Трипільська цивілізація

Вступ • Трипільська культура чи Трипільська цивілізація? • Географічні й хро­нологічні рамки Трипільської археологічної культури * Заняття трипільського населення • Трипільська кераміка * Трипільські поселення • Трипільське жит­ло • Первісні мегаполки • Трипілля і стародавній світ • Вірування та духовний світ трипільців • Трипільська «писемність» • Занепад Трипільської цивілізації • Суперечка довкола трипільської спадщини • Резюме

Друга половина XIX — початок XX ст.

Відтоді минуло вже понад століття і наполеглива праця кіль­кох поколінь археологів дала свої плоди: нині на теренах Украї­ни відомо близько двох тисяч трипільських пам’яток — посе­лень, могильників, курганів.

Трипільська культура чи Трипільська цивілізація?

Перша серйозна суперечка виникла вже на підступах до «трипільської проблеми»: яким терміном слід означувати три­пільський феномен — культура чи цивілізація? Думки розді­лилися, одностайності досягти не вдалося, і нині дослідники, віддаючи першість тому чи тому терміну, виходять переважно з особистих міркувань та уподобань. А між тим питання досить важливе. Справді, як з погляду історичної термінології слід позначати всю сукупність історичних пам’яток, що їх археоло­гія означує трипільська культура, беручи до уваги, що термін археологічна культура все ж суто спеціальний? Аби знайти історичний відповідник археологічному терміну і водночас

врахувати унікальність трипільської культури, частина до­слідників схилялася до терміна цивілізація. Це мало якісно ви­окремити трипільську культуру з-поміж решти археологічних культур і поставити її в один ряд з найдавнішими цивілізаці­ями стародавнього світу. Інші зауважували, що термін цивілі­зація пред’являє до його носія певні вимоги, пов’язані з рівнем матеріальної і духовної культури. Проте, єдиних критеріїв «ци- вілізаційності» історична наука, хоч як намагалася, так і не ви­робила: до них найчастіше відносили розвинуте землеробство, появу міст, суспільних споруд, існування писемності, гончар­ного кола... Одним вимогам трипільська культура відповіда­ла повного мірою, інші лишалися під питанням. Ще частина дослідників схилялася до думки, що трипільське суспільство зупинилося за крок до цивілізації.

З іншого боку, цієї термінологічної суперечки не виникло б узагалі, якби не вражаючі масштаби самої трипільської культу­ри. Та й як інакше, ніж цивілізація, слід називати археоло­гічну спільність, яку можна безпомильно впізнати на тери­торії близько 200 тис.

Географічні й хронологічні рамки трипільської археологічної культури

Трипільська археологічна культура обіймала переважно лісо­степове Правобережжя сучасної України — від Верхнього Дні­стра на заході до Середнього Дніпра на сході, від поліської При­п’яті на півночі до карпатської Бистриці на Буковині з яскраво вираженим центром на території нинішніх Черкащини й Він­ниччини. Сліди трипільців знайдені також на Лівобережжі і в Карпатах, а крім того — на Балканах, у Словаччині й Румунії (місцева назва — культура кукутені). На території Києва посе­лення трипільців виявлені на Замковій горі, Львівській площі, Кирилівських висотах, у Видубичах, Дарниці й Чапаєвці. На півночі кордон трипільської культури проходив десь на 100 км вище Києва, а на півдні сягав Чорного моря. І хоча дослідни­ки виділяють кілька етапів розвитку трипільської археологіч­ної культури та її локальні варіанти, у своїй основі вона постає єдиною, легко розпізнаваною і самобутньою.

Науковці майже одностайно відносять трипільську цивілі­зацію до епохи енеоліту (доби міді), хоч і датують її по-різному.

