Україна дописемного періоду

Вступ • Періодизація найдавнішої історії • Палеоліт • Ранній палеоліт в Україні • Пізній палеоліт • Молодовська археологічна культура • Середньодніпровська культурна спільність • МІзин • Межиріч • Пізній палеоліт Криму • Амвросіївська стоянка • Мезоліт • Мезоліт в Україні • Кам'яна Могила • Неоліт • Маріупольський могильник • Доба міді (енеоліт) • Резюме

Тривалий час історія народів світу починалася від перших пи­семних свідчень про них.

місце в структурі давньоукраїнської історії. Адже історія народу — це й історія землі, на якій цей народ живе. І якщо для світової іс­торичної науки цілком прийнятно починати, скажімо, французь­ку історію з найдавніших знахідок кам’яної доби у печерах Ласко, Монтеспан і Кроманьйон, а історію Німеччини — з давніх арте­фактів долини Неандерталь, то така само методологія прийнят­на й для історії України. І хоча археологічні пам’ятки, за якими переважно й реконструюється цей період історії, не дають знань про мову — найважливіший етнічний критерій, а тому й жодні ет- ногенетичні висновки на цей давній період не поширюються, без­перечно одне: та етнічна карта Давньої України, що постає перед нами вже в найраніших історичних свідченнях, витоками сягає саме передісторичних часів — тієї підвалини, на якій виростала вся відома нам людська історія — народи, держави, цивілізації.

Періодизація найдавнішої історії

Понад півтора століття тому, у 1849 році, данський археолог Крістіан Томсен уперше в історії археологічної науки розділив колекцію музею старожитностей у Копенгагені за ідеєю про «три доби» — кам’яну, бронзову й залізну, ввівши ту археологічну пері­одизацію давньої історії, яка загалом зберігається й досі. Цей по­діл відбиває не так хронологічні періоди, як етапи технологічного розвитку, що в різні історичні епохи виявлявся в тому матеріалі, з якого людина виготовляла знаряддя праці та зброю. І хоча він досить умовний, а хронологічні межі окремих історичних періодів доволі розмиті, більшої точності поки що не досягнуто. Основні періоди, як правило, поділяють на кілька підперіодів, а ті — ще на підперіоди; усі вони мають власні наукові назви, що переважно збігаються з назвами історичних місцевостей, де були свого часу виявлені відповідні археологічні пам’ятки. Для кожного велико­го регіону Європи така періодизація має власну специфіку, ви­значену своєрідністю природного середовища та рівнем розвитку матеріальної і духовної культури людини. Для України усталила­ся така загальна археологічна періодизація: палеоліт — від появи людини до X тис. до н. е.; мезоліт — IX-VI тис. до н. е.; неоліт — VI- III тис. до н. е.; доба міді (енеоліт) — IV-III тис. до н. е.; доба бронзи — II- початок І тис. до н. е.; доба заліза — від початку І тис. до н. е.

Палеоліт

Початкові сторінки людської історії пов’язані з геологіч­ною епохою плейстоценом, або льодовиковим періодом (3 млн. — 10 тис. рр. тому). На цей період припадає найтриваліша історична епоха — палеоліт, або давня кам’яна доба. Вона недарма назива­ється кам’яною, бо саме з каменем пов’язані найперші сліди люд­ської діяльності. Природно, людина використовувала й інші до­ступні їй матеріали — дерево й кістку, проте органічні речовини, на відміну від каменю, не можуть зберігатися в землі тривалий час. Саме тому історія людства у сприйнятті сучасного історика по­чинається з виготовлених людиною перших кам’яних (переважно крем’яних) знарядь — найдавніших артефактів, за якими можна судити про людську діяльність.

Ранній палеоліт в Україні

Певно, без особливих застережень можна говорити, що основні характеристики раннього палеоліту на території сучасної України загалом відповідали лінії розвитку інших регіонів світу цієї доби. Як на археологів, терени сучасної України були заселені з най­давніших часів. Свідчення цього — найпростіші кам’яні знаряд­дя, датовані добою нижнього палеоліту, інакше ашелю (за назвою однойменної археологічної культури у Франції). І хоча абсолютні цифри у дослідників часом суттєво розходяться, загалом ідеться про сотні тисяч років. До цього періоду в Україні належать кілька десятків археологічних об’єктів — палеолітичних стоянок та окре­мих знахідок, розташованих невеликими групами в різних місцях.

