Україна й найдавніші події світової історії

Вступ • Північна прабатьківщина людства • Гіперборея і гіперборейці • Світова катастрофа і сучасне людство • Шумер • Аратта • Етруски • «Народи моря» • Хетти • Пелазги • Ахейці та дорійці • Троянська війна • Троянська війна і Пів­нічне Причорномор'я • Троякові вали • Троя і Київ • Троя та індійський епос • Давньогрецька міфологія і Північне Причорномор'я • Геракл • Ахілл • Іфігенія • Аполлон • Резюме

Ось ми й дісталися епохи в історії людства, бодай трохи ві­дображеної в найдавніших історичних джерелах.

Певна річ, коли йдеться про такі давні часи, не завжди можна розраховувати на остаточне розв’язання тієї чи іншої пробле­ми, і найчастіше дослідницькі висновки не сягають далі здога­дів і припущень. Та й самі джерельні свідчення здебільшого за­вуальовані, приховані, й лише неабиякі дослідницькі інтуїція і хист здатні їх помітити. Та іноді дослідникові щастить і, зда­валося б, навіть під зовсім фантастичними нашаруваннями він уловлює нечіткі обриси давніх реальних подій. І тоді народжу­ється історична гіпотеза...

Північна прабатьківщина людства

Досліджуючи найдавнішу історію людства, дослідники за­уважили той дивовижний факт, що міфологічні й епічні пам’ятки багатьох народів розміщують прабатьківщину людства далеко на півночі, за Полярним колом. І хоча нині таке уявлення ви­дається майже неймовірним, факт лишається фактом: численні історичні джерела промовляють за те, що предки багатьох наро­дів прийшли з північних країв. Так, в індійських ведах дослід­ники знаходять свідчення про природні явища й описи зоряно­го неба, характерні саме для приполярних широт — йдеться про нерухому Полярну зірку, про довгі ніч і день, що тривають по півроку, про сузір’я, видимі над обрієм лише у північних широ­тах (не південніше 55-56°' п.ш.) і які не можна бачити з терито­рії Індостану.

Гіперборея і гіперборейці

Чимало давніх авторів, серед них і Геродот, згадують Гіпер- борею і гіперборейців (дослівно «ті, що живуть за Бореєм» — північним вітром) — країну й народ на крайній півночі, на берегах океану. Пліній Старший, римський письменник І ст., так пише про них: «За цими [Рипейськими] горами, потойбіч Аквилону, щасливий народ... який зоветься гіперборейцями, до­сягає досить поважних літ і вславлений дивовижними легенда­ми. Вірять, що там знаходяться петлі світу й крайні межі ру­ху світил. Сонце світить там цілих півроку, і це тільки один день, коли сонце не ховається... Світила там сходять лише од­ного разу при літньому сонцестоянні, а заходять лише при зи­мовому. Країна ця вся на сонці, має сприятливий клімат і по­збавлена будь-якого шкідливого вітру. Оселями для й жителів є гаї та ліси; культ Богів відправляють окремі люди і все сус­пільство; вони не знають чвар і всіляких недуг, а смерть настає лише від утоми од життя...»

Із загадковими гіпербореями пов’язували й острів Скандій, що його видатний учений античності Клавдій Птолемей (II ст.) так описав у своїй «Географії»: «За Сарматським розливом ле­жить величезний острів, який називають Скандій або Ерітій. Це і є легендарна країна наших предків гіпербореїв, горнило на­родів, кузня народів світу. Там з Рипейських гір сходять великі ріки і вздовж них — найславніші у світі луки з незліченними ота­рами худоби. Там родючі поля великих лісів, і ніде земля не дає більших врожаїв. Звідси пішло вміння обробляти землю і кува­ти метал...» Готський історик VI ст. Йордан зазначав, що ост­рів Скандза лежить навпроти річки Вістули, яка, зародившись у Сарматських горах, впадає у Північний океан трьома рукава­ми, розмежовуючи Германію і Скіфію. Саме звідси, за тради­цією, поширеною в давній історіографії, виводилися численні давні народи — готи, лангобарди, сакси, вандали, герули, скіри, ругії, бургунди, алани тощо.

Десь у тих краях, на межі населеного світу, де стоїть непро­глядний морок і вічна ніч, давні автори розміщували ще один міфічний острів — Туле. Вважалося, що до нього, найвіддалені- шого з усіх відомих земель, вдалося дістатися лише знамени­тому античному мореплавцю Піфію, який і залишив опис цьо­го казкового світу. Давній географ Страбон (І ст.) вважав Туле частиною Гіпербореї і водночас північною околицею Землі, й розміщував її на відстані шести днів плавання від Британії, де Сонце не сідає за обрій по кілька місяців, і стільки ж триває зимова ніч.

Питання про історичність і можливу локалізацію міфічної Гіпербореї нині викликає жваві дискусії серед науковців — то­ді як одні щиро переконані в її реальності, інші схильні пояс­нювати її існування лише розбуялою міфотворчою уявою дав­ніх істориків. Що ж до острова Скандій (Скандія, Скандза), то його найчастіше співвідносили з сучасною Скандинавією; за таке припущення, окрім фонетичної подібності назв промов­ляли і деякі географічні орієнтири, наведені у давніх авторів. З іншого боку, таке ототожнення означало б і те, що й десятки народів, які давні автори виводять зі Скандії, мають за бать­ківщину саме Скандинавію. Проте якраз у цьому питанні до­слідники висловлюють скепсис: уявлення про Скандинавію як «горнило й кузню народів» аж надто неправдоподібне, при­наймні стосовно історичних часів. Сама Скандинавія, за дани­ми сучасної науки, в європейському контексті була заселена порівняно пізно, та й напрям цього заселення відбувався з пів­дня на північ (разом із таненням льодовика), а не навпаки. Крім того, скандинави, як можна судити з їхніх географічних та історичних переказів, зовсім не вважали себе автохтонами на півострові, і вказували на країну їхніх предків — Велику Світьод, розташовану десь значно південніше (найчастіше її локалізують у Приазов’ї. — C. H.). Йшлося і про те, що сама на­зва Скандинавія означає «Нова Скандія», тож десь могла існу­вати й Стара, Первісна Скандія — справжня батьківщина бага­тьох народів.

