Зміст та функції природничонаукової картини світу (Сергій Кримський)

Історична експонента науково-технічного прогресу набирає своєї стрімкості з того, по суті, вихідного пункту, коли було виявлено, що природа розмовляє з дослідниками мовою математики і статистичних даних експериментального аналізу.

Зі становленням теоретичного природознавства та його індустріальної основи вимальовується поляризація буденного і наукового знання, посилюється диференціація його конкретно-наукових та філософських аспектів. Поглиблюється також міждисциплінарна дивергенція у сфері науки, виникає багатогалузеве природознавство. Ці процеси-породили нові проблемні ситуації у загальній та прикладній методології наукового пізнання, привели до

С.6.

постановки на новій культурно-історичній основі двох кардинальних проблем філософського усвідомлення науки - проблеми єдності самої пізнавальної здатності людини та її здійснення в системах наукового знання.

Перша з цих проблем виявилась, по суті, традиційним предметом філософської рефлексії - проблемою аналізу категорій як загальнолюдських форм освоєння світу. Друга - новою проблемою систематизації наукового знання в своєрідній «вавілонській ситуації розкладу науки на багатоманітність її теоретичних форм і завданням формулювання загальної природничонаукової картини світу.

Це завдання було тим більш важливим, що в науці XX ст. виникла ситуація множинності теорій чи теоретичних описів тих чи інших предметних областей. Внаслідок цього побудову природничонаукових теорій навіть при абстрактному підході стало неможливо розглядати поза їх відношенням до інших теорій.

Це функціонування наукових теорій в контексті певного науково-теоретичного оточення актуалізує потреоу узагальнення наукових даних в інтегральній системі знання, аж до системи наукової картини-світу, створює додаткові стимули та засоби синтезу знань. Важливою ланкою синтезу наукового знання на шляху до наукової картини світу стала в сучасній науці інтертеорія.

Узагальнюючи функціонування конкретної теорії в контексті її науково-теоретичного оточення, інтертеорія характеризує сферу реалізації єдності теоретичних систем в конкретній галузі науки, також усвідомлення засобів і завдань розвитку окремих теорій, певних процедур пояснення та опису їх предметних областей. Вона втілює змістові запити формулювання конкретної теоретичної системи та її оточення, через які визначаються способи розвитку всього полісистемного комплексу наукових знань відповідної галузі науки. Усвідомлення розвитку знання в комплексі теоретичних систем певної науки виступає як інтертеоретична програма наукового дослідження. Такими інтертеоретичними системами інтеграції конкретно-наукового знання були, наприклад, Ерлангенська програма в математиці (що заснована на теоретико-груповому підході), атомістична концепція у фізиці і хімії, еволюційна проблематика розвитку біологічних дисциплін, квантовомеханічні і релятивістські принципи пояснення та опису явищ тощо.

Отже, інтертеорія асоціює певні проблемні орієнтири розвитку знання в даній науковій дисципліні і визначає в кінцевому підсумку сферу внутрішньодисциплінарного синтезу наукових знань.

Картина світу є сукупним продуктом науки як форми суспільної свідомості, що відображає дійсність не тільки в межах окремих форм руху матерії, але і на рівні їх об'єктивної єдності. При цьому під наукою розуміється і природознавство, і суспільні науки, включаючи діалектико-матеріалістичну філософію. При врахуванні фундаментальної ролі наукової методології діалектико-матеріалістичного світогляду у побудові картини світу остання виступає як один із вищих поверхів систематизації наукового знання.

Якщо на рівні природничонаукових теорій діє тенденція до їх варіантної багатоманітності, то на рівні картини світу і світогляду диференціація концептуальних систем замінюється тенденцією до їх єдності. Вищим вираженням цієї інтегруючої тенденції є діалектико-матеріалістична філософія, яка в межах своїх світоглядних функій здійснює моносистемний аналіз дійсності.

