Вітчизняна історична наука на початку XXI століття
Якихось півстоліття тому, коли після Другої світової війни народи Азії та Африки здобули незалежність, тамтешня інтелектуальна еліта швидко усвідомила, що історія їхніх країн писалася колоніальною владою, а отже, була далекою від об’єктивності.
На перших порах, практично без власних кваліфікованих кадрів (або, ще гірше, маючи істориків, вихованих на колоніальних засадах), невдоволення існуючими історіями своїх країн відбивалося в працях, яким бракувало академічності й науковості, тож вони мало важили для професійних істориків. Була і критика, справедлива й несправедлива, і звинувачення в упередженості, і сумніви у самій спромозі створити національну історичну школу... Та минуло небагато часу, і життя все розклало по своїх місцях. В історичну науку цих країн прийшло нове покоління дослідників — професіоналів і патріотів, зросле в постколоніальні часи й позбавлене багатьох вад своїх попередників. А головне — воно досконало оволоділо інструментарієм історичного фаху. Як результат — ново- створені національні історичні школи сьогодні по праву є провідними у дослідженні стародавньої історії своїх країн.Українська історична наука останніх десятиліть теж відчула на собі вітер суспільно-політичних перемін. Здобуття країною незалежності і, як наслідок, — природне зростання інтересу до власної історії, доповнювалося усвідомленням того, що традиційна схема вітчизняної історії творилася за умов української бездержавності, та ще й переважно неукраїнцями, тож і об’єктивність її сумнівна. Ставало очевидно: вітчизняну історію необхідно переглядати. Можна було сподіватися, що в нових історичних умовах українські історики нарешті розправлять крила й завзято почнуть творити новітню вітчизняну історичну науку. Проте постали нові проблеми. Крах радянської ідеології призвів до ситуації, коли від пропагованих нею морально-етичних цінностей довелося відмовитися, колишні стараннями тоталітарної системи були зруйновані, а нові ще не сформувалися.
Загальна криза історичної думки, характерна для пострадянських держав, не оминула й українських дослідників. Чимало з них, позбувшися догмату марксистського вчення, опинилися у стані філософської і методологічної розгубленості. Навіть не згадуючи у своїх працях «основоположників» колись єдино вірної методології, а то й переглядаючи свої дотеперішні погляди, вони, може, й не з власної волі, часто лишаються в полоні тих застарілих принципів і пізнавальних прийомів, засвоєних у часи, коли вони формувалися як історики. Академічна історична наука фактично самоусунулася від розв’язання принципових проблем вітчизняної історії, тож інформаційний голод намагаються вдовольнити дослідники без належної кваліфікації. Ані науковий, ані методологічний рівень розв’язання більшості проблем української історії нині не відповідають ані стану джерельної бази, ані реаліям часу. Становище історичної науки в Україні зовсім не таке, яким мало би бути через шістнадцять років по здобутті державної незалежності.Українській історії особливо не пощастило: вона від самого початку стала заручником політичного інтересу. Тривалий час на сторінках історичних праць самі терміни «Україна», «український народ», «українська мова» не існували взагалі. І хоча тепер вони повернулися на сторінки підручників і наукових видань, більш українознавчою від цього наша історія, на жаль, не стала. Новітні видання з давньоукраїнської історії, попри назви на кшталт «новий погляд» чи «нове бачення» на обкладинці, у своїй суті лишаються незмінними, лише трохи підредагова- ними в дусі нової політичної обстановки. Ані Україна, ані українці навіть у працях з української історії все ще не є справжнім предметом наукового інтересу. Превалює та сама імперська схема бачення етнічних процесів на теренах України як колонізаційних та міграційних рухів. Що не лише не відбиває історичної реальності, а навпаки, свідомо перекриває існування тут автохтонного населення — підхід, який український історик Олександр Домбровський назвав «духовним геноцидом в історіографічному аспекті».