З іншого боку, беручи до уваги численні свідчення давніх авторів про північну батьківщину людства, не можна відкида­ти й тієї можливості, що в ті далекі часи північні землі справді могли бути заселені. За Йорданом, Скандза колись мала спри­ятливі природні умови, проте згодом усе змінилося. Причину історик називає цілком певно: сильне похолодання, що зроби­ло величезний острів непридатним для життя не лише людей, а й тварин. Сучасна наука, схоже, підтверджує це: ще на початку XX ст. за Полярним колом було виявлено залишки кам’яного вугілля й зразки викопної флори і фауни, властивої для півден­них широт. Як знати, може й справді не випадково уявлення про північну батьківщину людства так довго зберігалося в мі­фологічній традиції, і походження звідки зрештою набуло яко­їсь особливої шани та ореолу шляхетності. Інша річ, що в та­кому разі йдеться про часи, що на багато тисячоліть передують першим відомим нам історичним подіям.

Світова катастрофа і сучасне людство

У міфах та легендах багатьох народів — і то в різних куточ­ках земної кулі — є схожий мотив про те, що сучасне людство пішло від якихось працивілізацій, знищених стихійними лиха­ми. Як на науковців, подібний сюжет цілком міг відбивати ре­альний історичний факт — глобальної катастрофи в далекому минулому сучасна наука не відкидає. Розходячися щодо при­чин такого катаклізму, дослідники майже одностайні в оцінці його наслідків — зміщення земної вісі, і, ймовірно, інших пла­нетарних параметрів (орбіти, швидкості руху по ній чи й на­прямку руху Землі), які зумовили значні тектонічні й кліма­тичні зміни на планеті.

За однією з легенд, якась частина гіперборейців залишила Священний Острів на Північному полюсі й облаштувалася на острові Атлантида: остання відома як материк і держава на ньому, що загинула «в один день і одну ніч» і яку згодом опи­сав давньогрецький філософ Платон (IV ст. до н. е.) у діалогах «Тимей» і «Крітій». Вже в новітні часи було докладено багато зусиль, аби віднайти загиблий материк, однак поки без особли­вих успіхів.

Шумер

Тривалий час найдавнішою на нашій планеті вважалася ци­вілізація давнього Шумеру, яка існувала близько IV тис. до н. е. на території сучасного Іраку. Ще в середині XIX ст. французь­кий ассиролог Жюль Опперт проголосив знамените: «Спочат­ку був Шумер». Згодом світ побачила і книга-бестселер «Іс­торія починається в Шумері» відомого американського ар­хеолога й історика Семюела Крамера (1897-1992, народився в Жашкові на Черкащині), яка в суспільній свідомості визна­чила першість шумерів у започаткуванні державності, винай­денні писемності, містобудуванні, веденні системи літочис­лення «від сотворіння світу». Проте, судячи з шумерських клинописних текстів, самі шумери вважали себе на цих землях чужинцями і згадували як власну батьківщину якусь Apammy. Питання її локалізації тривалий час лишалося предметом до­слідницьких суперечок, аж доки науковцям не трапилася ди­вовижна знахідка...

1961 року поблизу румунського села Тертерія у шарах енео- літичної культури кереш археологи натрапили на глиняні та­блички з піктографічною писемністю, дуже схожою на шумер­ську: на одній із них символічні зображення тварин не лише збігалися з шумерськими, а й розташовувалися в тій самій по­слідовності. Проте найбільшою несподіванкою стало те, що на­писи датували V тис. до н. е., тобто вони виявилися принаймні на тисячоліття ранішими за найдавніші шумерські. Постало питання: яким чином сім тисяч років тому, далеко від уславле­них в історичній літературі давньосхідних цивілізацій, на тере­нах, які сучасна наука навіть через кілька тисячоліть віддавати­ме «дикому варварському світу», опинилися найстаріші з відо­мих нині зразки писемності?

Вже згадуваний нами шумеролог А.

Аратга

Відомості про Аратту не обмежуються уривчастими шумер­ськими свідченнями. Її згадує Платон, коли оповідає про кон­флікт атлантів і гіперборейців, її знає індійський епос. У «Карна- парві» — одній із книг «Махабгарати» — очевидець, який відві­дав Аратту, розповідає цареві, що її столиця — місто Шакала, що живуть там бахліки, мадри й сінди-сувіри, які провадять неправедне життя, полюбляють хмільні напої і їдять воловину з часником. Що, прикрашені вінками, араттці впиваються, гор­ланять пісень і танцюють на вулицях із жінками, а араттки, ко­ли помирає чоловік, замість оплакувати небіжчика на похороні, радісно танцюють.

Індійський епос загалом негативно ставиться до Аратти та її людності. Розповіді про них часто завершуються категорич­ними порадами уникати нечестивих і неправедних араттців, не одвідувати їхніх країн, де порунтана віра-дгарма, не лишатися там навіть два дні. Та й саме означення араттці переважно несе значення «неправедники, безвірники, нечестивці». Прикметно, що й шумерський епос вважає жителів Аратти людьми, яких бог Думузі відокремив від інших людей. Беручи до уваги цю джерельну специфіку у ставленні до Аратти, індолог Степан Наливайко тлумачить цю назву як «Не-держава», «Не-країна», бо в санскриті а — заперечна частка «не», a rashtra∕∕ratta «кра­їна, держава».

Цікаво, що негативне ставлення до араттців індійського епо­су знаходить дивовижну аналогію в літописній оповіді про схід­нослов’янські племена: «...а древляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і]їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води... А ради­мичі й в’ятичі, і сіверяни такий звичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, і срамослів’я [було]у них перед батьками і пе­ред невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами...» Причому як серед наших «араттців» бачимо сіверів, так і серед індійських араттців фігурують сувіри-сінди. їх індійський епос протиставляє «істинним аріям» — пуру-пауравам, а руський лі­тописець — полянам, яким безумовно симпатизує. Географічно епічна Аратта охоплює територію Пенджабу (Північно-Захід­на Індія) і Сінду (нині — провінція в Пакистані, корінні жителі якої — сіндй), і фактично збігається з ареалом Індської (Харап- пської) цивілізації. Пандеб-Пенджаб згадує і «Велесова кни­га», а античні автори в середині І тис. до н. е. знають у Давній Україні Сіндику та її насельників — сіндів. Якусь Артанію, на­селену русами, та її столицю Apmy арабські автори локалізують наприкінці І тис. н. е. саме в Північному Причорномор’ї.

Привертає увагу фонетична близькість назв Аратта й Урар­ту, що її мала давня держава на Вірменському нагір’ї, а також можливий зв’язок топоніма Урарту із назвами шумерських міст Ур та Урук. І хоча питання про етнічну належність урартійців ще остаточно не розв’язане, цей зв’язок, якщо він справді не ви­падковий, міг би пролити додаткове світло на означену пробле­му. Характерно, що з історичною Вірменією українська історія

виявляє особливі зв’язки. Тут, зокрема, засвідчена ціла династія царів з ім’ям Руса, один з яких, Руса І, збройно протистояв кіме- рійцям. Саме звідси походить і легенда про трьох братів Kyapa, Мелтея та Хореана з області Палунь, яка дивовижно перегуку­ється з літописною оповіддю про трьох полянських князів Кия, Щека й Хорива, легендарних засновників Києва.

