Методологія дослідження давньоукраїнської етнічної історії

Вступ • Писемні джерела • Археологічні джерела • Типологічні коди в архео­логії • Порівняльне мовознавство • Формули перерахунку звуковідповідників • Сатем і кентум • ГлоттохронологІя • Лінгвістичні джерела • Методологія оно- мастичних досліджень • Методологія етнонімних досліджень • Самоназви та Ін- шоназви • Тлумачення деяких давньоукраїнських етнонімів • Пора нових ети- мологій • Історична гіпотеза • МІграціонізм І концепція різких змін населення • Елліноцентризм • Паніранізм • Українська Індоаріка • Українознавство • Резюме

Стрімке зростання інтересу до вітчизняної минувшини, ха­рактерне для України двох останніх десятиліть, чинить злий жарт із давньоукраїнською історією.

Побутує уявлення, що, на відміну від природничих наук, які нібито під силу лише вченим-фахівцям, для занять історією особливої підготовки не потрібно.

Водночас саме проблеми методології історичного досліджен­ня найчастіше лишалися поза дослідницькою увагою. Нині в Ук­раїні важко знайти навчальний заклад, який готував би про­фесійних істориків — не знавців історії, а саме істориків (бо між ними таки є різниця), озброєних основним інструментарієм свого фаху. Водночас наукове й відповідальне дослідження дав­ньої етнічної історії вимагає від історика залучення всього до­ступного арсеналу засобів, усієї сукупності джерел, кожен різ­новид яких (писемні, археологічні, лінгвістичні, етнографічні тощо) має і свою специфіку, і свою сферу застосування, і свою методологію. Аби досліджувати давню етнічну історію, замало бути лише істориком — потрібно бути ще й археологом, етноло­гом, антропологом, лінгвістом. Але це скоріше ідеальна схема, на практиці вкрай рідкісна — як правило, авторами узагальнюючих праць з етнічної історії виступають вузькі фахівці, які часто й не прагнуть вийти за межі вузькодисциплінарної специфіки.

Саме тому ми розпочинаємо цю книжку розділом про мето­дологію історичного дослідження. Тема ця складна й розлога, і детальний розгляд її вимагав би значно більшої уваги й місця, ніж передбачено цим виданням. Проте завдання наше простіше й конкретніше: дати читачеві хоча б приблизне уявлення про су­часний стан методології досліджень з давньоукраїнської етніч­ної історії, а також запропонувати кілька методологічних порад, корисних як початківцям, так і тим, хто вже має власний науко­вий доробок.

Писемні джерела

Сучасне знання про вітчизняну давню історію базується пе­реважно на джерелах писемних — найбільшій і, поза сумнівом, найважливішій частці історичних джерел. Так сталося, що віт­чизняна історична (писемна) традиція склалася досить пізно (або з певних причин до нас не дійшла), тож і основні відомості про нашу Батьківщину упродовж майже двох тисячоліть, по­чинаючи з І тис. до н. е., ми черпаємо насамперед в іноземних авторів: давні греки, римляни, а пізніше візантійці, європей­ці, араби, скандинави залишили винятково цінну історичну інформацію про терени Давньої України. Зрозуміло, що опис Північного Причорномор’я найчастіше не був самоціллю для цих авторів, і більшість інформації про Давню Україну даєть­ся лише у зв’язку з тими подіями, які безпосередньо їх цікави­ли. Саме тому в давніх джерелах часто годі шукати відповідей на численні питання, що постають перед сучасним дослідни­ком української старовини. Проте фрагментарність цієї тради­ції аж ніяк не підстава, аби нехтувати нею. Навпаки, за належ­ної систематизації та впорядкування цих, начебто розрізнених і малозрозумілих відомостей, вони сукупно групуються в до­сить чіткі інформаційні блоки. Сотні місцевих етнонімів, істо­ричні свідчення про походження та розселення народів і пле­мен, тисячі людських імен і географічних назв, події політичної історії — все це за належного методологічного підходу здатне створити досить цілісну й загалом об’єктивну картину нашої давньої історії.

Окремо слід сказати про етнічні перекази, які у властивий ли­ше їм своєрідний спосіб подають власне бачення етнічних про­цесів. Історики добре знають, що в давніх переказах під іменами прабатьків-епонімів часто постають цілі народи, а давньогрець­кі міфографи й біблійні автори спробували навіть системати­зувати подібні свідчення про більшість відомих їм стародавніх народів, змалювавши загальну схему їхнього походження та взаємної спорідненості. І хоча реальні етнічні процеси, певна річ, не вкладаються у прямолінійні свідчення епічних перека­зів, останні, вважають дослідники, загалом правдиво відбива­ють загальну лінію етноісторії і вже тому винятково цікаві для дослідника. Тож якщо з наукової точки зору цілком прийнятно досліджувати походження та етнічну історію народів на підста­ві, скажімо, Ветхого Завіту, така сама методика придатна і для переказів з берегів Чорного моря.

Інша річ, що методологія дослідницької роботи з давніми текс­тами часто-густо не витримує критики. Прагнення «підігнати» певні джерельні свідчення під власну історичну концепцію при­зводить до вибіркового принципу роботи з історичним джере­лом. При цьому одні свідчення використовуються як аргумент, інші ж або замовчуються, або ж виправляються чи й відкида­ються. Твердження, що той чи інший давній автор, мовляв, не досить обізнаний з об’єктом дослідження або взагалі «щось там наплутав» давно стало універсальним засобом історичної аргу­ментації, своєрідною чарівною паличкою, здатною одним пору­хом зняти «незручні» запитання — воістину, якщо факти роз­ходяться з гіпотезою, тим гірше для фактів. Тож і суперечнос­ті в нашій давній історії проявляються щоразу, коли бодай тро­хи заглиблюєшся в неї. Можна впевнено стверджувати, що на сьогодні свідчення давньої історичної традиції не лише належ­но не використані для реконструкції етнокультурних процесів у Давній Україні, а й виявляють суттєві (часто — принципові) розходження із тією картиною, що постає в підручниках і на­укових працях з вітчизняної історії.

Сказане стосується і літописної інформації. Вже багато мо­вилося, що літописний матеріал більше, ніж будь-який інший, вимагає критичного ставлення до себе, бо літописи дійшли до нас не у первісному вигляді: вони неодноразово редагувалися, перероблялися, переписувалися відповідно до тогочасних по­літичних кон’юнктур. Уривчастість і неповнота літописних звіс­ток дають можливість у кожну з них вкласти перше-ліпше тлу­мачення, залежно від уподобань певного дослідника. Та й про нашу давню історію ми судимо переважно з пам’яток київсько­го літописання — жодного чернігівського літопису до нас не дійшло, а новгородські літописи взагалі непопулярні серед іс­ториків, бо не вкладаються в традиційну версію руської історії. Водночас чимало дослідників вважають, що саме київські літо­писи найбільш тенденційні. Слід зважати й на розбіжності в лі­тописних датуваннях, оскільки різні літописці послуговували­ся різними системами літочислення. Механічне зведення всіх наявних датувань викликало величезну плутанину в хронології Руської держави, яку не розплутано й досі: реальні події ігнору­валися, натомість з’являлися події вигадані.

Проте, мабуть, найважливіше те, що, на відміну від тієї ж фі­зики чи математики, де будь-яка теорія перевіряється звичай­ним математичним обрахунком або експериментом, в історич­ній науці джерела, на яких, власне, і базується історична теорія, у своїй сукупності переважно недосяжні не лише для широко­го кола читачів, а й навіть спеціалістам. За всіх словесних реве­рансів стосовно якомога глибшого та повнішого залучення істо­ричних джерел, мало хто з науковців на власні очі бачив бодай копії давніх історичних документів, не кажучи вже про їх ори­гінали. Лише одиниці з дослідників стародавньої історії воло­діють на належному рівні давніми мовами, тож змушені у сво­їх дослідженнях довіряти перекладам історичних джерел, спо­діваючись на порядність та сумлінність своїх попередників. Та й навіть знання давньої мови зовсім не гарантує досліднику до­ступу до давнього документа.

У кожному разі, слід пам’ятати, що саме текст історичного джерела, яким би він не був, лишається для історика тією єди­ною підставою, на якій він може зводити власну історичну по­будову. Тож і відповідальне ставлення до джерела — визначаль­на вимога при роботі з писемною пам’яткою. Аналіз історично­го джерела не має перетворюватися на редагування тексту; кіль­кість виправлень має бути мінімальною, а кожне таке виправ­лення — виправданим і науково аргументованим. Лише в тако­му разі можна розраховувати, що історичні писемні дані будуть використані якнайповніше і якнайкорисніше для справи.

Археологічні джерела

Інша група історичних джерел — джерела археологічні. їх цін­ність визначає сама специфіка археологічного матеріалу: з’яв­ляється можливість визначити географічно-просторові межі по­ширення археологічної культури, її часову належність, дізнатися більше про господарський уклад суспільства, побут і культурні традиції, час виникнення і характер давніх поселень. Аналізуючи пам’ятки матеріальної культури, можна зробити й певні виснов­ки про соціальну структуру суспільства, відновити його міжна­родні зв’язки (переважно торговельні) тощо. Вкрай важлива й та обставина, що для багатьох людей саме археологічні пам’ятки «унаочнюють» минуле, формують інтерес до старожитностей, до історії рідного краю і народу, а це вже чимало. Не слід, однак, вимагати від археології того, що їй невластиво і чого вона дати не може. Так, максимально ймовірної політичної та етнічної істо­рії на суто археологічній основі встановити не можна. Важливо, що саме при реконструкції етнічних процесів використання ар­хеологічного матеріалу підпадає під ряд серйозних застережень, а «природна об’єктивність» археологічних джерел часто закінчу­ється там, де їх починають інтерпретувати.

