Народи циркумпонтійської зони і Давня Україна

Вступ • Греки • Грецька «колонізація» • Греки й «варвари» • Карійці • Мілетяни • Фрігійці • ЛІкійці • Фракійці • Ілірійці • Кельти • Резюме

Чим далі заглиблюєшся у вітчизняну етнічну історію, тим більше впевнюєшся, що нині вже неможливо розглядати її як «річ у собі», обмежуючись при дослідженні давньоукраїнських старожитностей лише місцевими реаліями.

Греки

У глибині століть губляться часи, коли давні греки вперше по­трапили до Північного Причорномор’я. Вже найраніші грецькі міфи, як ми вже мали нагоду переконатися, засвідчують винят­ковий інтерес, що його вони виявляли до цих земель.

Так само перекази про блаженних кімерійців — доярів коби­лиць і жорстоких таврів, які приносили в пожертву своїй боги­ні Діві-Артеміді чужоземців, потрапили в легенди троянського циклу. Іфігенія, донька мікенського царя Агамемнона, який очо­лював грецьке військо в поході на Трою, стала жрицею цієї боги­ні у таврському храмі й урятувала від смерті свого брата Ореста, з яким потім перенесла дерев’яну статую Артеміди до Греції і там запровадила їй поклоніння. З Північним Причорномор’ям грецька традиція пов’язувала й іншого учасника Троянської вій­ни, Ахілла, що загинув від смертельної стріли Паріса. Навпроти гирла Дунаю на острові, нині Зміїному, а колись Левка «Білий», був храм Ахілла Понтарха — Владики моря. Саме сюди, далеко від Трої, перенесла Фетида загиблого сина, щоб віддати останні почесті й спалити на поховальному багатті...

Проте в часи, коли афінські громадяни зусібіч сходилися на театральні вистави, де головними героями були Прометей, Ге­ракл, Ахілл, Медея, Іфігенія, Орест та інші, тісно пов’язані з Пів­нічним Причорномор’ям, саме воно для греків уже не було таєм­ницею. Це були добре знані землі, з якими велася жвава торгівля й підтримувалися тісні культурні зв’язки, а Понт Аксинський (Чорне море) із «Негостинного моря» на той час уже встиг пе­ретворитися на Понт Евксинський — «Гостинне море».

Грецька «колонізація»

Перші історичні свідчення про греків у Північному Причор­номор’ї припадають на добу т. зв. грецької колонізації (VIII- VI ст.

Зазначимо відразу, що термін колонізація тут значною мірою умовний. Зазвичай він означує експансію, освоєння нових зе­мель в інтересах метрополії, як це властиво, скажімо, для нових часів. Проте за античності ситуація була інша. Давньогрецька ко­лонізація — насамперед еміграція, виселення частини людності через внутрішні причини, передусім, демографічні й економіч­ні. Таке переселення не мало за мету загарбати чужу територію й експлуатувати тамтешнє населення й природні ресурси на ко­ристь метрополії. Та це й навряд чи було можливим. Грецька колонізація спрямовувалася на створення самостійних міст-дер- жав, що провадять своє господарство, підтримують взаємовигід­ні стосунки з місцевим населенням в інтересах міської спільно­ти, яка вважала новий осідок своєю новою батьківщиною. Від самого початку грецька колонія ставала незалежною і самостій­но визначала власну політику, хоч і підтримувала з метрополією економічні та культурні зв’язки. Зазвичай колоністи освоювали нешироку (5-15 км) смугу морського чи лиманного узбережжя. Археологічні матеріали засвідчують, що найчастіше грецькі по­селення виникали на місці або поблизу давніх поселень, вік яких іноді сягав доби бронзи й раннього заліза.