Етруски

У 20-ті роки минулого століття, коли європейська історич­на наука вперше ознайомилася з пам’ятками культури Урарту, вона з подивом відзначила дивовижні сходження в культур­ній сфері урартійців та етрусків, що, зрештою, і визначило концепцію східного походження останніх. Нагадаємо, що саме з етрусками пов’язаний найдавніший, доримський період іс­торії Апеннінського півострова. Ще латиняни, майбутні рим­ляни, вважали етрусків своїми учителями, а сучасні дослідни­ки відзначають величезний вплив етруської культури на по­дальший розвиток не лише народів Італії, а й усього антично­го світу. Окрім власне Етрурії (пізніше Тоскана), в межиріччі Тібру й Арно, володіння етрусків на півночі сягали Альп, а на півдні включали деякі райони Лація та Кампаньї (Центральна Італія) і частину Середземномор’я. Давні римляни багато за­позичили в етрусків — закони, елементи державного управлін­ня, письмо, пантеон богів, ворожіння, гладіаторські бої та зви­чай тріумфу, одяг, елементи побуту тощо. Етрусками були пер­ші римські царі — Тарквіній Давній, Сервій Туллій, Тарквіній Гордий. Та й сама назва Рим, вважають дослідники, етруського походження.

Давньогрецький історик Геродот (V ст. до н. е.) зазначав, що етруски прийшли до Італії з Малої Азії, а його сучасник Гелланік уточнював, що саме етруски заснували у Давній Греції численні міста, серед них Афіни, доки їх не витіснили ахейці й дорійці. Греки називали етрусків тіррени (турени) й пелазги, самі ж етруски називали себе расени. Цікаво, що назви етрусків расени і турени знаходять яскраву паралель у причорномор­ських назвах руси і таври, які й собі у джерелах часто нероз­ривно пов’язані. Прикметні й численні паралелі, простежувані в етруській і причорноморській етнонімії: умбри-обри, авзони- алізони, долопи-дуліби, пелігни-поляни; чимало етруських відпо­відників дослідники знаходять і в топонімії й етнонімії Східного Причорномор’я — Дагестані й Грузії. Традиція подає легендарну версію про те, що після потопу один із синів Ноя — Гомер (тобто Кімерієць), осів саме в Етрурії. Певно, не випадково одне з не­численних зображень кімерійців дійшло до нас саме з етруської вази VI ст. до н. е.

-«Народи моря»

Близько XIII ст. до н. е., за правління єгипетського фарао­на Мернептаха, дельта Нілу зазнала масованого нападу т. зв. «народів моря», відомих також під ім’ям гіттів або гіксосів. Завоювавши північ країни, вони на деякий час захопили владу в Єгипті, заснували столицю Аваріє і започаткували понад сто­річний гіксоський період єгипетської історії (XV й XVI динас­тії Стародавнього Єгипту — гіксоські). Вважають, саме завдя­ки гіксосам Близький Схід познайомився з конем, колісницею і деякими елементами військової справи.

На жаль, про «народи моря» мало що відомо. Промовисті ли­ше назви деяких із них — шардана, лукка, акайваша, такка- ра, пелешет, шакалеша й турша, у яких упізнаються сарди, лі- кійці, ахейці, тевкри, пелазги, сікули й тіррени, або ж етруски. Тривалий час вважалося, що «народи моря» населяли числен­ні острови Середземномор’я, проте нині таке уявлення вже не знаходить підтримки серед науковців, які дедалі більше схи­ляються до балканської та північнопричорноморської їх ло­калізації. Історичним джерелам справді відомі походи скіфів (Геродот) і гетів (Йордан) на Єгипет у давні часи, хоча важко судити напевне, чи йдеться про одну й ту саму подію. Набагато цікавіше, що згадку про єгипетський похід, схоже, зберегла руська історична традиція: Никаноровський літопис (XV ст.) оповідає про братів Скіфа й Зардана (пор. шардана, назву од­ного з «народів моря»), які здійснили похід на Єгипет. Схоже, це — найдавніша історична подія, зафіксована вітчизняною іс­торіографією; не менш важливо й те, що вона безпосередньо пов’язується з причорноморським ареалом. Показово, що жи­телі Ханаана (давня назва Палестини, Сирії та Фінікії. — С. Н.) називали «народи моря» русами, а єгипетські перекази збере­гли назву їхньої батьківщини — Tapyc (nop. Taypyc, Таврика). Давньоєгипетський історик Манеф повідомляв, що ім’я гікси означає «царі-пастухи» — етимологія, яку чудово підтверджу­ють індоіранські мови, де гу «корова, худоба», а киїайя «вла­да», звідки й кшашрій «воїн, цар». Джерела описують гіксо- СІВ ЯК ВИСОКИХ, СВІТЛОШКІРИХ, СВІТЛОВОЛОСИХ І блаКИ InOO' их. Зверталася увага і на подібність гіксоської і трипільської ке­раміки. Вважається, що остаточно гіксосів розбив фараон Рам­зес II у битві під Кадешем близько 1286 р. до н. е.

Хетти

На боці гіксосів у згаданій битві брали участь хетти — до нас дійшли єгипетські зображення хеттських воїнів, узятих у по­лон — вони з довгими, до плечей, «оселедцями», як у запорозь­ких козаків. Характерно, що поряд із хеттами в Малій Азії проживали й каски або кашки, народ, назва якого фонетично близька до назви козаки. Мовно хетти належали до індоєвро­пейців — це досить надійно засвідчують хеттські документи, більшість яких розшифрована. Щоправда, в питанні про хетт- ську мову не обійшлося без плутанини. Нині поширена теорія, за якою в Хеттському царстві одночасно жили два народи, один з яких — xammu — був завойований іншим, назва якого невідо­ма, і який нібито узяв назву завойованого народу. В історіогра­фії нове населення прийнято означувати хеттами, а його мо­ву — неситською (за містом Heca), аби, мовляв, уникнути плу­танини. Проте це вдалося не кращим чином, бо вийшло так, що хеттська (хаттська, вона ж протохеттська) мова не має жодно­го стосунку до хеттів. Неситську мову вдалося розшифрувати, хаттська ж майже невідома. Характерно, що мова давніх хет­тів виявляє певну спорідненість зі слов’янськими мовами: ряд явищ у словотворенні (особливо іменотворенні), наявність уні­кальних хетто-слов’янських відповідностей, а також деякі інші лексичні дані вказують на глибокий архаїзм цієї взаємодії.