Відповідно до диференціації наук і форм їх інтеграції поняття «картина світу» розкривається в чотирьох пов'язаних, але різних аспектах. Ці аспекти репрезентовані 275

поняттями: «наукова картина світу», «єдина конкретно-наукова картина світу»,

«природничонаукова картина світу», «фізична картина світу».

«Фізична картина світу» є спеціальним поняттям фізичної науки, яке одержує широкі методологічні функції лише тією мірою, якою фізика, як лідер природознавства, може претендувати на опис предметних областей більшості наук. Оскільки ці можливості обмежені, усяке розширювальне тлумачення поняття «фізична картина світу» криє небезпеку фізикалізму. Фактично різні фізичні картини світу - це інтертеорії відповідних фундаментальних концепцій фізики. В такому інтертеоретичному смислі і використовуються вислови «електромагнітна», «релятивістська», «квантова» картини світу.

Ця класифікація повністю зберігає своє значення, якщо під «картиною світу» мається на увазі деякий «образ» фізичної, реальності.

Інтертеорія не завжди виходить за рамки внутрішньодисциплі-нарного синтезу конкретної науки, тоді як наукова картина світу обов’язково реалізує синтез провідних напрямів науки. Якщо ж розширювати інтертеорії фундаментальних концепцій науки до загального рівня наукової картини світу, то з’ясовується, що, скажімо, в наш час існує кілька рівноправних картин світу, оскільки систематичний синтез квантової і релятивістської механіки ще не здійснено. Більше того, цілком закономірним стане вживання термінів «фізіологічна» чи «популяційно-біологічна» картина світу. Інакше кажучи, замість інтегральної системи, що результує підсумки наукового пізнання у масштабах всіх основних галузей знань, ми прийдемо до плюралізму автономних картин світу, тобто перекреслимо смисл самого поняття «картина світу».

...Наукова картина світу задається не однією конкретно-науковою концепцією і навіть не природознавством загалом, а науковим світоглядом, на основі діалектико- матеріалістичного узагальнення даних конкретних наук. Це, проте, не виключає можливості її специфікації у вигляді природничонаукової картини світу як сфери міждисциплінарного синтезу в рамках природознавства, який відображає об’єктивну єдність природи. Про такий рівень систематизації природничонаукового знання і йтиметься у дальшому викладі.

Особливим випадком організації природничонаукової, картини світу є єдина конкретно-наукова картина світу. Вона визначається можливістю інтеграції основних фундаментальних концепцій науки як єдиної об’єднуючої теоретичної системи, що побудована за схемою теорії, тобто систематичного логічного виведення наслідків з прийнятих постулатів.

У принципі природничонаукова картина світу будується не як теорія і не як сукупність теорій, але за допомогою теорій. Це не послідовний ланцюг теорій, а своєрідна модельна реалізація (подання) фундаментальних проблем природознавства на відповідній філософсько- методологічній основі їх систематизації і уніфікації.

Природничонаукова картина світу не характеризується виділеною, логічно- однотипною для усіх її різновидів структурою. Вона скоріше аналогічна метатеорії, ніж теорії, тобто виступає фіксацією певного рівня розгляду об’єктів і певного типу знання. Хоча метатеорія і природничонаукова картина світу істотно відрізняються: перша у відповідних випадках є просто багатшою (у всіх значеннях цього терміна) галуззю порівняно з предметною областю і концептуально доповнює її, друга - завжди узагальнює і синтезує знання.

Природничонаукова картина світу передбачає екстраполяцію провідних принципів фундаментальних теорій природознавства та пов’язаних з ними понять пояснюючої частини цих теорій, а також методологічний апарат використання екстрапольованих принципів і понять для систематизації основних проблем природничонаукового пізнання. Ця систематизація реалізується через виділення загальної концептуальної схеми проблемного поля науки і пошук уніфікуючих моделей переходу від неї до пояснюючих засобів галузі 276

знання, яка є лідером на даному історичному етапі. Відповідно природничонаукова картина світу складається з трьох частин: екстраполяційно-постулатної, проблемно-методологічної та модельно-уніфікаційної компоненти. Перша з них характеризує умови постановки проблем, що генералізовані до загальнонаукового рівня розгляду, друга - визначається завданнями формулювання проблеми єдності природничонаукового знання, третя - окреслює сферу моделей розв’язання цих проблем.