Тривалий час у світовій історичній науці панувало переконан­ня, що Східна Європа взагалі не знала палеоліту, а людина з’яви­лася тут значно пізніше, ніж, скажімо, у Західній Європі. Проте знахідки палеолітичних знарядь і кісток мамонтів, виявлені на­прикінці XIX ст. біля села Гінці на Полтавщині, поставили під сумнів таке твердження. А 1981 року біля містечка Королеве на Закарпатті, на високому березі Тиси археологи виявили стоян­ку давніх людей (архантропів), рівної якій не знали ні Східна, ні Центральна Європа. Тут на глибині близько 12 м. від поверхні бу­ло виявлено 15 культурних шарів палеолітичної доби, вік найдав­нішого з яких сягав мільйона років. Непересічність події полягала в тому, що науковий світ мав суттєво переглянути традиційне уяв­лення про час і шляхи заселення Східної Європи, а Карпатський регіон увійшов відтоді до ареалу, здавна освоєного людиною.

Проте залюдненими у цей давній період були не лише Карпа­ти. Так, у гроті Киїк-Коба біля Сімферополя було виявлене пер­ше в колишньому Радянському Союзі неандертальське похован­ня.

Пізній палеоліт

Епоха пізнього палеоліту (35—10 тис. рр. тому) позначена іс­тотними перемінами в людській історії. Саме в цей час, вважають антропологи, людину неандертальського типу змінила людина сучасного типу — кроманьйонець. Поступ відбувся і в техноло­гічній сфері — в ужиток увійшли різці, проколки, шкребла, кос­тяні ножі, знаряддя з кістки й рогу, що відчутно збагатило арсе­нал людської діяльності. На зміну дородовому устрою приходить родова община, виникають перші племена. Верхній палеоліт зна- менується подальшим розвитком релігійних уявлень і вірувань, злетом мистецтва — монументального й декоративного.

Пізній палеоліт припадає переважно на останнє, так зване в’юрмське, або валдайське зледеніння. Це період першого від­носно широкого розселення людини, своєрідної демографічної хвилі, внаслідок якої людина розселилася майже по всій віль­ній від льодовикового покриву території Європи. Зі зростанням щільності населення більшає й матеріальних пам’яток: саме від пізнього палеоліту все вагомішого значення в археології набу­ває абсолютна хронологія та сучасні методи датування, пере­важно радіовуглецевий. Водночас усе відчутніше проявляється нерівномірність економічного й культурного розвитку різних регіонів Давньої Європи. І якщо досі еволюцію людства мож­на було значною мірою розглядати як загальний процес, то те­пер дедалі відчутнішими стають особливості розвитку різних регіонів. Це повного мірою стосується і Давньої України: про­екція на український ґрунт археологічної періодизації пізньо­го палеоліту, розробленої для Західної Європи, суттєво усклад­нена, а в ряді випадків і неможлива. Тож завдання українських дослідників — намагатися виробити власну періодизацію, яка б ураховувала місцеву специфіку і спиралася б на вітчизняний археологічний матеріал.

Молодовська археологічна культура

Епоха пізнього палеоліту в Україні датується часом від 40 до 10 тис. рр. тому і представлена майже тисячею пам’яток: вони скла­дають кілька територіальних груп і поділяються на ряд локаль­них варіантів та культур. Найбільша з них, розміщена у Дністро- Карпатському регіоні, — Молодовська археологічна культура (за селом Молодова на Чернівеччині, нині затопленим Дністровським водосховищем). Тут на 11-метровій глибині археологи виявили кілька тисяч крем’яних виробів і кісток тварин, зокрема, тура й ма­монта А також сліди людського житла, вік якого 44 тис. років — найдавнішого з досі відомих у світі. Житло мало овальну форму і було обкладене по периметру великими кістками мамонта. Тут же знайдені й найдавніші твори палеолітичного мистецтва: лопат­ка мамонта з різьбленням і слідами живопису, підвіска з бивня ма­монта у вигляді стилізованої фігури жінки, а також виготовлені з рогу флейти з боковими отворами, що визначали висоту звуку.