Греки й варвари

Попри свою важливу економічну функцію, грецькі колонії все ж не були суто торговельними факторіями, як, наприклад, генуезькі чи венеціанські міста за середньовіччя. Значна частина грецьких міст Північного Причорномор’я були повноцінно роз­винутими суспільствами, у яких процвітала не лише торгівля, а й мистецтво і ремесла, і які були важливими культурними цен­трами. Проте хибне розуміння суті грецької колонізації зумо­вило неправильне й однобічне сприйняття характеру взаємодії грецької і місцевої людності — вона тривалий час трактувалася з позицій грецького місіонерства, а греки вважалися носіями ви­щої культури й протиставлялися місцевим «варварам». Проте для такого висновку немає підстав: культурні процеси проходи­ли під знаком взаємовпливу, тож коректніше говорити і про ел- лінізацію місцевих народів, і про «варваризацію» самих греків. Досить певно можна казати і про те, що грецький культурний вплив торкнувся переважно скіфської верхівки; рядові ж скіфи не надто прагнули переймати еллінську культуру. Скіфський мудрець Анахарсис поплатився життям за те, що почав запрова­джувати чужинські обряди в Скіфії. Така ж доля спіткала і скіф­ського царя Скіла, який віддав перевагу еллінській вірі — Скіла стратили, а царем став його брат Октамасад.

Слід згадати й специфічні, відмінні від еллінських, культи населення причорноморських колоній. Так, громадяни Хер­сонеса, які присягалися на вірність своєму місту, клялися Зев­сом, Геєю, Гераклом і Дівою, тоді як у традиційній грецькій чет­вірці найбільш шанованих божеств не знайшлося б місця ані Геї, ані Гераклові чи загадковій Діві.

Римський поет Публій Овідій Назон, якого доля закинула до Північного Причорномор’я, дав яскраві замальовки невеличкого грецького міста на зламі ер: «...Численні племена загрожують нав­коло жорстокими війнами: вони вважають ганебним для себе не жити розбоєм. Ніщо не безпечне поза стінами. Численні вороги, як птахи, налітають, коли на них найменше чекаєш, і ледь встигнеш змигнути оком, вони вже забирають здобич... Нас ледве захищає фортеця, однак ів'й стінах викликає острах юрба варварів, зміша­на з греками, адже варвари живуть з нами без усякого розмежуван­ня і займають більшість будинків. Якщо навіть їх не боятися, то можна зненавидіти, побачивши груди, прикриті шкірами й довгим волоссям. Та й ті, хто, як вважається, походить з грецького міста, носять замість вітчизняного одягу перські шаровари. А я, римський поет, змушений говорити місцевою сарматською мовою».

Карійці

Першість в освоєнні Північного Причорномор’я належала не грекам. Найдавнішим народом, який походив з Малої Азії, але рано утвердився у низів’ях Танаїсу-Дону, заснувавши тут ряд по­селень, були карійці. Карією означалася давня область на півден­ному заході Малої Азії (суч. Туреччина), з центром у місті Галі- карнас (саме звідси походив Геродот); країна межувала на схо­ді з Лікією і Фрігією, а з півдня омивалася Егейським морем. За переказами, карійці, назву яких виводять від і.-є. kouer «герой», раніше називалися лелегами (луллуха хеттських джерел), мешка­ли на островах Егейського моря і підлягали цареві Міносу, однак потім греки витіснили їх на материк. Антична традиція чітко від­била уявлення про лелегів, карійців і пелазгів як догрецьку люд­ність Еллади. У Гомера карійці й лелеги — один і той самий народ, союзник троянців. Іноді їх вважали лише сусідами й спільника­ми: саме тому, мовляв, деякі поселення в Мілеті називали осідка­ми лелегів, а в Карії були часті могильні кургани лелегів і давні укріплення, т.

