Постмодернізм: ключові ідеї Л. Вітгенштайна і Ж. Дерріда (Георгій Заїченко)
Про виникнення нового напряму в західній філософії - про модернізм та про вплив на нього, з одного боку, філософських ідей Людвіга Вітгенштейна, а з другого - Жака Дерріда вже не раз говорили і зарубіжні, і вітчизняні дослідники.
Ключовими методами реалізації вказаних вище цілей у Вітгенштейна виступає метод філософської терапії, а у Дерріда - метод деконструкції. Згідно з пізнім Вітгенштейном, філософія - це не теорія, а діяльність, сенс якої полягає у виявленні «мовних аномалій», 269
«хвороб мови», під якими слід розуміти саме положення теоретичної філософії. Цариною досліджень цієї програми є повсякденна мова. Що ж до Дерріда, то його метод «реконструкції» покликаний виявити неспроможність тієї парадигми дослідження й розуміння мови, що склалася ще в античності й що згідно з нею на підставі хибного пояснення співвідношення між усним мовленням і писемною мовою, письмом склалася «метафізика», з характерними для неї логоцентризмом і уявленням про об’єктивність наукового знання. Дослідницьке поле реалізації програми Дерріда - це історія філософії, структурна лінгвістика, літературознавство.
На Заході та у вітчизняній літературі сформувалися два визначальних типи оцінок причин і суті зближення програм Вітгенштейна й Дерріда. У першому випадку виходять з того, що обидві програми спрямовані на реалізацію тільки негативних цілей і в цьому розумінні виражають абсолютний антираціоналізм, причина ж їх виникнення - у недооцінці, а то й у запереченні раціонального і наукового знання, а також філософсько-теоретичного світогляду й відповідної йому філософської методології. У другому - гадають, що при всій абсолютизації непізнавальних (емоційних, вольових, прагматичних тощо) сфер застосування повсякденної мови, зокрема в мистецтві, ці програми мають раціональне зерно. Воно полягає у виявленні багатоаспектності, поліваріантності світогляду взагалі й теоретико-філософського зокрема.
Останній ніколи не може себе реалізувати як лише раціональна або наукоподібна діяльність, спрямована на категоріальний аналіз і синтез, оскільки на справді філософському розумі завжди лежить печатка його «антиподів» - емоції, волевиявлення, переконання, цінності. Антиномія філософсько-теоретичного знання та переконання й віри, синтез цих складових - запорука повноправності справжньої філософії. І в цьому розумінні справжня філософія - це жива єдність голови, що мислить, і серця, що переживає. На жаль, мені здається, й у «пізнього» Вітгенштейна, й у Дерріда, хоча і в різних формах і різною мірою, образ справжньої філософії - це образ «вершника без голови», без органону думки оскільки теоретична, раціональна філософія в одному випадку виявляється хворобою мови (Вітгенштейн), а в іншому - реліктом помилкових мовних детермінацій, які від часів античності до наших днів визначали лице філософії (Дерріда)...
...Реальність унеску Дерріда у дослідження взаємозв’язків мови й філософії, а також мови, філософії й культури очевидна вже з таких незаперечних фактів, як його дослідження позитивних і негативних рис структурної лінгвістики (зокрема, концепції Ф. де Соссюра щодо співвідношення мови і мовлення, щодо конвенційної природи мовних знаків), як історико- філософсьий аналіз праць Е.