Заняття трипільського населення

Основним заняттям трипільців було землеробство, пере­важно хліборобство. Характерно, що хліборобство вважається розвиненим, якщо вирощуються три види злаків. Трипільці вирощували їх десять: чотири сорти пшениці, жито, просо, ячмінь, горох, сочевицю, віку. Знайдений археологами серп з оленячого рогу з крем’яними вставками, попри вік у шість тисячоліть, вражає досконалістю і зручністю в роботі. У три­пільських поселеннях виявлено чимало зернотерок, на яких зерно перетиралося на борошно й крупу. Трипільці розводили корів, овець, кіз, свиней, мали розвинуті ремесла. Багаті клади мідних виробів свідчать про значні здобутки в обробці металу. Знайдено й численні глиняні пряслиця до веретен і тягарці від ткацького верстата.

Трипільська кераміка

Проте на особливу увагу заслуговує трипільська мальована кераміка — глиняні горщики, миски, посуд, випалені в спеці­альних печах, а тоді розмальовані чорною, білою і темночер- воною фарбою. Гончарні вироби мали орнаменти-символи у вигляді спіралей, трикутників, кіл, фігурок людей і тварин. Розмах трипільського керамічного виробництва вражає: тіль­ки на Майданецькому археологи виявили майже 2000 цілих посудин і понад 7000 керамічних уламків, а на місці лише однієї оселі знайдено черепки від 240 глеків, мисок, кухлів, ложок і горщиків. А 1966 р. поблизу м. Жванець на Дністрі перед дослідниками постали відразу сім трипільських глино­битних гончарних двоярусних печей. Виготовлена вручну, без гончарного кола, трипільська кераміка вражає витонченістю і майстерністю виконання. За рівнем гончарного виробництва Трипільська цивілізація, або, як її означають західні вчені, трипільська культура мальованої кераміки, не мала собі рів­них у світі.

Трипільські поселення

Для планування трипільських поселень властива колоподіб­на, радіальна структура: будівлі розміщувалися кількома ряда­ми або концентричними колами навколо великого майдану, де стояли одна або кілька громадських споруд-святилищ. Глухі стіни великих будинків від вулиці утворювали зовнішнє коло, ніби захисний мур. Між кількох кіл будівель пролягали кіль­цеві проходи. Входи споруд були орієнтовані на геометричний центр поселення. Зовні трипільські поселення іноді укріплю­валися 5-6-метровими валами й ровами, хоча відомі й нічим не захищені поселення у долинах та на рівнинах.

Досі лишається загадкою велика кількість попелу в трипіль­ських поселеннях. Частина істориків припускала, що трипіль­ці якийсь час жили на одному місці, а коли наявні природні ресурси вичерпувалися, спалювали житла й перебиралися на інше. Однак таке пояснення малоймовірне: за тієї щільності на­селення, коли на декількох квадратних кілометрах проживали тисячі людей, трипільське суспільство вже мало досягти тако­го рівня виробництва й суспільної організації, які б виключали настільке інтенсивне і нераціональне використання природних ресурсів. Вважали також, що трипільці широко послуговува­лися вогнем, обпалюючи глину для зведення своїх кількапо­верхових жител.

Трипільське житло

Розкопки трипільських поселень, а також знайдені глиняні модельки т. зв. «хаток» дають можливість досить чітко уяви­ти трипільське житло. Трипільці мали два різновиди жител: заглиблені у землю на 0,6-1,5 м., що нагадували напівземлянки епохи неоліту, й найбільш характерні для трипільців різнороз- мірні наземні житла (від 60-100 до 200-300 кв. м.). їх конструк­ція була досить складна: підлога викладалася на дерев’яному помості з обпалених глиняних валків, а зверху замазувалася глиною. Стіни зводилися на дерев’яному каркасі-плетенці і теж обмазувалися глиною, двосхилий дах з отвором для диму пе­рекривався солом’яними або очеретяними снопиками. Часто житла мали піддашшя, одну, дві чи й три кімнати, вікна були невеликі й округлі.

