Велесова книга

Вступ • Історія «Вепесової книги» • Початок наукового вивчення пам’ятки • Чи підробка «Велесова книга»? • Про що оповідає «Велесова книга»? • Індійський струмінь у «Велесовій книзі» • Резюме

Ще донедавна в дослідженні з давньоукраїнської історії годі було знайти розділ, присвячений «Велесовій книзі».

Історія «Велесової книги»

1919 року, коли армія генерала Антона Денікіна наступала на північ, біля залізничної станції Великий Бурлук на Харківщині полковник Алі Ізенбек знайшов у розгромленій бібліотеці кня­зів Задонських дивні дощечки з невідомими письменами.

Літопис був написаний на дерев’яних, давніх і відчутно ушко­джених часом дощечках. Він не мав назви: знахідку тривалий час називали просто — «дощечки Ізенбека». Проте твір на дощечках слід було якось назвати. Оскільки в самому тексті його названо «книгою», і у зв’язку з нею згадувався слов’янський язичниць­кий бог Велес, то один із перших дослідників пам’ятки Сергій Парамонов (псевдонім — Лєсной), запропонував назвати твір «Велесова книга». Ця назва закріпилася за ним і до сьогодні.

Незабаром Ізенбек оселяється в Брюсселі, де з ним знайо­миться журналіст і літературознавець Юрій Миролюбов, від якого, власне, нам і відома подальша доля дощечок. У випадко­вій розмові він дізнається про дощечки й зацікавлюється ними. Згодом Ю. Миролюбов у листі до С. Лесного писав:

«...Перші «дощечки» я побачив за таких обставин у двадцять п'ятому році. Зустрілися ми з Ізенбеком у церкві на рю Шевальє У Брюсселі, і він запросив мене до себе в ательє подивитися кар­тини... я заговорив про те, що ми живемо за кордоном і що немає у нас під рукою жодних джерел, і що мені потрібна «мова епохи», що я хотів би писати епічну поему про «Святослава Хоробора», однак нічого навіть приблизно схожого на згадку не можу знайти!

-А що саме тобі потрібно? — спитав він.

- Ну, хоча б якісь хроніки того часу або щось подібне на те... Тут навіть літописів немає!

- Ось там, у кутку, бачиш мішок? Морський мішок. Там дещо є...

Так почалася моя робота. У мішку я знайшов «дощечки», зв’я­зані ременем, пропущеним у два отвори. Поглянув я на них й оні­мів!.. Однак Ізенбек не дозволив їх виносити навіть частинами. Я мав працювати в його присутності.

Дощечки були приблизно однакового розміру, тридцять ві­сім сантиметрів на двадцять два, товщиною в півсантиметри. Поверхня була подряпана від довгого зберігання. Місцями вони були зовсім зіпсовані... Лак, що їх покривав, або ж олія, повідста­вала, зійшла. Під нею була деревина темного кольору. Ізенбек вважав, що «дощечки» були з берези.

Краї були відрізані нерівно. За розмірами одні були більшими, ін­ші — меншими, так що «дощечки» прилягали одна до одної нерівно.

Текст був написаний або продряпаниий шилом, а згодом на­тертий чимось бурим, потемнілим від часу, а тоді покритий ла­ком чи олією.

Щоразу для рядка була проведена лінія, доволі нерівна, а текст під нею був писаний так, як на фотознімку... На іншому боці текст немов продовжував попередній, так що треба було пере­вертати в’язку «дощечок», щоб їх читати. В інших місцях, нав­паки, це було, ніби кожен бік був сторінкою в книзі. Відразу вид­но, що це багатолітня давнина.

На полях деяких «дощечок» були зображення голови бика, на інших — сонця, на третіх — різних тварин, можливо, лисиці, со­баки або ж вівці. Важко було розбирати ці фігури. По-моєму, то були символи місяців року.

Букви не всі однакової величини. Були рядки дрібні, були вели­кі. Видно, не одна людина їх писала. Декотрі з «дощечок» потріс­калися від часу, інші струхлявіли, і я їх склеював за допомогою силікатного лаку.

Перші «дощечки» я читав з величезними труднощами. А то­ді звик і почав читати швидше. Прочитане записував. Літера за літерою. Труд це тонкий. Потрібно не помилитися. Слід пра­вильно прочитати, записати. Одна дощечка була у мене місяць! Та й опісля я ще звіряв текст, що теж забрало багато днів...

