ДО ІСТОРІЇ ЛОГІКИ: СОФІСТИКА - РИТОРИКА - ЛОГІКА

Історія вивчення і викладання логіки нараховує вже не одне тисячоліття. Перші вчення про форми і способи висловлювань про різні речі і явища виникли в країнах Стародавнього Сходу, в Китаї та Індії.

Історики Греції V-VI ст. до н.е. зберегли в пам’яті на­щадків імена великих діячів афінської демократії. Ці люди досягли значного авторитету й політичної могут­ності завдяки своєму вмінню переконувати, завдяки чіт­кій логіці своїх публічних промов. Таким був Фемістокл (525-460 до н.е.) - афінський стратег і полководець, який очолював демократичну спільноту і був творцем морської могутності Афін. Не менш авторитетним діячем був і по­літичний противник Фемістокла полководець Аристид (540-467 до н.е.), який заснував і очолив Афінський мор­ський союз.

Беззаперечно, неперевершеним майстром слова, та­лановитим ритором і логіком був вождь афінської демо­кратії Перикл (490-429 до н.е.). Він здійснив значні пе­ретворення у суспільному житті, увів платню посадовим особам. Навіть противники називали його Олімпійцем за здатність потрясати душі слухачів за допомогою слова. Насамперед він привертав до себе увагу твердою логікою своїх суджень і упевненістю в правоті. Перикл не намагав­ся вразити слухачів, уникав зайвого пафосу і розпалюван­ня емоцій серед слухачів. Перед слухачами він тримався спокійно і з гідністю, ніколи не жестикулював. Він ніко­ли не сміявся сам і не смішив інших. Перикл ретельно го­тувався до своїх промов, відповідав лише на ті запитання, на які міг дати аргументовану відповідь.

Широко вживав Перикл і риторичні прийоми напри­клад, градацію: «Адже той, хто добре розуміється на справі, але не може пояснити це іншому, не кращий за того, хто сам нічого не тямить; хто може і те, і інше, маючи талант і красномовство, але до міста ставиться недоброзичливо, не буде подавати добрі поради як той, хто любить батьківщину; нарешті, якщо людина любить бать­ківщину, але не може встояти перед підкупом, вона може все продати за гроші».

На європейському терені в основі сучасної логіки ле­жать учення, ініційовані софістами в V ст. до н.е. Слово «софіст» спочатку означало «мудрець», «винахідник», «умілець», «майстер», а з другої половини V ст. воно стає назвою певного типу філософа-професіонала, учителя фі­лософії, людини, яка заробляє собі на життя інтелекту­альною працею. За свою працю софісти вимагали досить високої платні.

Навчити мислити, говорити і діяти - у цьому поляга­ло завдання софістів як перших платних учителів чеснот. Їх поява в містах Греції та її колоніях була зародком но­вої професії. До епохи перських війн панувало природне красномовство. Тоді не було ораторів, які створювали свої промови на підставі якихось правил, покладених в осно­ву теорії. У другій же половині V ст. до н.е. риторика, або мистецтво красномовства, привертає загальну увагу. Її розглядають як царицю всіх мистецтв. Один з вели­ких афінських ораторів Ісократ стверджував: «Слово не тільки визволило нас з кайданів тваринного життя. За­вдячуючи йому ми побудували міста, встановили закони, винайшли мистецтва. Слово є вождем усіх справ і всіх за­думів». Згідно з Горгієм, стіни Афін були створені завдя­чуючи силі промов Фемістокла. Не випадково в Афінах визнавали «переконання» за божество, звели йому олтар і приносили щорічно жертви. Утім і самі софісти були не- перевершеними у словесному змаганні.