Пелазги

Пелазгів уже традиційно вважають найдавнішим населен­ням Давньої Греції, попередниками еллінів. Сама Еллада, за Геродотом, колись називалася Пелазгія (припускали, що ці на­зви споріднені); пелазгічне походження «батько історії» при­писував іонійцям та афінянам. За Геродотом, саме пелазги зве­ли афінський Акрополь і були вчителями еллінів у багатьох га­лузях світських і релігійних вчень. Давня традиція відзначала схильність пелазгів до переселень, мовляв, вони обійшли біль­шу частину землі й підкорили ледь не всі народи. Та й назву пе­лазги вже в давнину зводили до грецького pelargos «лелека», що нібито й характеризувало їхній кочовий триб життя.

Вважають, що пелазги прийшли на Балкани десь із півночі, поширили цивілізацію на острови Егейського моря, у XXII ст. до н. е. завоювали Крит, поклавши край велично-монументаль­ній середньомінойській культурі, а тоді заселили Фессалію, Аттику, Арґос та Аркадію. Грецький історик І ст. до н. е. Діонісій Галікарнаський стверджував, що пелазги заселили Італію «за п’ять століть до Троянської війни». Як на традиційне датуван­ня цієї події, то йдеться про XVIII-XVII ст. до н. е.

Античний історик Гелланік Лесбоський (V ст. до н. е.) вка­зував, що пелазгами колись називалися тіррени, тобто етруски. Йшлося і про те, що пелазги — родичі фрігійців, з якими ко­лись нібито складали один народ. Саме у Фрігії розташовувала­ся і знаменита Троя: давньогрецька традиція ще з часів Гомера тісно пов’язувала троянців і фрігійців, а то й ототожнювала їх.

Важливо, що останній з укладачів історії Аттики — Філохор (III ст. до н. е.), оповідаючи про пелазгів острова Лемнос, на­зиває їх сінтії, що спонукає згадати й приазовських сіндів. До пелазго-фракійських народів часто відносили й карійців, ви­хідців із Карії — області в південно-західній частині Малої Азії, які одними з перших заснували свої колонії у Північному Причорномор’ї. Є підстави вважати, що саме пелазги фігуру­ють у Біблії як філістимляни (пелешет). З історії відомий і цар пелазгів на ім’я Малей.

Ахейці та дорійці

На рубежі III-II тис. до н. е. пелазгів змінюють, як вважа­ється, вже достоту грецькі племена. Першими з них були ахей­ці, за якими найдавніший період давньогрецької історії часто називають ахейським. Прибувши сюди звідкілясь із півночі Балкан, ахейці поступово поширили свій вплив на всю мате­рикову й острівну частину Егеїди й асимілювали залишки до­нецького населення. Саме ахейцям приписують руйнування могутньої Крито-мінойської цивілізації та участь у нападах на Єгипет у XIII ст. до н. е. у складі «народів моря». З ахейцями найчастіше пов’язують і появу в давній Греції полісної систе­ми, як і перших міст-держав — Мікен, Тиринфу, Пілосу, Фів, Афін. Особливої могутності досягли Мікени: саме тут знайшла вдячний ґрунт багата критська культура, яку вже в наш час по­чали називати крито-мікенською. Мікенський період давньо­грецької історії датують 1650-1100 рр. до н. е. Нагадаємо, що саме цар Мікен Агамемнон і очолив знаменитий похід грецько­го війська на Трою.

Бл. XII ст. до н. е. слідом за ахейцями на Балкани приходять дорійці, теж із півночі. Маючи (як вважають, вперше в Європі) залізну зброю, вони легко завойовують ахейські міста-держави, внаслідок чого частина ахейців мусила переселитися на мало­азійське узбережжя Егейського моря, і лише в Аттиці та Пе­лопоннесі, найпівденніших частинах Егеїди, ахейці зуміли частково відстояти свої території. Від решти грецьких племен дорійці відрізнялися суворою військовою дисципліною, стій­кими родовими традиціями, гордістю та простотою життя. Вважають, що саме дорійцям завдячує своїм постанням войов­ниче місто-держава Спарта, протистояння якої з ахейськими Афінами згодом складе основний сюжет давньогрецької історії.

Троянська війна

Найдавнішою відомою нам подією міжнародного масштабу, у яку були втягнуті цілі народи та об’єднані єдиним команду­ванням армії, є Троянська війна, що вже традиційно розпочи­нає найдавнішу історію Європи. Троянські події завжди були винятково популярні в літературній європейській традиції, хо­ча думки щодо їх часу, причин та обставин лишалися спірними. Попри те, що історії достеменно не відомий жоден з її учасни­ків або свідків, реальність Троянської війни майже не виклика­ла сумнівів серед давніх істориків. Її підтверджував Фукідід, Геродот прямо вказував на рік народження Гомера, а сканди­навська «Едда» нараховувала 40 поколінь від Троянської війни до перших століть н. е. Віддавна відомим було й місце основної битви — кордон Європи й Азії, південне узбережжя протоки Дарданелли при виході її в Егейське море (на території сучасної Туреччини). Тут, на пагорбі Гісарлик, в одному з семи культур­них шарів, німецький археолог Генріх Шліман (1822-1890 рр.) виявив численні предмети бронзової доби й рештки масивних стін, які й ототожнив із давньою Троєю. Так легендарний світ грецьких героїв і міфів став історичною реальністю.

Щоправда, ані чудових палаців останнього троянського ца­ря Пріама, ані золота чи предметів розкоші археологи так і не виявили, а знайдені тут коштовності зовсім не «тягнули» на скарби троянського царя. Та й саме місто, як засвідчили роз­копки, у довжину не перевищувало 200 м. і мало всього кіль­ка десятків будівель. Тож майже відразу після сенсаційної зна­хідки Трої серед науковців почали ширитися сумніви як щодо

Україна й найдавніші події світової історії відповідності Гомерової та Шліманової Трої, так і щодо істо­ричності самих Троянських подій. На переконання багатьох із них, описи Трої — розкішної столиці Пріама — не мають жод­ного стосунку до розкопаного Шліманом міста.