Мілетяни

Поряд із карійцями в Малій Азії і в Північному Причорно­мор’ї (а ще в Приазов’ї і Подунав’ї) жили мілетяни — вихід­ці з малоазійського міста Мілет, який, за переказом, заснував і назвав власним ім’ям критянин, син Аполлона й дочки царя Міноса. Пліній (І ст.) називає Мілет наймогутнішим і найба- гатшим містом серед іонійських міст Малої Азії (Іонією звалася область уздовж західного узбережжя Малої Азії), у якому, крім іонійців, жили фінікійці, карійці й критяни. Давня традиція вва­жала Мілет метрополією рекордної кількості колоній (близько сотні) в басейнах Середземного й Чорного морів. Показово, що в Скіфії всі колонії були мілетські, і лише Херсонес, як вважа­ють, був заснований вихідцями з Гераклеї Понтійської на пів­денному узбережжі Чорного моря. Мілетянами, за Геродотом, означували себе причорноморські бористеніти — скіфи-зем- лероби. Бористен, Ольвіополь, Мілетополь називали й давню Ольвію — найбільший тоді порт Північного Причорномор’я у гирлі Дніпра. Причому якщо малоазійському Мілету завдячу­вали виникненням численні колонії, серед яких не одна Ольвія, то тільки подніпровська Ольвія мала й назву Мілетополіс, а її людність — мілетяни, мілетці. Характерно, що свій Бористен був і біля Геллеспонту (суч. протока Дарданелли).

Фрігійці

Західну частину Малої Азії, т. зв. Анатолію, населяли фрі­гійці. Скупі джерельні свідчення мовлять про цей народ, нібито він близько II тис. до н. е. переселився з Європи (Македонії чи Фракії) до Малої Азії і заснував тут власне царство. За перека­зом, його першим правителем був Гордій, простий селянин, зна­менитий тим, що прив’язав ярмо до дишла воза хитромудрим вуз­лом. Вважалося, що той, хто зуміє його розплутати, запанує над усією Азією (як відомо, його просто розрубав мечем Олександр Македонський, що незабаром здійснив свій знаменитий похід на схід). Столицею фрігійців було місто Ґордіон на річці Санґарій, зруйноване за царя Мідаса кімерійцями. Цікаво, що т. зв. «ваза Франсуа» з етруського некрополя, яка зображає полювання на калідонського вепра, змальовує кількох кімерійських лучників у високих шапках, верх яких загнутий наперед (такий головний убір означався фрігійський ковпак). Фрігійці особливо шанували богиню-матір Амму (кімерійська Кібела, таврська Діва), з ім’ям якої, ймовірно, пов’язаний і етнонім амазонки (від амма-джана «народжені Аммою-Матір’ю»), які й собі виявляють дотичність до кімерійців. Характерно, що й у біблійній традиції Форґам (фрі­гієць) виступає саме етнічним нащадком Ґомера (кімерійця) і ону­ком Ноя. Звернемо увагу і на те, що північніше Криму засвідче­ний близький назвою до фракійського Санґарій півострів Чонгар. Народ чонгари відомий і у Пенджабі (Північна Індія).

У Фрігії розташовувалася й давня Троя. Геродот зазначав: за словами македонян, фрігійці називались і брігійцями; певно, са­ме фрігійців індійська традиція знає як бгрігу. Ім’я Бгрігу в ін­дійському епосі має мудрець, чоловік Пуломи, ім’я якої виявляє аналогію з ім’ям Палемон, що його мав троянський персонаж, со­ратник Енея. В індійській традиції відомий і асур Пуломан, чо­ловік дочки Іцдри Шачі, у зв’язку з чим привертають увагу озеро Пульмо, Шацькі озера й місто Шацьк неподалік (усі на Волині).

Геродот стверджував спорідненість фрігійців і вірмен, ніби­то переселенців з Фрігії. Про фрігійське походження вірмен і близькість їхньої мови до фрігійської згадував давньогрець­кий математик та астроном Евдокс Кнідський (IV ст. до н. е.), а Діонісій Галікарнаський (І ст. до н. е.) засвідчив подібність їхніх мов і зброї. Зазначений факт цікавий ще й тому, що саме з історичною Вірменією давньоукраїнську історію пов’язують численні зв’язки, серед яких і легенда про трьох братів Kyapa, Мелтея і Хореана, співвідносна з літописною легендою про Кия, Щекай Хорива. Фрігійсько-вірменсько-причорноморські пара­лелі доповнюються й наявністю етноніма таври у Вірменському Таврі, в історичній області, відомій під назвою Тарой, звідки, власне, й походить «вірменська легенда». Зазначимо прина­гідно, що гірська система Тавр відома не лише в Північному Причорномор’ї та на Кавказі, а й у Малій Азії.