Первісні мегаполіси

Спочатку трипільські поселення були невеликі — від се­ми до чотирнадцяти будівель, однак з часом тут виникають справжні міста з тисячами споруд. Завдяки аерофотозйомці на Уманщині, у середній течії Південного Бугу, а також у межиріч­чі Дністра й Пруту виявлені величезні трипільські поселення площею до 400 га — справжні первісні мегаполіси. Найвідоміші з них — поблизу сіл Майданецьке, Доброводи, Небелівка в Ук­раїні й Петрени в Молдові. Ці укріплені поселення-велетні налічували понад 2000 жител, розташованих концентрични­ми колами, число яких сягало дванадцяти. Кільцеві вулиці перетиналися численними радіальними, що сходилися до ве­ликого майдану посеред поселення. Вулиці утворювали квар­тали з житловими будинками, багато з яких були дво- і на­віть триповерхові. Це були справжні давні міста, у кожному з них мешкало понад 25 тис. осіб — вони не мали собі рівних у тогочасному світі. Так, населення Майданецького, за різни­ми підрахунками, складало від 20 до 40 тис. осіб і за розміра­ми істотно переважало тогочасні міста Месопотамії, Єгипту, Близького Сходу й Середньої Азії, окрім хіба Мохенджо-Даро та Чанху-Даро в Індії. Але ж і Майданецьке було не найбіль­шим поселенням у трипільські часи.

Археологам усього світу відома назва Тальянки — селища на Уманщині, де трипільське поселення займало 470 га і було найбільшим з усіх трипільських міст і найбільшим у світі на­селеним пунктом доби енеоліту. Навіть у наступні епохи мало міст досягали таких вражаючих розмірів. Трипільські мегапо­ліси площею перевершували не лише сучасні їм поселення, а й міста стародавніх Греції і Риму, як і середньовічний Київ. Тальянківське поселення в усіх подробицях науковці побачили лише за допомогою геомагнітної зйомки: аеро- й землемагнітні дослідження показали в його чотирьох еліпсах сліди 2700 буді­вель. Науковці підрахували: населення в усьому трипільсько­му ареалі сягало щонайменше мільйона.

Та чи не найдивовижніше в усьому цьому те, що найбільші трипільські міста навіть не довелося розкопувати. Унікальний метод магнітометрії, вперше випробуваний при дослідженні Майданецького поселення, дав змогу без дорогих і тривалих польових археологічних робіт отримати вичерпний план міста мідної доби площею 2 кв. км. Результати вражали: похибка не перевищувала 25 см — досі археологи тільки мріяли про такі можливості. Плани всіх найбільших трипільських міст було створено саме за цією технологією, що не мала аналогів в архе­ологічній практиці Європи. Аби досягти такого результату ар­хеологічними методами, підрахували дослідники, знадобилося б понад сто років безперервних розкопок. З іншого боку, чис­ленні трипільські пам’ятки все ще лишаються в землі, тож на нас, поза сумнівом, ще чекає багато нових і цікавих знахідок.

Трипілля і стародавній світ

Відкриття Трипільської цивілізації відчутно змінило наші уявлення про найдавніший період світової історії, увівши Північне Причорномор’я до переліку провідних областей ста­родавнього світу. Водночас з’ясувалося, що давньоукраїнські землі вже в ті далекі часи не були ізольовані від решти світу, а навпаки, підтримували тісні зв’язки на різних рівнях з дав­німи культурами Малої Азії, Кавказу, Месопотамії, Єгипту, Балкан і Криту. Та й самі трипільські старожитності, як це зро­зуміло вже тепер, слід розглядати в контексті цілого комплексу споріднених культур енеоліту Південно-Східної Європи (а от­же, й відповідних етносів як носіїв цих культур). А 1997 р., коли співробітники Археологічної служби Індії, тієї самої, першим директором якої був Джон Маршалл — відкривач Цивілізації долини Інду, переглянули деякі опубліковані у періодиці трипільські матеріали, то без будь-яких коментарів з україн­ського боку заявили, що це — пам’ятки хараппського типу. Зв’язок між Трипільською і Хараппською цивілізаціями про­стежується, як не дивно, навіть у їхніх назвах. Адже перші три­пільські пам’ятки трапилися В.Хвойці не в самому Трипіллі, а неподалік, у Xaπeπ^ri. А Халеп’я і Xapanna (Халіюппа) — лише різні варіанти однієї назви (сюди ж стає і близькосхідна назва Алеппо-Халеб). Інший ономастичний трикутник, який геогра­фічно цілком накладається на перший, складають українське Трипілля, індійська Tpinypa та близькосхідне Тріполі, причому всі назви означають «Тримісто». Цікаво, що індійська епічна Tpinypa, як і трипільські міста, мала колову забудову і була об­несена золотим, срібним і залізним мурами.