Стисло нагадаємо суть троянського конфлікту: війна велася між троянцями та об’єднанням ахейських держав, що охоплю­вали Пелопоннес і прилеглі острови. В антитроянську коаліцію входило 29 царств, а в поході на Трою брало участь багато знаме­нитих героїв. Очолював її могутній цар Мікен Агамемнон, брат спартанського царя Менелая, «цар царів», за Гомером. Його дру­жина, перша красуня Греції Єлена, віддала перевагу перед влас­ним чоловіком троянському царю Парісу, який і викрав її, що й стало формальним приводом до війни. На боці троянців били­ся фракійці, пелазги й лелеги, а також низка менш відомих на­родів — кавкони, лікійці, меоняни, місійці, тевкри. З Північного Причорномор’я на допомогу Пріамові прибули амазонки під орудою цариці Пентесілеї, дочки бога війни Apeca. Величезне військо привів цар ефіопів Мемнон, закутий в обладунки, ви­кувані самим Гефестом. Прикметно, що перелік «народів моря» в одному з єгипетських папірусів досить точно відповідає на­звам народів, що перераховані в «Іліаді» як союзники троянців.

Війна, що тривала, за Гомером, упродовж майже десяти ро­ків, завершилася зруйнуванням Трої і загибеллю майже всіх троянців. Лише Енею, до якого пізніше зводитимуть свій родо­від ледь не всі народи Європи і якому присвятив свою леген­дарну «Енеіду» давньоримський поет Вергілій, а згодом — і ви­датний український письменник Іван Котляревський, разом із небагатьма воїнами — енетами або венетами — вдалося зали­шити Трою. Після тривалих поневірянь Еней прибуває до Ла- циума (Аппеніни), де місцевий цар Латин віддає за нього свою дочку Лавінію. Саме один з нащадків Енея, Ромул, пізніше за­снував Рим.

Успіх у Троянській війні не приніс удачі і переможцям — ті з них, що лишилися живі, пересварилися між собою та роз’їха­лися по домівках, проте мало хто з них дістався додому. Фак­тично у Троянській війні не виграв ніхто. І все ж вона мала

величезний розголос у стародавній історії, а події Троянської війни не забулися і через століття. Перський правитель Ксеркс під час своєї грецької кампанії V ст. до н. е. одвідав Троянську рівнину й приніс щедрі пожертви. Дарами й пожертвами вшану­вав місцеве святилище й Олександр Македонський, що вважав себе нащадком Ахілла. До давніх троянців через Енея зводили свій родовід численні народи Європи — італійці, британці, фран­цузи, саксонці, слов’яни, литовці, скандинави... На жаль, після Троянських подій світову історію огорнули темні віки, про які майже нічого не відомо. Лише десь на VIII ст. до н. е., як вважа­ють, припадають перші писемні свідчення античних авторів.

Троянська війна і Північне Причорномор’я

Важливо, що події війни, з якої прийнято починати писем­ну історію Європи, виявляються тісно пов’язані і з Давньою Україною. У скіфському кургані Чаян поблизу Євпаторії бу­ло знайдено цікаву річ — обкладку піхов меча із зображення­ми скіфів і греків, що б’ються: як з’ясувалося, ці сцени відби­вають саме події Троянської війни. Схожі предмети були зна­йдені в кургані Чортомлик у Придніпров’ї, Мелітопольському й Іллінецькому (лісостепове Надбужжя) курганах, а також у П’ятибратньому кургані на Нижньому Дону, де виявлено й золоті обкладки торитів для стріл, теж зі сценами «троянсько­го циклу». Така серія стилістично близьких між собою знахі­док не раз привертала увагу дослідників: традиційно вважало­ся, що всі предмети з троянськими сюжетами були одночасно виготовлені в грецьких майстернях і мали слугувати дипло­матичними подарунками скіфським вождям. Проте таке по­яснення не враховує передісторії скіфсько-грецьких взаємин, зокрема, безпосередньої участі скіфів у подіях найдавнішої іс­торії. Водночас не лише герої «Іліади», а й багато персонажів давньогрецької міфології, як ми ще матимемо змогу перекона­тися, виявляють особливий зв’язок саме з північнопричорно- морським ареалом.

Троянові вали

Саме у зв’язку з давньою Троєю іноді розглядали й існуван­ня у Північному Причорномор’ї т. зв. Змійових, або Троянових валів — незвичних фортифікаційних споруд із землі, що яв­ляють собою канави з насипаними біля них валами, залишки яких можна бачити й досі. Вони тягнуться на сотні й тисячі кі­лометрів від Подунав’я до Оки, перетинаючи у різних напря­мах і кілька разів Україну, Молдову, Крим і Тамань. Залишки їх є і на південному заході та півночі Польщі, де їх називають Шльонськими валами, валами Хороброго або старими окопа­ми, а також у Румунії між Дунаєм і Чорним морем біля міст Чорновода й Констанца. Народна традиція по-своєму поясню­вала походження Змійових валів, пов’язуючи їх виникнення з Кузьмою і Дем’яном, канонізованими православною церквою, які ухитрилися запрягти у плуг змія і гнати його «аж до синьо­го моря», де він напився солоної води й луснув, лишивши про­орану борозну, звану відтоді Змійовими валами. Підкидаючи та­кого роду міфологічні пояснення, слід визнати, що історики не мають нині жодної правдоподібної версії постання Троянових валів, спорудження яких, за підрахунком дослідників, вимага­ло зусиль стократ більших, аніж зведення знаменитих єгипет­ських пірамід. Цілком очевидно, що така робота вимагала чіткої організації праці сотень тисяч людей, величезних матеріальних затрат і відмінного знання місцевості. А це було по силі лише добре налагодженому суспільству з високою матеріальною та духовною культурою.

Троя і Київ

Зверталася увага і на те, що географічним центром Троя­нових валів була територія довкола Києва. Неподалік Києва знаходиться і славнозвісне Трипілля, назва якого, як і назва Троя, означає «Потрійне місто, Тримісто»: саме від Трипілля і прилеглих до нього величезного Трахтемирівського (500 га) й Ходосівського городищ (через що, певно, й постала назва Трипілля) і тягнуться Троянові вали. У зв’язку з цим слід згада­ти давню традицію, що дивним чином пов’язала Київ і Трою: за нею, у Трояна, що жив у давньому місті Троя, було троє синів- близнюків Кий (на честь якого Трою перейменували на Київ), Щек і Xopue, і сестра Либідь. З іншого боку, троянський пра­витель Трос, на честь якого було названо малоазійську Трою, й собі мав трьох синів — Ассарак, Ганімед та Іл (на честь їла Трою називали й Іліон) і дочку Клеопатру. Показово, що ім’я Троян було дуже поширене серед слов’ян Болгарії, Македонії, Румунії, Чехії і Польщі; існувало й багато похідних від ньо­го топонімів: Троянів град, Троянів міст, Троянові ворота. Один із київських районів — Троещина (інакше Вигурівщина- Троєщина) перегукується з одного боку із назвою Троя, а з ін­шого — з етнонімом лігури, що його мав давній народ, і собі тісно пов’язуваний із троянцями. Цікаво, що один старовин­ний грецький документ називає троянцем і ватажком троянців руського князя Олега. А одна з долин у Білій Церкві під Киє­вом має назву Троянова долина.