Почнемо хоча б із того, що «археологічний вік» давньої па­м’ятки — величина доволі непевна. Основним критерієм для його визначення, а водночас і одним з основних методів архео­логії є метод стратифікації. Він визначає порядок культурних шарів при розкопках і дає можливість визначити відносний вік знахідок (кажучи простіше, що лежить глибше, те й старше). Про абсолютні дати може йтися лише тоді, коли та чи інша зна­хідка співвідноситься з певною хронологічною епохою або по­дією (скажімо, монета якогось царя, час правління якого нам відомий); отже і всі інші предмети в одному культурному шарі з цією монетою вважатимуться сучасними їй. Якщо, скажімо, поряд із монетою знайдено ніж, він, швидше за все, матиме ана­логічне датування. А якщо деінде знайдено такий самий ніж, то й він, а з ним і весь культурний шар буде віднесено до цього ж часу. Цей метод, з формального погляду начебто логічний, вимагає, втім, украй обережного ставлення. Бо при неправиль­ному чи недбалому ставленні може дати не лише відчутну по­хибку, а й призвести до хибного результату.

Щодо абсолютної хронології, то найбільш надійним нині ме­тодом, що дозволяє встановити абсолютні дати, є відкритий у се­редині XX ст. Уїлардом Франком Ліббі (США) метод радіовуг- лецевого аналізу, заснований на вимірюванні у давніх артефак­тах залишків ізотопу вуглецю (^НС), що має властивість з часом розпадатися. Однак у міру його використання з’ясувалося, що і він не завжди задовільний, а часто й собі дає відчутні похибки, тим більші, чим давніший об’єкт дослідження. Крім того, основ­на база вітчизняних археологічних даних створювалася і нако­пичувалася задовго до відкриття згаданого способу. Та навіть і тепер вітчизняні археологи чи то через матеріальні причини, чи просто «за інерцією» використовують його далеко не скрізь і не завжди.

Археологічні знахідки найчастіше об’єднують за спільністю однієї чи кількох виявлених деталей — скажімо, типом похо­вань чи кераміки. Цей так званий метод типології (класифіка­ції ознак за типом) дає змогу визначити спорідненість або від­мінність кількох археологічних культур, а отже, й рівень їх вза­ємодії. Так, якщо дві археологічні культури матимуть спільні типологічні ознаки, властиві лише їм, то можна зробити висно­вок про етнічну близькість творців цих культур. І навпаки, як­що культурний шар однієї археологічної культури перекритий культурним шаром іншої археологічної культури з принципо­во відмінними типологічними ознаками, можна виснувати, що мала місце зміна етносу. На засадах типології і стратифікації археологи вибудовують так звані типологічні ланцюжки тих чи інших предметів — кераміки, зброї тощо. Вони стають своє­рідною «вимірювальною лінійкою», якою оцінюється кожна майбутня знахідка. Проте нерозробленість критеріїв подібнос­ті й відмінності археологічних фактів — найслабша ланка тео­ретичних побудов археологів; це, разом із недосконалими кла­сифікаціями, і зумовлює часту довільність та суб’єктивність археологічних висновків.

Використання археологічних матеріалів для етнічних рекон­струкцій часом ускладнюють самі археологи. Це стосується, зо­крема, осмислення археологічного матеріалу за ізольованими ар­хеологічними культурами, що штучно розчленовує етнічні про­цеси та позбавляє їх необхідної динаміки. Сам термін археоло­гічна культура, центральний в археології, досі не має задовіль­ного визначення, як немає єдності серед дослідників і в питан­нях методології виокремлення археологічних культур. Водночас цей термін так прижився в історичній науці, що самі науковці не завжди пам’ятають, що археологічна культура — суто наукова категорія, задіяна лише в сфері археологічного знання. Архео­логічна культура не існує як історична реальність, вона — лише наслідок логічних операцій дослідника, який упорядковує та ін­терпретує наявну археологічну інформацію за певними, інтуї­тивно обраними чи теоретично визначеними правилами. Ще од­ним, цього разу термінологічним ускладненням є сам принцип означення археологічних культур, коли одні з них отримують на­укове найменування за географічним місцем перших розкопок, інші — за особливістю матеріальних пам’яток, треті — за назвами народів, імовірних носіїв цієї культури. Зв’язок назви археоло­гічної культури з певним географічним об’єктом дезорієнтує до­слідника, заважає адекватно підійти до тлумачення матеріаль­них пам’яток, надто коли при подальших дослідженнях, як іноді буває, даний географічний об’єкт виявляється периферійним по відношенню до археологічної культури загалом. Невиправдане^ як на нас, й етнонімне називання археологічних культур. Так, скажімо, вже давно і міцно в археологічну літературу увійшов термін «кімерійська археологічна культура» на позначення ма­теріальної культури передскіфського населення Північного При­чорномор’я, хоча належність її історичним кімерійцям так ні­коли й не була доведена. Аналогічно термін «скіфська культу­ра» постав як історичне осмислення синхронних їй згадок про скіфів в історичних джерелах VII-IV ст. до н. е. Такий принцип називання, вочевидь необгрунтований, лише гальмує подальші наукові дослідження, бо хто ж іще може бути носіями скіфської культури, як не скіфи? Водночас, зважаючи на сучасний стан

знань зі «скіфської проблеми», таке ототожнення видається не­виправдано поспішним.

Специфіка археологічного матеріалу та, що археологічні культури історично безіменні, їх не можна відразу прикласти до етносів, а про етнічну належність носіїв тієї чи іншої архе­ологічної культури можна говорити лише гіпотетично. До ре­чі, у більшості методологічних робіт (серед них і тих, автори яких археологи), питання співвідношення археологічної куль­тури та етносу розв’язувалося переважно негативно. Самі ар­хеологи часто намагаються уникнути прямої прив’язки давніх культур до писемно засвідчених етнічних утворень і оперують умовними назвами — ямники, зрубники, черняхівці, трипільці тощо. Така «підміна», до певної міри виправдана, має й істотну ваду, бо з часом ці умовні назви стають звичними й починають вживатися паралельно з етнонімами, що вносить додаткову термінологічну плутанину.

Жодну з численних спроб накласти археологічну карту Дав­ньої України на карту етнічну не можна нині вважати достат­ньо переконливою. Строката суперечливість етнічних визначень у сучасній археології, окрім нерозробленості методології таких досліджень, вказує на їх значний суб’єктивізм. Важко назвати хоча б одну археологічну культуру, щодо якої археологи мали б одностайну думку: до кожної з них, за уподобанням дослідника, довільно прикріплюється перший-ліпший етнічний ярлик. He- розробленість методики співвіднесення археологічних культур з давніми етносами змушує дослідників знову й знову вирішувати те чи інше конкретне питання у взаємних дискусіях — і не завжди вдало. Скажімо, черняхівська археологічна культура в Україні традиційно вважається витвором п’яти різних народів: готів-гер- манців, сарматів, скіфів-іранців, фракійців і протослов’ян. Вод­ночас цілком очевидно, що задіянню археологічних матеріалів для реконструкції етнічних процесів мало б передувати ство­рення ґрунтовної теоретичної бази. Дослідник має чітко уявля­ти, як саме етнічна інформація матеріалізується в предметах, що доходять до нас у вигляді археологічного матеріалу, які ознаки матеріальної культури слід вважати етнопоказовими. Без цього пошуки критеріїв визначення археологічних культур, не ка­жучи вже про ототожнення їх із конкретними етносами, не ви­йдуть за межі суб’єктивних уявлень.

Проте, мабуть, найбільша проблема археології та, що вона на­магається будувати власні висновки відповідно до традиційної версії вітчизняної історії. Так, якщо прийнято вважати, що на початку І тис. до н. е. скіфи витіснили з Північного Причорно­мор’я кімерійців, то й археологу цьому ареалі і в цьому часовому відтинку шукатиме дві археологічні культури, що змінили одна одну. І коли він їх виявить, то вони, найпевніше, й будуть при­писані скіфам і кімерійцям. Або, скажімо, вважається, що готи — народ германського походження, який близько II ст. н. е. при­був зі Скандинавії до Північного Причорномор’я. Отож, якщо в Північному Причорномор’ї буде знайдено археологічну куль­туру з рисами, подібними до культур Північної Європи, то вона, найімовірніше, буде ідентифікуватися як готська. А якщо між Балтійським і Чорним морями будуть виявлені схожі археоло­гічні пам’ятки, то на їх основі буде реконструюватися і ймовір­ний шлях готів до Північного Причорномор’я.

А тепер уявімо ситуацію, коли історична наука з певних при­чин (наприклад, введене в обіг нове історичне джерело) змінює бачення певних історичних подій, скажімо, доходить висновку, що скіфи зовсім не витісняли кімерійців, а готи — ніякі не гер­манці, а споконвічні мешканці Причорномор’я. Цілком оче­видно, що в такому разі вся ця складна археологічна побудо­ва розвалиться. Археолог муситиме шукати нові археологічні культури, які можна ототожнити в даному разі з кімерійцями, скіфами й готами, а культури, що доти вважалися належними їм, виявляться, по суті, нічийними. А якщо таких культур де­сятки й сотні? І де певність, що в майбутньому історична на­ука знову не змінить своєї думки? Так, до речі, вже було, коли з розвитком точних наук і відкриттям радіовуглецевого методу археологи мали уточнювати традиційне датування археологіч­них культур і знахідок, а зрештою і суттєво переглядати свої попередні висновки. Причому в деяких випадках такі коректи­ви мали принциповий характер.

Тож слід завжди пам’ятати про умовність археологічних ви­сновків, особливо коли йдеться про етнічну історію. Ми ані­трохи не занижуємо ролі й цінності археологічних джерел: тут ідеться скоріше не про археологію, а про історію. Бо та схема етнічної історії Давньої України, з якою сучасна археологічна наука намагається співвідносити свої висновки, не витримує жодної критики. І ті невдачі, що їх досі зазнавали археологи при археологічній ідентифікації тих чи тих етнічних спільнот — найперше і найпевніше свідчення того, що сам об’єкт пошуку визначався хибно. Давньоукраїнська теоретична (кабінетна) археологія нині взагалі малоперспективна без належного попе­реднього осмислення літературно-історичної традиції. Тож і ви­вчати проблеми етнічної історії Давньої України має найперше історик, а не археолог.

