Скіфи

Вступ • Поява скіфів у Північному Причорномор’ї • Геродотова Скіфія • Походження скіфів • Групи скіфів • Царські скіфи • Скіфи-орачі й скіфи-землероби • Народи — персонажі «скіфської легенди» • Скіфи й саки • Скіфська мова • Індоарійська оно­мастика скіфів • Назва «скіфи» • Скіфи й слов'яни • Скіфо-перська війна • Скіфські міста • Скіфська культура • Царство Атея • Мітрідатові війни.

Про походження й етнічну історію скіфів писати непросто вже тому, що від самої появи сучасної історичної науки скіфська тема у вітчизняній історіографії лишалася провідною. Кіль­кість наукових праць, гіпотез і концепцій з проблем скіфської історії настільки значна, що вкрай складно здійснити навіть по­біжний огляд їх, не упустивши чогось важливого. Своєрідність студій у дослідженні скіфського етногенезу полягає і в тому, що саме починаючи зі скіфської доби дослідник отримує унікаль­ну можливість залучити до історичного дослідження і багатий писемний матеріал. Ідеться, передусім, про Геродотову «Істо­рію», надто про четвертий розділ її, у якому «батько історії» описав похід перського царя Дарія І (522-485) проти скіфів, що відбувся близько 512 р. до н. е. І хоча власне скіфський логос складає лише незначну частку цього обсягового твору, значен­ня його для вітчизняної історичної науки непересічне. Жодне дослідження зі скіфської історії не обходиться нині без звер­нення до Геродота, який не лише подав відому йому інформа­цію про Північне Причорномор’я, а й до певної міри прокомен­тував її у відповідному історико-географічному контексті. Вче­ні припускають, що Геродот особисто відвідав Північне При­чорномор’я, побував у Ольвії, де й зібрав переважну частину відомостей про Скіфію і скіфів. Картина, змальована ним, ви­явилася настільки яскравою і повного, що інтерес до матері­альної і духовної культури, історії, історичної географії Скіфії, скіфських мов і діалектів спричинив навіть появу окремої істо­ричної наукової галузі — скіфознавства, або скіфології.

Поява скіфів у Північному Причорномор'ї

Витіснені масагетами (за Геродотом) чи ісседонами (за Apic- теєм) з Азії, межею якої, за тогочасними уявленнями, був Танаїс (Дон), скіфи вторглися в країну кімерійців. Переслідуючи їх, оповідає Геродот, скіфи спершу потрапили до Мідії, перетнули Месопотамію, Сирію, Південну Палестину і навіть загрожува­ли Єгипту. Асирійський цар Асархаддон видав свою дочку за­між за скіфського царя Партатуа, аби отримати в його особі со­юзника. 28 років панували скіфи в Малій Азії, а тоді поверну­лися до Північного Причорномор’я й Приазов’я, де придушили опір т. зв. сліпих рабів і створили нове державне утворення — Скіфію. Давньогрецький історик Діодор (І ст. до н. е.) зазна­чав, що зі своїх первісних земель біля Араксу скіфи поширили­ся до Кавказу й Меотиди, потім зайняли терени за Танаїсом до Фракії, і вже після цього здійснили свої знамениті передньо- азійські походи.

Появу скіфів у північнопричорноморських степах, як і ви­гнання ними кімерійців, традиційно відносять до VIII-VII ст. до н. е. Однак є вагомі підстави узяти під сумнів таке датування, бо довколишні народи, серед них і греки, знали скіфів набага­то раніше. Скіфи відомі вже найдавнішим авторам, тож немає підстав узгоджувати їхню появу у Причорномор’ї з першими писемними звістками про них. Та й міфологізація скіфів грека­ми — найкращий доказ давності цього народу. Геракл, улюбле­ний персонаж давньогрецьких міфів і засновник багатьох цар­ських династій, діяння якого антична традиція відносить до ча­сів перед Троянською війною, за легендою, отримав свій лук від скіфа Тевтара, який і навчив його стріляти з нього. Інший учас­ник Троянської війни, Ахілл, сам був скіф родом із Приазов’я. Скіфи фігурують у найдавніших грецьких міфах — про винай­дення землеробства, вміння виплавляти мідь тощо. Геродот за­значав: як твердять самі скіфи, їхній родоначальник Тарґітай жив за тисячу років до перського царя Дарія (VI ст. до н. е.).

Античні історики оповідають про затяту суперечку між єгиптянами й скіфами щодо давності їхнього походження.

Давні автори вважали скіфів родоначальниками парфян і бактрійців, саме з ними пов’язувалося й виникнення царства амазонок на південному узбережжі Чорного моря. Оповідали, що двоє скіфських юнаків Плін і Сколопіт, вигнані з батьківщи­ни через підступи вельмож, разом зі значною кількістю скіф­ської молоді оселилися поблизу річки Термодонт і зайняли су­сідню рівнину. Багато років вони воювали із сусідніми народа­ми, тож усі чоловіки погинули, а їхні жінки взялися до зброї самі й стали амазонками. «їхній [скіфів. - С.Н.} початок був не менш славний, аніж їхнє владарювання, і подвигами чоловіків во­ни прославились не більше, аніж жінок; якщо розібрати подвиги чоловіків і жінок, то важко сказати, яка стать була в них більш славною...» — писав Помпей Трог, який відносив ці події до ча­сів, що на 13 століть передували заснуванню Риму.

