Сінди й меоти
Вступ • Розселення сіндо-меотів • Проблема походження сіндів • Сінди й кімерій- ці • Сінди та скіфи • Етимологія назви «сінди» • Проблема сіндської державності • ДандаріТ • Дандарії і дардани • Етнонім «дандарії» • Дандака й Київ • Фатеі •
Мова меотів • Резюме
Основним населенням Прикубання і Східного Приазов’я в І тис.
до н. е. були меоти. Збірний етнонім меоти у сучасній історичній науці означує низку народів, що населяли узбережжя Меотиди (Азовського моря) і, ймовірно, складали єдину етнічну групу. «До меотів, — пише Страбон, — належать сінди, дандарії, торсати, аґри й арріхи, а також тарпети, обідіаке- ни, сіттакени, досхи і багато інших». Провідним народом серед меотів були сінди — з огляду на це назва сіндо-меоти як аналог назві меоти повноправно закріпилася у науковій термінології. Сіндів і меотів згадують у своїх працях численні давні автори, боспорські написи, їхні назви входять до титулатури боспор- ських царів.Розселення сіндо-меотів
Географічне розташування меотів — питання складне і до кінця нез’ясоване. Чи не єдиний виняток тут — сінди, межі розселення яких встановлюються досить точно: вважається, що сінди населяли Таманський півострів і прилеглу до нього частину Кавказького узбережжя. Таманський півострів у давні часи складався з багатьох островів, розділених численними рукавами Кубані; саме цю територію, т. зв. Сіндський острів, і населяли сінди. З ними сусідували інші меотські народи: з півдня — торети й керкети, з півночі — дандарії, а на схід по Кубані та її притоках — псеси й фатеї.
Проблема походження сіндів
Ще на початку XIX ст., коли сінди вперше привернули дослідницьку увагу, саме їхній виразно індійський етнонім став для вчених свідченням їхнього індоарійського походження. Йшлося не лише про суто фонетичну відповідність: початкове с- в етнонімі, зафіксоване боспорськими написами (у Геродота — інди), нині — одна з найточніших лінгвістичних ознак індоарійської мови.
До цього долучалося й свідчення лексикографа IV-V ст. Гесіхія, який у своєму словнику прямо зазначав: «сінди — народ індійський». Однак теза про сіндів як представників індоарійської мовної традиції, хоча періодично й зринала на сторінках наукових праць, особливого поширення не набула, оскільки принципово розходилася з традиційним поглядом на етнічну історію Причорномор’я, згідно з яким індоа- рійські народи залишили Північне Причорномор’я принаймні за тисячоліття до описуваних подій.З іншого боку, наявність цього етноніма в Приазов’ї, та ще й у середині І тис. до н. е. вимагала належного пояснення. Проте складність такого завдання спричинилася до того, що чіткої концепції походження сіндів немає і досі. Зрідка лунали окремі голоси, що сінди справді могли бути рештками тих індо- арійських народів, які колись жили в Причорномор’ї, а тоді вирушили на схід, до Індостану. Зверталася увага й на існування Старої, інакше Сіндської Скіфії у пониззі Дніпра. Та найчастіше дослідники обмежувалися простою констатацією того, що сінди — меотський народ. А що етнічна належність самих меотів досі не з’ясована, то це, по суті, мало що давало.
Сінди й кімерійці
Одним із найбільш важливих питань, пов’язаних із походженням меотів, є проблема їхньої можливої причетності до попереднього тутешнього населення — кімерійців. І якщо Євста- фій Фессалонійський (XII ст.), коментуючи Гомерову «Одіссею», все ще пов’язує зі згаданою територією кімерійців, то Гекатей Мілетський (VI ст. до н. е.) розміщує на цих теренах меотські народи, яких через кілька десятиліть назове меотами й Геродот. Тож постає питання про спорідненість кімерійців і меотів, пов’язаних принаймні спільною територією. Тим більше, що в історичній науці вже звучали припущення про можливий зв’язок сіндо-меотів із кімерійцями.
t Нагадаємо, що, всупереч усталеному уявленню, кімерійці після своєї «втечі» зовсім не зникають з історичних джерел: низка давніх авторів знає кімерійців у Приазов’ї навіть на початку нової ери, причому пов’язує їх саме з сіндами.