Софістика споріднена з ораторським мистецтвом. У цьому сенсі показові міркування Платона (427-347 до н.е.). У діалозі «Горгій» устами Сократа він зазначає: «між оратором і софістом різниці немає взагалі, а якщо і є, то дуже непомітна, як я вже вказував Полу. А ти по незна­нню одне вважаєш чимось у вищій мірі прекрасним - тобто красномовство, а інше зневажаєш. А насправді софістика більш прекрасна у такій же мірі, у якій мистецтво законо­давця прекрасніше правосуддя і гімнастика - мистецтва лікування»^[I].

Значні труднощі виникають у дослідженні вчення грецьких софістів, оскільки відсутні оригінальні першо­джерела.

Утім, софісти пропонували своїм слухачам значно ширший обсяг знань порівняно із звичними. Беззапере­чно, софісти були людьми енциклопедично підготовле­ними. Зокрема Гіппій викладав усі мистецтва і науки: арифметику, геометрію, музику, астрономію, археоло­гію, тлумачив Гомера. Антифонт займався фізикою, про­блемою квадратури кола, висунув учення про природу, близьке до вчення Емпедокла про чотири корені сущого. Продік вивчав фізику, етику, граматику тощо.

Велика заслуга софістів і в галузі філології, яка була пов’язана з їх риторичною практикою. Софіст Протагор з Абдери (бл. 490-бл. 420 до н.е.) прославився своїм мис­тецтвом правильного застосування слів: поділив імена на чоловічі, жіночі і середні, а саму мову на чотири види: прохання, запитання, відповідь і свідчення. Софіст Про- дік з Кеоси першим звернув увагу на синоніми, намагаю­чись розрізнити відтінки у їх змісті (наприклад, робити і працювати, бажати і хотіти, схвалювати і хвалити і таке інше).

Протагор у своєму вченні про буття схиляється до ма­теріалізму. Він говорить про плинність матерії, що зумов­лює все суще. Підстави всіх речей знаходяться в матерії, тому матерія може бути всім тим, що постає перед усіма; люди ж у різний час сприймають різне, згідно з їх настро­єм. Протагор проголосив відомий принцип: «Людина є міра всіх речей існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують».

Теорія пізнання Протагора сенсуалістична, а в діало­зі «Теєтет» Платон зазначає, що Протагор надає перевагу об’єкту над суб’єктом, визнаючи, що в процесі сприйнят­тя об’єкта предмет має рух активний, а людина пасивна. Звідси і релятивізм Протагора: «Усе, що кому як здаєть­ся, так воно і є». Тому - усі судження істинні. Протагор намагався встановити деяку різницю в цінності тих чи інших думок. Якщо яка-небудь з них приносить користь, говорив він, то вона істинна, якщо шкоду - неістинна. Учитель, застосовуючи софістику, може і повинен допо­могти учню змінити думку, що приносить шкоду, на дум­ку корисну.

Протагор вважав, що у всіх людських справах пер­шість належить мудрості і знанню, ясно усвідомленим раціональним мотивам, а не сліпому інстинкту чи зви­чаю. Просвітительство Протагора можна вбачити у його ствленні до релігії: «Про богів я не можу знати ні того, що вони існують, ні того, що їх немає, ні того, які вони на ви­гляд. Тому що багато чого перешкоджає знати це: і неяс­ність питання, і обмеженість людського життя».

Горгій (бл. 483 - 375 до н.е.) з Леонтини був учнем Емпедокла. Написав трактат «Про природу, або про не­суще». Горгій прожив довго, бо, як сам сказав, був помір­ний у насолодах. Ісократ пояснює довге життя вчителя тим, що той не був громадянином ніякого міста, а тому не платив податків, не мав родини, не займався суспільними справами. Горгій був видатним оратором, здатним гово­рити експромтом на будь-яку тему, знаходячи для усього привід - для осуду чи хвали. Він умів переконувати лю­дей. Високо цінуючи філософію, він сказав: «Ті, хто зне­важає філософією, займаючись окремими науками, схожі на наречених Пенелопи, котрі домагаючись її, сплять з її служницями».