Геродотова Скіфія

Геродот так описує межі Скіфії: «..Якщо вважати Скіфію чотирикутником, дві сторони якого витягнуті до моря, то лі­нія, що йде углиб країни, по довжині й ширині буде цілком одна­кова з приморською лінією. Адже від гирла Icmpa до Борисфена 10 днів шляху, а від Борисфена до озера Meomudu ще 10 днів, і по­тім від моря всередину країни до меланхленів, що живуть ви­ще скіфів, 20 днів шляху. Добовий перехід я беру в 200 стадій. Отже, поперечні сторони [чотирикутника] Скіфії складають 4000 стадій, а поздовжні, що йдуть всередину материка, — ще стільки ж. Така величина цієї області...»

Прикладаючи Геродотові свідчення до сучасної географіч­ної карти, виявимо, що південна межа Скіфії, починаючи від Істра (Дунаю), проходила берегом Чорного моря, охоплювала степову Таврику (Крим), західне й північне узбережжя Meo- тиди (Азовського моря) і виходила до Танаїса (Дона), сягаючи витоків Сіверського Дінця на півночі й Кімерійського Боспору на півдні. Фактично скіфський квадрат охоплював основну частину сучасної України, без крайніх її областей на сході й північному сході та з незначним виходом за її межі на півно­чі. На заході Скіфія межувала з агатирсами, на пГвнічному за­ході — з неврами, на півночі, «за пустелею» — з андрофагами, на північному сході — з меланхленами, на сході — з савромата- ми, у Тавриді-Криму — з таврами тощо. Характерно, що від Іст- ра йшла так звана Стара, або Давня Скіфія, яку ще називали Сіндська Скіфія і протиставляли Малій, або Молодшій Скіфії, що охоплювала Крим і Нижню Наддніпрянщину.

Походження скіфів

Геродот подає кілька версій походження скіфів, серед них і ту, яка, за словами історика, належала їм самим:

«...Скіфи кажуть, що їхній народ — наймолодший з усіх на­родів. їхня країна була пустелею, і першою людиною там був Тарґітай. Батьками цього Тарґітая, кажуть скіфи, але я цьому не вірю, були Зевс і донька бога ріки Борисфен. Від них походив Таргітай, і було в нього троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і молод­ший Колаксай.

Геродот переповідає й іншу легенду, за якою в Геракла під час його мандрів до Північного Причорномор’я від змієногої діви-богині народилися троє синів — старший Агатирс, сере­дульший Гелон і молодший Скіф, які стали царями-епонімами трьох народів — агатирсів, гелонів і скіфів. Двоє старших бра­тів не зуміли натягти Гераклів лук і підперезатися його поясом, тож, за батьковим заповітом, мусили піти з країни. Лише най­молодший Скіф упорався із завданням, і саме від нього, каже Геродот, і пішли всі скіфські царі. Цю легенду мовби продов­жує інша, переказана вже Діодором, ніби у Скіфа було двоє си­нів — Пал і Han, які розділили доти єдине царство й очолили племена, названі за ними пали й напи. їхні нащадки, веде далі історик, «підкорили собі розлогу країну від Дону до Фракії і по­ширили своє володарювання від Кавказу до єгипетської річки Ніл». У Тавриці були відомі скіфські фортеці Палакій і Hanum. Знаємо ми і царя скіфів на ім’я Палак.

Групи скіфів

Судячи з джерел, скіфські народи поділялися на кілька груп. Цар скіфів Колаксай, каже Геродот, поділив скіфську землю на три царства між трьома синами. Так само під час війни проти перського царя Дарія скіфське військо складалося з трьох час­тин, кожна з яких представляла окреме царство і які очолювали скіфські царі Скопас, Ідантір і Таксак.

Царські скіфи

«...За річкою Герр ідуть так звані царські володіння. Мешкав там найбільш доблесне і численне скіфське плем’я. Ці скіфи вважа­ють інших скіфів підвладними собі. їхня область на південь простя­гається до Таврики, а на схід — до рова, викопаного нащадками слі­пих рабів, і до гавані біля Меотійського озера, що зветься Кремни. Інші ж частини їхніх володінь межують навіть з Танагсом», — пи­ше Геродот про царських скіфів. Тривалий час царських скіфів вважали кочовиками-іранцями, що силою підкорили собі решту скіфських племен і запанували в Північному Причорномор’ї. Але для такого етнічного протиставлення немає жодних підстав: наявність т. зв. царських племен — характерна риса багатьох дав­ніх етнічних утворень Надчорномор’я. Нагадаємо, що, окрім цар­ських скіфів, на цих землях в різні часи були відомі також царські саки, царські сармати, царські гунни, царські гелони, царські ала- ни — такі назви ще іноді називають соціально-політичними псев- доетнонімами. Сюди ж, певно, стають і кімерійські царі.

Що ж до назви царські скіфи чи скіфи-царі (грец. базилеї), то її вважають перекладом відомого племінного означення скіфів — саг, ксаї, згаданого, зокрема, в Ольвійському декреті на честь Протогена (III ст. до н. е.). Саме цей термін містять імена родо­начальників скіфів — Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай; звідси ж і українське цар. Індійське кшатра (іранське хшахра) означува­ло кшатрійський, воїнський стан чотиристанового давньоіндій­ського суспільства. А що скіфи знали чотиристановий суспільний поділ, засвідчує Геродот, коли мовить про чотири золоті предме­ти, які впали з неба й далися до рук наймолодшому з трьох бра­тів — Колаксаєві. Символіка небесних дарів легко витлумачуєть­ся саме в цьому контексті: чаша символізує жерців, сокира — вої­нів, плуг — землеробів, ярмо — залежних общинників.

