Народи Геродотової Скіфії

Вступ • Таври й Таврика • Проблема походження таврів • «Херсонеська Присяга» • Агатирси • Гелони та будини • Неври • Алізони • Андрофаги • Меланхлени й савдарати • Народи «крайньої півночі» • Народи Геродотової Скіфії і слов'яни • «Кельтський слід» в етнонімії Геродотової Скіфії • Резюме

Етнічна карта Давньої України Геродотових часів не обмежу­валася скіфами — землі на північ від Чорного моря населяли численні народи, що їх найчастіше відносять до народів т.

Таври й Таврика

Без перебільшення, таври у вітчизняній історії посідають особливе місце. За поширеного уявлення про етнічну історію Давньої України як сповнену міграцій і колонізаційних рухів, історія таврів від самих першопочатків пов’язана з Україною, з Кримом. На тлі «прийшлих» кімерійців, скіфів, сарматів, гуннів і десятків інших народів нашої давньої історії, таври у розумінні сучасних істориків постають чи не єдиним народом-автохтоном. Етнонім таври простежується тут упродовж значного історич­ного відтинку: він першим постає серед етнічних найменувань Північного Причорномор’я (у Гомера, бл. XIII ст. до н. е.) і зни­кає лише через два з половиною тисячоліття — у XIII ст., після монгольської навали на Русь. Понад дві тисячі років на картах світу Кримський півострів називався не інакше, як країною тав­рів — Таврикою.

«Таврські» мотиви здавна були популярними в греків. Саме в Тавриді, за міфами, бог Озіріс навчив людей виноградарства й землеробства — запріг биків, зорав землю, і від цієї пари би­ків дістав ім’я народ — таври, оскільки священною твариною Озіріса був бик, грецькою таврос. Діодор Сицилійський опо­відає, що золоте руно стерегли таври та їхні вогнедишні би­ки. Саме на цих землях розгортаються і події трагедії Евріпіда «Іфігенія в Тавриді», куди богиня-воїтелька Артеміда, що ма­ла епітет Тавропола, перенесла під час Троянської війни юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, де та стала жрицею у таврському храмі Діви-Артеміди. Від руки Іфігенії мало не гине її рідний брат Орест, який прибув потай викрасти дерев’яну статую Артеміди і якого схопила сторожа. Сестра ря­тує брата, і обоє, зі статуєю богині, повертаються до Греції.

Геродот описує Таврику як гірську країну, що виступає в Чорне море, а самих таврів як жорстоких розбійників, що приносять чу­жоземців у пожертву своїй грізній богині. Він згадує таврів і ко­ли оповідає про скіфо-перську війну. Дізнавшися, що перський цар Дарій пішов на них походом, скіфи начебто звернулися по допомогу до ватажків сусідніх народів: одні їм обіцяли допомо­гу, а інші, серед них і таври, — у ній відмовили. Давньогрецький географ та історик Страбон (І ст. до н. е. — І ст. н. е.) повідомляв, що «скіфське плем’я таврів» населяє більшу частину Криму. За столицю таври мали Херсонес Таврійський на південному узбе­режжі Криму (нині в межах Севастополя), літописний Корсунь.

Проблема походження таврів

Проблема походження таврів досі не розв’язана насамперед через обмаль даних про їхню мову, чи не єдиним зразком якої лишається їхній етнонім. З іншого боку, дослідники майже од­ностайні в тому, що й таври — не самоназва, а лише грецький переклад етноніма (грец. таврос «бик»), який в оригіналі зву­чав інакше, хоч і мав те ж значення: «бики» або «ті, що шанують бика».

Частина дослідників схилялася до того, що таври — залиш­ки кімерійців, яких скіфи відтіснили в гірські райони Криму. Проте значно більше підстав пов’язувати таврів із самими скі­фами, особливо зважаючи на поширену в давній традиції фор­му тавроскіфи або скіфотаври. «Скіфським народом» називає таврів Страбон, Амміан Марцеллін (IV ст.) згадує три тавр­ські народи — аріхи, сінхи й напеі (пор. скіфський народ на- пи у Геродота), а Пліній Старший (І ст.) налічує у Тавриці три десятки народів, щоправда, невідомо, чи всі таврського похо­дження. Так само й Геродотову згадку про «царів таврів» пере­важно вважали свідченням неоднорідності таврського етносу.