У природничонаукову картину світу входить не все наукове знання і навіть не усі загальні принципи його конкретних дисциплін.

В сучасній природничонауковій картині світу такими лімітно генералізованими постулатами виступають, наприклад, варіаційні принципи і принципи інваріантності (включаючи закони збереження, конкретні принципи відносності та симетрії); принцип необоротності локальних процесів (включаючи його екстраполяцію на еволюційні процеси); принцип дискретності станів, тобто сучасна форма, атомізму, що поширена на аналіз дискретності дії та абстрактних станів у мікросвіті (елементарні частинки, кванти, віртуальні дискретні стани), в макросвіті (екситони, фонони, оперони, кодони, гени тощо), а також мегасвіті (фрідхони тощо); принцип близькодії (польової взаємодії) і деякі інші. З цими принципами пов’язані загальні природничонаукові поняття типу маси, енергії, негентропії, «стріли часу», багатомірного просторово-часового континууму (абстрактних просторів взагалі), стаціонарного дискретного стану, імовірнісних структур, зворотного зв’язку тощо; а також поняття про основні елементарні процеси від схоластичного і фінітного комбінаторного процесу (алгоритмічного типу) до самодетермінованого процесу та фундаментальних взаємодій (гравітаційної, електромагнітної, сильної, слабкої та найслабкішої).

Генералізація певних наукових принципів і понять у статусі постулатів і концептуальних схем природничонаукової картини світу визначається, з одного боку, завданнями теоретичного відтворення найпростіших і найзагальніших рівнів організації матерії, які допускають системний перехід до більш конкретних рівнів, з другого - деякою концепцією єдності науки, що асоційована з самою ідеєю формування картини світу в природознавтві. Ця концепція лишалася інтуїтивною на ранніх етапах розвитку класичної природничонаукової картини світу, оскільки тоді завдання інтеграції наукового знання уявлялося природним продуктом механістичного редукціонізму, зведення усіх форм руху матерії до механічної. Але вже у XIX ст. таке завдання потребувало спеціального методологічного обгрунтування, про що «свідчать праці Г. Герца, Л. Больцмана та інших учених». Тим більш складною, що потребує спеціального теоретичного розгляду, виступає проблема єдності науки в сучасній природничонауковій картині світу, формування якої ще не завершено.

В сучасних умовах концепція єдності науки розробляється у різних ракурсах від загальнофілософського до конкретно-наукового. У філософському значенні вона спирається на загальні принципи діалектико-матеріалістичного світогляду, на аналіз загальних форм руху матерії, використання ленінської вказівки про єдність принципу розвитку і принципу всезагального зв’язку явищ, яка дозволяє поєднувати теоретичний синтез наук на основі виведення одних форм руху з інших з логічним аналізом їх взаємозв’язку (класифікацією наук).

У межах прикладної, конкретної наукової методології концепція можливості єдності науки почала інтенсивно розроблятися з 50-х років нашого століття, коли Л. Берталанфі була здійснена спроба узагальнення природничонаукового знання на основі теорії систем. Цей напрям, збагавшись деякими ідеями кібернетики, нині посилено розробляється деякими вченими на базі використання теорії інформації і дослідження операцій, принципів аналогового моделювання та аналізу ізоморфних відповідностей у функціонуванні різноманітних систем та ін. У більш спеціальних аспектах теорія можливості єдності галузей природничонаукового знання досліджується в руслі використання ідей так званої бурбакізації науки в зв’язку з теорією абстрактних структур і абстрактних просторів, а також в руслі ідей теорії симетрії.