З огляду на наведені міркування у цій книжці ми свідомо не залучаємо ширше археологічних даних, що стосуються пи­тань етнічної історії Давньої України. Перебудова історичних концепцій закономірно призведе до перегляду висновків ар­хеологічної науки, а нові підходи до розв’язання більшості іс­торичних проблем, базовані на критичному аналізі писемних і мовних матеріалів, окреслять для археологів нові завдання, вирішення яких потребуватиме і зусиль, і часу. Сподіваємося, це дасть змогу зрештою подолати плутанину в безлічі архео­логічних культур і знахідок, що постала через прагнення узго­дити результати археологічних розкопок з історичною тради­цією, вірніше, з не надто вдалими спробами інтерпретувати цю традицію.

Типологічні коди в археології

В археології діє проста істина: що більше минає років, то більшає археологічних фактів. Минулися часи, коли археоло­гічне дослідження засновувалося на одиничних фактах і спо­стереженнях: щоп’ятнадцять-щодвадцять років обсяг архео­логічного матеріалу щонайменше подвоюється, а тому жодні археологічні авторитети та використані ними факти півсто­літньої давнини вже не діють. Проблемою сучасної історичної науки може стати швидше не нестача, а надмірність речових джерел, коли внаслідок інтенсивних розкопок накопичується значний польовий матеріал, який украй складно опублікува­ти без втрати інформації і ще важче узагальнити. І хоча для останніх десятиліть властиве використання дедалі точніших та ефективніших методів пізнання, темпи накопичення мате­ріалу все ж істотно випереджають розвиток методик, покли­каних інтенсифікувати його дослідження. Саме тому нині як ніколи актуальне питання про перехід до поглибленого ана­лізу, вироблення чутливих, тонких та об’єктивних пізнаваль­них прийомів, які дадуть змогу отримати з наявного матеріалу максимум інформації.

На відміну від так званої «польової археології», інша стадія ар­хеологічного дослідження — кабінетна або, як іноді кажуть, тео­ретична археологія — протікає у багато чому непрозоро, а пи­тання, пов’язані з «археологічною кухнею», здебільшого не ви­носяться на широкий загал. Проте «кустарний» метод архео­логічного дослідження, коли його результат залежить лише від здатності того чи іншого вченого зберігати в пам’яті біль­шу або меншу кількість пам’яток і від його «чуття» вловлювати зв’язки між ними, в сучасних умовах, безумовно, застарів. Ні­чия пам’ять вже неспроможна зберегти інформацію про всі на­копичені досі матеріали, тож і загальна картина, що постає вна­слідок такого дослідження, наперед неповна. А до того ж має ще один істотний недолік — її не можуть перевірити колеги по цеху, які або мають брати її на віру, або знову-таки оцінювати її точність на підставі власного «чуття».

Можливий вихід із становища — створення більш суворої формалізованої процедури дослідження масового археологіч­ного матеріалу через розробку кодів, коли для опису кожної археологічної пам’ятки використовується деталізований код. Суть його полягає в детальному розчленуванні артефакту (ар­хеологічної пам’ятки) на ознаки й упорядкування останніх у ви­гляді відкритих списків. Така класифікація набагато точніша та об’єктивніша, значно економить час, а головне — весь археоло­гічний матеріал стає доступним для дослідження, зокрема й че­рез залучення сучасної комп’ютерної техніки.

Зрозуміло, такий підхід вимагає коректив у самій методо­логії археологічної науки в бік її математизації та кібернетиза­ції, а заміна принципів дослідження вимагатиме від науковців не лише суттєвої психологічної перебудови, а й набуття нових знань. Водночас археологія — вже традиційно гуманітарна на­ука, а сучасна гуманітарна освіта переважно не дає навіть по­чаткових навичок роботи в цьому ключі. Мабуть, почасти через це значна частина археологів усе ще лишається прибічниками традиційних способів дослідження і не відчуває особливої по­треби шукати нові пізнавальні прийоми. Та й серед прихильни­ків формалізації археології багато в чому немає одностайності й ведуться гострі суперечки з різних конкретних проблем. Але в кожному разі це та ціна, яку необхідно заплатити, аби архео­логія вийшла на якісно новий рівень.

Порівняльне мовознавство

Наприкінці XVIII- на початку XIX ст. родоначальники кла­сичної індоєвропеїстики Уільям Джонс і Франц Бопп дійшли висновку, що різні на перший погляд мови можуть сходити до спільної давньої основи. Згодом було виокремлено індоєвро­пейську групу мов, до якої на підставі мовної спорідненості уві­йшли санскрит, давньогрецька, латина, слов’янські, балтійські, іранські, германські й деякі інші мови. Така мовна спорідне­ність, на переконання дослідників, могла пояснюватися лише тісним зв’язком народів-носіїв цих мов у далекому минулому, й не тільки на мовному рівні. Зв’язки між окремими індоєвро­пейськими народами справді дедалі виразніше простежували­ся в їхньому побуті, світогляді, віруваннях.

Теза про спільне походження індоєвропейських мов стала науковим фундаментом тієї галузі історичної науки, що отри­мала назву порівняльне мовознавство (або прикладна лінгвісти­ка). Аналіз словникового запасу різних мов, виявлення загаль­них фонетичних закономірностей через співставлення лекси­ки стали відтоді важливим і надійним критерієм навіть для принципових історичних висновків. Певна річ, складний про­цес розвитку мов, кожна з яких формувалася в особливих іс­торичних умовах, по-своєму відбився на словниковому запасі, на специфіці їх граматики й фонетики. І все ж ці зміни не були випадкові, хаотичні, у них простежується загальна закономір­ність, яку можна й необхідно виявляти. Саме це і вивчає порів­няльне мовознавство.

Успіхи в цій сфері виявилися настільки значними, що ни­ні жодна концепція етнічної історії не може вважатися пере­конливою і достовірною, якщо вона не враховує думку порів­няльного мовознавства. Це природно, адже саме лінгвістична аргументація є визначальною у питаннях мови, отже, й етносу: якщо нічого не відомо про мову народу, всіх інших даних зама­ло для визначення його етнічної належності. Лінгвістичні дані за належного методологічного підходу часто набагато змістов­ніші й істотніші, ніж свідчення писемних чи матеріальних дже­рел, що ними зазвичай оперує історик чи археолог. А при цьому й найбільш об’єктивні, бо відображають природний процес роз­витку мов. А отже, на відміну від історичних документів і ар­хеологічних знахідок, значно менше піддаються суб’єктивній оцінці дослідника.

Формули перерахунку звуковідповідників

Найперше, що необхідно для правильного витлумачення назви — очистити її від зайвих нашарувань, визначити її почат­кову форму. Часто це зробити непросто, надто тоді, коли наз­ва чи ім’я дійшли до нас в іншомовній передачі. Для давньо­української історії це особливо актуально, бо переважна біль­шість ономастичного матеріалу відома нам саме від іноземців. Природно, іноземні автори передавали чужі й малозрозумілі їм назви засобами власної мови, а вона далеко не завжди мог­ла адекватно передати початкове звучання. Мовознавці з’ясу­вали, що кожна мова, передаючи іноземне слово, спотворює його, підлаштовує до власних фонетичних особливостей. Зок­рема, у давньогрецькій мові відсутній звук в, тож грецькі ав­тори мусили передавати його інакше, найчастіше — через м (так, Костянтин Порфирогенет у X ст. називає Новгород He- моґардас). Або, наприклад, г у санскритських словах відпові­дає в-л-у у слов’янських та / у грецькій мовах: так, санскр. vrik «вовк» відповідають укр. вовк, рос. волк, серб, вук і грец. Iik (по­чаткове V у грецькій відпало, бо, як йшлося вище, такого звуку ця мова не знала). Індоарійське початкове с- в іранських мовах стає х- (сома-хаома, асура-ахура), а початкове іранське приди­хове h у грецькій втрачається (Іран. Хінду — інд. Сіндгу — грец. Інд). Ім’я мідійського царя, первісно Хува-хшатра, давньо­грецька передає як Kia-κcap∖ водночас ассірійська форма цьо­го імені — Ума-кіштар. Отже, іранське ху- грецька передала як кі-, а іранське -ва в ассірійській передачі -ма. Ім’я персько­го царя Дарія, в оригіналі Дарая-вахуш, еламські написи пере­дають як Дарія-махуш, Дарія-муш. У вавилонських докумен­тах трапляється написання цього імені якДарімуш. Те саме ба­чимо з іранськими іменами, які мають індійські відповідники: Іран. Вахука (санскр. Васука) в аккадській передачі — Умакуш, Іран. Вахукріт (санскр. Васукріт — наприклад, у ведійського мудреця-ріші, автора деяких гімнів «Ріґведи») має ассірійську форму Макірту.

Враховуючи фонетичні особливості тієї чи іншої мови, а та­кож маючи історичні (підтверджені джерелами) приклади то­го, яких змін зазнавало певне слово (назва, ім’я) при передачі тією чи іншою мовою, дослідники-лінгвісти склали формули перерахунку звуковідповідників — вони допомагають визна­чити, як те чи інше слово могло передаватися іншою мовою. Про стовідсоткову точність тут не йдеться, адже наші знання про глоттогенез (розвиток мов) ще неповні й недосконалі, од­нак враховувати цей момент украй важливо, аби значно певні­ше визначити первісне звучання слова, отже, і його значення.

Така реконструкція набуває вирішального значення саме для етнічної історії, оскільки з’ясування того, якою мовою говорив народ, у багатьох випадках рівнозначне з’ясуванню його етніч­ної належності.