Все той самий, освячений традицією, початок давньоукраїнської історії з доби Київської Русі, коли багатотисячолітній часовий відтинок просто випадає з курсу української історії. Все ті самі тлумачення основоположних для нашої історії назв Україна і Русь. Першої — від слова край у значенні «кінець» або «окраїна», другої — від слова, що ним начебто шведи означували фінів. Етимології, які вже не дивують з огляду на загальну методологічну безпорадність у тлумаченні давньоукраїнських назв та імен загалом.Наші уявлення про історію власної країни за минулі десятиліття і століття істотно викривлені і міфологізовані. Чи не кожен, хто стикався з давньоукраїнською історією, певно, дивувався, що вона якась непереконлива, необгрунтована, начебто зависла в повітрі. І починається вона якось зненацька: у середині IX ст. невідь-звідки виникає народ із самобутньою культурою і мовою, створює власну державу, здійснює військові виправи проти наймогутніших країн тогочасного світу (і перемагає в них), з ним вважають за честь родичатися найкращі роди Європи... Не потрібно мати історичної освіти, аби збагнути, що це зовсім не початок, що цьому всьому мало щось передувати. Проте окрема літописна подія про закликання варягів дивовижним чином настільки закорінилась у вітчизняній історичній літературі як точка відліку нашої давньої історії, що навіть очевидна абсурдність такого погляду не заважає багатьом сучасним авторам саме з неї починати українську історію. Тоді, коли т. зв. норманська теорія вже давно й переконливо заперечена, а європейська історична наука нині практично відмовилася від неї, в Україні теорія привнесення державності з півночі й надалі вважається офіційною концепцією її походження. Тоді, як у багатьох народів світу давня доба починається шість тисячоліть тому, а європейське середньовіччя — у V ст. н. е., у нас, якщо йти за тлумачами історії, лише давня історія починається з часів Руської держави (IX cτ.). То про яку національну гордість і самоповагу може йтися, коли ми не маємо власної історії, коли у нашій історії немає нас самих? Звідси й проблеми національної самосвідомості сучасної української молоді, усвідомлення меншовартості, ущербності порівняно з іншими народами, які мають багатотисячолітню історію, які спромоглися-таки на власну державність.
Звідси й твердження про нездатність українців до самоуправління, про необхідність чужого правителя — позиція, яка цілковито влаштовує дечиї великоімперські плани щодо України. І саме вона пропонується, тиражується, нав’язується українському читачеві.Через півтора десятиліття після здобуття незалежності все ще немає переконливої концепції української історії, а давня історія України в наукових працях і підручниках представлена схемами, що загалом сходять іще до російської історіографії XVIII ст. В історичній науці настільки сильна інерція історіографічної традиції, панування одного разу висловлених поглядів, оцінок і тлумачень, що імена, дати, факти, висновки просто перекочовують з однієї історичної праці в іншу. Водночас невирішеність більшості питань давньоукраїнської історії можна пояснити не так браком джерел чи іншими об’єктивними причинами, скільки надмірною політизацією питання. Закономірний процес звернення молодих незалежних держав до власної історії в Україні набрав дивних форм, перетворився на острах перед усім новим, нетрадиційним, неофіційним. Кожне намагання по-новому осмислити вітчизняну історію сприймається насторожено: особисті переконання беруть гору над науковою полемікою, а історична аргументація наштовхується на небажання її почути.
Ситуація в історичній науці тісно пов’язана зі станом історичної освіти. Сьогодні ні у школах, ні у вищих навчальних закладах не читається повноцінний курс давньоукраїнської історії. Це не провина вчителів чи викладачів — вони просто не мають змоги фахово розповісти про найдавніший період вітчизняної історії. Наша давня історія у більшості підручників — лише малозрозумілий перелік назв давніх народів і археологічних культур, доповнений небагатослівними і часто не безперечними міркуваннями їхніх авторів. Новітні ж досягнення історичної науки практично не знаходять дороги до підручника.
Водночас і наукові дослідження, і викладання технічних та гуманітарних дисциплін загалом лишаються відірваними від реалій України.