Вірування та духовний світ трипільців

Чільне місце в уявленнях та віруваннях трипільців посі­дали божества родючості. У трипільських розписах і малюн­ках часті схематичні зображення жіночих грудей, чоловічих і жіночих статевих органів. Жіноче начало символізував три­кутник вершиною вниз, чоловіче — вершиною вгору. Два такі трикутники у вигляді шестикутної зірки означали поєднан­ня жіночого й чоловічого начала задля народження нового життя; цей ще ведійський знак і досі малюють на індійських весіллях, бажаючи щасливого шлюбу й численних нащадків. Статуетки Великої богині виготовлялися з глини, замішаної на борошні або пшеничних зернах — це й собі символізувало ідею родючості. Вони разюче відрізнялися від примітивних «венер» Близького Сходу, у яких гіпертрофовано підкреслю­валися статеві ознаки — трипільські статуетки зображали мо­лодих струнких жінок з ледь помітними ознаками вагітності. Знайдені й статуетки напівголих жриць у довгих спідницях, що підносять угору великі чаші.

Важливу роль у віруваннях трипільців відігравав культ би­ка, що, вочевидь, уособлював чоловіче начало й небесну вологу (дощ, росу). Трипільська розписна скульптура засвідчує, що на Подніпровському Правобережжі парний орний запряг волів був відомий уже в III тис. до н. е. Бичачі роги — винятково по­ширений сюжет трипільської образотворчості. У трипільських шарах на річці Рось знайдено глиняну модель храму, прикра­шену бичачими рогами. Роги зображено на спинках кріселець, де сидить Богиня-Мати, часто сама з рогами: це, вважають дослідники, означало поєднання жіночого й чоловічого нача­ла, мало забезпечити добрий врожай і приплід худоби. Посуд робився з вушками, схожими на роги, на посуді — бики в за­прягу, чотири ніжки нагадували коров’яче вим’я. Під долівка­ми жител трипільці закопували черепи з рогами биків і корів, або ж просто тримали їх у хаті на почесному місці. Важливим у трипільських віруваннях був і культ Сонця: саме Сонце як найвища життєтворча й енергетична іпостась лежало в основі орнаментики, місто- й житлобудування трипільців. Навіть не­величкі трипільські поселення мали колову забудову.

Виявлені зразки настінного живопису та скульптури засвід­чують багатий духовний світ трипільців, наявність розвине­них релігійних і міфологічних уявлень, а крім того — образне мислення, неабияку фантазію й снагу до творчості. Адже щоб виліпити фігурку тварини чи дитячу іграшку, самого шматка глини замало. А якщо таких знахідок — сотні, і всі вони різні, неповторні. Адже неповторність — також творча ознака.