Скіфи-орачі й скіфи-землероби

У Геродотовій оповіді увагу дослідників уже давно приверну­ли два фактично ідентичні за назвою скіфські народи — скіфи- орачі (аротероії) і скіфи-землероби (ґеорґой). ApomepoU і ґеор­ґой, у грецькій мові синоніми, по суті, відбивають однаковий господарський уклад, а сам Геродот розрізняє їх лише так, що одні сіють збіжжя для себе, а інші — на продаж. Однак є підстави вважати, що грецьке ґеорґой — лише переосмислене місцеве ґау- варґа «ті, що шанують корову-бика». Таке тлумачення до певної міри підтверджує назва іншого скіфського народу у давньопер­ських клинописних текстах — хаумаварґа «ті, що поклоняються хаомі-сомі» (священний напій давніх іранців та індійців). У та­кому разі скіфами-землеробами виявляються skythai aroteroi, тобто скіфи-орачі, які й складають землеробську верству скіф­ського суспільства. Зауважимо, що саме з означенням скіфів ґе­орґой дехто пов’язує і назву Острів святого Георгія на означення сучасного острова Хортиця на Дніпрі.

Народи-персонажі ^скіфської легенди»

На відміну від решти скіфських народів, що удостоїлися хо­ча б побіжної уваги джерел, про народи, згадані у т. зв. скіф­ській легенді як нащадки трьох братів — Ліпоксая, Арпоксая і Колаксая — авхатів, катіарів, траспіїв та паралатів сказа­ти практично нічого. Вже зверталася увага, що, на відміну від більшості патронімічних легенд, епічні імена сколотських ца­рів тут не відповідають назвам племен, родоначальниками яких вони були. Проте Геродот все ж не єдиний, хто згадує ці народи. Римський письменник Пліній Старший (І ст.) зазначав: «Від Тафр [Перекопа. — C. Н.]у напрямку вглиб материка живуть ав- хети, у володіннях яких бере початок Гіпаніс». В «Аргонавтиці» римського поета І ст. Валерія Флакка як союзники у битві ді­ють цар парадатів Колакс та Авх, «що прийшов з единодушними тисячами, виставляючи напоказ кімерійські (!) багатства», тож вони вперше згадані ще у зв’язку з легендарною подорожжю аргонавтів до Колхіди. Ще раз Авх як символ народу згаданий у текстовому сусідстві з якимись «ратями кессейськими». При­нагідно нагадаємо й один з подвигів Геракла, де той чистить Ae- гієві стайні. Що ж до паралатів, то ця назва у формі парадата неодноразово згадана в іранській «Авесті» на означення героїв архаїчних міфів про блаженний народ і першу династію — за­сновників суспільного життя та цивілізації. Елементи цього мі­фу трапляються і в «Ріґведі», що вказує на його ймовірні індо­іранські витоки.

Скіфи й саки

Східні автори не знали назви скіфи. За Геродотом, «перси всіх скіфів називають саки», а Страбон казав, що «більшість скіфів, починаючи від Каспійського моря, означаються даї, або дахи. Племена ж, що живуть на схід від останніх, носять назви маса- гети і саки, інших називають загальним ім’ям скіфи, але в кож­ного народу своє власне ім’я». Пліній Старший додавав: «По той бік Яксарта [давня назва Сирдар’ї. — С.Н.] живуть скіфські на­роди. Перси називають їх саками... Кількість скіфських народів безкінечна... Найбільш знамениті з них саки, масагети, даї, іссе- дони, арімаспи».

Сучасна наука вважає скіфів і саків частинами єдиної етно- спільноти, що займала простори від Індії до Надчорномор’я: за це, окрім свідчень давніх авторів, промовляють і численні схо­дження у їхніх віруваннях, звичаях, міфології, мові. Генетичну спорідненість саків та скіфів засвідчує і спільний для обох етнічних угруповань легендарний мотив священних золотих (небесних) дарів, а також показові етнонімні паралелі: у серед- ньоазійських саків — племена евхати й котієри, у причорно­морських скіфів — авхати й катіари. Геродот мовить про са­ків, що це скіфський народ, що вони носять гостроверхі шапки й шаровари.

Прийнято вважати, що саки, разом із племенами паршу й лш- да, згодом відомими нам як перси й мідяни, вийшли з Малої Азії, перетнули Месопотамію, Північний Іран, Бактрію, зай­няли область, яка за ними отримала назву Сакастан (Країна саків), вторглись у Вірменію, і вже під ім’ям скіфи з’явилися в Північному Причорномор’ї. У давньоперських написах роз­різняються три групи саків: саки-тіґрахауда («з гостроконеч­ними шапками»), саки-хаумаварґа («шанувальники хаоми») та саки-парадрайя («ті, що за морем»). Саме з шак’їв-сак’їв, від­галуження саків-скіфів, походив і царевич Сіддгартха, майбут­ній Будда (VI ст. до н. е.), засновник буддизму, наймасовішої нині в світі релігії. Його називали також Шак’ямуні «Мудрець шак’їв», а родовим ім’ям було Ґотпам (Ґаутам) «Найяріший бик», дослівно «Найбичіший».