Лікійці

Гірську область на південному узбережжі Малої Азії населя­ли лікійці, що, за переказом, переселилися сюди з острова Крит. ■«Лікійці здавна походять із Криту..., — повідомляв Геродот, — а оскільки Лік, син Пандіона... прибув з Афін в область термілів до Capnedona [сина Зевса й Електри, учасника Троянської вій­ни. — С.Я.], то вони з часом були названі за його ім’ям лікійця- ми». Колись ця країна мала назву Міліада, а Гомер згадував її давнє населення, що називалося соліми. Етнонім лікійці тради­ційно пов’язують із грец. Iykos «вовк».

Вперше лікійці згадані в «Іліаді», де вони, очолювані Глав­ком і Сарпедоном, виступають на боці Трої. Останній, за пере­казом, був братом легендарного царя Криту Міноса, тож є під­стави вбачати корені лікійців ще у знаменитій крито-мінойській культурі. Саме лікійців вважали будівничими циклопічних буді­вель Мікен і Тиринфа. Про хоробрість лікійців ходили легенди: Геродот оповідав, як мужньо билися вони з перськими полчи­щами, що вторглися в їхню країну, як їхні родини спалили себе, аби не потрапити в полон, як воїни-лікійці кинулися в останній бій і всі полягли. Звичаї лікійців, каже Геродот, почасти крит­ські, почасти карійські, а самі вони не греки. У них зберігався матріархат, вони називали себе не по батькові, а по матері, і з усіх тамтешніх племен найдовше поклонялися Великій Богині. У лі­кійців особливо шанувався Аполлон, якого Геродот називає Лікійський, матір’ю його, як і Артеміди, була Латона, або Лато (слов. Лада). Лікійцем, за Геродотом, був і Олен, що склав гімн на честь Арги та Опіди — двох дівчат-гіпербореянок, що принес­ли на острів Делос священні дари Артеміді й Аполлонові.

Фракійці

Етнонім фракійці зазвичай вживається на означення групи народів, які в давнину населяли північний схід Балканського півострова і південний захід Малої Азії. Таких давні автори нараховують чимало: бесси, гети, трібали, мізійці, одриси, до­ки та ін. Геродот стверджував, що фракійці — найчисленніший після індійців народ на землі, проте не досягли могутності че­рез роздрібленість (таку ж характеристику згодом матимуть і слов’яни). Античні автори описують фракійців як блакитно­оких і русявих, їм притаманний своєрідний варіант скіфського звіриного стилю, фракійці, як і малоазійські хетти, італійські венети й українські козаки, носили «оселедці», вважали татую­вання ознакою шляхетності, а фракійські жінки підносили Ap- теміді дари, загорнуті в пшеничну солому.

Основною подією політичної історії Балкан середини І тис. до н. е. дослідники вважають утворення тут на початку V ст. до н. е. Фракійського царства на чолі з Тересом, царем одрисів. Геродот згадує похід скіфів проти фракійців 496 р. до н. е.: мирний договір між двома народами скріпив династичний шлюб скіфського царя Ар’япіта й доньки фракійського царя, а кордон між двома держа­вами встановлювався по Дунаю. Свого розквіту Фракійське цар­ство досягло за Сіталка, наступника Tepeca: воно простяглося від Дунаю до Егейського моря і річки Струми, охопивши території су­часних Болгарії, Румунії, Греції та Туреччини. Саме до Сіталка сво­го часу втік скіфський цар Скіл, коли скіфи повстали проти нього через його прихильність до чужинської віри. Цікаво, що Сіталк доводився Скілу дядьком, так само як і його брату, новому скіф­ському царю Октамасаду, що засвідчує тісні династичні зв’язки фракійців і скіфів. Прикметна й Геродотова оповідь про братів Агатирса, Гелона й Скіфа, перший з яких традиційно пов’язується саме з агатирсами-фракійцями. Археологічно з фракійцями спів­відносять культуру фракійського галыитпату, що репрезентувала залізну добу на землях південної частини Середньої Європи.