Спроба побудови спеціально науковими засобами конкретної моделі інтеграції основних фундаментальних систем сучасного природознавства чи так званої теорії можливості єдності науки здійснена останнім, часом відомим фізиком К. Ф. айцзекером. Виходячи з стихійно- діалектичної ідеї про базисне значення принципу розвитку, він зробив спробу створити логіку часових висловлювань як засобу уніфікації п'яти фундаментальних природничонаукових теорій: квантової і релятивістської механіки, статистичної термодинаміки, теорії елементарних частинок і космології.

Оскільки ця часова логіка формулюється в термінах теорії імовірностей, К. Вайцзекер вважає, що на її основі може бути збудована абстрактна квантова механіка як аксіоматична теорія емпіричних імовірностей. Одержана теорія статистичного опису змін об'єктів природно пов'язується з статистичною термодинамікою. В результаті, з'являється деяка об'єднувальна теоретична концепція, фінітне трактування якої допускає можливість виведення з неї теорії відносності, космологічних принципів та теорії елементарних частинок. З другого боку, як гадає К. Вайцзекер, абстрактна квантова механіка як теорія емпіричних імовірностей інтегрується з кібернетикою. А через біологічну інтерпретацію кібернетичних процесів відкривається перспектива поширення абстрактної квантової механіки на предметні області наук про живу природу.

Специфіка цієї, як і інших, концепцій єдності науки в сучасному природознавстві полягає в тому, що вона будується не за принципами механістичного редукціонізму, зведення одних форм руху матерії до інших, простіших, а визначається завданням їх сукупного опису та синтезу через підведення під більш загальну форму. Ця особливість синтезу знання в сучасній природничонауковій картині світу передбачає ідею багаторівневості форм організації матеріальної дійсності і, відповідно, можливість встановити для будь-якого класу об'єктів загального, інтегруючого конкретні рівні його розгляду, горизонту.

На основі уявлення певної рівневої градації предметних областей різних наук концепція єдності науки сприяє підбору базових понять картини світу в природознавстві таким чином, щоб ці поняття були інваріантні відносно максимально широкої сфери переходів з одного рівня на інший. Тому, скажемо, в сучасну природничонаукову кортину світу не входить як базове поняття уявлення про матричний біохімічний синтез (незважаючи на усю його універсальність у сфері живої природи), але, проте, використовуються як базові поняття негентропії, імовірнісної структури, стаціонарного дискретного стану та ін. Вони не тільки характеризують відповідні сфери фізичних об'єктів, але і виступають засобом формування понять, що належать до об'єктів інших сфер. Так, поняття негентропії характеризує не тільки міру впорядкованості у термодинаміці, але і виявляється фізичним еквівалентом інформації; імовірнісна структура - оптимізує уявлення про поведінку складних динамічних систем (включаючи біологічні об'єкти), поняття дискретного стану - описує канонічну форму конкретно-наукового аналізу подій.

Ці поняття і дозволяють, з одного боку, описувати рівень атомних процесів (де імовірнісна структура характеризує хвильову функцію як інформацію про стан об'єктів, а стаціонарні дискретні стани - їх квантові властивості). З другого боку, через перехід до рівня квантової хімії вони зберігають своє значення для опису тистичного механізму біологічних мутацій, інформаційних аспектів генетики, дискретної концепції еволюційних процесів взагалі. Зрозуміло, згаданий приклад не означає, що з кількох базових понять природничонаукової картини світу може бути логічно виведена багатоманітність більш конкретних понять спеціальних галузей науки.

Природничонаукова картина світу не будується за лінійними схемами логічного слідування. Вона характеризується своєрідною мотиваційно-рівневою схемою організації свого змісту. Це означає, що природничонаукова картина світу визначається в межах понять, які інваріантні переходам з предметного рівня однієї конкретної науки (чи наук) на інший тощо. Базові поняття, які зберігаються під час таких переходів, ідейно мотивують зв'язок з попереднім рівнем, але потребують введення додаткових положень нової галузі...

Кримський С.Б. Зміст та функції природничонаукової картини світу / Кримський С. // Філософська думка. - 1976. - № 2. - С. 66-71.