Сатем і кентум

Проаналізувавши індоєвропейські мови, мовознавці поділи­ли їх на дві умовні групи — сатем і кентум (сатем «сто» іран­ською, а кентум — латиною). До першої групи увійшли індоі­ранські, слов’янські й балтійські мови, до другої — грецька, ла­тина, романські й германські мови. Відмінність між двома гру­пами суто лінгвістична: звук с групи сатем відповідає звукові к групи кентум. Тож замість, скажімо, індоарійського, іранського чи слов’янського с у латині й грецькій маємо к: укр. серце, рос. сердце, латис. сірдіс, вірм. сірт — грец. кардіа, лат. кор(діс); укр. десять, санскр. даса — грец. дека тощо.

Глоттохронологія

Твердження про спільне походження мов закономірно при­вело і до висновку про те, що чим ближчі за походженням мо­ви, тим більше в них збігів у базовій лексиці. І навпаки: дві мови матимуть тим більше спільної лексики, чим довше вони колись проіснували поряд і чим пізніше їх історичні долі ро­зійшлися. Так, скажімо, індоєвропейські мови загалом мають близько 30% збігів, тоді як балто-слов’янські або германські — вже 80-90%. За приблизними підрахунками мовознавців, за 1000 років словниковий запас мови змінюється в середньому на 28% і ще на 10-15% за кожне наступне тисячоліття. Тож за відсотком лексичних збігів у споріднених мовах можливо встановити приблизний час їх розділення, визначивши загаль­ну схему еволюції мов і народів — носіїв цих мов. Цей метод отримав назву глоттохронологія.

Лінгвістичні джерела

Лінгвістичний матеріал з давньоукраїнської історії — насам­перед ономастика. Вона включає назви народів (етноніми), гео­графічних об’єктів (топоніми), річок та інших водних об’єктів (гідроніми), імена й прізвища (антропоніми), які сукупно ста­новлять винятково важливу групу джерел. Її цінність зростає ще й тому, що подібні назви, як правило, надзвичайно стійкі в часі й довго лишаються незмінними. Особливо це стосується гідронімії, своєрідної topographia sacra (священні найменуван­ня), що не змінюється століттями й тисячоліттями. Саме то­му географічна карта — одне з найкрасномовніших джерел для дослідника етнічної історії. Більше того, до давнього ономас- тичного матеріалу цілком закономірно долучаються сотні й ти­сячі навіть сучасних українських (і не лише українських) гео­графічних назв та імен (прізвищ) людей, значна частина яких, поза сумнівом, сходить до глибокої давнини. Цього матеріалу настільки багато, а науково опрацьовано його так мало, що нині ономастичний матеріал без зайвих застережень можна вважати чи не найбільш перспективною для давньоукраїнської історії групою джерел.

Методологія ономастичних досліджень

Цілком очевидно, що вміле використання мовного матеріалу не лише додає наукової ваги історичному дослідженню, а й мо­же стати вирішальним для наукової долі тієї чи іншої гіпоте­зи. І навпаки, хибне тлумачення певної назви веде до конструю­вання непотрібних побудов і штучних концепцій, які ще більше ускладнюють та заплутують і так непросту ситуацію у цій галу­зі. Зайве доводити, що оволодіння технікою історичного дослі­дження передбачає й опанування методології роботи з давнім ономастичним матеріалом. Чудово, якщо дослідник етнічної історії володіє кількома мовами, та ще й давніми, проте лише

цього замало. Часто забувається, що етимологічні студії вима­гають серйозної попередньої підготовки, тож і методологія та­ких досліджень часто вкрай проста — на слух, коли етнонім або назва зводиться до першого-ліпшого сучасного і зрозумілого слова, що видається авторові фонетично найбільш близьким до тлумаченого. Лишається підібрати невибагливе пояснен­ня — і справу зроблено. Про те, що тлумачення назви в такому разі може бути далеким від первісного, справжнього, певно, го­ворити зайве. Тож не має дивувати, що й нині переважна біль­шість давньоукраїнської ономастики переконливо не поясне­на або пояснена хибно. А про ненадійність наявних етимологій красномовно промовляє їх кількість.

Коли маєш справу з давніми назвами, слід зважати, що ві­домі нам форми не завжди схожі на початкові, які несуть у со­бі певний зміст: саме це найчастіше й заважає дослідникові правильно пояснити ту чи іншу назву. Незрозумілі, непрозо­рі назви — вдячне джерело для народної етимологізації, для переосмислення слова до звичної, знайомої фонетичної нор­ми. Незрозумілу назву людська свідомість прагне звести до співзвучної і прозорої, аби та стала зрозумілою: це цілком при­родний людський порух — намагатися пояснити незрозуміле, затемнене. Таке прагнення помітне вже в найдавніших авто­рів, що «пояснювали» незрозумілі назви саме в такому дусі. Скажімо, назву амазонки давні греки етимологізували як «без- груді» (від грец. а — заперечна частка та mazos «груди»), назву саки пов’язували з давньогр. сакос «щит», бо мовляв ті носи­ли щити, а етнонім савромати тлумачили як «ящіркоокі», бо він нагадував грекам їхні слова савра «ящірка» й омма «око». Тоді як справжній зміст цих етнонімів не має нічого спільно­го зі згаданими поясненнями. Саме до «народної етимології» слід віднести й добре відомі тлумачення багатьох літописних назв — поляни, древляни, сіверяни, кривичі та ін. Як і традицій­ні спроби тлумачення назв Україна і Русь. Про них мова попе­реду, а тут лише зазначимо: якщо вже в давні часи початковий зміст назви збляк, то нині тим більше тлумачити такі назви слід вкрай обачно.

Навіть при дотриманні всіх методологічних норм дізнатися початкову форму слова вдається далеко не завжди, найчасті­ше досліднику щастить лише більш-менш наблизитися до неї. Навіть якщо первісна форма слова відома, його ще слід належ­но витлумачити, проетимологізувати. А буває так, що одне й те саме слово (надто одноосновне) по-різному тлумачиться з різ­них мов, а часом і в одній мові має кілька значень. Тоді на до­слідника лягає ще й відповідальність за вибір тлумачення. Не останню роль тут відіграє і така нематеріальна категорія, як інтуїція дослідника, загалом виправдана, якщо зіперта на су­му історичних знань та інтелектуальний потенціал науковця. Навіть якщо, здавалося б, альтернативи запропонованій ети­мології немає, кожне тлумачення має проводитися строго на­уково. Надто ж коли має місце перерахунок звуків: кожна фо­нетична зміна має бути лінгвістично обґрунтована. Тож краще утриматися від бездоказових тверджень, які потім важко чи й неможливо відстояти: дослідник-етимолог має відчувати від­повідальність за власні тлумачення, бо висловити гіпотезу — замало, треба ще вміти й могти відстояти її.

Методика ономастичних досліджень передбачає й деякі ін­ші вимоги, з якими, на жаль, дослідники не завжди рахують­ся. Так, скажімо, динаміка етнічних пересувань відбивається в топоніміці непрямо: зосередження однорідних назв характе­ризує якраз зони експансії, колонізовані райони, зони міжет­нічних контактів, а зовсім не початкову територію, яка, за ло­гікою, має давати нечітку, змазану картину, а не спалах. Крім того, жодна назва не аналізується окремо, а досліджується у груповій належності до інших назв у межах вужчої або шир­шої локальної території. Відмова від епізодичних, поодино­ких етимологій — провідна вимога мовного аналізу в ономас­тиці. Інше класичне науково-теоретичне положення — шука­ти ключ до розв’язання ономастичних (і не тільки) проблем і за межами регіонів, де вони виявлені: давня етнічна історія часто непередбачувана. Завдання лінгвіста, безумовно, істот­но полегшує і знання історичних умов, у яких відбувався мов­ний розвиток.

Методологія етнонімних досліджень

Дослідник давньої етнічної історії постійно має справу з ет­нонімом — назвою народу. Зрозуміло, що від правильного тлу­мачення етнічної назви, від правдивого розкриття її значення залежить успіх будь-якого дослідження з етнічної історії. Це особливо актуально для найдавнішої історії, коли саме етно­нім часто виступає як найважливіший критерій ідентифікації етносу, а то і як єдиний достеменний його мовний показник. У цьому разі жодна версія етнічної історії, якщо вона задовіль­но не пояснює етнонім, не може вважатися переконливою. Саме тому зростає роль етнонімних досліджень, і від них значною мі­рою залежить доля тієї чи іншої історичної реконструкції.

Водночас, ситуацію в цій сфері важко назвати задовільною. З-поміж десятків і сотень робіт, присвячених проблемам ети­мологізації етнонімів, важко знайти бодай кілька вартісних досліджень, які б безпосередньо торкалися питань методоло­гії. Спроби істориків і мовознавців ввести етнонімний матері­ал у науковий обіг мають розрізнений і випадковий характер, а довільне розуміння сутності етнічних процесів і методів ро­боти з етнонімічною назвою призводить здебільшого до цілко­вито ненаукових висновків, частих на сторінках підручників і наукових праць. Водночас саме методологічний момент мав би стати визначальним у таких дослідженнях. Що таке етно­нім? Яка інформація приховується в ньому? Чи існують зако­номірності в постанні етнічних назв? Ці та інші запитання слід з’ясувати, перш ніж братися до етимологічних студій.

Самоназви та іншоназви

Поняттям етнос традиційно означують «стійку сукупність людей, що історично склалася на певній території, має стабільні особливості мови й культури, а також усвідомлення своєї єднос­ті й відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), фіксовану в самоназві (етнонімі)». Підкреслимо: йдеться про самоназву, а не про етнонім — назву етносу взагалі. Таке найме­нування засвідчує, що етнос усвідомлює свою особливу єдність і відмінність від інших подібних спільнот. Етнічне самоусвідом­лення й етнічна назва взаємопов’язані, вони вважаються необхід­ними ознаками етносу й часто достатні для його ідентифікації.

