, сформувати в нього почуття меншовартості, ущербності, бездержавності. Декому справді було до вподоби переповідати казочки про вітчизняну історію, які, хоч і не бу­ли зіперті на жодні історичні аргументи, виконували важливе ідеологічне завдання — формувати уявлення про відсталість і хуторянство малоросів. Цю брехню було цілеспрямовано нав’язано за умов тотального ідеологічного терору, коли за правдиве слово про українську історію і саму назву Україна со­тні вчених поплатилися не лише кар’єрою, а й життям. Нині, в умовах вільної наукової й історичної думки, численні дослід­ники рішуче виступили проти традиційної схеми вітчизняної історії, показавши її слабкість, догматичність та упередженість її творців. І цей процес з роками лише набирає обертів. Перед новим поколінням українських істориків стоїть завдання очи­щення вітчизняної історії від нашарувань брехні й непідтвер- джених фактів. Хоча, як це очевидно вже тепер, в результаті від традиційного уявлення про нашу давню історію мало що залишиться.

За всіх реверансів у бік критики, їй переважно не раді. У по­сяганні на старі істини бачать нігілізм, безвідповідальність, руйнування основ. Це й зрозуміло: історія будується на тради­ції. Вчений провів весь свій вік у студіях, факти його науки на­були для нього рангу святинь, він звик до них, полюбив їх, при­лаштував під них свої думки й почуття, свою творчість. Будь- які переміни сприймаються болісно: ланцюгова реакція може заторкнути і його особисті здобутки. На традиційному баченні нашої давньої історії були виховані цілі покоління, створені ака­демічні школи, що з року в рік повторювали заяложені ідеоло­гічні догми й історичні характеристики. Багато разів повторені, такі оцінки видавалися колись і кимось обґрунтованими, тоді як звернення до історіографії питання засвідчує, що насправді цих доказів ніколи не існувало. Тому і читач, і молодий дослід­ник не має схилятися перед авторитетами й «загальновизна­ними» істинами: коли сам досліджуєш історію дослідженнями і маєш справу з дослідницькою «кухнею», добре розумієш, що остаточні акценти в історії розставляють звичайні люди, нехай і з науковими званнями, зовсім не убезпечені від помилок і які аж ніяк не можуть претендувати на істину в останній інстанції. Адже хибне уявлення не перестає бути хибним від того, що більшість поділяє його; ще донедавна людина була щиро пе­реконана, що земля — диск, який тримається на трьох китах, центр усесвіту, навколо якого обертається Сонце. Проте настав час, і Коперник поставив у центрі світобудови сонячне світило, «змусивши» Землю обертатися навколо нього.

Звичайно, позбутися відразу звичних уявлень і переконань нелегко. Але ж і без нових поглядів, концепцій, гіпотез немає поступу історичної науки, без них вона — догма. Кожна нау­ково аргументована думка має бути почута, а подальшу її до­лю визначить лише наукова дискусія. Тож і всі розмови про нігілізм — лише демагогія. В науці просто необхідні супереч­ки, дискусії, діаметрально протилежні погляди, адже творчий пошук учить мислити нестандартно, сумніватися в усьому, що здається нелогічним, непереконливим. Найвища людська цін­ність — свобода думки — починається саме з сумніву.

Йдеться не про перегляд чи заперечення дотеперішніх до­сягнень історичної науки заради самого заперечення, а про не­обхідність не поділяти аналіз на зручний і незручний. Не слід збіднювати нашу історичну бібліотеку лише тому, що якийсь давній автор навів свідчення, що суперечать усталеному трак­туванню події чи явища. Слід нарешті відмовитися від «кулу­арних» домовленостей між істориками і повернутися облич­чям до першоджерела — єдиного критерію достовірності істо­ричного знання. На жаль, дуже часто дослідники так і не дохо­дять до джерел, заблукавши в літературі. Час знову перечитати Геродота й Страбона, Птолемея і Плінія, Йордана і Прокопія, Длугоша і Стрийковського, Орбіні, Лизлова, Татищева... І як бути, коли за вдумливого вивчення цих першоджерел поста­ють нові гіпотези — єретичні, крамольні, незвичні, але водно­час історично більш коректні? Самим історикам слід нарешті навчитися відчувати відповідальність за свою дослідницьку ді­яльність, як це прийнято серед представників інших професій, що мають справу з людським життям. Адже діяльність істори­ка, і це не секрет, має здатність істотно впливати на людську свідомість.

Поза сумнівом, вже найближче майбутнє принесе нові, не­звичні чи й сенсаційні відкриття в сфері найдавнішої історії. Причому не лише вітчизняної, а й світової. Тож не слід зустрі­чати «в багнети» спроби по-новому поглянути на давньоукра­їнську історію. Слід пам’ятати, що наука — це не нав’язування абсолютних постулатів та «аксіом», бо в науці немає аксіом. Наука — це не утвердження, а шукання істини. Це діалог, у яко­му ніхто не може претендувати на те, що саме він сказав остан­нє слово...