Скіфська мова

Лінгвістичний аналіз скіфської мови (а точніше, тих небага­тьох скіфських назв, що дійшли до нас) сформував в історичній науці стійке уявлення про її належність до іранських мов, тож і самих скіфів вже традиційно вважають іраномовним народом, а то й просто іранцями. Однак таке уявлення, хоч і правдопо­дібне на перший погляд (частина скіфських імен і назв справ­ді нагадують іранські), наштовхується на нездоланну перешко­ду: численні традиційні скіфські етимології щонайменше непе­реконливі, а значна частка скіфської ономастики з іранських мов не тлумачиться взагалі. Важко збагнути, як можна ствер­джувати іраномовність скіфів, коли імена більшості їхніх царів і богів — єдині достеменні свідчення скіфської мови — з іран­ських мов пояснити годі. Вкрай показова й та обставина, що ані Геродот, який часто підкреслював мовну спорідненість різ­них народів, ані інші автори, що писали про скіфів, жодним чи­ном не обмовилися про тотожність скіфської та перської мов (хоча б у контексті походу перського царя Дарія на скіфів), як і про мовну відмінність нібито іраномовних скіфів і місцевого населення Північного Причорномор’я. А тому й твердження про цілковиту іраномовність скіфів уже не так аксіома, як гіпо­теза, що потребує додаткового наукового обґрунтування.

Індоарійська ономастика скіфів

Водночас новітні мовознавчі дослідження виявляють у скіф­ській мові відчутний індоарійський струмінь, а чимало незро­зумілих досі скіфських імен і назв переконливо пояснюються саме з індійських мов. Так, ім’я першого скіфського царя і за­сновника скіфської царської династії Колаксай, що традицій­но тлумачиться з іранських мов як «Цар-сонце», отримує пере­конливу етимологію з санскриту як «Цар роду», де кула «рід», а ксай «цар, правитель». Скіфське царське ім’я IIapmamya мо­же пов’язуватися із санскр. parthiva «воїн, князь, цар». Імені Спарґапіт у кількох скіфських царів відповідає індійське Ceap- ґапаті «Владика сварґи», де сварґа — небо, царство Індри, царя богів і ватажка небесного воїнства в «Ріґведі», куди підносяться душі праведників або геройськи полеглих воїнів; особливо важ­ливо, що поняття сварґа відсутнє в іранській традиції. Ім’я скіф­ського царя Таксак слід співвіднести з санскр. Такшак «Тесляр», що його в індійській міфології мав бог ремесел (санскр. такт споріднене з укр. тесати). Ім’я Ішпакай, що його мав відомий з асирійських джерел скіфський цар, складають компонен­ти Ішпа+кай, де ішпа споріднене з інд. вішва й Іран, віспа «усе, світ, земля», а кай — з індоіран. кей-кай «цар, володар, прави­тель». Тобто ім’я Іспакай означає «Цар-Володар-Правитель світу-землі». Ім’я знаменитого скіфського мудреця Анахарсис тлумачиться з інд. Анухарш — «Якого супроводжує радість, щастя». Ім’я Палак, яке мають скіфські царі, мають і індійські царі, а санскр. palak означає «захисник, оборонець, воїн, цар». Стягнена санскритська основа пал міститься в імені Плін, а ку­ла «рід» — в імені Сколопіт, спорідненому з самоназвою скі­фів — сколоти й іменем Колаксай. Назву Ексампей на означення скіфської святині у Геродота складають індоіран. ukshan-uhshan «бик» і реуа «вода», а скіфська назва повного місяця маспалла сходить до давньоінд. mas «місяць» (Іран, mah).

Сучасні мовознавчі дослідження пропонують і нові ети­мології імен деяких богів скіфського пантеону, наведених Геродотом. Так, ім’я Папай на означення верховного скіфського божества може сходити до подвоєного індоіран. ра «захищати, охороняти». Ім’я іншого скіфського божества — Тагимасад, як і скіфське царське Октамасад містять компонент масад «бог, мудрий» (Іран, мазда, пор. Ахурамазда «Ахура Мудрий»). Ім’я скіфської богині домашнього вогнища й затишку Табіті знахо­дить прямий відповідник в індійському імені Tanami, що його мала дочка Сонця і яке споріднене з українськими топити «гріти, розпалювати (вогонь)», тепло, теплий тощо. Що ж до імені скіфського божества Гойпюсир, то його, ймовірно, склада­ють елементи Гойто+сир, де -сир може відповідати санскр. sur «бог», а гойто- споріднене з Іран, gaetha із широким спектром значень — «життя, живі істоти, світ (живих істот, земний світ)», утворених від дієслова жити. Тож ім’я Гойтосир у такому разі означає «Бог світу», «Владика світу».

Назва «скіфи»

Інша важлива проблема скіфології — тлумачення етноніма скіфи. За Геродотом, самі себе скіфи називали околотами, «на­зву ж скіфи їм дали елліни». Дослідники вже давно завважили фонетичну подібність обох цих назв, вважаючи їх лише різно­видами одного етноніма; щоправда, всі намагання визначити цю початкову назву та з’ясувати її значення тривалий час бу­ли марними. Ще у XVIII ст. назва скіфи (в тодішньому про­читанні скити), пов’язувалася зі слов’янським скитатися, що нібито відбивало схильність скіфів до кочового життя. Що ж до назви сколоти, то вона, один-єдиний раз згадана Геродотом, викликала численні, часто прямо протилежні міркування як про сам термін, так і про об’єкт його застосування. Не зупи­няючись докладно на цьому питанні, вкажемо на новітнє тлумачення цієї назви українським індологом Степаном Наливайком, за яким етнонім сколоти складають компонен­ти с-коло-ти, де ти (у Геродота той) — закінчення множини, кула-кол(о) «рід, плем’я», а початкове с- префікс сукупності, збірності. Тож сколоти в такому разі означає «співроди, співп- лемена» і є різновидом назви слов’яни', обидва етноніми мають спільне походження й однакове значення. Проміжною ланкою між ними, вважає дослідник, є форма склавини. Основа кула- кола входить, як мовилося, і до імені Колаксай, що його мав родоначальник скіфської царської династії і яке має значення «Цар роду, племені», «Вождь роду, племені». Із ними спорід­нені укр. покоління, коліно «рід, походження», колінник «спів- племінник» тощо.