Роль моя в «дощечках» маленька: я випадково виявив їх у Ізенбе- ка, який знайшов їх раніше. А потім я їх переписував упродовж 15 років... Чому я взявся за це переписування? Бо підсвідомо відчував, що я їх якось втрачу, більше не побачу, що тексти можуть загуби­тися, а це буде втрата для історії. Я чекав не того! Я чекав більш або менш точної хронології, опису точних подій, імен, що збігалися б із суміжною епохою інших народів, а також династій князів і вся­кого такого історичного матеріалу, якого в них не виявилося!..»

Отже, Ю.

Такі майже детективні пригоди текстів «Велесової книги». Не все в цій історії зрозуміле, однак, схоже, «дощечки Ізенбека» втрачено, можливо, назавжди. Все, що від них лишилося, — за­писи Ю. Миролюбова та єдиний фотознімок. Втім, очевидне й інше: нещаслива доля дощечок жодним чином не применшує наукової вартості самої пам’ятки. І якщо «Велесова книга» ще не стала об’єктом прискіпливої дослідницької уваги, це зовсім не означає, що вона не варта цього.

Початок наукового вивчення пам’ятки

Частина текстів «Велесової книги» вперше побачила світ 1957 року в журналі «Жар-птиця», науковому виданні Росій­ського музею-архіву у Сан-Франциско (США). Проте ця подія започаткувала вивчення «Велесової книги» лише умовно. Спо­дівання, що публікація пам’ятки стане науковою сенсацією, не справдилися. Експертний висновок Академії наук CPCP, зроб­лений палеографом Лідією Жуковською за прорисами однієї з дощечок, що їх надіслав до Радянського Союзу С. Лєсной, на­довго закріпив за «Велесовою книгою» ярлик «фальшивки». Щоправда, категоричність такого висновку дещо псувало те, що він ґрунтувався на дослідженні лише десяти рядків тексту, тоді як заперечення автентичності пам’ятки, природно, мало б спиратися на весь її текст. Та й про зміст «Велесової книги» не йшлося: аргументи переважно зводилися до того, що мовні еле­менти пам’ятки містять нашарування різних історичних епох. Що нібито і мало свідчити про її фальсифікацію.

Слід віддати належне, не всі дослідники прийняли висновок радянських філологів, і з початку 70-х рр. у вітчизняній пері­одиці з’являються публікації, в яких дедалі частіше ставиться під сумнів аргументованість згаданої експертизи і водночас лу­нають заклики опублікувати нарешті повний текст «Велесової книги».

Чи підробка «Велесова книга»-?

Кожне нове потенційне історичне джерело, потрапляючи в науковий обіг, одразу зароджує сумнів: а чи це не підробка? Перед дослідниками постає непросте завдання: з’ясувати, яка інформація і якою мірою може бути використана в історично­му дослідженні. Проте у випадку з «Велесовою книгою» якось відразу склалося враження, що проблема її справжності чи несправжності лежить десь поза межами суто наукового інтере­су. Слово «підробка» стосовно «Велесової книги» виявилося настільки магічним, що обидва терміни від самого початку ста­ли ледь не синонімами. Постала дивна ситуація: з одного боку, мало хто мав уявлення про те, що таке насправді «Велесова кни­га»; з іншого — громадська думка про цю пам’ятку як підробку була практично сформована. Втім, очевидним виявилося й ін­ше: «Велесова книга» мало кого залишала байдужим.

Аргументи противників «Велесової книги» зводилися, пе­редусім, до такого:

1) оригінал пам’ятки втрачено, історія її появи й робота з нею вкрай підозрілі, як і постаті, дотичні до неї;

2) перші дослідники пам’ятки й прибічники її справжності — нефахівці, аматори, часто далекі від історичної науки й навіть без гуманітарної освіти, тож на їхню думку не варто зважати; серйозного наукового аналізу її не провадилося, а жоден поваж­ний науковець не підтримав автентичності «Велесової книги»;

3) та історична картина, що постає з «Велесової книги», сут­тєво розходиться з прийнятою в історичній науці; водночас одна-єдина пам’ятка не може поставити під сумнів історичні дані, здобуті поколіннями істориків, археологів, етнографів...