Трипільська «писемність»

Трипільці мали складну знакову символіку — різні поєд­нання ромбів, кіл, трикутників, спіралей, зигзагоподібних і паралельних ліній, рослинні й тваринні орнаменти, численні знаки та символи: ступінь розвитку цієї символіки, як на час­тину дослідників, наближався до справжньої писемності. І хо­ча трипільську піктографію все ж складно означити писемніс­тю у власному розумінні, тобто графічною передачею мови, вона, безумовно, приховує якесь змістове навантаження, тож і дешифрування її можливе. На жаль, неодноразові спроби це зробити поки результату не дали: увагу дослідників переваж­но привертали ті знаки, що виявляли аналогії в інших давніх культурах, решта ж лишилися поза розглядом. Справа усклад­нювалася тим, що, хоча самих знаків досить багато (усього їх нараховують до 300), написів, які дали б можливість зробити висновки щодо закономірностей їхнього використання, прак­тично немає. Важливо, що принаймні частина трипільських знаків, схоже, виявляє аналогії у шумерській традиції, хоча комплексного порівняння трипільських знаків-символів та інших знакових систем стародавнього світу досі не здійсне­но. Спроби виокремити символічну інформацію робилися й на підставі аналізу мальованого орнаменту трипільського посуду. Зверталася увага і на об’ємні глиняні символи три­пільської кераміки — різноманітні кульки, конуси, півсфери, циліндри тощо.

Занепад Трипільської цивілізації

Вважається, що наприкінці III тис. до н. е. трипільська ар­хеологічна культура припиняє існування, і її заступає інша, одмінна від неї, культура шнурової (мотузчатої) кераміки або культура бойових сокир, що поширюється від берегів Рейна до Волги. І якщо для трипільської культури, як уже йшлося, був властивий мальований посуд, то носії культури шнурової ке­раміки (інакше — шнуровикй) робили орнамент за допомогою відтисків шнурка, скрученого мотузка, звідки й назва. Посуд шнуровиків, значно грубіший і примітивніший, суттєво посту­пався вишуканому й технічно досконалому, з добірної глини трипільському посуду. Важко сказати напевне, що мала озна­чати така зміна — дискусії науковців з цього приводу не вщуха­ють. Водночас прийнято вважати, що носії археологічних куль­тур, які робили орнаменти за допомогою шнурка, належали до кола індоєвропейських. Саме про індоєвропейців і піде мова в наступному розділі.

Суперечка довкола трипільської спадщини

Дослідження трипільської спадщини — і це не секрет — від самого початку супроводжувалось певним політичним підтекс­том, який, утім, поставав майже щоразу, щойно заходилося про більш-менш значущу подію чи явище давньоукраїнської істо­рії. Радянська історична наука воліла не афішувати інформації щодо Трипільської цивілізації, і ще кілька десятиліть тому про неї знало переважно вузьке коло фахівців. Лише наприкінці 80-х рр. XX ст., зі зростанням інтересу до власної історії, три­пільська спадщина привернула до себе посилену увагу не ли­ше істориків, а й громадськості. Проте українська академічна історична наука вкотре зайняла звичну для себе вичікувальну позицію і фактично самоусунулася від розв’язання цієї украй принципової проблеми давньоукраїнської історії, відкривши дорогу для білянаукових і політичних спекуляцій на трипіль­ську тематику, не завжди компетентних, але загалом законо­мірних. Щоправда, це не заважало окремим її представникам час від часу висловлювати своє благородне обурення спробами істориків-аматорів самотужки розв’язати «трипільську пробле­му» й звинувачувати їх в упередженості та заангажованості.

В оцінці трипільської спадщини від самого початку наміти­лися два полярні підходи. Основна дискусія розгорнулася на­вколо питання про стосунок носіїв трипільської археологічної культури до пізнішого населення цих територій — слов’ян зага­лом і українців зокрема. Прямих свідчень такої етнічної спорід­неності (власне, як і її відсутності) не було — трипільська доба не залишила нам писемних або мовних джерел, на підставі яких можна було б визначити етнічну належність носіїв цієї цивіліза­ції. Однак частина дослідників навіть на підставі побічних дока­зів обстоювала цей зв’язок, вважаючи, що трипільська людність взяла участь в українському (і ширше — слов’янському) етноге­незі. Інша частина дослідників заперечувала можливий етнічний зв’язок українців і трипільців, вважаючи, що розв’язати це пи­тання годі. Постання і зникнення Трипільської цивілізації у цьо­му контексті навіть порівнювали з долею міфічної Атлантиди.