Для етнонімних досліджень визначальним є поділ етнонімів на дві принципово відмінні групи: самоназви (або'ендоетноні- ми) — назви, що ними означує себе сам народ, напр., рома (цига­ни), картвели (грузини), елліни (греки) та іншоназви (або екзо- етноніми) — назви, дані народу іншими народами, скажімо, су­сідами, напр., німці (самоназва дойче), черкеси (адиги), осетини (ірон) тощо. На цей поділ дослідники часто-густо не зважають, а даремно, бо природа постання цих обох етнокатегорій прин­ципово відмінна, як відмінне й коло значень для само- та іншо- назв. Адже самоназва народу — не просто означення етнічної спільноти, за нею завжди стоїть більше, ніж просто сукупність людей. Етнонім-самоназва відбиває певний рівень суспільної свідомості: ідентифікуючи себе, народ обмежовує свою культу­ру, свій етнокультурний простір, означуваний як свій, рідний, дружній, культурний, праведний, упорядкований тощо. Йому протиставляється простір інший, чужий, ворожий, нецивілізова- ний, некультурний, неправедний, хаотичний. А тому й самоназ­вою народу, його найменням не стає перше-ліпше слово. Ім’я — не просто слово: жодна галузь етнічної самосвідомості не ви­дається настільки сакралізованою, як ім’я. Можливо, у XXI ст. погляд на функцію імені дещо змінився порівняно хоча б із XIX ст., однак ще й сьогодні батьки часто прискіпливо добира­ють ім’я дитині, щиро вірячи, що саме ім’я визначатиме її долю. Те саме правомірно віднести й до назви народу.

Отже, етнонім-самоназва, відбиваючи етнічну самосвідо­мість, містить певну соціально значиму інформацію, тож і коло прийнятних значень для самоназв обмежене. Які ж це значен­ня? Прості означення на взірець ми, люди, народ, наші, свої, всі, інформація-характеристика про особливі якості, якими наділяє себе етнос: сила, відвага, мужність, геройство, непереможність, слава. Або інформація про щось із системи морально-етичних цінностей етносу, його світоглядно значущі орієнтири. Це мо­жуть бути й числівникові назви, що позначають число родів або племен у племінній групі чи союзі. Етносамоназва може сходи­ти й до певної особи, міфічного чи реального родоначальника етносу — епоніма, хоча тоді вимагає тлумачення й саме ім’я- епонім. Немає лише зі зрозумілих причин самоназв за ознакою спільного трибу життя з якимось іншим народом. Теоретично можливі й інші варіанти постання самоназв, але зазначимо зно­ву: визначення етноніма як самоназви має поєднуватися із за­кладеним у ній високим соціальним змістом (зрозуміло, як на людину стародавню, не сучасну). Саме таку інформацію і слід найперше шукати в етнонімі. Тоді з’ясовується не лише те, чи етнонім — самоназва, а й розв’язується проблема походження етносу і його мовної приналежності, бо ж, природно, самонази- вав себе народ рідною мовою.

Якщо самоназва вирізняє етнос у власному баченні, то іншо- назва вирізняє його в баченні іншого етносу. Втім, іншоназва часто промовляє не так про означуваний нею народ, як про самого твор­ця і користувача іншоназви. Адже іншоназви (як і самоназви) на­самперед дають можливість народові, носієві мови, відмежувати, вирізнити, виокремити себе. Семантичний арсенал для іншоназв набагато ширший, і тут важче дати певнішу типологію. Це мо­же бути географічна ознака, особливості матеріальної культури, звичаїв, світогляду, релігії, трибу життя, риси характеру, вказів­ка на певні історичні події чи якась інша ознака, властива озна­чуваному народові (певна річ, з точки зору народу, що називає). Іншоназвою може бути й запозичена самоназва, потрактована з погляду тієї мови, яка цю самоназву задіяла.

Тлумачення деяких давньоукраїнських етнонімів

Ігнорування елементарних методологічних засад при роботі з етнічною назвою зумовило те, про що вже йшлося: переваж­на більшість давньоукраїнських етнонімів (та й ономастики загалом) переконливо не витлумачена. Прикладів не бракує. Так, назву сівери найчастіше пов’язують з фонетично близь­ким север, а самих сіверів етимологізують як «північних», тоб­то тих, які мешкають «північніше» когось. Проте таке тлума­чення — та сама «народна етимологія». Адже означення сіве­рів як «північних» закономірно передбачає протиставлення їм якихось «південців», виходячи з так званого «принципу ряду», суть якого та, що подібні назви виникають не поодинці, а в низ­ці взаємопов’язаних назв. Однак літописна традиція ніяких «південців» сіверам не протиставляє. Самі сівери, як несклад­но переконатися, зовсім не жили північніше інших літописних племен. Скоріше навпаки: з-поміж східних слов’ян вони — чи не найпівденніші. По-друге, слово північ у літописні часи озна­чувалося як «полунощь», а не «север». По-третє, для етнонімів- самоназв взагалі невластиве означування за сторонами світу. Та й літопис подає форму deep, сіверо, отже, у множині буде сівери, не сіверяни.

Схожа ситуація і з етнонімом українці, що його й досі часто тлумачать як «окраїнні». Мовляв, українці мешкали «біля са­мого краю області, освоєної осілим землеробським населенням, далі якої простягалося «дике поле»». Проте не зовсім зрозуміло, що це за землеробська область, «окраїною» якої є Україна, і чо­му пояснення етноніма прив’язане саме до землеробства, хоча безпосередньо з назви це не випливає? А зважаючи на властиву кожному етносові схильність до етноцентризму (ми — центр, інші — периферія), подібні тлумачення етнонімів як самоназв взагалі неприйнятні, бо народ ніколи не назове сам себе «пів­нічним» або «окраїнним».

Не слід шукати самоназви і серед етнонімів з «топографіч­ним» змістом основи: серед них — древляни, поляни, дрегови­чі (нібито від дрегва «болото»). На переконання дослідників, природніше припустити походження таких назв іззовні, адже територія, яку займає народ, характеризує населення не в його власних очах, а ніби з боку. Так само неприйнятні пояснення деяких етнічних назв із топонімів {руси від річки Рось, бужани від річки Буг тощо). Адже етнонім не похідний від топоніма: людина сама називає той чи інший географічний об’єкт, а не називає себе за ним. Приймаючи такі тлумачення, слід визна­ти (й спробувати довести) принаймні кілька посилок: що до­ти народ не мав назви взагалі або, прийшовши до певної річ­ки, з якихось причин (яких?) її змінив; що доти цю річку вже хтось назвав (адже річки хтось таки називає). Як і з’ясувати: а що, власне, означає цей гідронім, бо наявність двох спорідне­них слів ще не означає, що одне з них неодмінно походить від іншого. Навпаки, часто споріднені слова мають саме незалеж­не походження, хоча й походять від спільної основи. З науко­вого погляду взагалі доволі небезпечно робити глобальні істо­ричні висновки, спираючись лише на вірогідний факт мовного запозичення. Так, скажімо, існує припущення про зв’язок назв Русь і Рось. Що це може означати? Лише те, що в обох назв — спільний попередник. Але це зовсім не означає, що одна назва неодмінно похідна від іншої. І виводити назву Русь від річки Рось з методологічного погляду неприйнятно так само, як і чи­нити навпаки. Водночас мовний та історичний зв’язок обох цих назв незаперечний.

Та ж «народна етимологія» — і в зведенні етноніма руси до слова «русяві», назви половці до «полові», «світло-жовті» (ні­бито за кольором волосся), назви кривичі — до прикметника «кривий» тощо. Вже йшлося, що ім’я покликане нести соціаль­но значиму інформацію, засвідчувати високий статус, тобто виконувати функцію, притаманну імені. Певно ж, ані колір во­лосся, ані інші фізіологічні ознаки такої інформації не несуть. А тому й не можуть бути визначальними для творення само­назви народу.

Певно, немає особливої потреби продовжувати цей перелік, бо чи не кожна давня назва може його доповнити. Важливе ін­ше: якщо поглянути на поширені тлумачення давньоукраїн­ських етнонімів, виявимо, що переважна більшість їх не від­повідає критеріям, що висуваються до самоназв. Причому се­ред них — ключові для вітчизняної історії етноніми: українці, поляни, руси, анти, сівери, древляни, бужани, дреговичі, полов­ці... Тож приймаючи традиційні їх тлумачення, ми тим самим визнаємо й те, що це переважно — типові іншоназви. А тому й питання, як же називали себе самі ці народи, лишається від­критим...

Пора нових етимологій

Нині цілком очевидно, що левова частка давнього й сучас­ного ономастичного матеріалу, стосовна давньоукраїнської історії, витлумачена незадовільно і настала пора для нових, справді наукових, обґрунтованих, вмотивованих, переконли­вих і зрозумілих етимологій. Справа це поважна й відпові­дальна, тож і вимоги до нових тлумачень мають бути жор­сткими: у нас і так вистачає бездоказових трактувань. Кожна така спроба має належно аргументуватися, і не лише мовно, а й історично. Чи маємо приклади подібного творення етно- назв? Чи підтверджується етимологія лінгвістично (надто при перерахунку звуків)? Чи відповідає здогадний зміст ет­ноніма вимогам щодо самоназв? Як пропоноване тлумачен­ня етноніма відбите в антропоніміці, топоніміці, гідроніміці? Зрештою, як нова інтерпретація назви змінює уявлення про певний відтинок нашої історії? Проте найперше — це перевір­ка назви на наявність внутрішнього змісту. Відсутність його в етнонімі-самоназві — найперша ознака того, що назва ви­тлумачена хибно.