Середньодніпровська культурна спільність

У Подесенні й Середньому Подніпров’ї у цей період існує кілька археологічних культур, об’єднаних дослідниками у т. зв. середньодніпровську культурну спільність. Найвідоміші її пред­ставники — Радомишльське поселення на Житомирщині, сто­янки в Пушкарях і Мізині на Десні, Добранічівське поселення на річці Супій (Київщина), Кирилівська стоянка в Києві, по­селення Межиріч між Россю і Росавою на Черкащині та деякі інші, для яких характерне будівництво довгочасових кістково- земляних жител з кісток мамонтів. Так, біля села Добранічівка в Яготинському районі на Київщині виявлене поселення прадав­ніх мисливців на мамонтів, вік якого сягає 15 тис. років. Житло круглої форми з цоколем із кісток і черепів мамонта й внутріш­нім вогнищем, навколо розміщувалися господарсько-побутові будівлі, у центрі — відкрита площа. Тут знайдено знаряддя з кре­меня, кістки й гірського кришталю, а також унікальну стилізо­вану статуетку жінки з бурштину. Нині це одне з найдавніших людських жител — експонат переяславського Музею народної архітектури й побуту.

Мізин

Понад 100 тис. виробів налічує кам’яний інвентар Мізин- ської стоянки (село Мізин на Чернігівщині, 16-18 тис. рр. то­му), серед них чудово оброблена кістка — предмети мистецтва, прикраси, різноманітне начиння, знаряддя. Кістяні речі при­крашає знаменитий мізинський орнамент, у якому вперше використано меандр — геометричний узор із неперервних кривої або ламаних під прямим кутом ліній, що утворюють ряд спіралей. Тут же знайдені стилізовані жіночі статуетки (т. зв. мізинські «жінки-птахи»), а також набір ударних му­зичних інструментів з кісток тварин, що вважається найдав­нішим у світі. За слідами ударів по кістках учені зуміли від­новити мелодію, створену багато тисячоліть тому. Звістка про єдиний у світі палеолітичний оркестр ударних інструментів, знайдений у Мізині, і запис найдавнішої музики на платівці облетіли світ.

Унікальною виявилася знахідка в Мізині двох браслетів з бивня мамонта: один з них мав форму обруча, зовнішній бік якого декорував дрібний меандровий узор, розділений смуж­ками паралельних зигзагів; інший браслет складали 5 тон­ких пластинок з насічками. Майстерність і вишуканість деко­ру, багатство орнаментації дали підстави віднести мізинські браслети до шедеврів первісного декоративного мистецтва. Висновок мистецтвознавців був одностайний: декорування мізинських браслетів суттєво перевершує все, створене люди­ною палеоліту в сфері орнаментики.

Межиріч

1965 року мешканець села Межиріч на Черкащині під час будівництва підвалу у власному подвір’ї натрапив на стіну з кісток мамонта. Цоколь складали 95 нижніх щелеп мамонта, на каркас пішло 250 кісток — бивнів, кінцівок, хребців. Каркас був скріплений дерев’яними жердинами і важив близько З тонн. Зведене 15-12 тис. років тому, житло привернуло ува­гу вчених усього світу своєю унікальністю. Винятково ціка­вий і знайдений у Межирічі уламок бивня з вирізьбленим на ньому складним малюнком, у якому науковці вбачають план самого Межиріцького поселення.

Пізній палеоліт Криму

Особливо виразну групу пам’ятки пізнього палеоліту утво­рюють на території Криму. На стоянці Заскельна у Червоній Балці поблизу Білогорська археологи зібрали багатотисячну колекцію кам’яних знарядь, зокрема ножів. У гроті Чокурча на березі річки Салгир (східна околиця кримської столиці) архео­логи виявили залишки численних жител, сліди вогнищ, кре­м’яні знаряддя, кістки тварин і наскельні малюнки, продряпані на вапняковій стіні — зображення сонця з промінням, мамонта, риби тощо. А під скельним навісом у балці на лівому березі річ­ки Чурук-Су на околиці Бахчисарая розкопано залишки посе­лення, де колись жила велика група давніх мисливців.