Кілька підсумкових слів хотілося б присвятити і проблемі методології історичного дослідження, з якої ми, власне, і по­чинали цю книжку. Адже цілком очевидно, що для кращого ро­зуміння нашого минулого необхідно залучати нові напрямки й методи наукового пошуку. Перед вітчизняною історичною на­укою нині стоїть важливе завдання — розробити методологічні засади з дослідження етнічної історії Давньої України. І чи не найпершою серед низки проблем має стати питання джерель­ної бази й нового погляду на неї. Саме неповнота джерельної інформації найчастіше породжує велику кількість концепцій, у яких нерідко пропадають і самі джерела.

Без зайвих застережень можна твердити, що на сьогодні для реконструкції найдавнішої української історії використані ще далеко не всі джерельні можливості. Чимало вітчизняних дже­рел (серед них і літописи) зберігають істотний інформаційний потенціал. Досі в тіні лишаються грузинські, вірменські, бол­гарські історії і літописи, іранські й значна частина скандинав­ських джерел. Не вичерпала себе й антична традиція: це стосу­ється, зокрема, й тих авторів, чиї свідчення прийнято вважати сумнівними або хибними. Перегляд підходів до джерельної бази давньоукраїнської історії, поза сумнівом, має врахувати й індоарійський чинник в українській історії, отже, й розши­рити її за рахунок індійського матеріалу — етнічного, епічного, фольклорного, історичного, мовного. Індійські веди й індій­ський епос — «Махабгарата» й «Рамаяна», іранські «Авеста» й «Шахнаме», а також чимало інших східних пам’яток важливі для нас не лише як літературно-художні пам’ятки, а й як без­цінні історичні джерела, де міститься чимало такого, що втра­тилося в нас або збереглося фрагментарно, але має пряму до- тичність до України й українців. Перші такі спроби вже є, і вони довели, що цей матеріал може надзвичайно плідно працювати на українську історію.

Для вивчення й пізнання історії Давньої України надзви­чайно важливий і мовний аспект, на який дослідники досі зважають недостатньо. Давня та сучасна ономастика з укра­їнських земель і українська мова зберігають чимало архаїзмів, які народ проніс крізь тисячоліття і які містять унікальну ін­формацію про найдавнішу історію, світоглядні уявлення й ду­ховну культуру нашого народу. Належно витлумачені, вони здатні пролити яскраве світло на етногенез, багатовікову іс­торію, філософські, суспільно-державні й морально-етичні засади українців. Як помітив уважний читач, багато думок і гіпотез, викладених у цій книжці, постали саме на стикові іс­торичних і лінгвістичних даних. Водночас хотілося б, щоб і ар­хеологи, і антропологи висловилися стосовно запропонованої тут схеми етноісторії.

Всебічного, глибокого і фахового вивчення вимагає і «Ве- лесова книга». Зрозуміло, що тут іще будуть дискусії, пере­вірки, узгодження, перш ніж свідчення «Велесової книги» зможуть реально впливати на концепцію вітчизняної історії. Втім, уже тепер кожне нове дослідження, кожна нова інфор­мація з цієї проблеми може виявитися цікавою та корисною. Ще є сподівання, що хтось зі спадкоємців осіб, причетних до історії віднайдення «Велесової книги», проллє додаткове світ­ло на історію пам’ятки. Де знаття, може, колись віднайдуться і самі дощечки. І хоча ще непросто сказати, наскільки точно ця пам’ятка відтворює історичне минуле, її виховна роль неза­перечна. Вона актуальна вже тому, що пропагує такі вічні цін­ності, як моральність, честь, відданість, збереження традицій, дбайливе ставлення до власної історії, шана до предків, любов до рідної землі. А отже, цінності, актуальні у всі часи, а в наші дні — особливо.

Коли комплексно поглянути на давню історію, неважко по­мітити, що перед нами — лише невиразний зліпок складної системи етнічних, політичних і міждержавних стосунків, що мали тисячолітню передісторію, про яку ми знаємо вкрай мало або й не знаємо нічого. Відомі нам події стародавньої історії — лише завершальний етап етнічних процесів, що доти тривали тисячоліття. Саме тому історію народу не слід ототожнювати з історією, зафіксованою на сторінках джерел і найобсяговіших наукових праць: ця історична картина явно неповна, а в бага­тьох випадках і не надто об’єктивна. Навіть максимально за­лучивши наявні джерела, історик здатен реконструювати лише мізерну частку того багатоманітного життя, що здавна вирувало на землях Давньої України. Але навіть заради цієї малої дещиці варто вивчати історію. Адже, окрім іншого, це просто цікаво: історичне дослідження чимось подібне до ремесла детектива. Стародавню історію в її цілісності, певно, можна було б порів­няти із безліччю розкиданих частинок-пазлів, які дослідник- історик має віднайти та розкласти по своїх місцях.