Характерно, що і для сіндо-меотів, і для кімерійців особливою є істотна роль жінки у суспільному житті: певно, не випадково цю ж відмітну рису давня традиція поширювала і на фракійців, зокрема, на мешканців острова Лемнос — сінтіїв або сінтів. Показовий у цьому зв’язку й археологічний матеріал: так, саме в кімерійців і сіндів найбільш поширеною поховальною спорудою була т. зв. сирцева камера — земляна могила зі спускним сирцевим склепом чи обкладеними цеглою стінами. Така подібність поховальних споруд в обох народів і собі може свідчити принаймі про особливу близькість сіндів і кі- мерійців, якщо не про їхній етнічний зв’язок.Сінди та скіфи
Стосунки сіндів і скіфів досі становлять нерозплутаний клубок загадок. Геродот оповідає, що взимку, коли Кімерійський Боспор замерзає, скіфи перебираються по льоду через замерзлу протоку до сіндів. І хоча ці переправи часто трактують як військові виправи, Геродот не дає для такого висновку жодних підстав. Амміан Марцеллін (IV ст.) у «Римській історії» наводить переказ, як сінди після лихоліть, що їх зазнали їхні господарі в Азії, заволоділи їхніми жінками та майном, і називає їх «низь- конародженими, підлими сіндами» — Sindi ignobiles, що досі бояться батога — зброї, якою скіфи начебто приборкали непокірних рабів. Отож, саме на сіндів переносяться події Геродотової легенди про т. зв. «нащадків сліпих». Скіфський родоначальник Геракл як емблема зображався на аверсі сіндських монет. Тісні сіндо-скіфські зв’язки доповнюють і свідчення давніх авторів про область Сіндська Скіфія (інакше — Стародавня, Архаїчна Скіфія) у низов’ях Гіпанісу - Південного Бугу і Бористена - Дніпра. Характерно, що і в Приазов’ї, і в Сіндській Скіфії протікав свій Гіпаніс (відповідно Кубань і Південний Буг), що вносило певну плутанину в стародавню картографію та історичну географію.
Етимологія назви «сінди»
Зазвичай етнонім сінди пов’язують з індоарійським sindhu «ріка, потік», отже, сінди має означати щось на зразок «річкові». Однак таке пояснення викликає заперечення насамперед через семантичну невиразність.
З іншого боку, Сіндгу в індійській традиції — й ім’я бога водних просторів Варуни, уособлення якого — чорний (вороний) бик. Bap у імені Варуна означає і «вода», і «самець», «бик», так само sindhu «вода, потік, ріка» може означати і «бик». Відповідно й етнонім сінди може тлумачитися і як «бичичі, туричі». До сказаного додамо, що ім’я Сіндгупаті «Владика сіндів» має в «Махабгараті» цар племені сіндів. Саме правителем сіндів (від провінції Сінд, суч. Пакистан) був і знаменитий герой східних казок Сіндбад- мореплавець, де Сіндбад — перська форма імені Сіндгупаті.Проблема сіндської державності
Грецький історик II ст. Поліен, описуючи події боспорської історії, згадує царя сіндів на ім’я Гекатей. Існування у сіндів царської влади й високий загальний рівень економічного розвитку Сіндики, засвідчений археологічно (надто після розкопок Семибратнього городища у Прикубанні), дав підстави гадати, що сінди принаймні на IV ст. до н. е. (час описуваних Поліеном подій) уже мали власну державу. Цей здогад начебто підтверджували й знахідки монет із написом давньогрецькою на них сіндон, що недвозначно вказувало на їх сіндську належність. Особливо показовими тут видавалися й численні зв’язки сіндів із попередньою людністю цього терену — кімерійцями, які також мали тут власне «царство». Визнання того, що у «варварському» середовищі Північного Причорномор’я існувала держава, поза сумнівом, стало б подією виняткової ваги для вітчизняної історичної науки. Навіть якщо припустити, що формування цієї держави відбувалося під опосередкованим впливом античної цивілізації, сам факт її існування змусив би суттєво підкоригувати традиційну схему вітчизняної історії, а також місце у ній меотських народів.
Дандарії
Ще одним меотським народом були дандарії. їх уперше згадує Гекатей Мілетський, а тоді й інші автори упродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е. Саме з дандаріями пов’язують т. зв. Тенідрівську косу в Криму, інакше Тендру. У тому ж Криму, на його південно-західному узбережжі Птолемей і Амміан Марцеллін знають місто Дандака, одне з трьох найбільших міст Таврики. Топонім Дандарій засвідчений на Кубані й Південному Бузі, причому, як уже йшлося, обидві ці ріки у давнину називалися однаково — Гіпаніс.