Амвросіївська стоянка

Та чи не найвідомішою за масштабом і кількістю знайдених предметів з-поміж пам’яток пізнього палеоліту є Амвросіївська стоянка в Приазов’ї (15-20 тис. р. до н. е.), біля міста Амвро- сіївка на Донеччині. Колекція виробів із кременю, знайдених тут, складає понад 100 тис. екземплярів. Але світової слави во­на зажила завдяки величезному костовищу — залишкам близь­ко тисячі розчленованих скелетів доісторичних зубрів і бізонів. Це костовище унікальне — щось подібне знайдене лише в Пен- сильванії (США), де розкопано поселення давніх мисливців на бізонів, датоване приблизно X-VIII тис. рр. до н. е. Проте Амвросіївська стоянка майже вдвічі старша й набагато більша.

Мезоліт

Перехід від пізнього палеоліту до мезоліту збігся зі зміною плейстоцену (льодовикового періоду) голоценом — сучасною геологічною епохою, коли льодовик відступив на північ, і на пла­неті встановилися звичні для нас клімат, рослинний і тваринний світ. Як на дослідників, причиною цих змін могло стати різке по­тепління між XI і IX тис. до н. е., викликане падінням природ­ного супутника Землі або зміною магнітного поля, що стається приблизно раз на мільйон років (остання така зміна, вважають науковці, відбулася близько 40 тис. років тому). В усякому разі, різке підвищення температури на планеті спричинило танення льодовика, який почав відступати на північ, вивільняючи нові території для заселення. Вимирають гігантські травоїдні, серед них і мамонти (в Україні існували до XI тис.), шерстистий носо­ріг і степовий бізон (до IX-VIII тис.). Людина отримує можли­вість заселити нові регіони, доти недосяжні для неї.

Певні зміни в техніці обробки каменю, ніби й незначні на перший погляд, засвідчили істотні зміни в людській свідомос­ті, поступове накопичення знань і досвіду. Характерна риса більшості мезолітичних культур Європи — існування мікролі­тів, мініатюрних кам’яних знарядь геометричної форми, що їх використовували як вкладиші до кістяних та дерев’яних зна­рядь і наконечників стріл. З’являються лук і стріли — перший складний винахід людини. Мисливство й збиральництво, що доти відігравали провідну роль, поступово відходять на другий план, натомість починають ширитися відтворюючі форми гос­подарства — землеробство й скотарство. До цієї доби дослідни­ки відносять і появу найдавніших етнічних груп — племен, що постали через об’єднання споріднених родових общин. Саме починаючи з мезоліту історія людства набуватиме все чіткіших обрисів, тим виразніших, чим ближчатиме вона в часі до відо­мих нам світових цивілізацій.

Мезоліт в Україні

Епоха середньої кам’яної доби, або мезоліту, датується в Ук­раїні IX-VI тис. до н. е. Нині відомо понад 400 мезолітичних стоянок, могильників, поховань по всій Україні — у Криму, на Середньому Дніпрі, у Причорномор’ї, Приазов’ї, Донбасі, ба­сейні Сіверського Дінця. Слід згадати й творців оригінальної культури кукрек, що в VII-VI тис. до н. е. заселяли азовсько- чорноморські степи й степовий та передгірний Крим. Вона на­лежить до самобутніх місцевих проявів мезоліту, аналогів якому за межами України немає: специфіка полягала переважно у сво­єрідній техніці обробки каменю (т. зв. вкладиші кукрецького ти­пу), невластивої іншим культурам Європи. Найчастіше вважа­ється, що українські мезолітичні пам’ятки сформувалися на ба­зі місцевого палеоліту й стали основою для культур наступного періоду. Важливо, що переважна більшість місцевих мезолітич­них старожитностей виявляють близькі аналогії у сусідніх ре­гіонах — Кавказі, Нижньому Подунав’ї, Балканах, Прибалтиці, що безумовно засвідчує певні етнокультурні контакти вже у той віддалений період.

Кам’яна Могила

Найвідомішою пам’яткою українського мезоліту є Кам’яна Могила біля с. Терпіння (Мелітопольський р-н на Запоріжжі), у заплаві ріки Молочної. Вона має вигляд великого продовгу­ватого пагорба з пісковикових брил заввишки до 15 м. і розмі­рами 200 на 300 м., схожого віддалік на могильний насип. Ви­довище справді величне і вражаюче: нагромадження серед без­межного південного степу циклопічного каміння, у якому, ніби щільники, розташовані близько шести десятків печер та гротів. Навіть зовнішній вигляд пам’ятки створює відчуття, що з нею пов’язані якісь важливі події стародавньої історії. Вже багато років учені досліджують феномен Кам’яної Могили і нині тут функціонує Державний історико-археологічний заповідник «Кам’яна Могила».