Насправді ж ситуація з визначенням етнічної належності трипільців зовсім не така безвихідна, а відсутність прямих (історичних і мовних) свідчень, хоча й ускладнює проблему, аж ніяк не унеможливлює її розв’язання. Бо коли йдеться про найдавнішу історію, навіть сукупність побічних доказів цілком може переважити шальку терезів у той чи інший бік. Навіть не обстоюючи твердження про пряму етнічну спорід­неність носіїв трипільської культури з пізнішим населенням українських земель, все ж не можна не визнати певних (часто досить суттєвих) зв’язків давніх трипільців і сучасних укра­їнців на побутовому й світоглядному рівні. Орнаменти укра­їнського гончарства, килимарства, писанкарства, різьбярства, вишивки дивовижно перегукуються з рослинними і геоме­тричними орнаментами Трипілля. Тип житла, що виник у три­пільські часи, існує в лісостеповій Україні й донині, а пере­важна більшість сільських жител, що існувала в Україні аж до XX ст., виявляє ті самі архітектурні пропорції, що й трипіль­ські будівлі. На Черкащині й Волині ще донедавна зводилися житла каркасно-стовпової конструкції, особливо характерної для трипільців, а українські села, як з’ясували науковці, часто існують на одному й тому самому місці тисячоліттями — ще відтоді, як вони були невеличким поселенням або частиною якогось трипільського мегаполіса. Та й антропологічно три­пільці як носії південноєвропеоїдних рис цілком могли віді­грати важливу роль у формуванні генофонду українського народу — представника дніпровсько-карпатської групи ан­тропологічних типів, що займають проміжне становище між північними та південними європеоїдами, тяжіючи до остан­ніх. І нині три з чотирьох антропологічних зон, що їх виокрем­люють на території України (західна, центральна і південна) представляють переважно саме ці наукові, антропологічні ха­рактеристики.

Втім, у питанні про можливу етнічну спорідненість трипіль­ців і українців важливий один методологічний момент, який не завжди належним чином усвідомлюється. Адже етнічний зв’язок за своєю суттю передбачає неперервність у часі, тож і ствердна відповідь на питання про етнічний зв’язок трипіль­ців та історичних українців логічно приводить нас і до іншого висновку — про наявність упродовж усього історичного періо­ду, що їх розділяє, народу (чи народів) — носіїв цього зв’язку. Навіть за обмеженості наших знань про найдавнішу вітчизняну історію, важко уявити, що цей зв’язок ніяк не відбився в наявних джерелах, скажімо, античних. Отож проблема полягає не стіль­ки у визнанні, скільки в персоніфікації такого етнічного зв’язку. А тому й підходити до «трипільської проблеми» слід «з кінця», тобто за умови, що буде розв’язано низку інших історичних та етнічних проблем давньоукраїнської історії. Про більшість із них, як і про «трипільське питання», ще йтиметься.

Резюме

1993 року світова наукова громадськість відзначала століт­ню річницю відкриття трипільської культури. Значний ажіотаж викликала виставка під назвою «Україна — образи V-IV тис. до Христа», що відбулася у Вашингтоні та Нью-Йорку. У самій Україні рік, проголошений Радою ЮНЕСКО роком трипіль­ської культури, сплив тихо і непомітно, обмежившись вистав­кою «Трипільський світ» у приміщенні Літературного музею України. Сплеск інтересу до трипільської спадщини поступив­ся байдужості. Стан трипільських пам’яток нині можна вважа­ти ганебним: величезна кількість трипільських поселень гине від будівельних і сільськогосподарських робіт, трипільська кераміка за безцінь продається на базарах, вивозиться за кор­дон, осідає в приватних колекціях, а дослідження трипільських пам’яток лягає здебільшого на плечі дослідників-ентузіастів. Створений 2002 р. розпорядженням Кабінету Міністрів на Черкащині єдиний у Європі державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура», на жаль, не став заслоном для руйнування історичних пам’яток. Водночас разом із давні­ми пам’ятками можуть зникнути і сподівання на розгадку чис­ленних таємниць Трипільської цивілізації.