Гуссерля, М. Хайдеггера, Г. В. Ф. Гегеля та ін. Щоправда, з одним застереженням: якщо філософські результати Дерріда розглядати незалежно від крайнощів більш загального філософсько-лінгвістичного каркасу його моделі змісту й походження філософії.Які ж найістотніші ознаки методу деконструкції Дерріда з точки зору тих підстав, що їх він дає для взаємовиключаючих його прочитань і характеристик? Цей метод спирається на таку модель розуміння мови, теорії знаків і метафізики як раціональної або теоретичної філософії, згідно з якою історично у стихійному розвиткові мови на основі так званого фотоцентризму (а потім і паралельно з ним) від часів від часів античності сформувався цілий ряд інших «центризмів»: логоцентризм, егоцентризм, етноцентризм тощо. Фоноцентризм - визнання провідної ролі голосу, мовлення порівняно з писемним словом, письмом у західноєвропейській філософії. У структурі традиційної метафізики це породило таку мовно- категоріальну сітку взаємовиключаючих і водночас взаємодоповнпюючих опозицій, корені яких розкриваються в семіології - науці про мовні знаки. До таких опозицій Дерріда відносить, зокрема, умоглядне - чуттєве, розумове - фізичне, внутрішнє - зовнішнє, тотожнє - відмінне, присутність - відсутність, голос - письмо і т.д.
У цих історично змінних співвідношеннях одна з парних категорій[9] виявлялася домінуючою, вона розміщувалася в центрі структури метафізики, «пригнічуючи» свого антипода, тобто протилежну категорію. «Функція цього центру, - підкреслює Дерріда, - полягала не тільки в тому, щоб орієнтувати, врівноважувати, організовувати структуру (не можна фактично уявити собі неорганізовану структуру), - але, крім усього іншого, в тому, щоб достеменно визначити, що організуючий принцип структури обмежуватиме те, що ми могли б назвати грою структури».
«...І все ж центр також закриває гру, яку він відкриває і робить можливою... Центр - це центр тотальності, і все ж, оскільки центр не є частиною тотальності, тотальність має свій центр скрізь.
Центр не є центром»1. Характеристика центру як домінуючого категоріального статусу понять «тотожність», «умоглядне» і т.д. - це й характеристика історичного шляху становлення і розвитку філософії: від відмінностей до «тотожності», від чуттєвого до «умоглядного» і т.д., і ознака ущербності (недосконалості) такої «цент рації». Ця ущербність полягає в тому, що, як твердить Дерріда, центр, «командуючи» структурою, випадає з її сфери, перебуває над нею, а також у тому, «що всі початки, всі назви основи, початку, центру завжди означали інваріант присутності: ейдос, архе, телос, енергейа, осусія (сутність, існувань субстанція, суб'єкт), алетейа, трансцендентність, свідомість, Бог, людина і т.д.»[10] [11]. Ідея присутності - це ідея безпосередньої данності свідомості названих вище та інших абстрактних сутностей.У галузі філософської онтології - це узагальнена категорія «Буття», релігійної філософії, теології - це узагальнена категорія «Бог», філософської теорії пізнання, гносеології - це узагальнена категорія «Істина». Звідси випливає, що різні центризми мають як основу метафізики логоцентризм. Такого роду аномальне становище і має бути усунуте. Центр у Дерріда зветься ще «трансцендентальним означуваним». Як точно відзначає Маяцький, «мета деконструкції - активізувати внутрітекстові «осередки опору» диктатові «логоцентризму»«. Останній полягає у вириванні з мережі взаємовказівних знаків одного квазіоб'єкта, який сам перестає щось означати, натомість позначається всіма іншими знаками. Це - «трансцендентальне позначуване», якому приписують особливі, незнакові властивості самовиявлення - в інтуїції, у безпосередньому знанні. Деконструкція ж відкидає саму можливість аналізу «позначуваних» поза аналізом «означальних»...»[12]. Такими
«трансцендентальними позначуваними» виявляються не тільки Бог, Буття, а й Річ у собі, Істина та ін.
«Предмети», що мають бути еліміновані з філософії згідно з методом деконструкції, настільки різносутнісні, що це змушує зазирнути у святая святих методу Дерріда: у розв'язання проблеми співвідношення мови - світу - людини.