Відповідно до іншої новітньої етимології, назва скіфи (варі­анти — скуфи, скути) містить компонент kuth, kut «бик». У та­кому разі весь етнонім розкладається на компоненти с-кут-и, лей — закінчення множини, а початкове с (первісно су) — пре­фікс сукупності або префікс, що надає основному слову (кут) вищої якості. Таким чином, етнонім скути означає «могутні бики» або «могутньобичичі» і є семантичним відповідником назви масагети — теж «великі бики», форма якого у вірмен­ських джерелах — маскути (пор. також московитй). Що ж до етнічної назви саки (шаки), то її творить індоіранська дієслівна основа shak-sak «могти», «бути сильним, могутнім», тож етно­нім саки-шаки означає «дужі, могутні». Принагідно згадаємо й вірменське ska (у) «велетень, богатир», що перекидає семан­тичний місток від скіфів до кімерійців — теж «велетнів, бога­тирів, героїв».

Скіфи й слов’яни

Важливо, що численні давні джерела промовляють за ймо­вірну етнічну спорідненість скіфів і слов’ян. Так, автор «Веле- сової книги», слов’янство якого безперечне, саме скіфів вважає своїми предками: «/ там скіфами перво-наперво були названі наші пращури». Назву Велика Скіфія щодо слов’ян вживає і «По­вість врем’яних літ», а Йоакимівський літопис, відомий у за­пису В. Татищева (XVIII cτ.), наводить генеалогічну легенду про етнічну спорідненість слов’ян і скіфів: «Словен із братом Скіфом, маючи багато війн на сході, пішли на захід, підкоривши багато земель біля Чорного моря та Дунаю... І від старшого (!) брата прозвалися слов’яни. Князь Словен пішов на північ і ство­рив місто велике, назвавши на свою честь Словенськом. А Скіф залишився біля Понта й Meomudu жити... і прозвалася та краї­на Скіфія Велика».

Дослідники не раз звертали увагу на протиріччя у генеалогіч­них переказах скіфів: в одному випадку вони постають найста­рішим народом, а в іншому — самі себе вважають наймолодши­ми. Усе прояснюється, коли зважити, що скіфи найстарші в то­му розумінні, що дали початок багатьом іншим народам. І вод­ночас вони наймолодші, бо довше за інших зберігали зв’язок зі своїми прадавніми землями. Показово, що сказане про скіфів цілковито прикладається до «слов’янської проблеми»: мово­знавці вважають, що саме слов’янські мови найбільш архаїчні серед і.-є. мов, а водночас і «молоді» в тому сенсі, що пізніше за інші відділилися від спільноіндоєвропейської основи. Така си­туація можлива лише за умови, коли слов’янський і давній індо­європейський ареали збігаються. А це може стосуватися лише тих територій, де історично засвідчені слов’янські народи, а от­же, й території сучасної України.

Скіфо-перська війна

Наприкінці VI ст. до н. е. відбулася найвідоміша подія скіф­ської історії — війна з перським царем Дарієм Ґістаспом, до­кладно описана Геродотом. Ніхто з сучасників не сумнівався, що перси зазнали в ній нищівної поразки, хоч і не програли жодної битви. Сам Дарій ледь урятувався з рештками свого 700-тисячного війська, а в античній літературі за скіфами за­кріпилася слава непереможних воїнів.

Отже, Дарій оголосив війну скіфському царю Ідантірсу і з чи­сленним військом перейшов Дунай. Геродот оповідає, що скіфи, не бажаючи вступати до бою, рухалися на один день попереду війська Дарія, спалювали за собою траву и засипали колодязі. Вже хрестоматійною стала історія про те, як Дарій, дедалі загли­блюючись у Скіфію, надіслав царю скіфів листа: «Диваче, наві­що ти тікаєш?Якщо ти справді такий дужий, то зупинись, і ми поміряємося силами. Якщо ж заслабкий, то знову-таки зупинись і визнай мою владу». На що отримав відповідь: «Я і раніше ніколи не тікав від страху перед кимось і зараз тікаю не від тебе, !за­раз я чиню так само, як і в мирний час. Якщо ж ти хочеш будь-що битися з нами, то в нас є батьківські могили. Знайди їх і спробуй зруйнувати, і тоді дізнаєшся, чи станемо ми битися за ці моги­ли. Але доки нам не захочеться, ми не вступимо до бою. А сильні­ші ми за тебе чи слабші — збагни з мого подарунка». Подарунок складався з птаха, миші, жаби й п’яти стріл, що нібито означало: «Якщо ви не сховаєтесь у небі, як птахи, чи в землі, як миші, чи у воді, як жаби, то всі загинете від наших стріл». Дарій повного мірою оцінив ці слова, коли, так і не зумівши наздогнати скіфів, був змушений відступити. Скіфи вдень і вночі нападали на зму­чене й деморалізоване військо Дарія, і воно тануло на очах. Сам Дарій під прикриттям ночі мусив рятуватися втечею з гуртом найближчих підданих.