Горгій висунув декілька аргументів на користь скеп­тичного ставлення до пізнання: 1) ніщо не існує; 2) якщо є щось суще, то воно не пізнаване; 3) якщо навіть воно піз­наване, його неможливо виразити і пояснити. Так, на від­міну від елеатів, які ототожнили мову, мислення і буття і заперечували небуття, Горгій відокремив мову від мис­лення, а мислення від буття.

Тезу «ніщо не існує» він доводив шляхом виявлен­ня непридатності кожного з членів трилеми: будь-що не може бути 1) не-сущим, 2) сущим, 3) одночасно сущим і не-сущим. Горгій звернув увагу на внутрішню суперечли­вість судження про те, що небуття (ніщо, не-суще) існує. У ньому сховане твердження, ніби щось має й існувати і не існувати. Небуття не повинне існувати, оскільки воно мислиться неіснуючим, однак воно повинно існувати, оскільки воно є не-суще, тобто оскільки воно є. З цього Горгій робить висновок про те, що не може щось одночас­но бути і не бути. Отже, теза, що небуття існує, помилко­ва. Правда, тут він припустився помилки, бо ототожнив зв’язку є з предикатом є. Зробив він це навмисно чи ні - нам невідомо.

На доказ другої тези про непізнаваність він установлює спочатку, що предмети думки повинні мати буття. І все- таки мислиме не є існуюче. Далі, якщо мислення тотожне буттю, небуття не могло б мислитися. Проте ми уявляємо собі найфантастичніші предмети чи відносини. Ми може­мо уявити колісницю, що несеться по морю. З труднощів установлення розходження між буттям і мисленням, на думку Горгія, і виходить, що суще не мислиться і не ося­гається.

Але якби предмети і були пізнавані, то якими засоба­ми ми могли б передати іншим наше пізнання? Горгій під­креслює, що мова відмінна від думки, а думка від буття. Ми говоримо про колір, хоча звук «колір», який ми чує­мо, і колір, який бачимо - різні. Той, хто говорить, вимов­ляє слова, а не самі предмети. Як домогтися єдності розу­міння повідомленого різним людям у різній обстановці? Висловлений в одному слові єдиний предмет у сприйнятті різних людей розпадається на безліч змістів думки. Отже, пізнане невимовне і не пояснюване.

Горгій мав рацію, стверджуючи, що не всяке судження відображує об’єктивну природу речей і не всяке речення відповідає змісту свідомості, яку воно виражає у звукові. Але звідси не можна зробити висновок про неможливість судження взагалі. Горгій не бажає бачити єдності буття і свідомості, уявлення і слова.

Скептицизм Горгія породжено труднощами пізнання. Яким чином, запитує він, з небуття уявлень вийти до са­мих об’єктів, до буття? Якщо відчуття кольору і сам колір відмінні, якими засобами пізнається самий колір? Адже те, що міститься у свідомості, не є ще реальний світ. Важ­ко виразити у слові думку, якщо вона відмінна від нього.

Горгій уважав, що автор п’єси виконав свій намір, обдуривши глядача, - у цьому його правда. Художник змусив повірити в привидів на сцені як у справжніх лю­дей, із усіма їх хвилюваннями та пристрастями. Мудрість обдуреного глядача виявилася в його чуйній вразливості, бо лише вразлива людина легко зачаровується насолодою слів.

Дуже глибоко і аргументовано демонструє Платон у своїх діалогах «Горгій» і «Федр» особливості оратор­ського мистецтва Горгія. Дискутуючи з Сократом, Горгій стверджував, що риторика - майстер переконування. Во­лодіючи цим мистецтвом, ти будеш здатний переконати словом і суддю в суді, і радників у Раді, і народ у Народ­ному зібранні. Володіючи такою силою, ти і лікаря будеш тримати в рабстві, і вчителя гімнастики, і підприємця, який наживатиме гроші саме для того, хто вміє переко­нувати словом, запевняв Сократа оратор Горгій. Головну хибу відразу визначає Сократ у софістиці Горгія, і її мож­на визначити словами самого Горгія: «Не існує предмета, про який оратор не сказав би перед юрбою переконливі­ше, ніж будь-хто із знавців своєї справи».