Слід також пам’ятати, що мовознавчі дослідження, як, влас­не, й археологічні — лише допоміжні в історичному досліджен­ні; їх самих, як правило, недосить для остаточного розв’язання історичних питань, які за своїм характером потребують залу­чення ряду інших даних. Тому й оформлення остаточної істо­ричної картини в кожному разі лишається прерогативою істо-.рика. Отже, не тлумачення етноніма має визначати те чи інше бачення етнічної історії (як найчастіше й буває), а навпаки, аналіз історичних фактів має підтвердити або спростувати те чи інше тлумачення. Звести етнонім до певного слова недо­статньо: закони наукового дослідження вимагають історично обґрунтувати, вмотивувати, підтвердити прикладами кожне тлумачення і лінгвістично переконливо довести можливість наявних фонетичних змін. Часто зробити це непросто, особли­во з огляду на загальну недостатність і неповноту наших знань про давню історію. Але вибору немає: без цього жодна гіпотеза нічого не доводить і нічого не заперечує. Тоді це вже не наука.

Історична гіпотеза

Історична істина, як відомо, має дві підвалини — історич­ний факт і логіку, тобто неупереджену оцінку цього факту люд­ським розумом. Тому важливо не лише відшукати й зібрати іс­торичні факти, а й належно їх осмислити, піддати ретельному аналізові, узагальнити. І донести до читача, що теж украй важ­ливо. Це все, безумовно, вимагає від дослідника належної під­готовки, насамперед методологічної. Невміло чи недбало скон­струйована гіпотеза, нехай і правильна, може становити інте­рес як приватна думка дослідника, однак з наукової точки зору вона маловартісна. Інша річ, коли гіпотезу вибудовано на на­укових засадах: тоді й ставлення до неї належне. Адже в науці нічого очевидного немає — кожне твердження, якщо це справ­ді наука, має бути відповідним чином обґрунтоване. Наукові праці пишуться переважно істориками для істориків, тож перш ніж висувати певну гіпотезу, необхідно продумати, які заува­ження до неї можуть виникнути в інших дослідників і передба­чити їхні можливі контраргументи.

Слід мати на увазі, що найдавніша історія — це та галузь іс­торичного знання, де точні датування й однозначні оцінки не завжди можливі, тож історичні висновки часто можуть висту­пати як гіпотези чи припущення. Проте історична гіпотеза, на відміну від простого здогаду, підлягає ряду вимог і засторог на­самперед у плані аргументації: висновки мають бути належ­но оформлені та обґрунтовані. І хоча серед дослідників і досі немає одностайності щодо якогось єдиного критерію (чи гру­пи критеріїв), своєрідного «вимірювального засобу», який би оцінював правомірність і достовірність певної гіпотези, пере­лік цих вимог міг би виглядати приблизно так:

- відповідність джерельному матеріалу і повнота джерель­них свідчень;

- внутрішня логічність і несуперечливість;

- простота (економність, ощадливість);

- можливість перевірки;

- відповідність історичним фактам і теоріям;

- передбачувана спроможність.

Отже, перше. Кожна гіпотеза, що претендує на науковість, має спиратися на джерельну базу. Інакше кажучи, лише свідчення (кра­ще — сума свідчень) історичного джерела може бути підставою для формулювання гіпотези. Але самого цього замало, адже практич­но завжди можна підібрати певний ряд фактів, які б обстоювали ту чи іншу гіпотезу. Тому важлива й інша вимога — повнота дже­рельних свідчень, якомога більше охоплення фактів, максимальне врахування джерельного матеріалу. Причому як аргумент можуть братися не лише позитивні свідчення — у ряді випадків ним може бути й мовчання джерела про певну подію (так званий аргумент мовчання — argumentum a silentio), часом і собі дуже показовий. Інша річ, що відсутність свідчень, як правило, може використову­ватися лише в поєднанні з іншими, вагомішими аргументами.

Друге. Гіпотеза має бути внутрішньо логічна, струнка, а окре­мі її елементи мають узгоджуватися між собою. Так само мають узгоджуватися свідчення залучених джерел і висновки, зроблені на їх підставі.

Трете. Простота (економність, ощадливість) гіпотези спону­кає дослідника відкидати необов’язкове або зайве, якщо його не диктують наявні факти чи логіка наукової побудови. Саме тут дослідники найчастіше грішать, йдучи далі, ніж це дозволяють джерела, і вибудовують сміливі історичні конструкції там, де цілком можна було б від них утриматися або просто сказати: не знаю. Чим далі в глибину століть — тим бідніший джерельний матеріал, отже, й обережніші узагальнення. «Домислювати» іс­торію там, де свідчень джерел бракує — неприпустима для фа­хового історика річ.

Четверте. Визначальний критерій для будь-якої гіпотези — можливість її перевірки, можливість її доведення. Перевірка гіпотези відбувається через зіставлення її з фактами. Гіпотеза, яку не можна довести, неприйнятна, якою б важливою вона не видавалася для реконструкції давньої історії. Дослідницька ін­туїція, загалом прийнятна як засіб пізнання, нездатна замінити історичну аргументацію і нею не варто захоплюватись. Отож гіпотезі, яку принципово не можна перевірити, слід відмовити в науковості.

П'яте. Відповідність традиційній інтерпретації історичних фактів і явищ — інша важлива вимога до історичної гіпотези. Кожна нова гіпотеза покликана доповнити, розширити, уточ­нити традиційне бачення давньої історії, постале з поперед­ніх історичних досліджень. Яку б проблему не вивчав дослід­ник, над ним тяжіє сучасний стан історичної науки: весь запас знань, фактів, гіпотез, наукових істин. З іншого боку, специфі­ка історичного знання та, що кожна нова гіпотеза може поста­вити під сумнів усталене уявлення про давню історію, а в разі її переконливості — і заступити традиційне пояснення.

У науці (йдеться, зокрема, про історію) зазвичай буває так: якщо вихідна точка зору правильна, то кожна нова праця збіль­шує обсяг матеріалу і додає хоча би щось для роз’яснення ці­єї проблеми. І навпаки, якщо наступні праці не сприяють роз­в’язанню темних і малозрозумілих питань, а сама проблема за­ходить у глухий кут, це — найперше свідчення того, що істину слід шукати деінде. Перегляд традиційної точки зору, як прави­ло, може здійснюватися двома шляхами: або дослідник вводить в обіг нове джерело, або ж ставить під сумнів висновки своїх попередників і науково обґрунтовує власну точку зору. Так са­мо є лише два способи довести хибність гіпотези — або знайти помилку в системі її доведення, або ж довести іншу тезу, прямо протилежну першій. Сотні аргументів опонента слід протиста­вити сто один: сотню — на заперечення його доказів і один — на ствердження власної думки. На жаль, багато дослідників почи­нають прямо зі ствердження, перетворюючи науку на безпід­ставне фантазування. Водночас не слід надто захоплюватися

Методологія дослідження давньоукраїнської етнічної історії спробами перегляду, спростування, заперечення традиційного розуміння певного факту або явища. Адже саме тоді, коли нове бачення принципово розходиться з усталеним, особливо важ­ливо пояснити наявні суперечності й переконливо обґрунтува­ти власну думку.

І шоста, остання з-поміж означених вимог — передбачува­на здатність гіпотези. Гіпотеза не має бути самодостатнім яви­щем, річчю в собі. Коли гіпотеза лише пояснює певний факт і не відкриває нових фактів, явищ, співвідношень, коли вона не пов’язана з попереднім знанням про нього і не дає жодних інших наслідків, то це гіпотеза ad hoc — вузька, спеціальна. Водночас гіпотеза покликана не лише відповісти на певні пи­тання, а й сформулювати нові, окреслити подальші напрямки наукових пошуків, активізувати дослідницьку діяльність.

Отож, кожна версія реконструкції історичного минулого, що якнайповніше залучає наявні джерела, є внутрішньо логічна, ощадлива (не обтяжена зайвими деталями) і надається до пе­ревірки, може вважатися історичною гіпотезою. Серед кількох історичних гіпотез перевагу має та, яка найбільше відповідає цим вимогам. Певна річ, означені вимоги, у чомусь недоскона­лі й умовні, можуть бути доповнені й уточнені. Ми не будемо торкатися тут питань, пов’язаних із побудовою системи аргу­ментації або заперечення гіпотези — це складне й розлоге пи­тання потребує окремої розмови. Певно ж, що особисті сим­патії дослідника або заяви на кшталт навряд чи, малоймовірно, важко уявити не можуть сприйматися всерйоз. Прийняття чи неприйняття джерельних свідчень, виходячи лише з загальних концепцій дослідника, без належного їх аналізу, неконструк­тивне в принципі. Такою ж неприйнятною є і нетерпимість до будь-яких протилежних точок зору. Сутичка поглядів завжди продуктивна, навіть коли в опонентів цілковито протилежні погляди на якусь проблему.

* * *

Саме час від міркувань джерелознавчих перейти до мірку­вань концепційних. Адже традиційне уявлення про вітчизняну давню етнічну історію базується на ряді постулатів, часом неод­нозначних і спірних, а то й просто хибних. Тож необхідно бодай коротко зупинитися хоча б на деяких із них.

1. Міграціонізм і концепція різких змін населення

Однією з вихідних засад у традиційному підході до вітчизня­ної етнічної історії тривалий час була, та й досі лишається кон­цепція міграціонізму. Суть її та, що народи рухаються, а отже, етнічний розвиток — це просторова експансія, постійні пересу­вання, переселення, міжетнічні контакти, зміна території. Один народ витісняє або винищує інший, на його місце приходить ще інший, посідає залишені землі, і все починається спочатку. Зміст історичного дослідження відтак зводився до одного — з’ясувати напрями етнічних рухів і пунктирно окреслити ці пересування на географічній карті.