Військова міць скіфів не викликала сумнівів у давніх авто­рів. Похід Філіппа II проти скіфів, успішний напочатку, ледь не коштував македонському правителю життя. Його знаменитий син, Олександр Великий, під час своєї виправи на схід так і не наважився рушити на Скіфію. Щоправда, один із його полко­водців, Зопіріон, 331 р. до н. е. з тридцятитисячним військом усе ж здійснив похід проти скіфів, який завершився загибел­лю війська й самого полководця. Більше пощастило іншому Олександровому воєначальнику — Лісімаху, що мріяв поши­рити свою владу на все чорноморське узбережжя, але потра­пив в оточення і швидко відмовився від своїх амбітних планів. Загалом усі спроби підкорити Скіфію виявилися невдалими. Римський автор І ст. Помпоній Мела писав: «Колись два царі, що насмілилися навіть не підкорити Скіфію, а лише увійти в неї, а саме — Дарій і Філіпп — ледь знайшли шлях звідти». Геродот говорив, що «...серед усіх відомих нам народів лише скіфи воло­діють одним, проте найважливішим для людського життя мис­тецтвом. Воно полягає у тому, що жоден ворог, що напав на їх­ню країну, не може ані врятуватися звідти втечею, ані наздо­гнати їх, якщо вони самі не забажають відкритися». А давньо­грецький історик Фукідід (V ст. до н. е.) додавав: «Жоден народ неспроможний устояти проти скіфів, якщо тільки вони живуть між собою в злагоді».

Скіфські міста

Існування такої цивілізації, як Скіфська, годі уявити без роз­винених міст. Давні джерела справді знають деякі з них — Хабеї, Неаполь, Палакій, Hanum. Вони зазвичай локалізуються на міс­ці чотирьох найбільших пізньоскіфських поселень, що їх вия­вили археологи, — городища Керменчик (у межах нинішнього Сімферополя), Кермен-Кир (за 5 км північніше кримської сто­лиці), Булганак (на 15 км західніше Сімферополя) й Усть-Аль- мінське (біляс. Піщане Бахчисарайського р-ну). Пліній Старший (І ст.) і Юлій Солін (III ст.) на початку нової ери згадують міс­то Геранін («Журавлине») в землі скіфів-орачів. Геродот описав і величезне дерев’яне місто Гелон (певно, Голунь «Велесової кни­ги») у країні будинів, найбільше в усій тогочасній Європі: воно, за приблизними підрахунками, налічувало не менше 200 тис. жителів. Оскільки грецьке gelios означає «Сонце», етимологіч­но назва Гелон може споріднюватись, скажімо, із назвою Сурож (пор. інд. Сур’я — «Сонце»), що її раніше мало сучасне крим­ське місто Судак. Проте можливий і її зв’язок з і.-є. hel «рід». У такому разі Гелон {Голунь) тлумачиться як «Родове (місто)», «Місто роду», «Племінне місто» і виступає семантичним двій­ником назв Родень, Вишгород, Генуя, Женева тощо.

Вочевидь, скіфських міст було значно більше: у різних час­тинах Скіфії археологи виявили численні й величезні на той час поселення: Мотронинське (Черкащина), Пастирське (Хер­сонщина) й Немирівське (Поділля), Трахтемирівське (вище Канева), Ходосівське (під Києвом), Каратульське й Кам’янське (на Запоріжжі) городища займали площу від 150 до 6000 га і яв­ляли собою справжні міські центри скіфської доби. Залишки міст скіфського часу, оточені міцними фортечними мурами, ви­явлено й на Десні. Більське городище на Полтавщині, де зна­йдено залишки помешкань, майстерень, загонів для худоби і яке найчастіше ототожнюють з Геродотовим Гелоном, мало площу 4400 га, а довжина його стін сягала майже ЗО км. Дослідники під­рахували: щоб звести такі стіни, потрібно було майже 200 тис. кубометрів деревини та ще стільки ж землі й глини, щоб заси­пати їх у фортечну стіну та опори. Безперечно, спорудження со­тень подібних і менших міст-фортець вимагало колосальних за­трат людських сил, а відтак і належної суспільно-політичної ор­ганізації (держави).

Скіфську столицю на околиці сучасного Сімферополя гре­ки називали Неаполь, тобто Новгород — назва, вірогідно, пояс­нювалася тим, що це була нова столиця Скіфського царства. Місто площею 20 га оточував оборонний мур, ширина якого коливалася від 2,5 м. до 12,4 м. — таких могутніх стін не ма­ло жодне місто давнього Північного Причорномор’я. Особливо вражає мавзолей неподалік скіфської столиці, що не має анало­гів у світовій археологічній практиці. Усипальниця скіфської знаті мала вигляд майже квадратної у плані споруди, всередині розміщувалися кам’яна гробниця з винятково багатим, імовір­но, царським похованням, монументальний дерев’яний різь­блений саркофаг і 34 дерев’яні ящики-труни з похованнями у кілька ярусів. Мавзолей датується II-I ст. до н. е.

Скіфська культура

Судити про скіфську культуру за свідченнями античних ав­торів непросто. Зокрема й тому, що давньогрецька традиція від самого початку мала тенденцію ідеалізувати життя і побут людності Північного Причорномор’я. Вже найраніші письмен­ники оповідали про блаженний північний народ гіпербореїв, що не знає воєн, ворожнечі й несправедливості, а скіфи зобра­жалися такими, що осторонь від цивілізації зберігають високі моральні якості, мудрість і чеснотливість. Оповідали, що гі- перборей Абаріс подорожував по всій землі зі стрілкою в ру­ці (вважається, що магнітний компас з’явився в Європі лише у XII ст.), давав достовірні прогнози про землетруси, заспокою­вав вітри, річкові й морські збурення. Скіфський жрець Мерлін нібито брав участь у зведенні культових споруд у Стоунхенджі (Англія), легко переміщуючи й установлюючи величезні кам’яні брили-менгіри й оповідаючи, що на його батьківщи­ні, в Скіфії, чинять ще більші дива. Легендарним в еллінській традиції став скіфський мудрець Анахарсис — винахідник ба­гатьох культурних набутків (трута, двозубого якоря, гончар­ного кола), якого самі греки зараховували до семи найбільших грецьких мудреців. Мудрими афоризмами прославився у Греції і скіфський цар Атей, а про влучні й дотепні висловлювання тут навіть склалася примовка — говорити як скіф.