Троя та індійський епос

Не менш цікавий «троянський слід» простежується і в ін­дійській традиції. Так, в одному з індійських міфів асур- будівничий Майя отримав дозвіл від бога-творця Брахми збудувати місто-фортецю, яке оточив трьома валами — заліз­ним, срібним і золотим. Місто отримало назву Tpinypa, тобто «Тримісто», отже, Троя. Так само основна подія, про яку опо­відає індійська епічна поема «Махабгарата» — війна між пан- давами й кауравами, що завершилася 18-денною битвою на Курукшетрі — й собі виявляє певні аналогії з троянськими подіями. Пандави й каурави в індійському епосі — двоюрід­ні брати, тож їхнє протистояння — конфлікт близьких ро­дичів. Так само і Троянська війна, як неодноразово відзна­чали дослідники, більше схожа не на війну багатьох народів у традиційному розумінні, а на родинну міжусобицю: ахейці й троянці в Гомера не мають відмінностей у побуті, мові, віру­ваннях. Індійський епос знає ядавів (інакше данавів) — плем’я, з якого походили Крішна і його старший брат Баладева, а го- меровському епосу відомі данайці. Обидва епоси знають сюжет про сліпого батька (в «Іліаді» — батько Енея Анхіз, у «Махабгараті» — батько кауравів Дгрітараштра). Ім’я батька Єлени Троянської — Тіндарей — знаходить аналогію в етноні­мі дандарії, засвідченому не лише в індійському епосі як учас­ники згаданого протистояння, а й на берегах Кімерійського Боспору, і на Балканах. Індійський епічний герой Крішна за­гинув так само, як і Ахілл під Троєю — від потрапляння стріли в п’ятку. До речі, саме із загибеллю Крішни індійська традиція пов’язує початок нової, сучасної ери — каліюги. І навіть подає точну дату цієї події: 18 лютого 3102 р. до н. е. А грецький по­сол в Індії Мегасфен (IV ст. до н. е.) повідомляв, що чув від мешканців Індії поеми Гомера, які ті співають, переклавши на свій ритм і мову.

Показово, що обидва епоси чудово знають гру в кості. У Го- меровій «Одісеї» женихи Пенелопи саме за цим заняттям про­водять своє дозвілля. В індійському епосі гра в кості — благо­родне заняття царів і знатних воїнів, саме так пандави програли своє царство, яке довелося потім повертати силою. У «Ріґведі» терміни з гри у кості часто застосовуються як метафори; є тут навіть «Гімн гравця», де гравець просить позбавити його від згубної пристрасті. Та найцікавіше те, що в похованнях ката­комбної археологічної культури в Північному Причорномор’ї часто зустрічаються складні набори гральних костей у вигля­ді восьмигранника, складені ніби з двох чотиригранних пірамі­док, з’єднаних основами — точнісінько такі описані в індійсько­му епосі. На їх гранях прорізані позначення: крапки (від однієї до чотирьох), риски, є і чисті грані. Показово, що в Україні та­ких гральних костей виявлено навіть більше, ніж у самій Індії. Водночас в інших, близьких за часом археологічних культурах Європи та сусідніх районах Азії, подібних наборів гральних костей не виявлено взагалі.

Давньогрецька міфологія і Північне Причорномор’я

Із землями на північ від Чорного моря тісно пов’язані й сю­жети давньогрецької міфології. Одна із найдавніших — оповідь про подорож до Північного Причорномор’я аргонавтів. У ній мовиться, як нащадок Посейдона Ясон зібрав героїв з усієї Ел­лади на кораблі «Арґо», аби вирушити за золотим руном у да­леку країну Колхіду. Руно висіло на дубі в гаю, присвяченому богу Apecy, і охоронялося драконом, що ніколи не спав. Муж­ньо подолавши багато небезпек упродовж своєї мандрівки, ге­рої нарешті дісталися потрібного місця. Тут Ясон зустрічає кол- хідського царя Аєта, сина самого Геліоса, і просить віддати руно. Аєт вимагає, щоб герой відбув низку випробувань, з якими той успішно впорався, щоправда, не без допомоги закоханої в ньо­го дочки Аєта — чарівниці Медеї. Але колхідський цар не хоче віддати шкуру золотого барана. Тоді Медея присипляє дракона чарівним зіллям, забирає руно і разом з Ясоном тікає на «Арґо». Такою є частина легенди про аргонавтів, у якій ідеться про Понт Евксинський — Чорне море.

Із Північним Причорномор’ям пов’язана й подорож іншого героя давньогрецького епосу — Одісея, який зі своїми товариша­ми випадково потрапляє у бухту лестригонів — велетнів і людо­жерів (найчастіше її ототожнюють із Балаклавською бухтою по­близу теперішнього Севастополя). Із Боспором Фракійським — протокою, що з’єднувала Мармурове море з Чорним, греки по­в’язували і легенду про те, як богиня Гера перетворила кохан­ку свого чоловіка Зевса, царівну Io₁ на білу корову. Тікаючи від ґедзя, що постійно її жалив, вона перепливла протоку, названу на її честь Боспором, бо в перекладі з грецької ця назва означає «Коров’ячий брід». Діставшись іншого берега, Io рушила в да­леку землю кімерійців і скіфів, де існував ще один Боспор — Кімерійський (нині Керченська протока), що з’єднував Чорне море з Азовським (колись Меотида).

На краю світу, за землями скіфів, згідно давніх уявлень, розта­шовувалось і потойбічне царство Аїда. Сюди, вглиб землі, забрав Аїд Кору-Персефону, доньку богині родючості Деметри, й наста­новив її правителькою своїх володінь. Усна традиція пов’язувала з берегами Північного Понту і фрігійську богиню, матір богів Кібелу, яку греки називали й кімерійською богинею. Сюди ж, на край ойкумени, до гіперборейців, приходив колись і знаменитий герой давнини Персей, щоб подолати медузу Горгону й отримати знамениті крилаті сандалі, за що й був прозваний Гіперборейським. Саме тут, «у безлюдній пустелі диких скіфів», у горах Кавказу за наказом Зевса бог-коваль Гефест прикував залізними ланцюга­ми до скелі непокірного Прометея. Бо той, всупереч забороні бо­гів, подарував людям вогонь, відкрив таємницю руху зірок і сві­тил, навчив людей складати літери, землеробству й плаванню під вітрилами. Прометея визволив інший герой давньогрецьких міфів — Геракл, який і собі має епітет Гіперборейський. Причому саме Геракл, улюбленець давніх греків, виявився особливо тісно пов’язаний із Північним Причорномор’ям.