Хотілося б вірити, що політичні переміни останніх років в Українській державі суттєво скоригують її ставлення до віт­чизняної історичної спадщини. Безперечно, трипільська тема­тика має бути набагато ширше представлена не лише в підруч­никах української історії, а й у науковій і популярній літературі, пресі, радіо й телебаченні, кіно, інтернеті, виставкових і музей­них експозиціях. Це винятково важливе й складне завдання має поєднати зусилля держави, наукових установ і громадськості. Повернутися до дослідження трипільської спадщини має наре­шті й українська історична наука, перетворивши «трипільське питання» з «пересічної археологічної проблеми», як іноді ще дозволяють собі висловлюватися деякі «авторитети від науки», на принципову проблему вітчизняної історії. Лише в цьому разі зникне надмірна упередженість і політизація проблеми, а сама вона перейде з політичної в суто наукову площину.

З іншого боку, всі ці «навколотрипільські» негаразди не мо­жуть знецінити головного: а саме визнання того, що відкрит­тя Трипільської цивілізації — знаменна подія в історії україн­ської науки. Саме завдяки їй історики по-новому поглянули не лише на вітчизняне минуле, а й суттєво змінили традиційне уявлення про давню історію Європи загалом, що тривалий час вважалася похідною, другорядною порівняно з цивілізаціями Стародавнього Сходу. Незалежно від конкретних результатів розв’язання трипільської проблеми, нині вже ніхто не запере­чить, що на теренах України виявлено найдавнішу на сьогодні в світі цивілізацію, яка в економічному та соціальному плані не лише стояла вище всієї Європи, а й претендувала на світову історичну першість, потіснивши з п’єдесталу навіть цивіліза­цію давнього Шумеру. Саме давнім трипільцям нині належить честь винайдення колеса, сонячного календаря, виробництва кераміки, приручення коня, зведення багатоповерхових спо­руд, а головне — організація високорозвиненого землеробства. Трипілля цікаве вже тим, що кілька тисячоліть було в авангарді світового історичного процесу.

Ці важливі події в українській науці пов’язані з ім’ям Вікен- тія Хвойки — видатного науковця, талановитого археолога, чеха за походженням, але, безумовно, визначного українця. Людини, що мала неабияку археологічну інтуїцію — саме йому судилося відкрити найвідоміші в Україні археологічні культури: трипіль­ську, зарубинецьку, черняхівську. Він перший, спираючись на ар­хеологічний матеріал, дійшов висновку про неперервність роз­витку населення Подніпров’я з найдавніших часів, стверджував не змінний, а поступальний розвиток місцевих культур — тезу, яку відтоді ніхто так і не зміг заперечити. У Києві, на Подолі, неподалік місця, де В. Хвойці вперше трапилися трипільські пам’ятки, встановлено меморіальну дошку — на ній зображе­ні двоконічний горщик і плуг. Ім’ям археолога названо й одну з київських вулиць.

Скарби Трипільського світу нині кожен може побачити на власні очі. Національний музей історії України зберігає матері­али з розкопок В. Хвойки та багатьох інших досліджень. В ар­хеологічному музеї Інституту археології HAH України зібра­ні унікальні знахідки з розкопок за останні понад півстоліття. Трипільські експонати є і в кожному обласному краєзнавчому музеї Правобережжя. А хто забажає ступити на землю, де й бу­ла відкрита ця давня цивілізація, може завітати до ще одного славного музею. Вже в самому Трипіллі.