Без особливих застережень можна говорити й про тісні, хоч і не до кінця зрозумілі зв’язки Балкан і Приазов’я. Вище вже йшлося про фракійців-сінтіїв, що складають показову у багатьох відно­шеннях паралель приазовським сіндам. Однак поряд із фракій­ськими сіндами, схоже, існували і фракійські меоти—меди. Саме фракійцем-меотом-медом був знаменитий гладіатор і вождь по­всталих римських рабів Спартак. На теренах Фракії свого часу існувала країна Дарданія, яку населяли дардани, а в Приазов’ї відомі дандарії. Прикметно й те, що антична традиція засвідчи­ла тісний зв’язок фракійців і кімерійців (які й собі мають пря­мий стосунок до сіндо-меотів), особливо фракійців-трерів, яких давньогрецький географ Страбон (І ст.) прямо називає кімерій- ським народом. Істотно, що як кімерійці, сінди й меоти, з одного боку, так і фракійці-трери, сінди-сінтії й меоти-меди — з іншого, мешкали на берегах двох Боспорів — відповідно Кімерійського (Керченська протока) й Фракійського (протока Босфор). Сюди додаються й численні аналогії між двома царствами, що майже одночасно виникли у Приазов’ї і Фракії — Боспорським і Фра­кійським на чолі зі Спартокідами та Одрисами. І якщо серед бос- порських правителів були відомі Спартак, ∏epica∂, Komuc, то од- риську династію представляли Спарадок, Bepicadec, Komuc, через що в науці й закріпилася концепція фракійського походження найвідомішої боспорської династії. У 342 р. Фракійське царство завоював македонський правитель Філій II.

Ілірійці

Ілірійці населяли розлогий регіон у Центральній Європі, що обіймав північний захід Балканського півострова від середньої течії Дунаю до Адріатичного моря. Етнічна наповненість етно­німа ілірійці остаточно нез’ясована, відомі лише назви числен­них ілірійських народів: далмати, істри, япіги, лібурни, піруе­ти та ін. Немає чіткого уявлення і щодо обставин їхньої поя­ви на Балканах: одні дослідники вважають, що вони прибули з Центральної або Північно-Західної Європи, інші — що вони автохтони на Балканах. З ілірійцями найчастіше пов’язують лу­жицьку археологічну культуру епохи бронзи й заліза, що поши­рилася від Балтійського моря до Дунаю. Вважається, що в IV- III ст. до н. е. під натиском кельтів частина ілірійських наро­дів одійшла на північ і схід, де була асимільована слов’янами. Нащадками ілірійців на Балканах вважають переважно сучас­них албанців (самоназва — шкіптарй).

Дослідницький інтерес до ілірійців не в останню чергу зумов­лювався й тим, що саме в Ілірії (а коли точніше, то в Норику на Середньому Дунаї), багато хто, починаючи з автора «По­вісті врем’яних літ», розміщував батьківщину слов’ян. Відомо, що у І ст. до н. е. ілірійський народ нориків (дехто ототожнює з ними геродотових неврів) об’єднав під своєю владою частину кельтських та ілірійських народів разом з венетами: так постало царство Норик латинських авторів. Назву норики знає і Толкова Палея (XIII cτ.), що містить коментарі про всі народи, перера­ховані в «Повісті...» як нащадки синів Ноя: «норицы, иже суть словени». Саме Норик контролював знаменитий «Бурштиновий шлях», що починався на північному сході сучасної Італії, у ве- нетській Аквілеї, проходив через міста Норика й Паннонії (де теж мешкали венети) і завершувався у Південній Прибалтиці (де історична традиція знову-таки розміщувала венетів). Важ­ливими у зв’язку з цим видаються і численні відповідності у давній балтійській та балканській ономастиці.

Кельти

Не можна оминути увагою ще один давній народ, дотичний до української історії. Йдеться про кельтів, яких римляни на­зивали галлами, а греки — галатами. Діодор Сицилійський по­відомляв, що назви галли й галати означують народ, який на­зивають і кельти. Отже, галли-галати-кельти, ймовірно, лише різні форми однієї назви.