І тут ми побачимо, що за всієї суперечливості в його аргументації вимальовуються контури абсолютного панлінгвізму, який витісняє світ і людину на периферію мови і навіть ладен зовсім позбутися їхПро що йдеться? Свій метод деконструкції Дерріда орієнтує не просто на аналіз специфічних (історичних і сучасних) форм письма, в яких відбиті серед інших фрагментів і феноменів культури також філософські - «метафізичні» - системи і теорії. Саме таке письмо, на його думку, винне у деформаціях культури, пов'язаних з логоцентризмом та іншими центризмами метафізики. Метод деконструкції він орієнтує на справжнє письмо, протописьмо (археписьмо), що дозволяє виявити допущені аномалії, недозволені ідеалізації. Ключове значення у здійсненні цього задуму мають процедури розрізняння, defferance. В одній з московських лекцій Дерріда говорив: «...нововведення типу defferance (у французькій мові слово пишеться через «е») - це лінгвістична, мовна нісенітниця, але водночас це
нововведення, яке має продуктивний методологічний сенс. Справа в тому, що, вводячи це слово defferance, я хотів би перш за все закріпити в ньому значення відмінності, йейегепсе... Разом з тим я хотів би, щоб у значенні цього слова було інкорпоровано інше значення, значення відкладання, розропепі, віднесення, коли йдеться про те, що щось переноситься ніби в майбутнє, відсувається, зміщується (геріасе) на майбутній час»1.
Ідея відкладання, перенесення на майбутнє як вираження тих потенційних значень, які не охоплюються категоріальною будовою історично визначених форм теоретичної філософії і які внаслідок застосування методу деконструкції, здавалося б, мали згодом збагачувати колишні філософські погляди, лише за формою співзвучна або перегукується з гегелівськими категоріями «заперечення» і «зняття». По суті ж із самого факту принципової корелятивності справжнього письма, тобто археписьма, і метода деконструкці[13] [14], випливає, що ані раціональної, ані теоретичної філософії в результаті деконструктивного прочитання історії філософії одержати не можна. «Це археписьмо, - відзначає Дерріда, - хоча до його поняття зверталися у зв'язку з темою «довільності знака» і темою відмінності, не може і ніколи не зможе бути визнаним як об'єкт науки.
І саме тому, що воно не може бути зведене до форми присутності. Присутність керує всією об'єктивністю об'єкта і всіма пізнавальними зв язками»[15].В одному, на думку Дерріда, філософськи неадекватному, тугому вузлі, «розплавити» який покликаний метод деконструкції, опинилися не тільки метафізика як раціональна філософія й органічно невіддільний від неї компонент - присутність, а й так само невіддільний від неї інший компонент - логоцентризм: «Я ідентифікував логоцентризм і метафізику присутності як настійливу, потужну, систематичну й нестримну вимогу такого (трансцендентального. - Г.З.) позначуваного»1, тобто Бога, Буття, Речі в собі, Істини тощо. Оскільки ж розроблені в раціональній, теоретичній філософії теоретико-пізнавальні співвідношення об'єкта - суб'єкта, світу - людини, природи - духа, а також розроблені нею критерії визначення та позначення об'єктивного на відміну від суб'єктивного за згаданих вище методологічних настанов Дерріда мають бути поглинуті, розплавлені, ніби в космічній чорній дірці, в археписьмі й деконструкції, то не дивно, що критики французького мислителя настійливо звертають увагу на те, що його філософська програма призводить до вигнання з мови і світу, і людини.