Водночас твердження про етнічну рухливість в устах части­ни істориків набуло аж надто гіпертрофованих рис: схоже, окре­мі представники історичної науки взагалі хибно розуміють сут­ність етнічних процесів, а етнічні міграції означають для них від­хід з певної території усіх «до останньої людини». Так, кажуть нам, було з індоарійцями, коли ті нібито всі до одного знялися з насиджених місць і рушили на південний схід, до Індостану. Так сталось і з кімерійцями, які, ледь зачувши про скіфів, поли­шили Північне Причорномор’я. Скіфи, сармати, готи, гунни, хо­зари, печеніги, половці й багато інших народів упродовж усього давнього відтинку української історії змінювали тут один одно­го, раптово з’являючись і так само безслідно зникаючи. Відтак уся вітчизняна історія перетворювалася на такий собі калейдо­скоп етносів, а наша давня земля — на «прохідний двір» для де­сятків різних народів. Про корінне, аборигенне, місцеве насе­лення переважно ні слова.

Зусиллями кількох поколінь істориків ця схема різких змін населення і повного знелюднення надчорноморських теренів серйозно вкорінилася у вітчизняній історії і в нашій свідомос­ті. Водночас усе це — лише штучна конструкція на кшталт кон­цепції «великого переселення народів» IV-VII ст. н. е., що не має під собою жодного історичного підґрунтя. Слід визнати, іс­торики винайшли украй легкий спосіб побудови історичної ар­гументації: певно ж, набагато простіше посилатися на постійні зміни населення, на «асиміляційні процеси», на якісь «етніч­ні казани», де начебто «виплавляються» нові народи, ніж до­сліджувати строкату й складну етнічну карту Давньої України. Проте сьогодні вже замало сказати, що один народ витіснив чи замінив інший — так можна довести все що завгодно. Поява нової людності означає щонайменше зникнення попередньої, і допоки ці питання не будуть вирішуватися комплексно, про об’єктивне дослідження етнічної історії не може бути й мови.

Прикметно, що для давньоукраїнської історії досі не доведе­но жодного факту цілковитої зміни етносу. Та й світова етніч­на історія не знає випадків, коли би внаслідок контактів двох етносів а та b витворився новий етнос с, принципово відмін­ний від двох перших, що відкидає навіть теоретичну можли­вість подібних «асиміляційних» схем. Але важливо навіть не це. Адже концепція міграціонізму заперечує будь-яку етнічну спадкоємність, тож і про жодний еволюційний розвиток не мо­же йтися. Той стан, коли в нашій історії немає нас самих, деко­го, очевидно, цілком влаштовує. Проте така ситуація тимчасо­ва, і нині антинауковий імперсько-колоніальний підхід до ви­вчення вітчизняної історії поступово замінюється на етнічно- національний, спрямований насамперед на дослідження міс­цевого етнічного чинника. Поза сумнівом, саме автохтонно- етнічна проблематика має стати визначальною для творення новітньої української історіографії.

2. Елліноцентризм

Не буде перебільшенням сказати, що в більшості підруч­ників і наукових праць давнє Північне Причорномор’я постає місцем безроздільного панування греків, а історія давнього пів­дня України — це, по суті, історія грецької колонізації, історія виникнення та розвитку еллінських міст-колоній і (в кращо­му разі) їх взаємин із місцевим населенням. Самі ці стосунки часто-густо оцінюються з позицій грецького місіонерства, а «ци­вілізовані» греки виступають носіями вищої культури та проти­ставляються місцевим «варварам». Та й хіба могло бути інакше, коли давню історію України досліджували й досліджують зде­більшого фахівці-античники, наукові зацікавлення яких безпо­середньо не сягають української історії. Результат очевидний: ми чудово знаємо навіть малозначимі події історії Еллади, тоді як цілі пласти вітчизняної історії лишаються «за кадром». Досі у курс вітчизняної історії не включено історію Боспорського царства, що майже тисячоліття існувало на півдні України і сто­лицею якого було сучасне українське місто Керч, давній Пан- тикапей. Така позиція аттикоцентризму, безумовно, відчутно шкодить дослідженню вітчизняної історії.

Чимало йшлося і про умовність самого терміна «колоніза­ція». Зазвичай це поняття несе змістове навантаження, пов’я­зане з експансією, освоєнням нових територій в інтересах мет­рополії, як це було, скажімо, в нові часи. Проте за античності ситуація була інша. Давньогрецька колонізація — переважно еміграція, виселення частини жителів поліса через внутрішні причини, передусім економічні, причому переселенці розгля­дали цю територію як нову батьківщину. Тож правомірно гово­рити не лише про вплив греків на місцеві народи, а й про варва- ризацію самих греків. У цьому основна методологічна посилка так званої теорії двосторонності, яка заперечує однобічне ба­чення грецької колонізації лише з позицій розвитку грецького суспільства.

Дослідники вже традиційно занижують рівень розвитку місцевих народів Північного Причорномор’я. А між тим ці так звані «варварські племена» античних авторів виявляються зов­сім не варварами в тому розумінні, яке це слово набуло пізні­ше, і тим більше не «племенами». Як на багатьох дослідників, різницю в культурному розвитку греків і провідних народів Північного Причорномор’я не слід перебільшувати, а сама мож­ливість грецького впливу прямо визначалася рівнем суспіль­ного розвитку цих народів. Тож якщо й називати їх «варвара­ми», то лише у вужчому розумінні, як негреків, людей, культур­но одмінних від греків, — аналогічно стародавні індійці озна­чали «варварами» вже самих еллінів. Слід, нарешті, позбути­ся й міфу про «вакуум» у Північному Причорномор’ї, що його начебто заповнили греки: північні береги Чорного моря були заселені з доісторичних часів, а зв’язки місцевої людності з на­родами стародавнього світу, серед них і греками, як побачимо далі, сягали сивої давнини.

3. Паніранізм

Тлумачення низки давніх місцевих назв та імен з іранських мов визначило загальну концепцію «паніранізму» в Північному Причорномор’ї, за якою значна частина народів, засвідчених тут давніми джерелами, серед них кімерійці, скіфи, сармати та де­які інші, були іраномовні. Згідно з традиційною схемою етніч­ної історії, індоіранці (арії) як частина індоєвропейської спіль­ноти свого часу (умовно до II тис. до н. е.) населяли Північне Причорномор’я, а тоді вирушили на схід, дорогою розділив­шись на давніх індійців (індоаріїв) та іранців. Причому індо- арії нібито повністю залишили Північне Причорномор’я й по­прямували до Індії, тоді як значна частина іранців лишилася. Одного погляду на цю кабінетну схему достатньо, аби засум­ніватися в ній. Адже нам нічого невідомо ні про обставини, що спричинили таку масову міграцію, ні про те, чому саме індо- арійці мали залишити Причорномор’я, ні, врешті, про те, а чи справді тут жили колись предки давніх індійців та іранців. І хо­ча присутність у Давній Україні слідів мов, що їх нині означу­ють іранськими, незаперечна, усталений погляд на причорно­морський світ як виключно іранський застарів.

Природно, концепція іраномовності давнього населення Пів­нічного Причорномор’я мала би підкріплюватися переконливим тлумаченням тутешнього ономастичного матеріалу саме з іран­ських мов. Однак попри думку про безроздільне панування тут іраномовних народів, значний шар місцевої ономастики з іранських мов не етимологізується, серед них і багато назв, які Геродот подає як скіфські. Навіть загальновизнані іран­ські етимології не завжди категоричні: так, скажімо, у назвах річок Дон, Дніпро, Дністер, Дунай найчастіше вбачали іран­ський компонент дан — «ріка». Але на санскриті «ріка», «вод­ний потік» — також дану, а отже, лінгвоетнічна картина дав­нього Надчорномор’я цілком може виявитися складнішою, ніж вважалося досі. Новітні мовознавчі дослідження переконливо засвідчують: вагома частка давнього місцевого ономастично­го матеріалу виявляє виразні індоарійські особливості, проти­ставлені іранським як у лексиці, так і в фонетиці. Чимало дав­ніх назв, етимологія яких тривалий час лишалася нез’ясованою або сумнівною, вже тепер цілком задовільно пояснюються са­ме з індоарійських мов. Тож і твердження про суцільну ірано- мовність давнього населення Північного Причорномор’я нині не так аксіома, як гіпотеза, що вимагає додаткового наукового обґрунтування.

Українська індоаріка

У зв’язку з цим постає цілковито нова й актуальна тема: ін­доарійські народи в Давній Україні, їхня доля і роль в етноге­незі українців та в українській історії. Забігаючи наперед, ска­жемо, що новітні лінгвістичні дослідження виявляють у Пів­нічному Причорномор’ї присутність однієї з найраніших форм індоарійської мови, а отже, й відповідного етносу — носія цієї мови. І якщо досі індоарійська мова була відома, з одного боку, за давньоіндійськими текстами в самій Індії, а з іншого — за реліктовими мовними залишками на Близькому Сході, в дер­жаві Мітанні (II тис. до н. е.), то тепер виявлено третій, найза- хідніший ареал поширення індоарійської мови, який включає й Україну. Незалежно від того, якими шляхами проникали арії в Іран та Індію, для нас важливо те, що їхня етнічна історія на певному часовому відтинку була тісно пов’язана з давньоукра­їнськими землями. Тож є всі підстави розраховувати, що арха­їчні мовні й міфологічні уявлення арійських народів можуть зберігати пам’ять і про цей найдавніший період їхньої історії. Найперше свідчення цього — давньоіндійський епос, що ви­являє чимало точок дотикання з Україною, часом просто ди­вовижних.

Втім, іще донедавна індійський матеріал майже не залучав­ся до досліджень з української історії: певно, давався взнаки і брак фахівців-індологів, та й сама доцільність цього видавала­ся дослідникам сумнівною. При цьому відверто ігнорувалися численні індоарійські факти, переважно мовні, наявні в укра­їнській ономастиці. Не заглиблюючися зараз у цю тему (до­кладніше буде далі), відзначимо лише, що новітні мовознавчі й історичні студії, які утверджують у сучасній науці тезу про індоарійську людність у Північному Причорномор’ї, винятко­во цікаві, показові й перспективні. І хоча, слід визнати, не всі сучасні інтерпретації українських мовних фактів із санскриту достатньо переконливі, нині вже годі знехтувати сотнями індо- арійських етимологій, що їх пропонують дослідники для дав­ньоукраїнської історії. Частину з них ми пропонуємо Вашій увазі у вигляді етимологічного словничка давніх та сучасних українських назв та імен, поданого окремим розділом напри­кінці цієї книжки.