Сократ відразу спіймав Горгія на слові: «Але «у юрби» - це, звичайно, означає у невігласів? Тому що у знавців на­вряд чи він знайде більше довіри, ніж лікар». Горгій пого­дився, тим самим визнавши, що невіглас серед невігласів матиме більше довіри, ніж будь-який фахівець. Отже, ясно, що для софіста головне - досягти успіху в публічній дискусії, а не наблизити слухачів до істини.

Аристотель досить ретельно досліджував особливос­ті софістичних вивертів і спростувань. Він зазначав, що число предметів і речей необмежене, а число слів і імен - обмежене. Тому одне й те ж слово і одне ім’я можуть мати багато значень. Таким чином, досвідчені люди вводять в оману тих, хто не вміє користуватись словами.

Софісти воліють здаватись мудрими, шукають вигоди від удаваної мудрості. Тому Аристотель вважав за потріб­не дослідити типову аргументацію софістів. Аргументи повчальні походять від власних начал науки і від їх ро­зуміння тим, хто відповідає. Цим аргументам слід вияв­ляти довіру. Аргументи діалектичні доводять від прав­доподібного до одного з членів протиріччя. Аргументи запитальні (випробувальні) - це такі, що спираються на положення, які той, хто відповідає, вважає правильними. Аргументи еристичні спираються на судження, які зда­ються правдоподібними.

Аристотель вбачає п’ять цілей софістів у їх супереч­ках, які частіше ведуться заради самих суперечок і за­ради бажання будь-що здолати супротивника. По-перше, софісти мають намір створити видимість того, що вони спростовують. Наприклад, «П’ять - це два і три. Та­ким чином, п’ять - це парне і непарне». «Якщо Кориск не те ж, що Сократ, а Сократ - людина, Кориск не те ж, що людина». По-друге, софісти схильні довести, що їх співбесідник говорить неправду. Наприклад, «Кого слід слухатись - мудрих чи свого батька». По-третє, софісти воліють привести співбесідника до того, що не узгоджу­ється із загальноприйнятим. Ну ось, скажімо, «Що ліп­ше - потерпати від несправедливості чи завдавати шко­ди іншому?» Питання непросте. Адже щаслива людина обов’язково справедлива? І тиран також щасливий? По- четверте, софісти мали на меті примусити співбесідника припускатися огріхів у промові. Наприклад, таке без­глузде запитання: «Чи існує потяг до задоволення?» Але, «Вже потяг - це прагнення задоволення!» Таким чином, одне й те ж повторюється. По-п’яте, софісти намагалися примусити свого візаві часто говорити одне й те ж, тоб­то повторюватись. От погляньте, «Чи добре вивчати те, що знати добре?» Але знати погане добре! Таким чином, «Погане - добрий предмет для вивчення!?» Або ще таке: «Чи топчуть ногами те, що проходять?» Так. «Але хтось ходив цілий день!»

Серед перших софістів зазвичай називають Корака і Тисія, обидва вони походили із Сицилії. Корак був ві­домим державним діячем, який намагався за допомогою слова схилити демос до корисного і відвернути від неко­рисного. Пізніше він відкрив школу, у якій став виклада­ти на основі свого досвіду судової практики. Він випустив збірку «загальних місць» - хрестоматію готових при­кладів для заучування, щоб оратори вставляли їх у свої виступи. Його учень і соратник Тисій завершив роботу, створивши теоретичний посібник техне, у якому не було прикладів, а були лише рекомендації стосовно структури і логіки ораторських виступів.