Логіка «випадіння» світу й людини, її свідомості з мовного, а по суті текстового універсуму Дерріда, грунтується, як відзначає американський філософ Дж.Шериф, на тому, що реальність (світ) і людина (а також її свідомість) як «трансцендентальне» (позначуване. - Г.З.) є таким «тому, що його розуміють як поняття, незалежне від мови, як ідеалі сутність (Ійеаіііі), зовнішню стосовно мовного процесу, стосовно того, що мова передбачає повідомити»2. Але це і є панлінгвізм, причому ірраціоналістичного гатунку, бо «точка зору Дерріда полягає в тому, що в мові немає жодних сутностей, тожностей...»3. Скоріш, каже Дерріда, «у нашому досвіді ніколи не було реальності. Віра в те, що є реальність, - це ілюзія, на підставі якої ми конструюємо наші метафізичні поняття присутності, походження, істини»[16]. Але якщо все це саме так, тоді осягнення історико-філософського процесу - це судовий процес над розумом, і він не може не являти собою мандрівки на згаданій раніше машині часу, коли здійснюється поховальна процедура щодо раціональної, теоретичної філософії, і при тому як справедлива, благородна справа.
Тема кінця, смерті філософії саме як раціональної, теоретичної думки звучить у Дерріда дуже чітко, хоча він висловлює і протилежні думки: «Що філософія померла вчора, після Гегеля або Маркса, Ніцше або Хайдеггера - а філософія повинна все ж посуватися в напрямі до сенсу своєї смерті, або що вона завжди жила, усвідомлюючи своє вмирання,... що філософія чи то одного разу, чи то завжди давала привід для своєї власної агонії відчайдушному шляху,
який вона відкривала історії, протиставляючи себе нефілософії, що є її минулим і її значущістю, її смертю і її джерелом; що за межами смерті або смертної природи філософії, можливо завдяки цьому, думка все-таки має майбутнє... - все це питання, на які не можна дати відповідь»1. А у відповідях на запитання після першої московської лекції звучать протилежні мотиви: «...я надто поважаю те, що зветься наукою, коли йдеться про філософію»[17] [18]. Причина протилежних тверджень - у протилежних засадах, що дістали вираз у різних аспектах філософської концепції Дерріда. Але аспект обгрунтування не просто кризи, а кінця, смерті філософії настільки очевидний, що заперечувати його просто неможливо.
Які ж подібні риси і які відмінності порівняно з методом деконструкції Дерріда має метод філософської терапії пізнього Вітгенштейна?
Серед можливих відповідей на поставлене вище питання найсуттєвішою буде вказівка на таку важливу рису праць Вітгенштейна, як аналітико-позитивістське їх походження і зміст. Позитивістське кредо його «Логіко-філософського трактату» і «Філософських досліджень» саме питання про метафізику як питання про претензії філософії на раціональне, теоретичне знання ставило в іншу, ніж у Дерріда, не в історико-філософську площину. На відміну від Дерріда, за яким «ми розглянемо історію філософії як одне велике розумування», - Вітгенштейн у «Трактаті» провадить свої пошуки у площині зіставлення метафізичних понять і положень, які вже історично склалися, з пропонованою ним моделлю наукового і повсякденного раціонального знання, а в «Дослідженнях» - з пропонованою ним новою моделлю гетерогенних, переважно непізнавальних, форм повсякденно-мовної комунікації, з «мовними іграми».
У «Трактаті» Вітгенштейн писав: «Мета філософії - логічне прояснення думок. Філософія - не теорія, а діяльність... Результат філософії - не якась кількість «філософських висловлювань», а прояснення висловлювань»[19].
Щоправда, виявилося, що у «Трактаті», всупереч проголошеному позитивістському усуненню теоретичних претензій філософського знання як «метафізики», він усе ж не просто запропонував модель наукового і повсякденного раціонального знання, а й побудував, за його ж виразом, «метафізичні сходи» філософсько-онтологічних, гносеологічних та філософсько- етичних понять і тверджень. Це знайшло вираз і в онтології «логічного атомізму», і в гносеології взаємного «відображення» структур мови і світу, і в частковому прийнятті філософсько-етичної концепції трансцендентальної етики Канта. Тому прометафізичний зміст «Трактату», всупереч задумові автора (особливо розробка образної теорії мови, що відбиває дійсність, обгрунтування глибоко діалектичної ідеї співвідношення мови і знання як кореляції логіко-мовних засобів виразу знання і самого знання), виявився, пройшовши перевірку часом, цілком життєвим, на відміну антиметафізичного змісту.