«Херсонеська присяга»

1890 р. на центральній площі Севастополя було знайдено дивний камінь із написами. Як з’ясувалося згодом, знахідка є унікальним документом — присягою громадян давнього Хер­сонесу, складеною грецькою мовою; її умовно назвали Херсо­нська присяга. Ми б, може, й не згадали про неї у праці з етніч­ної історії, якби не одне слово в шостому параграфі присяги, який у перекладі звучав так: «Я охоронятиму для народу сас­тер і не розголошуватиму нічого потаємного ні елліну, ні варва­ру, що могло б зашкодити державі...»

Це загадкове слово — састер, один-єдиний раз ужите в при­сязі. За понад століття, що минуло від часу публікації пам’ятки, воно постійно лишалося в центрі дослідницької уваги, однак численні намагання з’ясувати його значення особливого успіху не мали. Складність полягала в тому, що давньогрецька мова, якою було складено документ, такого слова не знала, тож і текст присяги лишався не до кінця зрозумілим: що за састер мав охо­роняти херсонесець і чого він не смів розголошувати еллінові чи варвару? Одні науковці пропонували власні тлумачення, ін­ші приймали вже існуючі, треті взагалі обходили увагою незро­зуміле слово. Припускалося також, що при написанні присяги різьбяр помилився, тож дослідники почали виправляти цю «по­милку», наближаючи слово до існуючих грецьких понять і тер­мінів, хоча жодне таке виправлення все одно не прояснювало тексту.

Лише десятиліття тому знаний російський мовознавець і до­слідник індоаріки Олег Трубачов висловив припущення про зв’язок терміна састер Херсонеської присяги з давньоінд. shast- га «божественна, релігійна книга, звід». Шастри в індійській традиції — збірники священних настанов, де стисло виклада­лися різні сакрально значимі для індійця тексти. Все життя давнього індійця регламентувалося приписами, викладеними в шастрах, найпершою і найавторитетнішою частиною яких були веди. Ці приписи сукупно складали морально-етичні за­сади суспільства, т. зв. дгарму, що охоплювала такі категорії, як моральність, чеснотливість, праведність, неухильне дотриман­ня громадських і релігійних обов’язків, міцний і справедливий суспільний устрій, лад і порядок. До речі, ще на початку XX ст. перший видавець і коментатор присяги Василь Латишев, вихо­дячи лише зі змісту її, висловив здогад, що састер може озна­чати щось на зразок «сукупність законів». Певно, не випадково саме слово з подібним значенням, одне з ключових у релігійно- етичній лексиці, цілком могло зберегтись у мові жителів Херсонесу ще від найдавніших часів — недарма херсонесці ма­ли оберігати його «від елліна й варвара». Не менш важливо те, що і в даному разі до єдино правильного лінгвістичного висно­вку призводить саме звернення до давньоіндійської мови. Тож і питання про етнічну належність таврів набуває нового змісту і нових перспектив.

Агатирси

Ще одним народом Північного Причорномор’я у скіфські часи були агатирси. Агатирс, як уже йшлося, найстарший із трьох братів у Геродотовій оповіді: він не зумів натягти бать­ків (Гераклів) лук і разом із середульшим братом Гелоном мав залишити рідну землю. Агатирси займали найзахіднішу части­ну скіфського квадрата, переважно Подністров’я; саму назву Дністра — Tipac — дослідники якраз і схильні пов’язувати з на­звою агатирси. «Батько історії» стверджував близькість зви­чаїв агатирсів і фракійців, що населяли в давні часи північно- східну частину Балканського півострова.

Гелони та будини

Два інші народи — гелони й будини у Геродота тісно перепле­тені, хоча сам він протиставляє їх за мовою, зовнішністю і побу­том. Будини, за Геродотом, — великий і численний народ, мають блакитні очі й русяве волосся, вони — кочовики, тоді як гело­ни займаються землеробством, садівництвом і вирощують хліб. Обидва народи у скіфо-перській війні підтримали скіфів і ви­конували стратегічне завдання: відступати, тримаючи персів на відстані добового переходу, й заманювати їх углиб Скіфії.

Питання про гелонів і будинів — чи не одне з найбільш заплу­таних у сучасній скіфології. Щодо локалізації цих народів існує два десятки варіантів, що загалом охоплюють більшу частину Східної Європи. Судячи з Геродота, будини розташовувалися десь у Приазов’ї, за течією Танаїса-Дона, на північ від саврома- тів і вже за межами Скіфії — вище починалася безлюдна пус­теля. Саме тут нібито знаходилося дерев’яне місто Гелон із чис­ленними храмами будинів (певно, Голунь «Велесової книги»). Локалізація Гелона, безумовно, допомогла б розв’язати питання і про терени будинів, якби сам він був надійно ідентифікований. Нині Геродотів Гелон найчастіше ототожнюють з Більським го­родищем на Ворсклі (Полтавщина), хоча й тут існують серйозні сумніви, тож питання лишається відкритим.