Геракл

Міф оповідає, що Зевс, батько Геракла, оголосив богам про народження немовляти, який пануватиме над багатими Міке- нами. Проте Зевсова дружина Гера зробила так, що першим народився не Геракл, а Еврісфей, син мікенського царя і прав­нук Зевса — він і став царем. Зате Геракл народився невимовно сильним. Дванадцять років він виконував накази Еврісфея, ко­ли той відправляв його в далекі краї, наражаючи на смертельні небезпеки. Проте з усіх пригод Геракл вийшов із честю, здій­снивши свої знамениті дванадцять подвигів, за які боги дару­вали йому безсмертя.

Характерно, що значна частка цих Гераклових подвигів пов’я­зана саме з Північним Причорномор’ям. Переслідуючи поране­ну його стрілою керінейську лань, Геракл наздоганяє її аж у кра­їні гіперборейців, потрапивши туди через Скіфію. У Гіпербореї Геракл здобуває і яблука Гесперид. Потім герой вирушає на по­шуки корів, що належали триголовому й тритулубому велетню- чудовиську Геріону (пор. Змія-Горинича українських казок). Міф оповідає, що якось у перерві між черговими подвигами Геракл проходив повз Трою, біля якої лютував змій, що йому жителі ма­ли щороку віддавати найкращу дівчину. Коли настала черга се­стри Пріама, майбутнього правителя Трої і героя Троянської ві­йни, Геракл за пару коней убив змія і визволив царівну, а сам ру­шив у країну амазонок. Цей міф ніби продовжує інший, набага­то більш відомий завдяки Геродоту і прив’язаний вже до низів’їв Бористена-Дніпра. Тут Геракл у пошуках зниклих коней опинив­ся біля печери, де жила змієнога діва — дочка Бористена. Вона пообіцяла повернути коней, якщо він одружиться з нею. Геракл погодився, і незабаром у них народилося троє синів — Агатирс, Гелон і Скіф. Рушаючи в чергові мандри, Геракл звелів їй зали­шити в рідних краях того сина, котрий зуміє натягти батьків лук і підперезатися його поясом із золотою чашею. Із цим випробу­ванням впорався наймолодший син, котрий і став першим скіф­ським царем. Старші брати подалися в чужі краї, від них пішли родичі скіфів — агатирси й гелони.

Культ Геракла був надзвичайно поширений у Північному При­чорномор’ї, насамперед у Херсонесі Таврійському та на Боспорі. Ім’я Геракла поряд з іменами Зевса, Геї та Діви містить Xepco- неська присяга, на честь улюбленця тут регулярно відзначали й свята — гераклеї, — супроводжувані атлетичними змаганнями. Сюжети про Геракла боспорські майстри розміщували на сво­їх виробах, зображення його карбувалися на монетах, численні глиняні статуетки героя та присвячені йому написи знаходять по всій Боспорській державі. А найвідоміша боспорська динас­тія — СпартокІди — прямо зводила до Геракла свій родовід.

Ахілл

Не менш популярний у Північному Причорномор’ї був і ге­рой Троянської війни, засновник багатьох царських династій і головна дійова особа Гомерової «Іліади» Ахілл — цар мірмі- донян, до якого були особливо прихильні боги і який прожив недовге, але славне життя. Він бився у лавах тих, хто обло­жив Трою, і за час війни здійснив чимало подвигів. Міф на­зиває Ахілла сином царя мірмідонян Пелея і морської богині Фетиди. Мати, аби зробити сина безсмертним, як боги, гарту­вала його в полум’ї, натирала амброзією, купала у водах підзем­ної річки Стікс, тримаючи за п’ятку: саме вона і стала вразли­вим місцем Ахілла. Як не намагалася Фетида, знаючи про про­віщену її синові загибель під Троєю, запобігти його смерті, во­на не вберегла його: вже наприкінці облоги Трої стріла Паріса втрапила у п’ятку героя, і рана виявилася смертельною. Тоді Фетида велінням Зевса переносить душу загиблого Ахілла на острів Левку («Білий»), де той оживає і стає людям добрим ге­нієм, захисником від бід і лихоліть. Нині це маленький україн­ський острівець Зміїний у гирлі Дунаю, де на початку XIX ст. було знайдено руїни давнього храму й інші старожитності.

На честь улюбленого героя ольвійці-бористеніти називали й довгий півострів у дельті Дніпра на південь від Дніпровського лиману, зараз — Тендрівська коса. Оповідали, що тут Ахілл із то­варишами святкував перемогу над ворожим флотом і влаштував урочисті ігри й перегони з бігу, тому коса й названа Ахіллів біг. Тут відбувалися й священні урочистості — ахіллеї, у яких біг за­ймав чільне місце. Ахілла шанували як захисника Ольвійської держави: його називали Понтпарх «Владика Понту», а у місті на його честь спорудили храм. У скіфському кургані Чортомлик на Дніпропетровщині знайдено срібну вазу, на якій зображено сцени з життя Ахілла.

Прикметно, що на відміну від еллінів, для скіфів Ахілл був не лише епічним героєм, а й богом. І хоча «Іліада» про минуле Ахілла мовить небагато, пізніші візантійські автори, зокрема, Лев Диякон (X ст.), прояснюють причини такої прихильності до нього. Виявляється, Ахілл за походженням скіф із містечка Мірмекіон біля Меотійського озера. Не випадково цей герой був блакитноокий, русявий, запальний і відважний у битвах. Усе це, навіть крій його плаща з пряжкою, вважалися суто скіфськими. Прикметно, що Лев Диякон згадав Ахілла у зв’язку з дунайськи­ми походами київського князя Святослава Ігоревича.

Український археолог і дослідник Микола Чмихов звернув увагу на зодіакальне зображення на щиті Ахілла, докладно опи­сане Гомером: на переконання дослідника, такий зодіак міг іс­нувати між 4400 і 1710 рр. до н. е., коли панівним на зоряному небі було сузір’я Тельця. Цікавий і опис посоха-жезла Ахілла, прикрашеного золотими гвіздочками. Подібні посохи, але вже з бронзовими гвіздочками, знаходять у похованнях катакомб-, ної археологічної культури Північного Причорномор’я (кінець III — середина II тис. до н. е.).