Формування кельтів традиційно пов’язують із Центральною Європою (Середній Рейн і Середній Дунай). Розселення кельт­ських народів можна окреслити хоча б за назвами історичних областей у сучасній Франції, Бельгії, Італії і Швейцарії (числен­ні Галлії), Іспанії (Галісія), Туреччині (Галата), Румунії (Галац), Україні (Іалич, Галичина). Загалом сліди кельтів охоплюють май­же всю Західну, Центральну й Південно-Східну Європу з части­ною Малої Азії, де у III ст. до н. е. кельти-галати створили держа­ву, що проіснувала майже два століття і яку в І ст. до н. е. завою­вали римляни. Історики часто вбачають у кельтах той основний субстрат, на якому постала більшість сучасних народів Цен­тральної Європи. Саме з кельтами вже традиційно пов’язують археологічні культури, які мовби символізують європейську за­лізну добу — гальштатську (VIII-VI ст., за поселенням Халь- Utmamm в Австрії) і латенську (V-I ст. до н. е., від поселення JIa Тен у Швейцарії). Залишки великого металургійного центру, ймовірно, належного кельтам, виявлені поблизу Мукачевого на Закарпатті. Судячи з кельтської лексики, мовно кельти склада­ли одне з відгалужень індоєвропейців. Донині збереглися й живі кельтські мови — ірландська, шотландська й бретонська.

Характерно, що на північному заході Європи існувала стійка традиція, що пов’язувала місцеве населення з Причорномор’ям. Данський історик XII ст. Саксон Граматик вважав нортман- нів (данів і свеонів) прибульцями з-над Дону, а ірландські са­ги мовлять, що їхні предки володіли землями Скіфії аж до Каспійського моря. «Слава про їхні хоробрість і варварство, — писав Діодор Сицилійський про бретонців, — встановилася здавна, оскільки вони під ім’ям кімерійців у давні часи спустоши­ли Азію». Плутарх повідомляв: «Дехто стверджує, що Кельтика така велика і розлога країна, що вона від Зовнішнього океану та холодних країв іде в бік сходу сонця та Meomudu, де межує з Пон - тійською Скіфією. Саме звідти, де змішалися ці племена, вони виселилися не одним безперервним потоком, але кожне літо, ру­хаючись уперед і воюючи, пройшли материк за великий проміж­ок часу. Тому, хоча вони й поділялися на багато частин з різними назвами, все їхнє військо сукупно означалося кельтоскіфи... Інші ж говорили, що ті кімерійці, які в давнину вперше стали відомі грекам, були не більшою частиною свого народу, а лише групою втікачів на чолі з Ліґдамісом, яких скіфи змусили переселити­ся з берегів Meomudu до Азії. Найчисленніші ж і найвойовничіші з кімерійців живуть на краю світу, біля зовнішнього моря і за­ймають тінисту й лісисту місцевість... аж до Герцинського лі­су... Небо в тих краях таке, що полюс стоїть надзвичайно високо і внаслідок нахилу паралелей майже збігається із зенітом, а дні й ночі — рівної довжини і поділяють рік на дві частини; саме звідти розпочався наступ на Італію цих варварів, що означили­ся спочатку кімерійцями, а тоді дуже влучно кімврами...»

Досі дослідники чомусь звертали недостатньо уваги на фо­нетичну подібність етноніма кельти та самоназви скіфів — ско­лоти, що її подає Геродот. А між тим, схоже, в даному разі йдеть­ся не лише про фонетичну близькість, а й про етимологічну тотожність двох назв, що мають спільне походження та однако­ве значення. Вже йшлося, що в основі назви сколоти й імені Ko- лаксай лежить кол «рід, плем’я», тотожне санскр. kula (хінді kul). У латвійській і литовській мовах «рід, плем’я» — відповідно celts і kielts; до них сходить і низка важливих термінів, пов’язаних з походженням, родом, родоводом, родовитістю й знатністю. Індійському kul відповідають іранські hel, hil, звідки, можливо, й гели, галли та галати. Тож цілком закономірно постає питання і про етнічну близькість кельтів та скіфів-сколотів, тим більше, що збірний етнонім кельтоскіфи добре відомий давній тради­ції, а до того ж неодноразово відзначалася мовна й культурна близькість кельтів і скіфів. Чи немає, зрештою, підстав ототож­нити Гелона, середульшого сина Геракла зі скіфської легенди (інші два — Агатирс і Скіф, про яких ішлося вище) саме з істо­ричними гелами-галами-галатами-кельтами? Принаймні факт етнічної близькості фракійців, кельтів і скіфів міг би свідчити на користь такого припущення.