Геродот оповідає, що жителі Гелона колись були еллінами, але згодом осіли серед будинів. Через це нібито елліни й будинів іно­ді називають гелони, що, як вважає Геродот, неправильно. Будинів часто пов’язували з пізнішими бобинами, або водинами Птолемея (II cτ.), який у своїй праці подає географічні координати Алан- ських і Волинських гір. Перші з них, як на дослідників, досить точно відповідають Донецькому кряжу, а другі розташовують пе­реважно біля південного краю Середньоруської височини.

У Північному Причорномор’ї з гелонами пов’язувалася при­морська область на лівобережжі Бористена-Дніпра, поблизу Ахіллового бігу (суч. Тендрівська коса); через неї, за Геродотом, протікала річка Пантикап до свого злиття з Бористеном. Саме тут, у Гілеї, згідно з легендою, прабатько скіфів Геракл зустрів напівдіву-напівзмію, яка й народила йому трьох синів, один з яких і був Гелон. Згодом Гелон і його старший брат Агатирс полишили рідні краї, тож, якщо йти за традицією, шукати га­лонів слід уже поза Скіфією. На підставі скіфської родовідної легенди про відхід Гелона й слів Геродота про якісь особливі зв’язки між гелонами й еллінами (зокрема, й на етнонімному рівні), висловлювалося припущення, що саме елліни й могли бути нащадками легендарного Гелона. Характерно, що й у Серед­земномор’ї існувало місто Гелон — двійник причорноморського Гелона. Цікаве в цьому плані й ім’я Гелон, яке мав відомий ти­ран із Сіракуз (о. Сицилія); він походив із міста Гели на річці Гелас і вславився тим, що розбив при Ґімері (пор. кімери) кар­фагенян, які вторглися на острів. Гілоном звали діда відомого афінського оратора Демосфена — одружений на скіф’янці, він жив у Північному Причорномор’ї. Народ гели, носій гельської мови, відомий і серед кельтів, частина яких і собі називалася галлами. Гелонів іноді ототожнювали і з пізнішими аланами.

Грецький граматик Стефан Візантійський (VI ст.) у своєму словнику, присвяченому походженню народів, відзначав, що будини — скіфський народ, названий так тому, що кочують на возах, які тягнуть бики: така етимологія назви, вочевидь, за­снована на її співзвучності з грецькими словами Ьои — «бик» та dineuein — «кружляти», «скитатися». Задля повноти карти­ни додамо, що назву будини пробували пов’язати і з індійським Буддою, засновником буддизму. Дивовижно, але Геродотова пара будини-гелони отримує показовий буддійський відповід­ник — пару буддга-гелонг. Де перше означає «пробуджені, про­світлені», а друге означує верховного жерця у буддистів. Сам Будда, нагадаємо, відомий і як Шак’ямуні «Мудрець шак’їв», бо походив із царського роду, спорідненого з шаками-саками- скіфами.

Неври

Іще одним народом у скіфських краях були неври. їхня зем­ля, за Геродотом, розміщувалася на півночі Скіфії, приблизно між Дніпром, верхів’ями Дністра й Південного Бугу. Про неврів Геродот каже, що вони мають скіфські звичаї і чаклуни, а скіфи й елліни, які живуть серед них, стверджують, ніби раз на рік ко­жен невр перекидається вовком, а тоді знову прибирає людської подоби. За одне покоління до походу Дарія (VI ст. до н. е.), опо­відає Геродот, неври оселилися серед будинів, оскільки на їх­ніх землях розплодилося безліч змій. Під час Дарієвого походу скіфи вмисне заманювали перське військо в Невриду, бо неври відмовилися допомогти їм воювати проти персів.

Геродотових неврів найчастіше ототожнювали з пізнішими неріванами Баварського Географа (IX ст.) й наварами Птолемея (II ст.). Римський історик Амміан Марцеллін (IV ст.) знає нер- віїв біля витоків Бористену (з ними пов’язують ріку Прип’ять), там само локалізує неврів і Пліній Старший (І ст.). «Велесова книга» пише: «А тоді ми потяглися на схід Сонця і йшли до Henpu [Дніпра. — C. H.]. Ріка ж та тече до моря, і ми осіли у ній на півночі й іменувались непрами й прип’ятцями». Серед кельтів- кімврів були відомі neroi(i), що входили до племінного союзу белгів, назві яких завдячує відома з римських часів галльська провінція Belgica. Вважається, що основа neru(o) первісно озна­чала «люди, народ»: відомі кімврське пег «герой», санскритське паг «чоловік, муж, богатир, герой», народ нарти в осетинсько­му епосі. Арабський автор Аль-Ідрісі у середині XII ст. згадує у басейні Дону й Сіверського Дінця народ ніварія, що володів шістьма фортецями.