Іфігенія

З Північним Причорномор’ям, а саме з Кримом, колись Тав- рикою, тісно пов’язана й доля Іфігенії, нареченої Ахілла і донь­ки мікенського царя Агамемнона, що очолив похід грецького війська на Трою. За міфом, розгнівана на царя Артеміда (той убив її улюблену сарну) наслала безвітря й грецькі кораб­лі не могли вирушити до Трої — богиня вимагала собі в по­жертву його юну доньку. Так би й сталося, якби останньої миті Артеміда не замінила дівчину на жертовному вівтарі сарною, а царівну перенесла до Таврики, де та стала жрицею в таврсько­му святилищі богині. Згодом сюди прибувають брат Іфігенії Орест і його друг Пілад, намагаючись за велінням Аполлона викрасти з храму дерев’яну статую Артеміди й перевезти її до Еллади. Обох схоплюють таври й хочуть принести в пожертву, та Іфігенія впізнає брата, вони викрадають статую і поверта­ються до Греції. Там Іфігенія і далі служить Артеміді, але вже у грецькому храмі.

Аполлон

Із землями на північ від Чорного моря давньогрецька мі­фологічна традиція пов’язувала долю ще одного знамени­того персонажа — сонячного бога Аполлона, що мав епітет Гіперборейський. Він регулярно одвідував далеку країну гіпер­борейців, яких називали його жерцями й слугами, серед яких він і проводив зиму. А весною, закликаний величальними спі­вами, повертався на Парнас у колісниці, запряженій білосніж­ними лебедями.

Тісні зв’язки існували між гіперборейцями й храмом Апол­лона на Делосі — священному острові в Егейському морі. Дав­ньогрецький мандрівник і письменник II ст. Павсаній зазна­чав, що саме гіперборейці на чолі з жерцем Оленом колись звели цей храм, спершу дерев’яний. Оракул цього храму, т. зв. Дельфійський, багато століть визначав життя давніх греків, дик­туючи закони й даючи поради у найбільш вирішальні моменти історії.

Якісь особливі стосунки гіперборейців і делосців засвідчив і Геродот: «Але набагато більше за всіх про гіперборейців пові­домляють делосці, оповідаючи про те, що священні предмети, загорнуті в пшеничну солому, переносяться від гіперборейців до Скіфгі, а від Скіфії їх приймає кожен народ від своїх сусідів і відносить далеко в західні країни до берегів Адріатичного мо­ря... Отже, кажуть, що так ці священні предмети прибува­ють на Делос. Проте вперше гіперборейці послали двох дівчат, щоб вони принесли ці предмети, а їхні імена, за словами делос­ців, були Finepoxa і Лаодіка. Разом із ними для безпеки гіпербо­рейці, кажуть, послали як їхніх супутників п'ятеро чоловіків. Це ті, кого тепер називають перфереями і дуже шанують на Делосі... І через те, що посланці не повернулися до своєї краї­ни, вони, кажуть, вирішили, що їм невигідно, якщо завжди від­буватиметься таке з їхніми посланцями..., і для цього вони пе­реносять священні предмети, загорнуті в пшеничну солому, до своїх кордонів і передають їх своїм сусідам із дорученням пере­дати їх далі іншому народові. Так, кажуть, посилають оці пред­мети і вони доходять до Делоса». Характерно, що деякі давні автори і собі згадували якісь «священні предмети», що їх мі­фічний родоначальник троянської династії Дардан привіз до Трої з Самофракії, острова в Егейському морі. Грецький істо­рик І ст. до н. е. Діонісій Галікарнаський зазначав, що то були статуї Великих Богів. Можливо, саме ті, які троянець Еней урятував з палаючої Трої і перевіз до Риму, де вони стали ві­домі під назвою Пенати. Нагадаємо, що й Орест, брат Іфігенії, вирушив до Таврики саме для того, аби викрасти там статую Діви-Артеміди.

Геродот згадує ще двох гіпербореянок — Арґу та Опіду, які ще, до Гіперохи й Лаодіки прибули на Делос у супроводі Артеміди та її брата Аполлона. Грецькі міфи повідомляють, що й сама Артеміда народилася в Греції випадково, бо її матері Лато (на­ша Лада) випало народити її в Делосі саме тоді, коли та йшла зі своєї північної Гіпербореї. Цікаво, що в самих греків існувала стійка традиція вважати гіперборейців своїми близькими ро­дичами. Діодор Сицилійський (І ст. до н. е.) повідомляв про гіперборейців, що ті «мають власну мову, але до еллінів дуже близькі».

Резюме

Навіть побіжне знайомство з тією частиною світової міфо­логії, яку прийнято означати давньогрецькою, засвідчує її неза­перечний зв’язок із теренами на північ від Чорного моря. Про випадковість тут, зрозуміло, не йдеться: настільки тісні зв’язки на міфологічному рівні, безумовно, сягають витоками попе­реднього періоду етнічної історії Європи, про який, на жаль, нам мало що відомо, судити про який вкрай складно, але який усе наполегливіше дає про себе знати. Джерела раз у раз на­гадують, що такі зв’язки існували, і саме у цих віддалених ча­сах слід шукати відповіді на численні питання, що постають перед дослідником-істориком вже у наступні історичні епо­хи. Безперечно, давньогрецький епос і міфологію можна роз­глядати як значною мірою спільні для кількох давніх цивілі­зацій: вони «давньогрецькі» лише в тому розумінні, що відомі нам переважно від давніх греків. Не випадково герої «Іліади» й давньогрецьких міфів так шанувалися по берегах Понта Евксинського — часто навіть більше, ніж у самій Греції. Як там не є, але факт лишається фактом: імена «давньогрецьких» богів не тлумачаться з давньогрецької мови.

Очевидно й те, що дослідження давньої історії України ни­ні вже не може обмежуватися суто українськими реаліями, а розв’язання проблем вітчизняної етноісторії значною мірою залежить від вирішення питань, пов’язаних із походженням інших давніх народів (і навпаки), тож і сучасному історикові просто необхідні знання з історії стародавнього світу. Це, між іншим, істотно занижує наукову вартісність прийнятої у віт­чизняній історичній науці схеми розгляду історичного процесу як замкнених історій окремих країн. Водночас лише комплек­сне бачення історії стародавнього світу надасть реальну мож­ливість пролити додаткове світло на принципові проблеми ві­тчизняної та світової історії.