Попит на гроші

Структура попиту на гроші у національній економіці визначається їх економічними функціями і складається з двох частин:

1) попит на гроші для угод;

2) попит на гроші як активи.

Попит на гроші для угод (або операційний, або трансакційний) визначається їх функцією засобу обігу і пов’язаний з використанням грошей для обслуговування угод по купівлі товарів та послуг як домогосподарствами, так і фірмами.

Кількість грошей, які необхідні національній економіці для здійснення угод, визначається розміром номінального ВВП, тобто залежить як від кількості товарів та послуг, відносно яких здійснюються угоди, так і від їх поточної ринкової вартості. Ця обставина визначає характер траєкторії кривої операційного попиту на гроші (MDt) на графічній моделі (див. рис. 5.2).

Така модель попиту на гроші є дещо спрощеною, тому що на практиці підвищення відсоткової ставки відволікає гроші від купівлі товарів та послуг на сплату зростаючих відсотків.

Кількість грошей, яка необхідна національній економіці, для здійснення угод, відображається тотожністю кількісної теорії грошей:

MV = PY, де (5.1)

M - кількість грошей в обігу;

V - швидкість обігу грошової одиниці;

P - рівень цін;

Y - обсяг національного виробництва у реальному вираженні.

Тоді попит на гроші для здійснення угод визначається таким чином:

З формули 5.2 видно, що попит на гроші для здійснення угод залежить від рівня цін, швидкості обігу грошей та величини доходу. Якщо швидкість обігу грошей відносно постійна, а величина доходу змінюється повільно, операційний попит на гроші залежить від рівня цін. Це означає, що на практиці попит на гроші для угод залежить від купівельної спроможності грошей і визначається величиною реальних грошових запасівабо реальними касовими залишками.

- коефіцієнт, який показує кількість грошей, якими економічні суб’єкти хочуть володіти на кожну одиницю доходу з урахуванням швидкості їх обігу. Таким чином, реальний попит на гроші залежить від величини реального ВВП.

Попит на гроші як активи пов’язаний з їх функцією засобу нагромадження та заощадження. Заощадники можуть вибирати різні форми активів (див. тему 7), але для купівлі будь-якого з них потрібні гроші. Одночасно самі гроші також розглядаються економічними суб’єктами як актив.

Коли економічні суб’єкти тримають свої заощадження у вигляді грошей, вони втрачають дохід, який могли б отримати, якби вклали гроші у цінні папери, що приносять дохід у вигляді процентів. Чим вища процентна ставка, тим більш охоче люди витрачатимуть гроші для купівлі інших активів. Якщо процентна ставка низька, люди більш охоче використовують як активи безпосередньо гроші. Ця залежність має таку графічну інтерпретацію:

Рис. 5.3. Функція попиту на гроші як активи.

Сукупний попит на гроші - це та кількість грошей, яка необхідна економічним суб’єктам як для купівлі товарів та послуг, так і у якості активів. Сукупний попит на гроші є функцією як доходу, так і відсоткової ставки.

K та h - коефіцієнти чутливості попиту на гроші відповідно до доходу та відсоткової ставки.

Рис. 5.4. Сукупний попит на гроші.

На графіку сукупного попиту на гроші (див. рис. 5.4) видно, що зростання номінального ВВП зрушує криву сукупного попиту на гроші вправо і збільшує попит на гроші при кожному рівні процентної ставки. Зміна процентної ставки (наприклад, з рівня і1 до і₂) змінює величину попиту на гроші, що проявляється на графіку у зрушенні точки уздовж кривої функції сукупного попиту на гроші. Точка і* на графіку показує, що рівень відсоткової ставки настільки низький, що альтернативна вартість нагромадження грошей наближається до нуля, а попит на гроші не обмежується процентною ставкою. Така ситуація називається “пасткою ліквідності”.

5.3.