Грецькі автори відзначали високі моральні засади скіфів, їхнє розвинуте почуття гідності. Лукіан Самосатський (II ст.) писав, що «скіфи вірніші друзі, аніж елліни», що «вони не визна­ють нічого вищого за дружбу і кожен скіф вважає за найбільш достойне розділити з другом його труди й небезпеки, сприй­маючи за найтяжчу образу, якщо тобі скажуть, що ти зрадив дружбі»'. Геродот вважав скіфів найрозумнішими серед тих, кого знав. Страбон відзначав чеснотливість скіфів і зауважу­вав, що коли вони й мають якусь погану звичку, то перейня­ли її у греків чи римлян; характерними рисами скіфів він вва­жав допитливість, люб’язність і щирість. Грецький історик І ст. до н. е. Ніколай Дамаскін особливо наголошував на справедли­вості скіфів: «старші для них — як батьки, молодші — як сини, а однолітки — як брати... Скіфи не знають ні заздрості, ні нена­висті, ні страху через спільність життя і справедливість».

Загальновідомо, що скіфський хліб годував половину Елла­ди. У V-IV ст. до н. е. з Причорномор’я лише в Афіни і лише через Боспор вивозилося від 400 до 670 медимнів хліба (від 16 до 22 тис. т). Геродот і Гіппократ описують приготування скі­фами вершків і вершкового масла — тоді ще невідомих еллі­нам. Антична традиція відзначає схильність скіфів до спиртно­го: існував навіть вислів пити по-скіфськи, тобто не розбавляти хмільний напій водою. Геродот, оповідаючи про скіфів, перший в історії описав парову лазню. Існувала у скіфів і народна ме­дицина: давньогрецький філософ Теофраст (IV-III ст. до н. е.) згадував про «скіфські трави», помічні від різних недуг.

За Геродотом, у північній течії ріки Бористен, на відстані сорока днів плавання від моря (де Бористен іще судноплав­ний) розміщувалася священна місцевість Герри з могилами скіфських царів. І хоча вона достеменно не локалізована, най­частіше її розташовують в ареалі всесвітньовідомих скіфських курганів з їх унікальними золотими скарбами: Чортомлик, Солоха, Розкопана Могила, Огуз, Зольний, Куль-Оба, Тов­ста Могила та ін., переважно на сучасній Запоріжчині й Дні­пропетровщині. Насипи над курганами сягали висоти 20 м. і 300 м. у діаметрі; на вершинах деяких із них встановлювали­ся кам’яні скульптури — антропоморфні стели або плити з рельєфним зображенням рис обличчя, одягу, прикрас і зброї. А в кургані Товста Могила біля міста Орджонікідзе на Дні­пропетровщині археологи виявили унікальну золоту нагруд­ну прикрасу, знану нині як скіфська пектораль. Добре відомий і так званий скіфський декор, що отримав назву звіриного, бо в ньому зображені переважно стилізовані звірі й птахи, фан­тастичні тварини й напівтварини — крилаті бики й леви, рога­ті леви й коні, псоголові істоти. А на одній із золотих пластин, виконаних у цьому стилі, виявлено підпис майстра грецькими літерами: Поранко.

Геродот оповідає про місцевість Ексампай у межиріччі Дніп­ра й Південного Бугу, де стояв величезний мідний казан, т. зв. чаша Ар’янта, що вміщувала 600 амфор і мала завтовшки шість стіп. За легендою, казан було виплавлено з наконечни­ків стріл, які скіфський цар Ар’янт звелів принести усім скі­фам — так він хотів визначити чисельність своїх підданих.

Розрахунки, здійснені за Геродотовим описом, показали, що казан мав близько 122 т. і діаметр майже 8 м., а на його виго­товлення пішло до 12 млн 225 тис. наконечників стріл. З іншо­го боку, в Геродотовому опису «чаші Ар’янта» можна вбачати і відбиття фольклорних уявлень про число 6: так, вона вшес­теро більша за казан, що його встановив поблизу входу в Понт спартанський стратег Павсаній, вміщує 600 амфор і має 6 паль­ців завтовшки.

Царство Атея

Вершини могутності Скіфська держава досягла за царя Атея (IV ст. до н. е.). Страбон оповідає про нього як про сильного та діяльного самодержця, влада якого поширилася над більшістю народів Північного Причорномор’я. Розквіт Скіфської держа­ви цього періоду добре простежується археологічно: саме IV ст. до н. е. датують численні царські кургани, як ніколи доти багаті виробами з золота, срібла та бронзи. Відомі нам і скіфські мо­нети з зображенням Атея. Вважають, що столицею Скіфської держави було поселення на місці сучасного Кам’янського горо­дища на Запоріжчині, оточене земляним валом і ровом. Спільно з македонським царем Філіппом II, батьком Олександра Ве­ликого, Атей розгромив царство фракійців-одрисів і поширив владу Скіфського царства за Дунай. Однак невдовзі інтереси колишніх союзників зіштовхнулися: війна Атея з Філіппом Македонським, що викликала величезний резонанс серед су­часників, завершилася перемогою македонського правителя. Трохи не доживши до ста років, Атей загинув у битві. Хто був спадкоємцем по Атею, джерела не повідомляють.

