Індоєвропейська проблема

Вступ • Індоєвропейська мова та індоєвропейці • Ностратичні мови • Прабатьків­щина індоєвропейців • Індоєвропейці й археологія • Критика концепції індоєв- ропеТзму • Резюме

Друга половина XVIII ст.

Та якщо лексична подібність деяких давніх і сучасних євро­пейських мов була звичною і нікого особливо не дивувала, то виявити споріднену їм мову аж за Гімалаями, на берегах Інду та Ґанґу було для Європи як грім з ясного неба. Ця подія настіль­ки вразила науковий світ, що один із найвідоміших лінгвістів XIX ст. Макс Мюллер писав: «Якби мене запитали, що я вва­жаю найбільшим відкриттям XIX століття у вивченні давньої історії людства, я навів би просте етимологічне порівняння — санскритське Дьяус Пітар — грецьке Зевс Патер — латинське Юпітер». Постало питання: чим пояснити, що мови багатьох народів, здавалося б, таких різних, мають схожі терміни спорід­неності, подібні назви для частин тіла, тварин, рослин, продук­тів харчування, кольорів, числівників першого десятка.

Індоєвропейська мова та індоєвропейці

Здавалося б, лишалося одне — визнати, що в далекому істо­ричному минулому існувала спільна основа для всіх цих спо­ріднених мов, так звана прамова. Цю незафіксовану джерелами мову умовно назвали праіндоевропейською', носіїв цих мов (теж умовно) назвали індоєвропейці, з огляду на те, що їхні нащад­ки згодом заселили майже всю Європу й значну частину Азії, з Індією включно. Отже, термін індоєвропейці (скорочено і.-є.) початково відбивав саме мовну належність людності, хоча з ча­сом і набув переважно етнічної забарви. Вважається, що і.-є. мови (і народи) — наслідок розпаду колись єдиної праіндоєвро- пейської етнічної спільноти, що говорила єдиною прамовою — родоначальницею найбільшої нині мовної сім’ї. Практично вся Європа, обидві Америки та континентальна Австралія, значна частина Африки й Азії, понад 2,5 млрд осіб — майже половина населення земної кулі — спілкуються нині індоєвропейськими мовами. Існування праіндоєвропейської спільноти науковці датують IV-III тис. до н. е. Після чого, як вважається, колись єдина праіндоєвропейська мова розпадається на окремі спад­коємні мови.

Ностратичні мови

Окрилені успіхом, мовознавці ще ревніше взялися за до­слідження. І невдовзі з’ясували, що вимальована ними лінгвіс­тична картина насправді ще складніша. Так, зокрема, вияви­лося, що і.-є. мови й собі виявляють віддалену спорідненість з іншими групами мов — семіто-хамітськими, угро-фінськими й урало-алтайськими, які доти вважалися їм зовсім чужими, їх усі назвали ностратичними (від лат. noster «наш»), а відтак і.-є. мови увійшли у велику надсім’ю ностратичних мов, яки­ми нині, за приблизними підрахунками, спілкується близько двох третин населення планети.

Прабатьківщина індоєвропейців

Якщо існувала прамова, припустили дослідники, то мав би існувати і якийсь компактний регіон, де вона зародилась і звідки поширювалася — так звана і.-є. прабатьківщина. Це припущення нібито підтверджувалося тим, що в історичні ча­си і.-є. народи й мови займали величезну територію від край­нього Заходу Європи до Індостану; отже, існувала ймовірність, що занурення в глибини історії рано чи пізно надасть змогу окреслити географічно більш обмежену область розселення і.-є., їхню прабатьківщину. Тож лишалося визначити місцевість «ікс», звідки в VII-VI тис. до н. е., можливо, трохи пізніше, по­чали ширитися світом найдавніші і.-є. діалекти.

Проте завдання виявилося складнішим, аніж гадалося. І хоча питання і.-є. прабатьківщини перебувало під непослабною ува­гою істориків від часу виникнення індоєвропеїстики в XIX ст., відповідь на нього й нині не виходить за межі здогадів і гіпо­тез. І.-є. прабатьківщину шукали у багатьох місцях земної кулі. Спершу вважали, що нею могла бути Індія, хоча тепер історична наука майже відкинула таке припущення. Сучасні версії локалі­зують і.-є. прабатьківщину переважно в Балкано-Карпатському регіоні, євразійських степах і Малій Азії або ж об’єднують кіль­ка таких «прабатьківщин», кожна з яких становить ніби певний етап у розвитку і.-є. спільноти.