Проте Кам’яна Могила цікава не лише зовнішнім виглядом. З кінця XIX ст. на стелях її численних навісів і гротів, а також під плитами на схилах пагорба відкрито сотні наскельних зо­бражень, малюнків тварин, людей, геометричних композицій і дивних «письмен», через що Кам’яну Могилу іноді назива­ють і «Підземним Ермітажем» або «Кам’яною бібліотекою». Розшифрувати загадкові знаки тривалий час не вдавалося, аж доки за справу не взявся вчений-шумерознавець Анатолій Ки- фішин, припустивши, що написи зроблені шумерським клино­писним письмом. Тривала й копітка дослідницька робота вті­лилася в монументальному виданні «Древнее святилище Ка­менная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архи­ва XII-III тыс. до н. э.», яке побачило світ 2001 року в Києві. На 40 панно й 16 кам’яних табличках з Кам’яної Могили, т. зв. «скрижалях», А. Кифішин виявив шумерські легенди про со- творіння світу, всесвітній потоп і героя епосу Гільгамеша. Ви­користовуючи династичні списки шумерських царів, дослід­ник з’ясував, що найдавніші петрогліфи Кам’яної Могили сяга­ють XII тис. до н. е. Висновок А. Кифішина та археолога Юрія Шилова був однозначний: Кам’яна Могила упродовж тисячо­літь була найвпливовішим духовно-релігійним центром знач­ної частини Євразії, що підтримував тісні зв’язки (на рівні об­міну культурними досягненнями) з Давнім Шумером (центр — поселення Чатал-Гуюк в Малій Азії). А її система знаків — по­передниця шумерської писемності — принаймні вдвічі поглиб­лює відому нам писемну історію людства.

Згадана монографія — поки що єдина спроба дешифрувати написи Кам’яної Могили, і вже тому заслуговує на увагу, ви­вчення, а, можливо, й заперечення. На жаль, Україна не має власних фахівців-шумерологів, тож і перевірити висновки до­слідника складно. Проте на наш аматорський погляд принайм­ні частина тлумачень доволі сумнівна насамперед через свою семантичну невиразність («Рука-закон степу Землі Благої» і т. п.), хоча остаточний вердикт все ж мають винести фахівці- шумерологи. Сам А. Кифішин визнає, що при дешифруванні написів Кам’яної Могили йому часто доводилося йти інтуї­тивним шляхом, спираючись лише на набутий досвід роботи з протошумерськими текстами. Однак незалежно від конкрет­них спроб дешифрування цих знаків, сам факт віднайдення в Україні клинописних текстів протошумерського типу винят­ково важливий. Тим більше, що подібні знахідки вже трапля­лися дослідникам у Подунав’ї та на Балканах.

Неоліт

Попри значні зміни в житті мезолітичної людини, це був ли­ше початок перетворень. Справжній розвиток відтворюваль- них форм господарства припадає на наступний період — нову кам’яну добу, або неоліт. Цей грандіозний переворот в історії людства англійській археолог Ґордон Чайлд (1852-1957) зго­дом назве неолітична революція. Люди переконалися, що знач­но легше й надійніше добувати їжу, обробляючи землю, ніж по­стійно залежати від природи. Дослідники приблизно підраху­вали, що та земельна площа, на якій можуть прогодуватися 2-3 мисливці, здатна забезпечити їжею 20 землеробів без поливно­го і 100 з поливним (іригаційним) землеробством.

Перехід до землеробства означав перехід до осілості. Люди­на вже не могла пересуватися на великі відстані — виникають перші довготривалі поселення. Заміна первісних способів добу­вання їжі більш технологічними збільшила «місткість» середо­вища, і спочатку навіть за колишніх природних умов стало мож­ливим утримувати більше населення. Проте людність швидко зростала, тож якась частина її мала шукати нових земель: по­чинаються міграції. Осілість і відтворюючі форми господарства призвели й до інших важливих перемін. Поява надлишкового продукту дала людині вільний час, якого не було раніше, тож вона тепер могла приділити увагу й іншим видам діяльності.

