Сцієнтизм та антисцієнтизм
Бурхливий розвиток наукових знань в кінці ХІХ - початку XX століття привів до спроби проголошення науки вищою цінністю людської цивілізації.
Сцієнтизм - (від латів. Зсіепйа - «знання, наука»), науковий світогляд, що сформувався в середині ХІХ століття. Він розглядає науку як культурно-світоглядний зразок і пропонує застосовувати наукові цінності та методи практично у всіх галузях людського знання та освоєння світу. Прихильники сцієнтизму вітають досягнення науково- технічного прогресу і вірять у безмежні можливості науки, зокрема вони переконані, що вона може вирішити усі проблеми людського існування.Одночасно зі сцієнтизмом виникла і його антитеза - антисцієнтизм, який стояв на прямо протилежних позиціях, і вимагав обмеження експансії науки й повернення до традиційних цінностей і способів діяльності. Антисцієнтизм вказує на обмеженість науково- технічного прогресу та можливості науки як такої у вишенні нагальних проблем людини, адже незважаючи на численні успіхи науки, людство не стало щасливіше, а стало перед небезпеками, джерелом яких стала сама наука і її досягнення.
Сцієнтизм та антисцієнтизм - проголошують діаметрально протилежні положення. Відтак, розмежувати прихильників цих двох світоглядних позицій неважко, оскільки їх аргументи мають різновекторну спрямованість.
Орієнтації сцієнтизму і антисцієнтизму носять універсальний характер. Вони пронизують сферу буденної свідомості незалежно від того, чи використовується їх термінологія, чи називають подібні настанови латинським терміном. Відтак, принципи
сцієнтизму та антисцієнтизму можна зустріти і у сфері моральної і естетичної свідомості, в сфері права і політики, виховання і освіти. Іноді ці орієнтації носять відвертий і відкритий характер, але частіше виражаються приховано.
Дійсно, небезпека отримання непридатних в їжу продуктів хімічного синтезу, гострі проблеми у сфері охорони здоров'я і екології примушують говорити про необхідність соціального контролю за застосуванням наукових досягнень. Проте зростання стандартів життя і причетність до цього процесу непривілейованих верств населення додає аргументів на користь сцієнтизму.
Абсолютно відверто та привселюдно про обмеженість ідеї гносеологічної винятковості науки заявляють представники екзистенціалізму. Зокрема, С. К'єркегор протиставляє науку, як несправжню екзистенцію, вірі, як справжній екзистенції, знецінюючи науку він засипає її каверзними запитаннями. Які відкриття зробила наука в області етики? І чи змінюється поведінка людей, якщо вони вірять, що Сонце обертається навколо нерухомої Землі? Чи здатний дух жити в очікуванні останніх вістей з газет і 64
журналів? «Суть сократівського незнання, - зазначає С. К'єркегор, - в тому, щоб повністю відкинути всі пристрасті і цікавість та покірливо постати перед обличчям Бога». Винаходи науки не вирішують людських проблем і не замінюють собою таку необхідну людині духовність. Навіть коли світ буде обійнятий полум'ям і розкладатися на елементи, дух залишається із закликами віри. Головним недоліком природничих наук (і в першу чергу позитивізму та сцієнтизму) на думку С. К'єкрегора, полягає в тому, що людина, як природодослідник, наділена талантом, відчуттям і винахідливістю, але при цьому не пізнає сама себе. Якщо наука стає формою життя, то це чудовий спосіб оспівувати світ, захоплюватися відкриттям і майстерністю. Але при цьому залишається відкритою проблема, як розуміти свою духовну сутність.
Як бачимо, антисцієнтисти упевнені, що вторгнення науки у всі сфери людського життя робить його бездуховним, позбавленим людськості і романтики. Дух технократизму заперечує життєвий світ достовірності, високих відчуттів і красивих стосунків. Виникає несправжній світ, який зливається з сферою виробництва і необхідності, постійного задоволення зростаючих речових потреб.