Алізони

Про алізонів Геродот повідомляє небагато. їхні володіння розміщувалися неподалік торгової гавані бористенітів, вони мали скіфські звичаї, але були землеробами, споживали хліб,

цибулю, часник, сочевицю, просо. На межі земель алізонів і скі­фів Геродот розміщує скіфську святиню Ексампей, де стояв ве­личезний мідний казан, виплавлений із наконечників стріл. Саме в країні алізонів, каже Геродот, найбільше зближуються Tipac (Дністер) і Гіпаніс (Південний Буг), а тоді обидві річки дедалі більше розходяться.

Цікаво, що назва алізони виявляє фонетичну подібність із на­звою галізони, яку мав віфінський народ, союзник давніх тро­янців (Віфінія — давня область на північному заході Малої Азії, пов’язувана з фракійцями-віфінами. — C. H.). Долина й річка Алазані є в Кахетії (Грузія). За біблійною версією про походжен­ня народів, слов’яни пішли від Еліза, сина Явана й онука Яфета. Аналогії між Геродотовими алізонами й слов’янами пізніших дже­рел проводилися неодноразово — не останню роль у такому ото­тожненні відіграла грецька етимологія назви алізони «самохвали», близьказмістомдотрадиційноготлумачення назви слов’яни. Однак існує й інше її пояснення: компонент -зони в етнонімі алізони спів­відноситься з Іран, зонту й інд. джанту, які пов’язані з поняттям народження, походження (як і в назві амазонки) і означають «рід, народ». А зважаючи, що санскр. г на грецькому та слов’янському ґрунті часто стає /, назва алізони матиме первісну форму арізони й означатиме «арійський народ», «арійського роду», тим більше, що історії відомий і мідійський народ арізанти (арізани). Скіфи добре знали термін арій: їхні царі мали імена Apec, Ар’як, Ар’янт, Ар’ятт, яким є індійські та іранські відповідники.

Андрофаги

Сусідами скіфів з півночі були андрофаги, відділені від скі- фів-землеробів якоюсь «пустелею». За Геродотом, андрофаги (іноді антропофаги «людоїди»), «особливий, не скіфський на­род..., вони не знають ані судів, ані законів ) кочовики. Одяг но­сять подібний до скіфського, але мова іхня особлива». Геродот підкреслює дикунство андрофагів і уточнює, що «вони у тій країні єдині людоїди». Проте навряд чи можна визнати таку особливість андрофагів серед народів «скіфського кола». Очевидно, тут швидше йдеться про «народну етимологію» цієї назви, яка й закріпила уявлення про їхні звичаї і дикість.

Меланхлени і савдарати

Десь на сході чи північному сході, вже поза «скіфським чоти­рикутником», на відстані двадцяти днів від моря жили меланхле­ни. Саме до їхньої країни найперше почали відступати скіфи пе­ред перським військом. Про меланхленів Геродот мовить, що во­ни «народ інший, не скіфський», хоч і мають скіфські звичаї. А до того ж вони вбрані в чорне, через що нібито й постала їхня на­зва (від давньогрец. мелан «чорний» і хлени «вдягнені»). Проте, схоже, і тут неправильне тлумачення назви визначило й хибне уявлення про сам народ. Так, для назви меланхлени дослідни­ки вказували на цілковитий значеннєвий відповідник — назву савдарати, яка з осетинської теж нібито тлумачиться як «чор- новбрані». Проте насправді осет. савдар означає «чорний бик», де дар-дур в іранських мовах означає «бик, тур», а весь етнонім тлумачиться як «чорнобичичі, чорнотуричі». Тож цілком імо­вірно, що й етнонім меланхлени може мати подібну семантику.