Українознавство

І нарешті ще один винятково важливий методологічний ас­пект. Ідеться про українознавство — цілісну систему наукових інтегративних знань про Україну й українство у світовому ча- сопросторі. Місце цього параграфа наприкінці розділу, присвя­ченого питанням методології — зовсім не свідчення його дру­горядності. Навпаки, саме тепер настав час сказати і про ті ви­хідні засади, що їх кладе у свою діяльність кожен науковець. Адже результат історичного дослідження безпосередньо визна­чається метою, яку ставить перед собою конкретний дослідник, методологією, якої він дотримується, а на підставі тих самих джерел вчені часто доходять різних і за формою, і за змістом висновків. Власне, йдеться про кут зору, під яким історик роз­глядає певну наукову проблему.

Автор цієї книжки основний предмет дослідження окрес­лив саме спираючись на українознавчий методологічний під­хід: це феномен України й українства в історичному, етніч­ному й культурному аспектах, закономірності, досвід і уроки етно-, націє- та державотворення, матеріального й духовного життя, формування та розвитку етнічної території (України). А, отже, в основу кладеться українознавство як наукова мето­дологія.

Хтось може стенути плечима: а хіба можливий інший пред­мет дослідження у праці з давньоукраїнської етнічної історії? Проте наївно було би вважати, що кожна праця з української історії або в назві якої фігурує термін «Україна», є україно­знавчою. На жаль, найчастіше ні Україна, ні українці навіть у працях з української історії зовсім не є предметом науково­го інтересу. Там ідеться про кого завгодно — арійців, іранців, семітів, греків, тюрків, германців, ромеїв, скандинавів, десятки інших народів, історія яких так чи інакше пов’язана з терена­ми Давньої України, про їхнє походження, політичну історію, суспільні відносини, вірування тощо, і лише про наших предків та про історію нашої Батьківщини переважно ні слова. Схема давньоукраїнської історії нині не виходить за межі більш або менш імовірних припущень, а проблема походження україн­ського народу штучно зведена до кількох малопродуктивних за суттю теорій, навколо яких точаться безкінечні й безпер­спективні з наукової точки зору дискусії, що лише віднімають творчу енергію у науковців. Якраз на часі нарешті вирватися з цього зачарованого кола і поставити в центр дослідницької уваги Україну й український етнос.

І нехай це не лякає когось із наших читачів. Тут зовсім не йдеться про спроби штучно удавнити чи звеличити українську історію — ми матимемо змогу пересвідчитися, що вона цьо­го не потребує. Водночас історія не є і ніколи не була лише механічним зведенням фактів, імен, подій і дат, як у тому ча­сом прагнуть переконати нас деякі «авторитети від науки». Історія — це не лише хронологія. Це культура і мораль, му­дрість і духовність, етика й естетика... І той, хто заперечує ва­гомий вплив історії на виховання та формування свідомості людини, або просто не розуміється на ситуації, або ж кривить душею. Безперечно, найперший обов’язок і мета кожного іс­торика — дошукуватись історичної істини. Але ж і історичне знання формується не заради самого знання. Всі ми, сучас­ники, живемо в конкретних історичних умовах — в державі Україна, на початку XXI ст., і чудово усвідомлюємо всю гли­бину гуманітарної та ідейної кризи, що охопила нині україн­ське суспільство. Історична наука, як і українознавство, в да­ному разі набуває цілком прикладного значення — подолан­ня цієї кризи шляхом формування об’єднавчої системи цін­ностей, вироблення високих суспільних, державних, гума­ністичних, духовно-культурних ідеалів, базованих на аналізі досвіду попередніх поколінь та історичних уроків розвитку нашого народу. Як постали Україна й українство, якою бу­ла їхня доля і чому вона була саме такою, що їх чекає в май­бутньому? Бо історія — наука не лише про минуле, а й про майбутнє.

А отже, і українознавство — не лише сукупність знань про Україну й українство, а й певний духовний орієнтир, своєрід­на точка опори в зрозумінні себе, своєї країни, свого місця у ланцюгу поколінь. Саме тому в історичному дослідженні (та й не лише в історичному) поряд із фаховістю виняткову роль одіграє і патріотизм, а поряд зі знанням завжди знайдеться місце любові. Це тим більше природно, бо йдеться про нашу Батьківщину, про наш народ, про нас із вами, тож і жодних не­зручних моментів тут не може бути в принципі. Так пишеться історія в усьому світі, і тільки українець чомусь вічно намага­ється виправдатися, коли із захопленням і любов’ю досліджує історію власного народу.

Резюме

Ми не випадково приділили стільки уваги проблемам мето­дології історичного дослідження — темі, може, й дещо склад­ній для сприйняття, але, безумовно, важливій і принциповій. Коли мова заходить про давні часи, зазвичай посилаються на недостатність джерел. Але це не так: насправді джерел стільки, що історична наука ще не в змозі дати їм усім лад, а охопити їх загалом, мабуть, навряд чи можливо. Можна скільки завгод­но ремствувати на недостатність чи неінформативність наяв­них джерел, проте, схоже, основна причина невдач дослідників в інтерпретації етнічних процесів на теренах України — саме в методологічній площині.

Сучасне методологічне забезпечення досліджень з етнічної історії все ще перебуває в зародковому стані, а етноісторик має послуговуватися загальноісторичним методологічним інстру­ментарієм, який не враховує етнічної специфіки. Що казати про результативне дослідження етнічної історії, коли нам, за великим рахунком, невідомий сам механізм етнічних процесів, а поняття етносу — центральне у нашій галузі — все ще не має єдиного визначення. Саме тому численні важливі питання, що їх час від часу порушують дослідники етнічної історії, згасають самі собою через недостатнє термінологічне й методологіч­не забезпечення. Досі практично не було переконливих спроб змоделювати різноманітні етнічні ситуації та ймовірні перебі­ги конкретних етнічних процесів. Складнощі поглиблюються звичкою фахівців різних наук вирішувати історичні проблеми лише на власному матеріалі: лінгвісти на своєму, археологи на своєму, антропологи на своєму. А між тим проникнути углиб етнічної історії давніх народів можливо лише на інтердисци- плінному рівні, використовуючи повного мірою дані всіх допо­міжних історичних дисциплін. Поки ж навіть у межах однієї науки різні дослідники на підставі однакового матеріалу часом висловлюють діаметрально протилежні судження. А часті змі­ни у поглядах на ту чи ту проблему лише посилюють скептичне ставлення до історичної науки загалом.

Специфіка вітчизняної гуманітарної освіти полягає, зокре­ма, в тому, що історик практично не отримує бодай початкових знань у галузі природничих наук. Водночас процес історично­го дослідження на початку XXI ст. вимагає всебічної кваліфі­кації науковця, зокрема у природничій сфері, а також у сфері найновіших досягнень техніки та інформаційних технологій, здатних інтенсифікувати й водночас полегшити роботу істо­рика. Так, скажімо, новітні геологічні наукові розробки пропо­нують унікальний матеріал про тектонічні зміни на планеті за останні кілька тисячоліть, а це дає змогу по-новому погляну­ти на географічні свідчення давніх авторів, незрозумілі без їх урахування. Ще одна перспективна методика виявлення дав­ніх етнічних зв’язків базована на основі молекулярної еволю­ційної генетики — вона й собі здатна розширити обрії людської минувшини. Важливих висновків слід сподіватися й від інших наук — палеоботаніки, ландшафтознавства, гідрології, історич­ної географії. Не кажучи вже про статистичні методи обробки історичної та археологічної інформації, що вимагають від істо­рика опанування сучасної комп’ютерної техніки.

Безумовно, кожен має робити своє діло. І досліджувати іс­торію, природно, має історик — це його хліб і його відповідаль­ність. На жаль, у суспільній свідомості панує дещо зневажливе ставлення до історичного ремесла, а сама історія протиставля­ється решті наук як наука не зовсім серйозна. І винні у цьому значною мірою самі історики. Історичні видання часто пишуть­ся в занадто полегшеному стилі, а їх зміст зводиться до викладу найбільш цікавих для читача подій і фактів, що не вимагають особливого інтелектуального напруження. Це до певної міри дискредитує саму історичну науку, а водночас засвідчує і непо­вагу до читача, недовіру до його інтелектуальних можливостей. А між тим справжній інтерес до історії настане лише тоді, коли читач осягне закономірності історичного пізнання і засади іс­торичного дослідження.

Процес історичного дослідження — захоплива річ. Надто ко­ли розумієш, що кожна історична проблема, навіть винятково складна на перший погляд, неодмінно має просте й зрозуміле розв’язання, загальну схему, в яку чітко лягають усі наявні іс­торичні свідчення, вилаштовуючи логічно єдину, цілісну й не- суперечливо вивершену картину. І це розв’язання слід шукати. Американський філософ та історик науки XX ст. Томас Кун пи­сав: «Дослідника вабить упевненість у тому, що якщо він буде достатньо винахідливий, йому вдасться розв’язати головолом­ку, яку до нього не розв’язав ніхто або у розв’язанні якої ніхто не досяг переконливого успіху». Застереження тут одне-єдине: три­матися суто наукових рамок. Звісно, можна й надалі висувати сміливі, але необгрунтовані гіпотези, які на певний час зацікав­лять читача. Проте рано чи пізно досліднику доведеться визна­чатись: або він навчиться працювати над історією чесно й по- справжньому та доносити результати своєї праці до читаць­кої аудиторії, або муситиме змиритися з тим, що в істориків- фахівців його праця не матиме підтримки й визнання.