Доба неоліту знаменна й новою технікою виготовлення зна­рядь (полірування та шліфування), а також значним поширен­ням керамічного виробництва. Як відомо, за високої температу­ри (бл. 400’С) вода з глини випаровується і глина твердне, збе­рігаючи надану їй форму. Використання глиняного посуду дало змогу людині робити більші харчові запаси та вживати варену їжу, а легкість нанесення орнаменту на сиру глину надала чудо­ву можливість виявляти власні творчі здібності й відображати світогляд — не випадково дослідження кераміки настільки ціка­ве для науковця. Крихкість кераміки призводила до швидкого накопичення її уламків у місцях давніх поселень, тож саме кера­міка від епохи неоліту — наймасовіша археологічна знахідка.

Маріупольський могильник

1930 року, коли на місці сучасного Маріуполя зводили за­вод «Азовсталь», археологи виявили непошкоджений могиль­ник — масове поховання доби неоліту. Перед дослідниками по­стала дивовижна картина: у ямі довжиною 28 м. і шириною 2 м. містилося близько 130 кістяків, деякі в чотири яруси, переваж­но пофарбовані вохрою. Зітлілий одяг прикрашали пластинки (понад 400) з ікол вепра, разки намиста з перламутру, кістки. Були тут і кам’яні знаряддя, рідкісні прикраси з порфириту, ге- ширу, гірського кришталю. Але справжньою сенсацією стали по­ховання з символами влади — кам’яними булавами. Могильник датовано V-IV тис. до н. е.

Доба міді (енеоліт)

Наступний за неолітом історичний етап прикметний викорис­танням металу — подією виняткової ваги для давньої людини. Першим металом, який освоїло людство, була мідь. Дослідники вважають, що спершу застосовувалася самородна мідь, тобто крупні природні шматки: плавити метал із руди навчилися лише згодом. Вони переважно використовувались як молот, який, на відміну від кам’яного, не розтріскувався від ударів. Проте мідь сама по собі не призвела до технологічного перевороту: м’яка, вона погано заточувалась, а за багатьма параметрами поступала­ся кам’яним знаряддям. Інша річ — мідь з домішками. Сплав міді з оловом дав бронзу — вже набагато міцніший метал, що підда­вався гартуванню й заточуванню і гідно конкурував з каменем.

За доби міді було приручено коня. Тривалий час вважалося, що їздити верхи вперше навчилися в Центральній Азії напри­кінці II тис. до н. е., проте новітні археологічні відкриття внесли суттєву поправку: найдавнішим населенням, яке приручило коня й пристосувало його до верхової їзди, нині вважається на­селення української середньостогівськог культурно-історичної області (IV тис. до н. е.), названої так за островом Середній Стіг на Дніпрі неподалік Хортиці, де вперше було розкопане поселення цього типу. Особливо багато знахідок, пов’язаних із конярством, знайдено в поселенні Дереївка за 250 км південні­ше Києва. З’являється колесо, отже, й віз. Уперше на теренах України залишки його знайдено в кургані Сторожова Могила біля Дніпропетровська.

Прикметно, що археологічно доба міді виявляється не у всій Європі, а переважно на півдні її, де в цей час виникають і розкві­тають високорозвинені землеробсько-скотарські культури, що охопили Балканський півострів, Нижнє і Середнє Подунав’я, Трансільванію, Молдову й Правобережну Україну. Основу їх склали місцеві археологічні культури сексло, діміні, вінча, кара- ново,лендель, полгар, боян, гумельниця, кукутені... В Україні цей період представлений трипільською археологічною культурою. Про неї мова в наступному розділі.

Резюме

Парадоксально, але чим далі людина віддаляється від мину­лого, тим більше дізнається про нього. Сучасні історичні до­слідження що не рік то впевненіше переносять нас у доісторич­ні часи — надзвичайно цікавий, загадковий і захопливий від­тинок вітчизняної історії. На жаль, досі найдавніша українська історія нечасто привертала пильну дослідницьку увагу, а чима­ло важливих відкриттів і знахідок на теренах України, належно поціновані науковцями світу, в самій Україні лишалися малові­домими. Підручники з української історії переважно обходять цей період увагою, обмежуючись загальними фразами й кіль­кома абзацами тексту, та й у спеціальних виданнях нечасто зна­йдеш необхідну інформацію. Непроста ситуація і з академіч­ними дослідженнями найдавнішої історії — без належної підт­римки з боку держави ними переважно займаються нечисленні самовіддані й закохані в свою справу люди.