Народи -«крайньої півночі»

Дещо повідомив Геродот і про більш віддалені народи, що мешкали на північ від Скіфії, за безлюдною пустелею, хоча сам історик зазначає, що він особисто не знає нікого, хто б опо­вів про ці землі як очевидець. На відстані семи днів шляху від будинів на північ Геродот розміщує фіссагетів, а по сусідству з ними — йірків, які нібито оселилися тут, аби позбутися влади царських скіфів. Із землі фіссагетів, каже Геродот, через землю меотів течуть чотири великі річки — Лік, Oap, Танаїс і Сірґіс, Що впадають у Меотиду. Землі ще далі на північ заселяли іс- седони, а тоді — одноокі люди, скіфською арімаспи, оскільки аріма у скіфів означає «один», а спу — «око». Нагадаємо, що, за Геродотом, саме арімаспи колись прогнали ісседонів з їхньої країни, ті потіснили скіфів, а кімерійці вже під натиском скі­фів залишили предковічні землі в Північному Причорномор’ї. За арімаспами, оповідає Геродот, живуть грифи, що стережуть золото, а ще північніше, на морському узбережжі — гіпербореї. Геродоту були відомі й аргіппеї — святий народ, що не мав зброї і часто залагоджував суперечки між іншими племенами.

Народи Геродотової Скіфії і слов’яни

Винятково популярними в історіографії були намагання ототожнити деякі з народів, згаданих Геродотом, із майбутніми слов’янами. Особливо багато слов’янських рис як у зовнішнос­ті, так і в побуті (зокрема, в дерев’яному будівництві) дослідни­ки вбачали в трибі життя будинів. Чимало істориків вважали праслов’янами і неврів — сюжети про вовкулаків справді не­абияк поширені в слов’янському фольклорі, а в «Слові о пол­ку Ігоревім» полоцький князь Всеслав обертається на вовка, аби дістатися стін Тмуторакані. Римський письменник І ст. до н. е. Валерій Флакк називає невра «викрадачем коханих», що до певної міри перегукується зі звичаєм умикання дівчат у де­яких слов’янських племен. Додамо сюди й знамениту фразу руських літописів, що неври, або нури, парці «еже суть славя­не». Подібним чином руський літописець означує слов’янські племена у давнину сукупним терміном Велика Скуфь.

-«Кельтський слід» в етнонімії Геродотової Скіфії

Годі оминути й численні та надзвичайно показові етнонімні від­повідності між народами «скіфського кола» та кельтами. Так, зо­крема, Геродотові будини, таври й неври мають цілковиті етнонім­ні відповідники серед кельтських народів — бодини (bodiontici), mayρucκu (taurisci.) та нервії (пегоіі). Народ під назвою таврини мешкав на півночі Італії, їхнім центром було місто Тавринів (суч. Турин). Саме серед кельтських народів відомі й кімбри (cimbri), а в Італії біля Авернського озера було місто Кімерій — єдиний то­понім Південної Європи, що може мати стосунок до кімерійців. Цікавим видається і співставлений назви кельти з самоназвою скі­фів — сколоти, причому не лише в плані фонетичної подібності, а й з огляду на те, що в балтійських мовах kelts і celts, як і індійське га/- ла та скіфське кола, означають «рід, плем’я». Тож кельти в такому разі виявляються етимологічними двійниками скіфів-сколотів.

Резюме

Коли йдеться про початки вітчизняної історії, зазвичай об­межуються згадуванням двох найвідоміших давніх народів — кімерійців і скіфів. Проте така етнічна картина давньоукраїн­ських земель наперед неповна, адже вітчизняна етнічна історія знає й десятки інших народів, про які, на жаль, відомо значно менше і які все ще не стали об’єктом прискіпливої дослідниць­кої уваги. Іноді їх означують «лісостепові нескіфські народи», хоча формально це не зовсім точно, бо ані проблема походжен­ня скіфів, ані проблема походження кожного з цих народів оста­точно не розв’язана. Саме тому коректніше було б означити їх «народами скіфського кола», враховуючи і спільність їхніх іс­торичних доль, і стійкі зв’язки на різних рівнях, що досить чіт­ко простежуються попри небагатослівність наших джерел і схо­дять, цілком певно, до значно раніших часів. Характерно, що де­які з цих народів фігурують уже в найдавніших подіях світо­вої історії, а до того ж згадуються у Північному Причорномор’ї і в наступні століття. Тож є всі підстави шукати (і віднаходити) зв’язки між народами Геродотової Скіфії та майбутньою людніс­тю цих земель, надто слов’янами. Щодо сарматів, народу, яко­му судилося зрештою змінити політичну владу в Північному Причорномор’ї, то ми вмисне не згадали їх у цьому розділі, хоча й мали для цього всі підстави. Про сарматів мова піде окремо.