Тут доречне суттєве уточнення: історична картина, яку ма­лює «Велесова книга», суперечить не історичним даним, а тра­диційному їх сприйняттю, а це зовсім різні речі. А що традицій­на версія нашої давньої історії шита білими нитками, зрозуміло й без «Велесової книги». Що ж до інших аргументів, то вони, як нескладно переконатися, обмежуються здебільшого долею пам’ятки та історією її дослідження і майже зовсім не торка­ються змісту. Аби заперечити пам’ятку, цього замало.

Це чудово усвідомлюють і самі автори подібних «дослі­джень», які брак історичних аргументів компенсують загаль­ною тональністю своїх праць, іноді досить брутальною, зне­важливо називаючи «Велесову книгу» «Дерев’яною книгою». Гімни її, за оцінкою одного з таких «дослідників», «своїм зміс­том більше підходять для хорів гімназисток, аніж для воїнів і работоргівців, що прибили щит на ворота Царгороду». Інший новітній «експерт» «Велесової книги» з академічним званням означив її як «твір украй примітивний, що свідчить не лише про обмеженість знань його творця, а й про відсутність у ньо­го навіть літературної фантазії... Важко знайти з-поміж се­редньовічних хронік та літописів навіть найнижчого рівня твір настільки ж убогий за думкою, з такою ж відсутністю логіки оповідання, настільки ж бідний стосовно конкретних фактів, настільки ж «безлюдний»...» Ще один представник академіч­ної історичної науки й собі показує свій неабиякий літератур­ний хист: «Немов блискавка «Велесова книга» прокреслила слід на небосхилі світової та вітчизняної славістики. Не завдавши удару в обрану ціль, вона тихо погасила свій фальшивий заряд і померла ощипаною жар-птицею примітивного винахідництва своїх авторів. Нехай буде мир над її розкиданими у різних видан­нях та архівах пір'їнами».

Попри певну вправність деяких сучасних істориків у цари­ні художнього слова, вони все ж поквапилися співати заупо­кійну «Велесовій книзі». Бо інтерес до неї з року в рік зростає, вона вже входить до навчальних програм університетів, гума­нітарних інститутів, ліцеїв, гімназій і шкіл (щоправда, лише як літературний твір), а видання її розходяться багатотисячни­ми тиражами, про які згадані науковці можуть тільки мріяти. Характерно, що навіть солідні історики з високими науковими званнями не можуть часом приборкати емоцій, коли заходить­ся про «Велесову книгу». А між тим ця надмірна емоційність лише зайвий раз засвідчує їхню упередженість, неприпусти­му для науковців такого рівня, тож і відчутно занижує наукову вартісність їхньої дослідницької думки. Певно ж, на такі «ар­гументи» можна не зважати. Як і на репліки на кшталт «мало­ймовірно», «практично неможливо», «важко повірити», «не може бути», часті в невизнавців «Велесової книги». Що б там не казали, але попри всі намагання досі не виявлено жодного факту, підтвердженого джерелами, який би заперечив бодай одне свідчення «Велесової книги» й став доказом її фальсифі­кації. Можна не сумніватися: якби такі факти були, вони одра­зу були б пущені в діло.

Оригінал «Велесової книги» справді втрачено, проте це аж ніяк не може заперечити достовірності самої пам’ятки: якби із загального переліку давніх джерел викреслити ті, оригінали яких до нас не дійшли, сучасний історик опинився б у дово­лі великій скруті. Що справді слід визнати, це те, що серйоз­ного наукового аналізу «Велесової книги» не проводилося, що досліджували пам’ятку переважно люди, мало причетні до історичної науки. Проте на такі закиди можна сказати одне: а де були в цей час шановні історики, яким і належало б цим зайнятися? Бо ж добре відомо, що гуманітарна наука в Ра­дянському Союзі опікувалася переважно питаннями ідеоло­гії, наведенням лоску на марксистсько-ленінське вчення. Що ж, такі були часи, і, мабуть, не молодому поколінню істори­ків критикувати за це наших попередників. Та слід визнати очевидне: заанґажована радянська історична наука сприйня­ти «Велесову книгу», та ще й пов’язану з «білогвардійськими емігрантами», не могла в принципі. Що закономірно й засвід­чила згадана «експертиза». І що «Велесова книга» по-справж­ньому науково не осмислювалася, і це — завдання нового по­коління істориків.