Сцієнтизм, роблячи з науки капітал, комерціалізував науку, представив її замінником моралі. Відтак, тільки наївні і необережні чіпляються за науку як за безликого рятівника.Яскравий антисцієнтист Г. Маркузе виразив своє обурення проти сцієнтизму в концепції «одновимірної людини», в якій показав, що придушення природного, а потім і індивідуального в людині зводить різноманіття всіх її проявів лише до одного технократичному параметру. Ті перевантаження і перенапруження, які припадають на долю сучасної людини, говорять про ненормальність самого суспільства, його глибоко хворобливий стан. До того ж ситуація ускладнюється тим, що вузько-спеціалізований фахівець (homo faber), який украй перегружений, він не належить собі, - і це не тільки представник технічних професій. У подібному вимірюванні може опинитися і гуманітарій, духовна спрямованість якого буде здавлена лещатами нормативности і необхідності.
До лав антисцієнтизму приєднався у пізній період своєї діяльності і лауреатом Нобелівської премії (1959 р.) по літературі Б. Рассел. Він вважав основним недоліком цивілізації гіпертрофований розвитку науки, що привело до втрати достовірно гуманістичних цінностей і ідеалів. В свою чергу, автор концепції особистісного знання М. Полані підкреслював, що «сучасний сцієнтизм сковує думку не менше, ніж це робила церква. Він не залишає місця нашим найважливішим внутрішнім переконанням і примушує нас приховувати їх під маскою сліпих і безглуздих, неадекватних термінів».
В цілому крайній антисцієнтизм закликає обмежити і приборкати розвиток науки. Проте в цьому випадку постає нова принципово важлива проблема - забезпечення потреб постійно зростаючого населення в елементарних, і вже звичних, життєвих благах, не говорячи вже про те, що саме в науково-теоретичній діяльності закладаються «проекти» подальшого розвитку людства.
Разом з тим, варто пам'ятати, що дилема сцієнтізм - антисцієнтизм постає одвічною проблемою соціального і культурного вибору. Вона відображає суперечливий характер суспільного розвитку, в якому науково-технічний прогрес виявляється реальністю, а його негативні наслідки не тільки відбиваються хворобливими явищами в культурі, але і врівноважуються вищими досягненнями у сфері духовності.
У зв'язку з цим завдання сучасного інтелектуала досить складне, оскільки, на думку Е. Агацці, воно полягає в тому, щоб «одночасно захищати науки і протистояти сцієнтизмові».Примітно і те, що антисцієнтизм автоматично перетікає в антитехнологізм, а аргументи антисцієнтичного характеру легко можна отримати і в виключно науковій (сцієнтичній) проблематиці, яка розкриває труднощі і перешкоди наукового дослідження, висвітлюючи постійні суперечки про недосконалість науки. Цікаві у зв'язку з цим міркування, ще у філософії Нового часу надав Дж. Берклі. Вчений зазначав, що не дивлячись на значний доробок у розвитку науки, більша частина наук залишається наповнена «темнотою» і сумнівнітю. Більше того, навіть науки, які вважаються засновані на найбільш очевидних та переконливих аргументах, містять парадокси, недоступні для людського розуміння, і що врешті-решт лише незначна частина наук приносить людству 65
окрім безневинної розваги і забави дійсну користь. Загалом, зазанчав Дж. Берклі, якщо люди зважать на ці обставини, то вони легко прийдуть до повної безнадійності і зневаги до усього наукового. Подібні думки висловлював і Д. Юм. Він переконаний, що недосконалість науки, зумовлює гучні внутрішні суперечки навколо її власних положень.
Пафос застережень щодо значення науки різко зростає в епоху Просвітництва. Найяскравіше проявляється у творчості Ж. Руссо, які різко виступає проти досягнень науки та науково-технічного прогресу, вважаючи їх головним джерелом проблем тогочасного суспільства.
Проблеми пов'язані з дослідженням місця та соціо-культурного значення науки, не оминула і російська філософська думка, зокрема М. Огарьов упевнений, що наука ще не досягла того рівня, щоб кожна людина могла повірити в неї, а П. Юркевич, наприклад, убачає другорядність і залежність науки від світу прихованих духовних сутностей. Більше того, дослідник переконаний, що наука має цінність лише постільки, по-скільки допомагає ремеслу (виробництву), оскільки не дає можливості осягнути те, що стоїть за зовнішнім досвідом - вищий світ, світ світла та істини. Погляди російських філософів, зокрема М. Бердяєва, Л. Шестова, С. Франка займають особливе місце у критиці науки, не лише завдяки силі аргументів, але й силі переживання за долю і духовність людства.