Концепція «пізнього» Вітгенштейна і покладений до її підстав антиметафізичний метод філософської терапії виявилися ближчими до анти-метафізичних інтенцій методу деконструкції Дерріда. Оголосивши окремі, сепаратні форми повсякденно-мовної комунікації, - мовні ігри,- унікальними і тому такими, що в принципі не підлягають узагальненню, а значення слів, виразів повсякденної мови - такими, що збігаються з особливостями їх застосування, Вітгенштейн убачав мету методу філософської терапії в лікуванні мовних філософських захворювань. Виявом останніх стали раціональні, теоретичні положення філософії, тобто метафізика. А шлях до усунення цих «аномалій» він убачав у доведенні необґрунтованості, позбавленості сенсу і значення філософських проблем. «Ясність, якої ми прагнемо, - підкреслює він, - має бути справді цілковитою ясністю. А це просто передбачає, що філософські проблеми повинні цілком зникнути. Справжнє відкриття є таким, що робить мене здатним припиняти створення філософії, коли я хочу створювати її. Воно полягає в тому, що дає філософії світ у такий спосіб, що вона вже не гризеться питаннями...»1.
Одна з ключових функцій філософського розуму, філософської теорії - функція пояснення - піддається категоричному запереченню: «Ми повинні відкинути пояснення, і виключно опис має посісти їх місце. І цей опис досягає свого призначення, тобто своєї мети - визволення від філософських проблем... Проблеми розв’язуються не внаслідок того, що дається нова інформація, а шляхом упорядкування того, що нам уже відомо. Філософія є битвою проти затьмарення нашого розуму мовою»2.
Глибинним підґрунтям подібності й відмінностей вітгенштейнівського методу філософської терапії і методу деконструкції Дерріда в різних їх ракурсах (у тому числі не тільки антиметафізичному, але в певному розумінні і прометафізичному) полягає як у багатовимірності різновидів філософського знання, так і в односторонніх пріоритетах, характерних для обох філософів. Про що йдеться? Про співвідношення явного і неявного філософського знання, а також різновидів філософського знання. В буквальному розумінні справжнім, явним, адекватним можливості вираження філософської істини є або може бути тільки раціональне, теоретичне філософське знання. Має рацію Т.І.Ойзерман, зв’язуючи специфіку філософії з «притаманним їй теоретичним способом осягнення дійсності»[XX] [XXI].
Чи стоїть філософія «над» повсякденним знанням і наукою як теоретичний їх «компас», чи входить «у» них як істотний чи випадковий їх компонент, нарешті, чи закладена вона «під» наукою, а в деяких випадках і «під» повсякденним знанням як важливий системоутворюючий елемент наукової діяльності і повсякденного знання? - все це не марні запитання. Існує статус «під», як система категорій культури, складовою частиною якої є філософсько-категоріальний арсенал, створений попередніми генераціями. Незалежно від того, усвідомлюють його чи ні, він неусувний як частина соціокультурної детермінації науки. Існує статус «у», як робочий, прагматичний аспект повсякденного або наукового пізнавального процесу, коли у розв’язанні пізнавальних завдань усвідомлено, явно чи неявно використовуються категорії та методи науки й філософії. Існує, нарешті, статус «над» як свідомо пропонований чи визнавальний «азимут», система філософсько-теоретичних категорій і ціннісних передумов, за якими слід створювати науку або розв’язувати проблеми життя. Тільки статус «над» є безумовним, адекватним виразом явного філософського знання...
Заїченко Г.А. Постмодернізм: Ключові ідеї Л.Вітгенштейна і Ж.Дерріда / Г. Заїченко // Філософська і соціологічна думка. - 1992.- № 4.- С. 45-57.