Плутарх (І ст. до н. е.) описує дандаріїв як народ, що відзначався у битвах там, де потрібні були сила й відвага; він згадує і вождя цього племені на ім’я Дандарій. З IV ст. до н. е. дандарії входили до Боспорської держави, їхнім племінним центром було місто Coca, або Сози. Очолювані вождем Олтаком, вони підтримали Понтійську державу Мітрідата в її боротьбі з Римом. Саме в дандаріїв, оповідає Тацит, скрутної хвилини знайшов притулок і сам Мітрідат.Дандарії і дардани
Значно більше за приазовських дандаріїв стародавній історії були відомі малоазійські дардани, нащадки легендарного Дардана, сина Електри й Зевса. Про місце народження Дардана сперечалися ще давні автори, але сходилися на тому, що він через острів Самофракію перебрався на малоазійське узбережжя, заснував місто Дардан, а тамтешню країну назвав Дарданія. Саме Дардан вважається легендарним засновником троянської династії — його нащадками були Іл і Трой, з іменами яких пов’язані дві назви давньої держави — Троя, або Іліон. У Гомеровій «Іліаді» дардани — інша назва троянців. Саме з Дарданом пов’язується і поява пелазгів та етрусків, а через троянців — і римлян, оскільки ватажку дарданців Енею вдалося врятуватися з палаючої Трої й осісти в Італії. Принагідно відзначимо, що батька знаменитої Єлени Троянської, через яку, вважається, й спалахнула Троянська війна, звали Тиндарей. А беручи до уваги, що грецька мова часто передає іншомовне д через тп (Дон — Танаїс, санскр. deva «бог» — грец. teo), первісно ім’я Тиндарей могло звучати і як Диндарей (індійська його форма — Дандаріії).
Від міфічного Дардана отримала назву й протока Дарданелли, що з’єднувала Мармурове море з Егейським і сусідувала з Фракійським Боспором. Украй цікаво, що і приазовські дандарії, і малоазійські дардани мешкали на берегах двох Боспорів: одні — Кімерійського, інші — Фракійського (це ж справедливо і щодо сіндів, бо нам відомі і приазовські, й фракійські сінди). Окрім згаданих двох Дарданій, існувала також балканська Дарданія, що обіймала південну частину сучасної Сербії з містом Косово, інша назва якого — теж Дарданія.
Країну Дандака, якою правив цар Данда, та країну Дандадгара, якою правив цар Дандадгара, знають індійські «Махабгарата» й «Рамаяна».Етнонім -«дандарії»
Існує кілька варіантів етимології назви дандарії. Мовознавець Василь Абаєв тлумачить її з іранських мов і розкладає на dan+dar, де dar «держати, тримати», a dan — «річка». Тоді назва дандарії означає «річкодержці», «ті, що тримають річку», оскільки, мовляв, цей народ жив на Південному Бузі та Кубані й володів землями, прилеглими до обох річок. Дослідник і мовознавець Олег Трубачов тлумачить цю назву інакше: за ним, її складають dand+arii, де dand — «очерет», агіі — «арії», що означає «очеретяні арії»; це, на думку дослідника, мало б вказувати на характер місцевої рослинності. Індолог і мовознавець Степан Наливайко вважає, що кожен із цих дослідників правильно виділив лише один із двох компонентів і розкладає назву на danda+dhara, де danda — «жезл, скипетр, кий», a dhara — «держати». Тобто дандарії (первісно дандадгарії) означає «жезлодержці, києдержці», інакше — кияни. Бо ще у XVIII ст. російський поет і літератор Василь Тредіаковський стверджував: «Кий єсть жезл по-славянски: а слово сие и доныне в употреблении у малороссиян сим знамением».
Дандака й Київ
Наведене тлумачення назви дандаріі підводить до логічного висновку про значеннєву тотожність імен Данда і Кий, назв Дандака і Київ. Які, в свою чергу, пов’язані з винятково важливим соціальним терміном данда-кий «жезл, скипетр» і з поняттям про верховну магіко-юридичну владу (князівську, царську), що її й уособлюють жезл, скипетр, кий, булава, посох, тризуб. Прикметно, що одне зі значень слова данда — «весло», а дандін — «веслувальник, човняр». Що, між іншим, спонукає згадати слова руського літописця про те, ніби через свій князівський статус Кий не міг бути перевізником. У світлі розглянутої вище близькості меотійських і малоазійських дандаріїв- дарданів особливо цікавими та показовими видаються й численні зв’язки Києва і Трої, про які вже йшлося.