Навіть більше: слід віддати належне дослідникам-ентузіас- там, які за відвертої протидії офіційної історичної науки нама­галися заповнити інформаційний вакуум довкола «Велесової книги» й привернути до неї увагу громадськості. Значною мі­рою саме завдяки їм ми й маємо нині цю пам’ятку в науково­му обігу. І хоча їхні праці справді хибують на неточності, а то й свідомі перекручення, бо автори іноді видавали бажане за дійсне, це, зрештою, зовсім не свідчить за підробку самої «Ве­лесової книги».

Характерно, що слово «підробка» щодо «Велесової книги» так прижилося, що навіть професійні історики чомусь не за­мислюються, що воно тут зовсім недоречне. Бо підробкою мо­же бути картина чи банківська купюра, але аж ніяк не історич­ний твір. Незалежно від того, ким і коли написана «Велесова книга», вона у кожному разі цікава для дослідника давньої історії бодай як історіографічна пам’ятка, як ще одна спроба поглянути на нашу давню історію, як її версія, цілком своєрід­на й несхожа на інші. Суперечка довкола підробки «Велесової книги» якось непомітно підмінила собою основне питан­ня — про її зміст. А між тим нас цікавить зовсім не те, хто, ко­ли і чому створив «Велесову книгу», а те, наскільки правди­ва її інформація. Можна за аргументами опонентів «Велесової книги» уявити на хвильку, що її автор — збирач давніх ману­скриптів XIX ст. Олександр Сулакадзєв чи той же Юрій Ми- ролюбов. Проте чи означатиме визнання їхнього авторства, що інформація «Велесової книги» неправдива? Зовсім ні. Ав­тор «Велесової книги», хто б він не був, мусив мати певну су­му знань, фактів, інформації, аби створити цю пам’ятку. Що це за інформація? Якщо казати про О. Сулакадзєва, то він, маю­чи доступ до багатьох давніх джерел у своїй колекції (а в ній, переконані дослідники, були й справжні документи), цілком міг використати їх при створенні «Велесової книги». Тоді «Велесова книга» — щось ніби авторська компіляція, яка ціл­ком може містити цінну історичну інформацію. Якщо ж ав­тор пам’ятки — Ю. Миролюбов, який студіював етнографію і збирав давні перекази, то «Велесова книга» може спиратися саме на цю традицію і відбивати інформацію етнографічного плану, становити згусток народної пам’яті, й собі винятково важливий. Принагідно нагадаємо, що до категорії історичних джерел можуть належати і тексти, створені навіть через сотні років після описуваних подій, нехай і в середині XX ст., але за умови, що в конкретному ланцюжку передачі інформації вони стоять найближче до описуваних у них подій, тож і найкраще відбивають їх. «Велесова книга» повністю задовольняє цю ви­могу. Тож на якій підставі ми маємо заперечувати це історич­не джерело? Чинити так — або виявляти свою упередженість, або нефаховість.

Основна проблема при дослідженні «Велесової книги» та, що досі практично вся дослідницька увага зосереджувала­ся на, по суті, другорядних питаннях — обставинах віднай­дення і втрати пам’ятки, історії її дослідження, постатях, що мали стосунок до неї тощо. Тоді як подальшу наукову долю пам’ятки може визначати лише її зміст, а «Велесова книга» має свідчити сама за себе. Водночас дотеперішні спроби вда­тися до її свідчень зводилися передусім до переказування тек­сту, хоча від такої пам’ятки, якщо визнати її автентичність, слід би сподіватися куди глибших, може, й не одразу помітних зв’язків. Існування таких зв’язків, якщо їх справді вдасться виявити, і може стати тим остаточним аргументом, який по­кладе край численним суперечкам чи бодай переведе їх у нау­кове русло.

Отож нині немає жодних підстав підмінювати дослідження «Велесової книги» суперечками навколо обставин, пов’язаних з нею — нас це має цікавити найменше. Не надто важить тут і наявність або відсутність самих «дощечок»: і без них «Веле­сова книга» об’єктивно існує, бо існує реальний текст, і з цим слід рахуватися. Є сумніви щодо історичності наведених у ній даних? На те є наукові методи дослідження історичних па­м’яток, і кожен фахівець може висловити з цього приводу свою обґрунтовану позицію. Вже цим «Велесова книга» відкриває широкі можливості для наукового пошуку, а суперечка про справжність чи несправжність її на рівні вірю-не-вірю втрачає жодний сенс. Тож чи не краще припинити безплідні балачки про підробку й спрямувати своє дослідницьке завзяття на щось більш корисне? Особливо тепер, коли наші знання з давньо­української історії зовсім не на висоті.