Мітрідатові війни. Пізні скіфи

Завершальний етап скіфської історії, що охоплює період у півтисячоліття, починаючи з кінця III ст. до н. е., майже не освітлений джерелами. Відомо лише, що Скіфська держава потроху втрачає колишню силу, а в пониззі Дніпра та в Північ­ному Криму, а також у Добруджі на Нижньому Дунаї виника­ють т. зв. Малі Скіфії. Незабаром Скіфське царство встановлює владу над Ольвією й починає збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над Таврикою. Одним із його прави­телів був Скілур, той самий, який радив своїм синам зберігати єдність, наочно показавши на пучкові прутиків, що його пере­ламати набагато важче. Скілура заступив його син Палак.

Саме в цей час на арену вітчизняної історії виходить ще один колоритний персонаж — Мітрідат VI Євпатор (132-63 рр. до н. е.) — творець величезної Понтійської держави з центром у Малій Азії (суч. Туреччина), наймогутнішої серед держав ел­ліністичного світу, який особливо відзначився своєю неприми­ренною боротьбою проти Риму. У родоводі Мітрідата зміша­лися дві визначні династії стародавнього світу: за батьком він належав до перської династії Ахеменідів, а за матір’ю був на­щадком Олександра Македонського. Війна з Понтійською дер­жавою завершилася для скіфів невдало: близько 110 р. до н. е. полководець Мітрідата Діофант завдав поразки скіфському ца­реві Палаку. Скіфське царство, хоч формально і не було приєд­нане до Понтійської держави, стало залежним від неї.

Після Мітрідатових воєн скіфи практично зникають з поля зору давніх авторів. Завершення скіфського періоду української історії історична наука означує терміном «пізні скіфи». Майже повна відсутність писемних джерел про цей відтинок їхньої іс­торії створює хибне враження про зникнення скіфської культу­ри: вже традиційно вважається, що в цей час скіфів з Північного Причорномор’я витісняють сармати. Проте є всі підстави вва­жати, що в даному разі йдеться скоріше не про витіснення або винищення одного народу іншим, а про чергові територіально- політичні переміни у Північному Причорномор’ї. Та й ім’я скі­фів ще довго фігуруватиме на сторінках джерел: ним давні ав­тори називатимуть численні народи Давньої України — сарма- тів, готів, аланів, слов’ян, хозарів, печенігів, русів тощо. Та про це мова далі.

Резюме

Попри значну увагу дослідників до скіфської теми й цілком задовільне (порівняно з іншими періодами давньоукраїнської історії) її джерельне забезпечення, переконливо розв’язати проблему походження та ранньої історії скіфів досі не вдалося. Навіть більше: жодне з вузлових питань скіфології, за визнан­ням самих скіфологів, не має нині загальновизнаного тлумачен­ня. Чи не тому, що історики від самого початку обрали хибний методологічний шлях, взявши за відправну ту тезу, якою б їх­ні дослідження мали завершуватись? Безпідставне віднесення скіфської мови до північноіранських діалектів іранських мов у їхній генетичній спорідненості з сучасною осетинською мо­вою зумовило необгрунтований висновок, ніби скіфи — вихід­ці з Ірану, іранці, предки осетин, праосетини. Важко збагнути, як концепція, зіперта лише на кілька доволі сумнівних етимо- логій скіфських імен і назв, яка неспроможна витлумачити ле­вову частку скіфської ономастики і зовсім не підтверджена іс­торично, стала загальноприйнятою версією етногенези скіфів. Підтримана авторитетом професорів та академіків, «скіфська проблема», попри численні суперечності й нестиковки, таки отримала «офіційне» розв’язання, зумовивши тим самим і хиб­ність поглядів на ряд інших, суміжних із нею, проблем давньо­української історії.

Натомість слід визнати виняткову давнину скіфів у Пів­нічному Причорномор’ї. Свідчення давніх авторів не лиша­ють сумніву: скіфи фігурували вже в подіях політичної істо­рії стародавнього світу IV-III тис. до н. е. І якщо легенди бага­тьох народів оповідають про переселення цих народів з якоїсь прабатьківщини, то в скіфських легендах цього немає: у сво­їх географічних рамках вони не виходять за межі українсько­го степу й лісостепу (Подніпров’я). А тому немає жодних під­став ані датувати появу скіфів у Північному Причорномор’ї по­чатком І тис. до н. е., ані вважати їх прибульцями звідкілясь. Адже цілком очевидно, що початок етнічної історії Північного Причорномор’я, яким його знаємо ми, тобто базований на оповіді про кімерійсько-скіфське протистояння, насправді та­ким не був. Саму цю подію ще мають належно оцінити істори­ки, враховуючи, зокрема, й те, що скіфи у низці джерел поста­ють прямими етнічними нащадками кімерійців.

Ми ще неодноразово на сторінках цієї книжки повернемося до «скіфської проблеми», тож і остаточний висновок щодо по­ходження та ранньої історії скіфів відкладемо до її завершен­ня. В усякому разі, вже тепер можна говорити, що на середину І тис. до н. е. Північне Причорномор’я вже займала скіфська етнополітична спільнота, етнічноспоріднена і единокультурна. Очевидно, скіфів як єдиного народу не існувало, а були чис­ленні народи т. зв. скіфського кола на величезних просторах Євразії — новітні археологічні дослідження виявляють скіф­ські старожитності на території від Середньої Європи на заході до Алтаю і Туви на сході. Саме тому археологічно й історич­но «скіфську проблему» слід розглядати на широкому тлі ма­теріалів Євразії — від Забайкалля до Дунаю і від Прикам’я до Передньої Азії та Балкан.