Аби пролити додаткове світло на цю проблему, науковці вда­лися до аналізу і.-є. мов, слушно припустивши, що мова — не лише лінгвістична категорія, а й світ, виражений її засобами. Так, скажімо, якщо проаналізувати географічну лексику чи лексику на означення рослин або тварин, а потім «накласти» отримані результати на географічну карту, то можна визначи­ти ареал, де всі ті тварини й рослини, назви яких спільні для і.-є. мов, водилися. Так само частину лексики, що відбиває роз­виток технологій, доцільно співвіднести з відомими й датова­ними археологічними матеріалами, визначивши так час існу­вання даної єдності.

З іншого боку, визнання тези про і.-є. прабатьківщину, при­родно, потребувало й визнання міграційного руху з неї і.-є. народів до територій, де вони засвідчені історично. Слід було з’ясувати: звідки, в якому порядку і якими шляхами і.-є. на­роди мігрували з цієї спільної батьківщини. Щоправда, і тут здобутки дослідників обмежилися лише більш-менш ймовір­ними здогадами та припущеннями. Водночас характерно, що більшість спроб локалізувати і.-є. прабатьківщину, як і про­класти шляхи і.-є. міграцій, так чи інакше стосувалися тери­торій довкола Чорного моря, т. зв. Циркумпонтійської зони. А в ряді випадків і безпосередньо теренів сучасної степової і лісостепової України.

Індоєвропейці й археологія

Висновок мовознавців про спільних предків і.-є. народів ви­явився настільки привабливий, що й археологи ревно взялися за пошуки і.-є. прабатьківщини. Найдавнішими з відомих нині і.-є. пам’яток вважаються датовані VII-VI тис. до н. е. поселен­ня Південної Анатолії (сучасна Туреччина), біля нинішніх на­селених пунктів Чатал-Гуюк і Хаджиляр. Індоєвропейськими більшість науковців вважають і землеробські культури давніх Балкан (V-IV тис. до н. е.): Старчево в колишній Югославії, Kapauoeo 1-у Болгарії,Криш — у Румунії,Кьореш — в Угорщи­ні, Сексло — на сході Греції. Сюди ж стає й українське Трипілля.

Показово, що кургани й шнурова кераміка — визначальні оз­наки, якими наділяють давніх індоєвропейців, уперше з’явля­ються в ямній археологічній культурі, яка у IV-III тис. до н. е. обіймала степову й лісостепову зону Східноєвропейської рівни­ни, тобто й територію сучасної України. Саме з індоєвропейцями найчастіше пов’язують і поширення в стародавньому світі ко­ня та колісниці: у цьому плані особливо показові великі скуп­чення кінських кісток, виявлені археологами біля с. Деріївка південніше Києва. Характер пошкодження кінських зубів свід­чить про застосування вудил, а, отже, й про використання коней для верхової їзди. Відтак Давня Україна постає одним із найдав­ніших регіонів світу, де був приручений кінь.

Культуру шнурової кераміки замінює катакомбна археоло­гічна культура (бл. 2000-1600 рр. до н. е.), а вже її — зрубна (бл. 1600-1000 рр. до н. е.), що поширюється на степову й лісосте­пову зону Східної Європи і яку переважно пов’язують з кіме- рійцями. Всі три культури мають подібний обряд курганного поховання, що різнився лише деталями: спочатку під курганом робили звичайну яму, потім — складнішу конструкцію у ви­гляді катакомби, а в епоху пізньої бронзи її укріплювали ще й дерев’яним зрубом, через що згадані археологічні культури й отримали свої назви. Зазначимо також, що термін шнурові на означення окремої археологічної культури досить умовний, бо й носії, скажімо, ямної і катакомбної культур декорували посуд при допомозі шнурка і формально — теж шнуровики.