Свідчення про українську дійсність тонуть у потоці інформації про соціальні, політичні, культурні й інші процеси та закономірності «взагалі». Рідкісні вкраплення щодо української тематики радикально не змінюють ситуацію, а лише посилюють хибне уявлення про все українське як про «доважок», не вартий серйозної уваги. Бо ж цілком очевидно, що коли розумієш країну, у якій живеш, коли володієш її мовою, глибоко знаєш її історію та культуру, неодмінно сповнюєшся особливими почуттями до неї. Адже освіта необхідна людині не лише задля престижного диплома чи перспективного працевлаштування — тут ідеться про речі більш приховані, більш інтимні, пов’язані з людськими емоціями, переживаннями, світосприйняттям. Це особливо важливо тепер, коли українське суспільство розколоте, а більшість людей відчуває брак ідейних орієнтирів, відсутність національної та державної гордості.В сучасній Україні критично низький рівень патріотизму, коли людина з особливим пієтетом ставиться до власної країни, історії, мови, культури. Але національну ідею неможливо придумати, сидячи в міністерському кабінеті. Так само неможливо сформувати патріотичну особистість лише через заклики любити Батьківщину. Бо патріотизм формується не через пропагандистські кампанії, а через пізнання — що це за країна, у якій ти народився і живеш, чим вона відрізняється від інших? Нині потрібні не гасла, а історична розповідь про Україну — зрозуміла, доступна, переконлива і цікава. Така, що сформує не лише обґрунтоване почуття гордості за свою Батьківщину, а й оптимізм, віру, впевненість у тому, що в нас достатньо сил, хисту й розуму, аби впоратися з тимчасовими труднощами, що постали перед сучасним поколінням укранців, бо на долю наших пращурів випадали й тяжчі випробування. Українську національну ідею не треба винаходити — вона об’єктивно існує, її потрібно лише виявити й задіяти. А це вже суто наукова проблема.
Тривалий час природний розвиток вітчизняної історичної науки гальмувався, а сама вона була зашорена у вузькі ідеологічні рамки.
Цей інформаційний вакуум відбився і на сучасному її становищі, хитнувши маятник з одного крайнього положення в інше. Гірко навчені досвідом історичної науки за часів тоталітарного радянського суспільства, коли гуманітарні науки загалом, а історія особливо, скомпрометували себе надмірною заідеологізованістю, нині маємо іншу крайність — намагання взагалі усунути ідейний момент з історичного дослідження, подати історію як сухий та позбавлений жодних емоцій перелік подій і фактів у хронологічному порядку. Вміння абстрагуватися від особистих переконань та уподобань в усі часи вважалося вершиною професійної майстерності кожного історика: ще римський історик Тацит претендував на те, аби «без гніву й пристрасті» описувати постаті й події історичного минулого. Проте найчастіше з цього нічого не виходило: історичній науці в силу своєї специфіки від самого початку судилося вийти за суто академічні рамки. Кожне знання несе на собі відбиток особистості, що ним володіє, тож усі галузі людського знання певною мірою суб’єктивні, особливо — суспільні, особливо — історія. Не так і далеко відійшли ми від радянських часів, коли на очах одного лише покоління історія переписувалася по кілька разів, а одні й ті самі історичні факти та події часом отримували цілком протилежні оцінки.Часто йдеться про те, ніби частина представників сучасної української історіографії виявляє, м’яко кажучи, упередженість при дослідженні українських старожитностей, що полягає в невиправданому прагненні удавнити й звеличити українців та їхню історію. Доводиться чути і скептичні закиди, мовляв, знаємо ми ці дослідження з давньоукраїнської історії — знову напишуть, що трипільці — це українці, етруски — «это русские» і т. ін. Не вда- ючися поки до суто наукової оцінки таких тлумачень (про них ітиметься у відповідних розділах цієї книжки), зазначимо, що нині ледь не кожна новаторська праця з давньоукраїнської історії відразу ж наражається на численні звинувачення у нефаховості, аматорстві, прагненні видати бажане за дійсне. Показово, що такі ж намагання, але вже з боку іноземних дослідників стосовно історії їхніх країн, сприймаються вже набагато спокійніше, а то й зовсім схвально-поблажливо (мовляв, молодець автор, справжній патріот, і не біда, що з аргументацією не склалося, з ким не буває). І лише коли заходиться про вітчизняну історію, оцінки відразу набувають емоційного забарвлення й замінюються на звинувачення у «хворобливому націоналізмі». Аж дивно, наскільки важливою раптом стала вимога об’єктивності дослідження вітчизняної історії! Хотілося б вірити, що таке благородне прагнення зумовлюють суто наукові міркування. Майже закономірно: подібні звинувачення найчастіше лунають із вуст тих, хто сам далеко не завжди може похвалитися неупередженістю. Правду кажуть: небезпечна часом річ — давня історія. Вино не для слабких голів.