Фатеї
Ще одним меотським народом були фатеї, етнічна назва яких у боспорських написах стоїть одразу після сіндів і меотів, що, очевидно, може засвідчувати значну політичну вагу цього народу. Очевидно, етнонім фатеї пов’язаний з назвою річки Фатіс-Фасіс — притокою Кубані; з боспорських написів відоме й ім’я Фатіс. Характерно, що в історичній Індії, у нижній течії р. Сінд (!), відоме плем’я тхатти, а столицею цього регіону в епоху Середньовіччя було місто Txamma (нині Tamma в пакистанській провінції Сінд). Не виключено, що початковою формою етноніма, яке грецька мова передала як фатеї, могло бути саме тхатеї, тхати, тим більше, що грецьке ф справді часто читається як т (міф-міт, кафедра-катедра, Борисфен-Бористен тощо). На Кавказі й нині є народність тати, а на Київщині — місто Тетіїв, назву якого пов’язують з іменем половецького князя Тетія, згаданого літописом під 1185 р. Показово, що саме половці виявляють надзвичайно тісні зв’язки з Давнім Приазов’ям, про що ми ще матимемо змогу оповісти докладніше.
Мова меотів
Питання про мову сіндо-меотів, визначальне для з’ясування їхньої етнічної належності, у лінгвістичній літературі майже не розглядалося. Лише останні десятиліття відзначилися в цьому плані, і нині вже можна говорити про непоодинокі сіндо- меотські етимології. Зокрема, у жіночому царському імені Ka- масарія виокремлюється санскритське kama «любов, ласка», відбите в імені індійського бога кохання Ками й надзвичайно популярне в індійському іменотворенні. Воно означає «Осереддя любові», «Джерело любові»; прикметно, що одна з Кама- сарій мала епітет Філотекна, тобто Чадолюбна. Ім’я Тірґатао, що його мала меотянка, дружина сіндського царя Гекатея (IV ст. до н. е.), є грецькою передачею жіночого імені Дургадеві «Дурґа- богиня», популярного в індійців і досі. Дурґа або Дурґадеві в індійській міфології — богиня-воїтелька, зображувана як світлошкіра вродлива жінка з різноманітною зброєю в багатьох руках, в одній з яких — тризубець. Імені Тірґатао тотожне жіноче ім’я Tirgutawiya, засвідчене на табличках із держави Мітанні (II тис. до н. е.), постання якої пов’язують з індоарійцями, а назву — з меотами. Очевидно, сюди ж слід віднести й ім’я прабатька скіфів Таргітая'. воно (а це буває досить часто), може бути чоловічим варіантом цього жіночого імені.
Резюме
Ми дуже коротко охарактеризували проблеми етнічної історії кількох провідних меотських народів, бо про інші, на жаль, поки сказати майже нічого. Наявні джерела дуже скупо описують «варварський» світ Приазов’я, та й в історичній науці ця тема ніколи не була популярна. Ні сіндам, ні меотам досі практично не знаходилося місця в українській історії: інтереси істориків зосереджувалися переважно на античних старожитностях, численні залишки стародавніх міст Кубані, як і руїни давніх боспорських міст, ніколи не були предметом серйозної археологічної роботи, тож і наші знання про ці народи вкрай поверхові. Лише останні десятиліття стали до певної міри зламними в цьому плані, переважно завдяки здобуткам порівняльного мовознавства: йдеться про те, що на території Приазов’я, Подоння і Прикубання виявлені й надійно витлумачені численні індоарійські топоніми. І хоча мовознавчі дослідження ще тривають, а доступний лінгвістичний матеріал дедалі більшає, вже нині є всі підстави говорити про низку специфічних рис у мові сіндо-меотів, невластивих іранській фонетиці, лексиці й словотворенню, а отже, й вести мову про індоарійську мовну належність принаймні частини сіндо- меотських народів. Водночас можна впевнено говорити, що без урахування історичної спадщини меотських народів складну етнічну карту Давньої України зрозуміти годі. Так само, як без урахування меотського чинника неможливо зрозуміти й історії Боспорської держави. Про неї мова в одному з наступних розділів.