Водночас навіть побіжне знайомство з цим предметом за­свідчує, що Україна — одна з небагатьох країн світу, винятково багата на давні пам’ятки, причому не лише загальноєвропей­ського, а й світового рівня. Навіть у цьому невеличкому розділі про українські старожитності не раз ужите слово унікальний чи префікс най-. І це не перебільшення. Ми справді маємо всі під­стави пишатися своєю найдавнішою історією — згадаймо хо­ча б Мізин і Межиріч чи ту ж Кам’яну Могилу — пам’ятку, яку багато-хто схильний вважати визначнішою за сім чудес світу. Можна згадати й найбільший у світі річковий острів Хортиця, насичений археологічними пам’ятками від найдавніших часів до Запорозької Січі. Жодна історична енциклопедія в світі не обходиться нині без згадки про Маріупольський могильник, що став класичним зразком такого роду комплексів і дав назву цілому культурному пласту пам’яток на півдні Східної Європи. Все частіше мовиться і про надзвичайно високий розвиток міс­цевої металургії, що не мав собі рівних навіть на Близькому Сході. Науковці світу впевнено кажуть про унікальність укра­їнського пізнього палеоліту, бо саме культури Давньої України дали світові неповторну вершину верхньопалеолітичної архі­тектури: ніде більше в цю епоху не знаходимо такої складної організації поселень і такого розвинутого домобудівництва.

Слід зважати й на те, що виявлені археологами артефак­ти — лише мізерна частка того, що приховує у собі українська земля. Поза сумнівом, майбутні археологічні дослідження сут­тєво примножать чисельність реліктів минувшини, збагатив­ши вітчизняну й світову історичну науку. Водночас науково- технічний прогрес, безумовно, відкриє нові горизонти і для іс­торичних дисциплін, що дасть змогу науковцям доходити на­дійних історичних висновків навіть щодо найвіддаленіших іс­торичних часів. Дивовижно, але тепер, на початку XXI ст., ко­ли людство вже не уявляє себе без комп’ютера, його основний «мислячий» орган — процесор — лише шматочок кременю, то­го самого мінералу, з якого, власне, й починалася загальнолюд­ська історія.

Не можна оминути й інший, менш привабливий бік пробле­ми. Саме в добу прогресу, починаючи з XX ст., давні пам’ятки як ніколи раніше почали зазнавати нищівної та варварської руйнації. Тисячі гектарів земель із давніми пам’ятками затоплю­вали штучними водоймами, бульдозери рівняли з землею все, що заважало індустріальному будівництву чи розширенню по­сівних угідь. Безцінні експонати української історії, що проле­жали в землі десятки тисяч років, гинуть нині під згубним впли­вом антропогенного середовища й кліматичних факторів. До цього додається і байдуже ставлення держави до своєї історич­ної спадщини — принаймні досі цими проблемами українська влада майже не переймалася.

Швидке накопичення археологічного матеріалу закономір­но призводить до того, що праці з дописемної доби вітчизня­ної історії певною мірою відстають, а узагальнюючих робіт про цей період — одиниці. Тож і її дослідження — винятково ціка­ва й перспективна справа. Надто тепер, коли інтерес до найдав­нішої історії у світі винятково зріс, надто через успіхи у цари­ні природничих наук і появу нових методик датування та ро­боти з археологічними пам’ятками. І нехай молодих науковців не бентежить питання, наскільки тодішнє населення Давньої України можна вважати нашими прямими предками — сучасна наука не може стверджувати такого зв’язку стосовно жодного регіону земної кулі, і Україна тут не виняток. Тож цілком слушні слова видатного українського історика Михайла Грушевського, що український народ на своїй землі автохтон у тому розумінні, що сидів на ній з тих часів, яких історія не сягає. Інший славет­ний український учений, археолог Вадим Щербаківський і собі зазначав: «Наші сучасники не звикли вважати праісторію нашої української території за історію нашого народу... Щоб знати психологію нашого народу, щоб розуміти його душу, треба знати не тільки нашу історію, а й праісторію, і передісторію...»