Критика концепції індоєвропеїзму

На тлі постійних і, відверто кажучи, не надто вдалих спроб істориків, мовознавців і археологів наповнити конкретним змістом поняття і.-є. прамови та і.-є. прабатьківщини, час від часу лунали й голоси про те, а чи слушна сама теза про і.-є. пра­мову й прабатьківщину, і чи не пішла тут наука від самого по­чатку хибним шляхом. І хоча ці нечисленні сумніви концепцію індоєвропеїзму похитнути не змогли, сама постановка питан­ня, безумовно, вкрай цікава. Адже і.-є.

Водночас критики і.-є. теорії неодноразово зауважували, що спільне походження мов, віднесених до і.-є. мовної сім’ї, зовсім не таке очевидне, як може видатися на перший погляд, а численні мовні відповідності між ними нездатні приховати набагато більшої кількості унікальних, специфічних для кож­ної і.-є. мови мовних елементів, що не мають аналогів серед ін­ших і.-є. мов. І якщо всередині окремих мовних груп (скажімо, слов’янських чи балтійських) еволюційний зв’язок простежу­ється досить чітко, то, співставляючи різні мовні групи між со­бою (ті ж слов’янські з балтійськими), вже виникають значні ускладнення. По суті, що далі, то більше ставився під сумнів основний постулат індоєвропеїстики, ніби існування лексич­них відповідностей у мовах можна пояснити лише спільністю їхнього походження. Натомість пропонувалися й інші можли­вості, зокрема, варіант так званого вторинного сходження, коли в процесі історичного розвитку географічно близькі, але різні за походженням мови взаємодіють і взаємовпливають на лек­сичний запас одна одної. У такому разі теза про спільне похо­дження і.-є. мов виявлялася дещо передчасною.

Питання ускладнюється й тим, що процес розвитку мов усе ще становить загадку для сучасної науки. Найчастіше мовну еволюцію уявляють як родовідне дерево з єдиним корінням і стовбуром, від якого розходяться основні гілки, від них — мен­ші і т. д. За такого бачення, мови розвиваються через дроблення однієї мови (прамови) на нові мови, а лексичні сходження в різ­них мовах пояснюються лише їх спільним походженням. Проте такий звичний для нас погляд на розвиток мов зовсім не безпе­речний: він викликає істотні сумніви вже тому, що чим далі в ми­нуле, тим більше мов ми бачимо. Та й відома нам людська історія засвідчує не збільшення, а зменшення кількості мов на планеті. Гадати, що колись усе було навпаки — значить протиставити власні інтуїтивні здогади реальним історичним фактам.

Багато йшлося і про те, що сам термін прабатьківщина що­до походження мови й народу не надто вдалий. Звичне для нас уявлення, що народження людини неодмінно визначене хро­нологічно й територіально, і що в неї напевне є батьківщина, причому лише одна, підсвідомо поширювалось і на мову, і на етнос, хоча в даному разі це зовсім не очевидно. До того ж ви­знання факту і.-є. прабатьківщини, як ішлося вище, цілком природно ставить питання і про і.-є. міграції у III-II тис. до н. е. А між тим вже найдавніші історичні джерела фіксують і.-є. на­роди на своїх звичних місцях, тож і всі висновки про їхні ет­нічні пересування у попередні епохи - здогадні. Так само давні і.-є. мови, написи на яких нині розшифровуються і читаються, часто настільки ж далекі одна від одної, як і деякі сучасні і.-є. мови. Формування таких суттєвих відмінностей, безумовно, — наслідок тривалого самостійного розвитку мов. А тому й роз­пад і.-є. прамови, якщо вона справді існувала, сягає настільки віддалених часів, лік яким ведеться на тисячоліття.

Резюме

Індоєвропейців, мабуть, можна було б із повним правом на­звати улюбленцями історії: мало хто з давніх народів удостоїв­ся такої уваги до себе з боку науковців. Характерно, що попри всі ускладнення джерельного і методологічного характеру цей інтерес з роками не згасає, а проблема походження та ранньої історії і.-є. народів тримає у напрузі кращі дослідницькі уми. У цьому розділі ми змалювали лише загальне бачення сучасно­го стану індоєвропеїстики, окресливши коло її наукових інтер­есів і проблем, і намагалися не долучатися до суперечок і дис­кусій з означених питань, які ще тривають. Цілком свідомо ми відійшли й від висвітлення традиційної версії історії і.-є. наро­дів: очевидно, справді немає особливої логіки переповідати те, що й досі лишається у сфері припущень. Однак незалежно від конкретних спроб розв’язання і.-є. проблеми, для нас важливо те, що саме Північне Причорномор’я віддавна — один із ареалів.поширення і.-є. мов, а чи не наймогутніший пласт найдавнішої і.-є. ономастики засвідчений саме на цих теренах. А, отже, й най­давніші долі і.-є. народів, поза сумнівом, тісно пов’язані і з зем­лями сучасної України.