Нині справді ледь не кожен вважає себе знавцем у галузі історичного знання і має власний погляд на принципові проблеми вітчизняної історії. Вистачає й охочих покритикувати того чи того дослідника, ту чи іншу теорію або видання, хоча мало хто замислюється: а чи він сам компетентний у цих питаннях? Тож варто утриматися від звинувачень у нефаховості інших, коли ти сам нефахівець: залишмо цю справу історикам. Які, втім, і самі, мають не робити глузливі випади проти «аматорів», а науково заперечити їхні аргументи, якщо такі є. А найкраще — нарешті самим дати аргументовану та переконливу відповідь на важливі історичні питання, що їх норовлять розв’язати ті, хто не має для цього ані належних знань, ані кваліфікації.
Давньоукраїнська історія потребує нині першочергової уваги дослідників. І як пояснити, чому в молодій незалежній державі, де давня історія України перебуває у вкрай занедбаному стані, українські історики, аспіранти, студенти досліджують малоактуальні, вкрай вузькі по своїй суті й суспільно маловартісні проблеми? Тоді як наявні джерела дають унікальні можливості порушити чимало принципових питань давньоукраїнської історії. Сама суспільно-політична обстановка в країні вимагає перегляду основних засад вітчизняної історії. Без перебільшення, давньоукраїнська історична проблематика нині — чи не найперспективніша в науковому плані.
Проте найперше, що необхідно вже тепер—визнати саму можливість того, що наше уявлення про вітчизняну історію можна змінити в принципі. Лише в такому разі є підстави сподіватися, що те становище, в якому перебуває нині українська історія, поступово поліпшиться. Адже наш інтерес до неї не лише академічний. Не менш важливо, щоб український школяр та студент узяли в руки підручник правдивої української історії. Зрозуміло, на це потрібен час. А, можливо, у такій нелегкій та відповідальній справі не слід і надто поспішати. Бо ж ідеться не лише про те, що нашу давню історію необхідно досліджувати та вивчати. Вкрай важливо — як саме це буде зроблено.
* * *
Виявляти й критикувати слабкі сторони вітчизняної історичної науки, поза сумнівом, корисно й необхідно. Але усе це — лише слова без розроблення нових концепцій, методологічних засад, підручників, посібників, без провадження наукових досліджень. Самої лише критики сьогодні замало: заперечення або відкидання чогось вимагає альтернативи. Нині у цьому напрямі робляться лише перші кроки. Один із них — ця книжка, яку шановний читач тримає в руках.
Перед її автором відразу постало складне питання: з чого почати? Писати наукову працю з повноцінним науковим апаратом чи підручник, який би прислужився не лише вченим-історикам, а й учителям, а головне — учням і студентам? Наукових праць тисячі, але кому вони доступні, окрім самих науковців? З іншого боку, кожна наукова концепція, тим більше нова, незвична, перш ніж потрапити на сторінки підручника, має пройти необхідний шлях наукового визнання. Та й програми шкільного й інститутського курсів української історії істотно різняться від структури цієї книги. Тож було знайдено компроміс: створити науково-популярне видання з доступним викладом матеріалу, не переобтяжене посиланнями, науковою термінологією й історіографічними роздумами, яке водночас максимально науково розгляне проблеми давньоукраїнської етнічної історії, залучивши для цього необхідну аргументацію та джерела. Слід визнати, що складність частини матеріалу все ж вимагатиме від читача певної попередньої підготовки, а також уваги до проблем методології історичного дослідження; з іншого боку, і сама ця книжка здатна відіграти таку підготовчу роль. Виклад має значною мірою полемічний характер, у даному випадку найбільш прийнятний для наближення до історичної істини.