З іменами Корака і Тисія пов’язують таку історичну бувальщину. Як учень Тисій повинен був після навчан­ня мистецтву переконання заплатити винагороду своєму вчителю. Але він відмовився це зробити. Тоді Корак при­тягнув його до суду. Тисій заявив: «Якщо ти навчив мене мис­тецтву переконати кого завгодно, то ось я тебе переконую нічого з мене не брати. Якщо ж ти мене не навчив переконувати, то і у цьому випадку я тобі нічого не винен, тому що ти не навчив мене тому, чому обіцяв». На це Корак заперечив: «Якщо, навчившись у мене мисте­цтву переконувати, ти переконуєш мене нічого з тебе не брати, то ти повинен віддати мені винагороду, тому що ти вмієш переконува­ти. Якщо ж ти мене не переконуєш, то ти знову ж таки повинен за­платити мені гроші, бо я не переконаний тобою не брати з тебе гро­шей». Судді вислухали обох і замість вироку сказали щось подібне до нашої приказки: Ворон ворону ока не виклює. А комізм ситуації полягав у тому, що грецькою мовою ко­рак саме й означає ворон.

Найбільшої слави як видатний ритор зазнав Горгій з Леонтини. Він створив у Афінах школу красномовства. Ораторська манера Горгія імпонувала слухачам своїми антитезами і римованими співзвуччями слів. Протистав­лення понять і пов’язана з цим гра слів перетворювалась у нього на членування мови на симетричні відрізки із свідомо підібраною співзвучною кінцівкою. Саме Горгій вперше уважно аналізує звукову організацію словесних засобів, застосовуваних у молитвах, замовляннях і поезії й переносить їх у свою мову. Він уважав, що заклинан­ня, просякнуті божественною силою мови, і радість при­носять, і печаль відвертають, тому що сила заклинання, поєднуючись з людською думкою, чарує її, переконує і робить іншою засобами свого чаклунства. Існує два спо­соби чарування: чарування духу та обман думки. Звідси зрозуміло, що чарування духу і обман думки і є головни­ми атрибутами софістичного релятивізму.

До царини логічного мислення заглиблювались Пі- фагор (бл. 570-бл. 496 до н.е.), Зенон з Елеї (490-430 до н.е.), Демокрит з Абдери (460-370 до н.е.), Сократ (469­399 до н.е.), Платон, а також яскраві математики Теодор з Кирени, Гіпократ з Хіоса, Євдокс з Кніди, піфагорійці та представники платонівської школи.

Створення ж логіки як науки відбувалось впродовж IV ст. до н.е. мислителями мегарської школи, а більш ґрунтовно, узагальнено Аристотелем із Стагіри (384­322 до н.е.). Саме Аристотель першим відокремив логіч­ні форми мови від її змісту, відокремив логічне від рито­ричного. Він з гордістю заявляв, що нова дисципліна, для якої в нього так і не знайшлось єдиної назви - його діти- ще, що в цій галузі «у наявності не було зовсім нічого», «ми не знайшли нічого такого, що було б сказано до нас, а повинні були самі створити її з великими витратами часу й сил»^[II].

Велика заслуга Аристотеля в тому, що йому вдалося зробити прийоми систематизації й кодифікації предме­том наукових досліджень, а саме прийоми розмірковуван­ня як цілісні утворення, а не лише як ті чи інші компо­ненти мислення.