Резюме

Отже, поки лише так, у найзагальніших рисах, змалюємо собі етнічну картину давнього Навколочорномор’я. Зрозуміло, ця кар­тина ще дуже приблизна, а комплекс питань етнічної історії на­родів Циркумпонтійської зони не обмежується ані згаданими проблемами, ані вузькими рамками причорноморського регіону. Так, скажімо, у зв’язку з фрігійцями (фрігами) та Фрігією дослід­ники розглядали існування у Північній Європі Фрізії та фрізів, а ранньосередньовічних франків пов’язували з давніми фракійця­ми (недарма ж численні автори, серед них і франкські, вважали, що їхні предки — вихідці з Трої). Характерно, що як на Балканах і в Малії Азії існувала пара фракійці-фрігійці, так і на півно­чі Європи сусідували франки й фрізи, саме фрігійський ковпак, до речі, став символом французької революції кінця XVIII ст. Дослідники ще не дали чіткої відповіді і на питання про зв’язки двох Албаній — Балканської і Кавказької, а також двох Іберій — на Кавказі й Піренеях. Істотно й те, що при обговоренні «індоєв­ропейської проблеми» практично всі гіпотези й припущення що­до походження, прабатьківщини й міграцій індоєвропейців так чи інакше стосуються територій, що прилягають до Чорного моря або безпосередньо межують із ними. На жаль, осягнути всю сукуп­ність етнічних зв’язків навіть у цьому конкретному регіоні — зав­дання надзвичайно складне і поки непосильне д ля сучасної науки.

Безумовно, цей розділ можна було б і надалі розширювати і доповнювати, проте подальший розгляд проблеми відвів би нас далеко за межі нашої теми. Зрозуміло й так, що на землях навко­ло Чорного моря сходилися і перетиналися лінії розвитку бага­тьох культур, що врешті й визначило характер і шляхи еволю­ції багатьох народів Євразії. Тож і відповіді на численні питан­ня не лише вітчизняної, а й загальноєвропейської історії, поза сумнівом, слід шукати саме тут. Вже тепер зрозуміло, що важ­лива роль належатиме порівняльному мовознавству: так, украй важливо було б піддати мовознавчому аналізу балканську й бал­тійську топоніміку і зіставити з топонімікою Надчорномор’я, Приазов’я і Малої Азії. Не менш важливим є порівняльне ви­вчення слов’янських і кельтських мов, зокрема валлійської, бре­тонської, а особливо ірландської, яку ще іноді називають «сан­скритом кельтології». Певна річ, урахування цих численних об­ставин вимагає від дослідника доброго знання не лише багатьох давніх мов, а й історії стародавнього світу загалом, що на сучас­ному етапі є скоріше рідкісним винятком. А отже, основні зна­хідки і відкриття все ще чекають своїх дослідників.

У кожному разі, навіть тепер можна досить впевнено гово­рити про єдиний етнокультурний ареал у навколочорномор- ському ареалі принаймні з часів енеоліту, і саме з цими тери­торіями давньоукраїнські землі виявлятимуть особливо тісні зв’язки і в наступні століття. А тому цілком слушні слова віт­чизняного археолога й історика Миколи Чмихова про те, що «територія України завжди входила до найрозвинутіших тери­торій Європи, становлячи, до того ж, своєрідну другу полови­ну близькосхідно-причорноморської області, об’єднаної спільним культурно-історичним процесом».