Зазначимо відразу: та історична картина, що вимальовується в кінцевому підсумку, істотно різниться від традиційної. Це зумовлено не прагненням автора до оригінальності, а уважним і ретельним вивченням доступних сучасному неуперед- женому історикові джерельних та історіографічних матеріалів. Водночас ми не висуваємо жодних безапеляційних тверджень. Книжка лише містить певну сукупність інформації, яку допитливий та розважливий читач може інтерпретувати й самостійно, незалежно від авторських висновків.
P.S. Певно, не лише історик, а кожен науковець, досліджуючи якусь цікаву йому проблему, помічав, як логіка дослідження згодом виводила його на іншу проблему, тоді — ще на іншу, і так без кінця. Поступово в орбіту його наукових зацікавлень потрапляли все нові й нові аспекти, і часто справді вдавалося знайти відповіді на питання, які раніше можна було лише ставити. З іншого боку, чим більше при цьому опрацьовувалося джерел і наукової літератури, тим більшало — і то в геометричній прогресії — нових думок, припущень, версій, гіпотез. Доки зрештою не наставала гранична межа, коли без належного осмислення всього того подальший поступальний рух унеможливлювався. Виникала потреба бодай на трохи призупинитися, перевести подих, спробувати ще раз проаналізувати, підсумувати все.
Так виник задум написати цю книжку. У ній автор прагнув уникати однозначних оцінок і тлумачень, добре усвідомлюючи, що не всі джерельні резерви залучені й не всі наявні матеріали опрацьовані. А хіба не бувало так, що стаття чи розділ написані, науково вивірені й подані до друку — і раптом з’являється нова інформація, без якої твоя робота видається неповною. Але така вже специфіка історичного дослідження — безкінечний процес осмислення, редагування, оновлення історичної інформації, уточнення власних висновків. Вже при роботі над книжкою постало чимало нових питань та історичних проблем, про які напочатку я і не здогадувався, але які також вимагали уваги. За належного методологічного підходу з’ясування навіть частини таких зв’язків занадто б затяглося в часі. І якщо автор усе ж наважився поставити завершальну крапку, то тільки тому, що інакше ця книжка ризикувала взагалі не побачити світ. Мине якийсь час, і нового історичного матеріалу побільшає настільки, що можна буде думати про нове, доповнене й уточнене видання цієї книжки.
Це перша авторська проба пера у форматі монографії, хоча деякі викладені тут думки й міркування публікувалися в журналі «Українознавство» останніх років. Природно, що в праці, яка охоплює кількатисячолітній період вітчизняної історії, годі осягнути навіть найбільш важливі її аспекти, а також уникнути окремих спірних положень. І все ж я спробував відповісти хоча б на частину запитань, бо на деякі з них поки що задовільної відповіді не знайдено. З іншого боку, чимало цікавих і важливих міркувань не увійшло до книжки лише тому, що аргументація їх видалася ще занадто слабкою, недостатньою, тож надто поспішні висновки могли скоріше зашкодити, аніж прислужитися справі. У цьому разі я вважав за доцільне бодай окреслити подальші пошуки в цьому напрямі. Хочеться сподіватися, що ця робота все ж заповнить деякі лакуни в знанні про нашу давню історію. А ще — послужить певною спонукою для інших дослідників, серед них і істориків- початківців, у їхньому зверненні до проблем вітчизняної історії.
P.P.S. Особлива вдячність моєму батькові, сходознавцю-ін- дологу Степанові Наливайку, авторові монографій «Таємниці розкриває санскрит», «Індоарійські таємниці України» та «Українська індоаріка», а також низки статей з давньоукраїнської історії, які неабияк прислужилися цій роботі, і за тлумачний словничок давньоукраїнських назв та імен, укладений на моє прохання спеціально для цього видання. Слова вдячності хочу сказати і моїй мамі, Валентині Миколаївні, яка, певно, більше за всіх чекала того часу, коли ця книжка, нарешті, побачить світ. Безмежно вдячний я і своїй дружині Олені, синочку Дем’янку та донечці Соломійці за те натхнення, яке вони мені дарували, поки готувалася ця книжка.