Про що оповідає -«Велесова книга»?

Хоча «Велесову книгу» часто називають літописом, це не зовсім слушно, бо розташування подій за роками тут немає. Це скоріше збірка релігійно-повчального змісту, що містить і зна­чні фрагменти історичного плану. Автор (чи автори) оповіда­ють про діяння пращурів, на їхньому життєвому прикладі за­кликають до єдності, любові до Вітчизни, шанування предків і відданості своїм богам, які допомагали нашим предкам боро­тися з ворогами. За всієї розкиданості й розрізненості матеріалу авторська концепція простежується досить виразно: історія ру- сів — це безперервна боротьба за виживання з сильними й під­ступними зовнішніми ворогами, чергування славних перемог і тяжких поразок. Причому винні в цих поразках часто самі ру- си, їхнє невміння і небажання об’єднатися, проявити мужність і відвагу, гідні славних предків. Окрім суто історичного матері­алу, «Велесова книга» подає самобутню, досі невідому міфоло­гічну систему. Зміст книги загалом можна схарактеризувати як багатогранний, своєрідний і незвичний.

У контексті згаданої концепції цілком закономірні постій­ні звернення автора «Велесової книги» до минулого, до пра- витоків, коли він подає певні, хоч і уривкові, свідчення про походження слов’ян, про час і шляхи їхнього розселення. Ця інформація цінна й тому, що стосується періоду слов’янської історії, майже не висвітленого іншими джерелами. Проте від­новити картину минулого за «Велесовою книгою» — вкрай не­просто: історичні й міфологічні реалії тут настільки перепле­лися, що часто унеможливлюють однозначні історичні виснов­ки. Специфічна й хронологія пам’ятки: тут немає датування за якоюсь ерою, відлік подій ведеться від певної події, реальної чи міфічної. Іноді вказується, скільки років пройшло між подія­ми. Справу ускладнює й те, що тексти «Велесової книги» фраг­ментарні та непослідовні, а традиційне розташування уривків досить умовне й швидше інтуїтивне.

«Велесова книга» називає чотири прабатьківщини слов’ян: Семиріччя (поки не ідентифіковане), береги Pa-ріки (вважа­ється, Волги), Причорномор’я і Карпати. Проте основні по­дії розгортаються все ж у Причорномор’ї — автор не раз зга­дує Сурож, Голунь (імовірно, Геродотів Гелон), Київ, Дніпро, Прип’ять... Серед дійових осіб є відомі нам (переважно напів- легендарні) персонажі — Кий, Пащек (Щек), Горовато (Хорив), Германаріх, Бус (Бож), Аскольд, Дір, Рюрик. Є і незнайомі — Орій, Богумир, Скотень, Лебедян, Вендеслав. Доволі стро­ката й змальована «Велесовою книгою» етнічна картина: тут фігурують греки, римляни, скіфи, готи, гунни, костобоки, ан­ти, алани, сівери, кімерійці, берендеї, поляни, хозари, дасуни, варяги, руси, боруси, карпи, ільмери. Судячи з тексту, сам ав­тор відносить себе до русів, хоча свій народ називає і антами, і кравенцями.

Індійський струмінь у «Велесовій книзі»