Досліджуючи найдавнішу історію і.-є. народів, слід мати на увазі, що йдеться переважно про IV-III тис. до н. е. — своєрід­ний рубіж в історії людства, час виникнення перших відомих нам давніх цивілізацій. Але це рубіж як на сучасного науковця, залежного від наявних джерельних свідчень, тоді як людська історія, поза сумнівом, тривала й раніше, а народи існували й розмовляли своїми мовами вже десятки й сотні тисяч років доти. Наївно було б вважати, що весь цей час предки майбутніх і.-є. народів перебували на обмеженій території (прабатьківщи­ні) і говорили єдиною мовою, щоб лише у IV-III тис. до н. е. (чому саме тепер?) розділитися на численні народи, знятися з насидженого місця і розійтися врізнобіч. Уявлення про роз­селення народів з одного місця, та ще й стосовно IV-III тис. до н. е., навряд чи можна вважати адекватним розумінням ет­нічних процесів.

Очевидно, слід визнати, що, започаткована і сформульована лінгвістами, і.-є. проблема вже давно вийшла за суто лінгвіс­тичні рамки. Тут можна казати про своєрідну наукову колізію, коли попередній висновок лінгвістів про спільне походження частини мов історики витлумачили по-своєму — як визнання спільного походження народів — носіїв цих мов. Умовність та­кого висновку швидко забулася: розв’язувати суто мовознавчу проблему взялися історики, археологи, антропологи, етноло­ги... Відразу постали численні питання про місце первісного проживання індоєвропейців, шляхи їхніх міграцій, про і.-є. культуру, расу і.-є. пранароду тощо. І це тоді, коли саме існу­вання цього народу завжди лишалося в сфері припущень, а сам він, можливо, ніколи не існував. Факт залишається фактом: за понад два століття безперервних наукових пошуків у галузі ін­доєвропеїстики розв’язати і.-є. проблему так і не вдалося. Чи не тому, що сама вона сформульована хибно?

Певно, нині слід по-новому підійти до розв’язання і.-є. про­блеми, переглянути самі підходи до неї й узгодити терміноло­гію. А найперше — абстрагуватися від пошуків і.-є. прабать­ківщини, зосередивши увагу на лінгвоетногенезі, дослідженні еволюції окремих і.-є. мов на підставі мовних, географічних, культурних і побутових контактів їхніх носіїв. Необхідно ще раз переглянути й осмислити наявні мовні й історичні факти, і вже на основі цих даних підкоригувати саму схему етнічних процесів. Ці конкретні висновки могли б підтвердити чи спрос­тувати і тезу про прабатьківщину й прамову індоєвропейців. А то й наштовхнути на нове, несподіване і незвичне бачення складної лінгвоетнічної картини стародавнього світу.

І все ж, попри всі дослідницькі невдачі, саме звернення до і.-є. проблематики заклало підвалини важливої галузі історич­ної науки — порівняльного мовознавства. Аналіз лексичного запасу різних мов, виявлення між ними фонетичних закономір­ностей через їх зіставлення стали відтоді винятково важливим і досить надійним критерієм навіть для принципових історич­них висновків. Та й новітні лінгвістичні дослідження не стоять на місці: кожен рік приносить нові, часом революційні відкрит­тя у цій галузі. Водночас поступ у порівняльно-історичному вивченні і.-є. мов на сучасному етапі може забезпечити на­самперед перегляд накопичених даних. Розв’язання проблем, пов’язаних із найдавнішою історією людства, безумовно, вима­гає більш обґрунтованих і методологічно вивірених підходів, що дадуть можливість нарешті прояснити питання про найдав­нішу історію народів, що їх називаємо індоєвропейськими. Адже спільність історичних доль більшості народів Євразії очевид­на. Щоправда, ми можемо лише здогадуватися, яких часових глибин вона сягає.