Різними міркуваннями і принципами керувалися у своєму представленні логіки як інструменту пізнання схоласти в XII - XIII ст. Важливий внесок у розвиток ло­гіки зробив Раймонд Луллус (1235 -1315), якому нале­жить створення «логічної машини». Завдячуючи цьому пристрою, з двох певних (відібраних Луллусом!) суджень, можна було отримати цілком логічний висновок. Список мислителів, які продовжували справу формування науки логіки, можна продовжити. Серед них Леонардо да Він- чі, Френсіс Бекон (1561-1626), Галілео Галілей, Томас Гоббс, П’єр Гассенді, Рене Декарт з його учнями. Безза­перечно, важлива роль у розбудові логіки надежить Гот- фріду Ляйбніцу (1646-1716), завдячуючи праці якого формальна логіка збагатилась четвертим законом і набу­ла сучасного вигляду. Він же створив і першу механічну обчислювальну машину (арифмометр), якою користува­лися бухгалтери і касири. До поглиблення сутності і пред­мета логіки в різних її аспектах долучились також Джон Стюарт Мілль (1806-1873) і ряд філософів до XIX ст. включно. У ХХ ст. подальший розвиток логіки привів до виникнення математичної та інших «неформальних» ло­гік, завдячуючи теоретико-методологічному підґрунтю яких шаленими темпами почала розвиватись обчислю­вальна техніка від Великих обчислювальних машин до персональних комп’ютерів.

Отже, можливість формалізації логіки розумового про­цесу, підмічена свого часу ще Раймондом Луллусом і Гот- фрідом Ляйбніцем, породила нове бачення світу, стала мо­гутнім чинником математизації науки і комп’ютеризації життя. Але це вже особлива сфера застосування логіки, про що варто говорити окремо.

Творцем логіки як науки справедливо вважають Арис­тотеля. Саме його логіка мала панівне значення в давни­ну і в середні віки, в епоху схоластичної філософії. Уже пізніше учні Рене Декарта видали логіку (1662), відому як логіка Port Royal. Ця логіка і визначила загалом її формальний напрям. Засновником індуктивної логіки вважають видатного англійського мислителя і філософа Френсіса Бекона. У подальшому його ідеї з позицій пози­тивістської філософії розвинув Джон Стюарт Мілль.

Запропонований читачеві підручник є традиційною структурою курсу логіки, звичною для європейської ду­ховної культури впродовж багатьох сторіч, починаючи від епохи схоластики. Це завжди відрізняло його від пе­реважної більшості наявних підручників логіки, автори яких сьогодні нескінченно ускладнюють предмет, робля­чи його важким для сприйняття сучасним студентством. Уважаю, що наш підручник складе серйозну конкуренцію наявним посібникам з логіки, і стане вельми серйозною підмогою нашому студентству. Цей підручник забезпечує необхідний мінімум логічних знань, сприяє формуванню основ логічного мислення, крім того, великий ілюстра­тивний матеріал, що міститься в ньому, розвиває загаль­нокультурний потенціал грамотного фахівця.

Для більшого унаочнення сутності софістики, яка практично тисячоліттями панує свідомо чи несвідомо у людських стосунках, отримуючи свій злостивий зиск, слід додати важливу роботу Аристотеля «Про софістич­ні спростування». Знайшовши у собі мужність прочита­ти цю невелику працю античного енциклопедиста, читач матиме можливість усвідомити, як часто в житті нам до­водиться стикатись з реальними проявами софістики, як часто ми потерпаємо від того, що не знаємо начал. Хочу також звернути увагу на ту обставину, що цю працю чо­мусь жодного разу до 1978 року не було перекладено і надруковано не тільки в Радянському Союзі, а й навіть у царській Росії. І це при тому, що основні праці Аристоте­ля було перекладено на російську мову впродовж 1840­1880-х років. Утім, відомо, що застосуванню софістичних прийомів в агітаційно-пропагандистській роботі досить активно навчали вищий ешелон радянської партійної но­менклатури. Але чи посилались при цьому на Аристоте­ля?

Словник поширених у літературі латинських слів, найбільш застосовувані крилаті латинські вислови та словник основних понять логіки дозволять читачеві лег­ше орієнтуватись у мовній сфері.

Нарешті, зазначу, що важливою позитивною рисою за­пропонованого підручника є наявність в ньому глибоко і наочно розробленої системи запитань, завдань і вправ, що дозволяє практично відчути всю силу логічного мислення і, не зволікаючи, перевірити свої здібності і рівень своїх знань в царині класичної логіки.