Що окрім іншого вражає у «Велесовій книзі», то це кіль­кість суто індійських реалій. Тут згадані сварґа (в індійській міфології — небесний рай, обитель Індри, куди підносяться душі праведників або геройськи полеглих воїнів), брахмани (означення вищої варни давньоіндійського суспільства), да- сунь (демони, тотожні басам «Ріґведи»), марищ (у ведійській міфології марути — божества вітру й бурі), тривіди (санскр. тріведа, означає «три веди»), чурси (чархи) (чигирі-колодязі, інд. чахар-чарах), Пандеб (Пенджаб), Індський край, боги Індра, Дієс (Дьяус), Teacmup (Тваштар), Яма, Вишень і Кришень, у яких неважко впізнати Вішну та Крішну. Із Сур’єю-Сонцем у пам’ятці пов’язане дієслово суритися і приготування сури- ці — хмільного трунку, тотожного ведійській сурі. Персонаж «Велесової книги» Матиря Cea отримує ведичний відповід­ник в особі Матарішвана — божества вітру, яке, за індійською традицією, принесло вогонь з неба на землю. У «Велесовій книзі» Матиря Сва — красна птиця, що «огень дала пращурам нашим», співає пісню ратну й про подвиги ратні, б’є крильми, які вогнисто сяють, віщує перемогу. «Велесова книга» знає ведійський царський обряд ашвамедга (від ашва — «кінь» та медга — пожертва, укр. мзда) — жертвоприносини коня, слі­ди якого в Україні засвідчені й археологічно. Навіть письмо «Велесової книги», коли літери мовби об’єднує спільна риска вгорі, утворюючи слово або речення, подібне цим до санскри­ту й деяких сучасних індійських мов. Загалом чимало реалій «Велесової книги» сягають арійської давнини, і цілком слуш­но наголошує Володимир Шаян, український санскритолог із діаспори, що «Велесову книгу» годі осягти без знання індо­іранських мов і джерел.

Резюме

Вже кілька десятиліть минуло відтоді, як у розпорядженні історичної науки з’явилася «Велесова книга», проте за цей час зроблено небагато: суперечки про її справжність або несправ- жність точаться й досі, а серйозне наукове дослідження ще не розпочалося. Радянська історична наука без належного вивчен­ня пам’ятки поквапилася оголосити її фальсифікатом. Сучасна українська академічна наука й собі ще не готова визнати автен­тичність «Велесової книги» чи хоча б докласти певних зусиль, аби з’ясувати це — більшість істориків у цьому питанні обереж­но зайняли вичікувальну позицію. Водночас уперте, а то й во­йовниче небажання частини дослідників припустити хоча б гі­потетично, що така пам’ятка могла існувати, досі підтримує не­довіру до «Велесової книги» серед громадськості, а в наукових виданнях і надалі вважається поганим тоном посилатися на неї. Причина такої позиції усе ж скорше політична, ніж наукова.

Використання свідчень «Велесової книги» в історичному дослідженні суттєво ускладнене відсутністю академічного ви­дання її тексту з необхідними коментарями, примітками й різ­ночитаннями. Наявні переклади пам’ятки викликають бага­то нарікань, мають принципові розходження, а їх невідповід­ність первісному тексту в ряді випадків помітна й неозброєним оком. Більш-менш прийнятним нині можна вважати переклад лише незначної частини фрагментів. З огляду на це ми волі­ємо поки що не залучати свідчень «Велесової книги» як без­умовного історичного аргументу, хоча вважаємо за можливе й необхідне використовувати їх для історичних уточнень і па­ралелей. Такий підхід, з одного боку, унеможливить подальші спекуляції, зіперті на хибне тлумачення тексту пам’ятки, з ін­шого — дасть змогу виразніше уявити місце «Велесової книги» в українській історії, а головне — виявити, наскільки її свідчен­ня підтверджуються (чи спростовуються) рештою історичних джерел. Забігаючи наперед, зауважимо, що навіть у цій ролі «Велесова книга» виявляється надзвичайно цікавою та інфор­мативною для історика.

Нині дослідницький інтерес до «Велесової книги» повіль­но, але невпинно зростає, і є всі підстави сподіватися, що її ви­знання — лише справа часу. Адже колись і «Руську Правду», і «Заповіт Володимира Мономаха», і «Слово о полку Ігоревім» вважали фальсифікатами, а досліджували їх тривалий час ен- тузіасти-дилетанти. Може, й справді не слід квапити події: по­трібен час, аби повного мірою збагнути й осмислити зміст цієї пам’ятки. Є сподівання і на те, що хтось зі спадкоємців осіб, причетних до історії віднайдення «Велесової книги», проллє додаткове світло на її історію. Де знаття, може, колись зна­йдуться і самі дощечки... Проте вже тепер цілком очевидно, що проблема «Велесової книги» набагато ширша за цей конкрет­ний випадок. І найперше, що необхідно невідкладно зробити — піддати науковому аналізу й інші пам’ятки, які вважаються ни­ні підробними. Поза сумнівом, серед них можуть виявитися винятково цінні в науковому плані історичні документи.

РОЗДІЛ з